Рішення

від 29.01.2025 по справі 520/10768/24

ХАРКІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Харківський окружний адміністративний суд 61022, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

Харків

29 січня 2025 року справа №520/10768/24

Харківський окружний адміністративний суд у складі судді Ніколаєвої Ольги Вікторівни, розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи адміністративну справу

за позовною заявоюХарківського обласного відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю

доТовариства з обмеженою відповідальністю «Перша фармація Києва»

простягнення адміністративно-господарських санкцій,

В С Т А Н О В И В:

Харківське обласне відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю (далі по тексту позивач) звернулося до Харківського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю «Перша фармація Києва» (далі по тексту відповідач, ТОВ «Перша фармація Києва»), в якій просить стягнути з відповідача на користь позивача (отримувач: ГУК Харків обл/МТГ Харків/50070000, код: 37874947, р/р IBAN: UA658999980313171230000020649, Банк отримувача: Казначейство України) адміністративно-господарські санкції за незайняті робочі місця, призначені для працевлаштування осіб з інвалідністю та пеню у розмірі 731407,29 грн (сімсот тридцять одна тисяча чотириста сім гривень 29 копійок).

Обґрунтовуючи позовні вимоги позивач зазначив про протиправне невиконання відповідачем встановленого статтею 19 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» нормативу робочих місць по працевлаштуванню осіб з інвалідністю протягом 2023 року, що є підставою для застосування адміністративно-господарських санкцій. Зазначив, що нормами Закону України №875-XII передбачено, що адміністративно-господарські санкції розраховуються та сплачуються підприємствами, установами, організаціями, у тому числі підприємствами, організаціями громадських об`єднань осіб з інвалідністю, фізичними особами, зазначеними в частині першій цієї статті, самостійно в строк до 15 квітня року, наступного за роком, в якому відбулось порушення нормативу, встановленого частиною першою статті 19 Закону. При цьому, норми закону не ставлять відповідний обов`язок підприємства у залежність від будь-яких обставин, з яких особа з інвалідністю не може працювати на підприємстві, не встановлює підстав, за яких роботодавець може бути звільнений від обов`язку виконання нормативу та звільнений від відповідальності за його невиконання. Звернув увагу на висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 25.04.2018 у справі №819/537/16, за змістом якого виконанням нормативу робочих місць в розумінні статті 19 Закону вважається саме працевлаштування підприємством осіб з інвалідністю, а не лише створення робочих місць для таких осіб, що зумовлено загальною спрямованістю законодавства про соціальний захист та реабілітацію осіб з інвалідністю на забезпечення реалізації ними трудових прав та обов`язків нарівні з іншими працівниками без додаткових соціальних гарантій у сприянні їх працевлаштування.

Згідно з витягом з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями справу передано на розгляд судді Ніколаєвій Ользі Вікторівні.

Ухвалою Харківського окружного адміністративного суду від 07.05.2024 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження в адміністративній справі у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Цією ж ухвалою відповідачу запропоновано у п`ятнадцятиденний строк з дня одержання ухвали про відкриття спрощеного провадження у справі подати до суду відзив на позовну заяву разом з усіма доказами, що обґрунтовують доводи, які в ньому наведені або заяву про визнання позову та надати суду докази надіслання (подання) копії відзиву іншим учасникам справи.

Відповідач засобами поштового зв`язку на адресу суду надіслав відзив на позовну заяву, в якому просив відмовити у задоволенні позовних вимог, оскільки відповідачем у спірному періоді вжито всіх заходів для працевлаштування осіб з інвалідністю. Зазначив, що на виконання статті 19 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» відповідач мав в наявності у 2023 році від 7 до 10 спеціально створених додаткових вакантних робочих місць для працевлаштування на них осіб з інвалідністю. Про створені та наявні у відповідача вакантні робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю належним чином щомісячно протягом 2023 року він повідомляв Харківський міський центр зайнятості (базовий), що підтверджується його відмітками про прийняття Звітності про наявність вакансій (форма №3-ПН). Також, зазначив, що в 2023 році у відповідача працювало 6 осіб з інвалідністю, що відповідає встановленій нормі. Водночас, відповідач зазначив, що ним були понесені витрати на правничу допомогу у зв`язку з розглядом даної справи, тому просить стягнути з позивача на його користь витрати на правничу допомогу у розмірі 6 000,00 грн.

