Постанова

від 13.11.2024 по справі 904/1192/24

ЦЕНТРАЛЬНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ЦЕНТРАЛЬНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13.11.2024 року м.Дніпро Справа № 904/1192/24

Центральний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів: головуючого судді: Верхогляд Т.А. (доповідач)

суддів: Іванова О.Г., Чередка А.Є.

секретар судового засідання : Зелецький Р.Р.

представники сторін:

від скаржника: Муходінов М.Л.

представник позивача у судове засідання не з`явився, про час та місце розгляду справи повідомлений належним чином

розглянувши апеляційну скаргу Приватного акціонерного товариства "ПІВНІЧНИЙ ГІРНИЧО-ЗБАГАЧУВАЛЬНИЙ КОМБІНАТ" на рішення господарського суду Дніпропетровської області від 24.05.2024 року у справі №904/1192/24 (суддя Юзіков С.Г.)

за позовом Акціонерного товариства "Українська залізниця" в особі Регіональної філії "Придніпровська залізниця" Акціонерного товариства "Українська залізниця"

до Приватного акціонерного товариства "ПІВНІЧНИЙ ГІРНИЧО-ЗБАГАЧУВАЛЬНИЙ КОМБІНАТ"

про стягнення 3% річних та інфляційних втрат,-

ВСТАНОВИВ:

Позивач, звернувшись до суду, просив стягнути з відповідача 111 022,78 грн. - 3 % річних, 498 000,16 грн. - інфляційних втрат, обґрунтовуючи позов приписами ст.625 ЦК України та обставинами невиконання відповідачем рішення господарського суду Дніпропетровської області від 17.01.2023 року у справі № 904/3463/22, за яким на користь позивача стягнуто з відповідача плату за користування вагонами та збір за зберігання вантажу.

Рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 24.05.2024 року у даній справі позов задоволено.

Стягнуто з Приватного акціонерного товариства "Північний гірничо-збагачувальний комбінат" на користь Акціонерного товариства "Українська залізниця" в особі Регіональної філії "Придніпровська залізниця" Акціонерного товариства "Українська залізниця" 111 022,78 грн. 3 % річних, 498 000,16 грн. індексу інфляції, 9 135,34 грн. судового збору.

Рішення мотивовано обґрунтованістю позовних вимог.

Суд першої інстанції зазначив в обґрунтування рішення, що:

1) виходячи з положень чинного законодавства, договору та інших доказів, у відповідача виник обов`язок внести плату за користування вагонами і збір за зберігання вантажу з моменту надання таких послуг та фіксації їх надання у відповідних документах (відомостях плати, накопичувальних картках),

2) рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій лише підтверджено, що обов`язок сплатити послуги виникає за результатами їх надання/споживання. Незгода відповідача з обсягами таких послуг, їх вартістю не спростовує сам факт їх надання/споживання безпосередньо в спірний період,

3) вартість наданих позивачем послуг не є збитками чи штрафними санкціями, тому суд не прийняв заперечення відповідача, викладені у відзиві на позов,

4) стягнення позивачем індексу інфляції та річних з простроченої суми, є компенсацією від знецінення грошових коштів, несвоєчасно сплачених відповідачем за надані позивачем послуги.

Не погодившись з рішенням суду, відповідач оскаржив його в апеляційному порядку.

В обґрунтування апеляційної скарги посилається на те, щ0 вказані висновки суду першої інстанції ґрунтуються на неправильному застосуванні норм матеріального права.

Апелянт зазначає наступні доводи:

Стягнуті за оскаржуваним рішенням 111 022,78 грн. - 3 % річних та 498 000,16 грн. - інфляційні втрати є особливою мірою відповідальності відповідача (спеціальним видом цивільно-правової відповідальності) за прострочення грошового зобов`язання зі сплати плати за користування вагонами та збору за зберігання вантажу, що були нараховані в зв`язку з неналежним виконанням вантажоодержувачем обов`язків, що виникли у зв`язку з перевезенням вантажів.

Відповідно до ст. 920 ЦК України у разі порушення зобов`язань, що випливають із договору перевезення, сторони несуть відповідальність, встановлену за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено цим Кодексом, іншими законами, транспортними кодексами (статутами).

Згідно зі ст. 2 Статуту залізниць України, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 06.04.1998 року № 457 Статут залізниць України визначає обов`язки, права і відповідальність залізниць, а також підприємств, організацій, установ і громадян, які користуються залізничним транспортом.

