Постанова

від 16.01.2025 по справі 917/2118/23

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 січня 2025 року

м. Київ

cправа № 917/2118/23

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Могил С. К. - головуючий (доповідач), Волковицька Н. О., Случ О. В.,

за участю секретаря судового засідання Амірханяна Р. К.

та представників:

позивача - не з`явився,

відповідача- 1 - не з`явився,

відповідача- 2 - не з`явився,

третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог

щодо предмета спору, на стороні відповідача - 1 - не з`явився,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Регіонального відділення Фонду державного майна України по Полтавській та Сумській областях

на постанову Східного апеляційного господарського суду від 15.08.2024

та рішення Господарського суду Полтавської області від 20.05.2024

у справі № 917/2118/23

за позовом Фізичної особи - підприємця Супруна Сергія Васильовича

до Регіонального відділення Фонду державного майна України по Полтавській та Сумській областях; Українського державного підприємства по обслуговуванню іноземних та вітчизняних автотранспортних засобів "Укрінтеравтосервіс" в особі філії "Полтавського державного обласного навчально - курсового комбінату",

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - 1 - Державна казначейська служба України

про стягнення 162 016,54 грн та визнання договору оренди припиненим,

В С Т А Н О В И В:

Фізична особа - підприємець Супрун Сергій Васильович (далі - ФОП Супрун С. В.; позивач) звернувся до суду з позовом про:

- визнання договору оренди нерухомого майна, що належить до державної власності від 05.10.2022 № 48/53/22-Н припиненим з 27.04.2023;

- стягнення з Українського державного підприємства по обслуговуванню іноземних та вітчизняних автотранспортних засобів "Укрінтеравтосервіс" в особі філії "Полтавського державного обласного навчально - курсового комбінату" (далі - УДП "Укрінтеравтосервіс" в особі філії "Полтавського державного обласного навчально - курсового комбінату"; відповідач-2) на користь позивача сплачену за договором орендну плату у сумі 42 830,84 грн;

- стягнення з Державного бюджету України через Державну казначейську службу України на користь позивача сплачену за договором орендну плату у сумі 98 184,70 грн;

- стягнення з Регіонального відділення Фонду державного майна України по Полтавській та Сумській областях (далі - РВ ФДМ України по Полтавській та Сумській областях; відповідач-1) 21 001,00 грн забезпечувального депозиту.

На обґрунтування позовних вимог позивач посилається на неналежне виконання відповідачами умов договору, позбавлення його можливості використовувати об`єкт оренди за призначенням. Вказує на наявність обставин, передбачених договором, для його припинення.

Рішенням Господарського суду Полтавської області від 09.05.2024 (суддя - Тимощенко О. М.), залишеним без змін постановою Східного апеляційного господарського суду від 15.08.2024 (головуючий суддя - Пуль О. А., судді - Білоусова Я. О., Мартюхіна Н. О.), позов задоволено частково.

Стягнуто з Державного бюджету України через Державну Казначейську службу України на користь позивача 98 184,69 грн орендної плати, а з відповідача-2 на користь позивача 42 830,84 грн орендної плати. Стягнуто з РВ ФДМ України по Полтавській та Сумській областях на користь позивача 21 001,00 грн забезпечувального депозиту. В іншій частині позову відмовлено.

Господарськими судами попередніх інстанцій встановлено, що 21.09.2022 проведено електронний аукціон щодо передачі в оренду майна, належного до державної власності, переможцем якого став позивач.

05.10.2022 між Супрун С. В. (орендар), РВ ФДМУ по Полтавській та Сумській областях (орендодавець) та філією "Полтавського державного обласного навчально-курсового комбінату" УДП "Укрінтеравтосервіс" (балансоутримувач) було укладено договір оренди № 48/53/22-Н нерухомого майна, що належить до державної власності.

Відповідно до п. 4.1 роз. І договору об`єктом оренди є нежитлове приміщення - учбовий корпус (літ. А, А1, а, аг) загальною площею 324 кв. м за адресою: вул. Небесної Сотні, 36/68, м. Кременчук, Полтавська область.