Позивач за допомогою системи «Електронний суд» надіслав суду відповідь на відзив, в якій виклав свої заперечення проти доводів, викладених відповідачем у відзиві на позовну заяву. Також, позивач зазначив, що заявлений відповідачем розмір витрат на правничу допомогу є необґрунтованим, тому просить зменшити розмір таких витрат до 500,00 грн.

Розглянувши надані сторонами документи, дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини справи, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Харківський окружний адміністративний суд встановив наступне.

Позивач є юридичною-особою, що забезпечує робочими місцями фізичних осіб та відповідно до вимог чинного законодавства перебуває на обліку за місцем реєстрації у Харківському обласному відділенні Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю.

Територіальним відділенням Фонду у автоматизованому режимі за допомогою програмного комплексу «Реєстр роботодавців щодо виконання нормативу працевлаштування осіб з інвалідністю» Централізованого банку даних з проблем інвалідності сформовано та підписано розрахунок адміністративно-господарських санкцій, що підлягають сплаті у зв`язку з невиконанням нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю за 2022 рік, з наступними даними щодо відповідача:

- середньооблікова чисельність штатних працівників облікового складу за рік 222 особи;

- середньооблікова чисельність штатних працівників, яким відповідно до чинного законодавства встановлено інвалідність - 2;

- норматив робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю 9 осіб,

- фонд оплати праці штатних працівників 23184467,60 грн;

- середня річна заробітна плата штатного працівника 104434,54 грн;

- кількість робочих місць, призначених для працевлаштування осіб з інвалідністю і не зайнятих особами з інвалідністю - 7 осіб,

- сума коштів адміністративно-господарських санкцій за невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю 731041,77 грн.

Вказаний розрахунок надіслано відповідачу в електронний кабінет на веб-порталі електронних послуг Пенсійного фонду України.

За недотримання нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю позивачем нараховано відповідачу адміністративно-господарські санкції та пеню у загальній сумі 731407,29 грн.

Зазначені санкції та пеню в добровільному порядку відповідач не сплатив, що стало підставою звернення позивача до суду про стягнення вказаних сум у примусовому порядку.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.

Основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні і гарантії для них щодо рівних з усіма іншими громадянами можливостей для участі в економічній, політичній і соціальній сферах життя суспільства, створення необхідних умов, які дають можливість особам з інвалідністю ефективно реалізувати права та свободи людини і громадянина та вести повноцінний спосіб життя згідно з індивідуальними можливостями, здібностями і інтересами визначає Закон України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» від 21.03.1991 №875-XII (у редакції Закону України від 18.10.2022 №2682-IX).

Положеннями частин першої - третьої статті 18 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» передбачено, що забезпечення прав осіб з інвалідністю на працевлаштування та оплачувану роботу, в тому числі з умовою про виконання роботи вдома, здійснюється шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій чи до державної служби зайнятості. Підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов`язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Згідно з частинами першої та другої, тринадцятої - чотирнадцятої статті 19 Закону України №875-XII (у редакції Закону України від 18.10.2022 №2682-IX) для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських об`єднань осіб з інвалідністю, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю у розмірі 4 відсотки середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, - у кількості одного робочого місця.

Підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських об`єднань осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно розраховують кількість робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю відповідно до нормативу, встановленого частиною першою цієї статті та з урахуванням вимог статті 18 цього Закону, і здійснюють працевлаштування осіб з інвалідністю у рахунок нормативу робочих місць. При розрахунках кількість робочих місць округлюється до цілого значення.

Фонд соціального захисту осіб з інвалідністю щороку до 10 березня в автоматизованому режимі з використанням даних Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування та Централізованого банку даних з проблем інвалідності здійснює визначення підприємств, установ та організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських об`єднань осіб з інвалідністю, фізичних осіб, які використовують найману працю, які не забезпечили виконання у попередньому році нормативу робочих місць, визначеного згідно з частиною першою цієї статті, та надсилає їм розрахунок сум адміністративно-господарських санкцій, що підлягають сплаті у зв`язку з невиконанням нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю за попередній рік, обчислених відповідно до статті 20 цього Закону.

