Рішення

від 05.11.2024 по справі 5002-4/626.1-2008

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

вул. Симона Петлюри, 16/108, м. Київ, 01032, тел. (044) 235-95-51, е-mail: inbox@ko.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"05" листопада 2024 р. м. Київ Справа № 5002-4/626.1-2008 (911/607/24)

за позовом Відкритого акціонерного товариства «Феодосійська суднобудівна компанія «Море» (29010, м. Хмельницький, вул. Трудова, буд. 6-А; код ЄДРПОУ 14309008)

до відповідача Російської Федерації в особі Міністерства юстиції Російської Федерації (119991, м. Москва, вул. Житняя, буд. 14, будівля 1)

про стягнення збитків (майнової шкоди)

у відокремленому провадженні в межах справи № 5002-4/626.1-2008

за заявою Товариства з обмеженою відповідальністю «Компанія «Драккар» (01023, м. Київ, вул. Мечникова, буд. 8, кв. 22; код ЄДРПОУ 32045063)

до Відкритого акціонерного товариства «Феодосійська суднобудівна компанія «Море» (29010, м. Хмельницький, вул. Трудова, буд. 6-А; код ЄДРПОУ 14309008)

про банкрутство

Суддя Наріжний С.Ю.

За участю секретаря Вовк Я.Р.

За участю представників сторін:

від ВАТ «ФСК «Море»: Марченко Р.В.

ВСТАНОВИВ:

у провадженні Господарського суду Київської області перебуває справа № 5002-4/626.1-2008 за заявою ТОВ «Компанія «Драккар» до Боржника ВАТ «Феодосійська суднобудівна компанія «Море» про банкрутство.

Ухвалою Господарського суду АР Крим від 12.01.2008 порушено провадження у даній справі та введено мораторій на задоволення вимог кредиторів.

Ухвалою Господарського суду Київської області від 25.01.2016 справу № 5002-4/626.1-2008 прийнято до провадження судді Наріжного С.Ю.

Ухвалою Господарського суду Київської області від 31.05.2022 введено у справі № 5002-4/626.1-2008 процедуру санації строком на 12 місяців; керуючим санацією Боржника призначено арбітражного керуючого Марченка Р.В.

На даний час у справі триває процедура санації.

До суду надійшла позовна заява ВАТ «ФСК «Море» від 08.03.2024 б/№ (вх. № 2253) до Російської Федерації в особі Міністерства юстиції Російської Федерації про стягнення збитків (майнової шкоди).

Зокрема Позивач просить суд стягнути з держави Російська Федерація 1351438050,00 грн, що становить еквівалент 153831222 доларів США або 111918481 євро, з яких: 551988971 грн реальних збитків від втрати майна, що становить еквівалент 62831691 доларів США або 45712399 євро, та 797649079 грн упущеної вигоди у вигляді неодержаного прибутку, що становить еквівалент 90794641 доларів США або 66056489 євро; збитки на підготовку Звіту ТОВ «КК «Остров» у розмірі 1800000 грн.

Згідно протоколу передачі судової справи раніше визначеному складу суду вказана позовна заява передана судді Наріжному С.Ю. для розгляду в межах справи № 5002-4/626.1-2008 про банкрутство ВАТ «ФСК «Море», присвоєно єдиний унікальний номер справи № 5002-4/626.1-2008 (911/607/24).

Ухвалою Господарського суду Київської області від 02.04.2024 вказану позовну заяву прийнято до розгляду за правилами загального позовного провадження у відокремленому провадженні в межах справи № 5002-4/626.1-2008 про банкрутство ВАТ «ФСК «Море»; підготовче засідання призначено на 04.06.2024; зобов`язано Позивача надати суду переклад даної ухвали Господарського суду Київської області про відкриття провадження у справі № 5002-4/626.1-2008 (911/607/24) від 02.04.2024 на російську мову, з нотаріальним засвідченням правильності перекладу, а також направити вказану ухвалу Відповідачу та надати суду докази направлення; повідомлено Відповідача про можливість надання відзиву на позовну заяву та одночасного надіслання Позивачу копії відзиву та доданих до нього документів, у строк, встановлений ст. 165 Господарського процесуального кодексу України; попереджено Відповідача про те, що у разі ненадання відзиву на позов, справа згідно з ч. 9 ст. 165 Господарського процесуального кодексу України буде розглянута за наявними в ній матеріалами.

19.04.2024 до суду надійшла заява представника Позивача від 16.04.2024 б/№ (вх. № 5129/24) про залучення доказів до справи, зокрема копії ухвали Господарського суду Київської області від 02.04.2024 про відкриття провадження у справі № 5002-4/626.1-2008 (911/607/24), перекладеної на російську мову, з нотаріальним засвідченням правильності перекладу, а також докази направлення вказаної ухвали Відповідачу.

В судовому засіданні 04.06.2024 постановлено протокольну ухвалу без виходу до нарадчої кімнати про відкладення підготовчого засідання на 23.07.2024.

12.06.2024 до суду надійшло клопотання представника Позивача від 16.04.2024 б/№ (вх. № 5129/24) про залучення до справи доказів повідомлення Відповідача про час та місце розгляду справи 23.07.2024.

В судовому засіданні 23.07.2024 постановлено протокольну ухвалу без виходу до нарадчої кімнати про відкладення підготовчого засідання на 03.09.2024.

08.08.2024 до суду надійшло клопотання представника Позивача від 06.08.2024 б/№ (вх. № 8423/24) про залучення до справи доказів повідомлення Відповідача про час та місце розгляду справи 03.09.2024.

В судовому засіданні 03.09.2024 постановлено протокольну ухвалу без виходу до нарадчої кімнати про закриття підготовчого провадження та призначення на 05.11.2024 судового засідання для розгляду справи по суті.

02.10.2024 до суду надійшло клопотання представника Позивача від 30.09.2024 б/№ (вх. № 9905/24) про залучення до справи доказів повідомлення Відповідача про час та місце розгляду справи 05.11.2024.

Крім того, 05.11.2024 до суду надійшло клопотання представника Позивача від 04.11.2024 б/№ (вх. № 10949/24) про залучення до справи додаткових доказів повідомлення Відповідача про час та місце розгляду справи 05.11.2024.

05.11.2024 в судове засідання з`явився представник Позивача. Відповідач в судове засідання представника не направив.

Щодо повідомлення Відповідача про час та місце розгляду справи суд зазначає наступне.

Починаючи з 2014 року загальновідомим є той факт, що РФ чинить збройну агресію проти України, а з 24.02.2022 РФ розпочала повномасштабне вторгнення на територію України.

У зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженим Законом України від 24.02.2022 № 2102-IX (із змінами), введено в Україні воєнний стан з 24 лютого 2022 року.

В подальшому воєнний стан на території України неодноразово продовжувався і наразі триває.

У зв`язку з повномасштабним вторгненням РФ на територію України 24 лютого 2022 року Україна розірвала дипломатичні відносини з РФ, що у свою чергу з цієї дати унеможливлює направлення різних запитів та листів до посольства РФ в Україні у зв`язку із припиненням його роботи на території України.

Відповідно до Постанови Верховної Ради України від 14.04.2022 про заяву Верховної Ради України «Про вчинення Російською Федерацією геноциду в Україні» визнано геноцидом Українського народу дії збройних сил, політичного і військового керівництва Росії під час збройної агресії проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року, а також доручено Голові Верховної Ради України спрямувати цю заяву до Організації Об`єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї НАТО, урядів та парламентів іноземних держав. Голові Верховної Ради України надано повноваження звернутися до Генеральної прокуратури, Міністерства закордонних справ України та Міністерства юстиції України щодо невідкладного вжиття заходів для належного документування фактів вчинення збройними силами Російської Федерації та її політичним і військовим керівництвом геноциду Українського народу, злочинів проти людяності, воєнних злочинів, інших тяжких злочинів на території України та ініціювання притягнення до відповідальності всіх винних осіб.

Наведені дії РФ вчиняє з 2014 року та продовжує станом на даний час. Отже, після початку війни в Україні з 2014 року суд України, розглядаючи справу, де відповідачем визначено РФ, має право ігнорувати імунітет цієї країни та розглядати справи про відшкодування шкоди, завданої в результаті збройної агресії РФ, за позовом, поданим саме до цієї іноземної країни.

Отже, починаючи з 2014 року відсутня необхідність у направленні до посольства РФ в Україні запитів щодо згоди РФ бути відповідачем у справах про стягнення збитків (майнової шкоди) у зв`язку з вчиненням РФ збройної агресії проти України та ігноруванням нею суверенітету та територіальної цілісності Української держави. А починаючи з 24 лютого 2022 року таке надсилання неможливе ще й у зв`язку із розірванням дипломатичних зносин України з РФ.

З огляду на те, що в Україні введено воєнний стан у зв`язку з триваючою повномасштабною збройною агресією РФ проти України, чим порушено її суверенітет, отримання згоди РФ бути Відповідачем у цій справі наразі є недоречним. Зупинення провадження у справі призведе до безпідставного зволікання з розглядом справи, що не сприятиме якнайкращому захисту інтересів Позивача.

Дана правова позиція суду відображена у постановах Верховного Суду у справі № 796/165/18 від 25.01.2019, № 308/9708/19 від 14.04.2022 та № 760/17232/20 від 18.05.2022.

Враховуючи встановлену при розгляді справи № 5002-4/626.1-2008 (911/607/24) об`єктивну неможливість вручення Відповідачу - Російській Федерації судових документів дипломатичними каналами, оскільки розірвано дипломатичні відносини між Україною та Росією у зв`язку з широкомасштабною збройною агресією останньої проти України; зупинення функціонування закордонних дипломатичних установ України на території Росії та діяльність її дипломатичних установ на території України; відсутність комунікації МЗС з органами влади РФ за посередництва третіх держав, а також, зважаючи на те, що АТ «Укрпошта» припинила доставку поштових відправлень до/з Росії з перших днів її повномасштабного військового вторгнення, суд позбавлений можливості здійснювати повідомлення Відповідача про розгляд даної справи засобами поштового зв`язку.

