Постанова

від 19.12.2024 по справі 927/1687/23

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"19" грудня 2024 р. Справа№ 927/1687/23

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Тищенко А.І.

суддів: Михальської Ю.Б.

Коробенка Г.П.

секретар судового засідання: Романенко К.О.,

за участю представників учасників справи: згідно протоколу судового засідання від 19.12.2024,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції апеляційну скаргу Заступника керівника Чернігівської обласної прокуратури

на рішення Господарського суду Чернігівської області

від 15.05.2024 (повний текст складено 20.05.2024)

у справі №927/1687/23 (суддя Романенко А.В.)

за позовом Заступника керівника Прилуцької окружної прокуратури в інтересах держави в особі

1. Міністерства освіти і науки України,

2. Регіонального відділення Фонду державного майна України по Київській, Черкаській та Чернігівській областях

до 1. Фізичної особи-підприємця Олійника Олександра Яковича

2. Прилуцького технічного фахового коледжу

про визнання недійсним договору оренди, зобов`язання повернути нежитлове приміщення,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2023 року Заступник керівника Прилуцької окружної прокуратури звернувся до Господарського суду Чернігівської області з позовом в інтересах держави в особі Міністерства освіти і науки України та Регіонального відділення Фонду державного майна України по Київській, Черкаській та Чернігівській областях до Фізичної особи-підприємця Олійника Олександра Яковича та Прилуцького технічного фахового коледжу про:

- визнання недійсним договору оренди індивідуально визначеного (нерухомого) майна, що належить до державної власності від 01.08.2013 № 124-13, зі змінами внесеними договорами від 01.09.2016 та від 15.09.2017 до нього, укладеного між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Чернігівській області (правонаступником прав та обов`язки якого є РВ ФДМ України по Київській, Черкаській та Чернігівській областях згідно з наказом ФДМ України від 05.08.2019 № 786) та Фізичною особою-підприємцем Олійником Олександром Яковичем;

- визнання недійсним договору від 17.12.2020 про продовження договору оренди нерухомого майна, що належить до державної власності від 01.08.2013 № 124-13, з урахуванням внесених змін додатковою угодою від 09.03.2023 № 1, укладеного між Регіональним відділенням Фонду державного майна України Київській, Черкаській та Чернігівській областях та Фізичною особою - підприємцем Олійником Олександром Яковичем;

- зобов`язання Фізичної особи - підприємця Олійника Олександра Яковича повернути Прилуцькому технічному фаховому коледжу за актом повернення з оренди нерухомого майна, що належить до державної власності, зокрема, нерухоме майно нежитлове приміщення площею 23,8 кв.м. першого поверху чотириповерхової будівлі гуртожитку № 2, розташоване за адресою: Чернігівська область, м. Прилуки, вул. Київська, 180а.

Короткий зміст рішення місцевого господарського суду та його мотиви

Рішенням Господарського суду Чернігівської області від 15.05.2024 у справі № 927/1687/23 відмовлено в задоволенні позову заступника керівника Прилуцької окружної прокуратури в інтересах держави в особі позивачів 1 та 2 - Міністерства освіти і науки України та Регіонального відділення Фонду державного майна України по Київській, Черкаській та Чернігівській областях до відповідачів 1 та 2 Фізичної особи - підприємця Олійника Олександра Яковича та Прилуцького технічного фахового коледжу про визнання недійсним договору оренди; зобов`язання повернути нежитлове приміщення.

Приймаючи рішення суд першої інстанції дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог, однак, враховуючи заяву відповідача-1 про застосування строків позовної давності, відмовив у задоволенні позову з огляду на пропущення прокурором загального строку позовної давності на звернення до суду з даним позовом.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги, письмових пояснень та узагальнення їх доводів

Не погоджуючись з прийнятим рішенням, Заступник керівника Чернігівської обласної прокуратури звернувся до суду з апеляційною скаргою, просить оскаржуване рішення скасувати повністю, та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позовну заяву прокуратури у повному обсязі.

Апеляційна скарга мотивована тим, що судом першої інстанції неповно з`ясовано обставини, що мають значення для справи, та неправильно застосовано норми матеріального права.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги прокурор посилається на те, що на момент укладення договору оренди від 01.08.2013 державне майно належало до сфери управління Міністерства аграрної політики України, та в подальшому передано до сфери управління Міністерства освіти і науки України. Отже наведене, на думку прокурора, очевидно свідчить про те, що дозвіл на укладення договору оренди від 01.08.2013 позивач-1 не надавав. Міністерство освіти і науки України лише надавав дозволи на продовження вже укладеного договору оренди від 01.08.2013. Крім того, у листі від 15.05.2023 позивач-1 зазначив про те, що Міністерство не є розпорядником інформації щодо фактично укладених договорів між балансоутримувачами, Регіональним відділенням Фонду державного майна України та орендарями. У разі виявлення ознак можливого вчинення протиправних дій посадовими особами, Міністерство просило вжити заходів, спрямованих на захист інтересів держави та недопущення втрати державного майна.

Прокурор зазначає, що Міністерство освіти і науки України не є стороною оскаржуваних договорів оренди, безпосередньо вказані договори не отримувало та у своєму розпорядженні їх немає. Про укладення у березні 2023 року додаткової угоди №1 від 09.03.2023 Міністерству освіти і науки України стало відомо з листа - повідомлення прокурора, надісланого у листопаді 2023 року.

Підсумовуючи наведене, скаржник зауважує, що про використання орендованого майна для розміщення магазину з продажу «МОТО запчастин» усупереч частини 4 статті 80 Закону України «Про освіту» та наявність підстав для визнання договорів оренди недійсними Міністерство освіти і науки України було повідомлено прокурором у листопаді 2023 року.

Прокурор також вказує, що договір оренди № 124-13 індивідуально визначеного (нерухомого) майна, що належить до державної власності, з урахуванням редакції договорів від 01.09.2016 та від 15.09.2017 про внесення змін до нього, та договір від 17.12.2020 про продовження договору оренди нерухомого майна, що належить до державної власності від 01.08.2013 № 124-13, разом з додатковою угодою від 09.03.2023 № 1 до нього, слід розглядати як окремі самостійні правочини.

Так, договір від 17.12.2020 є чинний на момент звернення з позовом до суду та зобов`язання сторін регулюються саме даним договором.

Відтак, оскільки оскаржуваний договір оренди від 17.12.2020, укладений 17.12.2020, а позов прокурором подано у грудні 2023 року, останній вважає, що строк позовної давності визначений статтею 267 Цивільного кодексу України не пропущено.

Прокурор також доводить, що позовну вимогу щодо повернення майна слід розглядати як негаторний позов, з огляду на те, що право власності на нерухоме майно лишається зареєстрованим за дійсним власником, однак таке майно використовує інша особа з порушенням вимог законодавства про освіту. За негаторним позовом позовна давність не застосовується.