За п. 9.1 роз. І договору місячна орендна плата становить 21 001,00 грн без ПДВ.

Пунктом 16 роз. І договору передбачено співвідношення розподілу орендної плати станом на дату укладення договору: балансоутримувачу 30 % суми орендної плати; Державному бюджету України - 70 % суми орендної плати.

Згідно з п. 3.2 роз. ІІ договору орендна плата за січень-грудень року оренди, що настає за роком, на який припадає перший місяць оренди, визначається шляхом коригування орендної плати за перший місяць оренди на річний індекс інфляції року, на який припадає перший місяць оренди. Орендар сплачує орендну плату на підставі рахунків балансоутримувача. Балансоутримувач виставляє рахунок на загальну суму орендної плати із зазначенням частини орендної плати, яка сплачується на рахунок балансоутримувача, і частини орендної плати, яка сплачується до державного бюджету (п. 3.4 договору).

У п. 6.5 роз. ІІ договору сторони досягли згоди, що протягом п`яти робочих днів з дати укладення цього договору балансоутримувач зобов`язаний надати орендарю для підписання: два примірники договору про відшкодування витрат балансоутримувача на утримання орендованого майна та надання комунальних послуг орендарю відповідно до примірного договору, затвердженого наказом Фонду державного майна; та/або проекти договорів із постачальниками комунальних послуг, якщо стосовно об`єкта оренди такими постачальниками комунальних послуг відкриті окремі особові рахунки або якщо окремі особові рахунки були відкриті на попереднього користувача майном. Орендар зобов`язаний протягом десяти робочих днів з моменту отримання примірників договору про відшкодування витрат балансоутримувача на утримання орендованого майна та надання комунальних послуг орендарю: підписати і повернути балансоутримувачу примірник договору; або подати балансоутримувачу обґрунтовані зауваження до сум витрат, які підлягають відшкодуванню орендарем за договором. Орендар зобов`язаний протягом десяти робочих днів з моменту отримання від балансоутримувача відповіді на свої зауваження, яка містить документальні підтвердження витрат, які підлягають відшкодуванню орендарем, підписати і повернути балансоутримувачу примірник договору. Орендар вживає заходів для укладення із постачальниками комунальних послуг договорів на постачання відповідних комунальних послуг протягом місяця з моменту отримання проєктів відповідних договорів від балансоутримувача. Орендар зобов`язаний надати балансоутримувачу копії договорів, укладених із постачальниками комунальних послуг.

Відповідно до п. 12.9 роз. ІІ договору він може бути достроково припинений на вимогу орендаря, якщо: протягом одного місяця після підписання акта приймання-передачі орендар отримає докази істотної невідповідності об`єкта оренди інформації про нього, зазначеній в оголошенні про об`єкт оренди, або в акті приймання-передачі (пп. 12.9.1 договору); протягом двох місяців після підписання акта приймання-передачі орендар не матиме можливості використовувати об`єкт або приступити до виконання ремонтних робіт на об`єкті через відсутність на об`єкті можливості підключення до комунальних послуг, або відмови балансоутримувача укласти із орендарем договір про відшкодування витрат балансоутримувача на утримання орендованого майна та надання комунальних послуг орендарю, або відмови постачальників відповідних комунальних послуг укласти із орендарем договори на постачання таких послуг протягом одного місяця з моменту звернення орендаря (за умови, що орендар звернувся до таких постачальників послуг не пізніше ніж протягом одного місяця після підписання акта приймання-передачі майна) пп. 12.9.2 договору).