Пунктом 2.14. Роз`яснень Президії Вищого господарського суду України від 29.05.2002 року № 04-5/601 "Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею" передбачено, що за змістом частини другої статті 924 ЦК України, статті 314 ГК України, статті 105 Статуту сторони несуть обмежену матеріальну відповідальність за перевезення у межах і розмірах, передбачених Статутом та окремими договорами. Тому у вирішенні спору, пов`язаного з невиконанням або неналежним виконанням залізницею, вантажовідправником, вантажоодержувачем обов`язків, що виникли у зв`язку з перевезенням вантажів, слід враховувати, що вони несуть відповідальність лише в межах, передбачених Статутом, а у встановлених ним випадках - угодою сторін. Вимоги щодо відшкодування збитків, заподіяних невиконанням чи неналежним виконанням договору перевезення у розмірі більшому, ніж це передбачено Статутом, задоволенню не підлягають; також понад встановлені граничні межі відповідальності перевізника за договором перевезення з залізниці не підлягають стягненню інфляційні втрати, річні відсотки та інші збитки, які також не нараховуються і на визнані залізницею в претензійному порядку суми до часу їх фактичного перерахування заявнику. З урахуванням викладеного, виходячи з принципу рівності суб`єктів господарювання, а також з приписів ч. 5 ст. 307 ГК України, ч. 2 ст. 908, ст. 920 ЦК України, ст. 105 Статуту залізниць України, вбачається, що положення абзацу другого п. 2.14. Роз`яснень Президії Вищого господарського суду України від 29.05.2002 року N 04-5/601 "Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею" про те, що понад встановлені граничні межі відповідальності перевізника за договором перевезення з залізниці не підлягають стягненню інфляційні втрати, річні відсотки та інші збитки, які також не нараховуються і на визнані залізницею в претензійному порядку суми до часу їх фактичного перерахування заявнику, слід вважати як такі, що застосовуються і до вантажовідправників, вантажоодержувачів, пасажирів, транспортних, експедиторських і посередницьких організацій та осіб, які виступають від імені вантажовідправника і вантажоодержувача, а не тільки до залізниці.

Скаржник вважає, що понад встановлені граничні межі відповідальності вантажоодержувача за договором перевезення з вантажоодержувача не підлягають стягненню інфляційні втрати, річні відсотки та інші збитки і підстави для застосування відповідальності, передбаченої ст. 625 ЦК України у вигляді стягнення з відповідача боргу, що виник у зв`язку з неналежним виконанням умов договору перевезень, з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми - відсутні.

Просить рішення господарського суду Дніпропетровської області від 24.05.2024 року у справі № 904/1192/24 скасувати повністю і ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову.

У відзиві на апеляційну скаргу позивач спростовує її доводи, вважає рішення суду першої інстанції законним та обґрунтованим і просить залишити його без змін, апеляційну скаргу залишити без задоволення.

Обговоривши доводи апеляційної скарги, заслухавши в судовому засіданні пояснення представника скаржника, дослідивши докази, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги з огляду на наступне:

З матеріалів справи вбачається, що між сторонами існували правовідносини за договором про надання послуг з організації перевезення вантажів залізничним транспортом від 01.07.2022 року.

Відповідно до п. 1.1. договору предметом договору є організація та здійснення перевезення вантажів, надання вантажного вагону для перевезення, інших послуг, пов`язаних з організацією перевезення вантажів у внутрішньому та міжнародному сполученнях (експорт, імпорт) у власних вагонах перевізника (позивача), вагонах залізниць інших держав та/або вагонах замовника (відповідача), пов`язаних з цим сукупних послуг (далі послуги) і проведення розрахунків за ці послуги.

У розумінні договору користування вагоном не є орендою майна, а плата за використання (користування) власного вагона перевізника не є орендною платою.

Надання послуг за договором може підтверджуватися одним з таких документів: накладною, накопичувальною карткою, зведеною відомістю, відомістю плати за користування вагонами, відомістю плати за подання/забирання вагонів та маневрову роботу, іншими документами (п. 1.4. договору).

Перевізник, за результатом розгляду заяви (акцепту), направляє замовнику у власній інформаційній системі перевізника повідомлення з накладенням КЕП: або про мотивоване повернення без розгляду заяви (акцепту) із зазначенням причин для такого повернення; або про дату укладення договору, присвоєння замовнику коду замовника як платника, коду вантажовідправника/вантажоодержувача. Код платника є номером договору із замовником (п. 1.9. договору).

Договір є укладеним з дня надання замовнику перевізником інформаційного повідомлення про укладення договору, але не раніше дня введення його в дію відповідно до пункту 12.1 договору (п. 1.10 договору).

