Рішення

від 20.01.2025 по справі 580/11272/24

ЧЕРКАСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 січня 2025 року справа № 580/11272/24

м. Черкаси

Черкаський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Гаращенка В.В., розглянувши в порядку спрощеного провадження без виклику сторін адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Черкаської районної військової адміністрації Черкаської області про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся до суду з позовною заявою до Черкаської районної військової адміністрації Черкаської області, в якій просить:

- визнати протиправною бездіяльність Черкаської районної військової адміністрації Черкаської області щодо неприйняття рішення за наслідком розгляду заяви ОСОБА_1 про заміну виконання військового обов`язку альтернативною (невійськовою) службою;

- зобов`язати Черкаської районну військову адміністрацію Черкаської області розглянути повторно заяву ОСОБА_1 про заміну виконання військового обов`язку на альтернативну (невійськову) службу та прийняти рішення, з урахуванням правової оцінки суду, наданої у рішенні.

Ухвалою судді від 19.11.2024 відкрито провадження у справі та призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без виклику учасників в судове засідання.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що є членом релігійної громади Євангельських Християн-Баптистів Помісної Церкви «Віфанія» м. Вінниця (Код ЄДРПОУ: 20090583). Віровчення релігійної організації, до якої належить позивач, закликає не використовувати зброю проти інших людей та не бути співучасником вбивства людей, що унеможливлює виконання позивачем військового обов`язку.

Позивач вважає, що має право на заміну виконання військового обов`язку альтернативною (невійськовою) службою згідно з Конституцією України та Законом України «Про альтернативну (невійськову) службу».

У відзиві на адміністративний позов відповідач не погодився з позовними вимогами та доводами, викладеними в адміністративному позові, зазначивши, що відповідач не допустив порушень чинного законодавства, оскільки ні Закон України «Про військовий обов`язок і військову службу», ні Закон України «Про альтернативну (невійськову) службу» чи інший нормативно-правовий акт не визначають способу та порядку проходження альтернативної (невійськової) служби громадянами у випадку відсутності призову на строкову (базову) військову службу. Також не передбачена можливість альтернативної служби в умовах війни замість військової служби за призовом під час мобілізації. Відтак прийняття відповідачем рішення про заміну виконання позивачем військового обов`язку альтернативною службою є неможливим, про що позивачу надано роз`яснення у відповідь на його заяву.

На підставі наведеного представник відповідача вважає, що позовні вимоги задоволенню не підлягають.

Розглянувши подані документи і матеріали, оцінивши належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, суд виходить з такого.

Судом встановлено, що 08.07.2024 позивач звернувся до Черкаської районної військової адміністрації Черкаської області із заявою щодо заміни виконання військового обов`язку альтернативною (невійськовою) службою.

Листом від 05.08.2024 за №04-60-18/Ф-84 Черкаська районна військова адміністрація Черкаської області повідомила позивача, що направлення на проходження служби під час мобілізації в умовах воєнного або надзвичайного стану військовозобов`язаними громадянами Законом України «Про альтернативну (невійськову) службу» не визначено. Також відповідач роз`яснив, що згідно з чинним законодавством формою реалізації даного права є можливість направлення громадянина на альтернативну службу замість проходження виключно такого виду військової служби, як строкова (базова) військова служба.

Позивач вважає, що відповідачем протиправно відмовлено у прийнятті рішення за наслідками розгляду його заяви про заміну виконання військового обов`язку альтернативною (невійськовою) службою, що й спонукало його звернутися до суду з цим позовом.

Вирішуючи спір по суті, суд зазначає, що за приписами статті 65 Конституції України захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов`язком громадян України.

Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.