У зв`язку з наведеним вище, до позовної заяви Позивачем додано докази направлення копії позовної заяви на електронну адресу Відповідача - Міністерства юстиції Російської Федерації (info@minjust.gov.ru), а також на адресу посольства Російської Федерації в Республіці Польща в м. Варшава (вул. Бельведерська (Belwederska) 49, 00-594, Варшава, Польща).

Ухвалою Господарського суду Київської області від 02.04.2024 про відкриття провадження у даній справі постановлено здійснювати повідомлення Відповідача про дату, час і місце розгляду даної справи шляхом розміщення оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України, а також додатково шляхом зобов`язання Позивача направляти процесуальні документи Відповідачу з наданням доказів такого направлення.

Слід зазначити, що неможливість виконання Позивачем приписів п. 1 ч. 1 ст. 164, ч. 1 ст. 172 Господарського процесуального кодексу України з незалежних від Позивача та об`єктивних причин не може бути підставою для відмови Позивачу у доступі до правосуддя, право на яке гарантоване Конституцією України та Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод.

З матеріалів справи судом встановлено, що Позивачем в повному обсязі виконано відповідний обов`язок, та в ході розгляду справи надано докази повідомлення Відповідача про кожне судове засідання у даній справі, зокрема на електронну адресу Відповідача - Міністерства юстиції Російської Федерації (info@minjust.gov.ru), а також за допомогою поштової служби Естонії.

Згідно з частинами 1, 3 статті 202 Господарського процесуального кодексу України, неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час та місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті. Якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника у разі повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника) незалежно від причин неявки.

У даному випаду судом також враховано, що за приписами частини 1 статті 9 Господарського процесуального кодексу України, ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про дату, час і місце розгляду своєї справи або обмежений у праві отримання в суді усної або письмової інформації про результати розгляду його судової справи. Будь-яка особа, яка не є учасником справи, має право на доступ до судових рішень у порядку, встановленому законом.

Відповідно до частини 2 статті 2 Закону України «Про доступ до судових рішень», усі судові рішення є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі не пізніше наступного дня після їх виготовлення і підписання.

Згідно з частинами 1, 2 статті 3 Закону України «Про доступ до судових рішень», для доступу до судових рішень судів загальної юрисдикції Державна судова адміністрація України забезпечує ведення Єдиного державного реєстру судових рішень. - автоматизована система збирання, зберігання, захисту, обліку, пошуку та надання електронних копій судових рішень.

Судові рішення, внесені до Реєстру, є відкритими для безоплатного цілодобового доступу на офіційному веб-порталі судової влади України (частина 1 статті 4 Закону України «Про доступ до судових рішень»).

Враховуючи наведене, господарський суд зазначає, що Відповідач не був позбавлений права та можливості ознайомитись з процесуальними документами у справі № 5002-4/626.1-2008 (911/607/24) в Єдиному державному реєстрі судових рішень (www.reyestr.court.gov.ua).

Судом, враховано, що в силу вимог пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов`язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням пункту 1 статті 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 у справі «Смірнова проти України»).

Враховуючи, що Відповідач у строк, встановлений ухвалою суду про відкриття провадження, не подав до суду відзив на позов, а відтак, не скористався наданими йому процесуальними правами, за висновками суду, у матеріалах справи достатньо документів, які мають значення для правильного вирішення спору, внаслідок чого справа може бути розглянута за наявними у ній документами відповідно до ч. 2 ст. 178 Господарського процесуального кодексу України.

З огляду на наведене та з урахуванням того, що неявка представника Відповідача не перешкоджає всебічному, повному та об`єктивному розгляду всіх обставин справи, суд вважає за можливе розглянути справу за наявними в ній матеріалами.

Частиною 2 статті 7 Кодексу України з процедур банкрутства передбачено, що господарський суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство (неплатоспроможність), в межах цієї справи вирішує всі майнові спори, стороною в яких є боржник; спори з позовними вимогами до боржника та щодо його майна; спори про визнання недійсними результатів аукціону; спори про визнання недійсними будь-яких правочинів, укладених боржником; спори про повернення (витребування) майна боржника або відшкодування його вартості відповідно; спори про стягнення заробітної плати; спори про поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника; спори щодо інших вимог до боржника.

Склад учасників розгляду спору визначається відповідно до Господарського процесуального кодексу України. Господарський суд розглядає спори, стороною в яких є боржник, за правилами, визначеними Господарським процесуальним кодексом України. За результатами розгляду спору суд ухвалює рішення.

Заяви (позовні заяви) учасників провадження у справі про банкрутство (неплатоспроможність) або інших осіб у спорах, стороною в яких є боржник, розглядаються в межах справи про банкрутство (неплатоспроможність) за правилами спрощеного позовного провадження.

Позивач має право в позовній заяві заявити мотивоване клопотання про розгляд справи за правилами загального позовного провадження. Якщо суд за результатами розгляду клопотання позивача дійде висновку про розгляд справи в порядку загального позовного провадження, він зазначає про це в ухвалі про відкриття провадження у справі.

Отже, норми Кодексу України з процедур банкрутства передбачають концентрацію всіх спорів у межах справи про банкрутство, що дозволяє здійснювати ефективний судовий контроль щодо повернення майнових активів боржника у його розпорядження з метою відновлення платоспроможності такого боржника або належного формування ліквідаційної маси банкрута.

Детально розглянувши матеріали справи, з`ясувавши фактичні обставини, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, дослідивши подані докази, суд зазначає наступне.

ВАТ «ФСК «Море» було зареєстроване як юридична особа 13.07.2001 за адресою: Україна, Автономна Республіка Крим, м. Феодосія, смт. Приморський, вул. Десантників, 1 (запис номер 1 145 120 0000 000096) в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців України.

ВАТ «ФСК «Море» спеціалізується на будівництві і подальшому обслуговуванні швидкохідних суден широкого спектру: військових, патрульних, а також для комерційних цілей. До них відносяться судна з динамічними принципами підтримки: судна на підводних крилах (СПК), судна на повітряній подушці (СПП), швидкохідні судна на повітряній каверні, судна гліссируючого типу, а також круїзні катери і яхти.

Виробництво відбувалось на базі потужностей заводу «Море», розташованого за адресою: Україна, Автономна Республіка Крим, м. Феодосія, смт. Приморський, вул. Десантників, 1.

Звертаючись до суду з даним позовом, Позивач посилається на те, що внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації території АР Крим, з 20 лютого 2014 року він втратив доступ та контроль над належним йому майном: об`єктами нерухомого майна (будівлі, споруди, передавальні пристрої), колісними транспортними засобами, устаткуванням та обладнанням, яке на момент окупації перебувало за адресою: Україна, Автономна Республіка Крим, м. Феодосія, смт. Приморський, вул. Десантників, 1. Позивач не має змоги забрати, релокувати майно на підконтрольну Україні територію або реалізувати це майно на тимчасово окупованій території. Таким чином, внаслідок дій Російської Федерації Позивач зазнав матеріальних збитків.

Крім того, з 20 лютого 2014 року Позивач фактично був позбавлений можливості здійснювати звичайну господарську діяльність, у зв`язку з чим не отримав очікуваний дохід, а отже є підстави для стягнення з Відповідача, крім реальних збитків, упущеної вигоди Позивача.

Спір у справі виник у зв`язку з наявністю підстав для стягнення з Відповідача завданих збитків, які складаються з реальних збитків від втрати майна у розмірі 551988971 грн, що становить еквівалент 62831691 доларів США або 45712399 євро; крім того упущеної вигоди у вигляді неодержаного прибутку у розмірі 797649079 грн, що становить еквівалент 90794641 доларів США або 66056489 євро, а також збитки на підготовку Звіту ТОВ «КК «Остров» у розмірі 1800000 грн.

Щодо особи Відповідача та судового імунітету.

Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 76 Закону України «Про міжнародне приватне право», суди можуть приймати до свого провадження і розглядати будь-які справи з іноземним елементом у справах про відшкодування шкоди, якщо її було завдано на території України.

Згідно з частиною 2 статті 2 Цивільного кодексу України, учасниками цивільних відносин є, зокрема, іноземні держави та інші суб`єкти публічного права.

Відповідно до частин 1, 4 статті 45 Господарського процесуального кодексу України, сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені у статті 4 цього Кодексу. Відповідачами є особи, яким пред`явлено позовну вимогу.

Зі змісту позовної заяви вбачається, що Позивач визначив Відповідачем державу - Російську Федерацію в особі Міністерства юстиції Російської Федерації.

Згідно з частиною 1 статті 79 Закону України «Про міжнародне приватне право», пред`явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі у справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову і звернення стягнення на таке майно можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України.

Частиною 4 статті 79 Закону України «Про міжнародне приватне право» передбачено, що у тих випадках, коли в порушення норм міжнародного права Україні, її майну або представникам в іноземній державі не забезпечується такий же судовий імунітет, який згідно з частинами першою та другою цієї статті забезпечується іноземним державам, їх майну та представникам в Україні, Кабінетом Міністрів України може бути вжито до цієї держави, її майна відповідних заходів, дозволених міжнародним правом, якщо тільки заходів дипломатичного характеру не достатньо для врегулювання наслідків зазначеного порушення норм міжнародного права.

Отже, Закон України «Про міжнародне приватне право» встановлює судовий імунітет щодо іноземної держави за відсутності згоди компетентних органів відповідної держави на залучення її до участі у справі у національному суді іншої держави.

Разом з тим, згідно з правовими висновками, викладеними Верховним Судом у постанові від 18.05.2022 у справі № 428/11673/19, загальновідомим (тобто таким, що не потребує доказування) є те, що Російська Федерація відкидає визнання будь-якої відповідальності за свою протиправну військову діяльність в Україні, включаючи не тільки повномасштабну збройну агресію, але і будь-яку участь своїх збройних сил у військових діях в Донецькій та Луганській областях з 2014 року. Не існує жодної розумної підстави припустити, що порушене право Позивача, за захистом якого він звернувся до українського суду, могло би бути захищене шляхом подання позову до суду Російської Федерації.

