Постанова

від 22.01.2025 по справі 932/6257/23

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/363/25 Справа № 932/6257/23 Суддя у 1-й інстанції - Куцевол В. В. Суддя у 2-й інстанції - Ткаченко І. Ю.

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

22 січня 2025 року Дніпровський Апеляційний суд у складі:

головуючого - судді Ткаченко І.Ю.

суддів - Свистунової О.В., Пищиди М.М.,

за участю секретаря - Кошари О.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу

за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , в інтересах якого діє ОСОБА_2 , третя особа: Адміністрація Шевченківського району Дніпровської міської ради, як орган опіки та піклування, про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням

за апеляційною скаргою ОСОБА_1

на рішення Бабушківський районного суду м. Дніпропетровська від 22 травня 2024 року, -

В С Т А Н О В И В:

04 липня 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , в інтересах якого діє ОСОБА_2 , третя особа: Адміністрація Шевченківського району Дніпровської міської ради, як орган опіки та піклування, про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, в якому просив суд визнати ОСОБА_2 та ОСОБА_3 такими, що втратили право користування житлом, а саме квартирою АДРЕСА_1 із зняттям з зареєстрованого місця проживання. Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги позивач посилається на те, що відповідно до договору купівлі-продажу від 29 квітня 2011 року, позивачем ОСОБА_1 було придбано квартиру за адресою: АДРЕСА_2 , в якій наразі зареєстровані відповідачка, ОСОБА_2 , та син позивача, ОСОБА_3 . 08.09.2012 року між ОСОБА_1 та відповідачем ОСОБА_2 було укладено шлюб. Заочним рішенням Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 13 грудня 2022 року по справі № 932/4939/22 було винесено рішення про розірвання шлюбу між сторонами. Від спільного шлюбу вони мають малолітнього сина - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який зараз проживає з ОСОБА_2 . Після розлучення відповідачка з сином переїхала з квартири за адресою: АДРЕСА_2 до свого попереднього місця реєстрації, до міста Новомосковськ, та в квартирі на ж/м Тополя-3 вони більше не проживали. Пізніше, через війну відповідачка повідомила, що разом із сином переїхали на постійне місце проживання за кордон, тому за місцем своєї реєстрації вже не перебувають довгий час та з`являтися там не планують. Вважає, що відповідачка разом з сином позивача втратили право користування належним позивачу на праві власності майном, а тому є усі підстави для зняття її з сином з реєстрації у ньому, у зв`язку з чим звернувся до суду з даним позовом (а.с.1-3).

Рішенням Бабушківський районного суду м. Дніпропетровська від 22 травня 2024 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , в інтересах якого діє ОСОБА_2 , третя особа: Адміністрація Шевченківського району Дніпровської міської ради, як орган опіки та піклування, про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням - відмовлено (а.с. 93-97).

Не погодившись із рішенням суду, позивач звернувся з апеляційною скаргою, в якій посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду скасувати, ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі (а.с. 100-103).

Перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення.

Судом першої інстанції встановлено, що відповідно до договору купівлі-продажу від 29 квітня 2011 року, ОСОБА_1 було придбано квартиру за адресою: АДРЕСА_2 , що підтверджується витягом з державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

В даній квартирі зареєстровані відповідачка, ОСОБА_2 , та син позивача, ОСОБА_3 , що підтверджується копією паспорту ОСОБА_2 , витягом з реєстру територіальної громади №2023/001067415 від 06.02.2023 року та відповіддю відділу формування та ведення реєстру територіальної громади №10/5-877 від 13.06.2023 року.

08.09.2012 року між ОСОБА_1 та відповідачем ОСОБА_2 було укладено шлюб, який заочним рішенням Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 13 грудня 2022 року по справі № 932/4939/22 розірвано.

Згідно свідоцтва про народження серії НОМЕР_1 , від спільного шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 мають малолітнього сина - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який зараз проживає з ОСОБА_2 .

Згідно актів про непроживання особи від 31.12.2022 року, 24.02.2023 року, 25.04.2023 року та 15.06.2023 року, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , за адресою: АДРЕСА_2 , з грудня 2022 року не проживають.

Позивач зазначав, що через війну відповідачка повідомила, що разом із сином переїхала на постійне місце проживання за кордон, тому за місцем своєї реєстрації вже не перебувають довгий час. Вказану обставину підтвердила представник відповідача, зазначивши, що дійсно у лютому 2023 року, через постійні обстріли м. Дніпро, внаслідок військової агресії росії, відповідачка разом з сином була вимушена тимчасово виїхати за межі України, отже цей від`їзд був вимушений та пов`язаний з безпекою для життя відповідачів.

Відмовляючи у задоволені позовних вимог, суд 1 інстанції виходив із того, що втручання у право відповідача та її дитини на житло шляхом визнання їх такими, що втратили право користування ним, з огляду на фактичні обставини справи, не може вважатися пропорційним та таким, що переслідує законну мету, здійснюється згідно із законом та необхідне в демократичному суспільстві. А тому позов ОСОБА_1 є необґрунтованим та задоволенню не підлягає.

Колегія суддів повністю погоджується з висновками суду 1 інстанції.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно ч. 1-3 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Статтею 77 ЦПК України визначено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Частиною 1 статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, зокрема, право кожної особи на повагу до свого житла. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Згідно ч.ч. 4, 5 ст. 9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.

Нормами статті 3 СК України передбачено, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

Відповідно до частин першої та другої статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Отже, при розгляді питання про припинення права користування колишнього члена сім`ї власника житла, суди мають приймати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.

Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватись судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими.

Наведені правові висновки узгоджуються з висновками суду касаційної інстанції, викладеними у постанові Великої Палати ВС від 13.10.2020 року у справі № 447/455/17.

Судом 1 інстанції було встановлено, що на підставі актів про не проживання особи, судом встановлено, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не проживають за спірною адресою більше шести місяців.

Як пояснила відповідачка та не заперечував позивач, у лютому 2023 року, через постійні обстріли м. Дніпро, внаслідок військової агресії росії, відповідачка разом з сином була вимушена тимчасово виїхати за межі України, цей від`їзд був вимушений та пов`язаний з безпекою для життя відповідачів, а тому, на думку суду, підстави тривалої відсутності відповідачів за адресою реєстрації є поважними та об`єктивними.

Малолітній ОСОБА_3 є дитиною позивача, тобто його членом сім`ї, в розумінні ЖК України, і виїхав з постійного місця проживання разом з матір`ю у зв`язку з вищевикладеними обставинами.

Відповідно до статті 6 Сімейного кодексу України правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття.

Жодна дитина не може бути об`єктом свавільного або незаконного втручання в здійснення її права на особисте і сімейне життя, недоторканність житла, таємницю кореспонденції або незаконного посягання на її честь і гідність. Дитина має право на захист закону від такого втручання або посягання (стаття 16 Конвенції ООН про права дитини).

Не можна вважати не поважною причину не проживання дитини у спірному житлі її проживання в іншому місці, з одним із батьків, оскільки дитина в силу свого віку не має достатнього обсягу цивільної дієздатності самостійно визначати місце свого проживання. Маючи право проживати за зареєстрованим місцем проживання, за місцем проживання будь-кого з батьків, дитина може реалізувати його лише за досягнення певного віку. Не впливає на поважність причин не проживання дитини і наявність у того з батьків з ким вона фактично проживає права власності на житло, оскільки наявність майнових прав у батьків дитини не може бути підставою для втрати її особистих житлових прав. Визначальним в цьому є забезпечення найкращих інтересів дитини.

Наведені правові висновки узгоджуються з висновками суду касаційної інстанції, викладеними у постановах Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 711/4431/17, від 10 квітня 2019 року у справі № 466/7546/16-ц, від 27 червня 2019 року у справі № 337/1760/17, від 27 листопада 2019 року у справі № 368/750/16-ц (провадження № 61-31705св18), від 25 серпня 2020 року у справі № 206/3425/18 (провадження № 61-9122св19).

Частиною 1 статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, зокрема, право кожної особи на повагу до свого житла. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Так, вирішуючи спір між сторонами по суті, суд 1 інстанції вірно врахував те, що ОСОБА_2 з 2013 року, а малолітній ОСОБА_3 з 2017 року набули право користування спірним житлом згідно із законом, тобто набули охоронюване законом право на мирне володіння майном як члени сім`ї власника.

Право користування відповідачами вищезазначеним житловим приміщенням підпадає під гарантії передбачені п. 2 ст. 8 Конвенції та ст. 1 Першого Протоколу Конвенції, при цьому визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням, буде невиправданим втручанням у їх право на повагу до житла.

Судом 1 інстанції вірно зазначено, що у разі задоволення позову про визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням, не буде дотримано баланс між захистом права позивача, як власника житла, та захистом права відповідача ОСОБА_2 , як колишнього члена його сім`ї, з якою після розірвання шлюбу залишився проживати спільний з позивачем син ОСОБА_3 , на користування житлом.

Крім того, беззаперечних доказів наявності підстав для визнання ОСОБА_2 та ОСОБА_3 такими, що втратили право користування житлом, а саме, квартирою АДРЕСА_1 із зняттям з зареєстрованого місця проживання, позивачем, а ні суду 1 інстанції, а ні суду апеляційної інстанції не надано.

Враховуючи вищевикладені обставини справи, вимоги закону та Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод, суд 1 інстанції вірно врахував, те, що через постійні обстріли міста, внаслідок військової агресії росії, відповідачка разом з сином була вимушена тимчасово виїхати за межі України, отже цей від`їзд був вимушений та пов`язаний з безпекою для життя відповідачів, те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням та дійшов правильного висновку, що визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням можливе лише при існуванні нагальної суспільної необхідності для застосування такого обмеження та за умови, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом і переслідує легітимну мету, таке визнання ОСОБА_2 та малолітнього ОСОБА_3 такими, що втратили право користування житловим приміщенням буде невиправданим втручанням у їх право на повагу до житла.

Аргументи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а стосуються переоцінки доказів та незгоди з висновками суду по їх оцінці. Судом першої інстанції повно та всебічно досліджені обставини справи, перевірені письмові докази та надано їм належну оцінку.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Суд апеляційної інстанції враховує положення практики Європейського Суду з прав людини про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справ «Гірвісаарі проти Фінляндії», п.32.)

Пункт 1 статті 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burgandothers v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no.2) (Гору проти Греції №2) [ВП], § 41.

Згідно із статтею 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Рішення суду першої інстанції ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права, підстави для скасування судового рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги відсутні, а тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини 1 статті 382 ЦПК України суд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Оскільки апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, немає.

Керуючись ст. 367, 374, 375, 381-383 ЦПК України, суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.

Рішення Бабушківський районного суду м. Дніпропетровська від 22 травня 2024 року - залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів в передбаченому законом порядку.

Судді: