Постанова

від 30.01.2025 по справі 904/544/24

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 січня 2025 року

м. Київ

cправа № 904/544/24

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Жайворонок Т. Є. - головуючої, Ємця А. А., Колос І. Б.,

за участю секретаря судового засідання - Іщука В. В.,

представників:

позивача Комунального підприємства Кам`янської міської ради «Кам`янська теплопостачальна компанія» - не з`явився,

відповідача-1 Товариства з обмеженою відповідальністю «Газопостачальна компанія "Нафтогаз Трейдинг"» - Ковтонюк Ю. А.,

відповідача-2 Товариства з обмеженою відповідальністю «Кам`янська теплогенеруюча компанія» - не з`явився,

третьої особи Кам`янської міської ради - Тарасюка О. Л., Щербатова Д. О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Газопостачальна компанія "Нафтогаз Трейдинг"»

на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 23.10.2024 (колегія суддів: Кощеєв І. М. (головуючий), Чус О. В., Дармін М. О.) та рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 08.05.2024 (суддя Бєлік В. Г.)

у справі за позовом Комунального підприємства Кам`янської міської ради «Кам`янська теплопостачальна компанія»

до Товариства з обмеженою відповідальністю «Газопостачальна компанія "Нафтогаз Трейдинг"» та Товариства з обмеженою відповідальністю «Кам`янська теплогенеруюча компанія»,

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета позову, на стороні позивача - Кам`янської міської ради,

про визнання договорів недійсними,

УСТАНОВИВ:

У лютому 2024 року Комунальне підприємство Кам`янської міської ради «Кам`янська теплопостачальна компанія» (далі - позивач, Комунальне підприємство) подало до господарського суду позов до Товариства з обмеженою відповідальністю «Газопостачальна компанія "Нафтогаз Трейдинг"» (далі - відповідач-1, ТОВ «Нафтогаз Трейдинг») та Товариства з обмеженою відповідальністю «Кам`янська теплогенеруюча компанія» (далі - відповідач-2, ТОВ «Кам`янська ТГК»), в якому просило визнати недійсними тристоронні договори про переведення боргу від 12.10.2023 № 23-ПБ-6500 та № 23-ПБ-6501 (далі - оспорювані договори).

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що оспорювані правочини вчинені позивачем під впливом тяжкої обставини, вимушено, з метою захисту прав споживачів територіальної громади міста та своєчасного початку опалювального сезону, що свідчить про наявність підстав для визнання їх недійсними відповідно до ст. 233 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), до того ж - без дотримання вимог ч. 3 ст. 73-2, чч. 1, 10 ст. 78 Господарського кодексу України (далі - ГК України) щодо надання згоди ради на їх підписання, а отже, із перевищенням повноважень директора, що додатково вказує на їх недійсність за ст.ст. 203, 215 цього Кодексу.

Крім того, позивач не погодився з посиланням відповідача на ч. 3 ст. 22 Закону України «Про теплопостачання» як на підставу для укладення договорів про переведення боргу, оскільки позивач не є правонаступником відповідача-2 за законом, враховуючи зміст цієї статті.

В ухвалі від 16.10.2023 Господарський суд Дніпропетровської області залучив до участі в справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача Кам`янську міську раду (далі - третя особа, Міськрада).

Господарський суд Дніпропетровської області у рішенні від 08.05.2024, залишеним без змін Центральним апеляційним господарським судом згідно з постановою від 23.10.2024, позов задовольнив повністю. Визнав недійсними договори про переведення боргу від 12.10.2023 № 23-ПБ-6500 та № 23-ПБ-6501.

Висновки судів мотивовані наявністю підстав для визнання недійсними оспорюваних договорів за ст. 233 ЦК України і додатково відповідно до ст.ст. 203, 215 цього Кодексу з урахуванням ч. 3 ст. 73-2, чч. 1, 10 ст. 78 ГК України та відсутністю підстав для застосування до спірних правовідносин ч. 3 ст. 22 Закону України «Про теплопостачання».

У поданій касаційній скарзі ТОВ «Нафтогаз Трейдинг», посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права, а також наявність підстав касаційного оскарження за пп. 1, 2 ч. 2 ст. 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), просить скасувати постановлені у справі рішення, постановити нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Обґрунтовуючи наявність визначених підстав касаційного оскарження, ТОВ «Нафтогаз Трейдинг» вказало, що:

1) суди не врахували правових висновків щодо питання застосування:

- ст. 16 ЦК України - у постанові Верховного Суду України від 01.06.2016 у справі № 920/1771/14; у постановах Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 14.08.2018 у справі № 910/23369/17, від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16, від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц, від 27.11.2018 у справі № 905/2260/17, від 12.12.2018 у справі № 570/3439/16-ц, від 14.06.2019 у справі № 910/6642/18.

На думку скаржника, ефективним способом захисту у цьому випадку буде звернення позивача з позовом до відповідача-2 про виконання обов`язку в натурі щодо виконання зобов`язань за договорами про переведення боргу, а обрання позивачем неефективного способу захисту є самостійною підставою для відмови у позові;

- ст. 233 ЦК України - у постановах Верховного Суду від 14.02.2018 у справі № 910/8862/17, від 06.03.2018 у справі № 910/8866/17, від 02.08.2018 у справі № 918/341/16, від 16.11.2021 у справі № 21/89б/2011 (913/630/20), від 17.11.2021 у справі № 910/10481/20, в результаті чого суди не звернули уваги, що позивач не довів наявності важких обставин, крайньої невигідності умов цих правочинів для позивача, причинно-наслідкового зв`язку між оспорюваними договорами та тяжкими обставинами;

- ч. 3 ст. 92, ст.ст. 203, 241 ЦК України - у постановах Верховного Суду від 27.06.2018 у справі № 668/13907/13-ц, від 11.09.2018 у справі № 910/18812/17, від 02.04.2019 у справі № 904/2178/18, від 08.07.2019 у справі № 910/19776/17, від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19, від 22.10.2019 у справі № 911/2129/17, від 05.12.2019 у справі № 910/5137/19, від 09.02.2022 у справі № 910/6939/20; у постановах Верховного Суду України від 19.08.2014 у справах № 3-38гс14 та № 3-59гс14, від 06.04.2016 у справі № 3-84гс14, від 21.09.2016 у справі № 902/841/15, від 13.03.2017 у справі № 6-147цс17; у постанові пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 № 11 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними».

