ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
23 січня 2025 року
м. Київ
cправа № 910/9030/20
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Картере В.І. - головуючий, Жуков С.В., Огороднік К.М.,
за участю секретаря судового засідання Заріцької Т.В.,
представників учасників справи:
Офісу Генерального прокурора: Ющенко М.А.,
Фонду Державного майна України: Євич О.П.,
Київської міської державної адміністрації: Васильєва С.М.,
ДП "Київський державний завод "Буревісник": Наумов А.Є.,
ТОВ "Сіф Інвест": Пронін Є.І.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційні скарги Фонду державного майна України та заступника Генерального прокурора
на постанову Північного апеляційного господарського суду від 24.09.2024 (колегія суддів у складі: Поліщук В.Ю. - головуючий, Гончаров С.А., Доманська М.Л.)
та рішення Господарського суду міста Києва від 08.05.2024 (суддя Івченко А.М.)
у справі №910/9030/20
за позовом заступника Генерального прокурора в інтересах держави в особі:
1) Київської міської державної адміністрації;
2) Фонду державного майна України;
3) Державного підприємства "Київський державний завод "Буревісник"
та за позовом Фонду державного майна України,
до Товариства з обмеженою відповідальністю "Сіф Інвест"
про визнання договору недійсним
у межах справи №15/175-б
за заявою Публічного акціонерного товариства "Київенерго" в особі Структурного відокремленого підрозділу "Енергозбут Київенерго"
до Державного підприємства "Київський державний завод "Буревісник"
про банкрутство,
ВСТАНОВИВ:
Стислий зміст позовних вимог та хід розгляду справи
1. Ухвалою Господарського суду міста Києва від 30.11.2011 порушено провадження у справі про банкрутство Державного підприємства "Київський державний завод "Буревісник" (далі - Боржник) за заявою Публічного акціонерного товариства "Київенерго" в особі Структурного відокремленого підрозділу "Енергозбут Київенерго", відкрито процедуру розпорядження майном Боржника. Зазначеною ухвалою, зокрема, заборонено посадовим особам Боржника вчиняти дії щодо відчуження майна, реорганізації чи ліквідації юридичної особи укладення угод про зазначене з іншими суб`єктами підприємницької діяльності; заборонено посадовим особам боржника або власнику його майна чи уповноваженому ним органу або іншим особам вчиняти певні дії щодо майнових активів боржника.
2. Постановою Верховного Суду від 13.09.2018 у справі №15/175-б скасовано арешти майна Боржника та заборони, накладені ухвалою Господарського суду міста Києва від 30.11.2011, вжито заходи забезпечення вимог кредиторів шляхом заборони відчуження нерухомого майна Боржника, де б воно не було та з чого б не складалося.
3. У межах зазначеної справи у червні 2020 року до господарського суду надійшла позовна заява Державного концерну "Укроборонпром" і Боржника до Товариства з обмеженою відповідальністю "Сіф Інвест" (далі - Відповідач) про визнання недійсним договору №40-92 від 29.03.2018 про будівництво житлового комплексу по вул. Здолбунівській, 2 у м. Києві, укладеного між Боржником та Відповідачем (далі - Договір), та додаткової угоди до Договору №01 від 05.04.2018 (далі - додаткова угода №01). Зазначена позовна заява Боржником не підписана.
4. У липні 2020 року заступник Генерального прокурора звернувся до господарського суду з позовом в інтересах держави в особі Київської міської державної адміністрації, ДП "Укроборонпром" та Боржника до Відповідача про визнання недійсним Договору і додаткової угоди №01.
5. Позов мотивовано тим, що Договір є значним господарським зобов`язанням і в порушення статті 732 Господарського кодексу України укладений Боржником без отримання згоди органу, до сфери управління якого він належить - ДП "Укроборонпром", а також попри заборону на вчинення правочину під час процедури банкрутства. Сторони при укладенні Договору порушили порядок укладення договору про спільну діяльність, виконання Договору змінить правовий статус нерухомого майна, яке не могло бути відчужене. Водночас Договір передбачає використання землі для цілей, які не входять до видів діяльності Боржника.
6. Ухвалою Господарського суду міста Києва від 04.08.2020 у справі №15/175-б (910/11122/20) об`єднано справи за вказаними позовами в одне провадження та присвоєно об`єднаній праві №910/9030/20.
7. Ухвалою Господарського суду міста Києва від 09.02.2021 позовні вимоги задоволено повністю.
8. Постановою Північного апеляційного господарського суду від 26.04.2021 ухвалу Господарського суду міста Києва від 09.02.2021 скасовано, ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позовних заяв.
9. Постановою Верховного Суду від 22.09.2021 зазначені постанову апеляційного господарського суду та ухвалу місцевого господарського суду від 09.02.2021 скасовано, справу в скасованій частині направлено на новий розгляд до господарського суду першої інстанції.
10. Рішенням Господарського суду міста Києва від 12.12.2022 позови прокурора та ДП "Укроборонпром" задоволено.
11. Постановою Північного апеляційного господарського суду від 25.04.2023 рішення місцевого господарського суду скасовано, у задоволенні позовів відмовлено.
12. Ухвалами Верховного Суду від 12.09.2023 і від 24.10.2023 замінено позивача у справі ДП "Укроборонпром" на його правонаступника - Акціонерне товариство "Українська оборонна промисловість", а Акціонерне товариство "Українська оборонна промисловість" на його правонаступника - Фонд державного майна України (далі - Фонд).
13. Постановою Верховного Суду від 07.11.2023 зазначені рішення та постанову господарських судів попередніх інстанцій скасовано, а справу направлено на новий розгляд до місцевого господарського суду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій
14. 11.09.2017 від Відповідача як потенційного інвестора на адресу Боржника та ДК "Укроборонпром" надійшла інвестиційна пропозиція з проекту будівництва та / або реконструкції об`єктів нерухомості за адресою: м. Київ, вул. Здолбунівська, 2, з додатком проекту договору про будівництво житлового комплексу.
15. Листом від 28.09.2017 вих. №UOP 3.01-9007 ДК "Укроборонпром" звернулось до Боржника з проханням розглянути інвестиційну пропозицію Відповідача щодо будівництва та / або реконструкції об`єктів нерухомості за вказаною адресою, надати позицію щодо можливості та доцільності впровадження запропонованого інвестиційного проекту.
16. 12.02.2018 Боржник звернувся до ДК "Укроборонпром" листом від 12.02.2018 №400/25 щодо доцільності погодження та підписання договору, проведення спільної консультативної наради за участю всіх задіяних та зацікавлених сторін з метою остаточного редагування проекту договору.
17. У відповідь ДК "Укроборонпром" у листі від 06.04.2018 №UOP 3.01-3135 зазначив, що згідно з науково-правовим висновком Інституту держави і права ім. В.М. Корецького від 16.11.2017 №126/437 проект договору про будівництво житлового комплексу за адресою: м. Київ, вул. Здолбунівська, 2, не є договором про спільну діяльність, а отже не потребує погодження генеральним директором ДК "Укроборонпром"; відповідне питання (укладення договору) погоджено комітетом кредиторів Боржника; ініційоване питання вирішено на засіданні комітету кредиторів, тому не потребує скликання окремої наради для обговорення умов проекту договору.
18. Відповідач звернувся до ДК "Укроборонпром" листом від 22.01.2018 №08 щодо погодження проекту договору між Боржником і Відповідачем, а також проектів додаткової угоди №1 до договору про будівництво житлового комплексу.
19. У листі від 23.02.2018 № UOP 3.01-1678 ДК "Укроборонпром" зазначив, що він не наділений повноваженнями стосовно погодження проектів договорів, укладених його учасниками для проведення поточної господарської діяльності. Водночас звернув увагу на те, що не має заперечень до суттєвих умов наданого проекту договору та вважає, що підприємство має вжити всіх заходів, які не суперечать чинному законодавству, зокрема законодавству з питань банкрутства, а також пункту 8 ухвали Господарського суду міста Києва від 30.11.2011 у справі №15/175-б.
20. Для встановлення фактичного технічного стану нерухомого майна Боржник замовив у Київського національного університету будівництва і архітектури Міністерства освіти і науки України проведення відповідного технічного обстеження, за результатами якого складено технічні звіти на будівлі та споруди у кількості 69 одиниць по вул. Здолбунівська, 2 у м. Києві, що містив наступний висновок: загальний технічний стан будівель та споруд за зазначеною адресою за набором ознак класифіковані як: не придатний до нормальної експлуатації - категорія "3"; аварійний - категорія "4".
21. Згідно з висновком експертів Київського науково-дослідного інституту судових експертиз Міністерства юстиції України за результатами проведеного будівельно-технічного дослідження від 05.07.2018 №8604/13296-13353/18-42 технічний стан більшості будівель та споруд за вказаною адресою оцінюється як аварійний (категорія "4"), а інші будівлі та споруди непридатні для подальшого використання (категорія "3").
22. 17.10.2018 ДК "Укроборонпром" прийняв наказ №362 "Про надання згоди на списання майна ДП "КДЗ "Буревісник", згідно з яким майно підлягало списанню до 01.10.2019.
23. У подальшому 05.06.2023 Боржник подав ДК "Укроборонпром" як суб`єкту управління звіт про списання майна (лист вих. № 400/73 від 05.06.2023).
24. 29.03.2018 Боржник і Відповідач уклали Договір про будівництво житлового комплексу за адресою: м. Київ, вул. Здолбунівська, 2, за умовами якого (пункт 2.1) сторони зобов`язалися збудувати об`єкт згідно з проектно-кошторисною документацією за вказаною адресою.
25. Відповідно до пункту 1.1.4 Договору об`єктом будівництва є житловий комплекс з об`єктами інженерно-транспортної інфраструктури згідно з містобудівними умовами та обмеженнями й іншими вихідними даними, який планується побудувати на частині земельної ділянки в межах будівельного майданчика, а також будь-які інженерно-технічні споруди, безпосередньо з ним пов`язані.