Як Європейська конвенція про імунітет держав 1972 року (стаття 11), так і Конвенція ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 2004 року (стаття 12), передбачають, що договірна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції при розгляді справи в суді іншої договірної держави, який зазвичай має компетенцію розглядати справи, які стосуються грошової компенсації (відшкодування) у разі смерті чи заподіяння тілесного ушкодження особі чи заподіяння шкоди майну або його втрати в результаті дій чи бездіяльності держави, якщо така дія чи бездіяльність мали місце повністю або частково на території держави суду.

У даному випадку суд не вбачає підстав для застосування суверенного судового імунітету Відповідача, виходячи з наступного.

Як Україна, так і Російська Федерація, є учасницями міжнародних договорів, а саме:

- Конвенції про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22.01.1993 року (далі - Конвенція про правову допомогу). Вказана Конвенція підписана і Україною, і РФ та ратифікована: Україною - відповідно до Закону України від 10.11.1994 року № 240/94-ВР; РФ - відповідно до федерального закону від 04.08.1994 №16-ФЗ;

- Угоди про порядок вирішення спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності від 20.03.1992 року (далі - Угода). Наведена Угода підписана і Україною, і РФ та ратифікована: Україною - відповідно до постанови Верховної Ради України від 19.12.1992 року № 2889-XII; РФ - постановою Державної думи РФ від 09.10.1992 №3620-1.

Згідно зі статтею 1 Конвенції про правову допомогу, громадяни кожної з Договірних Сторін, а також особи, які проживають на її території, користуються на територіях усіх інших Договірних Сторін щодо своїх особистих та майнових прав таким самим правовим захистом, як і власні громадяни цієї Договірної Сторони. Громадяни кожної з Договірних Сторін, а також інші особи, які проживають на її території, мають право вільно та безперешкодно звертатися до судів, прокуратури та інших установ інших Договірних Сторін, до компетенції яких належать цивільні, сімейні та кримінальні справи (далі - установи юстиції), можуть виступати в них, подавати клопотання, пред`являти позови та здійснювати інші процесуальні дії на тих самих умовах, що й громадяни цієї Договірної Сторони. Положення цієї Конвенції застосовуються також до юридичних осіб, створених відповідно до законодавства Договірних Сторін.

Відповідно до частин 1, 3 статті 42 Конвенції про правову допомогу у справах про відшкодування шкоди (крім тих, що випливають із договорів та інших правомірних дій), компетентним є суд Договірної Сторони, на території якої мала місце дія або інша обставина, яка стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди. При цьому, наведена Конвенція про правову допомогу не містить жодних застережень щодо юрисдикції відповідному суду спорів про відшкодування шкоди, відповідачем у яких виступає держава чи державні органи відповідної Договірної Сторони.

За умовами статті 1 Угоди, ця угода регулює питання вирішення справ, що випливають з договірних та інших цивільно-правових відносин між господарюючими суб`єктами, з їх відносин з державними та іншими органами, а також виконання рішень за ними.

Згідно з підпунктом «г» пункту 1 статті 4 Угоди, компетентний суд держави - учасниці має право розглядати зазначені в статті 1 цієї Угоди спори, якщо на території цієї держави - учасниці мала місце дія або інша обставина, що стала основою для вимог щодо відшкодування шкоди.

Одночасно, Угода встановлює особливі правила щодо судового імунітету держав-учасниць. Так, відповідно до пункту 4 статті 4 Угоди, справи про визнання недійсними повністю або такими, що не мають нормативного характеру, актів державних і інших органів, а також про відшкодування збитків, завданих господарюючим суб`єктам такими актами або які виникли внаслідок неналежного виконання зазначеними органами своїх обов`язків по відношенню до господарюючих суб`єктів, розглядаються виключно судом за місцем знаходження зазначеного органу.

Таким чином, визначаючи межі свого судового імунітету відповідно до зазначеної Угоди, її учасники (у тому числі Російська Федерація), встановили: 1) загальне правило, відповідно до якого, виходячи зі змісту статті 1, підпункту «г» пункту 1 статті 4 Угоди, спір про відшкодування шкоди (незалежно від суб`єктного складу сторін, зокрема і у випадку, коли відповідачем по такому спору буде держава чи її орган) підвідомчий суду держави, в якій було вчинено дії із заподіяння шкоди і 2) вичерпний перелік випадків, коли визначені вказаною Угодою правила підсудності спорів не поширюються на спори, відповідачем у якій є державний орган. При цьому, визначені Угодою правила судового імунітету держав-учасниць є вичерпними та поширюються на спори двох типів: 1) щодо недійсності актів органів державної влади та 2) відшкодування збитків, заподіяних суб`єктам господарювання такими актами або ж неналежним виконанням відповідними органами своїх обов`язків щодо суб`єкта господарювання.

Відтак, з урахуванням положень статті 1, підпункту «г» пункту 1 статті 4, пункту 4 статті 4 Угоди, стосовно спорів про відшкодування шкоди будь-які спори такого роду підвідомчі суду тієї держави, де була заподіяна шкода, крім випадку розгляду спорів про відшкодування збитків, заподіяних суб`єктам господарювання актами органів державної влади, визнаними недійсними або ж неналежним виконанням відповідними органами своїх обов`язків щодо суб`єкта господарювання. Тобто, за змістом наведених положень Угоди, будь-які спори про відшкодування шкоди, якщо така шкода не заподіяна прямо передбаченими Угодою та наведеними вище діями органу державної влади, розглядаються компетентним органом (судом) за місцем заподіяння шкоди.

Таким чином, завдання Позивачу збитків внаслідок збройної агресії не входить до меж, встановлених Угодою винятків, коли спір не може розглядатись судом за місцем заподіяння шкоди, оскільки така шкода не заподіяна недійсним актом органу державної влади РФ, а також не заподіяна неналежним виконанням обов`язків будь-якого із державних органів РФ по відношенню до Позивача як суб`єкта господарювання, оскільки Позивач, як суб`єкт господарювання, не перебував і не перебуває у будь-яких зобов`язальних відносинах як приватно-правового, так і публічно-правового характеру, із жодним з органів Відповідача, а отже ні належне, ні неналежне виконання будь-яких обов`язків органів державної влади Російської Федерації перед Позивачем неможливе. При цьому, таке заподіяння шкоди не може бути проявом реалізації будь-яких обов`язків будь-якого із органів РФ в силу своєї явної протиправності, визнаної міжнародними інституціями, зокрема ООН.

Із урахуванням положень статті 42 Конвенції про правову допомогу, статті 1, підпункту «г» пункту 1 статті 4, пункту 4 статті 4 Угоди, щодо відповідної категорії спорів існує явно виражена відмова РФ від імунітету на підставі укладеного міжнародного договору.

Виходячи з наведеного, Російська Федерація не має підстав посилатися на імунітет для уникнення відповідальності за заподіяні Позивачу збитки.

Також судом взято до уваги правову позицію Верховного Суду, викладену в постанові від 14.04.2022 у справі № 308/9708/19, яка полягає у тому, що після початку війни в Україні з 2014 року суд України, розглядаючи справу, де відповідачем визначено РФ, має право ігнорувати імунітет цієї країни та розглядати справи про відшкодування шкоди за позовом, поданим саме до цієї іноземної країни.

Аналогічна правова позиція щодо судового імунітету держави визначена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 18.05.2022 року в справі № 428/11673/19, від 22.06.2022 року в справі № 311/498/20, від 12.10.2022 року в справі № 463/14365/21; постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.09.2022 року в справі № 990/80/22.

Відтак, відповідно до Угоди, судовий імунітет РФ у даному випадку на спірні правовідносини не поширюється.

Вирішуючи питання щодо застосування норм матеріального права у даному спорі, суд виходить з наступного.

Відповідно до ст. 17 Загальної декларації прав людини (прийнята і проголошена резолюцією 217A(III) Генеральної Асамблеї ООН від 10.12.1948) кожна людина має право володіти майном як одноособово, так і разом з іншими. Ніхто не може бути безпідставно позбавлений свого майна.

Згідно зі ст. 1 Протоколу №1 від 20.03.1952 №ETS N 009 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Відповідно до ст. 41 Конституції України, кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Відповідно до ч. 1 ст. 317 Цивільного кодексу України, власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Згідно з ч. 1 ст. 321 Цивільного кодексу України право, власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Згідно з ч. 3 ст. 386 Цивільного кодексу України, власник, права якого порушені, має право на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди.

За таких умов, анексія Російською Федерацією території Автономної Республіки Крим, наслідком якої стала відсутність доступу Позивача до належного йому на праві власності рухомого та нерухомого майна, порушує відповідне право власності Позивача, який у зв`язку з цим набуває право на відшкодування заподіяної йому шкоди.

Відповідно до ст. 41 Конституції України, кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом.

За змістом ч. 1 ст. 3 Господарського кодексу України, під господарською діяльністю у цьому Кодексі розуміється діяльність суб`єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність.

Згідно з ч. 1 ст. 133 Господарського кодексу України, основу правового режиму майна суб`єктів господарювання, на якій базується їх господарська діяльність, становлять право власності та інші речові права - право господарського відання, право оперативного управління. При цьому, відповідно до ст. 134 Господарського кодексу України право власності є основним речовим правом у сфері господарювання. Суб`єкт господарювання, який здійснює господарську діяльність на основі права власності, на свій розсуд, одноосібно або спільно з іншими суб`єктами володіє, користується і розпоряджається належним йому (їм) майном, у тому числі має право надати або продати майно іншим суб`єктам для використання його на праві власності або на основі інших форм правового режиму майна, передбачених цим Кодексом.

Відповідно до ч. 1 ст. 55 Господарського кодексу України, суб`єктами господарювання визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов`язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов`язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством.

Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 55 Господарського кодексу України, суб`єктами господарювання є господарські організації - юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до цього Кодексу, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку.

Згідно із частинами 4, 5 ст. 55 Господарського кодексу України, суб`єкти господарювання реалізують свою господарську компетенцію на основі права власності, права господарського відання, права оперативного управління відповідно до визначення цієї компетенції у цьому Кодексі та інших законах. Суб`єкти господарювання - господарські організації, які діють на основі права власності, права господарського відання чи оперативного управління, мають статус юридичної особи, що визначається цивільним законодавством та цим Кодексом.

За змістом ст. 84 Цивільного кодексу України, товариства, які здійснюють підприємницьку діяльність з метою одержання прибутку та наступного його розподілу між учасниками (підприємницькі товариства), можуть бути створені лише як господарські товариства (повне товариство, командитне товариство, товариство з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерне товариство) або виробничі кооперативи чи сільськогосподарські кооперативи, сільськогосподарські кооперативні об`єднання, що діють з метою одержання прибутку.

Згідно зі ст. 42 Господарського кодексу України, підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб`єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Таким чином, Позивач створений та здійснює свою діяльність у формі акціонерного товариства, є підприємницьким товариством та здійснює підприємницьку діяльність в розумінні наведених вище положень нормативно-правових актів. За таких умов, знищення/відібрання майна, що належить Позивачу, унеможливлює реалізацію господарської діяльності Позивача на основі такого майна, а отже, є порушенням прав Позивача на здійснення підприємницької та господарської діяльності.

З огляду на викладене, спір з приводу заподіяння шкоди майну Позивача є спором, пов`язаним із здійсненням господарської діяльності Позивача, а отже, на нього поширюється предметна юрисдикція господарських судів.

Відповідно до частини 1 статті 49 Закону України «Про міжнародне приватне право», права та обов`язки за зобов`язаннями, що виникають внаслідок завдання шкоди, визначаються правом держави, у якій мала місце дія або інша обставина, що стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди.

Згідно з частиною 1 статті 42 Конвенції про правову допомогу, зобов`язання про відшкодування шкоди, крім тих, що випливають із договорів та інших правомірних дій, визначаються за законодавством Договірної Сторони, на території якої мала місце дія або інша обставина, яка стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди.

Поряд з цим, відповідно до підпункту «ж» статті 11 Угоди про порядок вирішення спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності від 20.03.1992, права і обов`язки сторін за зобов`язаннями, що виникають внаслідок заподіяння шкоди, визначаються за законодавством держави, де відбулася подія або інша обставина, що стала підставою для вимог про відшкодування шкоди.

Таким чином, оскільки подія, яка стала підставою для вимог про відшкодування шкоди, мала місце на території України, то застосовним матеріальним законом при розгляді даного спору є матеріальний закон України.

Одночасно, відповідно до статті 9 Конституції України, чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Згідно зі статтею 10 Цивільного кодексу України, чинний міжнародний договір, який регулює цивільні відносини, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, є частиною національного цивільного законодавства України. Якщо у чинному міжнародному договорі України, укладеному у встановленому законом порядку, містяться інші правила, ніж ті, що встановлені відповідним актом цивільного законодавства, застосовуються правила відповідного міжнародного договору України.

Аналогічна за змістом норма викладена у статті 19 Закону України «Про міжнародні договори України».

Відповідно до статті 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Згідно зі статтями 1, 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, а також практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Статтею 3 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство в господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України «Про міжнародне приватне право», Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо міжнародним договором України встановлено інші правила судочинства, ніж ті, що передбачені цим Кодексом, іншими законами України, застосовуються правила міжнародного договору.

Таким чином, міжнародне право в Україні не потребує трансформації в національне право, а включається та автоматично діє у складі національного або внутрішнього законодавства. Акт ратифікації міжнародного договору Україною інкорпорує його до національного права; звичаєве міжнародне право так само розглядається як частина національного права.

З огляду на наведене, суд дійшов висновку, що до спірних правовідносин підлягає застосуванню матеріальний закон України, включно з відповідними положеннями міжнародних договорів, як частиною системи національного законодавства України.

Стаття 6 Конвенції передбачає, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Відповідно до ч. 2, ч. 3 ст. 4 Господарського процесуального кодексу України, юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. До господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право звертатися також особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.

Згідно з ч. 1 ст. 15 Цивільного кодексу України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Отже, юридичні особи мають право звертатись до господарського суду за захистом своїх оспорюваних або порушених прав.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 16 Цивільного кодексу України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Як встановлено у ст. 5 Господарського процесуального кодексу України, здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Згідно зі статтями 73, 74 Господарського процесуального кодексу України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Обов`язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи.

Як вказано вище, за змістом статей 15, 16 Цивільного кодексу України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу у разі їх порушення, невизнання чи оспорювання. Одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів є відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди.

Відповідно до частини 1 статті 1166 Цивільного кодексу України, майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

Отже, загальною підставою деліктної відповідальності є протиправне, шкідливе, винне діяння завдавача шкоди (цивільне правопорушення).

Протиправна поведінка особи може виявлятися у прийнятті нею неправомірного рішення або у неправомірній поведінці (діях або бездіяльності). Протиправною у цивільному праві вважається поведінка, яка порушує імперативні норми права або санкціоновані законом умови договору, внаслідок чого порушуються права іншої особи.

Пунктом 2 ст. 22 Цивільного кодексу України встановлено, що збитками визначаються втрати, яких особа зазнала у зв`язку із знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права, а також доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене.

Підставою для відшкодування збитків є склад правопорушення, який включає наступні фактори:

- наявність реальних збитків;

- вина заподіювача збитків;

- причинний зв`язок між діями або бездіяльністю винної особи та збитками.

Для застосування такої міри відповідальності, як стягнення збитків за порушення договірних зобов`язань та/або відшкодування позадоговірної шкоди потрібна наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення: протиправна поведінка, збитки, причинний зв`язок між протиправною поведінкою боржника та збитками кредитора, вина боржника.

Відсутність хоча б одного із вище перелічених елементів, утворюючих склад цивільного правопорушення, звільняє боржника від відповідальності за порушення у сфері господарської діяльності, оскільки його поведінка не може бути кваліфікована як правопорушення.

Протиправна поведінка особи може виявлятися у прийнятті нею неправомірного рішення або у неправомірній поведінці (діях або бездіяльності). Протиправною у цивільному праві вважається поведінка, яка порушує імперативні норми права або санкціоновані законом умови договору, внаслідок чого порушуються права іншої особи.

Під шкодою (збитками) розуміється матеріальна шкода, що виражається у зменшенні майна потерпілого в результаті порушення належного йому майнового права, та (або) применшенні немайнового блага (життя, здоров`я тощо).

Причинний зв`язок між протиправною поведінкою особи та завданою шкодою - є обов`язковою умовою відповідальності, яка передбачає, що шкода стала об`єктивним наслідком поведінки заподіювача шкоди.

При цьому, саме на позивача покладається обов`язок довести наявність шкоди, протиправність поведінки заподіювача збитків та причинний зв`язок такої поведінки із заподіяними збитками. У свою чергу, відповідач повинен довести, що в його діях відсутня вина у заподіянні збитків.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 14.02.2018 у справі № 910/6657/16, від 07.02.2018 у справі № 917/1651/16.

Важливим елементом доказування наявності збитків є встановлення причинного зв`язку між протиправною поведінкою заподіювача та збитками потерпілої сторони. Причинний зв`язок між протиправною поведінкою і збитками є обов`язковою умовою відповідальності. Слід довести, що протиправна дія чи бездіяльність заподіювача є причиною, а збитки, які завдані особі, - наслідком такої протиправної поведінки. Протиправна поведінка особи тільки тоді є причиною збитків, коли вона прямо (безпосередньо) пов`язана зі збитками. Непрямий (опосередкований) зв`язок між протиправною поведінкою і збитками означає лише, що поведінка оцінюється за межами конкретного випадку, і, відповідно, за межами юридично значимого зв`язку.

Відповідно до частини другої статті 623 Цивільного кодексу України, розмір збитків, завданих порушенням зобов`язання, повинен бути реальним та доведеним позивачем.

Також пред`явлення вимоги про стягнення збитків покладає обов`язок саме на позивача довести, що вони не є абстрактними, а дійсно є реальними у зв`язку з неналежним виконанням відповідачем зобов`язання. При визначенні розміру збитків мають враховуватись заходи, вжиті самим позивачем для їх недопущення.

Так, відповідно до ст. 1173 Цивільного кодексу України, шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.

Отже, на відміну від загальної норми статті 1166 Цивільного кодексу України, яка вимагає встановлення усіх чотирьох елементів цивільного правопорушення (протиправна поведінка, наявність шкоди, причинний зв`язок між протиправною поведінкою та завданою шкодою, вина заподіювача шкоди), спеціальні норми ст. 1173 Цивільного кодексу України допускають можливість відшкодування шкоди незалежно від вини державного органу та його посадової або службової особи.

З огляду на вказане обов`язковою умовою притягнення відповідача до відповідальності за завдану шкоду є встановлення протиправності його дій відповідно до положень застосованого матеріального закону.

Відповідно до Конституції України, Україна є суверенна і незалежна. Територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною.

З 2014 року Російська Федерація здійснює збройну агресію проти України, тобто вчиняє дії, визначені статтею 3 Резолюції 3314 (ХХІХ) Генеральної Асамблеї Організації Об`єднаних Націй від 14 грудня 1974 року, як акт збройної агресії.

Згідно з заявою Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків», текст якої схвалено постановою Верховної Ради України від 21 квітня 2015 року №337-VІІІ, збройна агресія РФ проти України розпочалася 20 лютого 2014 року з тимчасової окупації Кримського півострову, зокрема, Автономної Республіки Крим і міста Севастополя (перша фаза збройної агресії).

Друга фаза збройної агресії Російської Федерації проти України розпочалася у квітні 2014 року, коли контрольовані, керовані і фінансовані спецслужбами Російської Федерації озброєні бандитські формування проголосили створення ДНР та ЛНР.

Третя фаза збройної агресії Російської Федерації розпочалася 27 серпня 2014 року масовим вторгненням на територію Донецької та Луганської областей регулярних підрозділів збройних сил Російської Федерації.

