Рішення

від 27.01.2025 по справі 420/19803/24

ОДЕСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа №420/19803/24

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 січня 2025 рокум. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд в складі:

головуючого судді - Свиди Л.І.

розглянувши в письмовому провадженні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії, -

ВСТАНОВИВ:

До суду звернулася ОСОБА_1 з позовною заявою до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення від 21.02.2024 року №13-24, яким відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов`язання прийняти рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

За цією позовною заявою відкрито спрощене позовне провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) за наявними у справі матеріалами у відповідності до ст. 262 КАС України та наданий відповідачу строк для подання до суду відзиву на цю заяву, позивачу - відповіді на відзив.

Позов обґрунтований позивачем тим, що оскаржуване рішення є протиправним, оскільки у випадку повернення до країни походження вона може стати жертвою переслідувань з боку державних органів Таджикистану та несправедливого засудження через свої релігійні переконання, що підпадає під перелік підстав для надання статусу біженця або додаткового захисту згідно Закону України «Про біженців та осіб, що потребують додаткового або тимчасового захисту».

З відзиву на позовну заяву вбачається, що відповідач позов не визнає та вказує, що під час розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби встановив, що заявлена позивачем інформація носить загальний характер і не містить відомостей про події переслідувань та утисків на батьківщині її особисто або членів сім`ї за політичною, релігійною чи іншими ознаками. Відповідач зазначає, що при розгляді заяви позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, належним чином вивчено наведені нею обставини, досліджено інформацію по країні походження, проте з огляду на імперативні приписи, сформульовані у статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», суб`єкт владних повноважень правомірно відмовив у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки встановлено наявність умов, за яких такий статус не надається.

Дослідивши матеріали справи, а також обставини, якими обґрунтовуються вимоги та заперечення, докази, якими вони підтверджуються, суд вважає, що позовна заява не підлягає задоволенню з наступних підстав.

ОСОБА_1 є громадянкою Таджикистану, за національністю - таджичка, за віросповіданням - іслам, сунітського толку, рідна мова - таджицька, за сімейним станом - незаміжня. Позивач має незакінчену середню освіту, на даний час навчається.

ОСОБА_1 09.2017 року на підставі паспортного документу безперешкодно виїхала з Таджикистану літаком Худжанд (Таджикистан) - м. Бішкек (Киргистан) - Москва (РФ), де перебувала один місяць. На території Москви (РФ) вона не зазначала переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, релігійної належності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи, не зазнавала жодного фізичного насилля та мала доступ до засобів комунікацій та належних житлових умов. За наданням притулку або статусу біженця в інших країнах не зверталася.

До України позивач потрапила 10.2017 року легально потягом рейсом Москва (РФ) - Одеса (Україна) на підставі національного паспортного документу.

09.01.2023 року ОСОБА_1 звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до територіального органу ДМС.

В якості причин потрапляння на територію України та звернення за міжнародним захистом позивачем повідомлено про бажання отримати документи, проживати, легалізацію.

В заяві про надання статусу біженця позивач зазначила, що не бажає повертатися на батьківщину через утиски через дотримання релігій, оскільки не можна ходити на навчання в платку, а релігія забороняє знімати платок.

Наказом №19 Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області від 26.01.2023 року прийнято рішення здійснити оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянки Таджикистану ОСОБА_1 .

За результатами розгляду особової справи громадянки Таджикистану ОСОБА_1 23.01.2024 року Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області складений висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Висновок мотивований тим, що заявник не зазнавав і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а саме в неї відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Також, клопотання не відповідає умовам, передбаченим п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» через відсутність загрози життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини.

Рішенням Державної міграційної служби України №13-24 від 21.02.2024 року ОСОБА_1 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абз. 5 ч. 1 ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

ОСОБА_1 17.06.2024 року отримала повідомлення №23 від 28.02.2024 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не погодилася із прийнятим рішенням та оскаржила його до суду.

Відповідно до п. 1, 4, 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.

Особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів. 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Відповідно до ч. 1-2 ст. 5, ч. 1 ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в`їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Згідно статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту» (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Відповідно до ч. 5 ст. 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно з п. 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року) у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 звернулася до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області 09.01.2023 року із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, при цьому до України позивач потрапила легально в жовтні місяці 2017 року, що ставить під сумнів обґрунтованість її звернення до Державної міграційної служби України із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Верховний Суд в постанові від 23.06.2021 року у справі №420/5005/20 зазначив, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в окремих випадках може свідчити про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.

Суд встановив, що за результатами проведених співбесід та наданих пояснень з позивачем відповідач дійшов висновку про їх сумнівність.

Суд погоджується з такими висновками відповідача з огляду на наступні обставини.

Так, під час звернення за захистом позивач не змогла належним чином обґрунтувати заяву в контексті наявності в неї ознак, передбачених пунктами 1, 13 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», оскільки її твердження позивача носять загальний характер, не містять належної аргументації та деталізації, суперечливі та непослідовні.

Позивач не змогла повідомити обставини, які б вказували, що причини її виїзду за межі країни громадянської належності пов`язані з ймовірними переслідуваннями за ознаками визначення статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту. Додатково, позивач не надала належного обґрунтування ймовірним побоюванням стосовно існування загрози для її життя та безпеки у випадку повернення на Батьківщину.

За матеріалами особової справи позивача вбачається, що в ході проведеного анкетування та протоколів співбесід встановлено, що позивач не була об`єктом переслідування та не зазнавала серйозної шкоди за ознаками громадянства (раси), національності або етнічної належності, про що самостійно повідомила під час опитування (арк. 5 протоколу співбесіди від 26.01.2023).

Під час розгляду заяви відповідачем встановлено, що позивач не має належності до окремої соціальної групи, політичні переконання також відсутні. Ані заявниця, ані її близькі родичі ніколи не належали до представників жодних політичних, релігійних, військових або громадських організацій як на території Таджикистану, так і поза межами країни громадянської належності. Зазначене підтверджується позивачем під час опитування (арк. 5 анкетування від 13.01.2023).

За матеріалами справи відсутні елементи, що вказують на загрозу життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання. Зазначене підтверджено заявницею під час опитування (арк. 4 співбесіди від 26.01.2023).

Під час проживання в Таджикистані позивач та всі родичі жіночої статі носили хіджаб, частка родичів (рідні сестри, їхні чоловіки та діти, двоюрідні родичі батьків) проживають на Батьківщині, дотримуються релігійних норм, не змінююсь адрес проживання, користуються загальними нормами прав і поведінки та не зазнають переслідування, побоювань чи дискримінації. Зазначене підтверджено також за результатами опитування батьків позивача по їх особовим справам.

В матеріалах особової справи не виявлено фактів або обставин, які надають підстави вважати, що після повернення до країни громадянської належності заявниця та її батьки можуть зазнати серйозної шкоди.

Верховний Суд в постанові від 03.11.2022 року у справі №260/197/20 зазначив, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з`ясування суб`єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення таких спорів. Суб`єктивна оцінка залежить від особистості, і те, що для однієї особи є нормою, для іншої може бути нестерпним. Побоювання ґрунтується не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи тощо). Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Таким чином, за матеріалами особової справи позивача вбачається, що нею не були надані жодні документальні докази власного ймовірного переслідування у випадку повернення на Батьківщину. Під час проведення співбесід позивач не надала жодних конкретних фактів або усних тверджень, які б підтверджували пряму загрозу життю, безпеці або свободі у разі повернення на Батьківщину. Також, шукачем захисту не були зазначені обставини, які б підтверджували можливість застосування по відношенню до неї або її близьких родичів невибіркового насилля в країні громадянської належності.

Відповідно до аналізу ІКП встановлено, що за даними Державного департаменту США від 15.05.2023 щодо свободи віросповідання на території Таджикистану відзначається, що Міністерство освіти Таджикистану встановлює стандарти класів та учбових програм і видає ліцензії релігійним організаціям. Додатково, за даними Державного департаменту США від 15.05.2023 правова база країни громадянської належності закріплює офіційний статус ісламської релігії, забезпечує свободу релігії, совісті та обрядів, включаючи право «сповідувати релігію, носіння бороди, хіджабу або іншого релігійного одягу».