Узагальнені доводи відзиву на апеляційну скаргу та заперечень проти пояснень відповідача

Міністерство освіти і науки України подало відзив на апеляційну скаргу, у якому просило її задовольнити, оскаржуване рішення скасувати повністю, та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі. Позивач-1 посилається на те, що Міністерство не є стороною спірного договору, станом на момент його укладання (2013 рік) не володіло інформацією щодо його умов, у зв`язку з чим не було проінформовано про порушення своїх прав як власника майна. Міністерство доводить, що про використання орендованого майна для розміщення магазину з продажу «МОТО запчастин» усупереч частини 4 статті 80 Закону України «Про освіту» та наявність підстав для визнання договорів оренди недійсними було повідомлено листом прокурора у листопаді 2023 року. Таким чином є безпідставним та необґрунтованим відлік строку позовної давності з часу виникнення порушення, так як за загальним правилом його початок слід відраховувати з моменту коли особа дізналась або могла дізнатися про порушення своїх прав і законних інтересів.

Як вбачається з матеріалів справи, іншими учасниками справи не було надано відзивів на апеляційну скаргу, що, в свою чергу, не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції, відповідно до частини 3 статті 263 Господарського процесуального кодексу України.

Явка представників у судове засідання

Представники позивачів у судове засідання 19.12.2024 не з`явились, про причини неявки суд не повідомили, про час та місце розгляду справи повідомлені належним чином, що підтверджується довідками про доставку 27.11.2024 електронного документа (ухвали суду від 26.11.2024) в електронні кабінети позивача-1 та позивача-2.

Відповідно до частини 12 статті 270 Господарського процесуального кодексу України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

З огляду на викладене, оскільки неприбуття у судове засідання осіб, які були належним чином повідомлені про дату, час та місце судового засідання, не перешкоджає розгляду справи, явка представників учасників справи в судове засідання не була визнана обов`язковою, а також враховуючи те, що судочинство здійснюється, серед іншого, на засадах рівності та змагальності сторін і учасники судового провадження на власний розсуд користуються наданими ним процесуальними правами, зокрема, правом на участь у судовому засіданні, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про можливість розгляду справи за відсутності представників позивачів.

Обставини справи встановлені судом першої інстанції та перевірені судом апеляційної інстанції

Як підтверджено матеріалами справи, 01.08.2013 між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Чернігівській області (орендодавець) та Фізичною особою - підприємцем Олійником Олександром Яковичем (орендар) укладений договір оренди № 124-13 індивідуально визначеного (нерухомого) майна, що належить до державної власності (далі - договір), відповідно до пункту 1.1. якого (з урахуванням редакції договорів від 01.09.2016 та від 15.09.2017 про внесення змін до договору № 124-13) орендодавець передав, а орендар прийняв у строкове платне користування без права приватизації та передачі в суборенду державне нерухоме майно - нежитлове приміщення площею 23,8 кв.м. першого поверху чотириповерхової будівлі гуртожитку № 1 (далі-майно), що знаходиться за адресою: Чернігівська обл., м. Прилуки, вул. Київська, 180-а, та обліковується на балансі Прилуцького агротехнічного коледжу (найменування якого змінене на Прилуцький технічний фаховий коледж, код ЄДРПОУ 00729149) (балансоутримувач), вартість якого визначена згідно з висновком про вартість на 31.07.2016 і становить за незалежною оцінкою 80753,42 грн.

Майно передається в оренду для здійснення торгівлі непродовольчими товарами (п. 1.2. договору).

Орендар вступає у строкове платне користування майном у термін, указаний у Договорі, але не раніше дати підписання сторонами цього Договору та акту приймання-передавання майна, обов`язок щодо складання якого покладається на орендодавця (п. 2.1, п. 2.4. договору).

Факт приймання-передачі спірного приміщення в оренду ФОП Олійником О.Я. підтверджується трьохстороннім актом від 01.08.2013, складеним за погодженням балансоутримувача.

За умовами пунктів 3.1. - 3.4., 3.6. договору орендна плата визначається на підставі Методики розрахунку орендної плати за державне майно та пропорції її розподілу, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 04.10.1995 № 786, і становить без ПДВ за базовий місяць розрахунку серпень 2016 року - 1206,46 грн. Нарахування ПДВ на суму орендної плати здійснюється в порядку, визначеному законодавством. Орендна плата за кожний наступний місяць визначається шляхом коригування орендної плати за попередній місяць на індекс інфляції за наступний місяць. Орендна плата перераховується до державного бюджету та балансоутримувачу в співвідношенні 50% до 50% щомісяця не пізніше 15 числа місяця, наступного за звітним відповідно до пропорцій розподілу, установлених Кабінетом Міністрів України і чинних на кінець періоду, за який здійснюється платіж.

Орендар зобов`язався, зокрема, ефективно використовувати орендоване майно відповідно до його призначення та умов цього договору (п. 5.1.).

Згідно з пунктами 10.1., 10.4., 10.9., 10.10 договору останній укладений строком на 2 роки 364 дні та діє з 01.08.2013 до 29.07.2016 включно. Після закінчення терміну дії договору питання продовження договору на новий термін вирішується відповідно до вимог чинного законодавства, діючого на момент його закінчення, за умови належного виконання орендарем умов договору та при обов`язковій наявності дозволу уповноваженого управляти об`єктом оренди. В разі припинення або розірвання цього договору майно протягом трьох робочих днів повертається орендарем балансоутримувачу. Майно вважається повернутим балансоутримувачу з моменту підписання акту приймання-передачі, обов`язок щодо складання якого покладається на орендаря.

Зміни до умов цього договору або розірвання допускаються за взаємної згоди сторін.

З матеріалів справи вбачається, що листом від 02.06.2016 № 07-04-01825 Міністерство освіти і науки України надало дозвіл на продовження терміну дії договору оренди від 01.08.2013 № 124-13. У даному листі наведені істотні умови договору оренди від 01.08.2013 № 124-13, який пролонгується, в тому числі вказана мета використання об`єкту оренди - розміщення торгівельного об`єкту з продажу непродовольчих товарів.

01.09.2016 сторони за погодженням балансоутримувача шляхом підписання договору про внесення змін до договору № 124-13 вирішили пролонгувати дію цього договору терміном на один рік з 30.07.2016 по 29.07.2017 включно.

Листом від 17.06.2017 № 07-04-02030 Міністерство освіти і науки України надало дозвіл на продовження терміну дії договору оренди від 01.08.2013 № 124-13. У даному листі наведені істотні умови договору оренди від 01.08.2013 № 124-13, який пролонгується, в тому числі, вказана мета використання об`єкту оренди-торгівля непродовольчими товарами.

15.07.2017 сторони за погодженням балансоутримувача шляхом підписання договору про внесення змін до договору № 124-13 вирішили пролонгувати дію цього договору терміном на два роки 364 дні: з 30.07.2017 до 28.07.2020 включно.

В подальшому Міністерство освіти і науки України листом від 19.05.2020 № 45-13/01-1050 надало дозвіл на продовження терміну дії договору оренди від 01.08.2013 № 124-13 терміном до трьох років, зокрема, з метою: розміщення торгівельних об`єктів з продажу непродовольчих товарів.