26. Пунктом 2.2 Договору передбачено, що Боржник передає Відповідачу частину функцій замовника.
27. У пункті 2.4 Договору сторони погодили, що фінансування будівництва здійснює Відповідач.
28. Об`єктом забудови є земельна ділянка площею 9,5071 га, яка є частиною ділянки загальною площею 15,6 га та належить Боржнику на праві постійного користування (пункт 3.1 Договору).
29. Оформлення права на частину земельної ділянки з цільовим призначенням, що дозволяє здійснити будівництво, утримання і обслуговування об`єкта, є зобов`язанням Боржника. Права, обов`язки та відповідальність сторін відповідно до договору виникають з моменту виконання Боржником зазначеного зобов`язання. Відповідач зобов`язаний надати організаційне та методологічне сприяння у виконанні зазначеного обов`язку Боржником (пункт 3.2 Договору).
30. У пункті 3.3 Договору сторони передбачили, що право користування частиною земельної ділянки внаслідок виконання договору не переходить до Відповідача. Відповідач має право використовувати будівельний майданчик відповідно до вимог законодавства України у сфері містобудування на підставі договорів капітального будівництва, укладених у межах цього Договору.
31. Відповідач приймає на себе виконання частини функцій замовника будівництва об`єкта, у тому числі: отримання вихідних даних на проектування, розроблення та погодження проектно-кошторисної документації, забезпечення будівництва проектно-кошторисною документацією, оформлення в установленому порядку дозвільних документів на будівництво об`єкту (пункт 4.1.1 Договору).
32. Відповідач здійснює будівництво відповідно до рішень і дозволів уповноважених державних органів і органів місцевого самоврядування, з дотриманням законів, будівельних норм і правил, що діють в Україні, у строгій відповідності з вимогами проектної документації та умовами договору (пункт 4.1.5 Договору).
33. Боржник зобов`язаний передати Відповідачу будівельний майданчик на період будівництва протягом трьох робочих днів з дати підписання Договору (пункт 4.2.2 Договору).
34. Сторони домовились, що за виконання частини функцій замовника Боржник отримує у власність частину об`єкта у вигляді окремих квартир та нежилих приміщень об`єкта у розмірі 8% від загальної площі квартир об`єкта та 8% від загальної площі нежилих приміщень об`єкта. Вартість частини об`єкта, що отримує Боржник, буде встановлена сторонами у додатковій угоді (пункт 7.1 Договору).
35. 05.04.2018 Боржник і Відповідач уклали додаткову угоду №01 до Договору, згідно з якою вартість наявного в межах земельної ділянки майна Боржника і вартість права користування земельною ділянкою загалом становлять 88763800 грн (пункт 1 додаткової угоди №01). У разі, якщо вартість частки Боржника, визначена згідно з пунктом 7.1 Договору, буде менше ніж 88763800 грн, то частку Боржника буде збільшено до цієї суми (пункт 3 додаткової угоди №01). Відповідач у повному обсязі фінансує всі витрати, пов`язані з оформленням та зміною цільового призначення земельної ділянки, а також демонтажем списаних споруд (пункт 4 додаткової угоди №01).
36. Додатковою угодою №02 від 11.02.2022 внесено зміни до додаткової угоди №01 від 05.04.2018, зокрема, визначено, що вартість наявного в межах земельної ділянки майна Боржника і вартість права користування земельною ділянкою площею 9,5071 га загалом складають 235735345,00 грн (пункт 1 додаткової угоди №02). У разі, якщо вартість частки Боржника, визначена згідно з пунктом 7.1 Договору, буде менше ніж 235735345,00 грн, то частку Боржника буде збільшено до цієї суми (пункт 3 додаткової угоди №02).
37. На час укладання Договору земельна ділянка по вул. Здолбунівській, 2 у м. Києві загальною площею 15,6331 га, кадастровий номер 8000000000:90:142:0003, з цільовим призначенням - для розміщення та експлуатації основних, підсобних і допоміжних будівель та споруд підприємств переробної, машинобудівної та іншої промисловості була у власності державі, розпорядження нею належало до повноважень Київської міської державної адміністрації. Водночас зазначена земельна ділянка перебувала у постійному користуванні Боржника.
38. Після припинення права постійного користування Боржника земельною ділянкою площею 15,6 га (кадастровий номер 8000000000:90:142:0003), йому передано на праві постійного користування земельні ділянки площею 9,5071 га (кадастровий номер) 8000000000:90:142:0050 та площею 6,1260 га (кадастровий номер 8000000000:90:142:0060), утворені шляхом поділу зазначеної ділянки площею 15,6 га.
39. Рішенням Київської міської ради від 06.07.2017 №691/2853 затверджено детальний план території в районі Дніпровської набережної, вулиці Здолбунівської, проспекту Петра Григоренка в Дарницькому районі міста Києва.
40. 29.12.2021 Департамент містобудування та архітектури Виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) надав витяг з містобудівної документації від 29.12.2021 № 055-30106 згідно з яким земельна ділянка з кадастровим номером 8000000000:90:142:0050, яка розташована на вул. Здолбунівській, 2 у Дарницькому районі м. Києва, відповідно до детального плану території в районі Дніпровської набережної, вулиці Здолбунівської, проспекту Петра Григоренка в Дарницькому районі м. Києва, затвердженого рішенням Київської міської ради від 06.07.2017 №691/2853, потрапляє в межі функціональних зон: територія житлової забудови багатоповерхової, територія громадських будівель та споруд та територія комунально-складська.
41. Згідно з витягом з Державного земельного кадастру про земельну ділянку від 07.12.2022 №НВ-51008937832022 земельна ділянка з кадастровим номером 8000000000:90:142:0050 площею 9,5071 га (об`єкт забудови за Договором) належить до категорії земель - землі житлової та громадської забудови, та має цільове призначення: 02.10. Для будівництва і обслуговування багатоквартирного житлового будинку з об`єктами торгово-розважальної та ринкової інфраструктури.
42. Наказом Департаменту містобудування та архітектури Виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 22.06.2023 №337 відповідно до статті 29 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності", Положення про Департамент містобудування та архітектури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), затвердженого рішенням Київської міської ради від 20.04.2023 №6293/6334, з урахуванням результату розгляду заяви Боржника за реєстраційним номером Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва АМ01:1218-9002-9391-2181 від 26.05.2023 затверджено містобудівні умови та обмеження для проектування об`єкта будівництва житлового комплексу з вбудовано-прибудованою дитячою дошкільною установою, котельнею та пожежно-рятувальною частиною на вул. Здолбунівська, 2 у Дарницькому районі м. Києва.
Стислий зміст рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції
43. Рішенням Господарського суду міста Києва від 08.05.2024 у задоволенні позовів відмовлено.
44. Рішення мотивовано тим, що укладення Договору не потребувало погодження з ДК "Укроборонпром" згідно з його статутом, оскільки Договір не має ознак правочину про спільну діяльність, а має ознаки змішаного договору, містить елементи зобов`язальних правовідносин у сфері інвестування (інвестиційний договір), підряду (договір підряду) та інших зобов`язальних правовідносин, виникнення та існування яких не суперечить положенням актів цивільного та господарського законодавства.
45. Господарський суд першої інстанції встановив відсутність доказів того, що наслідками вчинення Договору стало припинення та / або передача права постійного користування Боржником відповідною земельною ділянкою; Боржник взяв на себе господарське зобов`язання, яке становить 10 і більше відсотків вартості активів за даними останньої річної фінансової звітності.
46. Натомість фактична поведінка ДК "Укроборонпром", яка передувала укладенню Договору, свідчить про відсутність з його боку заперечень проти укладення та реалізації Договору. А Київська міська рада (Київська міська державна адміністрація) як власник земельної ділянки надала Боржнику всі рішення, погодження, дозволи та затвердження, необхідні для здійснення будівництва житлового комплексу на відповідній земельній ділянці, у зв`язку з чим немає підстав для висновку про порушення її певного права внаслідок укладення Договору.
47. Місцевий господарський суд також дійшов висновку про відсутність обмежень на вчинення Договору через вжиття заходів забезпечення вимог кредиторів у справі №15/175-б, оскільки списання, демонтаж чи реконструкція існуючих об`єктів державної власності не є відчуженням нерухомого майна державного підприємства в розумінні чинного законодавства України.
48. Крім того, згідно з висновком господарських судів реалізація Договору дозволить Боржнику погасити в повній мірі суму кредиторської заборгованості та забезпечить можливість фінансового оздоровлення підприємства.
49. Постановою Північного апеляційного господарського суду від 24.09.2024 рішення господарського суду першої інстанції залишено без змін.
50. Постанову мотивовано встановленням обставин, які свідчать про недобросовісність і суперечливість поведінки позивачів, тоді як ухвалення рішення про недійсність Договору з підстав порушення інтересів держави в особі суб`єктів, які своїми діями після укладення такого правочину забезпечили можливість його реального виконання, свідчитиме про необґрунтоване (незаконне) втручання державного органу в право власності Відповідача на майно у вигляді правомірних очікувань та майнових інтересів, яке зумовить їх припинення та матиме наслідком порушення вимог статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція).
Стислий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення доводів скаржника
51. Заступник Генерального прокурора (далі - прокурор) і Фонд подали касаційні скарги, в яких просять скасувати постанову та рішення господарських судів попередніх інстанцій, ухвалити нове рішення про задоволення позову в повному обсязі.
52. Касаційні скарги подано з підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України.