24 лютого 2022 року розпочалася та триває ще одна фаза збройної агресії РФ проти України - повномасштабне вторгнення збройних сил РФ на суверенну територію України.

Указом Президента України від 24 лютого 2022 року №64/2022, затвердженим Законом України від 24 лютого 2022 року №2102-ІХ, на всій території України введено воєнний стан із 5 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року.

У п. 4 частини першої статті 2 Статуту ООН закріплено принцип, згідно з яким всі члени Організації Об`єднаних Націй утримуються у їх міжнародних відносинах від загрози силою чи її застосування як проти територіальної недоторканності чи політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином, несумісним з Цілями Об`єднаних Націй.

Відповідно до ст. 3 Резолюції 3314 (XXIX) Генеральної Асамблеї Організації Об`єднаних Націй «Визначення агресії» від 14 грудня 1974 року як акт агресії кваліфікується, зокрема, вторгнення або напад збройних сил держави на територію іншої держави або будь-яка військова окупація, який би тимчасовий характер вона не носила, що є результатом такого вторгнення чи нападу, або будь-яка анексія із застосуванням сили території іншої держави чи її частини, а також бомбардування збройними силами держави території іншої держави або застосування будь-якої зброї державою проти території іншої держави.

Меморандумом про гарантії безпеки у зв`язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1994 року, відповідно до п. 2 якого Російська Федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки держави учасниці, у тому числі Відповідач, підтвердили зобов`язання утримуватися від загрози силою чи її використання проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України, і гарантували, що ніяка їхня зброя ніколи не буде використовуватися проти України, крім цілей самооборони або будь-яким іншим чином згідно зі Статутом Організації Об`єднаних Націй.

Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 01.03.2022 №A/ES-11/L.1 визнано акт агресії РФ проти України в порушення пункту 4 ст. 2 статуту ООН та звернено до РФ вимогу негайно припинити застосування сили по відношенню до України та вивести збройні формування РФ з України.

Наказом Міжнародного суду справедливості ООН від 16.03.2022 №182 зобов`язано РФ негайно припинити військові дії, які вона розпочала 24 лютого 2022 року на території України.

Відповідно до постанови Верховної Ради України від 14 квітня 2022 року про заяву Верховної Ради України «Про вчинення Російською Федерацією геноциду в Україні» визнано геноцидом Українського народу дії збройних сил, політичного і військового керівництва РФ під час збройної агресії проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року.

Преамбулою Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» встановлено, що Україна згідно з Конституцією України є суверенною і незалежною державою. Суверенітет України поширюється на всю її територію, яка в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною. Перебування на території України підрозділів збройних сил інших держав з порушенням процедури, визначеної Конституцією та законами України, Гаазькими конвенціями 1907 року, IV Женевською конвенцією 1949 року, а також всупереч Меморандуму про гарантії безпеки у зв`язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1994 року, Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і російською федерацією 1997 року та іншим міжнародно-правовим актам є окупацією частини території суверенної держави Україна та міжнародним протиправним діянням з усіма наслідками, передбаченими міжнародним правом.

За таких обставин, в силу положень національного законодавства України та міжнародних договорів, як частини українського національного законодавства, дії Відповідача за своєю суттю є актом збройної агресії по відношенню до України. Відтак, будь-які дії Відповідача з метою реалізації такої агресії є протиправними.

Як вже зазначено вище, Автономна Республіка Крим та місто Севастополь є тимчасово окупованими Російською Федерацією з 20 лютого 2014. За сприяння збройних сил Російської Федерації, 16.03.2014 було проведено незаконний референдум щодо статусу Криму, за результатами якого було створено невизнану «Республіку Крим».

18.03.2014 між Російською Федерацією і невизнаною «Республікою Крим» було підписано «Договір між Російською Федерацією і Республікою Крим про прийняття в Російську Федерацію Республіки Крим та утворення в складі Російської Федерації нових суб`єктів». Даний договір набув чинності для Російської Федерації з дати ратифікації Федеральними зборами Російської Федерації - 21.03.2014.

01.04.2014 Генеральна Асамблея ООН прийняла Резолюцію № 68/262, якою підкреслила, що у зв`язку із своєю незаконністю, кримський референдум від 16.03.2014 не може слугувати підставою для будь-якої зміни статусу АР Крим чи міста Севастополя.

Після анексії території АР Крим, особами, підконтрольними Російській Федерації було ініційовано процес експропріації значних активів, що належали Україні.

Державною Радою Республіки Крим 25.06.2014 було безпідставно прийнято постанову №2256-6/14 «Про питання власності Республіки Крим», відповідно до якої зазначалось наступне:

«Встановити, що власністю Республіки Крим є: рухоме і нерухоме майно Відкритого акціонерного товариства «Суднобудівна компанія «Море» (юридична адреса: 98176, м Феодосія, сел Приморський, вул Десантників, 1, код ЄДРПОУ 14309008), розташоване на території Республіки Крим, в тому числі майно, яке увійшло і не увійшло до статутного капіталу Відкритого акціонерного товариства «Феодосійська суднобудівна компанія «Море» у складі необоротних (в т.ч. нематеріальних) і оборотних активів, які перебувають на його балансовому і позабалансовому обліку».

09.07.2014 Державною Радою Республіки Крим було прийнято Постанову №2356-6/14 «Про внесення змін до деяких Постанови Верховної Ради автономної Республіки Крим та Державної Ради Республіки Крим» (Додаток №2), відповідно до якої зазначалось наступне:

«Внести зміни до постанови Державної Ради Республіки Крим від 25 червня 2014 року № постанову №2256-6/14 «Про питання власності Республіки Крим» […] наступну зміну - пункт 1 викласти в наступній редакції: 1. Встановити, що власністю Республіки Крим є: рухоме і нерухоме майно відкритого акціонерного товариства «Феодосійська суднобудівна компанія« Море» (юридична адреса: 98176., м. Феодосія, селище Приморське, вул Десантників, 1, код ЄДРПОУ 14309008), розташоване на території Республіки Крим, в тому числі майно, яке увійшло і не увійшло до статутного капіталу відкритого акціонерного товариства «Феодосійська суднобудівна компанія «Море» в складі необоротних (в т.ч. нематеріальних) і оборотних активів, які перебувають на його балансовому і позабалансовому обліку».

Таким чином, відповідно до вищезазначених постанов встановлюється безпідставний та незаконний перехід права власності на рухоме і нерухоме майно, що належить Позивачеві, в тому числі майно, яке увійшло і не увійшло до статутного капіталу Позивача в складі необоротних (в т. ч. нематеріальних) і оборотних активів, які перебувають на його балансовому і позабалансовому обліку, до так званого суб`єкта Російської Федерації - Республіки Крим.

Як вбачається з матеріалів справи, на базі активів ВАТ «ФСК «Море» за адресою Україна, Автономна Республіка Крим, м. Феодосія, смт. Приморський, вул. Десантників, 1, здійснює діяльність новостворене АО «СЗ «Море», зареєстроване за законодавством РФ.

Щодо причинного зв`язку між протиправною поведінкою та завданими збитками.

Обов`язковою умовою покладення відповідальності має бути безпосередній причинний зв`язок між вчиненими порушеннями і завданими збитками. Підставою для відшкодування понесених збитків є спричинення їх внаслідок вчиненого порушення, тобто наявності прямого причинно-наслідкового зв`язку між діями однієї сторони та зменшення майнових прав іншої.

Як зазначено вище, Указом Президента України № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» від 24.02.2022 в Україні запроваджений воєнний стан. Активна фаза військової агресії Російської Федерації триває і зараз. Територія АР Крим, де Позивач мав майно, з 20.02.2014 знаходяться під окупацією Відповідача (Закон України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України»).

Позивач позбавлений можливості доступу до свого майна, користування ним, можливості його вивезти та зберегти у цілісному і непошкодженому стані. Відповідно до позовної заяви, майно Позивача знаходиться під контролем військово-цивільних адміністрацій та російської юридичної особи АТ «СЗ «МОРЕ», основний державний реєстраційний номер - 1199112021140.

Таким чином, фактом окупації АР Крим, та смт. Приморський зокрема, ворожими військами РФ, Позивачу заподіяна шкода у розмірі вартості втраченого майна.

В даному випадку втрата контролю Позивачем над своїм майном була прямим наслідком протиправної та неспровокованої збройної агресії Російської Федерації, ведення бойових дій та окупації територій АР Крим.

Захист права власності гарантується статтею 1 Додаткового протоколу до Європейської конвенції з прав людини, а відповідальність за порушення вказаного права покладається безпосередньо на державу і настає у тому випадку, коли будь-яке діяння держави має своїм прямим наслідком застосування до особи забороненого поводження.

Крім того, згідно з пунктами 1, 3 Гаазької Конвенції про закони і звичаї війни на суходолі 1907 року, відповідальність у формі відшкодування збитків у випадку порушення правил і звичаїв ведення воєнних дій покладається саме на державу в цілому, як воюючу сторону. Відтак, стягнення відповідної шкоди також має здійснюватися із держави в цілому, за рахунок усіх наявних у неї активів, зокрема і майна підрозділів специфічного апарату держави, який реалізує її функції, в тому числі як державних органів, так і інших підприємств, організацій, установ, які реалізовують відповідні державні функції.

За приписами пунктів 1, 3 Гаазької Конвенції про закони і звичаї війни на суходолі 1907 року (яка набрала чинності для України 24.08.1991 року, а для РФ 17.04.1991 року) також передбачено, що договірні держави видають своїм сухопутним військам накази, які відповідають Положенню про закони і звичаї війни на суходолі. Воююча сторона, яка порушує норми зазначеного Положення, підлягає відповідальності у формі відшкодування збитків, якщо для цього є підстави. Вона є відповідальною за всі дії, вчинені особами, які входять до складу її збройних сил.