У зв`язку з військовою агресією російської федерації Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 "Про введення воєнного стану в Україні", затвердженого Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-IX зі змінами, внесеними Указом від 14 березня 2022 року № 133/2022, затвердженим Законом України від 15 березня 2022 року №2119-IX, Указом від 18 квітня 2022 року № 259/2022, затвердженим Законом України від 21 квітня 2022 року № 2212-IX, Указом від 17 травня 2022 року № 341/2022, затвердженим Законом України від 22 травня 2022 року № 2263-IX, Указом від 12 серпня 2022 року №573/2022, затвердженим Законом України від 15 серпня 2022 року № 2500-IX, Указом від 7 листопада 2022 року № 757/2022, затвердженим Законом України від 16 листопада 2022 року № 2738-IX, Указом від 6 лютого 2023 року № 58/2023, затвердженим Законом України від 7 лютого 2023 року № 2915-IX, Указом від 1 травня 2023 року № 254/2023, затвердженим Законом України від 2 травня 2023 року № 3057-IX, та Указом від 26 липня 2023 року №451/2023, затвердженим Законом України від 27 липня 2023 року № 3275-IX), продовжено строк дії воєнного стану в Україні з 05 години 30 хвилин 16 листопада 2023 року строком на 90 діб.

Указом Президента України від 24.02.2022 №69/2022 Про загальну мобілізацію оголошено загальну мобілізацію на території Вінницької, Волинської, Дніпропетровської, Донецької, Житомирської, Закарпатської, Запорізької, Івано-Франківської, Київської, Кіровоградської, Луганської, Львівської, Миколаївської, Одеської, Полтавської, Рівненської, Сумської, Тернопільської, Харківської, Херсонської, Хмельницької, Черкаської, Чернівецької, Чернігівської областей, міста Києва.

Водночас статтею 35 Конституції України кожному гарантується право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.

Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров`я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей.

Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа ? від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов`язкова.

Ніхто не може бути увільнений від своїх обов`язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі якщо виконання військового обов`язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов`язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.

Положення статті 35 Конституції України кореспондуються з положеннями статті 9 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, згідно з якою кожен має право на свободу думки, совісті та релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання під час богослужіння, навчання, виконання та дотримання релігійної практики і ритуальних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і приватно. Свобода сповідувати свою релігію або переконання підлягає лише таким обмеженням, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Відповідно до норм статті 64 Конституції України в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень.

Разом з тим не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.

Зміст правового режиму воєнного стану, правові засади діяльності органів державної влади, військового командування, військових адміністрацій, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій в умовах воєнного стану визначаються Законом України від 12 травня 2015 року № 389-VIII "Про правовий режим воєнного стану" (далі Закон № 389-VIII).

Відповідно до ст. 1 цього Закону воєнний стан це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.

Частинами першою, восьмою статті 4 Закону № 389-VIII передбачено, що на територіях, на яких введено воєнний стан, для забезпечення дії Конституції та законів України, забезпечення разом із військовим командуванням запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, оборони, цивільного захисту, громадської безпеки і порядку, захисту критичної інфраструктури, охорони прав, свобод і законних інтересів громадян можуть утворюватися тимчасові державні органи військові адміністрації.

Військові адміністрації населених пунктів, районні, обласні військові адміністрації здійснюють свої повноваження протягом дії воєнного стану та 30 днів після його припинення чи скасування.

Згідно з ч. 1 ст. 15 Закону № 389-VIII військові адміністрації у своїй діяльності керуються Конституцією України, законами України "Про оборону України", "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію", "Про критичну інфраструктуру", цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.

Повноваження військових адміністрацій здійснюються ними в порядку, визначеному законами України для здійснення повноважень відповідних місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування, з урахуванням особливостей, встановлених цим Законом.

За приписами п. 18 ч. 2 ст. 15 Закону № 389-VIII військові адміністрації населених пунктів на відповідній території здійснюють, зокрема, повноваження із забезпечення організації призову громадян на військову службу за призовом осіб офіцерського складу та альтернативну (невійськову) службу, направлення для проходження базової військової служби, підготовки молоді до військової служби; сприяння в організації навчальних (перевірочних) та спеціальних військових зборів; забезпечення доведення до підприємств, установ та організацій незалежно від форми власності, а також населення розпорядження керівника місцевої державної адміністрації (військової, військово-цивільної) або керівника територіального центру комплектування та соціальної підтримки про проведення заходів мобілізації чи виклик військовозобов`язаних та резервістів до територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки.

