Рішення

від 27.01.2025 по справі 711/5752/24

ПРИДНІПРОВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М.ЧЕРКАС

Придніпровський районний суд м.Черкаси

Справа № 711/5752/24

Провадження № 2/711/132/25

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 січня 2025 року Придніпровський районний суд м. Черкаси в складі:

головуючого-судді: Скляренко В.М.

при секретарі Копаєвій Є.В.

за участі:

представника позивача - ОСОБА_1

відповідача - ОСОБА_2

представника відповідачки ОСОБА_3 Глущенка О.С.

представника третьої особи ОСОБА_4 - Чернявського А.Л.

представника третьої особи ОСОБА_5 Глущенка О.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду м. Черкаси цивільну справу за позовом Львівського національного університету імені Івана Франка до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням та виселення, -

в с т а н о в и в:

Львівський національний університет імені Івана Франка звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , в якому просив: 1) визнати відповідачів такими, що втратили право на проживання у службовій квартирі за адресою: АДРЕСА_1 ; 2) усунути перешкоди у здійсненні позивачем права користування належної йому квартирою за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом виселення відповідачів з такого житла.

В обґрунтування позовних вимог в позові зазначено, що спірна квартира є державною власністю і на підставі договору купівлі-продажу від 19.11.2013 право власності на таку кватиру зареєстроване за Університетом банківської справи Національного банку України. Відповідний університет реорганізовано шляхом приєднання його до Львівського національного університету ім. І.Франка, внаслідок чого позивач відповідно до наказу Міністерства освіти і науки України від 14.02.2022 №165 є правонаступником всього майна, прав та обов`язків Університету банківської справи, а діяльність останнього припинена 30.09.2022. 08.12.2023 відокремлений підрозділ «Черкаське навчально-наукове відділення Львівського національного університету ім. І.Франка» було закрито. Відповідачі заселилися у спірну квартиру на підставі ордеру від 26.01.2016, виданого виконавчим комітетом Черкаської міської ради для заселення службового житла двома особами (відповідачами), оскільки останні були працівниками Черкаського інституту банківської справи УБС НБУ за контрактами з 01.09.2014. Окрім відповідачів у спірній квартирі зареєстроване також місце проживання ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , (з 21.04.2016) та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , (з 09.11.2020), хоча власником службового житла не надавався дозвіл на реєстрацію таких осіб. 31.08.2019 відповідачів було звільнено у зв`язку із закінченням строку трудового договору. 30.04.2020 відповідачам було направлено вимогу про виселення зі службового житла у місячний термін разом з усіма особами, які там проживають, проте ОСОБА_2 повідомив про необґрунтованість такої вимоги та зазначив, що має намір продовжувати користуватись службовим житлом. Позивач стверджує, що внаслідок припинення трудових відносин відповідачі втратили право користування службовим житлом, а тому підлягають виселенню зі спірної квартири разом з усіма особами, які з ними проживають.

Відповідачі заперечили проти позову та у письмових відзивах просили відмовити у задоволенні позовних вимог. В обґрунтування заперечень посилаються на те, що ОСОБА_2 з 01.09.2003 працював в Університеті банківської справи Національного банку України на різних посадах у різних підрозділах такого навчального закладу. Відповідачі є подружжям. З 01.09.2014 по 31.08.2019 ОСОБА_2 працював у Черкаському інституті УБС НБУ, а тому йому було надано спірну квартиру в якості службового житлового приміщення для проживання в ній разом з дружиною, куди вони заселилися 06.02.2016. В подальшому, ІНФОРМАЦІЯ_3 , до такої квартири заселився батько відповідача - ОСОБА_4 а згодом у відповідачів народилася донька ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , яка також проживає у спірній квартирі разом з відповідачами. Остання вимога про виселення зі спірної квартири надсилалась відповідачам у травні 2021 року, на що вони повідомили позивача про необґрунтованість такої вимоги, і з того часу ніхто не звертався до них з вимогою залишити спірну квартиру. На теперішній час відповідачі разом з членами своєї сім`ї фактично і безперервно понад вісім з половиною років користуються спірною квартирою, добросовісно виконують обов`язки наймачів такого житла, а сама спірна квартира є їхнім єдиним житлом, оскільки вони є внутрішньо переміщеними особами, які переїхали до міста Черкаси з окупованої території АРК Крим. Підрозділ позивача Черкаське навчально-наукове відділення з 12.12.2023 закрите, а отже спірна квартира не може використовуватись позивачем, як службове житло за цільовим призначенням, внаслідок чого вимоги позивача про виселення відповідачів зі спірної квартири не мають легітимної мети, а сам факт користування такою квартирою відповідачами не порушує законних прав та інтересів позивача. Отже вимога про виселення відповідачів є невиправданим втручанням у приватну сферу життя відповідачів та порушує їх право на мирне володіння житлом. Окремо відповідачі зазначають, що звільнення ОСОБА_2 , що мало місце 31.08.2019, було незаконним, оскільки здійснено без попередньої згоди Первинної профспілкової організації Черкаського ННІ ДВНЗ «Університет банківської справи», в якій він перебував на виборній посаді профорганізатора, а відтак сам факт його звільнення не може бути визнано в якості законної фактичної підстави вимог про визнання відповідачів такими, що втратили право користування спірною квартирою.

26.07.2024 судом відкрито провадження у справі з прийняттям рішення про здійснення розгляду справи за правилами загального позовного провадження.

09.08.2024 на адресу суду надійшов відзив ОСОБА_2 проти позову, в якому викладено обґрунтування позиції відповідача проти позовних вимог.

09.08.2024 від представника ОСОБА_3 адвокат Глущенко О.С., який діє на підставі ордеру серії СА №1089858 від 07.08.2024, також надійшов письмовий відзив проти позову, в якому викладено обґрунтування позиції відповідача проти позовних вимог.

09.08.2024 від представника третьої особи ОСОБА_4 адвокат Чернявський А.Л., який діє на підставі ордеру серії СА №1077256 від 29.07.2024, на адресу суду надійшли письмові пояснення третьої особи щодо позову, в яких викладено позицію про необхідність ухвалення у справі рішення про відмову у позові з підстав, викладених у відзиві відповідачів. Додатково у поясненнях зазначено, що ОСОБА_4 заселився у спірну квартиру, як член сім`ї наймача, і проживає там понад вісім років поспіль. При цьому ОСОБА_4 є особою похилого віку, має статус дитини війни, отримує пенсію за віком та перебуває на пенсійному обліку за місцем проживання в ГУ ПФУ в Черкаській області, а також не має іншого житла та/або нерухомого майна, придатного для проживання.