Розрахунок надсилається у формі електронного документа через електронні кабінети підприємств, установ та організацій, фізичних осіб, які використовують найману працю, на веб-порталі електронних послуг Пенсійного фонду України у формі та порядку, визначених Фондом соціального захисту осіб з інвалідністю спільно з Пенсійним фондом України.

Територіальним відділенням Фонду у автоматизованому режимі, 28.02.2024 за допомогою програмного комплексу «Реєстр роботодавців щодо виконання нормативу працевлаштування осіб з інвалідністю» Централізованого банку даних з проблем інвалідності, сформовано та підписано розрахунок адміністративно-господарських санкцій, що підлягають сплаті у зв`язку з невиконанням нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю.

Відповідачу, за формою, затвердженою Порядком, відповідно до якого середньооблікова кількість штатних працівників облікового складу за рік становила 165 осіб, з них: середньооблікова кількість штатних працівників, яким відповідно до чинного законодавства встановлено інвалідність - 2 осіб; норматив робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю (кількість осіб з інвалідністю - штатних працівників, які повинні працювати на робочих місцях, створених відповідно до вимог статті 19 Закону України №2682-IX) 7 осіб.

У позовній заяві позивач посилається на те, що норматив робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю протягом звітного 2023 року відповідачем не виконано.

Суд зауважує, що частиною 1 статті 20 Закону України №875-ХІІ встановлено, що підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських об`єднань осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих осіб з інвалідністю менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі на підприємстві, в організації громадських об`єднань осіб з інвалідністю, у фізичної особи, яка використовує найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування особи з інвалідністю і не зайняте особою з інвалідністю. Для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських об`єднань осіб з інвалідністю, фізичних осіб, де працює від 8 до 15 осіб, розмір адміністративно-господарських санкцій за робоче місце, призначене для працевлаштування особи з інвалідністю і не зайняте особою з інвалідністю, визначається в розмірі половини середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі на підприємстві, в організації громадських об`єднань осіб з інвалідністю, у фізичної особи, яка використовує найману працю. Положення цієї частини не поширюється на підприємства, установи і організації, що повністю утримуються за рахунок коштів державного або місцевих бюджетів.

Відповідно до частин першої та другої статті 218 Господарського кодексу України підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання. Учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов`язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.

Зі змісту частини другої статті 218 Господарського кодексу України вбачається, що вказана норма встановлює підстави для звільнення від відповідальності, як за невиконання або неналежне виконання господарського зобов`язання (за що встановлено відповідальність у вигляді відшкодування збитків, штрафні санкції, або оперативно-господарські санкції), так і за порушення правил здійснення господарської діяльності (за що встановлено відповідальність у вигляді адміністративно-господарських санкцій).

Відтак суб`єкт звільняється від відповідальності, зокрема, за порушення правил здійснення господарської діяльності (тобто від адміністративно-господарських санкцій), якщо доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення правопорушення.

Як зазначено у позовній заяві, відповідач, не виконавши нормативу щодо працевлаштування осіб з інвалідністю, допустив правопорушення, відповідно до якого до нього застосовано адміністративно-господарські санкції та пеню у загальній сумі 731407,29 грн.

Суд зауважує, що абз.1-2 пункту 4 частини третьої статті 50 Закону України «Про зайнятість населення» від 05.07.2012 №5067 визначено, що роботодавці зобов`язані: своєчасно та в повному обсязі у порядку, затвердженому центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері зайнятості населення та трудової міграції, за погодженням з центральним органом виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у галузі статистики, подавати територіальним органам центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, інформацію про попит на робочу силу (вакансії).

На виконання пункту 4 частини третьої статті 50 Закону України №5067 наказом Міністерства соціальної політики України від 31.05.2013 № 316, затверджено Порядок подання форми звітності № 3-ПН «Інформація про попит на робочу силу (вакансії)», яким було визначено, що на роботодавців покладено обов`язок подавати до відповідного центру зайнятості звітність форми №3-ПН за наявності у роботодавця попиту на робочу силу (вакансії) не пізніше ніж через 3 робочі дні з дати відкриття вакансії.