Водночас правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також загальні засади проходження в Україні військової служби регламентовано Законом України від 25 березня 1992 року № 2232-XII "Про військову службу і військовий обов`язок" (далі ? Закон № 2232-XII, в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин).

Частиною першою-третьою статті 1 Закону № 2232-ХІІ передбачено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України.

Військовий обов`язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення, посади в яких комплектуються військовослужбовцями.

Військовий обов`язок включає проходження військової служби: підготовку громадян до військової служби; взяття громадян на військовий облік; прийняття в добровільному порядку (за контрактом) та призов (направлення) на військову службу; проходження військової служби; виконання військового обов`язку в запасі; проходження служби у військовому резерві; дотримання правил військового обліку.

В силу приписів ч. 10 ст. 1 Закону № 2232-ХІІ громадяни України, які підлягають взяттю на військовий облік, перебувають на військовому обліку призовників або у запасі Збройних Сил України, у запасі Служби безпеки України, розвідувальних органів України чи проходять службу у військовому резерві, зобов`язані:

уточнити протягом 60 днів з дня набрання чинності указом Президента України про оголошення мобілізації, затвердженим Верховною Радою України, свої персональні дані через центр надання адміністративних послуг або через електронний кабінет призовника, військовозобов`язаного, резервіста, або у територіальному центрі комплектування та соціальної підтримки;

прибувати за викликом районного (об`єднаного районного), міського (районного у місті, об`єднаного міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки, Центрального управління або регіонального органу Служби безпеки України, відповідного підрозділу розвідувальних органів України для оформлення військово-облікових документів, взяття на військовий облік, проходження медичного огляду, направлення на підготовку з метою здобуття або вдосконалення військово-облікової спеціальності, призову на військову службу або на збори військовозобов`язаних та резервістів;

проходити медичний огляд згідно з рішеннями комісії з питань взяття на військовий облік, комісії з питань направлення для проходження базової військової служби або військово-лікарської комісії відповідного районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки, закладів охорони здоров`я Служби безпеки України, а у Службі зовнішньої розвідки України, розвідувальному органі Міністерства оборони України чи розвідувальному органі центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони державного кордону, за рішенням керівників відповідних підрозділів або військово-лікарської комісії Служби зовнішньої розвідки України, розвідувального органу Міністерства оборони України чи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони державного кордону, відповідно;

проходити підготовку до військової служби, військову службу і виконувати військовий обов`язок у запасі;

виконувати правила військового обліку, встановлені законодавством.

Поряд з цим, як це передбачено частиною четвертою статті 1 Закону № 2232-ХІІ, громадяни України мають право на заміну виконання військового обов`язку альтернативною (невійськовою) службою згідно з Конституцією України та Законом України "Про альтернативну (невійськову) службу".

Так, організаційно-правові засади альтернативної (невійськової) служби (далі альтернативна служба), якою відповідно до Конституції України має бути замінене виконання військового обов`язку, якщо його виконання суперечить релігійним переконанням громадянина, визначаються Законом України від 12 грудня 1991 року № 1975-XII "Про альтернативну (невійськову) службу" (далі ? Закон № 1975-ХІІ).

Статтею 1 цього Закону установлено, що альтернативна служба є службою, яка запроваджується замість проходження строкової військової служби і має на меті виконання обов`язку перед суспільством. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження права громадян на проходження альтернативної служби із зазначенням строку дії цих обмежень.

За статтею 2 Закону № 1975-ХІІ право на альтернативну службу мають громадяни України, якщо виконання військового обов`язку суперечить їхнім релігійним переконанням і ці громадяни належать до діючих згідно з законодавством України релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю.

Частиною першою статті 4 Закону № 1975-ХІІ передбачено, що на альтернативну службу направляються громадяни, які підлягають призову на строкову військову службу і особисто заявили про неможливість її проходження як такої, що суперечить їхнім релігійним переконанням, документально або іншим чином підтвердили істинність переконань та стосовно яких прийнято відповідні рішення.