Також 09.08.2024 до суду надійшли письмові пояснення третьої особи ОСОБА_5 , в інтересах якої діє адвокат Глущенко О.С. на підставі ордеру серії СА №1089859 від 07.08.2024, в яких викладено позицію про необхідність ухвалення у справі рішення про відмову у позові з підстав, викладених у відзиві відповідачів.

23.08.2024 від представника позивача адвокат Гудз Б.Д., який діє на підставі електронної довіреності від 01.05.2024, надійшла відповідь на відзив, в якій вказується про необґрунтованість заперечень відповідачів та третіх осіб проти позовних вимог. Представник позивача зазначає про відсутність правових підстав для зайняття спірної квартири відповідачами через припинення трудових відносин між останніми та позивачем, внаслідок чого на теперішній час порушені права позивача, як власника житла, а виселення відповідачів в даній ситуації прямо передбачено законом, переслідує легітимну мету і є пропорційним втручанням у право на повагу до житла. Окремо акцентується увага на неправомірності реєстрації у спірній квартирі третьої особи ОСОБА_4 оскільки реєстрація такої особи здійснена без згоди позивача, як власника житла.

24.09.2024 судом закрите підготовче провадження у справі, а справу призначено до судового розгляду.

20.11.2024, 11.12.2024 та 30.12.2024 від представника позивача на адресу суду надійшли додаткові письмові пояснення, в яких більш детально аргументовано доводи сторони позивача на підтримання обґрунтованості позовних вимог.

В судовому засіданні представник позивача підтримав позовні вимоги та наполягав на їх задоволенні з підстав, викладених у позові та у відповіді на відзив. Додатково пояснив, що спірна квартира є об`єктом державної власності і входить до складу матеріально-технічної бази Університету. На теперішній час позивач не може ефективно використовувати спірну квартиру для проживання в ній працівників Університету або шляхом передання такого об`єкту іншим державним або комунальним закладам освіти. Відповідачі неодноразово повідомлялися про необхідність виселення зі спірного службового житла через припинення правових підстав для його зайняття і їм пропонувалася можливість тимчасово заселитися до гуртожитку, проте вони свідомо і безпідставно відмовляються звільнити службове житло. Додатково зазначив, що фактично у власності відповідачів є інше житлове приміщення одна квартира на тимчасово окупованій території АРК Крим (м. Севастополь) і одна квартира на території м. Суми а отже виселення відповідачів зі службового житла не становитиме непропорційного втручання у їх право на повагу до житла. Зауважив, що поведінка відповідачів не відповідає засадам добросовісності і порушує передбачений законом порядок використання службового житла.

Відповідач ОСОБА_2 , який також діє в інтересах третьої особи ОСОБА_4 , заперечив проти позовних вимог з підстав, викладених у відзиві, та наполягав на необхідності ухвалення судом рішення про відмову у позові. Додатково пояснив, що позивач наразі не може використовувати спірну квартиру, як службове житло для своїх працівників, оскільки не здійснює діяльність на території міста Черкаси. Зазначив, що він загалом пропрацював в Університеті банківської справи 16 років, а тому не підлягає виселенню зі спірного житла. Зауважив, що його проживання у спірній квартирі разом з сім`єю ніяким чином не порушує законних прав та інтересів позивача, що свідчить про необґрунтованість позову. Також зазначив, що в якості відповідачів у позові зазначено лише його та його дружину, тоді як в квартирі проживають ще його батько та малолітня донька відповідачів, яка не може залишатися проживати у квартирі без супроводу батьків. Окремо акцентував увагу, що в даному випадку виселення відповідачів зі спірного житла становитиме невиправдане втручання у право на повагу до житла.

Представник відповідачки ОСОБА_3 , який також діє в інтересах третьої особи ОСОБА_5 , адвокат Глущенко О.С. також заперечив проти позову в повному обсязі з підстав, викладених у відзивах відповідачів. Додатково пояснив, що відповідача ОСОБА_2 було незаконно звільнено, а тому відсутні правові підстави для його виселення зі службового житла. Зазначив, що в даному випадку позивач діє недобросовісно, оскільки вимагає виселення відповідачів з житла, з яким у останніх наявні сталі правові зв`язки, тоді як таке житло фактично на теперішній час не може використовуватись позивачем за цільовим призначенням. Додатково зауважив, що виселення відповідачів можливе лише за умови надання їм іншого житла, яке за своїми ознаками не буде гіршим за спірну квартиру та не буде меншою за площею.

Заслухавши пояснення представників учасників справи, дослідивши матеріали справи та оцінивши наявні у справі докази, судом встановлені наступні обставини справи та відповідні їм правовідносини.

Судом встановлено, що відповідно до нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу від 19.11.2013, укладеного між ОСОБА_6 та Університетом банківської справи Національного банку України (м. Київ) (далі УБС), останнє набуло у власність квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 51,1кв.м, житловою площею 29,4кв.м (далі спірна квартира) /т. 1 а.с. 8-13/.

Згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна власником спірної квартири є УБС /т. 1 а.с. 14-15/.

Львівський національний університет імені Івана Франка (далі ЛНУ) є правонаступником УБС та його відокремленого підрозділу (Черкаський навчально-науковий інститут УБС), оскільки УБС реорганізовано шляхом його приєднання до ЛНУ, внаслідок чого 30.09.2022 зареєстровано припинення УБС, що підтверджується загальнодоступними відомостями з ЄДРПОУ /т. 1 а.с. 50-53/.

Згідно акту приймання-передачі цілісного майнового комплексу УБС до ЛНУ від 07.09.2022, позивачем прийняте на баланс майно, що перебувало на балансі УБС, зокрема і спірну квартиру /т. 1 а.с. 22-49/.

Беручи до уваги, що УБС та ЛНУ є державними закладом освіти, а їх засновником є Міністерство освіти і науки України, то все майно, яке рахується на балансі таких закладів є об`єктом державної власності, яке на теперішній час перебуває у господарському віданні позивача.

З 01.09.2003 відповідач ОСОБА_2 працював на різних посадах у різних підрозділах УБС і 31.07.2014 був звільнений з Севастопольського інституту банківської справи у зв`язку зі скороченням штату працівників /т. 1 а.с. 116-124/.