За наказом Регіонального відділення Фонду державного майна України по Київській, Черкаській та Чернігівській областях від 03.07.2020 № 13/414 «Про прийняття рішення щодо продовження договорів оренди на аукціонах» оголошений аукціон, за результатами якого чинні договори оренди можуть бути продовжені з існуючими орендарями або укладені з новими орендарями, в тому числі договір від 01.08.2013 № 124-13 нежитлового приміщення площею 23,8 кв.м. першого поверху чотириповерхової будівлі гуртожитку № 2, розташованого за адресою: Чернігівська обл., м. Прилуки, вул. Київська, 180-а.

В електронній торговій системі Prozorro оприлюднене оголошення про передачу в оренду нерухомого майна, щодо якого орендодавцем прийняте рішення про продовження на 5 років терміну дії договору оренди нежитлового приміщення площею 23,8 м2 першого поверху чотириповерхової будівлі гуртожитку № 1, що знаходиться за адресою: Чернігівська обл., м. Прилуки, вул. Київська, 180-а; переможець - ФОП Олійник О.Я. (протокол електронного аукціону від 25.11.2020 № UA-PS-2020-11-03-000012-1).

В оголошенні вказані обмеження в використанні об`єкта оренди за цільовим призначенням (другий тип), зокрема, об`єкт оренди не може бути використаний як:

- офісні приміщення, коворкінги; об`єкти поштового зв`язку та розміщення суб`єктів господарювання, що надають послуги з перевезення та доставки (вручення) поштових відправлень; редакції засобів масової інформації, видавництва друкованих засобів масової інформації та видавничої продукції; ломбарди, відділення банків, інших провайдерів фінансових послуг;

- заклади харчування, кафе, бари, ресторани, які здійснюють продаж товарів підакцизної групи; торговельні об`єкти, які здійснюють продаж товарів підакцизної групи;

- заклади харчування, їдальні, буфети, кафе, які не здійснюють продаж товарів підакцизної групи; торговельні об`єкти, які не здійснюють продаж товарів підакцизної групи;

- склади; камери схову, архіви;

- нічні клуби; ресторани з нічним режимом роботи (після 22 год.); сауни, лазні; організація концертів та іншої видовищно-розважальної діяльності; готелі, хостели, турбази, мотелі, кемпінги, літні будиночки; комп`ютерні клуби та інтернет-кафе.

17.12.2020 між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Київській, Черкаській та Чернігівській областях (орендодавець), Фізичною особою-підприємцем Олійником Олександром Яковичем (орендар) та Прилуцьким агротехнічним коледжем (найменування якого змінене на Прилуцький технічний фаховий коледж, код ЄДРПОУ 00729149) (балансоутримувач) був укладений договір про продовження договору оренди нерухомого майна, що належить до державної власності від 01.08.2013 № 124-13 (нова редакція), за умовами якого об`єктом оренди є нежитлове приміщення площею 23,8 кв.м. першого поверху чотириповерхової будівлі гуртожитку № 2, розташоване за адресою: Чернігівська обл., м. Прилуки, вул. Київська, 180-а (далі-майно).

Процедура, в результаті якої майно отримане в оренду-продовження за результатами проведення аукціону.

Вартість майна - 109262,18 грн (без ПДВ); страхова вартість - 109262,18 грн (без ПДВ).

Згідно з п. 7.1.1. (3) розділу І договору цільове призначення майна: майно може бути використане орендарем з метою надання послуг, які не можуть бути забезпечені безпосередньо установами або закладами, визначеними у п. 29 Порядку, і які є пов`язаними із забезпеченням або обслуговуванням діяльності такої установи або закладу, а саме: для здійснення торгівлі непродовольчими товарами.

Строк договору: 5 років з дати набрання чинності цим договором.

Орендар вступає в строкове платне користування майном у день підписання акту приймання-передачі майна, зокрема, 01.08.2013 (п. 2.1. розділу ІІ договору).

У разі припинення договору орендар зобов`язався звільнити протягом трьох робочих днів орендоване майно від належних орендарю речей і повернути його відповідно до акту повернення з оренди орендованого майна в тому стані, в якому майно перебувало на момент передачі його в оренду, з урахуванням нормального фізичного зносу, а якщо орендарем були виконані невід`ємні поліпшення або проведений капітальний ремонт, то разом із такими поліпшеннями / капітальним ремонтом (п. 4.1. розділу ІІ Договору).

Майно вважається повернутим з оренди з моменту підписання балансоутримувачем та орендарем акту повернення з оренди орендованого майна (п. 4.3. розділу ІІ договору).

Орендар зобов`язався виконувати обов`язки, покладені на нього рішенням уповноваженого органу про встановлення додаткових умов оренди, визначених у п. 14 розділу І договору, за умови, що посилання на такі додаткові умови оренди було включене до оголошення про передачу майна в оренду, інформаційного повідомлення про об`єкт (п. 4.2. розділу І договору).

Зміни і доповнення до договору вносяться до закінчення строку його дії за взаємною згодою сторін, з урахуванням установлених статтею 16 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» та Порядку передачі в оренду державного та комунального майна (затвердженого постановою КМУ від 03.06.2020 № 483, зі змінами) умов та обмежень, шляхом укладення договорів про внесення змін і доповнень у письмовій формі, які підписуються сторонами та є невід`ємними частинами цього договору (п. 12.3. розділу ІІ договору).

09.03.2023 сторонами внесені зміни до договору оренди від 01.08.2013 № 124-13 шляхом підписання додаткової угоди № 1, зокрема, виключено п. 7.1.1 (3) змінюваних умов договору (І розділ); та доповнено п. 7.1.(2) наступного змісту: майно може бути використане за цільовим призначенням на розсуд орендаря, за винятком таких цільових призначень:

- офісні приміщення, коворкінги; об`єкти поштового зв`язку та розміщення суб`єктів господарювання, що надають послуги з перевезення та доставки (вручення) поштових відправлень; редакції засобів масової інформації, видавництва друкованих засобів масової інформації та видавничої продукції; ломбарди, відділення банків, інших провайдерів фінансових послуг;

- заклади харчування, кафе, бари, ресторани, які здійснюють продаж товарів підакцизної групи; торговельні об`єкти, які здійснюють продаж товарів підакцизної групи.

- заклади харчування, їдальні, буфети, кафе, які не здійснюють продаж товарів підакцизної групи; торговельні об`єкти, які не здійснюють продаж товарів підакцизної групи;

- склади; камери схову, архіви;

- нічні клуби; ресторани з нічним режимом роботи (після 22 год.); сауни, лазні; організація концертів та іншої видовищно-розважальної діяльності; готелі, хостели, турбази, мотелі, кемпінги, літні будиночки; комп`ютерні клуби та інтернет-кафе.

Також внесені зміни до п. 14 змінюваних умов договору (розділ І), шляхом викладення в наступній редакції: додаткові умови оренди - обмеження використання об`єкта оренди відповідно до п. 54 Порядку № 483, зокрема заборона розміщення об`єктів за вказаним вище цільовим призначенням.