53. Прокурор зазначає, що господарські суди не врахували висновків Верховного Суду, викладених у постановах: від 18.05.2023 у справі №910/7975/21, від 27.07.2022 у справі №910/7966/21, від 18.04.2018 у справі №910/4501/17, від 03.11.2020 у справі №920/611/19, від 16.01.2020 у справі №922/1362/17, від 27.11.2018 у справі №905/1227/17, від 11.07.2019 у справі №910/10673/18 щодо застосування положень статей 203, 215, 1130 Цивільного кодексу України при вирішенні спорів про визнання договорів недійсними, визначенні правової природи договору, який містить ознаки договору про спільну діяльність, та застосування Порядку укладання державними підприємствами, установами, організаціями, а також господарськими товариствами, у статутному капіталі яких частка держави перевищує 50%, договорів про спільну діяльність, договорів комісії, доручення та управління майном, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 11.04.2012 №296 (далі - Порядок №296); у постановах від 23.03.2021 у справі №916/2380/18, від 01.10.2020 у справі №910/21935/17, від 15.06.2018 у справі №916/933/17, від 04.07.2018 у справі №916/935/17, від 17.01.2019 у справі №923/241/18 щодо визначення правової природи договору, яка не залежить від його назви, а визначається з огляду на зміст, тому при оцінці відповідності волі сторін та укладеного договору фактичним правовідносинам суд повинен надати правову оцінку його умовам, правам та обов`язкам сторін для визначення спрямованості як їх дій, так і певних правових наслідків; у постановах 27.11.2018 у справі №905/1227/17, від 09.09.2024 у справі №711/4773/23, від 17.06.2021 у справі №761/12692/17 щодо застосування положень статей 203, 215 Цивільного кодексу України у контексті встановлення наявності підстав для визнання правочину недійсним саме на момент вчинення оспорюваного правочину; у постановах від 28.03.2018 у справі №915/166/17, від 10.05.2018 у справі №924/263/17, від 04.07.2018 у справі №916/935/17, від 15.06.2018 у справі №916/933/17, від 17.01.2019 у справі №923/241/18, від 21.05.2019 у справі №925/550/18, від 21.06.2019 у справі №910/22880/17, від 01.10.2020 у справі №910/21935/17 щодо відсутності у постійного землекористувача права розпоряджатися земельною ділянкою; у постанові від 08.05.2018 у справі №908/825/17 щодо застосування приписів статей 203, 215 ЦК України у контексті суперечності договору вимогам Земельного кодексу України в частині додержання процедури припинення та надання у користування земельних ділянок державної форми власності, зміни цільового призначення земельної ділянки та наявності підстав визнання його недійсним; у постанові від 03.11.2021 у справі №10/189-09 (902/186/20) щодо застосування положень статті 22 Закону України "Про відновлення боржника або визнання його банкрутом" та статті 732 Господарського кодексу України щодо погодження укладення державним підприємством значного правочину не лише розпорядником майна підприємства- боржника, а й органом його управління; у постановах від 19.02.2024 у справі №567/3/22, від 14.08.2024 у справі №504/112/22 щодо застосування статті 3 Цивільного кодексу України під час надання оцінки діям / поведінці сторін правочину з позиції дотримання принципу доброчесності; у постановах від 11.06.2020 у справі №925/1133/18, від 26.05.2020 у справі №912/2385/18, від 08.11.2023 у справі №607/15052/16-ц, від 06.07.2021 у справі №911/2169/20, від 28.09.2022 у справі №483/448/20, від 20.06.2023 у справі №633/408/18, від 22.10.2019 у справі №926/979/19, від 16.04.2019 у справі №910/3486/18 щодо застосування статті 23 Закону України "Про прокуратуру", а саме визначення прокурором підстав звернення до суду з позовом.
54. Фонд вважає, що господарські суди попередніх інстанцій при ухваленні оскаржуваних судових рішень порушили норми процесуального права (статті 2, 13, 42, 43, 73, 76, 77, 236, 287, 316 Господарського процесуального кодексу України) та неправильно застосували норми матеріального права (статті 4, 5 Закону України "Про інвестиційну діяльність", статті 23, 29 Закону України "Про відновлення боржника або визнання його банкрутом" (в розрізі визначення понять "інвестор" та його правової природи), статті 20, 21, 42, 92, 95, 96, 120 Земельного Кодексу України, статті 16, 213, 215, 377 Цивільного кодексу України, не врахувавши висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 04.12.2018 у справі №910/18560/16, від 27.07.2022 у справі №910/7966/21, від 01.10.2020 у справі №190/21935/17, від 02.10.2019 у справі №910/9535/18, від 18.05.2023 у справі №910/7975/21, від 21.09.2019 у справі №916/4644/15, від 23.03.2023 у справі №916/2380/18, від 01.10.2020 у справі №910/21935/17, від 15.06.2018 у справі №916/933/17, від 04.07.2018 у справі №916/935/17, від 17.01.2019 у справі №923/241/18, від 21.06.2019 у справі №910/22880/17 щодо застосування вказаних норм права та у постановах від 23.05.2018 у справі №915/2069/15, від 04.09.2018 у справі №922/4379/16, від 30.01.2019 у справі №912/2185/16(912/3192/17), від 18.06.2019 у справі №918/756/13, від 24.07.2019 у справі №908/6183/15, від 27.08.2019 у справі №913/982/14, від 22.10.2019 у праві №904/10560/17, від 13.04.2023 у справі №910/21981/16 щодо особливого правового режиму боржника.
55. Також скаржники у касаційних скаргах послались на те, що господарські суди попередніх інстанцій під час нового розгляду справи в порушення приписів статті 316 Господарського процесуального кодексу України не виконали вказівки суду касаційної інстанції, що містяться в постанові Верховного Суду від 07.11.2023 у цій справі.
56. Скаржники заперечують проти висновку місцевого господарського суду про те, що Договір є змішаним правочином із елементами інвестиційного договору і договору підряду.
57. Зокрема, скаржники вказують на те, що згідно з положеннями частини 3 статті 4 Закону України "Про інвестиційну діяльність" об`єктами інвестиційної діяльності не можуть бути об`єкти житлового будівництва; здійснення будь-яких інвестиційних заходів поза судовим контролем, який у процедурах банкрутства полягає у затвердженні судом плану санації, нівелює мету кожної з процедур та порушує баланс приватного та публічного інтересу в процедурі банкрутства; порушення балансу інтересів сторін внаслідок виконання умов Договору та фактичне позбавлення Боржника прав на новозбудований об`єкт не відповідає змісту інвестиційної діяльності згідно з нормами чинного законодавства, а також ознакам договору підряду.
58. Натомість, на переконання скаржників, аналіз умов Договору вказує на те, що він за своєю правовою природою має загальні ознаки договору про спільну діяльність, адже воля сторін спрямована на спільну діяльність шляхом об`єднання своїх вкладів (від Боржника - будівельний майданчик, від Відповідача - грошові кошти для розроблення документації та здійснення будівництва) з метою будівництва житлового комплексу з подальшим розподіленням результату такого будівництва - отримання у власність частини збудованого об`єкта у вигляді окремих квартир і нежитлових приміщень. Тому укладення Договору потребувало отримання відповідних погоджень, передбачених статтею 7 Закону України "Про особливості управління об`єктами державної власності в оборонно-промисловому комплексі" та положеннями Порядку №296, докази виконання вимог яких у матеріалах справи відсутні.
59. Прокурор наголошує, що укладення Договору і додаткової угоди №01, метою яких є будівництво житлового комплексу, суперечить видам діяльності Боржника та цільовому призначенню та функціональному використанню земельної ділянки, наданої йому в постійне користування, адже на момент їх укладення цільове призначення зазначеної земельної ділянки не дозволяло здійснювати на ній будівництво житлового комплексу, а на момент звернення з позовом у цій справі були відсутні дозволи / погодження щодо зміни цільового призначення земельної ділянки. За доводами скаржників, наведені місцевим господарським судом документи, дозволи тощо були надані значно пізніше укладення Договору.
60. Також скаржники зауважують, що за умовами Договору після завершення будівництва право власності на об`єкт нерухомого майна в цілому (за винятком часток, які передаються Боржнику) набуває Відповідач, тому зважаючи на принцип правової єдності земельної ділянки і розташованого на ній нерухомого майна, виконання умов і зобов`язань за Договором і додатковою угодою №01 призведе до вибуття земельної ділянки, на якій планується будівництво житлового комплексу, із державної власності або зміни землекористувача в контексті положень статті 42 Земельного кодексу України. Отже, Договір суперечить вимогам Земельного кодексу України в частині додержання процедури припинення та надання в користування земельних ділянок державної форми власності, зміни цільового призначення земельної ділянки.
61. Крім того, скаржники зазначають, що вартість частини державного підприємства, яка є предметом Договору, становить 58,36% вартості активів Боржника, однак при його укладенні всупереч вимогам статті 732 Господарського кодексу України не було отримано згоди на вчинення значного господарського зобов`язання від органу, до сфери управління якого належить Боржник. До того ж Боржник входив до переліку об`єктів права державної власності, що не підлягають приватизації.
62. Крім того, скаржники наполягають, що на момент укладення Договору існувала заборона, накладена ухвалою Господарського суду міста Києва від 30.11.2011 у справі №15/175-б, на укладення Боржником угод у цілому.
63. На думку скаржників, визнання недійсним Договору та додаткової угоди №01 ґрунтується на законі, та легітимною метою такого втручання є державний (публічний) інтерес у поновленні майнових інтересів держави. З огляду на недобросовісність поведінки Відповідача у спірних правовідносинах, втручання у його право на мирне володіння майном у вигляді правомірних очікувань та майнових інтересів у реалізації Договору шляхом забудови відповідної земельної ділянки будуть пропорційними зазначеній легітимній меті та не становитимуть для відповідача надмірного тягаря.
64. Фонд також вказує на те, що предметом Договору є побудова житлового комплексу, а це не входить до переліку операційно-господарської діяльності Боржника та не відповідає цілям процедури розпорядження майном, тому Договір не міг бути укладений на відповідному етапі процедури банкрутства.