За п. 12.10 роз. ІІ договору про виявлення обставин, які дають право орендарю на припинення договору відповідно до п. 12.9 цього договору, орендар повинен повідомити орендодавцю і балансоутримувачу із наданням відповідних доказів протягом трьох робочих днів після закінчення строків, передбачених п. 12.9 договору. Якщо протягом 30 днів з моменту отримання повідомлення орендаря зауваження орендаря не будуть усунені, орендар надсилає орендодавцю і балансоутримувачу вимогу про дострокове припинення цього договору і вимогу про повернення забезпечувального депозиту і сплачених сум орендної плати. Вимоги орендаря, заявлені після закінчення строків, встановлених цим пунктом договору, задоволенню не підлягають. Договір вважається припиненим на десятий робочий день після надіслання орендарем орендодавцю і балансоутримувачу вимоги про дострокове припинення цього договору, крім випадків, коли орендодавець або балансоутримувач надав орендарю обґрунтовані зауваження щодо обставин, викладених у повідомленні орендаря. Спори щодо обґрунтованості цих зауважень вирішуються судом. За відсутності зауважень орендодавця та балансоутримувача, передбачених абз. 2 цього пункту: балансоутримувач повертає орендарю відповідну частину орендної плати, сплаченої орендарем, протягом десяти календарних днів з моменту отримання вимоги орендаря і підписання орендарем акта повернення майна з оренди; орендодавець повертає сплачений орендарем забезпечувальний депозит протягом десяти календарних днів з моменту отримання вимоги орендаря і підписання орендарем акта повернення майна з оренди. Повернення орендної плати, що була надміру сплачена орендарем до бюджету, здійснюється у порядку, визначеному законодавством.

05.10.2022 між Супрун С. В. і філією "Полтавський державний обласний навчально-курсовий комбінат" УДП "Укрінтеравтосервіс" було підписано акт приймання-передачі в оренду нерухомого або іншого окремого індивідуально визначеного майна, що належить до державної власності (а. с. 30-31, т. 1).

Суди попередніх інстанцій встановили, що на виконання умов договору, позивач сплатив на користь орендодавця 98 710,88 грн, а на користь балансоутримувача - 42 830,84 грн, а також 21 001,00 грн забезпечувального депозиту, про що свідчать наявні у матеріалах справи квитанції.

Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний господарський суд, виходили з доведеності позивачем обставин, які є підставами для стягнення спірних сум на користь позивача з огляду на п. п. 12.9, 12.10 договору. При цьому, суди попередніх інстанцій відмовили у задоволенні позову про визнання договору оренди припиненим з 27.04.2023, зазначивши про неналежність способу захисту прав позивача.

Не погоджуючись частково із ухваленими у справі судовими рішеннями, РВ ФДМУ по Полтавській та Сумській областях звернулося до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати у частині задоволення позовних вимог про стягнення 98 184,69 грн орендної плати та 21 001,00 грн забезпечувального депозиту. У скасованій частині просить ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.

Скаржник мотивує подання касаційної скарги на підставі п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України та посилається на неврахування судами попередніх інстанцій висновку Верховного Суду, Великої Палати Верховного Суду, викладених у постановах від 03.07.2019 у справі № 916/1261/18, від 25.06.2019 у справі № 904/1083/18, від 09.02.2023 у справі № 922/1138/22, від 14.03.2018 у справі № 2-7615/10, від 05.06.2018 у справі № 522/7909/16-ц, від 13.06.2018 у справі № 548/981/15-ц, від 25.02.2020 у справі № 916/385/19, від 13.02.2019 у справі № 910/8729/18, від 19.08.2019 у справі № 395/499/16-ц, від 20.04.2023 у справі № 910/18029/21, від 15.06.2023 у справі № 910/17401/21, від 07.03.2023 у справі № 926/4092/21 та інших.

Зазначаючи у касаційній скарзі п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України, стверджує, що відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування ч. 6 ст. 762 ЦК України до правовідносин у сфері оренди державного майна, врегульованих спеціальним Законом - Законом України "Про оренду державного та комунального майна" та постановою Кабінету Міністрів України від 03.06.2020 № 483, якою затверджено Порядок передачі в оренду державного та комунального майна.

Посилається також на таке: договір оренди було укладено Супрун С. В. як фізичною особою та, що відсутні докази використання ним орендованого майна саме в підприємницькій діяльності, що свідчить про те, що цей спір не підлягає розгляду в порядку господарського судочинства. Скаржник стверджує про те, що договір оренди є чинним (не дотримано процедури припинення договору у спосіб, визначений договором), що виключає можливість повернення сплаченої орендної плати та забезпечувального депозиту.

Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 21.10.2024 відкрито провадження за касаційною скаргою РВ ФДМУ по Полтавській та Сумській областях з підстав, передбачених п. п. 1, 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу до 11.11.2024.

У відзиві на касаційну скаргу, поданому 05.12.2024 позивачем до Верховного Суду, останній просить поновити строк на його подання. Вказує на необхідність відмови у задоволенні касаційної скарги та залишення оскаржуваних судових рішень без змін з підстав, наведених у цьому відзиві.

За ч. 2 ст. 119 ГПК України встановлений судом процесуальний строк може бути продовжений судом за заявою учасника справи, поданою до закінчення цього строку, чи з ініціативи суду. Тобто, строк на подання відзиву на касаційну скаргу встановлений судом, може бути продовженим, а не поновленим.

Отже, оскільки строк на подання відзиву на касаційну скаргу встановлюється не законом, а судом і може бути продовженим, а не поновленим; а наведені позивачем обставини його пропуску не є поважними, то клопотання позивача про поновлення строку на подання відзиву на касаційну скаргу не може бути задоволено. Отже, Верховний Суд дійшов висновку про залишення поданого позивачем відзиву без розгляду (див. п. 12 постанови Верховного Суду від 01.08.2022 у справі № 910/16784/20).

Заслухавши доповідь головуючого судді, переглянувши в касаційному порядку судові рішення в оскаржуваній частині, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги, з огляду на таке.

Верховний Суд зазначає, що оскільки судові рішення в частині відмови у задоволенні позову та стягненні з відповідача -2 орендної плати ніким не оскаржуються, то вони у цій частині Верховним Судом не переглядаються з огляду на ст. 300 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).

Щодо аргументів касаційної скарги про те, що спір не підлягає вирішенню господарським судом, то необхідно зазначити таке.

Статтею 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Судовий захист є одним з найефективніших правових засобів захисту інтересів фізичних та юридичних осіб. Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Верховний Суд зазначає, що поняття "суд, встановлений законом" включає в себе, серед іншого, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 27.10.2020 у справі № 635/551/17 виснувала, що судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції.

Правила визначення юрисдикційності відповідної справи встановлені процесуальними законами, якими регламентована предметна та суб`єктна юрисдикція адміністративних, господарських та цивільних судів, - це ст. 19 Кодексу адміністративного судочинства України, ст. 20 ГПК України, ст. 19 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

За змістом ч. 1 ст. 19 ЦПК України "справи, що відносяться до юрисдикції загальних судів" суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Статтею 20 ГПК України встановлені особливості предметної та суб`єктної юрисдикції господарських судів та уточнено коло спорів, що розглядаються господарськими судами. Так, цією статтею встановлено, що господарські суди розглядають, зокрема: справи у спорах, що виникають у зв`язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених ч. 2 цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема, справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23.11.2021 у справі № 641/5523/19 дійшла висновку про те, що критеріями відмежування, зокрема, справ цивільної юрисдикції від інших є: по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, у якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Зазначила, що у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін зазвичай є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства (подібні висновки сформульовано в постанові Великої Палати Верховного Суду від 05.10.2022 у справі № 922/1830/19). Велика Палата Верховного Суду у справі № 641/5523/19 вказала на те, що критеріями розмежування розгляду справ у порядку цивільного чи господарського судочинства є як суб`єктний склад сторін спору, так і характер спірних правовідносин.

У постанові від 27.11.2018 у справі № 905/2260/17 Велика Палата Верховного Суду виснувала, що судами попередніх інстанцій встановлено, що і позивач, і відповідач на момент звернення з позовом до суду зареєстровані як фізичні особи - підприємці, що підтверджується витягами з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань. Вказала на те, що як установили суди попередніх інстанцій, договір оренди приміщення укладено для ведення підприємницької діяльності - розміщення зоомагазину, це приміщення використовувалось для підприємницької діяльності як відповідачем, так і позивачем. Тобто між сторонами позовного провадження існували правовідносини, які притаманні господарській діяльності, господарським правовідносинам. Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що за таких обставин, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку про те, що спір у цій справі за характером правовідносин підлягає вирішенню в господарських судах.