З 20.10.2007 відповідачі перебувають між собою у шлюбі /т. 1 а.с. 109/.

З 01.09.2014 відповідачів було прийнято на посади науково-педагогічних працівників Черкаського інституту банківської справи УБС за контрактом на п`ять років з 01.09.2014 по 31.08.2019 /т. 1 а.с. 57-58, 61-64/.

Відповідно до п. 1.1. Витягу з протоколу засідання Вченої ради Черкаського навчально-наукового інституту УБС N?5 від 31.12.2015 Вченою радою було ухвалено клопотати перед адміністрацією щодо надання ОСОБА_2 та його сім?ї службове приміщення на час виконання ними обов?язків /т. 1 а.с. 54-56/.

Протоколом №13 спільного засідання адміністрації профспілкового комітету Черкаського навчально-наукового інституту УБС від 31.12.2015 ухвалено надати службове приміщення спірну квартиру як службової, працівникові інституту, доценту кафедри правознавства, кандидату юридичних наук ОСОБА_2 , 1979р.н., на сім?ю у складі дві особи (він - одержувач житла, дружина - ОСОБА_3 , 1985р.н.) /т. 1 а.с. 66/.

Зазначений протокол затверджено рішенням виконавчого комітету Черкаської міської ради №76 від 26.01.2016 /т. 1 а.с. 67/.

На підставі зазначеного рішення ОСОБА_2 виконавчим комітетом Черкаської міської ради було видано ордер N?071539 серії А від 26.01.2016, в якому (на зворотному боці) було зазначено також дружину ОСОБА_3 /т. 1 а.с. 65/.

Відповідачі з 06.02.2016 і по теперішній час мають зареєстроване місце проживання у спірній квартирі /т. 1 а.с. 104-105/. З 21.04.2016 у такій кватирі також зареєстрований батько відповідача ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 /т. 1 а.с. 106, 107/.

31.08.2019 відповідачів було звільнено з Черкаського навчально-наукового інституту УБС у зв?язку із закінченням строку трудового договору, згідно п. 2 ст. 36 КЗпП України /т. 1 а.с. 59-60/.

У зв?язку із закінченням виконання службових обов?язків та, відповідно, припиненням права користування службовим житлом, ОСОБА_2 як одержувачу квартири було направлено вимогу N?01-015/359 від 30.04.2020 про виселення зі службового приміщення разом з усіма особами, які там проживають, у місячний термін з дня отримання такої вимоги /т. 1 а.с. 68-69/. У відповідь ОСОБА_2 листом від 05.06.2020 повідомив, що вважає вимогу необґрунтованою та має намір продовжувати користуватись службовим житлом /т. 1 а.с. 167/.

ІНФОРМАЦІЯ_2 у відповідачів народилася донька ОСОБА_5 , яка з 09.11.2020 також зареєстрована та фактично проживає разом з відповідачами у спірній квартирі /т. 1 а.с. 113/.

17.05.2021 УБС направило відповідачу ОСОБА_2 вимогу про виселення зі спірної квартири в строк до 01.07.2021. Додатково у такій вимозі було запропоновано відповідачу разом з сім`єю для проживання кімнати у гуртожитку №1 Черкаського навчально-наукового інституту УБС площею 18кв.м., 17кв.м. /т. 1 а.с. 168/. У відповідь відповідач повідомив про свій намір продовжити користування спірною квартирою /т. 1 а.с. 169/.

Всі вищевикладені обставини, окрім їх підтвердження письмовими доказами, фактично визнаються сторонами, а тому суд вважає їх доведеними.

Отже на теперішній час у спірній квартирі фактично проживають та зареєстровано чотири особи: ОСОБА_2 (відповідач), ОСОБА_3 (відповідачка), ОСОБА_5 (донька відповідачів), ОСОБА_4 (батько відповідача) /т. 1 а.с. 73/. Відповідачі відмовляються в добровільному порядку виселятися зі спірної квартири.

В той же час відповідачі мають у спільній приватній власності житлову квартиру, яка знаходиться на тимчасово окупованій території АРК Крим в м. Севастополь. Окрім того, відповідач ОСОБА_2 має у спільній власності з ОСОБА_7 житлову квартиру в м. Суми. Зазначене підтверджується відповідними відомостями з Реєстру прав власності на нерухоме майно.

Оскільки відповідачі в добровільному порядку відмовляються звільнити спірну квартиру, в яку заселились як у службове житло, то позивач звернувся до суду з даним позовом.

Таким чином, між сторонами існує спір, який виник з житлових правовідносин щодо порядку користування службовим житлом, який регулюється нормами Житлового кодексу України (далі ЖК).

Відповідно до статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого права.

Згідно ч. 1, 2 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

У статті 1 ЖК передбачено, що відповідно до Конституції України громадяни мають право на житло. Це право забезпечується розвитком і охороною житлового фонду, сприянням кооперативному та індивідуальному житловому будівництву, справедливим розподілом під громадським контролем жилої площі, яка надається в міру здійснення програми будівництва благоустроєних жител, наданням громадянам за їх бажанням грошової компенсації за належне їм для отримання жиле приміщення для категорій громадян, визначених законом, а також невисокою платою за квартиру і комунальні послуги.

Статтею 2 ЖК визначено, що завданнями житлового законодавства України є регулювання житлових відносин з метою забезпечення гарантованого Конституцією України права громадян на житло, належного використання і схоронності житлового фонду, а також зміцнення законності в галузі житлових відносин.

За частиною першою статті 118 ЖК службові жилі приміщення призначаються для заселення громадянами, які у зв`язку з характером їх трудових відносин повинні проживати за місцем роботи або поблизу від нього. Жиле приміщення включається до числа службових рішенням виконавчого комітету районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів. Під службові жилі приміщення виділяються, як правило, окремі квартири.

Можливість отримання особою службового житла прямо пов`язана з її перебуванням у трудових відносинах із підприємством, установою, організацією та наявною у зв`язку з цим потребою проживання за місцем роботи або поблизу нього ч. 1 ст. 118 ЖК. Незважаючи на те, що за чинним законодавством України службове житло не належить до житлових приміщень із фондів житла для тимчасового проживання, його використання не має постійного характеру, оскільки обмежується часом перебування особи, якій воно було надане, у трудових правовідносинах із роботодавцем. Відтак, той, хто користується службовим житловим приміщенням, усвідомлює свій обов`язок щодо його звільнення після припинення трудових правовідносин із підприємством, установою, організацією, яка є його власником.