Наказом Міністерства економіки від 12.04.2022 №827-22 Про затвердження форми звітності №3-ПН «Інформація про попит на робочу силу (вакансії)» та Порядку її подання (діє з 07.07.2022) визнано таким, що втратив чинність, наказ Міністерства соціальної політики України від 31.05.2013 №316 «Про затвердження форми звітності №3-ПН «Інформація про попит на робочу силу (вакансії)» та Порядку її подання», зареєстрований у Міністерстві юстиції України 17.06.2013 №988/23520 та передбачено, що форма №3-ПН подається юридичними особами, фізичними особами - підприємцями, які в межах трудових відносин використовують працю фізичних осіб (далі - роботодавець), за наявності попиту на робочу силу (вакансії); форма №3-ПН заповнюється та подається роботодавцем до філії міжрегіонального/регіонального центру зайнятості (або до міського, районного, міськрайонного центру зайнятості - до дати припинення їхньої діяльності) незалежно від місцезнаходження роботодавця з дня виникнення в нього потреби в підборі працівників та/або з дати відкриття вакансії, але не пізніше ніж через три робочі дні з дати відкриття вакансії. Датою відкриття вакансії є наступний день після створення нового робочого місця чи припинення трудових відносин з працівником, робоче місце якого стає вакантним, або дата, починаючи з якої може бути укладений трудовий договір з найманим працівником.(пункт 1,4,1.5 розділу І Порядку).

Періодичності подачі звітності за формою №3-ПН законодавством не встановлено, а передбачено, що така звітність подається у певний строк з дати відкриття вакансії, тобто передбачено одноразове інформування про кожну вакансію.

Відтак, якщо роботодавець одноразово подав звітність форми №3-ПН у строк не пізніше 3 робочих днів з дати відкриття вакансії, він з урахуванням висновку Верховного Суду від 15.06.2022 у справі №520/2875/2020 вважається таким, що вжив залежних від нього передбачених законодавством заходів для відповідності середньооблікової чисельності працюючих осіб з інвалідністю установленим нормативам, тобто заходів для недопущення господарського правопорушення.

При цьому, Законом України №875-ХІІ визначено, що працевлаштування осіб з інвалідністю здійснюється або шляхом їх безпосереднього звернення до підприємства, або шляхом звернення до державної служби зайнятості, яка в свою чергу здійснює пошук підходящої роботи для працевлаштування такої особи з інвалідністю.

Судом встановлено, що листом від 23.02.2024 Харківська філія Харківського обласного центру зайнятості на запит позивача стосовно відповідача повідомила, що протягом 2023 року відповідач до Харківської філії Харківського обласного центру зайнятості (далі - ХФ ХОЦЗ) надавав Інформацію про попит на робочу силу (вакансії) за формою 3-ПН (з позначкою «особи з інвалідністю, які не досягли пенсійного віку, встановленого статтею 26 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування»).

За цей період до відповідача не було працевлаштована жодна людина з інвалідністю за направленням ХФ ХОЦЗ.

Відмов з боку підприємства у працевлаштуванні людей з інвалідністю за направленням ХФ ХОЦЗ не було.

Таким чином, Харківський обласний центр зайнятості проінформований про наявність вакансій для осіб з інвалідністю у відповідача та мав можливість у 2023 році направляти відповідних осіб для подальшого працевлаштування.

Крім того, судовим розглядом не встановлено, а позивачем не доведено наявності доказів безпідставної відмови особам з інвалідністю, які самостійно зверталися до відповідача з метою працевлаштування.

Викладене свідчить про виконання відповідачем вимог щодо створення робочих місць відповідно до нормативів встановлених статтею 19 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів» та належне інформування центру зайнятості про наявність вільних робочих місць на його підприємстві та потребу у направленні йому центром зайнятості інвалідів для працевлаштування.