Щодо вини, як складового елемента цивільного правопорушення, законодавством України не покладається на позивача обов`язок доказування вини відповідача у заподіянні шкоди; діє презумпція вини, тобто відсутність вини у завданні шкоди повинен доводити сам заподіювач шкоди. Якщо під час розгляду справи зазначена презумпція не спростована, то вона є юридичною підставою для висновку про наявність вини заподіювача шкоди. В контексті зазначеного, саме Відповідач повинен доводити відсутність своєї вини у спірних правовідносинах.

Зазначений висновок підтверджується Верховним Судом, зокрема, у постанові від 21 квітня 2021 року у справі № 648/2035/17, постанові від 14 лютого 2018 року у справі № 686/10520/15-ц.

Підсумовуючи вищевикладене, слід зазначити, що в даному випадку наявні всі чотири елементи складу цивільного правопорушення, а саме: протиправна поведінка заподіювача шкоди; наявність шкоди; причинний зв`язок між протиправною поведінкою та завданою шкодою; вина заподіювача шкоди.

Щодо зазнаних Позивачем збитків.

Відповідно до ч. 5 ст. 50 Кодексу України з процедур банкрутства, керуючий санацією має право звертатися до господарського суду в передбачених Кодексом України з процедур банкрутства та Господарським процесуальним кодексом України випадках.

Згідно п. 2 ч. 2 ст. 12 Кодексу України з процедур банкрутства, арбітражний керуючий зобов`язаний здійснювати заходи щодо захисту майна боржника.

Як передбачено положеннями ст. 10 Кодексу України з процедур банкрутства, арбітражний керуючий з моменту постановлення ухвали (постанови) про призначення його керуючим санацією або ліквідатором до моменту припинення здійснення ним повноважень прирівнюється до службової особи підприємства-боржника.

У ході здійснення процедури банкрутства ВАТ «ФСК «Море» було встановлено перелік об`єктів нерухомого майна та рухомого майна, яке належить Позивачу на праві власності та/або щодо яких Позивач володів речовими правами, яке знаходилося на окупованій території України, де Російська Федерація здійснює контроль, а саме - смт. Приморський, Автономна Республіка Крим - територія України, яка тимчасово окупована Російською Федерацією.

Станом на дату окупації АР Крим Російською Федерацією розмір статутного капіталу Позивача становив 112779399,00 грн.

Станом на 20.02.2014 на балансі Позивача обліковувалося майно у кількості 3972 найменування, до складу якого входять будівлі, споруди, передавальні пристрої, колісні транспортні засоби, устаткування та обладнання. Кількість втраченого майна по відповідним групам становить: Нерухомість 189 одиниць; Устаткування та обладнання 3736 одиниць; Колісні транспортні засоби 47 одиниць; Разом: 3972 одиниць.

Повний перелік втраченого майна, що належить на праві власності ВАТ «ФСК «Море», наведено Позивачем у Додатку №3 до позову.

Все вищевказане майно Позивача у кількості 3972 найменувань, знаходилось за адресою: Україна, Автономна Республіка Крим, м. Феодосія, смт. Приморський, вул. Десантників, 1.

Нерухомість у кількості 189 найменувань представлена адміністративними, виробничими та складськими будівлями. Також до складу нерухомості входять будівлі трансформаторних, насосних, інші допоміжні будівлі, споруди та мережі, необхідні для забезпечення життєдіяльності заводу, а також причали.

Відповідно до Інформація з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта, на праві власності ВАТ ФСК «Море» належить комплекс з 121 будівель за адресою Автономна Республіка Крим, м. Феодосія, смт. Приморський, вулиця Десантників, будинок 1-Д.

Устаткування та обладнання: на момент втрати майна Позивачеві на праві власності належало обладнання та устаткування у кількості 3736 найменувань, яке використовувалося для будівництва та ремонту кораблів та плавзасобів.

Колісні транспортні засоби (КТЗ): ВАТ «ФСК «Море» належало 47 одиниць колісних найменувань, представлений легковими автомобілями типу седан (Волга ГАЗ 31029, ГАЗ 3102, RENAULT TRAFIC, RENAULT LOGAN), вантажними автомобілями (типу КАМАЗ-5320, ЗИЛ-130, ЗИЛ-431412, самоскид КАМАЗ-5511), причепи, трактори, автобуси, транспортні засоби спеціального призначення (автозаправник ЗИЛ 131И, сміттєвоз КО-413, підйомник автомобільний гідравлічний П-18-4Н, Автокран КС-2561Д) та інші.

На балансі Позивача також обліковується майно, яке у процесі корпоратизації не увійшло до статутного капіталу Позивача, але перебуває на його балансі, у складі 120 найменувань.

Інформація щодо втраченого майна Позивача підтверджується також листом Фонду державного майна України № 98561 від 28.06.2022 року, з Додатком (Інформація про майно (місцезнаходження: Автономна Республіка Крим, м. Феодосія, смт Приморське, вул. Десантників, 1), яке перебуває на балансі ВАТ «ФСК «Море» (код за ЄДРПОУ:14309008) (за даними, наданими Міністерством економіки України) та переліків згідно планів санації 2010-2012 років.

Втрачене майно в сукупності представляє собою активи суднобудівної компанії ВАТ «ФСК «МОРЕ», які станом на дату понесення збитків (20.02.2014) включають в себе будівлі, споруди, устаткування та обладнання, необхідні для основної виробничої діяльності цього підприємства, основний вид діяльності якого - будування та ремонтування суден і плавучих конструкцій.

Після окупації та незаконної анексії АРК Крим Позивач був позбавлений можливості забрати, релокувати майно на підконтрольну Україні територію або реалізувати це майно на тимчасово окупованій території. Таким чином, внаслідок дій Російської Федерації Позивач зазнав матеріальних збитків.

Таким чином, з 20.02.2014 р. внаслідок свавільних дій Російської Федерації та подальшої націоналізації майна ВАТ «ФСК «Море», Позивач був позбавлений майна, яке належить йому на праві власності, можливості розпоряджатися ним та вести повноцінну господарську діяльність.

Сам факт збройної агресії РФ проти України та свавільної і незаконної окупації території України, в тому числі, де Позивач мав майно, є причиною виникнення ситуації, за якої Позивач поніс істотні збитки та змушений захищати своє порушене Відповідачем право в судовому порядку.

Так, Російська Федерація, здійснивши збройну агресію проти України, окупувавши та незаконно анексувавши суверенну територію України, порушила норми та принципи Статуту ООН, Загальної декларації прав людини, Будапештського меморандуму, Гельсінського заключного акту наради по Безпеці та Співробітництву в Європі від 01.08.1975 та Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією.

При цьому РФ вийшла за межі своїх суверенних прав, гарантованих статтею 2 Статуту ООН, а тому є державою-агресором.

Незаконне захоплення Російською Федерацією території АР Крим не було визнано більшістю цивілізованих країн світу. Зокрема, відповідно до тексту Резолюції Генеральної Асамблеї ООН № 68/262 від 1.04.2014, Генеральна Асамблея ООН:

«зазначаючи, що референдум, проведений в Автономній Республіці Крим і місті Севастополі 16 березня 2014 року, не був санкціонований Україною,

[…]

підкреслює, що референдум, проведений в Автономній Республіці Крим та місті Севастополі 16 березня 2014 року, не маючи законної сили, не може бути основою для будь-якої зміни статусу Автономної Республіки Крим або міста Севастополя».

Також, у Резолюції Генеральної Асамблеї ООН № 75/29 від 14.12.2020 зазначається, що:

«засуджуючи триваючу тимчасову окупацію Російською Федерацією частини території України, а саме Автономної Республіки Крим та міста Севастополь (далі «Крим»), та підтверджуючи невизнання її анексії,

[…]

підтверджуючи, що силове захоплення Криму є незаконним і являє собою порушення міжнародного права, і підтверджуючи також, що ці території мають бути негайно повернуті,

[…]

настійно закликає Російську Федерацію як окупуючу державу, негайно, повністю і беззастережно вивести свої збройні сили з Криму та негайно припинити тимчасову окупацію території України».

Як зазначалося вище, в своїх Резолюціях ES-11/1 від 02 березня 2022 року та ES-12/1 від 24 березня 2022 Генеральна Асамблея ООН засудила військову агресію Російської Федерації як таку, що порушує статтю 2 (4) Статуту ООН, суверенітет, незалежність та територіальну цілісність України, та зобов`язала Відповідача припинити застосування сили проти України та вивести свої збройні сили за межі міжнародно-визнаних кордонів України.

Аналогічних висновків дійшов і Міжнародний суд ООН, який у своєму наказі про забезпечувальні заходи від 16 березня 2022 року у справі щодо звинувачень в геноциді за Конвенцією про попередження та покарання злочину геноциду (справа «Україна проти Російської Федерації») зобов`язав Російську Федерацію припинити військову агресію проти України.

Відповідно до Постанови Верховної Ради України від 14 квітня 2022 року «Про Заяву Верховної Ради України «Про вчинення Російською Федерацією геноциду в Україні», визнано геноцидом Українського народу дії збройних сил, політичного і військового керівництва Росії під час збройної агресії проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року, а також доручено Голові Верховної Ради України спрямувати цю заяву до Організації Об`єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї НАТО, урядів та парламентів іноземних держав. Голові Верховної Ради України надано повноваження звернутися до Генеральної прокуратури, Міністерства закордонних справ України та Міністерства юстиції України щодо невідкладного вжиття заходів для належного документування фактів вчинення збройними силами Російської Федерації та її політичним і військовим керівництвом геноциду Українського народу, злочинів проти людяності, воєнних злочинів, інших тяжких злочинів на території України та ініціювання притягнення до відповідальності всіх винних осіб.

У постановах Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 у справі № 210/4458/15-ц, від 30.01.2020 у справі № 287/167/18-ц, в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 16 серпня 2017 року у справі № 761/9437/15-ц висловлено правову позицію про те, що факт збройної агресії Російської Федерації проти України встановленню в судовому порядку не потребує.

Відповідно до ч. 3 ст. 85 Господарського процесуального кодексу України, обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Отже, протиправність діяння Відповідача, як складового елементу факту збройної агресії Російської Федерації проти України в розумінні ч. 3 ст. 85 Господарського процесуального кодексу України є загальновідомим фактом, який закріплено державою на законодавчому рівні, а також визнано на найвищому міжнародному рівні.