Як передбачено ч. 2 ст. 121 ЖК службові жилі приміщення надаються за рішенням адміністрації підприємства, установи, організації, правління колгоспу, органу управління іншої кооперативної та іншого громадського об`єднання.

Відповідно до ч.ч. 1, 3 ст. 122 ЖК на підставі рішення про надання службового жилого приміщення виконавчий комітет районної, міської, районної в місті ради видає громадянинові спеціальний ордер, який є єдиною підставою для вселення у надане службове жиле приміщення. Форма ордера встановлюється Кабінетом Міністрів України.

В даному випадку правомірність вселення відповідачів у спірну квартиру сторонами у справі не заперечується.

Постановою Ради Міністрів УРСР від 04.02.1988 року № 37 «Про службові жилі приміщення» затверджені «Перелік категорій працівників, яким може бути надано службові жилі приміщення, затвердженого» (далі Перелік) та «Положення про порядок надання службових жилих приміщень і користування ними в Українській РСР» (далі Положення).

Пунктом 59 Переліку передбачено, що службове жиле приміщення може бути надано науково-педагогічним та науковим працівникам державних вищих навчальних закладів III - IV рівня акредитації та наукових, науково-виробничих установ.

Відповідно до п. 2 Положення службові жилі приміщення призначаються для заселення громадянами, які у зв`язку з характером їх трудових відносин повинні проживати за місцем роботи або поблизу від нього. Через це зазначені приміщення повинні знаходитися у безпосередній близькості від дільниці, яка ними обслуговується (їх робочого місця). Підприємства, установи, організації мають використовувати службові жилі приміщення за їх цільовим призначенням.

Згідно п. 9. Положення для одержання службового жилого приміщення відповідний працівник подає заяву адміністрації підприємства, установи, організації. До заяви додається довідка з місця проживання про склад сім`ї і прописку. Члени сім`ї заявника, які бажають оселитися в службове жиле приміщення, дають письмову згоду на проживання в зазначеному приміщенні.

Відповідно до п. 14 Положення службове жиле приміщення надається працівникові на всіх членів сім`ї, які проживають разом з ним (а також на дружину (чоловіка) і неповнолітніх дітей, які проживають окремо від заявника в даному або в іншому населеному пункті), вказаних у пункті 9 цього Положення.

Згідно з п. 15 Положення службове жиле приміщення надається робітникам, службовцям і колгоспникам на час виконання ними обов`язків, які потребують проживання в такому приміщенні.

Пунктами 17, 18 Положення передбачено, що перед винесенням рішення про надання службового жилого приміщення адміністрація підприємства, установи, організації зобов`язана роз`яснити працівникові особливості договору найму зазначеного приміщення. Громадяни, вказані в рішенні про надання службового жилого приміщення, дають письмове зобов`язання про звільнення займаного жилого приміщення в будинку державного або громадського житлового фонду чи в будинку житлово-будівельного кооперативу (за винятком тих, кому жилі приміщення належать на праві приватної власності).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04.07.2018 у справі №653/1096/16 зазначила, що «особливість права користування службовим житлом полягає, зокрема, у тому, що житло надається у зв`язку зі службовими відносинами, тимчасово, до настання певних умов. Особа, яка користується службовим житлом, усвідомлює, що після припинення її правовідносин з роботодавцем вона зобов`язана звільнити надане ним житлове приміщення у відповідності до статті 124 ЖК».

Отже слід виснувати, що службове житло надається особі тимчасово, допоки з роботодавцем, який надав це житло, її пов`язують трудові правовідносини. Після їх припинення службове житло має бути повернене роботодавцю для того, щоб у ньому мали можливість проживати інші працівники. Відтак, виселення особи зі службового житла після припинення трудових правовідносин із роботодавцем переслідує легітимну мету у розумінні статті 8 Конвенції.

Конституція України в частині третій статті 47 проголошує, зокрема, що ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Згідно з ч. 1 ст. 109 ЖК виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом.

Робітники і службовці, що припинили трудові відносини з підприємством, установою, організацією, а також громадяни, які виключені з членів колгоспу або вийшли з колгоспу за власним бажанням, підлягають виселенню з службового жилого приміщення з усіма особами, які з ними проживають, без надання іншого жилого приміщення (ст. 124 ЖК).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04.07.2018 року у справі № 653/1096/16-ц зробила висновок, що «навіть якщо власник службового житла не висловив вимогу звільнити це житло, проживання у ньому після припинення трудових правовідносин з роботодавцем не свідчить про законність його використання особою, якій воно було надане на час існування зазначених правовідносин. Власник нерухомого майна не втрачає права володіння ним навіть тоді, коли таке майно протиправно використовує інша особа.

З моменту, коли перестали існувати правові підстави для користування службовим житлом, особа, якій воно було надане, володіє ним незаконно, і власник має право вимагати усунення перешкод у користуванні та розпорядженні таким майном шляхом виселення. Виселення особи зі службового житла після припинення трудових правовідносин із роботодавцем переслідує легітимну мету у розумінні статті 8 Конвенції.»

Отже, за загальним правилом, особи втрачають право користування службовим жилим приміщенням та підлягають виселенню із нього без надання іншого житла після того, як припинили існувати підстави для вселення та проживання у службовому жилому приміщенні, зокрема, у разі припинення трудових відносин з підприємством, установою, організацією, переміщення військовослужбовців по службі, пов`язаного з переїздом в іншу місцевість, колишні члени сім`ї військовослужбовця, які проживають при ньому після розірвання шлюбу тощо.

Виключно у випадках, передбачених законодавством, такі особи можуть надалі проживати у такому приміщенні.

За обставинами спірних правовідносин судом встановлено, що спірна квартира була виділена в якості службового житла відповідачу ОСОБА_2 для його заселення в таке житло разом з його дружиною ( ОСОБА_3 ) на період роботи ОСОБА_2 в Черкаському інституті банківської справи УБС. Оскільки трудові відносини між УБС та відповідачами припинилися 31.08.2019, то останні мали звільнити спірну квартиру на вимогу УБС.

В контексті доводів відповідачів щодо законності звільнення ОСОБА_2 з Черкаського ННІ УБС суд зауважує, що підставою звільнення відповідача (підстава припинення трудових відносин) було закінчення строку дії контракту (трудового договору), тобто п. 2 ч. 1 ст. 36 Кодексу законів про працю України (далі КЗпП).