Отже, умовами діючого договору оренди від 01.08.2013 № 124-13 індивідуально визначеного (нерухомого) майна, що належить до державної власності, встановлена заборона на використання об`єкта оренди як торгівельного об`єкту, що узгоджується з оприлюдненим оголошенням щодо проведення аукціону з продовження терміну дії цього договору (розділ додаткові умови: обмеження за цільовим призначенням).

З викладеного вбачається, що договір оренди від 01.08.2013 № 124-13 індивідуально визначеного (нерухомого) майна, що належить до державної власності, неодноразово пролонгувався сторонами на новий термін та наразі є діючим у редакції договору про продовження договору оренди нерухомого майна, що належить до державної власності від 01.08.2013 № 124-13, з терміном дії по 17.12.2025.

Відповідно до витягу з Єдиного державного реєстру юридичних, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, основний вид економічної діяльності ФОП Олійника О.Я. - торгівля мотоциклами, деталями та приладдям до них, технічне обслуговування та ремонт (за кодом 45.40).

Звертаючись з даним позовом до суду прокурор зазначав, що спірне приміщення використовується відповідачем-1 для здійснення торгівлі непродовольчими товарами, розміщення магазину з продажу мотозапчастин, що останнім не заперечується.

За доводами прокурора, оскаржуваний договір є таким, що не відповідає вимогам діючого законодавства (частині 5 статті 63 Закону України «Про освіту», в редакції Закону України від 23.03.1996 № 100/96-ВР, та частині 4 статті 80, в редакції Закону України від 05.09.2017 № 2145-VIII), оскільки об`єкт оренди, що на праві оперативного управління належить Прилуцькому технічному фаховому коледжу (заклад освіти державної власності, що фінансується за рахунок бюджетних коштів, пункти 1.16., 8.4., 8.6.5., 8.6.6., 8.7. Статуту), використовується для провадження господарської діяльності, не пов`язаної з цільовим призначенням освітнього закладу, без мети надання послуг, які не можуть бути забезпечені безпосередньо закладами освіти, пов`язаних із забезпеченням освітнього процесу або обслуговуванням учасників освітнього процесу.

Відтак, прокурор вказує на наявність підстав для визнання договору оренди недійсним згідно статей 203, 215 Цивільного кодексу України, і як наслідок, об`єкт оренди підлягає звільненню відповідачем-1 та поверненню балансоутримувачу в порядку реституції.

Мотиви та джерела права, з яких виходить суд апеляційної інстанції при прийнятті постанови

Імперативними приписами статті 269 Господарського процесуального кодексу України визначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши наведені в апеляційній скарзі доводи, перевіривши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, заслухавши пояснення присутніх у судовому засіданні представників учасників справи, колегія суддів дійшла до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з огляду на таке.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Положення пункту 3 частини першої статті 131-1 Конституції України відсилає до спеціального закону, яким мають бути визначені виключні випадки та порядок представництва прокурором інтересів держави в суді. Таким законом є Закон України "Про прокуратуру".

Питання представництва інтересів держави прокурором у суді врегульовано у статті 23 Закону України "Про прокуратуру", якою визначено, що представництво прокурором держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів держави, у випадках та порядку, встановлених законом (частина перша). Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження (далі - компетентний орган), а також у разі відсутності такого органу (частина третя). Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень (абзаци перший - третій частини четвертої).

Згідно з частиною 3, 5 статті 53 Господарського процесуального кодексу України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.

Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу.

У разі відкриття провадження за позовною заявою особи, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб (крім прокурора), особа, в чиїх інтересах подано позов, набуває статусу позивача.

У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.

Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 8 квітня 1999 року у справі № 1-1/99 державні інтереси закріплюються як нормами Конституції України, так і нормами інших правових актів. Інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону, гарантування державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання тощо.

В кожному конкретному випадку прокурор чи його заступник самостійно визначає, з посиланням на законодавство, підстави подання позову, вказує в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних інтересів держави, обґрунтовує необхідність їх захисту та зазначає орган уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18 дійшла висновку, що прокурор може представляти інтереси держави у суді лише у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган; 2) у разі відсутності такого органу (частини третя, четверта статті 53 Господарського процесуального кодексу України, частина третя статті 23 Закону України "Про прокуратуру").

Бездіяльність компетентного органу означає, що він знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.

Звертаючись до відповідного компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо.

Прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження його бездіяльності. Якщо прокурору відомо причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові, але якщо з відповіді компетентного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.

Обґрунтовуючи підстави для звернення з даним позовом до суду, прокурор стверджує, що інтереси держави в даній справі полягають у недопущенні незаконного, нецільового використання приміщення закладу освіти, загрозі збереження його матеріально-технічної бази, а також забезпечення належних умов для навчання, фізичного, психічного, соціального, духовного та інтелектуального розвитку здобувачів освіти; порушення вимог законодавства під час передачі в оренду майна освітнього закладу має наслідком порушення інтересів держави в сфері освіти.

Відповідно до п. 1 Положення про Міністерство освіти і науки України, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 16.10.2014 № 630 (далі - Положення), МОН є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику в сферах освіти і науки, наукової, науково-технічної діяльності, інноваційної діяльності в зазначених сферах, трансферу (передачі) технологій, а також забезпечує формування та реалізацію державної політики в сфері здійснення державного нагляду (контролю) за діяльністю закладів освіти, підприємств, установ та організацій, які надають послуги в сфері освіти або провадять іншу діяльність, пов`язану з наданням таких послуг, незалежно від їх підпорядкування і форми власності.

МОН відповідно до покладених на нього завдань здійснює управління об`єктами державної власності, що належать до сфери його управління (підпункт 89 пункту 4 Положення).

Згідно з п. 1.16. Статуту Прилуцького технічного фахового коледжу, коледж є юридичною особою публічного права, що заснований на державній власності, здійснює свою діяльність на засадах неприбутковості і є бюджетною установою, що належить до сфери управління Міністерства освіти і науки України.

Отже, Міністерство освіти і науки України є компетентним державним органом - суб`єктом управління спірним нежитловим приміщенням державного навчального закладу.

Листом від 01.03.2023 № 54-75-1503ВИХ-23 прокурор звертався до Міністерства освіти і науки України, у якому повідомив про виявлені порушення законодавства при укладенні між позивачем-2 та відповідачами спірного договору оренди, просив повідомити чи будуть Міністерством вживатись заходи щодо захисту інтересів держави в суді.

Таким чином, прокурор повідомив позивача-1 про виявлені порушення та необхідність вжиття заходів представницького характеру для захисту законних інтересів держави.

У відповідь, листом від 15.05.2023 № 1/6862-23 Міністерство повідомило, що ним було погоджено ініціативу РВ ФДМ України по Київській, Черкаській та Чернігівській областях щодо продовження договору оренди від 01.08.2013 № 124-13 з метою торгівлі непродовольчими товарами. В разі виявлення ознак можливого вчинення протиправних дій посадовими особами, Міністерство просило вжити заходів, спрямованих на захист інтересів держави та недопущення втрати державного майна.