Відповідно до статті 5 Закону № 1975-ХІІ альтернативну службу громадяни проходять на підприємствах, в установах, організаціях, що перебувають у державній, комунальній власності або переважна частка у статутному фонді яких є в державній або комунальній власності, діяльність яких у першу чергу пов`язана із соціальним захистом населення, охороною здоров`я, захистом довкілля, будівництвом, житлово-комунальним та сільським господарством, а також у патронажній службі в організаціях Товариства Червоного Хреста України.

Види діяльності, якими можуть займатися громадяни, які проходять альтернативну службу, визначаються Кабінетом Міністрів України.

Порядок направлення на альтернативну службу регламентується Розділом II Закону № 1975-XII.

Зокрема, згідно з ч. 1 ст. 9 значеного Закону для вирішення питання про направлення на альтернативну службу громадяни, зазначені у статті 2 цього Закону, після взяття на військовий облік, але не пізніше ніж за два календарні місяці до початку встановленого законодавством періоду проведення призову на строкову військову службу, особисто подають до відповідного структурного підрозділу місцевої державної адміністрації за місцем проживання мотивовану письмову заяву.

Статтями, 10, 11, 12 Закону № 1975-XII визначено, що відповідний структурний підрозділ місцевої державної адміністрації зобов`язаний прийняти заяву про направлення на альтернативну службу або про звільнення від призову на військові збори та у письмовій формі повідомити громадянина про дату його явки на засідання відповідного структурного підрозділу місцевої державної адміністрації

Заява про направлення на альтернативну службу розглядається відповідним структурним підрозділом місцевої державної адміністрації протягом календарного місяця після її надходження в присутності громадянина, а заява про звільнення від призову на військові збори протягом чотирнадцяти календарних днів.

Підставою для відмови громадянину в направленні на альтернативну службу або звільненні від призову на військові збори є:

несвоєчасне подання заяви про направлення на альтернативну службу або звільнення від призову на військові збори;

відсутність підтверджень щодо істинності релігійних переконань;

неявка громадянина без поважних причин за викликом до місцевої державної адміністрації для розгляду його заяви про направлення на альтернативну службу або звільнення від призову на військові збори.

Відмова у направленні на альтернативну службу або звільненні від призову на військові збори з інших підстав, ніж передбачені у частині третій цієї статті, забороняється.

Про відмову у направленні на альтернативну службу або звільненні від призову на військові збори відповідний структурний підрозділ місцевої державної адміністрації сповіщає громадянина у письмовій формі.

Рішення про направлення громадянина на альтернативну службу або звільнення від призову на військові збори приймається місцевою державною адміністрацією у разі встановлення істинності релігійних переконань і видається заявникові.

Направлення для проходження альтернативної служби видається громадянину після проходження призовної комісії.

Постановою Кабінету Міністрів України від 10 листопада 1999 року № 2066 затверджено Положення про порядок проходження альтернативної (невійськової) служби та перелік релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю (далі ? Положення № 2066).

Відповідно до пунктів 2, 3 Положення № 2066 громадяни України мають право на альтернативну службу, якщо виконання військового обов`язку суперечить їхнім релігійним переконанням і якщо вони належать до діючих відповідно до законодавства релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю. Перелік таких релігійних організацій затверджується Кабінетом Міністрів України. Цим правом користуються громадяни, які належать до зазначених релігійних організацій, що діють як із зареєстрованим статутом, так і без його реєстрації.

На альтернативну службу направляються громадяни, які підлягають призову на строкову військову службу і особисто заявили про неможливість її проходження як такої, що суперечить їхнім релігійним переконанням, документально або іншим чином підтвердили істинність переконань та стосовно яких прийнято відповідне рішення місцевою держадміністрацією.

Пунктами 5, 6 Положення № 2066 визначено, що для вирішення питання про направлення на альтернативну службу громадянин після взяття на військовий облік, але не пізніше ніж за два календарні місяці до початку встановленого законодавством періоду призову на строкову військову службу особисто подає письмову заяву до відповідного структурного підрозділу місцевої держадміністрації за місцем проживання. Початок проведення призову громадян на строкову військову службу встановлюється на підставі Указу Президента України.