Відповідно до п. 2.1. договору визначені обов`язки замовника:

- сплачувати послуги перевізника та інші платежі, належні перевізнику за договором з сум внесеної переплати за кодом платежу;

- самостійно визначати розмір попередньої оплати та періодичність винесення на підставі діючих тарифів та умов договору, при цьому зобов`язаний враховувати обсяг запланованих перевезень, вагонообіг, строк перебування вагону за межами України та інших послуг перевізника (підп. 2.1.4. договору);

- у строки, встановлені розд. 4 договору, підписувати акти звіряння розрахунків, зведені відомості.

Підписувати не пізніше двох робочих днів від дня надання послуг накопичувальні картки зборів за роботи (послуги) та штрафів, пов`язаних з перевезенням вантажів (вантажобагажу) форми ФДУ-92, відомості плати за користування вагонами форми ГУ-46, відомості плати за користування контейнерами форми ГУ-46к, відомості плати за подавання, забирання вагонів та маневрову роботу форми ГУ-46а. А у випадку оформлення вказаних вище документів в паперовій формі на вимогу замовника підписувати та на давати перевізнику не пізніше двох робочих днів від дня надання такої його вимоги (підп. 2.1.7. договору).

Розрахунки за договором здійснюються через філію "Єдиний розрахунковий центр залізничних перевезень" АТ "Укрзалізниця" (п. 4.1. договору).

Договір діє з дня укладання, але не раніше дати введення в дію, що визначається перевізником в повідомленні про оприлюднення договору здійсненого на веб-сайті http://uz.cargo.com / та діє до його припинення. Дата введення в дію не може бути раніше 30 днів з дня оприлюднення договору. На звернення замовника умови договору застосовуються до відносин з замовником, які виникли між сторонами до його укладання та введення в дію (п. 12.1. договору).

Рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 17.01.2023 року у справі № 904/3463/22, залишеним без змін постановою Центрального апеляційного господарського суду від 13.07.2023 року стягнуто з ПрАТ "Північний гірничо-збагачувальний комбінат" на користь АТ "Українська залізниця" в особі Регіональної філії "Придніпровська залізниця" АТ "Українська залізниця" 2 996 527,32 грн. - плати за користування вагонами, 109 561,08 грн. збору за зберігання вантажу, 46 591,33 грн. - судового збору.

Відповідно до платіжної інструкції №4500038025 від 26.07.2023 року відповідач виконав рішення суду по справі №904/3463/22, сплативши позивачу платіж в сумі 3 106 088,40 грн.

Посилаючись на ст. 625 ЦК України на прострочений борг відповідача, підтверджений рішенням суду у справі № 904/3463/22, за період з 27.04.2022 року по 25.07.2023 року позивач нарахував 111 022,78 грн. 3 % річних та 498 000,16 грн. індексу інфляції.

За доводами апеляційної скарги відповідач спростовує правомірність стягнення з нього вказаних сум, оскільки вважає, що відсутні підстави для їх нарахування, так як за змістом ч. 2 ст. 924 ЦК України, ст. 314 ГК України, ст. 105 Статуту залізниць України сторони несуть обмежену матеріальну відповідальність за перевезення у межах і розмірах, передбачених Статутом та окремими договорами. Тому у вирішенні спору, пов`язаного з невиконанням або неналежним виконанням залізницею, вантажовідправником, вантажоодержувачем обов`язків, що виникли у зв`язку з перевезенням вантажів, слід враховувати, що вони несуть відповідальність лише в межах, передбачених Статутом, а у встановлених ним випадках - угодою сторін. Вимоги щодо відшкодування збитків, заподіяних невиконанням чи неналежним виконанням договору перевезення у розмірі більшому, ніж це передбачено Статутом, задоволенню не підлягають. З урахуванням ст. 119 Статуту залізниць України, плата за користування вагонами, яка нараховується за час затримки вагонів на станціях призначення і на підходах до них в очікуванні подання їх під вивантаження, перевантаження з причин, що залежать від вантажоодержувача, власника залізничної під`їзної колії, порту, підприємства, вже віднесена законодавцем до міри відповідальності за затримку вагонів. Тобто це і є відповідальність суб`єктів перевезення, визначена транспортним статутом.

Такі доводи скаржника є помилковими і відхиляються колегією суддів з огляду на наступне:

Судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України (ч.1 ст. 18 ГПК України).

Обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом (ч.4 ст. 75 ГПК України).

Факт порушення відповідачем зобов`язання за договором встановлено рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 17.01.2023 року у справі № 904/3463/22 і у даній справі він доведенню не підлягає.