Відтак, підставою реалізації прокурором представницьких функцій стала усвідомлена пасивна поведінка позивача 1 як органу, який здійснює управління спірним майном, і в разі виявлення порушень законодавства має право звернутись до суду щодо захисту порушених інтересів, однак цього не зробив.

Відповідно до частини 1 статті 4 Закону України «Про управління об`єктами державної власності» суб`єктом управління об`єктами державної власності є, зокрема, Фонд державного майна України.

Пунктом 32 частини 1 статті 6 Закону України «Про управління об`єктами державної власності» визначено, що уповноважені органи управління відповідно до покладених на них завдань організовують контроль за використанням орендованого державного майна.

Відповідно до частини 2 статті 4 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» орендодавцями є, зокрема, Фонд державного майна України, його регіональні відділення та представництва - щодо єдиних майнових комплексів, нерухомого майна (будівель, споруд, їх окремих частин), а також майна, що не увійшло до статутного капіталу, що є державною власністю (крім майна, що належить до майнового комплексу Національної академії наук України та національних галузевих академій наук, а також майна, що належить закладам вищої освіти та/або науковим установам, що надається в оренду науковим паркам та їхнім партнерам, та інших випадків, передбачених галузевими особливостями оренди майна).

Відповідно до пунктів 1, 3, 4, 5 Положення про Регіональне відділення Фонду державного майна України по Киїівській, Черкаській та Чернігівській областях, затверджене наказом ФДМ України від 12.08.2019 № 810, Регіональне відділення Фонду державного майна України по Київській, Черкаській та Чернігівській областях (правонаступник прав та обов`язків РВ ФДМ України по Чернігівській області) є територіальним органом Фонду державного майна України (далі - Фонд), що реалізує державну політику в сфері приватизації, оренди, оцінки, використання та відчуження державного майна, управління об`єктами державної власності, в тому числі корпоративними правами держави щодо об`єктів державної власності, що належать до сфери його управління.

Завданням регіонального відділення є реалізація повноважень Фонду, зокрема, державної політики в сфері приватизації, оренди, використання та відчуження державного майна, управління об`єктами державної власності, в тому числі корпоративними правами держави щодо об`єктів державної власності, що належать до сфери його управління, а також у сфері державного регулювання оцінки майна, майнових прав та професійної оціночної діяльності.

Основним завданнями регіонального відділення є, зокрема, здійснення контролю в сфері передачі державного майна в оренду та користування.

З урахуванням наведеного, органом, уповноваженим державою здійснювати відповідні функції в спірних відносинах є Регіональне відділення Фонду державного майна України по Київській, Черкаській та Чернігівській областях, яке на місцевому рівні реалізує державну політику в сфері оренди, використання та управління об`єктами державної власності.

З матеріалів справи вбачається, що прокурор звертався до РВ ФДМ України по Київській, Черкаській та Чернігівській областях, листами від 05.10.2022 № 4331ВИХ-22 та від 01.03.2023 № 54-75-1504ВИХ-23, повідомив про виявлені порушення законодавства при укладенні між позивачем та відповідачами спірного договору оренди, а також просив повідомити про вжиті заходи щодо усунення виявлених порушень, насамперед звернення з позовом до суду про визнання спірного договору недійсним та повернення нежитлового приміщення балансоутримувачу.

Позивач-2, на звернення прокурора, листами від 18.10.2022 № 51-04.03-00924 та від 10.03.2023 № 51-04.03-406 повідомило прокурора, що оспорюваний договір укладений з дотриманням порядку, передбаченого чинним законодавством, а тому підстави для звернення до суду про визнання цього договору недійсним відсутні.

У п. 55 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18 зазначено, що при вирішенні питання про необхідність звернення до суду з позовом компетентний орган може діяти в умовах конфлікту інтересів - коли порушення інтересів держави, про яке стверджує прокурор, може бути пов`язане з раніше вчиненими протиправними діями цього органу чи бездіяльністю.

Для врахування цих обставин стаття 55 ГПК України передбачає такі правила:

- якщо особа, яка має процесуальну дієздатність і в інтересах якої подана заява, не підтримує заявлених позовних вимог, суд залишає заяву без розгляду, крім позову про відшкодування збитків, заподіяних юридичній особі її посадовою особою, поданого власником (учасником, акціонером) цієї юридичної особи в її інтересах, а також позову прокурора в інтересах держави;

- відмова компетентного органу від поданого прокурором в інтересах держави позову (заяви), подання ним заяви про залишення позову без розгляду не позбавляє прокурора права підтримувати позов (заяву) і вимагати розгляду справи по суті.

Отже, не підтримання компетентним органом позову, поданим в його особі, не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим, оскільки невжиття цим органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу.

З огляду на викладене, суд першої інстанції дійшов до обґрунтованого висновку про те, що прокурор у порядку частини 4 статті 23 Закону України «Про прокуратуру» повідомив позивачів про намір подати позов в інтересах держави в особі Міністерства освіти і науки України та Регіонального відділення Фонду державного майна України по Київській, Черкаській та Чернігівській областях про визнання недійсним спірного договору та про зобов`язання звільнити орендоване приміщення.

Представництво інтересів держави в суді є конституційною функцією органів прокуратури, а подача позову - єдиним можливим заходом реагування, направленим на реальне поновлення порушених прав та інтересів держави.

За вказаних обставин, апеляційний господарський суд погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність підстав, передбачених частиною 3 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" для представництва прокурором інтересів держави в суді в даній справі в особі позивачів.

Щодо вимог про визнання недійсним договору оренди від 01.08.2013 № 124-13 індивідуально визначеного (нерухомого) майна, що належить до державної власності (з урахуванням внесених до нього змін), слід зазначити таке.

Відповідно до частин 1 та 2 статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Відповідно до частини 1 статті 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Статтею 627 Цивільного кодексу України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд (стаття 6 Цивільного кодексу України).

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими, відповідно до актів цивільного законодавства (частина 1 статті 628 Цивільного кодексу України).

Відповідно до частини 1 статті 638 Цивільного кодексу України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Стаття 202 Цивільного кодексу України встановлює, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до частин 1-3, 5, 6 статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Згідно зі статтею 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

У розумінні наведених положень законодавства оспорювати правочин у суді може одна із сторін правочину або інша заінтересована особа. За відсутності визначення поняття "заінтересована особа" такою особою є кожен, хто має конкретний майновий інтерес в оспорюваному договорі.

Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним, спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала в певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.

Особа, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним договору (чи його окремих положень), повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів, а саме: має довести, що її права та законні інтереси як заінтересованої особи безпосередньо порушені оспорюваним договором і в результаті визнання його (чи його окремих положень) недійсним майнові права заінтересованої особи буде захищено та відновлено.