Суди попередніх інстанцій врахували справу № 537/2516/23 (а. с. 174-176, т. 1), в якій відповідач-1 звертався до суду загальної юрисдикції із клопотанням про закриття провадження у ній, мотивуючи його тим, що цей спір повинен розглядатися саме в порядку господарського, а не цивільного судочинства, з огляду на характер спірних правовідносин. Водночас, при розгляді цього спору у господарському суді (серед іншого, при касаційному перегляді справи) відповідач-1 зазначає про те, що спір не відноситься до юрисдикції господарських судів, що свідчить про те, що останній фактично діє всупереч своїй попередній поведінці, що є недопустимим (див. постанову Верховного Суду від 05.09.2024 у справі № 910/7897/20).

З огляду на вищевикладене, Верховний Суд зазначає, що господарські суди обґрунтовано розглянули цей спір, а їх рішення не суперечать висновкам Верховного Суду, Великої Палати Верховного Суду щодо визначення юрисдикції такого спору, на які відповідач -1 посилається у касаційній скарзі. Крім того, доводи скаржника про їх неврахування зводяться лише до неправильного розуміння цих висновків Верховного Суду, на свою користь.

Щодо аргументів касаційної скарги про наявність підстав для скасування судових рішень в частині задоволення позовних вимог про стягнення на користь позивача 98 184,69 грн орендної плати, 21 001,00 грн забезпечувального депозиту, то необхідно зазначити таке.

Згідно з ч. 1 ст. 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. ст. 525, 526 ЦК України).

За ст. 610 ЦК України визначено, що порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

За змістом положень ст. ст. 626, 627, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст договору становлять умови (пункти) визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Статтю 651 ЦК України встановлено, що зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено законом або договором. У разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим.

У разі розірвання договору зобов`язання сторін припиняються. Сторони не мають права вимагати повернення того, що було виконане ними за зобов`язанням до моменту зміни або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 653 ЦК України).

Верховний Суд у постанові від 08.10.2020 у справі № 910/11397/18 дійшов висновку про те, що у разі коли Законом або умовами договору передбачено право сторони на односторонню відмову від договору, сторони вільні у виборі конкретних підстав такої відмови, в межах встановлених нормами законодавства чи умовами договору. Обрану стороною підставу для односторонньої відмови від договору і необхідно досліджувати під час розгляду справи судом. Так, у кожному випадку особа, яка бажає відмовитись від договору у односторонньому порядку на тій чи іншій підставі має довести фактичну наявність визначених у обраній підставі обставин для такої односторонньої відмови. З огляду на викладене, судам необхідно в кожному конкретному випадку, виходити з встановлених обставин справи, досліджувати підстави, які стали підґрунтям для односторонньої відмови від договору, та обґрунтованість таких підстав з огляду на встановлені обставини справи.

У постанові від 29.05.2024 у справі № 910/2491/23 Верховний Суд виснував, що розірвання господарського договору може бути вчинено як за згодою сторін, так і у разі односторонньої відмови від нього. За загальним правилом розірвання договору в односторонньому порядку не допускається, однак окремі договірні відносини допускають можливість одностороннього розірвання договору. Право сторони на одностороннє розірвання договору може бути передбачено законом або безпосередньо у договорі, а може залежати від вчинення/невчинення сторонами договору певних дій, так і без будь-яких додаткових умов (безумовне право сторони на відмову від договору). Одностороння відмова від договору не потребує узгодження та як самостійний юридичний факт зумовлює його розірвання. У випадках, коли права на односторонню відмову у сторони немає, намір розірвати договір може бути реалізований лише за погодженням з іншою стороною, оскільки одностороннє розірвання договору не допускається, а в разі недосягнення сторонами домовленості щодо розірвання договору - за судовим рішенням на вимогу однієї із сторін.