65. Крім того, Фонд 22.01.2025 подав додаткові пояснення з додатками, які за своєю суттю є доповненням до касаційної скарги, поданим після закінчення строку на касаційне оскарження відповідних судових рішень, тому підлягають залишенню без розгляду відповідно до вимог статей 118, 298 Господарського процесуального кодексу України.
Узагальнений виклад позицій інших учасників справи
66. Відповідач подав відзив на касаційні скарги, в якому просить скарги залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
67. Відповідач вважає безпідставним посилання скаржників на порушення порядку укладення договору про спільну діяльність, оскільки Договір і додаткова угода №01 не можуть розглядатися як договір про сумісну (спільну) діяльність, позаяк обов`язки щодо здійснення конкретних дій, обумовлених Договором, фактично покладено на Відповідача без ознак сумісної діяльності, спільності вкладень або ж поєднаної трудової участі; частини об`єкта, що розподіляються між сторонами, не є спільною частковою власністю сторін, а належать кожній зі сторін відповідно до положень Договору. При реалізації Договору сторони зберігають свою юридичну самостійність.
68. На думку Відповідача, Договір має ознаки змішаного договору та містить елементи зобов`язальних правовідносин у сфері інвестування, підряду та інших зобов`язальних правовідносин, погодження яких при укладенні не передбачено статутом ДК "Укроборонпром". Відповідно, укладення Договору не потребувало погоджень, передбачених Порядком №296.
69. Заперечуючи проти доводів скаржників щодо вибуття земельної ділянки внаслідок виконання зобов`язань за Договором, Відповідач стверджує, що Договір не є формою відчуження земельної ділянки, адже за його умовами на період будівництва передається не земельна ділянка, а лише будівельний майданчик, тобто правовий режим майна не змінюється. Договір не є підставою для автоматичного набуття права власності на земельну ділянку поза передбаченою законодавством процедурою.
70. Відповідач зауважує, що право користування земельною ділянкою внаслідок виконання Договору не переходить до Відповідача, він має лише майнові права на 100% об`єкту будівництва, у тому числі майнові права на 100% об`єктів інвестування в об`єкті будівництва для подальшого відчуження та подальшої передачі фізичним та юридичним особам.
71. Відповідач посилається на те, що до моменту укладення Договору рішенням Київської міської ради від 06.07.2017 №691/2853 затверджено детальний план території, згідно з яким відповідна земельна ділянка потрапила в межі функціональних зон: територія житлової забудови багатоповерхової, територія громадських будівель та спору, територія комунально-складська; а 07.12.2022, до моменту початку виконання підготовчих робіт, змінено категорію та цільове призначення земельної ділянки на землі житлової та громадської забудови, будівництво і обслуговування багатоквартирного житлового будинку з об`єктами торгова-розважальної та ринкової інфраструктури. Також Київська міська рада (Київська міська державна адміністрація) надала Боржнику всі рішення, погодження, дозволи та затвердження, необхідні для здійснення будівництва житлового комплексу, тому відсутнє порушення прав і законних інтересів держави та підстав для їх представництва прокурором.
72. Щодо аргументів скаржника про відсутність згоди органу, до сфери управління якого належить Боржник, на вчинення Договору як значного господарського зобов`язання Відповідач наголошує, що Договір не містить грошового вираження зобов`язань Боржника та / або не передбачає передачу / відчуження нерухомого майна та / або земельної ділянки. Зокрема, вартість права користування Боржника відповідною земельною ділянкою не входить до предмету Договору, оскільки вона не була оформлена на момент укладення Договору та неможливо було встановити вартість користування земельною ділянкою. Договором не передбачено для його виконання передачі Боржником об`єктів нерухомості, належних йому на праві господарського відання, а балансова вартість списаного майна Боржника становить 9,4 млн грн, тоді як згідно з балансом (звіт про фінансовий стан) на 31.12.2017 вартість активів Боржника становила 152079 тис. грн.
73. Крім того, Відповідач звертає увагу на встановлені господарськими судами попередніх інстанцій обставини погодження Договору з ДК "Укроборонпром", скасування арештів майна Боржника та заборон, накладених ухвалою Господарського суду міста Києва від 30.11.2011 у справі №15/175-б.
74. На переконання Відповідача, за результатом виконання Договору існуюча конкурсна та поточна кредиторська заборгованість Боржника буде погашена в повному обсязі.
Позиція Верховного Суду
75. Керуючись вимогами статей 14, 300 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права в межах доводів і вимог касаційної скарги та виходить з такого.
76. Предметом касаційного оскарження в цій справі є судові рішення, ухвалені за наслідками розгляду в межах справи про банкрутство позовів про визнання недійсним договору про будівництво житлового комплексу на земельній ділянці державної власності, наданій боржнику в постійне користування, та додаткової угоди до такого договору.
77. Визнання правочину недійсним є одним з передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів за статтею 16 Цивільного кодексу України.
78. Звертаючись з вимогами про визнання недійсним правочину, заявник згідно з положеннями статей 13, 74 Господарського процесуального кодексу України повинен довести наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення. Без доведення обставин недодержання сторонами в момент вчинення оспорюваного правочину конкретних вимог законодавства у суду відсутні підстави для визнання його недійсним.
79. Відповідно до статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1 - 3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу, згідно з якими, зокрема: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
80. Водночас частиною 3 статті 16 Цивільного кодексу України передбачено, що суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень частини 2 - 5 статті 13 цього Кодексу, згідно з якими: при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині; не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах; при здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства; не допускаються використання цивільних прав з метою неправомірного обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку, а також недобросовісна конкуренція.
81. За приписами статей 2, 13, 76-79, 86 Господарського процесуального кодексу України, керуючись завданнями та принципами господарського судочинства, зберігаючи об`єктивність і неупередженість, при вирішенні спору суд повинен оцінити надані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.
82. Відповідно до вимог статті 316 Господарського процесуального кодексу України вказівки, що містяться у постанові суду касаційної інстанції, є обов`язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи.
83. Отже, здійснюючи розгляд справи в касаційному порядку за результатами нового розгляду у цій справі, Верховний Суд у першу чергу звертає увагу на дотримання судами вказівок, які містилися у постановах суду касаційної інстанції, якими цю справу було направлено на новий розгляд.
84. За змістом постанов Верховного Суду від 22.09.2021 і від 07.11.2023, однією з підстав направлення справи на новий розгляд було неналежне дослідження господарськими судами обставин щодо визначення правової природи Договору та додаткової угоди до нього.
85. Місцевий господарський суд під час нового розгляду справи дійшов висновку про те, що Договір за своєю правовою природою не є договором про спільну діяльність, а має ознаки змішаного договору та містить елементи інвестиційного договору, підряду та інших. Верховний Суд вважає такі доводи передчасними з огляду на таке.
86. Укладення змішаного договору передбачено частиною 2 статті 628 Цивільного кодексу України, згідно з якою сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.
87. Законодавець не виокремлює у змішаному договорі "основні" ("домінантні") та другорядні елементи, тому до змішаних договорів не може застосовуватися критерій істотності або пріоритетності окремих його елементів (прав та обов`язків) над іншими. Змішаний договір є юридично-технічним інструментом інтеграції, завдяки якому можна уникнути дроблення регулювання договірних відносин їх учасниками, коли необхідно досягти відповідної мети. У будь-якому змішаному договорі можуть бути зафіксовані такі умови, які доповнюють, уточнюють одна одну, але у жодному разі не є взаємовиключними, так само як і юридичні цілі договорів, що об`єднуються (правовий результат, на який спрямована воля сторін) не можуть бути суперечливими.
88. За наведеним правилом тип договору визначається за специфікою матеріальних відносин, що опосередковуються договором, або колом юридичних умов, об`єктивно необхідних для утворення певного договірного зобов`язання. Якщо укладений договір опосередковує різнорідні відносини (два або більше їх різновидів) та об`єднує умови, об`єктивно необхідні для формування єдиного зобов`язання за рахунок різних типів зобов`язань, такий договір є змішаним.
89. Зокрема, якщо зі змісту конкретного договору (незалежно від того, як він поіменований сторонами) вбачається, що він містить ознаки договору про спільну діяльність, на відносини сторін поширюються загальні норми Цивільного кодексу України про спільну діяльність та інших актів законодавства, якими встановлено спеціальні норми про спільну діяльність, розраховані на певне коло суб`єктів господарювання. Отже, суттєвою для змішаного договору є також єдність мети, що досягається шляхом врегулювання різних правовідносин. Подібного за змістом висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 18.05.2023 у справі №910/7975/21, ухваленій у складі судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду.
90. Спільна діяльність врегульована главою 77 Цивільного кодексу України, згідно з статтею 1130 якого за договором про спільну діяльність сторони (учасники) зобов`язуються спільно діяти без створення юридичної особи для досягнення певної мети, що не суперечить законові. Спільна діяльність може здійснюватися на основі об`єднання вкладів учасників (просте товариство) або без об`єднання вкладів учасників.
91. Договір про спільну діяльність укладається у письмовій формі. Умови договору про спільну діяльність, у тому числі координація спільних дій учасників або ведення їхніх спільних справ, правовий статус виділеного для спільної діяльності майна, покриття витрат та збитків учасників, їх участь у результатах спільних дій та інші умови визначаються за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законом про окремі види спільної діяльності (стаття 1131 Цивільного кодексу України).
92. Однією з форм спільної діяльності є просте товариство. За договором простого товариства сторони (учасники) беруть зобов`язання об`єднати свої вклади та спільно діяти з метою одержання прибутку або досягнення іншої мети. При цьому вкладом учасника вважається все те, що він вносить у спільну діяльність (спільне майно), в тому числі грошові кошти, інше майно, професійні та інші знання, навички та вміння, а також ділова репутація та ділові зв`язки (1132, 1133 Цивільного кодексу України).