Разом з тим, положеннями статті 204 Цивільного кодексу України встановлено презумпцію правомірності правочину, а саме передбачено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом (нікчемний правочин) або якщо він визнаний судом недійсним оспорюваний правочини).

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Законодавець установлює, що наявність підстав для визнання правочину недійсним має визначатися судом на момент його вчинення. Для такого визнання, з огляду на приписи статті 5 ЦК України, суд має застосувати акт цивільного законодавства, чинний на момент укладення договору (аналогічні висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 905/1227/17, від 13.07.2022 у справі № 363/1834/17).

Правовідносини, що виникають у процесі реалізації конституційного права людини на освіту, права та обов`язки фізичних і юридичних осіб, які беруть участь у реалізації цього права, а також компетенція державних органів та органів місцевого самоврядування в сфері освіти на час укладення договору оренди від 01.08.2013 регулювалися положеннями Закону України «Про освіту» № 1060-XII, чинного до 27.09.2017.

Відповідно до частини 2 статті 18 та частини 1 статті 63 Закону України № 1060-XII навчальні заклади, засновані на загальнодержавній або комунальній власності, мають статус державного навчального закладу. Матеріально-технічна база навчальних закладів та установ, організацій, підприємств системи освіти включає будівлі, споруди, землю, комунікації, обладнання, транспортні засоби, службове житло та інші цінності. Майно навчальних закладів та установ, організацій, підприємств системи освіти належить їм на правах, визначених чинним законодавством.

За частиною 2 статті 65 Закону України «Про фахову передвищу освіту» майно (крім земельних ділянок) закріплюється за державним або комунальним закладом фахової передвищої освіти на праві оперативного управління або господарського відання і не може бути предметом застави, а також не підлягає вилученню або передачі в власність юридичним і фізичним особам без згоди засновників закладу фахової передвищої освіти, наглядової ради та вищого колегіального органу громадського самоврядування закладу фахової передвищої освіти, крім випадків, передбачених законодавством. Передача в оренду державними і комунальними закладами фахової передвищої освіти закріплених за ними на праві оперативного управління або господарського відання об`єктів власності здійснюється без права їх викупу відповідно до законодавства.

Об`єкт освіти - це не тільки навчальний заклад, а й будівлі, споруди, землі, комунікації, обладнання та інші цінності підприємств системи освіти (аналогічний висновок викладений в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 25.07.2018 у справі № 906/143/17, від 10.10.2018 у справі № 917/1934/17, в постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 15.06.2018 у справі № 906/164/17).

Згідно з імперативними положеннями частини 5 статті 63 Закону України № 1060-XII об`єкти освіти і науки, що фінансуються з бюджету, а також підрозділи, технологічно пов`язані з навчальним та науковим процесом, не підлягають приватизації, перепрофілюванню або використанню не за призначенням.

Вирішальним в аспекті неухильного дотримання вимог зазначеної норми законодавець визначає обов`язкове використання об`єктів освіти і науки, що фінансуються з бюджету, за цільовим призначенням, тобто тісну пов`язаність з навчально-виховним процесом мети такого використання (в тому числі на умовах оренди). Невикористання певного приміщення навчальним закладом не свідчить про неприналежність цього приміщення до об`єкта освіти.

Таким чином, за змістом положень частин 1, 4 статі 61, частини 5 статті 63 Закону України № 1060-XII нежитлові приміщення, які становлять матеріально-технічну базу об`єктів освіти, не можуть використовуватися не за освітнім призначенням, а можуть бути передані в оренду виключно для діяльності, пов`язаної з навчально-виховним чи навчально-виробничим процесом. При цьому саме по собі невикористання навчальним закладом приміщень для навчального процесу не надає права передавати їх в оренду з іншою метою, ніж пов`язаною з освітньою діяльністю самого навчального закладу, а недостатнє фінансування державного чи комунального навчального закладу також не є підставою для використання об`єктів освіти для цілей, не пов`язаних з освітньою діяльністю.

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 905/1227/17 та в постановах об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 15.06.2018 у справі № 906/164/17 та від 16.02.2024 у справі № 917/1173/22 (пункти 20-29) викладено аналогічні правові висновки.

Відповідно до частини 4 статті 80 Закону України «Про освіту», у редакції, яка діяла на момент підписання сторонами договору про продовження договору оренди нерухомого майна, що належить до державної власності від 01.08.2013 № 124-13 (в новій редакції, що приведена в відповідність до вимог Закону України «Про оренду державного та комунального майна»), об`єкти та майно державних і комунальних закладів освіти не підлягають приватизації чи використанню не за освітнім призначенням, крім надання в оренду з метою надання послуг, які не можуть бути забезпечені безпосередньо закладами освіти, пов`язаних із забезпеченням освітнього процесу або обслуговуванням учасників освітнього процесу, з урахуванням визначення органом управління можливості користування державним нерухомим майном відповідно до законодавства.

Судом першої інстанції встановлено та матеріалами справи підтверджено факт передачі відповідачу-1 в оренду спірного приміщення з метою розміщення магазину з продажу мотозапчастин, тобто для проведення орендарем господарської (комерційної) діяльності, а не з метою, пов`язаною з навчально-виховним процесом Прилуцького технічного фахового коледжу (за освітнім призначенням), у той час як невикористання Коледжем вказаного приміщення для навчального процесу не надає права передачі його в оренду з іншою метою, ніж пов`язаною з навчально-виховним чи науковим процесом.

За вказаних обставин колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про обґрунтованість позову в частині визнання недійсним договору оренди від 01.08.2013 № 124-13, з урахуванням внесених до нього змін договорами від 01.09.2016, від 15.09.2017, від 17.12.2020 та додаткової угоди від 09.03.2023 № 1 до нього, як укладеного всупереч забороні, встановленій чинним на той час законодавством про освіту.

Слід зазначити, що у подібних господарських правовідносинах наразі сформовані усталені правові висновки з питання застосування положень частини 5 статті 63 Закону України № 1060-XII при вирішенні спорів про визнання недійсними, як оспорюваних правочинів, договорів оренди нежитлових приміщень, які входять до складу об`єкта освіти (навчального закладу державної або комунальної форми власності), але використовуються не за освітнім призначенням (постанова Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 905/1227/17, постанова об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 15.06.2018 у справі № 906/164/17 та постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 30.01.2018 у справі № 905/1266/17, від 20.02.2018 у справі № 910/9914/17, від 10.04.2018 у справі № 906/165/17, від 11.04.2018 у справі № 911/1610/16, від 04.07.2018 у справі № 902/653/17, від 25.07.2018 у справі № 906/143/17, від 02.08.2018 у справі № 913/934/17, від 10.10.2018 у справі № 917/1934/17, від 28.11.2018 у справі № 909/313/17, від 29.01.2019 у справі № 922/2632/17, від 13.02.2019 у справі № 913/152/18, від 10.04.2019 у справі № 904/2056/18, від 05.08.2020 у справі № 913/152/18, від 14.04.2021 у справі № 917/782/20, від 16.02.2022 у справі № 922/1768/21, від 12.07.2022 у справі № 909/597/21, від 31.05.2023 у справі № 908/3168/21).