Заява про направлення на альтернативну службу подається у довільній формі із зазначенням мотивів неможливості проходження строкової військової служби та підтвердженням істинності релігійних переконань громадянина. До заяви додаються документи, що підтверджують істинність його релігійних переконань, копія документа про освіту та довідка з місця роботи або навчання.

Заява про направлення на альтернативну службу приймається за наявності паспорта. Відсутність паспорта є підставою для відмови у прийнятті заяви.

За правилами, встановленими пунктами 8, 9 Положення № 2066, відповідний структурний підрозділ місцевої держадміністрації протягом календарного місяця вивчає заяву громадянина про направлення на альтернативну службу і у разі потреби в межах наданих повноважень перевіряє повідомлені заявником дані.

Про дату явки громадянина до відповідного структурного підрозділу місцевої держадміністрації, на якому розглядатиметься питання про направлення його на альтернативну службу, відповідний структурний підрозділ місцевої держадміністрації повідомляє письмово та пропонує громадянинові подати до відповідного структурного підрозділу місцевої держадміністрації у разі потреби додаткове підтвердження істинності релігійних переконань в документальній або іншій формі (зокрема запросити представників релігійної організації тощо).

Згідно з пунктами, 13, 14, 15 Положення № 2066 заява громадянина про направлення на альтернативну службу розглядається відповідним структурним підрозділом місцевої держадміністрації протягом календарного місяця після її надходження в присутності громадянина. У разі потреби до відповідного структурного підрозділу місцевої держадміністрації запрошуються представники релігійних організацій, громадськості та вживаються в межах законодавства інші заходи для встановлення належності громадянина до релігійної організації, віровчення якої не допускає користування зброєю, та істинності його релігійних переконань.

Підставою для відмови громадянину в направленні на альтернативну службу або звільненні від призову на військові збори є:

несвоєчасне подання заяви про направлення на альтернативну службу або звільнення від призову на військові збори;

відсутність підтвердження істинності релігійних переконань;

неявка громадянина без поважних причин до відповідного структурного підрозділу місцевої держадміністрації.

Інші причини не можуть бути підставою для відмови в направленні на альтернативну службу або звільненні від призову на військові збори.

Рішення місцевої держадміністрації про направлення громадянина на альтернативну службу або про відмову в направленні на альтернативну службу протягом п`яти календарних днів видається заявникові та надсилається у територіальний центр комплектування та соціальної підтримки, в якому громадянин перебуває на військовому обліку.

Системний аналіз наведених вище правових норм дає змогу зробити наступні висновки:

- Конституція України, як Основний Закон держави, не допускає можливість звільнення громадян України від своїх обов`язків перед державою, у тому числі обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цінності, з мотивів релігійних переконань, але разом з тим гарантує право на заміну виконання військового обов`язку альтернативною службою у тому разі, якщо виконання такого обов`язку суперечить релігійним переконанням громадянина; водночас таке право не може бути обмежене в умовах воєнного стану, що прямо передбачено статтею 64 Конституції України, крім випадків, якщо таке обмеження встановлене законом і є необхідним в демократичному суспільстві в інтересах охорони громадського (публічного) порядку (безпеки), здоров`я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей;

- порядок реалізації конституційного права на заміну військової служби альтернативною (невійськовою) визначається Законом № 2232-XII та Положенням № 2066, згідно з якими на альтернативну службу направляються громадяни, які підлягають призову на строкову військову службу і особисто заявили про неможливість її проходження як такої, що суперечить їхнім релігійним переконанням та документально або іншим чином підтвердили істинність переконань;

- рішення про заміну строкової військової служби альтернативною службою приймаються місцевими райдержадміністраціями, функції яких в умовах воєнного стану виконують військові адміністрації, в тому числу районні військові адміністрації;

- за результатами розгляду заяви особи, яка перебуває на військовому обліку та підлягає призову на строкову військову службу, відповідна місцева державна адміністрація приймає одне з двох рішень: про направлення громадянина на альтернативну службу або про відмову у направленні з підстав, перелік яких є вичерпним;

- чинним законодавством України не передбачено можливість заміни альтернативною службою такого різновиду військової служби, як військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період, так само як і не надано повноважень військовим адміністраціям на вирішення таких питань.