Порядок розірвання трудового договору з ініціативи роботодавця за попередньою згодою виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) регламентується змістом статті 43 КЗпП. Аналіз змісту такої норми свідчить, що вона стосується випадків, коли розірвання трудового договору відбувається з ініціативи роботодавця, а відтак є незастосовною до випадків, коли припинення трудового договору відбувається за ініціативою працівника або за угодою сторін.

Згідно з ч. 3 ст. 21 КЗпП контракт є особливою формою трудового договору, в якому строк його дії, права, обов`язки і відповідальність сторін (в тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення та організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін. Отже слід виснувати, що роботодавець та працівник можуть визначати умовами контракту особливості процедури припинення трудових відносин

Пунктом 6.3 контракту від 01.09.2014, укладеного між ОСОБА_2 та Черкаським інститутом банківської справи УБС, чітко регламентовано порядок припинення дії контракту у зв`язку із закінченням строку його дії, і будь-яких положень про необхідність погодження такої процедури з профспілковими організаціями умови контракту не містять. У свою чергу положення статті 43 КЗпП є незастосовними до регулювання відносин, пов`язаних з припиненням трудового договору з підстав, передбачених п. 1, 2 ч. 1 ст. 36 КЗпП.

Отже необґрунтованими є доводи відповідачів про те, що припинення трудових правовідносин ОСОБА_2 з Черкаським ННІ УБС було незаконним.

В той же час суд бере до уваги, що ОСОБА_2 має стаж роботи у різних підрозділах УБС понад 10 років, а відтак при виселенні його зі службового житла (спірної квартири) слід враховувати положення ст. 125 ЖК, якою передбачені обмеження щодо виселення певної категорії осіб зі службового житла без надання іншого житлового приміщення.

В цьому аспекті суд зауважує, що системний аналіз змісту положень ЖК та норм Положення про порядок надання службових жилих приміщень і користування ними свідчить, що метою встановлення заборони виселення зі службових приміщень без надання іншого жилого приміщення певної категорії осіб є реальна реалізація державної політики із забезпечення громадян України житлом.

Житло є складовим елементом достатнього життєвого рівня, право на який має кожен (стаття 48 Конституції України, пункт 1 статті 25 Загальної декларації прав людини 1948 року, пункт 1 статті 11 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 року).

Україна має зобов`язання гарантувати право на житло і на міжнародному рівні. Так, відповідно до пунктів 1, 2 статті 31 Європейської соціальної хартії (переглянутої) 1996 року держава зобов`язується вживати заходів, спрямованих на сприяння доступові до житла належного рівня та запобігання бездомності, її скорочення з метою поступової ліквідації (а. 2, 3 п. 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України (Другий сенат) від 20.10.2021 № 7-р(ІІ)/2021).

Конституційний Суд України в рішенні від 20.12.2019 №12-р/2019 зазначив, що з аналізу положень другого речення частини першої, частини другої статті 47 Конституції України випливає, що право на житло може бути реалізоване у спосіб будівництва житла, придбання його у власність або взяття в оренду, а громадянами, які потребують соціального захисту, у спосіб отримання соціального житла від держави або органів місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону (а. 3 пп. 2.1 п. 2 мотивувальної частини рішення).

Відповідно до ст. 125 ЖК без надання іншого жилого приміщення у випадках, зазначених у статті 124 цього Кодексу, не може бути виселено, зокрема, осіб, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації, що надали їм службове жиле приміщення, не менш як десять років.

Тлумачення змісту положень ст. 125 ЖК в контексті завдань житлового законодавства України свідчить, що дія такої норми направлена в першу чергу на захист осіб, які не мають власного житла та/або не забезпечені житлом, тобто не мають можливості реалізувати право на житло. Отже при оцінці підстав для застосування до спірних правовідносин положень ст. 125 ЖК необхідним є надання оцінки обставинам поведінки відповідачів та наявності в них можливості реалізувати право на житло.

За обставинами спірних правовідносин судом встановлено, що відповідач ОСОБА_2 має у приватній власності дві житлові квартири одна в м. Севастополь (1/2 частка) і одна в м. Суми (1/3 частка).

Квартира в м. Севастополь АРК Крим належить на праві спільної приватної власності відповідачам, в якій вони проживали та були зареєстровані у встановленому законом порядку до моменту їх переміщення з території АРК Крим внаслідок тимчасової окупації даної території Російською Федерацією, що підтверджується відомостями з Реєстру прав власності на нерухоме майно та довідками про взяття на облік внутрішньо переміщених осіб /т. 1 а.с. 110-112/. Право власності відповідачів на таку квартиру зареєстроване на підставі свідоцтва про право власності від 19.10.2012, яке видане Фондом комунального майна Севастопольської міської ради на підставі розпорядження від 19.10.2012 №640/49. Натомість до теперішнього часу відповідна територія є тимчасово окупованою, що обумовлює об`єктивні перешкоди у використанні такої квартири для безпечного проживання в ній сім`ї відповідачів.

На території м. Суми відповідач ОСОБА_2 має у спільній власності (1/3 частка) з ОСОБА_7 (2/3 частки) двокімнатну квартиру загальною площею 43,11кв.м., житлова площа 26,7кв.м. Право власності за відповідачем зареєстроване з 12.09.2008 на підставі свідоцтва про право власності від 04.09.1997, виданого Сумським виробничим об`єднанням «Електрон», та рішення Ковпаківського районного суду м. Суми від 07.07.2008, що підтверджується відомостями з Реєстру прав власності на нерухоме майно.

Отже слід резюмувати, що державою було неодноразово забезпечено реалізацію права відповідача ОСОБА_2 на житло шляхом набуття його у власність.

Після припинення трудових відносин з УБС в період часу з 24.01.2020 по 05.03.2021 відповідач ОСОБА_2 працював посадовою особою в органі місцевого самоврядування (департамент юридичного забезпечення Черкаської міської ради), а з 04.01.2022 по теперішній час працює на посаді науково-педагогічного працівника у Сумському державному університеті /т. 1 а.с. 121-124/. Отже на теперішній час відповідач ОСОБА_2 працює у державному закладі освіти, який знаходиться в м. Суми, а відтак використання ним службового житла державного фонду в м. Черкаси, яке призначене для забезпечення потреб працівників іншого закладу освіти, вочевидь не відповідає цільовому призначення такого житла.