Так, в судовому порядку встановлено, що відповідач підписав відомості плати за користування вагонами ф.ГУ-46 №24049192, 29049193, 29049194, 29049195, 14059234, 14059235, 14059236, 14059237, 14059238, 14059239, 14059240, 14059241, 14059244, 14059245, 16059217, 16059218, 16059219, 16059220, 15059224, 15059225, 15059226, 15059227, 20059230, 20059231, 20059232, 20059233, 24059267, 24059268, 24059269, 24059270, 24059271, 24059272, 24059273, 24059274, 12059208, 12059209, 27059291, 27059292, 13059187, 12059201, 14059206, 14059205, 15059213, 15059223, 16059243, 16059219, 17059223, 17059224, 18059225, 18059226, 20059229, 16059215, 19059228, 15059207 та накопичувальні картки ф.ФДУ-92 №20059053,13059041, 13059040, 25059054 з запереченнями. Вказане унеможливило списання залізницею плати за користування вагонами за відомостям плати за користування вагонами ф.ГУ-46 №24049192, 29049193, 29049194, 29049195, 14059234, 14059235, 14059236, 14059237, 14059238, 14059239, 14059240, 14059241, 14059244, 14059245, 16059217, 16059218, 16059219, 16059220, 15059224, 15059225, 15059226, 15059227, 20059230, 20059231, 20059232, 20059233, 24059267, 24059268, 24059269, 24059270, 24059271, 24059272, 24059273, 24059274, 12059208, 12059209, 27059291, 27059292, 13059187, 12059201, 14059206, 14059205, 15059213, 15059223, 16059243, 16059219, 17059223, 17059224, 18059225, 18059226, 20059229, 16059215, 19059228, 15059207 у розмірі 2 996 527,32 грн. з ПДВ та збору за зберігання вантажу за накопичувальними картками ф.ФДУ-92 №20059053,13059041, 13059040, 25059054 у розмірі 10 956,08 грн. з ПДВ.

При цьому, з огляду на умови пункту 2.1.7 договору обов`язок підписати означені накопичувальні картки та відомості плати у відповідача виник після двох робочих днів від дня надання послуг, що підтверджується одним із документів передбачених п. 1.4 договору.

Виходячи з положень чинного законодавства, договору та інших доказів, у відповідача виник обов`язок внести плату за користування вагонами і збору за зберігання вантажу /з моменту надання таких послуг та фіксації їх надання у відповідних документах (відомостях плати, накопичувальних картках).

Рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій у справі № 904/3463/22 лише підтверджено, що обов`язок сплатити послуги виникає за результатами їх надання/споживання. Незгода відповідача з обсягами таких послуг, їх вартістю не спростовує сам факт їх надання/споживання безпосередньо в спірний період.

Відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

За змістом позовної заяви позивач провів нарахування інфляційних та 3% річних окремо за кожним документом.

Колегія суддів відхиляє доводи апелянта про те, що оскільки сплата цих платежів не передбачена договором, відсутні підстави для їх нарахування.

Обов`язок зі сплати 3% річних та інфляційних втрат виникає безпосередньо з Цивільного кодексу України.

Верховний Суд неодноразово наголошував, що за змістом ст. 625 ЦК України нарахування інфляційних втрат та 3 % річних на суму боргу входять до складу грошового зобов`язання і вважаються особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування останнім утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові (постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2019 року у справах № 703/2718/16-ц та № 646/14523/15-ц, постанови Верховного Суду від 04.10.2019 року у справі № 915/880/18, від 26.09.2019 року у справі № 912/48/19, від 18.09.2019 року у справі №908/1379/17 тощо).

Вимагати сплату суми боргу з врахуванням індексу інфляції та 3 % річних є правом кредитора, яким останній наділений в силу нормативного закріплення зазначених способів захисту майнового права та інтересу (постанова Верховного Суду від 05.07.2019 року у справі № 905/600/18).

Визначене частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України право стягнення інфляційних втрат і 3 % річних є мінімальними гарантіями, які надають кредитору можливість захистити згадані вище інтереси; позбавлення кредитора можливості реалізувати це право порушуватиме баланс інтересів і сприятиме виникненню ситуацій, за яких боржник повертатиме кредитору грошові кошти, які через інфляційні процеси матимуть іншу цінність, порівняно з моментом, коли такі кошти були отримані (у тому числі у вигляді прострочення оплати відповідних товарів та послуг) (постанова Верховного Суду від 23.05.2024 року у справі № 921/540/23).

Тобто, суд обґрунтовано встановив, що у позивача були всі правові підстави для нарахування та застосування інфляційних втрат та 3% річних.