Судом встановлено, що позивач подав відповідачу заяву, в якій просив замінити для нього виконання військового обов`язку під час мобілізації в умовах воєнного стану альтернативною (невійськовою) службою, посилаючись на те, що проходження дійсної військової служби суперечить його релігійним переконанням.

На вказану заяву відповідач надав письмову відповідь, у якій, процитувавши окремі норми права, повідомив позивача, що альтернативна служба, а саме її застосування, є заміщенням строкової військової служби в мирний час, тоді як заміна військової служби альтернативною (невійськовою) під час війни національним законодавством не передбачена.

На думку позивача, відповідач допустив протиправну бездіяльність, оскільки не прийняв рішення по суті звернення щодо заміни виконання позивачем військового обов`язку альтернативною службою в умовах воєнного стану.

Оцінюючи наведені доводи суд зазначає, що відповідно до ч. 1 ст. 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Також згідно з ч. 1 ст. 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.

Водночас, саме по собі звернення до адміністративного суду за захистом ще не означає, що суд зобов`язаний надати такий захист. Адже адміністративне судочинство спрямоване на захист порушених прав, свобод та інтересів осіб у сфері публічно-правових відносин. Відтак для надання такого захисту суд повинен встановити, що особа дійсно має право, свободу та інтерес, про захист яких вона просить, і що це право, свобода чи інтерес порушені рішенням, дією або бездіяльністю відповідача у публічно-правових відносинах, які оскаржуються.

Верховний Суд у постанові від 16.02.2021 у справі № 320/950/19 вказав на те, що згідно з нормами ст. 55 Конституції України та ст. 5 КАС України особа має право звернутись до адміністративного суду з позовом у разі, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю відповідача (суб`єкта владних повноважень) порушено її права, свободи чи інтереси у сфері публічно-правових відносин. Водночас обставини дійсного (фактичного) порушення відповідачем прав, свобод чи інтересів має довести належними та допустимими доказами саме позивач.

У розумінні КАС України захист прав, свобод та інтересів осіб, за загальним правилом, є наступним, тобто передбачає наявність встановленого судом факту їх порушення.

Отже, право на судовий захист, зазвичай, має лише та особа, яка є суб`єктом (носієм) порушених прав, свобод чи інтересів. Тож для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право, свободу чи інтерес, і це право, свобода чи інтерес порушені відповідачем.

Вказаний висновок узгоджується з правовою позицією, що міститься, зокрема, у постанові Верховного Суду від 16.08.2023 у справі № 440/3862/18, де також закцентовано на тому, що для відновлення права, порушеного суб`єктом владних повноважень, особа повинна довести, яким чином відбулось порушення її прав. При цьому порушення вимог закону рішенням чи діями суб`єкта владних повноважень не є достатньою підставою для визнання їх судом протиправними, оскільки обов`язковою умовою визнання їх протиправними є доведеність позивачем порушення його прав та охоронюваних законом інтересів цими діями чи рішенням з боку відповідача, зокрема наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або законного інтересу, на захист якого подано позов.

Крім того, досліджуючи підстави для звернення до суду з адміністративним позовом, у постанові від 01.09.2022 у справі № 990/46/22 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що рішення, прийняті суб`єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин першої, другої статті 55 Конституції України.

Неодмінною ознакою порушення права особи є зміна стану суб`єктивних прав та обов`язків особи, тобто припинення чи неможливість реалізації її права та/або виникнення додаткового обов`язку.

Таким чином, позивач на власний розсуд визначає, чи порушені його права рішеннями, дією або бездіяльністю суб`єкта владних повноважень. Водночас належний захист прав та інтересів особи можливий лише в разі існування спірних правовідносин, тобто в разі встановлення, що рішення, дія або бездіяльність протиправно породжують, змінюють або припиняють права та обов`язки у сфері публічно-правових відносин. Порушення має бути реальним та стосуватися індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

За змістом статей 5, 9 КАС України кожна особа, яка звертається до адміністративного суду та вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень були порушені її права, свободи або інтереси, самостійно обирає способи захисту таких прав, свобод або інтересів, зокрема, шляхом визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання його вчинити дії.