Більш того, суд зазначає, що механізм проведення Держпраці, її територіальними органами планових та позапланових перевірок підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичних осіб, що використовують найману працю, в яких за основним місцем роботи працює вісім і більше осіб, щодо дотримання ними вимог статей 19 і 20 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» регламентований Порядком контролю за виконанням нормативу робочих місць та перевірки підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських об`єднань осіб з інвалідністю, фізичних осіб, які використовують найману працю, щодо виконання нормативу робочих місць, призначених для працевлаштування осіб з інвалідністю, зокрема шляхом його зарахування, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 31.01.2007 №70.

Предметом проведення перевірки, відповідно до пункту 2 вказаного Порядку є виконання суб`єктами господарювання нормативу робочих місць, призначених для працевлаштування осіб з інвалідністю, зокрема шляхом його зарахування.

Відповідно до пункту 16 Порядку у разі коли за результатами перевірки встановлено факт невиконання суб`єктом господарювання нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю, неподання до відділень Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю звіту про зайнятість і працевлаштування осіб з інвалідністю, вживаються заходи щодо притягнення винних посадових осіб до адміністративної відповідальності.

Пунктом 17 вказаного Порядку визначено, що у разі виявлення порушень вимог законодавства посадова особа, яка проводила перевірку, не пізніше 15 календарних днів після закінчення перевірки надсилає копію акта перевірки відділенню Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю.

Крім цього, з прийняттям Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо захисту соціальних, трудових та інших прав фізичних осіб, у тому числі під час воєнного стану, та спрощення обліку робочих місць для осіб з інвалідністю» від 18.10.2022 №2682-IX, подання роботодавцями до Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю звіту про працевлаштування осіб з інвалідністю (форма №10-ПОІ) вже не вимагається.

У постанові від 21.11.2022 у справі №400/3957/21 Верховний Суд зазначив, що саме Держпраця та її територіальні органи уповноважені на проведення перевірок виконання суб`єктами господарювання нормативу робочих місць, призначених для працевлаштування осіб з інвалідністю, зокрема, за інформацією, що надається територіальним відділенням Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю від Пенсійного фонду України. За наслідками такої перевірки, у разі підтвердження невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю, у суб`єкта господарювання виникає обов`язок сплатити адміністративно-господарські санкції за невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю.

Після затвердження постановою Кабінету Міністрів України «Порядку перевірки підприємств, установ, організацій та фізичних осіб, що використовують найману працю» від 05.06.2019 №466 та внесення змін до статті 19 Закону України №875-ХІІ Фонд захисту прав інвалідів не має права проводити перевірки роботодавців щодо: реєстрації у Фонді; подання звітів про зайнятість і працевлаштування інвалідів; виконання нормативу робочих місць, оскільки таких змін у законодавстві проводити такі перевірки уповноважені саме органи Держпраці.

У вказаній постанові Верховного Суду від 21.11.2022 у справі №400/3957/21 колегія суддів зазначила, що сукупність допущених позивачем під час реалізації своїх функцій, як суб`єктом владних повноважень, порушень не забезпечили послідовність дій, спрямованих на забезпечення принципу законності, при цьому недотримання відповідачем виконання нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю не доведено позивачем належними доказами. Обласне відділення Фонду соціального захисту інвалідів передчасно, не маючи встановлених актом перевірки органами Держпраці доказів про недотримання відповідачем нормативу працевлаштування інвалідів, посилаючись лише на інформаційно-аналітичні бази даних, звернулося з позовом про стягнення адміністративно-господарських санкцій.

У матеріалах справи відсутні докази на підтвердження того, що до або після формування розрахунку, позивач надав до територіального органу Держпраці інформацію про порушення відповідачем законодавства щодо дотримання нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю, а також доказів того, що територіальним органом Держпраці була проведена перевірка, за результатами якої встановлений факт невиконання відповідачем нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю за 2023 рік.

При цьому, суд враховує, що нарахування адміністративно-господарських санкцій за невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю є заходом впливу до правопорушника у сфері господарювання у зв`язку зі скоєнням правопорушення. Такі санкції не можуть застосовуватися у разі відсутності необхідної кількості працевлаштованих інвалідів, якщо при цьому суб`єкт господарювання вжив усіх передбачених Законом України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» заходів для працевлаштування останніх.