Посилання відповідача на пункт 2.14 Роз`яснень Президії Вищого господарського суду України № 04-5/601 від 29.05.2002 року є безпідставним, оскільки в даному пункті йде мова про майнові вимоги, які не підлягають стягненню з залізниці, а не вантажовласника.

Відтак, вказаний пункт роз`яснень не є релевантним до спірних правовідносин та, відповідно, не може бути застосований до даного спору.

У пункті 36 постанови Верховного Суду від 16.01.2020 року у справі № 910/5827/19 сформовано висновок наступного змісту:

"Колегія суддів не бере до уваги недоречні посилання скаржника в обґрунтування своїх заперечень на те, що пункт 126 Статуту залізниць нібито регулює виключно питання відповідальності залізниці за самовільне використання вагонів та не регулює позадоговірну відповідальність залізниці за завдану шкоду, оскільки зміст абзаців 1, 2 пункту 126 цього Статуту переконливо свідчить про те, що ними регулюються різні правовідносини, а їх помилкове ототожнення скаржником ґрунтується на безпідставному звуженому тлумаченні зазначених диспозитивних норм та суперечить положенням статті 1166 ЦК України та статей 224, 225 ГК України.

Наведеним також спростовується твердження скаржника про те, що згідно з пунктом 114 Статуту залізниць витрати і збитки, не передбачені договором перевезення і цим Статутом, не підлягають відшкодуванню".

У пункті 4.32 постанови Верховного Суду від 20.02.2020 року у справі № 910/313/19 сформовано висновок наступного змісту:

"Твердження скаржника про те, що пункт 126 Статуту залізниць нібито регулює виключно питання відповідальності залізниці за самовільне використання вагонів та не регулює позадоговірну відповідальність залізниці за завдану шкоду є недоречними, оскільки зміст абзаців 1, 2 пункту 126 цього Статуту переконливо свідчить про те, що ними регулюються різні правовідносини, а їх помилкове ототожнення скаржником ґрунтується на безпідставному звуженому тлумаченні зазначених диспозитивних норм та суперечить положенням статті 1166 Цивільного кодексу України та статей 224, 225 Господарського кодексу України".

Отже, відповідно до висновків Верховного Суду витрати і збитки, не передбачені договором перевезення і Статутом залізниць України, підлягають відшкодуванню.

Статтею 74 ГПК України, передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Частинами 1, 2, 3 ст. 13 ГПК України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Змагальність означає таку побудову судового процесу, яка дозволяє всім особам - учасникам певної справи відстоювати свої права та законні інтереси, свою позицію у справі.

Принцип змагальності є процесуальною гарантією всебічного, повного та об`єктивного з`ясування судом обставин справи, ухвалення законного, обґрунтованого і справедливого рішення у справі.

Крім того, ч. 3 ст. 2 ГПК України передбачено, що основними засадами (принципами) господарського судочинства є, зокрема, рівність всіх учасників судового процесу перед законом і судом. Дана норма кореспондується зі ст. 46 ГПК України, в якій закріплено, що сторони користуються рівними процесуальними правами.

Принцип рівності сторін у процесі вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представляти справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (п.87 Рішення Європейського суду з прав людини у справі "Салов проти України" від 06.09.2005 року).

У Рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Надточий проти України" від 15.05.2008 року зазначено, що принцип рівності сторін передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.

Вказані положення означають, що закон встановлює рівні можливості сторін і гарантує їм право на захист своїх інтересів. Принцип рівності учасників судового процесу перед законом і судом є важливим засобом захисту їх прав і законних інтересів, що унеможливлює будь-який тиск однієї сторони на іншу, ущемлення будь-чиїх процесуальних прав. Це дає змогу сторонам вчиняти передбачені законодавством процесуальні дії, реалізовувати надані їм законом права і виконувати покладені на них обов`язки.

На думку колегії суддів, під час апеляційного перегляду справи апелянт не спростував висновки оскаржуваного рішення. Апеляційна скарга не доведена та не підлягає задоволенню.

Відповідно до ст.129 ГПК України судові витрати за розгляд апеляційної скарги слід покласти на скаржника.

Керуючись ст.ст. 269, 275, 276, 281-283 Господарського процесуального кодексу України суд, -ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу залишити без задоволення.

Рішення господарського суду Дніпропетровської області від 24.05.2024 року у справі №904/1192/24 залишити без змін.

Судові витрати за розгляд апеляційної скарги покласти на апелянта.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Повний текст складено та підписано 27.01.2025 року.

Головуючий суддя Т.А. Верхогляд

Суддя О.Г. Іванов

Суддя А.Є. Чередко