Крім того, відповідно до частини 1 статті 216 Цивільного кодексу України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні в натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає в користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

За висновками Великої Палати Верховного Суду, викладених у пунктах 66, 67, 69 постанови від 20.07.2022 у справі № 923/196/20, за змістом абзацу 1 частини 1 статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює для сторін тих прав та обов`язків, які зумовлені його вчиненням, а породжує лише передбачені законом наслідки, пов`язані з його недійсністю. Одним із таких наслідків є реституція. Вона спрямована на відновлення status quo у фактичному та правовому становищі сторін, яке існувало до вчинення недійсного правочину, шляхом нівелювання юридичного значення будь-яких дій, які сторони вчинили на виконання цього правочину. Тому кожна сторона зобов`язана повернути іншій в натурі все, що вона одержала на виконання недійсного правочину (абзац 2 частини 1 статті 216 ЦК України).

За недійсності правочину взаємне повернення сторонами одержаного за ним (двостороння реституція) є юридичним обов`язком, що виникає із закону та юридичного факту недійсності правочину. Таке поновлення сторін у попередньому становищі може застосовуватися лише тоді, коли майно, передане за відповідним правочином, залишається в його сторони. У разі неможливості здійснити реституцію в натурі, зокрема тоді, коли одержане полягає в користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, сторони зобов`язані відшкодувати вартість того, що одержали, за цінами, які існують на момент відшкодування (абзац 2 частини 1 статті 216 ЦК України).

Отже, ЦК України визначає такі загальні юридичні наслідки недійсності правочину: (1) основний - двостороння реституція - повернення сторін недійсного правочину до попереднього стану, тобто становища, яке існувало до його вчинення (абзац 2 частини 1 статті 216 ЦК України); (2) додатковий - відшкодування збитків і моральної шкоди винною стороною на користь другої сторони недійсного правочину та третьої особи, якщо їх завдано в зв`язку із вчиненням такого правочину (частина 2 статті 216 цього Кодексу).

Наслідком недійсності договору є проведення реституції між сторонами недійсного правочину (схожий за змістом висновок наведений Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 11.10.2023 у справі № 756/8056/19).

Вимога про застосування наслідків реституції в вигляді повернення сторін правочину в попередній стан, що існував до укладення оскаржуваного договору, зокрема, зобов`язання орендаря повернути балансоутримувачу за актом повернення з оренди спірне нерухоме майно, має похідний характер, та за наявності підстав для визнання оскаржуваного правочину недійсним, відповідач-1 немає правомірних підстав для користування цим приміщенням, а тому повинен його повернути з орендного користування. А відтак позовні вимоги є обґрунтованими.

Водночас, відповідачем-1 подано до суду першої інстанції заяву про застосування строків позовної давності, у якій просив застосувати наслідки спливу позовної давності щодо вимог про визнання недійсним договору оренди від 01.08.2013 № 124-13 та відмовити в задоволенні позову в повному обсязі.

Так, відповідно до частини 1 статті 261 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Згідно з частинами 3, 4 статті 267 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони в спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала, що позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи, тобто суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог. Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. В разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною в справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа довідалася або повинна була довідатися про це порушення) чинники. Аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами "довідалася" та "могла довідатися" в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 74 ГПК України, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Такі правові висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, від 28.11.2018 у справі № 504/2864/13-ц, від 30.01.2019 у справі № 706/1272/14-ц, від 26.11.2019 у справі № 914/3224/16, від 29.06.2021 у справі № 904/3405/19, а також у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 24.11.2021 у справі № 910/248/20.

При цьому в постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі № 907/50/16 зазначено, що можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04.12.2018 у справі № 910/18560/16 зазначала про те, що: "якщо в передбачених законом випадках у разі порушення або загрози порушення інтересів держави з позовом до суду звертається прокурор від імені органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції в спірних правовідносинах, позовну давність слід обчислювати з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції в спірних правовідносинах (близький за змістом висновок викладений у постановах Верховного Суду України від 12.04.2017 у справі № 6-1852цс16 і Великої Палати Верховного Суду від 22.05.2018 у справі № 369/6892/15-ц та в справі № 469/1203/15-ц). Однак застосування положень про позовну давність та відмова в позові з цієї підстави здійснюється в разі, коли суд попередньо встановив наявність порушеного права, на захист якого подано позов, та обґрунтованість і доведеність позовних вимог".

У постанові від 05.10.2022 у справі № 922/1830/19 Велика Палата Верховного Суду констатувала таке: "у разі якщо держава вступає у цивільні (господарські) правовідносини, вона має цивільну правоздатність на рівні з іншими учасниками цивільних правовідносин. Держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції. Отже, поведінка органів, через які діє держава, зокрема, в цивільних (господарських) відносинах розглядається як поведінка держави в цих відносинах. Тому в відносинах, в які вступає держава (зокрема, цивільних, господарських), органи, через які діє держава, не мають власних прав і обов`язків, але наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу в відповідних відносинах (пункти 6.21, 6.22 постанови Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі № 5023/10655/11, пункти 4.19, 4.20 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.02.2019 у справі № 915/478/18).

Крім того, Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу, що і в судовому процесі, зокрема в цивільному, держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями в спірних правовідносинах (пункт 35 постанови від 27.02.2019, справа № 761/3884/18). Такий же висновок справедливий щодо господарського процесу.

Отже, під час розгляду спору в суді фактичною стороною в справі є держава, навіть якщо позивач визначив стороною в справі певний орган.

Законодавство передбачає два випадки представництва прокурором у суді законних інтересів держави в разі їх порушення або загрози порушення: захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження; відсутній орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження щодо захисту інтересів держави.

Водночас в обох цих випадках прокурор здійснює представництво держави, яка і є фактичною стороною в справі.

Прокурор пред`явив вимоги про визнання недійсним договору оренди та повернення майна, подавши позов в інтересах Міністерства освіти і науки України та Регіонального відділення Фонду державного майна України по Київській, Черкаській та Чернігівській областях, тобто фактичним позивачем у цій справі є держава.

Для застосування позовної давності за заявою сторони в спорі суд має дослідити питання її перебігу окремо за кожною звернутою до цієї сторони позовною вимогою, і залежно від установленого дійти висновку про те, чи спливла позовна давність до відповідних вимог. Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача в спорі, який заявляє про застосування позовної давності.

Як правильно зазначив суд першої інстанції, Регіональне відділення Фонду державного майна України по Київській, Черкаській та Чернігівській областях (правонаступник Регіональне відділення Фонду державного майна України по Чернігівській області) як сторона оскаржуваного договору, обізнана з фактом порушення прав та охоронюваних законом інтересів держави, а саме нецільовим використання нерухомого майна, належного на праві оперативного управління освітньому закладу, з моменту укладення такого договору (починаючи з 01.08.2013).