Таким чином, такі обставини можуть бути встановлені лише за наслідками проведення органами Держпраці планових або позапланових перевірок.

За вказаних обставин, суд вважає, що позивач передчасно, не маючи встановлених актом перевірки Держпраці доказів про недотримання відповідачем нормативу працевлаштування осіб з інвалідністю у 2023 році, звернувся з позовною заявою до суду про стягнення адміністративно-господарських санкцій та пені.

З огляду на те, що відповідачем виконано вимоги Закону України №875-XII щодо вжиття заходів для працевлаштування осіб з інвалідністю, а позивачем не надано доказів на підтвердження тієї обставини, що відповідач не створив робочі місця для осіб з інвалідністю, відмовляв їм у прийнятті на роботу, а також, що позивачем не надано доказів на підтвердження того, що до або після формування розрахунку, позивач надав до територіального органу Держпраці інформацію про порушення відповідачем законодавства щодо дотримання нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю, та доказів того, що територіальним органом Держпраці була проведена перевірка, за результатами якої встановлений факт невиконання відповідачем нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю за 2023 рік, суд дійшов висновку, що в діях відповідача відсутній склад правопорушення, за вчинення якого Законом України №875-XII передбачено застосування адміністративно-господарських санкцій.

Зазначений висновок узгоджується з правовими висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 14.02.2018 у справі №820/2124/16, від 28.02.2018 у справі №807/612/16, від 11.09.2018 у справі №812/1127/18, від 19.12.2018 у справі №812/1140/18, від 23.07.2019 у справі №820/2204/16, від 31.07.2019 у справі №812/1164/18.

Відповідно до частини 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Частиною 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Відповідно до статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Таким чином, розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до висновку про те, що позовні вимоги не підлягають задоволенню.

Відповідачем у відзиві на позовну заяву заявлено вимогу про стягнення у повному обсязі з позивача на користь відповідача судові витрати, пов`язані з наданням професійної правничої допомоги адвокатом за цією справою у розмірі - 6000 грн.

На підтвердження витрат на правничу допомогу, понесених відповідачем при розгляді справи в суді, до суду подано копію договору про надання правничої допомоги від 06.06.2023 №06-06-23/Ф-КИЄВА, копію Додатку 2 від 09.05.2024 до договору про надання правничої допомоги від 06.06.2023 №06-06-23/Ф-КИЄВА, копію акту №18 виконаних робіт (наданих послуг) від 21.05.2024 до Додатку №2 до Договору про надання правничої допомоги від 06.06.2023 №06-06-23/Ф-КИЄВА.

Позивач у відповіді на відзив заперечував проти задоволення клопотання відповідача про стягнення витрат на правничу допомогу та вказав, що відповідачем жодним чином не доведено обґрунтованості відшкодування витрат на правничу допомогу. Просив зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу до 500,00 грн.

У зв`язку з наведеними обставинами суд зауважує, що відповідно до статті 16 Кодексу адміністративного судочинства України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво в суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом.

Положеннями статті 59 Конституції України закріплено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

Згідно з пунктом 4 частини першої статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» від 05.07.2012 №5076-VI (далі по тексту - Закон України №5076-VI) договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Положеннями пунктом 9 частини першої статті 1 Закону України №5076-VI встановлено, що представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного відповідача у кримінальному провадженні.

Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (пункт 6 частини першої статті 1 Закону України №5076-VI).

Відповідно до статті 19 Закону України №5076-VI видами адвокатської діяльності, зокрема, є: надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.

Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення представництва на надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок його обчислення, зміни та умови повернення визначаються у договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховується складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону України №5076-VI).

Приписами пунктом 1 частини третьої статті 132 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

Положеннями статтею 134 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Згідно з частиною третьою статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України, для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Відповідно до частини четвертої цієї статті для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката, виходячи із положень частини п`ятої статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України, має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Відповідно до частини шостої статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України у разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина сьома статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України).

Системний аналіз наведених положень процесуального законодавства дає підстави для висновку про те, що документально підтверджені судові витрати на правничу допомогу адвоката підлягають компенсації стороні, яка не є суб`єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень.