Згідно Національної стратегії активізації ролі жінок в Республіці Таджикистан на 2021 - 2030 роки спостерігається, що забезпечення участі жінок у реалізації навчально-наукового процесу є головною метою країни.

У Таджикистані відсутні відкриті збройні конфлікти.

Таким чином, аналізом матеріалів особової справи неможливо обґрунтувати причину звернення позивача з позиції надання міжнародного захисту в Україні, оскільки під час перебування в країні громадянської належності та перебуваючи поза її межами він не зазнавав і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а саме у неї відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Також, аналізом наданих матеріалів разом із наявною інформацією по регіону походження можливо підтвердити відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачу додаткового захисту в Україні згідно з визначенням п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», через відсутність доведених фактів загрози життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини.

За таких обставин, під час розгляду справи позивачем не доведено факту вчинення з боку відповідача порушення його прав, свобод та інтересів.

Статтею 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

У розвиток цієї конституційної норми частиною 1 та 3 статті 5 КАС України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист. До суду можуть звертатися в інтересах інших осіб органи та особи, яким законом надано таке право.

При цьому, завдання адміністративного судочинства полягає у захисті саме порушених прав, свобод чи інтересів особи, що звернулася до суду з позовом, у публічно-правових відносинах (стаття 2 КАС України).

Конституційний Суд України, надаючи тлумачення частини другої статті 55 Конституції України в своєму Рішенні від 14.12.2011 року №19-рп/2011 зазначив, що особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.

Це означає, що обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду.

Суд зазначає, що таке порушення має бути реальним, обґрунтованим, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених прав чи інтересів особи - позивача з боку відповідача, який стверджує про їх порушення.

Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 12.06.2018 року у справі №826/4406/16 та від 29.06.2021 року у справі №1/380/2019/000578.

З урахуванням зазначеного, якщо право позивача порушеним не є, то, відповідно, воно не може бути захищеним (поновленим) судом, а тому відсутність порушеного права є підставою для відмови у задоволенні адміністративного позову.

Таким чином, рішення суб`єкта владних повноважень є такими, що порушують права і свободи особи в тому разі, якщо такі рішення прийняті суб`єктом владних повноважень поза межами визначеної законом компетенції, або ж оспорюванні рішення є юридично значимими, тобто такими, що мають безпосередній вплив на суб`єктивні права та обов`язки особи шляхом позбавлення можливості реалізувати належне цій особі право або шляхом покладення на цю особу будь-якого обов`язку.

В даному ж випадку під час розгляду справи суд не встановив порушення прав та законних інтересів позивача з боку відповідача, що є самостійною та достатньою підставою для відмови в задоволенні позову.

Таким чином, у суду відсутні підстави визнавати протиправним та скасовувати рішення відповідача від 21.02.2024 року №13-24, яким відмовлено позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та зобов`язувати його прийняти рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Доводи позивача, якими він обґрунтовував свої позовні вимоги, не знайшли свого підтвердження впродовж розгляду справи та спростовуються наведеними в рішенні суду обставинами, адже згідно з ч. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.

Згідно з ч. 1 ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Враховуючи вищезазначене та оцінюючи надані докази в сукупності, суд вважає позовні вимоги ОСОБА_1 не обґрунтовані, не відповідають вимогам законодавства та не підлягають задоволенню.

Керуючись ст. 6, 14, 90, 243-246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

У задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Державної міграційної служби України (вул. Володимирська, буд. 9, м. Київ, 01001, код ЄДРПОУ 37508470) про визнання протиправним та скасування рішення від 21.02.2024 року №13-24, яким відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов`язання прийняти рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили в порядку та строки, встановлені ст. 255 Кодексу адміністративного судочинства України.

Рішення суду може бути оскаржено в порядку та строки, встановлені ст. 295 Кодексу адміністративного судочинства України.

СуддяЛеонід СВИДА