93. Положення статей 1134, 1135, 1137-1139 Цивільного кодексу України передбачають виникнення в учасників простого товариства права спільної часткової власності на внесене ними майно та результати відповідної діяльності; ведення спільних справ від імені всіх учасників кожним учасником (або за їх домовленістю окремим учасником чи спільно всіма учасниками); порядок відшкодування витрат і збитків, пов`язаних зі спільною діяльністю учасників; відповідальність учасників за спільними зобов`язаннями; розподіл прибутку.
94. Отже, за своєю суттю спільна діяльність є договірною формою об`єднання осіб для досягнення спільної мети. Залежно від цілей, визначених учасниками спільної діяльності, така діяльність може здійснюватися на основі об`єднання вкладів учасників або без об`єднання їх вкладів.
95. У нормах Цивільного кодексу України про спільну діяльність термін "спільна мета" не вжито, проте єдність цілей, на які спрямовані спільні дії учасників, випливає із легального визначення простого товариства. Саме єдність мети вирізняє цю договірну конструкцію з-поміж інших видів договорів, поіменованих у Цивільному кодексі України. Якщо в інших договорах зміст прав та обов`язків кожної зі сторін є різним (наприклад, покупця та продавця), права та обов`язки кожного з учасників спільної діяльності переважно збігаються із правами та обов`язками інших учасників. Єдність інтересів учасників дає змогу протиставити договір простого товариства іншим договорам, для яких досягнення результату - отримання майна, виконання робіт чи надання послуг є метою лише для одного із контрагентів. При визначенні прав та обов`язків учасників договору про спільну діяльність не застосовується модель стандартного зобов`язання із формулою "право вимоги - борг". Права та обов`язки учасників спільної діяльності не є зустрічними.
96. Подібних за змістом висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 18.05.2023 у справі №910/7975/21 (на яку посилаються скаржники), в якій також зауважено на те, що саме з огляду на необхідність захисту публічних інтересів і запобігання розмиванню державної власності встановлено обмеження принципу свободи договору при укладенні договору про спільну діяльність, адже Порядок №296 зобов`язує одержати погодження на укладення договору про спільну діяльність, відсутність якого є підставою для визнання договору про спільну діяльність недійсним.
97. Договір про спільну діяльність за визначенням завжди охоплює ознаку інвестиції в широкому сенсі. Водночас загальні правові, економічні та соціальні умови інвестиційної діяльності на території України визначаються Законом України "Про інвестиційну діяльність".
98. Інвестиціями є всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об`єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті якої створюється прибуток (доход) та / або досягається соціальний та екологічний ефект. Такими цінностями можуть бути, зокрема: кошти, рухоме та нерухоме майно, права користування землею, інші майнові права тощо. Інвестиційною діяльністю є сукупність практичних дій громадян, юридичних осіб і держави щодо реалізації інвестицій (стаття 1, частина 1 статті 2 Закону України "Про інвестиційну діяльність").
99. Згідно зі статтею 4 зазначеного Закону (в редакції, чинній на момент укладення Договору) об`єктами інвестиційної діяльності можуть бути будь-яке майно, в тому числі основні фонди і оборотні кошти в усіх галузях економіки, цінні папери (крім векселів), цільові грошові вклади, науково-технічна продукція, інтелектуальні цінності, інші об`єкти власності, а також майнові права (частина 1).
100. Забороняється інвестування в об`єкти, створення і використання яких не відповідає вимогам санітарно-гігієнічних, радіаційних, екологічних, архітектурних та інших норм, встановлених законодавством України, а також порушує права та інтереси громадян, юридичних осіб і держави, що охороняються законом (частина 2).
101. Інвестування та фінансування будівництва об`єктів житлового будівництва з використанням недержавних коштів, залучених від фізичних та юридичних осіб, у тому числі в управління, може здійснюватися виключно через фонди фінансування будівництва, фонди операцій з нерухомістю, інститути спільного інвестування, а також шляхом емісії цільових облігацій підприємств, виконання зобов`язань за якими здійснюється шляхом передачі об`єкта (частини об`єкта) житлового будівництва. Інші способи фінансування будівництва таких об`єктів визначаються виключно законами (частина 3).
102. Статтею 5 Закону України "Про інвестиційну діяльність" передбачено, що суб`єктами (інвесторами і учасниками) інвестиційної діяльності можуть бути громадяни і юридичні особи України та іноземних держав, а також держави. Інвестори - суб`єкти інвестиційної діяльності, які приймають рішення про вкладення власних, позичкових і залучених майнових та інтелектуальних цінностей в об`єкти інвестування. Інвестори можуть виступати в ролі вкладників, кредиторів, покупців, а також виконувати функції будь-якого учасника інвестиційної діяльності. Учасниками інвестиційної діяльності можуть бути громадяни та юридичні особи України, інших держав, які забезпечують реалізацію інвестицій як виконавці замовлень або на підставі доручення інвестора.
103. Інвестор має право володіти, користуватися і розпоряджатися об`єктами та результатами інвестицій, включаючи реінвестиції та торговельні операції на території України, відповідно до законодавчих актів України (частина 5 статті 8 Закону України "Про інвестиційну діяльність".
104. Основним правовим документом, який регулює взаємовідносини між суб`єктами інвестиційної діяльності, є договір (угода) (частина 1 статті 9 Закону України "Про інвестиційну діяльність" у відповідній редакції).
105. Отже, будь-яка особа, якій законом не заборонена така діяльність, має право прийняти рішення про інвестування та реалізувати це рішення як шляхом вкладення інвестицій у будь-який не заборонений проєкт, так і шляхом реалізації цього проєкту. При цьому закон не забороняє збіг інвестора та учасника в одній особі. Водночас чинне на момент укладення Договору законодавства передбачало спеціальні умови (у виді імперативної норми) для будівництва об`єктів житлового будівництва у разі інвестування у будівництво за рахунок власних або залучених коштів фізичних та юридичних осіб.
106. Інвестиційні правовідносини є різновидом господарських правовідносин, які виникають між суб`єктами інвестиційної діяльності (інвесторами та іншими учасниками) щодо підготовки, реалізації інвестицій, відшкодування витрачених коштів та отримання прибутку від такої діяльності.
107. При цьому основним способом реалізації інвестицій є інвестиційна діяльність, яка полягає у практичних організаційних діях відповідних суб`єктів з метою знаходження інвестиційних ресурсів (майнових та інтелектуальних цінностей), виборі об`єктів підприємницької та інших видів діяльності і вкладення в ці об`єкти зазначених ресурсів для отримання прибутку (доходу) або досягнення певного соціального ефекту.
108. За своїм змістом інвестиційна діяльність полягає у трансформації цінностей (інвестицій) в об`єкти такої діяльності та наступне одержання доходу за рахунок приросту капітальної вартості зазначених інвестицій або від їх використання. Аналогічний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 01.10.2020 у справі № 910/21935/17 та від 27.07.2022 у справі № 910/7966/21 (на які посилаються скаржники).
109. Інвестиційний договір є господарсько-правовою угодою, яка укладається між суб`єктами інвестиційної діяльності (замовником та інвестором), у якій фіксується факт вкладання коштів або інших матеріальних чи інтелектуальних цінностей в об`єкт інвестування та у якій визначається мета (отримання прибутку та / або соціального ефекту), регламентуються права та обов`язки сторін.
110. З огляду на викладене інвестиційна діяльність (у широкому сенсі) може здійснюватися на підставі договору і може бути кваліфікована як спільна господарська діяльність, яка здійснюється шляхом об`єднання вкладів (інвестицій) та зусиль учасників задля досягнення визначеної ними мети діяльності (створення прибутку та / або досягнення соціального ефекту).
111. Оскільки інвестиційна діяльність здійснюється не за галузевим принципом, а може стосуватися будь-якої галузі та сфері економіки, договір, який опосередковує інвестиційну діяльність, може бути змішаним, тобто містити положення різних видів господарських договорів залежно від предмета й цілей інвестування (договору про спільну діяльність, капітального будівництва, кредитування, купівлі-продажу, довірчого управління майном тощо). Подібний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 29.01.2019 у справі № 916/4644/15 і від 18.05.2023 у справі №910/7975/21 (на які посилаються скаржники).
112. Водночас у постанові від 18.05.2023 у справі №910/7975/21 Верховний Суд зауважив, що, на відміну від договору інвестиції, укладення якого насамперед спрямовано на впорядкування відносин, пов`язаних із залученням інвестицій, та метою якого є отримання інвестором (окремим контрагентом) доходу або майнової вигоди від вкладення інвестиції, договір про спільну діяльність укладається задля досягнення визначеної сторонами мети діяльності, шляхом об`єднання вкладів (інвестицій) та зусиль учасників. При цьому правовими наслідками договору про спільну діяльність є досягнення результату - отримання майна, виконання робіт чи надання послуг для кожного із контрагентів. Саме єдність мети вирізняє цю договірну конструкцію з-поміж інших видів договорів, зокрема, договорів інвестиції та / або підряду.
113. Правовідносини підряду врегульовані главою 61 Цивільного кодексу України. Так, за договором підряду одна сторона (підрядник) зобов`язується на свій ризик виконати певну роботу за завданням другої сторони (замовника), а замовник зобов`язується прийняти та оплатити виконану роботу. Договір підряду може укладатися на виготовлення, обробку, переробку, ремонт речі або на виконання іншої роботи з переданням її результату замовникові. У договорі підряду визначається ціна роботи або способи її визначення. Ціна роботи у договорі підряду включає відшкодування витрат підрядника та плату за виконану ним роботу (частини 1, 2 статті 837, частини 1, 3 статті 843 Цивільного кодексу України).