Надавши оцінку наявним у справі документам відповідно до вимог ст. 86 ГПК України, встановивши, що сторонами у договорі було узгоджено, серед іншого, право орендаря на одностороннє припинення договору (п. 12.9 договору), порядок його реалізації (п. 12.10 договору), а також відповідні наслідки такого припинення та, що передбачена договором обставина для такого одностороннього припинення договору підтвердилася - протягом двох місяців після підписання акта приймання-передачі орендар не мав можливості використовувати об`єкт оренди та приступити до виконання ремонтних робіт на ньому через невиконання балансоутримувачем свого обов`язку, визначеного п. 6.5. договору, у встановлені договором строки; дотримання орендарем умов п. 12.10 договору, суди попередніх інстанцій дійшли висновку про те, що договір оренди є припиненим з 27.04.2023 та обґрунтовано стягнули на користь позивача 98 184,69 грн орендної плати та 21 001,00 грн забезпечувального депозиту.

При цьому, суди попередніх інстанцій встановили, що саме на балансоутримувача покладено обов`язок протягом трьох робочих днів з моменту припинення договору оглянути майно, зафіксувати його поточний стан і скласти акт повернення майна з оренди, доказів чого суду надано не було. Суди зазначили, що наслідки невиконання відповідачем-2 умов договору оренди щодо складання акта повернення майна з оренди, з урахуванням засад розумності, справедливості та добросовісності, не можуть покладатися на позивача та звільняти відповідачів від повернення сум забезпечувального депозиту і сплаченої орендної плати у сумі 98 184,69 грн у цьому випадку.

Верховний Суд зазначає, що жодної невідповідності між зробленими судами попередніх інстанцій висновками та загальними висновками Верховного Суду, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, у цьому випадку немає. Наводячи відповідні доводи скаржник не враховує особливостей узгодженої ним із орендарем та балансоутримувачем процедури припинення дії договору у випадку дострокової односторонньої відмови орендаря від цього правочину, погодження якої (подібної їй) в обставинах спорів у зазначених справах встановлено не було.

За наведеного заявлена у касаційній скарзі підстава касаційного оскарження, передбачена п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України в межах касаційного провадження у цій справі свого підтвердження не знайшла.

Верховний Суд також не вбачає підстав для скасування оскаржуваних судових рішень з огляду на п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України. Верховний Суд вважає, що скаржник, посилаючись на відсутність висновку Верховного Суду, фактично окреслює лише межі правовідносин, в яких, на його думку, відсутній висновок суду касаційної інстанції. Касаційна скарга в цій частині за своїм змістом фактично зводиться до незгоди з наданою судами попередніх інстанцій оцінкою встановлених обставин справи, до необхідності надання судом касаційної інстанції переоцінки наявних в матеріалах справи доказів, що не є можливим з огляду на визначені в ст. 300 ГПК України межі розгляду справи судом касаційної інстанції.

Інші доводи касаційної скарги підставами касаційного оскарження не обґрунтовані і, відповідно, Верховним Судом не розглядаються (див. також постанову Верховного Суду від 29.05.2024 у справі № 910/2491/23).

За змістом п. 1 ч. 1 ст. 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до ст. 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених ст. 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Верховний Суд, переглянувши постанову суду апеляційної інстанції та рішення суду першої інстанції в межах наведених у касаційній скарзі доводів, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, вважає, що постанова апеляційного суду та рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині ухвалені з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому підстав для їх зміни чи скасування немає.

Відповідно до ст. 129 ГПК України судові витрати за подання касаційної скарги покладаються на скаржника.

Керуючись ст. ст. 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 ГПК України, Верховний Суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Регіонального відділення Фонду державного майна України по Полтавській та Сумській областях залишити без задоволення.

Постанову Східного апеляційного господарського суду від 15.08.2024 та рішення Господарського суду Полтавської області від 20.05.2024 у справі № 917/2118/23 в оскаржуваній частині залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя Могил С. К.

Судді: Волковицька Н. О.

Случ О. В.