17.05.2021 УБС направило відповідачу ОСОБА_2 вимогу про виселення зі спірної квартири в строк до 01.07.2021. Додатково у такій вимозі було запропоновано відповідачу разом з сім`єю для проживання кімнати у гуртожитку №1 Черкаського навчально-наукового інституту УБС площею 18кв.м., 17кв.м. /т. 1 а.с. 168/. У відповідь відповідач повідомив про свій намір продовжити користування саме спірною квартирою /т. 1 а.с. 169/.

Надаючи оцінку правомірності використання відповідачами спірної квартири на теперішній час слід звернути увагу на наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Верховенство права - це панування права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо. Одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об`єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права, яка значною мірою дістала відображення в Конституції України. Таке розуміння права не дає підстав для його ототожнення із законом, який іноді може бути й несправедливим, у тому числі обмежувати свободу та рівність особи. Справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права (пункт 4.1. Рішення Конституційного Суду України від 02 листопада 2004 року № 15-рп/2004).

Загальними засадами, на яких регулюються цивільно-правові відносини та ґрунтується цивільне законодавство є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 статті 3 ЦК України).

Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, в першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства.

Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (постанови Верховного Суду від 16.06.2021 у справі № 554/4741/19, від 18.04.2022 у справі № 520/1185/16-ц, постанова Великої Палати Верховного Суду від 08.02.2022 у справі № 209/3085/20).

У постанові Верховного Суду від 08.05.2018 у справі № 910/1873/17 вказується, що принцип добросовісності - це загальноправовий принцип, який передбачає необхідність сумлінної та чесної поведінки суб`єктів при виконанні своїх юридичних обов`язків і здійсненні своїх суб`єктивних прав. У суб`єктивному значенні добросовісність розглядається як усвідомлення суб`єктом власної сумлінності та чесності при здійсненні ним прав і виконанні обов`язків. Добросовісність при реалізації прав і повноважень включає в себе неприпустимість зловживання правом, яка, виходячи із конституційних положень, означає, що здійснення прав та свобод людини не повинно порушувати права та свободи інших осіб. Зловживання правом - це свого роду спотворення права. У цьому випадку особа надає своїм діям повну видимість юридичної правильності, використовуючи насправді свої права в цілях, які є протилежними тим, що переслідує позитивне право.

Частиною другою статті 13 ЦК передбачено, що при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, а згідно з частиною третьою статті 13 ЦК не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. В разі порушення особою зазначеної вимоги закону суд може відмовити у захисті її цивільного права та інтересу (ч. 3 ст. 16 ЦК).

Положення ч. 3 ст. 16 ЦК є домірним засобом досягнення такої мети, як стимулювання учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав (п. 5.5 Рішення Конституційного Суду України від 28.04.2021 №2-р (ІІ)/2021).

Отже слід виснувати, що суперечлива поведінка особи є порушенням засад добросовісності, а відтак може бути підставою для відмови у захисті цивільних прав та інтересів такої особи.

На переконання суду поведінка відповідача ОСОБА_2 у даному випадку не відповідає засадам добросовісності, оскільки він, знаючи про наявність в нього обов`язку звільнити службове житло (спірну квартиру), бо правові підстави для зайняття такого житла припинилися, свідомо продовжує користуватись таким житлом. При цьому ОСОБА_2 відмовився від переселення у інше житло (гуртожиток АДРЕСА_2 ), де проживав разом з дружиною в період з 17.09.2014 до 03.02.2016, тобто до моменту заселення у спірну квартиру. Отже відповідач ОСОБА_2 , маючи у приватній власності житло (у м. Суми), не виконав свій обов`язок зі звільнення спірної квартири після припинення трудових відносин з УБС, відмовився від виселення зі спірної квартири в інше житло, в якому проживав до заселення у службове житло, чим створив перешкоди для цільового використання спірної квартири для забезпечення житлом інших працівників УБС в період з вересня 2019 року, а оскільки на теперішній час діяльність філії УБС на території міста Черкаси припинено з 30.12.2023, то відповідач фактично забезпечив існування обставин, за яких має можливість в порушення визначеного законом публічного порядку самовільно займати об`єкт державного житлового фонду всупереч цільового призначення такого об`єкту, як службового житла.

За таких обставин, суд доходить висновку, що в даному випадку закріплені у ст. 125 ЖК гарантії не перешкоджають здійсненню виселення відповідача ОСОБА_2 зі спірної квартири.

Щодо відповідачки ОСОБА_3 , то суд бере до уваги, що її право користування спірною квартирою є похідним від права ОСОБА_2 . Подібний висновок відповідає правовій позиції, викладеній у постанові Верховного Суду України від 05.07.2017 у справі №6-798цс17, де зазначено, що «аналізуючи статті 124, 125 ЖК, потрібно зробити висновок, що зазначені норми права підлягають застосуванню до житлових правовідносин, одним із суб`єктів яких є особа, яка перебувала з підприємством, установою чи організацією у трудових відносинах. Тож закріплені в статтях 125 та 124 ЖК гарантії не можуть бути застосовані при вирішенні спору про виселення зі службового приміщення громадян, які не перебували чи не перебувають з організацією у трудових відносинах. Право користування службовим приміщенням члена сім`ї (або колишнього члена сім`ї) є похідним від права особи, якій у встановленому законом порядку виданий спеціальний ордер для проживання на період її роботи».

В контексті доводів сторони відповідача стосовно того, що його виселення із спірного житла становитиме порушення права на повагу до приватного життя та свого житла, то слід звернути увагу на наступне.

Згідно з ч. 4 ст. 9 ЖК ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Відповідно до статті 8 Конвенції з прав людини та основоположних свобод (далі Конвенція) кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя та до свого житла. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

ЄСПЛ неодноразово висловлювався щодо можливості виселення особи з житлового приміщення. Так, у рішенні від 02.12.2010 у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (заява № 19009/04, § 41) ЄСПЛ вказав, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла.

Згідно з практикою ЄСПЛ втручання держави у право на житло є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не здійснюється «згідно із законом», не переслідує легітимну мету - одну чи декілька з тих, що перелічені у пункті 2 вказаної статті, - чи не розглядається як «необхідне в демократичному суспільстві».

Формулювання «згідно із законом» не лише вимагає, щоб оскаржуваний захід мав підставу в національному законодавстві, але також звертається до якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своїх термінах та передбачати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування (див., mutatis mutandis, рішення ЄСПЛ у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України», § 43).