Наведене узгоджується з повноваженнями адміністративного суду при вирішенні справи. Так, відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 245 КАС України у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії.

Відтак для прийняття рішення про зобов`язання суб`єкта владних повноважень вчинити певні дії суд повинен встановити факт його бездіяльності та констатувати її протиправний характер внаслідок порушення прав, свобод або інтересів позивача з боку відповідача-суб`єкта владних повноважень.

Протиправна бездіяльність суб`єкта владних повноважень це зовнішня форма поведінки (діяння) цього органу, яка полягає (проявляється) у неприйнятті рішення чи у нездійсненні юридично значимих й обов`язкових дій на користь заінтересованих осіб, які на підставі закону та/або іншого нормативно-правового регулювання віднесені до компетенції суб`єкта владних повноважень, були об`єктивно необхідними і реально можливими для реалізації, але фактично не були здійснені (див. серед іншого постанову Великої Палати Верховного Суду від 24.11.2022 у справі № 9901/480/19).

Водночас у вже згаданій вище постанові № 320/950/19 від 16.02.2021 Верховний Суд виснував, що умовою розгляду судом питання про визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною є доведеність позивачем порушення його прав та охоронюваних законом інтересів такою бездіяльністю. Завдання адміністративного судочинства полягає у захисті саме порушених прав особи у публічно-правових відносинах, що звернулася до суду з позовом. Обраний позивачем спосіб захисту має бути спрямований на відновлення порушених прав і захист законних інтересів, і у випадку задоволення судом його вимог, прийняте судом рішення повинно мати наслідком відновлення тих прав, за захистом яких позивач і звернувся до суду.

Аналогічна правова позиція міститься, зокрема, у постанові Верховного Суду від 17.10.2018 у справі № 360/1193/17.

В контексті наведеного та беручи до уваги проаналізовані вище норми законодавства, що регулює спірні правовідносини, суд не може погодитися з твердженнями позивача про допущення відповідачем бездіяльності щодо неприйняття рішення за наслідками розгляду заяви позивача про заміну виконання військового обов`язку альтернативною службою.

Так, позивач не конкретизує, в якому саме порядку, у якій формі та на підставі якого саме нормативно-правового акта, на його думку, відповідач мав би прийняте зазначене рішення, але протиправно не зробив цього.

Однак, як можна побачити зі змісту позовної заяви, позивач, вочевидь, має на увазі рішення, передбачене статтями 11, 12 Закону №1975-XII та пунктом 15 Порядку № 2066, тобто про направлення або відмову у направленні особи на альтернативну службу, оскільки повноважень щодо прийняття будь-яких інших рішень в процедурі застосування альтернативної служби положеннями чинного законодавства відповідач не наділений.

Разом з тим суд враховує, що таке рішення може бути прийняте місцевою державною адміністрацією виключно у разі вирішення питання щодо направлення громадянина на альтернативну службу замість проходження строкової (базової) військової служби, що виключає можливість прийняття такого рішення за наслідками розгляду заяви позивача, яка стосується прохання замінити альтернативною службою військову службу за призовом під час мобілізації в умовах воєнного стану.

Отже, відсутні підстави вважати, що для вирішення заяви позивача відповідач зобов`язаний застосувати норми Закону № 1975-XII та Положення № 2066, а відтак прийняти за результатами її розгляду рішення про направлення позивача на альтернативну службу або про відмову у направленні на альтернативну службу.

Вказаний висновок підтверджується й тим, що позивач звернувся до відповідача з заявою про заміну військового обов`язку альтернативною службою під час мобілізації, тоді як положення вищезазначених актів передбачають можливість подання заяви про направлення на альтернативну службу громадян, які підлягають призову на строкову військову службу.

Тобто предмет звернення за заявою позивача є відмінним від предмету звернення, яке може бути адресоване громадянином місцевій державній адміністрації відповідно до Закону № 1975-XII та Положення № 2066.