При визначенні протиправності дій Відповідача підлягають врахуванню загальновизнаний і засадничий загальний принцип права, який полягає в тому, що будь-яке порушення зобов`язання тягне за собою обов`язок надати відшкодування (відображений Постійною палатою міжнародного правосуддя у справі Про фабрику в Хожуві (Case concerning the factory at Chorzow), рішення №13 від 13.09.1928, а також одна із засад сучасного правового порядку «ex injuria non oritur jus» (із беззаконня не виникає право), який відображений у Консультативному висновку Міжнародного суду справедливості «Правові наслідки для держав подальшої присутності Південної Африки в Намібії незважаючи на Резолюцію Ради Безпеки 276 (1970)».

У цій справі протиправність дій Відповідача підтверджується наявними у справі доказами, на неї прямо вказують відповідні положення матеріального закону.

Таким чином, Позивачем доведено суду належними, допустимими та достовірними доказами в розумінні Господарського процесуального кодексу України факт заподіяння шкоди Позивачу діями Відповідача та причинно-наслідковий зв`язок між діями Відповідача та завданою майновою шкодою Позивачу.

Виходячи з викладеного, судом встановлена наявність повного складу цивільного правопорушення у вигляді заподіяння шкоди майну Позивача (втрата Позивачем такого майна), що має своїм наслідком відшкодування такої шкоди Позивачу у розмірі і в порядку, передбаченими цивільним законодавством.

Частина 2 ст. 224 Господарського кодексу України встановлює, що під збитками розуміються витрати, зроблені управленою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управлена сторона одержала б у разі належного виконання зобов`язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною.

Крім того, згідно п. 3 ч. 1 ст. 225 Господарського кодексу України, до складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, включається неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного виконання зобов`язання другою стороною.

З юридичного аналізу вищенаведених норм вбачається, що до складу збитків у вигляді упущеної вигоди входять: а) неотримані стороною доходи, які вона могла б реально отримати за звичайними обставинами якби її право не було порушено; б) доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов`язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною; в) неодержаний прибуток, який сторона, мала право розрахувати у разі належного виконання зобов`язання другою стороною.

Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду України у постанові від 30.09.2021 по справі № 922/3928/20 зазначив, що неодержаний дохід (упущена вигода) це розрахункова величина втрат очікуваного приросту в майні, що базується на доказах, які підтверджують реальну можливість отримання потерпілим суб`єктом господарювання певних грошових сум, якби учасник відносин у сфері господарювання не допустив правопорушення.

Позивач стверджує, що внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації території АР Крим, з 20 лютого 2014 року він втратив доступ та контроль над належним йому майном: об`єктами нерухомого майна (будівлі, споруди, передавальні пристрої), колісними транспортними засобами, устаткуванням та обладнанням, яке на момент окупації перебувало за адресою: Україна, Автономна Республіка Крим, м. Феодосія, смт. Приморський, вул. Десантників, 1.

Позивач не має змоги забрати, релокувати майно на підконтрольну Україні територію або реалізувати це майно на тимчасово окупованій території. Таким чином, внаслідок дій Російської Федерації Позивач зазнав матеріальних збитків.

Крім того, з 20 лютого 2014 року Позивач фактично був позбавлений можливості здійснювати звичайну господарську діяльність, у зв`язку з чим не отримав очікуваний дохід, а отже, є підстави для стягнення з Відповідача, крім реальних збитків, упущеної вигоди Позивача.

Постановою Кабінету Міністрів України від 20.03.2022 № 326 затверджено Порядок визначення шкоди та збитків, завданих Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації (далі Порядок), який встановлює процедуру визначення шкоди та збитків, завданих Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації (далі - шкода та збитки), починаючи з 19 лютого 2014 року.

Згідно з пп. 18 п. 2 Порядку, визначення шкоди та збитків здійснюється окремо за таким напрямом: економічні втрати підприємств (крім підприємств оборонно-промислового комплексу), у тому числі господарських товариств, - напрям включає втрати підприємств усіх форм власності внаслідок знищення та пошкодження їх майна, втрати фінансових активів, а також упущену вигоду від неможливості чи перешкод у провадженні господарської діяльності.

Основні показники, які оцінюються (зокрема): вартість втраченого, знищеного чи пошкодженого майна підприємств недержавної форми власності; вартість втрачених фінансових активів підприємств недержавної форми власності; упущена вигода підприємств недержавної форми власності.

Відповідно до п. 5 Загальних засад (додаток до постанови Кабінету міністрів України від 20.03.2022 № 326), оцінка збитків, завданих постраждалим, здійснюється шляхом проведення аналітичної оцінки збитків, стандартизованої, незалежної оцінки збитків або є результатом проведення судової експертизи.

Незалежна оцінка збитків проводиться суб`єктами оціночної діяльності - суб`єктами господарювання, визнаними такими Законом України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» (далі - суб`єкти оціночної діяльності), із дотриманням національних стандартів оцінки майна та Міжнародних стандартів оцінки майна з урахуванням особливостей, що визначені цими Загальними засадами та методиками оцінки шкоди та збитків, передбаченими пунктом 5 Порядку.

На підтвердження факту заподіяння збитків внаслідок неправомірних дій Відповідача Позивачем долучено до матеріалів справи Звіт Товариства з обмеженою відповідальністю «Консалтингова фірма «Острів» з визначення розміру реальних збитків від втрати майна, що знаходиться за адресою: Україна, сел. Приморський, вул Десантників, 1, і належить на праві приватної власності Позивачеві (далі - Звіт).

Оцінку збитків виконано Амфітеатровим О.Д. - Сертифікат ФДМУ №1 від 11.04.1995 р.; Свідоцтво про реєстрацію в Державному реєстрі оцінювачів №2777 від 05.05.2005 р.; Посвідчення про підвищення кваліфікації МФ №8484-ПК від 18.01.2023 р.; Член RICS, TEGoVA, Сертифікат FRICS №1300446 від 07.06.2010, Сертифікат RICS Registered Valuer №1300446 від 15.04.2021, Сертифікат TEGoVA, номер REVUA/USOA/2023/44, діє з 01.06.2018 по 31.05.2028 р.

Оцінювач обізнаний та усвідомлює кримінальну відповідальність за завідомо неправдивий висновок.

Згідно з ч. 1, ч. 4 ст. 3 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні», оцінка майна, майнових прав (далі - оцінка майна) - це процес визначення їх вартості на дату оцінки за процедурою, встановленою нормативно-правовими актами, зазначеними в статті 9 цього Закону (далі - нормативно-правові акти з оцінки майна), і є результатом практичної діяльності суб`єкта оціночної діяльності. Процедури оцінки майна встановлюються нормативно-правовими актами з оцінки майна.

Незалежною оцінкою майна вважається оцінка майна, що проведена суб`єктом оціночної діяльності - суб`єктом господарювання. У випадках проведення незалежної оцінки майна складається звіт про оцінку майна. Вимоги до звіту про оцінку майна встановлюються відповідно до статті 12 цього Закону.

Звіт про оцінку майна є документом, що містить висновки про вартість майна та підтверджує виконані процедури з оцінки майна суб`єктом оціночної діяльності - суб`єктом господарювання відповідно до договору. Звіт підписується оцінювачами, які безпосередньо проводили оцінку майна, і скріплюється підписом керівника суб`єкта оціночної діяльності (ч. 1 ст. 3 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні»).

Відповідно до ч. 1 ст. 5 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» суб`єктами оціночної діяльності є суб`єкти господарювання зареєстровані в установленому законодавством порядку фізичні особи - суб`єкти підприємницької діяльності, а також юридичні особи незалежно від їх організаційно-правової форми та форми власності, які здійснюють господарську діяльність, у складі яких працює хоча б один оцінювач, та які отримали сертифікат суб`єкта оціночної діяльності відповідно до цього Закону, а згідно ч. 1 ст. 6 вказаного Закону, оцінювачами можуть бути громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які склали кваліфікаційний іспит та одержали кваліфікаційне свідоцтво оцінювача відповідно до вимог цього Закону.

Згідно з п. 15 Постанови КМУ від 20 березня 2022 р. N 326 «Особистий огляд об`єкта оцінки проводиться оцінювачем суб`єкта оціночної діяльності, який проводить незалежну оцінку збитків, або судовим експертом, який проводить експертизу, за умови наявності доступу до такого об`єкта (на дату оцінки здійснено розмінування, доступ до майна наявний, безпечний тощо), а також у разі, коли документів про об`єкт оцінки, що надаються замовником оцінки, та інформаційних джерел, необхідних для проведення незалежної оцінки збитків, недостатньо».

Особистий огляд та фотофіксацію об`єктів Позивача, Оцінювачем не було проведено із міркувань безпеки, оскільки, як зазначено вище, станом на дату проведення оцінки об`єкти оцінювання знаходяться під контролем збройних сил країни-окупанта, і доступ до цих об`єктів неможливий та несе реальну загрозу життю і здоров`ю людей (Закон України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України»).

У зв`язку з окупацією території України, на якій знаходились основні потужності та майно Позивача, Позивач втратив також доступ до первинно бухгалтерської документації. Таким чином, для проведення оцінки понесених збитків Позивач надав Оцінювачу наявні у нього документи, звітність і найважливіші дані, що були необхідними для проведення оцінки активів Позивача, що були втрачені у зв`язку із збройною агресією російської федерації та окупацією частини території України.