Відтак при визначенні суми компенсації витрат, понесених на правничу допомогу, до предмета доказування у питанні компенсації, понесених у зв`язку з розглядом справи витрат на правничу допомогу, необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченого адвокатом часу, об`єму наданих послуг, ціни позову та (або) значенню справи.

При цьому, незважаючи на те, що при застосуванні критерію співмірності витрат на оплату послуг адвоката суд користується досить широким розсудом, такий, тим не менш, повинен ґрунтуватися на критеріях, визначених у частині п`ятій статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України. Ці критерії суд застосовує за наявності наданих стороною, яка вказує на неспівмірність витрат, доказів та обґрунтування невідповідності заявлених витрат цим критеріям.

Саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 19.02.2020 у справі №755/9215/15-ц вказала на виключення ініціативи суду щодо вирішення питань з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку такої сторони.

Зазначений підхід до вирішення питання зменшення витрат на правничу допомогу знайшов своє відображення і в постановах Верховного Суду від 02.10.2019 (справа №815/1479/18), від 15.07.2020 (справа №640/10548/19), від 21.01.2021 (справа №280/2635/20).

Також, у постанові Верховного Суду від 13.05.2021 у справі №200/9888/19-а Верховний Суд виклав висновок щодо застосування статей 134, 139 Кодексу адміністративного судочинства України в контексті ролі суду під час вирішення питання про розподіл витрат на професійну правничу допомогу.

Верховний Суд у вказаній постанові зазначив, що відповідно до частини шостої статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України, у разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. А згідно з частиною сьомою цієї ж статті Кодексу адміністративного судочинства України обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Тобто, саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог.

Із запровадженням з 15.12.2017 змін до Кодексу адміністративного судочинства України законодавцем принципово по-новому визначено роль суду при вирішенні питання розподілу судових витрат, а саме: як арбітра, що надає оцінку тим доказам та доводам, що наводяться сторонами, та не може діяти на користь будь-якої із сторін.

Відтак, принцип співмірності розміру витрат на професійну правничу допомогу повинен застосовуватися відповідно до вимог частини шостої статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України за наявності клопотання іншої сторони.

Це означає, що позивач, як особа, яка заперечує зазначений відповідачем розмір витрат на оплату правничої допомоги, зобов`язаний навести обґрунтування та надати відповідні докази на підтвердження його доводів щодо неспівмірності заявлених судових витрат із заявленими позовними вимогами, подавши відповідне клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги, а суд, керуючись принципом співмірності, обґрунтованості та фактичності, вирішує питання розподілу судових витрат, керуючись критеріями, закріпленими у статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України.

Аналогічні висновки викладені також у постанові Верховного Суду від 05.08.2020 у справі №640/15803/19, від 30.06.2022 у справі №640/1175/20, від 11.08.2022 у справі №300/2050/19.

Дослідивши договір про надання правничої допомоги та копію додатку 2 до договору про надання правничої допомоги, суд встановив, Адвокатське об`єднання «СТАТУС ЛЕКС», в особі Голови об`єднання Орач Ольги Леонідівни, яка діє на підставі Статуту, у подальшому «Виконавець», з одного боку та позивачем (Замовник), в особі директора Купріянова Ю.В., який діє на підставі Статуту, з іншого боку уклали цей Договір про надання правничої допомоги.

Відповідно до п.1.1 Договору виконавець зобов`язується надати замовнику послуги з правничої допомоги по захисту його прав і законних інтересів перед фізичними особами (у т.ч. підприємцями), у будь-яких органах державної влади, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах, організаціях всіх форм власності та підпорядкування, у тому числі, але не виключно, в органах досудового розслідування, прокуратури, служби безпеки України, державної податкової служби України, органах МВС, Антимонопольному комітеті України, у Судах загальної юрисдикції, господарських Судах, адміністративних Судах та спеціалізованих Судах України всіх рівнів та інстанцій, у тому числі Верховному Суді, Конституційному Суді України, Європейському суді з прав людини, третейських судах (далі - Послуги), а замовник зобов`язується прийняти належним чином надані Послуги та оплатити їх.