114. Окремим видом є договір будівельного підряду, за яким підрядник зобов`язується збудувати і здати у встановлений строк об`єкт або виконати інші будівельні роботи відповідно до проектно-кошторисної документації, а замовник зобов`язується надати підрядникові будівельний майданчик (фронт робіт), передати затверджену проектно-кошторисну документацію, якщо цей обов`язок не покладається на підрядника, прийняти об`єкт або закінчені будівельні роботи та оплатити їх. Власником об`єкта будівництва або результату інших будівельних робіт є замовник, якщо інше не передбачено договором (статті 875, 876 Цивільного кодексу України).
115. Отже, зобов`язання з будівельного підряду є взаємними. У розумінні наведеної норми договір будівельного підряду є різновидом підряду, до істотних умов якого належать умови про: предмет, ціну та строк. Основним предметом договору будівельного підряду є результат будівельних робіт - завершений будівництвом об`єкт або закінчені будівельні роботи відповідно до проектно-кошторисної документації на замовлення замовника, а не процес виконання робіт чи діяльність підрядника, спрямована на створення об`єкта та його здачу. Попри те, що згідно з положеннями глави 61 Цивільного кодексу України спосіб встановлення ціни (зазначення її безпосередньо у договорі, встановлення способу її визначення) залишено на розсуд сторін, відповідно до частини 1 статті 877 зазначеного Кодексу у правовідносинах будівельного підряду обов`язковою є наявність проектної документації та кошторису, що визначає ціну робіт. Подібного за змістом висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 18.05.2023 у справі №910/7975/21.
116. Як вбачається зі змісту оскаржуваного рішення, місцевий господарський суд при його ухваленні виходив з того, що системний аналіз положень законодавства дає підстави стверджувати, що характерними відмінностями договору про спільну діяльність від інших подібних договорів є те, що: майно кожного з учасників, яке вноситься у вигляді вкладу, змінює свій правовий статус та стає спільним майном учасників; право використання та розпорядження таким майном здійснюється учасниками договору спільно; податковий та бухгалтерський облік такого майна (вкладів) здійснюється окремо від основної діяльності кожного із учасників договору.
117. Однак місцевий господарський суд залишив поза увагою, що відповідно до частини 2 статті 1130 Цивільного кодексу України спільна діяльність може здійснюватися як на основі об`єднання вкладів учасників, так і без їх об`єднання. Об`єднання вкладів учасників є характерною ознакою саме договору простого товариства (як однієї з форм спільної діяльності), її наявність зумовлює виникнення в учасників простого товариства спільної власності на відповідне майно (вклади та результати діяльності), ведення спільного бухгалтерського обліку щодо нього тощо. При цьому зі змісту Порядку №296 не вбачається, що його правове регулювання поширюється виключно на укладення відповідними суб`єктами договорів простого товариства, а не загалом договорів про сумісну діяльність.
118. З огляду на викладене Верховний Суд вважає передчасним висновок господарського суду першої інстанції про те, що Договір не є договором про спільну діяльність, а правовідносини між Боржником і Відповідачем не можуть вважатися спільною діяльністю через те, що за умовами Договору правовий режим майна його сторін не змінюється, а податковий облік результатів господарської діяльності за Договором сторонами вестиметься кожним окремо. Відсутність у Договорі перелічених умов, характерних саме для договору простого товариства, не є достатньою підставою для висновку про невіднесення його до договорів спільної діяльності як таких. Водночас при розгляді цієї справи місцевий господарський суд не досліджував наявність / відсутність у Договорі умов, притаманних спільній діяльності в цілому, зокрема, на який саме правовий результат спрямована воля кожної зі сторін Договору з огляду на його умови, чи є їх мета спільною та такою, що не суперечить закону тощо.
119. Натомість місцевий господарський суд дійшов передчасного висновку про те, що Договір містить елементи зобов`язальних правовідносин у сфері інвестування (інвестиційний договір) і підряду (договір підряду). Наведене твердження суду не засноване на зазначенні конкретних умов Договору, які є тими елементами, що відповідають суті правовідносин інвестування та / або підряду згідно з положеннями Закону України "Про інвестиційну діяльність" та глави 61 Цивільного кодексу України. Зокрема, господарський суд не визначив згідно з умовами Договору, в якому правовому статусі (інвестор, учасник, замовник, підрядник тощо) виступає кожна зі сторін Договору, які майнові чи немайнові цінності є інвестиціями однієї чи обох сторін, який результат має бути досягнутий для кожної зі сторін.
120. Також господарський суд не з`ясував відповідність умов Договору, що є елементами інвестиційного договору та / або договору підряду (в разі їх наявності), вимогам чинного законодавства та волі сторін. Зокрема, встановивши покладення на Відповідача обов`язків із фінансування будівництва об`єкту житлової забудови (пункт 2.4 Договору), господарський суд першої інстанції не дослідив обставини щодо дотримання порядку, передбаченого частиною 3 статті 4 Закону України "Про інвестиційну діяльність". Встановивши покладення лише на Відповідача зобов`язань з безпосередньої участі у будівництві об`єкта, господарський суд не з`ясував, що саме є основним предметом Договору.
121. Крім того, дійшовши висновку про те, що Договір не є певною формою відчуження відповідної земельної ділянки, адже на період будівництва Відповідачу передається не земельна ділянка, а лише будівельний майданчик, правовий режим майна не змінюється, місцевий господарський суд залишив поза увагою положення статей 42, 120 Земельного кодексу України та статті 377 Цивільного кодексу України щодо єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, на які звертав увагу Верховний Суд у постанові від 07.11.2023 у цій справі.
122. Системний аналіз зазначених норм законодавства свідчить про те, що набуття третіми особами права власності на нерухоме майно у житловому комплексі матиме наслідком не лише зміну цільового призначення земельної ділянки, але й також подальше її відчуження на користь третіх осіб (співвласників такого комплексу). При цьому земельні ділянки, на яких розташовані багатоквартирні будинки (у тому числі прибудинкова територія тощо), передаються безоплатно у власність або в постійне користування співвласникам квартир та нежитлових приміщень у будинку.
123. У контексті наведеного місцевий господарський суд також не дослідив та не надав правової оцінки обставинам щодо наявності / відсутності опосередкованого відчуження Боржником внаслідок укладення та виконання Договору належного йому майнового права щодо земельної ділянки (яке є майном у розумінні статті 190 Цивільного кодексу України) за наявності заборони, встановленої ухвалою Господарського суду міста Києва від 30.11.2011 у справі №15/175-б станом на момент укладення Договору.
124. Водночас господарський суд першої інстанції не досліджував обставини щодо наявності у Договорі норм, які передбачають компенсацію на користь держави (зокрема в особі Київської міської державної адміністрації) за відповідну земельну ділянку та / або порядок компенсації вартості ділянки у випадку відчуження побудованого на ній житлового комплексу (його частини) на користь третіх осіб, про що зауважував Верховний Суд у постанові від 07.11.2023 у цій справі.
125. Апеляційний господарський суд під час нового розгляду справи залишив поза увагою наведені вище вказівки суду касаційної інстанції та не досліджував ані правову природу Договору, ані додержання вимог закону при його укладенні. Відповідно, господарський суд апеляційної інстанції не надав правової оцінки висновкам місцевого господарського суду та не перевірив правильність і повноту встановлених ним обставин щодо наведених питань, які є істотними для правильного вирішення цього спору.
126. Разом з тим Верховний Суд неодноразово (зокрема в постанові від 07.11.2023 у цій справі) звертав увагу на необхідність застосування принципу належного врядування суб`єктами владних повноважень у їх діяльності під час вирішення питань щодо виникнення, зміни і припинення суб`єктивних прав та інтересів людини. Як правило, це стосується якості адміністративних рішень та ефективності їх дій.
127. Принципи належного адміністрування, що є основою належного врядування, закріплені, зокрема в Рекомендації Комітету міністрів Ради Європи CM/Rec(2007)7 щодо доброї адміністрації (належного адміністрування) від 20.06.2007, і неодноразово були предметом аналізу Європейського суду з прав людини через призму тлумачення статей Конвенції.
128. ЄСПЛ серед них виділяє, зокрема, такі принципи як: об`єктивність і неупередженість (стаття 4: рішення ЄСПЛ у справі "Ahmed and Others v. The United Kingdom" від 02.09.1998); пропорційність (стаття 5: рішення у справах "Hutten-Czapska v. Poland" від 19.06.2006, "Soering v. The United Kingdom" від 07.07.1989, "Xintaras v. Sweden" від 22.06.2004); право бути почутим (статті 14, 15: рішення ЄСПЛ у справах "Buscemi v. Italy" від 16.09.1999, "McMichael v. The United Kingdom" від 24.02.1995); право нa доступ (стаття 13: рішення у справах "Kuharecalias Kuhareca v. Latvia" від 07.12.2004, "Markov and Markova v. Ukraine" від 13.10.2015); право нa участь (стаття 15: рішення у справах "Hatton and Others v. The United Kingdom" від 08.07.2003, "Taskin and Others v. Turkey" від 10.11.2004); відповідальність і виконання (стаття 23: рішення ЄСПЛ у справах "De Souza Ribeiro v. France" від 13.12.2012, "Jabari v. Turkey" від 11.07.2000, "Rysovskyy v. Ukraine" від 20.10.2011).
129. З огляду на зміст зазначених судових рішень ЄСПЛ органам публічної влади важливо дотримуватися цих принципів, які, зокрема, передбачають, що, коли йдеться про питання загального інтересу, то вони повинні діяти вчасно та в належний спосіб. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу та не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються. Тому принципи належного врядування можуть не тільки покладати на державні органи обов`язок діяти невідкладно та законно, виправляючи свою помилку, а і, як наслідок, потребувати виплати особі відповідної компенсації.