Втручання у право на повагу до житла має бути також «необхідним у демократичному суспільстві». Тобто, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності» та бути домірним переслідуваній легітимній меті (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Зехентнер проти Австрії» («Zehentner v. Austria»), заява № 20082/02, § 56).

Таким чином, вирішуючи питання про «необхідність у демократичному суспільстві» виселення відповідачів із житла державного фонду, суд має оцінити, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого заходу та чи буде таке втручання у право особи на житло пропорційним переслідуваній легітимній меті.

Принцип пропорційності у розумінні ЄСПЛ полягає в оцінці справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням у право людини на повагу до житла, й інтересами особи, яка зазначає негативних наслідків від цього втручання. Пошук такого балансу не означає обов`язкового досягнення соціальної справедливості у кожній конкретній справі, а передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між легітимною метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа внаслідок втручання в її право на повагу до житла несе надмірний тягар. Оцінюючи пропорційність, слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були би менш обтяжливими для прав і свобод цієї особи, оскільки обмеження її прав не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для досягнення вказаної мети.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (див., mutatis mutandis, рішення ЄСПЛ від 9 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» («Stankova v. Slovakia»), заява № 7205/02, § 60-63).

Неврахування національними судами принципу пропорційності у справах про виселення особи з житла є підставою для висновку про порушення відносно такої особи статті 8 Конвенції (див., mutatis mutandis, рішення ЄСПЛ у справах «Дакус проти України» («Dakus v. Ukraine») від 14 грудня 2017 року, заява № 19957/07; «Кривіцька та Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine») від 2 березня 2011 року, заява № 30856/03; «Садов`як проти України» («Sadovyak v. Ukraine») від 17 травня 2018 року, заява № 17365/14.

Зазначене правове обґрунтування для вирішення справ подібної категорії про виселення навела Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04.07.2018 у справі №653/1096/16-ц.

Зміст «трискладового тесту» для оцінки відповідності втручання у право особи європейським стандартам правомірності такого втручання охоплює такі критерії, які мають оцінюватися у сукупності: 1) законність втручання; 2) легітимна мета (виправданість втручання загальним інтересом); 3) дотримання принципу пропорційності між використовуваними засобами і переслідуваною метою, тобто необхідність в демократичному суспільстві.

Як вбачається із обставин справи, втручання держави у право ОСОБА_2 на проживання у службовому житлі є законним, передбаченим положеннями ст. 124 ЖК, яка підлягає до застосування до спірних правовідносин, за наведеного вище обґрунтування.

Щодо оцінки наступних двох критерії «трискладового тесту»: легітимної мети та дотримання принципу пропорційності між використовуваними засобами і переслідуваною метою, тобто необхідності в демократичному суспільстві, то суд зауважує наступне.

Як зазначено у рішенні ЄСПЛ від 16.02.2017 у справі «Каракуця проти України» ("Karakutsya v. Ukraine"), заява №18986/06, §71, розглянувши справу за заявою військовослужбовця, який разом з іншими членами сім`ї був виселений із кімнати в гуртожитку після припинення служби у Міністерстві оборони України, дійшов висновку про відсутність порушення статті 8 Конвенції. ЄСПЛ вказав, що втручання, на яке скаржився заявник, переслідувало легітимну мету - захист інтересів економічного добробуту країни та прав інших осіб - курсантів і працівників Національної академії оборони України й інших військовослужбовців, які потребували надання житла у зв`язку зі службою.

В даному випадку позовні вимоги про виселення відповідачів обґрунтовуються потребою належного цільового використання державного майна, оскільки відповідне майно, за умови неможливості його цільового використання позивачем, може безоплатно передаватися у встановленому законодавством порядку іншому державному або комунальному закладу освіти, науковій установі або науковій організації державної форми власності за умови його подальшого використання виключно для провадження видів діяльності, передбачених спеціальними законами та/або Законом України «Про наукову і науково-технічну діяльність». Беручи до уваги, що спірна квартира знаходиться на території міста Черкаси, то її цільове призначення та використання обумовлюється забезпеченням потреб у житлі працівників освітньо-наукової сфери діяльності, які здійснюють таку діяльність у відповідних закладах і установах освіти на території міста Черкаси. Отже легітимною метою виселення відповідачів в даному випадку є забезпечення житлових прав працівників освітньо-наукової сфери діяльності та членів їх сімей, які потребують отримання службового житла та захист інтересів економічного добробуту країни, який полягає у ефективному та цільовому використання об`єктів державної власності.

Підтвердженням наявності нагальної суспільної потреби у виселенні відповідачів є черга працівників, які можуть претендувати на заселення у службове житло, яке є об`єктом. Навіть припинення діяльності філії позивача на території міста Черкаси не спростовує нагальної необхідності та дефіциту об`єктів державного житлового фонду для забезпечення службовим житлом працівників закладів і установ освіти на території міста Черкаси. З урахуванням суспільно-політичної ситуації у країні та критичним економічним станом, які обумовлені військовою агресією з боку Російської Федерації та бойовими діями через повномасштабне вторгнення на територію України збройних формувань агресора, внаслідок чого зруйновано (знищено) значну частину державного житлового фонду, що у свою чергу зумовило переміщення відповідної категорії працівників всередині країни, а отже наявність у держави нагальної потреби у цільовому використанні об`єктів державного житлового фонду є очевидною.

Принцип пропорційності у розумінні ЄСПЛ полягає в оцінці справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням у право людини на повагу до житла, й інтересами особи, яка зазначає негативних наслідків від цього втручання. Пошук такого балансу не означає обов`язкового досягнення соціальної справедливості у кожній конкретній справі, а передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між легітимною метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа внаслідок втручання в її право на повагу до житла несе надмірний тягар. Оцінюючи пропорційність, слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були би менш обтяжливими для прав і свобод цієї особи, оскільки обмеження її прав не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для досягнення вказаної мети.

Враховуючи, що держава сприяла та забезпечила можливість відповідачу ОСОБА_2 набути у приватну власність об`єкти житлового фонду, а також те, що відповідач після припинення трудових відносин з УБС відмовляється виселитися у інше житло (гуртожиток), то його виселення зі службового житла, у якому він проживав під час перебування у трудових відносинах з УБС є домірним переслідуваній легітимній меті забезпечення житлових прав працівників освітньо-наукової сфери діяльності та членів їх сімей, які потребують отримання службового житла та захисту інтересів економічного добробуту країни.

За таких обставин приватні інтереси відповідачів на забезпечення себе комфортними умовами проживання за рахунок житла державного фонду без дотримання визначеного законом порядку забезпечення житлом та поза встановленої законом процедури суперечать загальному суспільному інтересу у збереженні публічного правопорядку та забезпеченні рівності всіх громадян у реалізації права на житло.

Додатково слід звернути увагу, що по обставинах спірних правовідносин судом встановлено, що відповідачі мали право на правомірне використання спірної квартири в період з лютого 2016 по серпень 2019 року. Починаючи з квітня 2020 року відповідачі свідомо відмовлялись виконувати вимоги УБС щодо виселення зі службового житла. Отже тривалість користування спірною квартирою в період після припинення трудових відносин відповідачів з УБС не створює правомірного сталого зв`язку таких осіб з відповідним помешканням.

Також суд виходить із того, що для відповідачів відсутні й підстави для застосування концепції «правомірних очікувань» у контексті статті 1 Першого протоколу до Конвенції, оскільки в даному випадку відсутні такі умови, як пов`язаність з наслідками, на виникнення яких відповідачі законно могли сподіватися, враховуючи що відповідне житло надавалося відповідачам на конкретно визначений строк.

В цьому контексті слід звернути увагу, що законні очікування є одним із проявів справедливості у праві й передбачають юридичну визначеність правового регулювання щодо суб`єктів права. Законні очікування невід`ємна частина юридичної визначеності і полягають у тому, що якщо особа очікує досягнення певного результату, діючи відповідно до норм права, то має бути гарантований захист цих очікувань.

Дійсно, складовими принципу верховенства права є, зокрема, правова передбачуваність та правова визначеність, які необхідні для того, щоб учасники відповідних правовідносин мали можливість завбачати наслідки своїх дій і бути впевненими у своїх законних очікуваннях, що набуте ними на підставі чинного законодавства право, його зміст та обсяг буде ними реалізовано (Рішення Конституційного Суду України від 11 жовтня 2005 року № 8-рп/2005; Рішення Конституційного Суду України від 31 березня 2015 року № 1-рп/2015).

Натомість в даному випадку у відповідачів не було підстав для застосування принципу правомірних очікувань, а саме збереження за собою житла для проживання, оскільки вони заселилися у спірне житло тимчасово, маючи змогу розуміти, що їх право на проживання у службовому житлі обмежується часом перебування у трудових відносинах з УБС. Як наслідок, на інше вони і не мали підстав очікувати.

Отже за даних умов застосування такого заходу, як виселення відповідачів із безпідставно зайнятого ними житлового приміщення державного житлового фонду, є таким, що здійснюється згідно із законом, переслідує легітимну мету, а також є необхідним та пропорційним заходом втручання у права відповідачів.

В контексті доводів відповідачів про те, що їх не може бути виселено зі спірної квартири, оскільки позов не пред`явлено до всіх мешканців такого житла, то такі доводи є помилковими. В даному випадку ОСОБА_2 та ОСОБА_3 є належними відповідачами, оскільки за обставинами справи судом встановлено, що внаслідок дій таких осіб були порушені законні права та інтереси позивача на використання належного йому майна. В той же час суд звертає увагу, що право дітей на користування житлом, за загальним правилом, не є самостійним, а походить від права на житло її батьків (право слідування), внаслідок чого дитина має право користуватися тим житлом, яким користуються її батьки.

Також слід зауважити, що саме позивачу належить виключне право визначати коло відповідачів, до яких слід застосувати заходи примусу для відновлення правового стану, який передував порушенню законних прав та інтересів позивача. Отже не пред`явлення з боку позивача вимог про виселення до інших мешканців спірної квартири не надає відповідачам індульгенцію на виселення з безпідставно займаного службового житла.

Таким чином, за результатом аналізу обставин спірних правовідносин суд приходить до висновку, що спірна квартира, яка є службовим жилим приміщенням та перебуває на балансі позивача, на час вирішення спору займається відповідачами без належної правової підстави.

Разом з тим, за відсутності у відповідачів права на збереження спірного службового жилого приміщення, правомірним способом захисту порушених прав позивача є звернення до суду з позовом про виселення. При цьому, звернення з позовом про визнання осіб такими, що втратили право користування житлом у разі їх виселення з нього, не є необхідним, оскільки особи втрачають право користування спірним житлом безпосередньо у зв`язку з виселенням з нього, таке рішення суду є підставою для внесення відповідних змін до відповідного реєстру територіальної громади, а тому пред`явлення такої позовної вимоги як про визнання особи такою, що втратила права користування жилим приміщенням, не призводить до ефективного захисту порушених прав позивача.

У зв`язку з наведеним обґрунтуванням суд доходить висновку про часткове задоволення позову, зокрема в частині виселення відповідачів без надання їм іншого жилого приміщення. При цьому суд зауважує, що рішення суду у справі про задоволення позову про виселення після набуття ним законної сили є підставою для зняття з реєстрації відповідачів за вищевказаною адресою.

Беручи до уваги, що позов підлягає до часткового задоволення в частині вимоги про виселення відповідачів, то з відповідачів на підставі ч. 1 ст. 141 ЦПК слід стягнути на користь позивача в якості відшкодування витрат зі сплати судового збору за позовною вимогою немайнового характеру суму коштів в розмірі 3028 грн. в рівних частках, тобто по 1514 грн. з кожного.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст.2, 5, 11-13, 81, 83, 89, 141, 259, 263-265, 268 Цивільного процесуального кодексу України, суд, -

в и р і ш и в:

Позовні вимоги Львівського національного університету імені Івана Франка до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням та виселення задовольнити частково.

Виселити ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_1 ) та ОСОБА_3 (РНОКПП НОМЕР_2 ) з квартири АДРЕСА_3 .

Стягнути в рівних частках із ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_1 ), ОСОБА_3 (РНОКПП НОМЕР_2 ) на користь Львівського національного університету імені Івана Франка (код за ЄДРПОУ 02070987) судовий збір в сумі 3 028 грн., тобто по 1514грн. з кожного.

Рішення суду може бути оскаржене до Черкаського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне рішення не було вручене в день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Повний текст рішення складений 27 січня 2025 року.

Головуючий: В.М. Скляренко