Ґрунтуючись на даних, наданих ВАТ «ФСК «Море», після вивчення юридичної та фінансової документації, маркетингового аналізу ринку суднобудівної промисловості в Україні, з урахуванням обмежуючих умов на оцінку, керуючись Міжнародними стандартами оцінки (МСО/IVS), проведених розрахунків, а також з урахуванням мети оцінки, станом на дату оцінки, розмір реальних збитків від втрати майна, що знаходиться за адресою: Україна, Автономна Республіка Крим, м. Феодосія, смт. Приморський, вул. Десантників, 1, і належить на праві приватної власності ВАТ «ФСК «Море», а також упущеної вигоди у вигляді неодержаного прибутку ВАТ «ФСК «Море» від будування та ремонтування суден і плавучих конструкцій склав (без урахування ПДВ):

1) розмір реальних збитків від втрати майна станом на 20.02.2014:

551988971 грн (п`ятсот п`ятдесят один мільйон дев`ятсот вісімдесят вісім тисяч дев`ятсот сімдесят одна гривня), або (в еквіваленті доларів США): 62831691 USD (шістдесят два мільйони вісімсот тридцять одна тисяча шістсот дев`яносто один долар США), або (в еквіваленті Євро) 45712399 EUR (сорок п`ять мільйонів сімсот дванадцять тисяч триста дев`яносто дев`ять Євро),

2) розмір упущеної вигоди у вигляді неодержаного прибутку:

797649079 грн (сімсот дев`яносто сім мільйонів шістсот сорок дев`ять тисяч сімдесят дев`ять гривень), або (в еквіваленті доларів США): 90794641 USD (дев`яносто мільйонів сімсот дев`яносто чотири тисячі шістсот сорок один долар США), або (в еквіваленті євро): 66056489 EUR (шістдесят шість мільйонів п`ятдесят шість тисяч чотириста вісімдесят дев`ять Євро).

Оцінивши вказаний звіт, складений суб`єктом оціночної діяльності, суд вважає його належним та достовірним доказом на підтвердження дійсного розміру збитків, завданих Позивачу внаслідок протиправних дій Відповідача.

Згідно зі статтею 56 Конституції України, кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Відповідно до ч. 1 ст. 167 Цивільного кодексу України, держава діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин.

Згідно зі ст. 170 Цивільного кодексу України, держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом.

При цьому держава є специфічним суб`єктом правовідносин. Під державою розуміється організація політичної влади домінуючої частини населення у соціально неоднорідному суспільстві, яка, забезпечуючи цілісність і безпеку суспільства, здійснює керівництво ним насамперед в інтересах цієї частини, а також управління загальносуспільними справами. До визначальних ознак держави відноситься наявність для виконання своїх завдань та функцій специфічного апарату, який володіє владними повноваженнями і має матеріальні засоби для реалізації цих повноважень. Реалізація функцій держави здійснюється через специфічний апарат, порядок формування, правовий статус та повноваження якого визначаються самою державою.

Відповідно до правового висновку, висловленого Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 27.11.2019 у справі № 242/4741/16-ц, належним відповідачем у справах про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовою або службовою особою, є держава як учасник цивільних відносин, як правило, в особі органу, якого відповідач зазначає порушником своїх прав.

Відповідно до пп.5 п.1 Положення про Міністерство юстиції Російської Федерації, затвердженого указом президента Російської Федерації від 13.10.2004 № 1313 «Питання Міністерства юстиції Російської Федерації» на Міністерство юстиції Російської Федерації покладено «функції щодо забезпечення в межах своїх повноважень представництва і захисту інтересів Російської Федерації в судах іноземних держав і міжнародних судових (арбітражних) органах, включаючи Європейський Суд з прав людини і Суд Євразійського економічного розвитку».

Таким чином, Міністерство юстиції Російської Федерації є тим компетентним органом, який уповноважений здійснювати повноваження щодо представництва і захисту інтересів Відповідача в межах цього спору.

Як вже зазначалось вище, відповідно до пунктів 1, 3 Гаазької Конвенції про закони і звичаї війни на суходолі 1907 (що набрала чинності для України 24.08.1991) договірні держави видають своїм сухопутним військам накази, які відповідають Положенню про закони і звичаї війни на суходолі. Воююча сторона, яка порушує норми зазначеного Положення, підлягає відповідальності у формі відшкодування збитків, якщо для цього є підстави. Вона є відповідальною за всі дії, вчинені особами, які входять до складу її збройних сил.

Відтак, стягнення відповідної шкоди має здійснюватися із держави в цілому, за рахунок усіх наявних у неї активів, зокрема і майна підрозділів специфічного апарату держави, який реалізує її функції, в тому числі як державних органів, так і інших підприємств, організацій, установ, які реалізовують відповідні державні функції, незважаючи, який конкретно її підрозділ заподіяв шкоду.

За таких умов, пред`явлення позовних вимоги до Російської Федерації як до держави в цілому не лише відповідає положенням матеріального закону, але являє собою ефективний спосіб захисту права Позивача.

Згідно зі ст. 17 Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Суд зазначає, що, навіть якщо національний суд володіє певною межею розсуду, віддаючи перевагу тим чи іншим доводам у конкретній справі та приймаючи докази на підтримку позицій сторін, суд зобов`язаний мотивувати свої дії та рішення (див. рішення від 1 липня 2003 р. у справі «Суомінен проти Фінляндії», заява № 37801/97, п. 36).

У пункті 50 рішення Європейського суду з прав людини від 28.10.2010 «Справа «Трофимчук проти України» (Заява № 4241/03) зазначено, що Суд повторює, що оцінка доказів є компетенцією національних судів і Суд не підмінятиме власною точкою зору щодо фактів оцінку, яку їм було надано в межах національного провадження. Крім того, гарантуючи право на справедливий судовий розгляд, стаття 6 Конвенції в той же час не встановлює жодних правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами (див. рішення від 27 жовтня 1993 року у справі «Домбо Беєер B. V. проти Нідерландів», п. 31, Series A, № 274).

Статтею 13 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Статтею 74 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.

Відповідно до ст. 76, 77 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

За таких обставин, оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог в повному обсязі.

Щодо судових витрат.

Відповідно до пп. 1 п. 2 ч. 2 ст. 4 Закону України «Про судовий збір», за подання до господарського суду позовної заяви майнового характеру підлягає сплаті судовий збір в розмірі 1,5 відсотка ціни позову, але не менше 1 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб і не більше 350 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Законом України «Про Державний бюджет України на 2024 рік» установлено у 2024 році розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб з 1 січня - 3028,00 грн. Отже 350 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб складають суму 1059800,00 грн.

Беручи до уваги ціну позову у даній справі (1351438050 грн), 1,5% від якої становить 20271570,75 грн, суд дійшов висновку, що у даному випадку підлягає сплаті судовий збір, обмежений максимальним розміром згідно пп. 1 п. 2 ч. 2 ст. 4 Закону України «Про судовий збір» - 350 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, отже у сумі 1059800,00 грн.

Згідно з п. 22 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір», від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі - у справах за позовами до держави-агресора Російської Федерації про відшкодування завданої майнової та/або моральної шкоди у зв`язку з тимчасовою окупацією території України, збройною агресією, збройним конфліктом, що призвели до вимушеного переселення з тимчасово окупованих територій України, загибелі, поранення, перебування в полоні, незаконного позбавлення волі або викрадення, а також порушення права власності на рухоме та/або нерухоме майно.

Відповідно до ч. 2 ст. 129 ГПК України, судовий збір, від сплати якого позивач у встановленому порядку звільнений, стягується з відповідача в дохід бюджету пропорційно розміру задоволених вимог, якщо відповідач не звільнений від сплати судового збору.

Таким чином, оскільки Позивач звільнений від сплати судового збору, витрати по сплаті судового збору, відповідно ст. 129 ГПК України, належить стягнути з Відповідача в дохід Державного бюджету України, зокрема в сумі 1059800,00 грн.

Керуючись ст. 129, 233, 238, 240, 241, 256 ГПК України, ст. 7 Кодексу України з процедур банкрутства, суд

ВИРІШИВ:

1. Позов задовольнити повністю.

2. Стягнути з держави Російська Федерація (адреса уповноваженого органу: вул. Житняя, буд. 14, будівля, м. Москва, 1119991, Російська Федерація) на користь Відкритого акціонерного товариства «Феодосійська суднобудівна компанія «Море» (29010, м. Хмельницький, вул. Трудова, буд. 6-А; код ЄДРПОУ 14309008) 1 351 438 050 (один мільярд триста п`ятдесят один мільйон чотириста тридцять вісім тисяч п`ятдесят) грн 00 коп., що становить еквівалент 153 831 222 (сто п`ятдесят три мільйони вісімсот тридцять одну тисячу двісті двадцять два) долари США або 111 918 481 (сто одинадцять мільйонів дев`ятсот вісімнадцять тисяч чотириста вісімдесят одне) євро, з яких: 551 988 971 (п`ятсот п`ятдесят один мільйон дев`ятсот вісімдесят вісім тисяч дев`ятсот сімдесят одна) грн реальних збитків від втрати майна, що становить еквівалент 62 831 691 (шістдесят два мільйони вісімсот тридцять одна тисяча шістсот дев`яносто один) доларів США або 45 712 399 (сорок п`ять мільйонів сімсот дванадцять тисяч триста дев`яносто дев`ять) євро, та 797 649 079 (сімсот дев`яносто сім мільйонів шістсот сорок дев`ять тисяч сімдесят дев`ять) грн упущеної вигоди у вигляді неодержаного прибутку, що становить еквівалент 90 794 641 (дев`яносто мільйонів сімсот дев`яносто чотири тисячі шістсот сорок один) доларів США або 66 056 489 (шістдесят шість мільйонів п`ятдесят шість тисяч чотириста вісімдесят дев`ять) євро; збитки на підготовку Звіту ТОВ «КК «Остров» у розмірі 1 800 000 (один мільйон вісімсот тисяч) грн.

3. Стягнути з держави Російська Федерація (адреса уповноваженого органу: вул. Житняя, буд. 14, будівля, м. Москва, 1119991, Російська Федерація) в дохід Державного бюджету України 1 059 800 (один мільйон п`ятдесят дев`ять тисяч вісімсот) грн 00 коп. судового збору.

4. Видати накази після набрання рішенням законної сили.

5. Копію рішення надіслати сторонам.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Північного апеляційного господарського суду протягом двадцяти днів з дня складення та підписання повного тексту рішення.

Дата виготовлення і підписання повного тексту рішення 27.01.2025.

Суддя С.Ю. Наріжний