130. У контексті наведеного Верховний Суд, направляючи цю справу на новий розгляд, зокрема, у вказаній постанові зауважив про необхідність дослідження обставин справи на предмет належної поведінки органів державної влади щодо земельної ділянки, на якій сторони спірного договору передбачили будівництво житлового комплексу, що сприятиме як виправленню помилки державного органу (за встановлення судами її наявності), так і уникненню додаткової відповідальності органів державної влади у майбутньому (за встановлення судами відсутності помилок державних органів) та покладення відповідальності на Відповідача (який прийняв на себе всі ризики невиконання або неналежного виконання зобов`язань за Договором перед третіми особами з моменту його підписання), а також свідчитиме про дотримання принципів об`єктивності та неупередженості, пропорційності та відповідальності як перед інвесторами, так і перед державою в цілому.
131. Під час нового розгляду справи апеляційний господарський суд виходив із того, що в цьому випадку позивачі вказують на порушення внаслідок укладення Договору прав та інтересів держави в особі Київської міської державної адміністрації та ДК "Укроборонпром", яке полягає у відсутності погодження з ними вчинення таких дій (забудови спірної земельної ділянки) в рамках його реалізації.
132. Однак, як встановили господарські суди попередніх інстанцій, зібрані у матеріалах справи документи свідчать про те, що ДК "Укроборонпром" був обізнаний про наміри Боржника і Відповідача укласти Договір з метою забудови спірної земельної ділянки до фактичного його укладення, не заперечував проти вчинення таких дій, а натомість у відповідь на звернення зазначених осіб вказав на відсутність ознак договору спільної діяльності в такому правочині, відсутність необхідності в окремому погодженні його укладення з боку ДК "Укроборонпром", погодження укладення такого правочину комітетом кредиторів Боржника.
133. Земельна ділянка, забудова якої передбачена умовами Договору, була внесена до меж житлової забудови згідно зі змінами до детального плану території в районі Дніпровської набережної, вулиці Здолбунівської, проспекту Петра Григоренка в Дарницькому районі міста Києва, затвердженими рішенням Київської міської ради від 06.07.2017 №691/2853.
134. У подальшому після укладення Договору ДК "Укроборонпром" погодив знесення наявного на відповідній земельній ділянці майна Боржника, а уповноважені органи, які входять до сфери управління Київської міської державної адміністрації забезпечили: реєстрацію Боржником прав на користування загальною земельною ділянкою, її поділ, зокрема, на земельну ділянку, забудова якої передбачена умовами Договору (з кадастровим номером 8000000000:90:142:0050, площею 9,5071 га), зміну цільового призначення - на "будівництво і обслуговування багатоквартирного житлового будинку з об`єктами торгово-розважальної та ринкової інфраструктури"; затвердження містобудівних умов та обмежень для проектування об`єкта будівництва житлового комплексу з вбудовано-прибудованою дитячою дошкільною установою, котельнею та пожежно-рятувальною частиною на вул. Здолбунівська, 2 у Дарницькому районі м. Києва.
135. З огляду на таке господарський суд апеляційної інстанції дійшов висновку про недобросовісність поведінки позивачів, які первісно не висували жодних заперечень щодо укладення Договору, а в подальшому (після укладення Договору) своїми діями (зокрема під час розгляду цієї справи) забезпечили можливість його фактичної реалізації, адже по суті на момент вчинення Договору за Боржником не було офіційно зареєстровано прав на відповідну земельну ділянку (з необхідним для реалізації Договору цільовим призначенням), а на ній було розташоване належне державному підприємству майно, що у своїй сукупності фактично унеможливлювали реалізацію правочину в частині проведення спірної забудови, здійснення якої прокурор визначив як вирішальний аспект порушення прав та інтересів держави. При цьому прокурор не визначив будь-яких протиправних дій з боку ДК "Укроборонпром" чи Київської міської державної адміністрації (в тому числі в особі її органів) у межах перебігу спірних правовідносин як підстави звернення з цим позовом до суду.
136. Апеляційний господарський суд, серед іншого, врахував правову позицію, викладену в постановах Верховного Суду від 16.06.2020 року у справі №145/2047/16 та від 25.05.2021 року у справі №461/9578/15-ц (провадження №14-175 цс 20), згідно з якою в праві України доктрина venire contra factum proprium (заборона суперечливої поведінки) проявляється, зокрема, у кваліфікації певних поведінкових актів (так званих конклюдентних дій) особи, та базується ще на римській максимі - "non concedit venire contra factum proprium" (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці), в основі якої - принцип добросовісності. Поведінка є такою, що суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, якщо вона не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона правовідносин розумно покладалася на ці заяви чи попередню поведінку.
137. Водночас господарський суд апеляційної інстанції послався на положення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якою гарантовано, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном; ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
138. Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях у справах "Мелахер та інші проти Австрії", "Бурдов проти Росії", "Прессос Компанія Нав"єра С.А." та інші проти Бельгії", "Пайн Велі Девелопмент Лтд." та інші проти Ірладнії", "Беєлер проти Італії", "Тре Тракторер Актіболаг" проти Швеції" визначив, що під поняттям "майно" розуміється не лише майно, яке належить особі на праві власності згідно законодавства країни, в якій виник спір, а також під даним поняттям можуть бути прибутки, що випливають з власності, кошти, належні заявникам на підставі судових рішень, "активи", які можуть виникнути, "правомірні очікування" / "законні сподівання" особи, приватні власні інтереси, інше "майно", що "становить економічну цінність".
139. Отже, концепція "майна" в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві: певні інші права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатися "правом власності", а відтак і "майном" (рішення у справі "Ятрідіс проти Греції").
140. Відповідно до сталої практики Європейського суду з прав людини (рішення від 23.09.1982 у справі "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції", рішення від 21.02.1986 у справі "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства") положення статті 1 Першого протоколу містить три правила: перше правило має загальний характер і проголошує принцип мирного володіння майном; друге - стосується позбавлення майна і визначає певні умови для визнання правомірним втручання у право на мирне володіння майном; третє - визнає за державами право контролювати використання майна за наявності певних умов для цього. Зазначені правила не застосовуються окремо, вони мають тлумачитися у світлі загального принципу першого правила, але друге та третє правило стосуються трьох найважливіших суверенних повноважень держави: права вилучати власність у суспільних інтересах, регулювати використання власності та встановлювати систему оподаткування.
141. У практиці Європейського суду з прав людини (рішення у справі "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" від 23.09.1982 року, справі "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства" від 21.02.1986 року, справі "Щокін проти України" від 14.10.2010 року, справі "Сєрков проти України" від 07.07.2011 року, справі "Колишній король Греції та інші проти Греції" від 23.11.2000 року, справі "Булвес" АД проти Болгарії" від 22.01.2009 року, справі "Трегубенко проти України" від 02.11.2004 року, справі "East/West Alliance Limited" проти України" від 23.01.2004 року) також напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно "суспільний", "публічний" інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. Європейський суду з прав людини констатує порушення статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.
142. Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акту, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм.
143. Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення "суспільного", "публічного" інтересу, при визначенні якого Європейський суд з прав людини надає державам право користуватися "значною свободою (полем) розсуду". Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.
144. Принцип "пропорційності" передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. "Справедлива рівновага" передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе "індивідуальний і надмірний тягар".
145. Крім того, у справі "Рисовський проти України" (заява №29979/04, Рішення від 20.10.2011, набуло статусу остаточного 20.01.2012) Європейський суд з прав людини підкреслив особливу важливість принципу "належного урядування". Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб.
146. Виходячи з викладеного, апеляційний господарський суд у цій справі дійшов висновку, що набутий Відповідачем майновий інтерес у реалізації Договору шляхом забудови спірної земельної ділянки є майном у розумінні приписів статті 1 Першого протоколу до Конвенції та практики Європейського суду з прав людини, яка є джерелом права. Тому положення зазначеної норми підлягають застосуванню для захисту визначених правомірних очікувань та майнового інтересу Відповідача щодо певного стану речей (у майбутньому), а саме реалізації Договору шляхом проведення забудови спірної земельної ділянки.
147. Натомість прийняття рішення про недійсність Договору з підстав порушення інтересів держави в особі позивачів, на думку апеляційного господарського суду, свідчитиме про необґрунтоване (незаконне) втручання державного органу в право власності Відповідача на майно у вигляді правомірних очікувань та майнових інтересів, яке зумовить їх припинення.
148. Верховний Суд вважає слушними посилання господарського суду апеляційної інстанції на наведені правові позиції щодо необхідності дотримання вимог статті 1 Першого протоколу до Конвенції, зокрема застосування принципу належного врядування суб`єктами владних повноважень, неприпустимості непропорційного, невиправленого та / або незаконного втручання в право мирного володіння осіб.
149. Однак Верховний Суд вважає передчасним висновок апеляційного господарського суду про відповідність інтересу Відповідача щодо забудови земельної ділянки, який виник із Договору, поняттю "правомірного очікування" / "законного сподівання", позбавлення якого внаслідок визнання недійсним Договору (в разі наявності для того правових підстав) мало б наслідком порушення вимог статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
150. Щодо наведеного Верховний Суд звертає увагу на те, що Європейський суд з прав людини у рішенні у справі "Пайн Велі Девелопмент Лтд" та інші проти Ірландії" від 23.10.1991 зазначив, що статтю 1 Першого протоколу Конвенції можна застосувати до захисту "правомірних очікувань" щодо певного стану речей (у майбутньому), оскільки їх можна вважати складовою частиною власності. "Правомірні очікування" виникають у особи, якщо нею було дотримано всіх вимог законодавства для отримання відповідного рішення уповноваженого органу, а тому вона мала усі підстави вважати, що таке рішення є дійсним та розраховувати на певний стан речей.