Крім того, як вбачається з матеріалів справи, неодноразово пролонгуючи дію цього договору, орендодавець - Регіональне відділення Фонду державного майна України по Чернігівській області (в подальшому Регіональне відділення Фонду державного майна України по Київській, Черкаській та Чернігівській областях) попередньо звертався до Міністерства освіти та науки України, з метою отримання погодження останнього. У відповідь на численні звернення, Міністерство освіти і науки України у листах від 28.07.2016 № 1/11-10348, від 31.08.2017 № 1/11-8731, від 26.06.2020 № 1/11-4363, від 18.08.2020 № 1/11-5583, де наведені істотні умови договору оренди № 124-13, в тому числі цільове використання об`єкту оренди (під розміщення торгівельних об`єктів з продажу непродовольчих товарів), неодноразово погоджував продовження дії цього договору на певний термін.

Міністерство не є розпорядником інформації щодо фактично укладених договорів між балансоутримувачем, Регіональне відділення Фонду державного майна України та орендарями, проте, періодично погоджуючи пролонгацію сторонами оскаржуваного договору, достеменно було обізнане про порушення прав та охоронюваних законом інтересів держави щодо нецільового використання нерухомого майна, належного на праві оперативного управління освітньому закладу (починаючи з 28.07.2016).

Враховуючи встановлене вище, місцевий господарський суд дійшов до обґрунтованого висновку про пропущення прокурором загального строку позовної давності на звернення до суду з вимогою про визнання недійсним договору оренди № 124-13 індивідуально визначеного (нерухомого) майна, що належить до державної власності, з урахуванням редакції договорів від 01.09.2016 та від 15.09.2017 про внесення змін до цього договору, та договору від 17.12.2020 про продовження договору оренди нерухомого майна, що належить до державної власності від 01.08.2013 № 124-13, разом з додатковою угодою від 09.03.2023 № 1 до нього, що є підставою для відмови в задоволенні позову, в тому числі й похідної вимоги про повернення орендованого майна з оренди (застосування судом реституції до сторін недійсного правочину).

Водночас, є безпідставними доводи прокурора про те, що договір оренди № 124-13 індивідуально визначеного (нерухомого) майна, що належить до державної власності, з урахуванням редакції договорів від 01.09.2016 та від 15.09.2017 про внесення змін до нього, та договір від 17.12.2020 про продовження договору оренди нерухомого майна, що належить до державної власності від 01.08.2013 № 124-13, разом з додатковою угодою від 09.03.2023 № 1 до нього, слід розглядати як окремі самостійні правочини.

Так, згідно з положеннями договору від 17.12.2020 про продовження договору оренди нерухомого майна, що належить до державної власності від 01.08.2013 № 124-13 (підпункт 5.1. пункту 5 розділу І ), майно отримане орендарем за результатами проведення аукціону з продовження договору оренди, що відповідає умовам оголошення, попередньо оприлюдненим до проведення аукціону на продовження договору оренди нерухомого майна. Орендар вступив у строкове платне користування майном у день підписання акту приймання-передачі майна, 01.08.2013 (п. 2.1. розділу ІІ договору від 17.12.2020).

При цьому, судом враховано висновок Великої Палати Верховного Суду в постанові від 02.11.2022 у справі № 922/3166/20 (пункти 89, 90, 92), за якими негаторний позов розглядається в вітчизняній цивілістиці як класичний речовий спосіб захисту права власності (речовий позов, actio in rem). З цих причин він може бути пред`явлений лише для захисту абсолютного суб`єктивного цивільного права в абсолютному речовому правовідношенні, коли власник-позивач та правопорушник-відповідач не перебувають між собою в договірних чи в інших зобов`язальних правовідносинах, або ж такі правовідносини між ними не стосуються вчиненого порушення права власності.

Речове право захищається за допомогою негаторного позову, якщо вчинене особою порушення такого права в принципі було можливим для будь-якої особи з кола зобов`язаних за відповідним абсолютним цивільним правовідношенням (тобто фактично - з необмеженого кола осіб) і не створює саме по собі зобов`язального правовідношення.

Натомість, якщо вчинене особою порушення було можливе лише як вчинене певною особою через її статус у договірному чи іншому зобов`язальному правовідношенні з власником, то негаторний позов не може бути заявлений, а право власника має захищатися за допомогою зобов`язально-правових способів.

З урахуванням зазначеного, є необґрунтованими доводи прокурора про те, що порушення має триваючий характер, а строки позовної давності до вимоги про повернення майна з орендного користування не підлягають застосуванню.

Крім того, зі змісту позовних вимог вбачається, що вимога про повернення балансоутримувачу спірного майна є вимогою про застосування наслідків реституції (стаття 216 Цивільного кодексу України) у вигляді повернення сторін правочину в попередній стан, що існував до укладення оскаржуваного договору, та має похідний характер, а відтак посилання прокурора на те, що дану позовну вимогу слід розглядати як негаторний позов, є безпідставними.

Висновки суду апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції щодо відмови у задоволенні позову.

Статтею 74 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтуються на всебічному та повному і об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

При цьому судом враховано, що Європейський суд з прав людини неодноразово у своїх рішеннях зазначав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (рішення ЄСПЛ у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» від 9 грудня 1994 року, пункт 29; рішення ЄСПЛ у справі «Серявін проти України» від 10 травня 2011 року, пункт 58).

Враховуючи вищевикладене, апеляційний господарський суд погоджується із висновками місцевого суду як законними, обґрунтованими обставинами й матеріалами справи, детальний аналіз яких, як і нормативне обґрунтування прийнятого судового рішення наведено місцевим судом, підстав для скасування його не знаходить. Доводи апелянта по суті його скарги в межах заявлених вимог, як безпідставні й необґрунтовані не заслуговують на увагу, оскільки не підтверджуються жодними доказами по справі й не спростовують викладених в судовому рішенні висновків.

У даній справі сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин згідно з нормами матеріального та процесуального права.

Оцінюючи вищенаведені обставини, колегія приходить до висновку, що рішення Господарського суду Чернігівської області від 15.05.2024 у справі № 927/1687/23 обґрунтоване, відповідає обставинам справи і чинному законодавству, а отже, підстав для його скасування не вбачається, у зв`язку з чим апеляційна скарга не підлягає задоволенню.

Відповідно до положень статті 129 Господарського процесуального кодексу України витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги покладаються на скаржника.

Враховуючи вищевикладене та керуючись статтями 129, 269, 270, 273, пунктом 1 частини 1 статті 275, статтями 276, 282, 284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Заступника керівника Чернігівської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Чернігівської області від 15.05.2024 у справі №927/1687/23 залишити без задоволення.

Рішення Господарського суду Чернігівської області від 15.05.2024 у справі №927/1687/23 залишити без змін.

Матеріали справи №927/1687/23 повернути до Господарського суду Чернігівської області.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у порядку, передбаченому статтями 286-291 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст складено: 21.01.2025 після виходу членів колегії суддів з відпусток.

Головуючий суддя А.І. Тищенко

Судді Ю.Б. Михальська

Г.П. Коробенко