Крім того, суд враховує, що за чинним на сьогодні нормативним регулюванням правом на звернення із заявою про проходження альтернативної служби наділений лише той громадянин, який, по-перше, перебуває на військовому обліку і, по-друге, призваний на військову службу. Тобто право бути направленим для проходження альтернативної служби не може бути реалізоване наперед, а лише за певних умов та у визначений спосіб.

Поряд з цим у справі відсутні докази того, що позивач був взятий на військовий облік та вже є призваним на військову службу.

З наведеного випливає, що ініціювання позивачем питання про його направлення на альтернативну службу є передчасним та не відповідає встановленому законодавством порядку.

При цьому, на думку суду, позивач безпідставно стверджує про порушення його права, гарантованого статтею 35 Конституції України, на заміну виконання військового обов`язку альтернативною службою, адже з матеріалів справи не вбачається факт призову позивача на військову службу під час мобілізації всупереч його релігійним переконанням. Тим більше, що за чинним на сьогодні законодавством формою реалізації даного права є можливість направлення громадянина на альтернативну службу замість проходження виключно такого виду військової служби, як строкова (базова) військова служба.

З огляду на викладене суд доходить висновку, що заява позивача про заміну виконання військового обов`язку альтернативною (невійськовою) службою не є тією заявою, за наслідками розгляду якої відповідач, як суб`єкт владних повноважень, був зобов`язаний прийняти владно-управлінське рішення, передбачене ст.ст. 11, 12 Закону № 1975-XII та п. 15 Положення № 2066, а тому відхиляє твердження позивача про те, що відповідач, не прийнявши таке рішення, допустив протиправну бездіяльність.

Крім того, суд вважає, що оскільки заява позивача не є заявою про направлення на альтернативну службу в розумінні вимог вказаних нормативних актів та була подана ним без дотримання визначених законодавством умов, порядку та способу, відповідач діяв правомірно, розглянувши таку заяву як звернення громадянина, з наданням роз`яснень щодо порушених у цьому зверненні питань.

Вчинення ж державним органом чи його посадовою особою дій у межах компетенції, але непередбаченим способом, у не передбаченій законом формі або з виходом за межі компетенції є підставою для визнання таких дій та правових актів, прийнятих у процесі їх здійснення, неправомірними.

Натомість позивач, звертаючись до суду з цим позовом, фактично просить суд зобов`язати відповідача розглянути його заяву, наслідком якої є прийняття рішення про заміну військової служби за призовом під час мобілізації, в особливий період, проходженням альтернативної (невійськової) служби, тобто спонукати відповідача до прийняття рішення, яке виходить за межі його компетенції і владно-управлінських функцій та немає правового підґрунтя. У свою чергу, зобов`язання органу державної влади ухвалити рішення, яке не відповідає положенням закону, не лише суперечить вищезазначеному конституційному принципу, але й також створює прецедент втручання суду у суспільні правовідносини.

Завданням адміністративного судочинства, згідно з ч. 1 ст. 2 КАС України, є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Водночас відсутність порушеного права або невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлені під час розгляду справи, є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.

За таких обставин, зважаючи на обраний позивачем спосіб захисту прав, суд дійшов висновку, що позовні вимоги позивача є необґрунтованими та задоволенню не підлягають.

Решта доводів та заперечень сторін висновків суду по суті заявлених позовних вимог не спростовують. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі Серявін та інші проти України від 10.02.2010, заява 4909/04, відповідно до п. 58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.

Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі РуїсТоріха проти Іспанії від09.12.1994, серія A, N 303-A, п.29).

Згідно пункту 41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту.

Отже, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, суд дійшов висновку, що позовні вимоги не підлягають задоволенню.

Відповідно до ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України, оскільки в задоволенні позову відмолено, тому понесені судові витрати слід залишити за позивачем.

Керуючись ст.ст. 6, 9, 14, 72, 76, 90, 139, 241-246, 255, 271, 272, 287, 295 КАС України, суд

ВИРІШИВ:

В задоволенні адміністративного позову відмовити повністю.

Судові витрати залишити за позивачем.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, яка може бути подана до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня підписання рішення суду.

Суддя Валентин ГАРАЩЕНКО