Конкретний вид послуг, що будуть надаватися виконавцем вамовнику зазначається у Додатках, що після їх укладання Сторонами є невід`ємними частинами цього Договору (п.1.2 Договору).

Згідно п.1.3 Договору за результатами кожної окремої (конкретної) наданої виконавцем послуги, відповідно до окремого Додатку, сторони підписують Акт виконаних робіт (наданих послуг). В Акті виконаних робіт (наданих послуг) повинно бути зазначено предмет наданої послуги, обсяг наданої послуги, її ціна, а також детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, витрачений ним час на надання послуги та здійснених ним витрат, необхідні для надання правничої допомоги (послуг). Також, Акт виконаних робіт (наданих послуг) може підписуватися сторонами на кожну окрему послугу, зазначену у Додатку.

З акту приймання-передачі від 21.05.2024 вбачається, що АО «СТАТУС ЛЕКС» надало послуги з правничої допомоги відповідачу на суму 6 000,00 грн, а саме: надання консультації - 1000,00 грн, складення відзиву на позовну заяву - 5 000,00 грн. Суд враховує, що цей спір виник у справі незначної складності та не характеризується наявністю виключної правової проблеми, значним суспільним інтересом до її розгляду, великою кількістю зібраних і поданих до суду доказів тощо.

Справу розглянуто за правилами спрощеного позовного провадження без виклику учасників, судові засідання не проводились.

Суд акцентує увагу на тому, що особа має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.

Верховний Суд у постанові від 11.12.2019 у справі №545/2432/16-а зазначив, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.

За обставин цієї справи суд, окрім вищенаведеного, також враховує, що визначений адвокатом розмір гонорару є непомірно завищеним щодо предмета спору.

Верховний Суд у постанові від 26.06.2019 у справі №200/14113/18-а звернув увагу на те, що суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо.

При визначенні суми компенсації витрат, понесених на професійну правничу допомогу, необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченого адвокатом часу, об`єму наданих послуг, ціни позову та (або) значенню справи.

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, зазначено у рішеннях від 26.02.2015 у справі «Баришевський проти України», від 10.12.2009 у справі «Гімайдуліна і інших проти України», від 12.10.2006 у справі «Двойних проти України», від 30.03.2004 у справі «Меріт проти України» заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.

При визначенні суми відшкодування судових витрат, суд повинен керуватися критерієм реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерієм розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та суті виконаних послуг.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного суду від 19.09.2019 у справі №826/8890/18.

Виходячи з вищеописаних обставин справи, враховуючи принципи обґрунтованості, співмірності й пропорційності судових витрат, суд дійшов висновку про необхідність зменшення витрат на професійну правничу допомогу відповідача в цій справі до 3 000,00 грн.

Враховуючи положення частини другої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України та відсутність судових витрат суб`єкта владних повноважень, пов`язаних із залученням свідків та проведенням експертиз, судові витрати по сплаті судового збору, понесені позивачем, з відповідача не стягуються.

Керуючись ст. 14, 22, 194, 243, 246, 249, 250, 255, 258, 262, 293, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

В И Р І Ш И В:

У задоволенні позовної заяви Харківського обласного відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю (майдан Свободи, будинок 5, Держпром, 1 під`їзд, 6 поверх, м. Харків, 61022, код ЄДРПОУ 14070760) до Товариства з обмеженою відповідальністю «Перша фармація Києва» (в`їзд Білостоцький, будинок 3, місто Харків, 61038, код ЄДРПОУ: 44018640) про стягнення адміністративно-господарських санкцій відмовити повністю.

Заяву Товариства з обмеженою відповідальністю «Перша фармація Києва» про відшкодування витрат на правничу допомогу - задовольнити частково.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Харківського обласного відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Перша фармація Києва» витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 3000,00 грн (три тисячі гривень 00 копійок).

У задоволенні іншої частини заяви - відмовити.

Рішення набирає законної сили у порядку, передбаченому статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України та підлягає оскарженню у порядку та у строки, визначені статтями 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Повний текст рішення складено 29.01.2025.

СуддяОльга НІКОЛАЄВА