151. Верховний Суд у постанові від 18.01.2023 по справі №580/1300/22 та від 13.02.2024 у справі №914/2585/21(914/799/23) сформулював правовий висновок стосовно застосування принципу "легітимних очікувань", що, головним чином, походить від англійського терміну "legitimate expectations" як розумні, небезпідставні або обґрунтовані очікування. Зокрема, Верховний Суд зазначив, що:
- принцип легітимних очікувань широко застосовується у судовій практиці та ґрунтується на низці конституційних положень, які гарантують захист права власності (стаття 41 Конституції України) та передбачуваність (прогнозованість) законодавства, яким визначаються обмежувальні заходи (статті 22, 57, 58, 94, 152 Конституції України);
- реалізація принципу легітимних очікувань полягає у досягненні бажаного результату шляхом вчинення правомірних дій з огляду на заздалегідь передбачені ймовірні наслідки; втілення легітимних очікувань унеможливлюється, зокрема, у випадку, коли особа не може досягнути прогнозованого результату внаслідок зміни правової основи у такі строки, що не є розумними та обґрунтованими;
- правовим підґрунтям (основою) для виникнення в особи легітимного очікування можуть бути: норма права (законодавство), судова практика, акт індивідуальної дії, конкретне судове рішення, що набуло законної сили, або умови договору;
- відсутність у законі безпосередніх приписів щодо певного права, яке, однак, слідує із загальних конституційних принципів або природного права, або відсутність закону, що визначає механізм реалізації такого права, самостійно не може свідчити про відсутність правового підґрунтя для виникнення в особи легітимного очікування щодо реалізації такого права;
- легітимні очікування не можна ототожнювати із сподіваннями, що виникають на підставі особистого сприйняття або помилкової оцінки певних обставин чи норм права (законодавства); не можуть виникати легітимні очікування, якщо існує реальний спір щодо правильного тлумачення та застосування національного законодавства; обов`язковою умовою, за наявності якої певне сподівання (вимога) особи набуває ознак легітимного очікування є те, що таке очікування (вимога) має належне правове підґрунтя, тобто наявне достатнє джерело для відповідного очікування (вимоги).
152. У постанові від 29.10.2024 у справі №910/10622/23 Верховний Суд також зауважив, що правомірне очікування виникає у особи в тому випадку, коли внаслідок правового регулювання зі сторони суб`єкта владних повноважень у особи наявне розумне сподівання, що стосовно до неї суб`єкт владних повноважень буде діяти саме так, а не інакше. Наявність "законних очікувань" (яку в кожному окремому випадку встановлює суд) є передумовою для відповідного захисту. В свою чергу, умовою наявності законного очікування в розумінні практики Європейського суду з прав людини є достатні законні підстави (sufficient legal basis) в національному праві або усталена практика публічної адміністрації. Іншими словами, законне очікування - це очікування можливості (ефективного) здійснення певного права, як прямо гарантованого, так і опосередкованого (того, яке випливає з інших прав), у разі якщо особа прямо не виключена з кола тих, хто є носіями відповідного права.
153. Зважаючи на викладене, для надання належної правової оцінки обставинам щодо можливого порушення вимог статті 1 Першого протоколу до Конвенції, зокрема, внаслідок неналежного врядування суб`єктами владних повноважень у їх діяльності під час вирішення питань щодо виникнення, зміни і припинення суб`єктивних прав та інтересів людини, та втручання у мирне володіння майном певної особи у вигляді правомірних очікувань і майнових інтересів, необхідною передумовою є встановлення обставин щодо наявності таких законних очікувань, враховуючи правове підґрунтя для їх виникнення, правомірність дій зазначеної особи тощо.
154. Як вбачається зі змісту оскаржуваної постанови, господарський суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що задоволення позовів у цій справі про визнання недійсним Договору свідчитиме про необґрунтоване (незаконне) втручання у право власності Відповідача на майно у вигляді правомірних очікувань та майнових інтересів із його виконання, виходячи лише з встановлення обставин, які свідчать про неналежне врядування позивачів, суперечливість, непослідовність і недобросовісність їх поведінки, адже вони первісно не висували заперечень щодо укладення Договору, а після його укладення своїми діями забезпечили можливість його фактичної реалізації.
155. Проте всупереч принципам об`єктивності, пропорційності та неупередженості апеляційний господарський суд не досліджував та не надав правової оцінки поведінці (діям та / або бездіяльності) Відповідача у контексті легітимності його майнового інтересу на забудову відповідної земельної ділянки на підставі Договору, зокрема, з урахуванням обізнаності його про наявність / відсутність у Боржника як контрагента за Договором певних прав на зазначену земельну ділянку державної власності (в тому числі права її забудови та / або права надавати її для забудови іншим особам згідно з вимогами земельного законодавства), про розташування на земельній ділянці майна, належного державному підприємству, щодо якого відкрито справу про банкрутство, тощо. Суд не дослідив обставини щодо вчинення Відповідачем до укладення Договору певних дій, спрямованих на врегулювання відповідних питань (зокрема шляхом звернення до Київської міської державної адміністрації), які могли би унеможливити реалізацію вказаного правочину, проведення спірної забудови, дотримання ним при цьому вимог законодавства.
156. Також господарський суд апеляційної інстанції не з`ясував, які конкретно дії чи рішення особи, що здійснює права власника відповідної земельної ділянки від імені держави, вчинені до укладення Договору, стали підґрунтям для того, щоб Відповідач міг розраховувати на можливість його реалізації (в разі укладення) із дотриманням вимог земельного законодавства, очікувати у подальшому певних дій від відповідних державних органів, а отже, й зумовили участь Відповідача у відповідних правовідносинах шляхом укладення правочину з Боржником.
157. Пославшись на вчинення позивачами після укладення Договору дій задля забезпечення можливості його реального виконання, апеляційний господарський суд зазначив, зокрема, про віднесення відповідної земельної ділянки до меж житлової забудови, реєстрацію за Боржником права користування нею, поділ земельної ділянки, зміну її цільового призначення. Однак господарський суд апеляційної інстанції не обґрунтував того, в чому полягало недотримання Київською міською державною адміністрацією принципів "належного урядування" та відповідного "правомірного очікування" безпосередньо стосовно Відповідача.
158. Залишивши всупереч вимогам статті 316 Господарського процесуального кодексу України поза увагою вказівки, викладені в постанові Верховного Суду від 07.11.2023 у цій справі, апеляційний господарський суд не дослідив наявність обставин, які б свідчили про підписання Київською міською державною адміністрацією Договору або погодження нею в інший спосіб передачі відповідної земельної ділянки на користь Відповідача з метою подальшого будівництва житлового комплексу, не з`ясував дату внесення до Державного земельного кадастру змін цільового призначення зазначеної земельної ділянки.
159. Також у контексті висновку про покладення на Відповідача індивідуального та надмірного тягаря в разі визнання недійсним Договору господарський суд апеляційної інстанції не дослідив наявність витрат, які здійснив Відповідач у зв`язку із виконанням Договору. Зокрема, суд зазначив про приведення земельної ділянки у стан, необхідний для початку її забудови, без посилання на певні наявні у справі докази проведення відповідних робіт із підготовки земельної ділянки, знесення розташованих на ній об`єктів, вартості таких робіт тощо.
160. Місцевий господарський суд під час нового розгляду справи також не досліджував перелічені обставини, у зв`язку з чим у Верховного Суду наразі відсутні достатні підстави для висновку про виникнення у Відповідача саме легітимних очікувань у зв`язку з укладенням Договору, що підлягають захисту, вчинення державними органами діянь (дій або бездіяльності), які б могли бути визнані "неналежним урядуванням" щодо зазначеної особи.
161. Отже, господарські суди першої та апеляційної інстанцій під час розгляду цієї справи не дотримались вимог статей 74, 86, 236, 269, 316 Господарського процесуального кодексу України щодо всебічного, повного і об`єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, із належним дослідженням зібраних у справі доказів, а також застосуванням усіх наданих їм процесуальним законом повноважень, у зв`язку з чим неправильно застосували норми матеріального права, не врахувавши висновків щодо їх застосування, викладених у постановах Верховного Суду, а також вказівок, що містяться у постанові суду касаційної інстанції. Вказані порушення не можуть бути усунуті Верховним Судом самостійно в силу встановлених статтею 300 Господарського процесуального кодексу України меж розгляду справи.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
162. Зважаючи на викладене, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційні скарги слід задовольнити частково.
163. Відповідно до положень статей 300, 310 Господарського процесуального кодексу України оскаржувані постанову апеляційного господарського суду та рішення місцевого господарського суду необхідно скасувати з переданням справи на новий розгляд до господарського суду першої інстанції.
164. Під час нового розгляду справи судам слід взяти до уваги викладене, повно та всебічно перевірити фактичні обставини справи, надати належну оцінку наявним у справі доказам, доводам та запереченням сторін, і в залежності від установленого та вимог закону прийняти законне та обґрунтоване рішення.
Розподіл судових витрат
165. Оскільки справа направляється на новий розгляд до суду першої інстанції, розподіл судових витрат судом не здійснюється.
Керуючись статтями 300, 301, 308, 310, 314-317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
ПОСТАНОВИВ:
1. Касаційні скарги Фонду державного майна України та заступника Генерального прокурора задовольнити частково.
2. Постанову Північного апеляційного господарського суду від 24.09.2024 у справі №910/9030/20 та рішення Господарського суду міста Києва від 08.05.2024 скасувати, а справу передати на новий розгляд до господарського суду першої інстанції.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий В. Картере
Судді С. Жуков
К. Огороднік
Суд | Касаційний господарський суд Верховного Суду |
Дата ухвалення рішення | 23.01.2025 |
Оприлюднено | 03.02.2025 |
Номер документу | 124829948 |
Судочинство | Господарське |
Господарське
Касаційний господарський суд Верховного Суду
Картере В.І.
Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Із Зазначенням Авторства 4.0 Міжнародна, якщо інше не зазначено на відповідній сторінці
© 2016‒2025Опендатабот
🇺🇦 Зроблено в Україні