За доводами касаційної скарги в цій частині суди помилково застосували до спірних правовідносин ч. 3 ст. 73-2, чч. 1, 10 ст. 78 ГК України, оскільки позивач не відноситься до державних унітарних підприємств, а є комунальним унітарним підприємством;

2) наявні підстави для відступу від висновків Верховного Суду у постановах від 20.03.2019 у справі № 910/7715/18, від 28.03.2019 у справі № 910/5095/18, від 08.05.2019 у справі № 910/5080/18, від 03.09.2019 у справі № 910/5082/18, на які послалися суди, відхиляючи доводи відповідача-1 про застосування до спірних правовідносин ч. 3 ст. 22 Закону України «Про теплопостачання».

У контексті наведеного скаржник вважає, що суди дійшли помилкових висновків про укладення позивачем оспорюваних договорів на дискримінаційних умовах, без передбачення будь-якої компенсації, тому існуючі висновки Верховного Суду у наведених справах потребують видозміни, від них слід відмовитися або ж уточнити, модифікувати певним чином з урахуванням конкретних обставин справи. Скаржник наголошує на тому, що факт зміни володільця (балансоутримувача) майна, що використовується для виробництва теплової енергії, який відбувся, є достатньою підставою для правонаступництва за борговими зобов`язаннями попереднього балансоутримувача - ТОВ «Кам`янська ТГК».

При цьому відповідач-1 не заявляє відповідного клопотання в порядку ст. 302 ГПК України, проте здійснює посилання на постанову Верховного Суду від 21.01.2019 у справі № 916/65/18, згідно з якою боргові зобов`язання є складовою частиною цілісного майнового комплексу.

Верховний Суд в ухвалі від 17.12.2024 відкрив касаційне провадження у справі з підстав, передбачених пп. 1, 2 ч. 2 ст. 287 ГПК України.

30.12.2024 до Верховного Суду надійшли відзиви на касаційну скаргу, в яких позивач та третя особа заперечили доводи касаційної скарги, просили залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи відповідача-1, врахувавши заперечення позивача та третьої особи у відзивах на касаційну скаргу, Верховний Суд дійшов таких висновків.

У справі, яка розглядається, суди попередніх інстанцій встановили, що 19.06.2018 виконавчий комітет Міськради прийняв рішення, яким визначив Комунальне підприємство виконавцем послуг з централізованого опалення у житлових будинках м. Кам`янське.

Зі статуту Комунального підприємства вбачається, що воно є комунальним унітарним підприємством, створеним Міськрадою (п. 1.1), предметом діяльності якого є, зокрема, виробництво, транспортування, реалізація та розподіл теплової енергії на опалення, вентиляцію, гаряче водопостачання та паропостачання об`єктів житлово-комунального, соціально-культурного та іншого призначення (п. 2.2); власником та засновником його є територіальна громада в особі Міськради (п. 1.2); підприємство наділяється майном, яке є комунальною власністю і належить територіальній громаді, яке закріплюється за ним на праві господарського відання (статутний капітал) (п. 4.1); розмір статутного капіталу становить 136 560 000,00 грн (п. 4.7).

28.02.2020 Міськрада вирішила, зокрема:

- закріпити за Комунальним підприємством на праві господарського відання комунальне майно: лівобережну котельню на вул. Індрустріальна, 2, котельні на вул. Колеусівська, 26, Дальня, 22-А, Алтайська, 32-А з теплотрасами, тепломережами та тепловими пунктами, та доручити підприємству вчинити дії щодо реєстрації речових прав в державному реєстрі (п. 4);

- здійснити державно-приватне партнерство у формі концесії щодо проєкту «Модернізація та експлуатація об`єктів комунальної інфраструктури, які належать територіальній громаді м. Кам`янське: лівобережна котельня на вул. Індрустріальна, 2, котельня на вул. Колеусівська, 26, котельня на вул. Дальня, 22-А, котельня по вул. Алтайська, 32-А з теплотрасами, тепломережами та тепловими пунктами» шляхом укладення договору державно-приватного партнерства у формі концесії між державним та приватним партнером (п. 1).

Із 19.03.2020 вказані котельні зареєстровані за Комунальним підприємством на праві господарського відання, що вбачається з інформаційних довідок з державного реєстру.

08.09.2020 територіальна громада міста в особі виконавчого комітету Міськради, Комунальне підприємство (концесієдавець) та ТОВ «Кам`янська ТГК» (концесіонер) уклали концесійний договір, за змістом пп. 1.1, 2.1 якого концесієдавець надає концесіонеру право здійснювати модернізацію та управління (користування, експлуатацію, технічне обслуговування) об`єктом концесії: лівобережна котельна по вул. Індустріальна, 2, котельня на вул. Колеусівська, 26, котельня на вул. Дальня, 22-А, котельня на вул. Алтайська, 32-А з теплотрасами, тепломережами та тепловими пунктами (далі - об`єкти концесії). До вказаного договору сторони склали акт від 11.09.2020 приймання-передачі об`єктів концесії ТОВ «Кам`янська ТГК».

04.10.2021 та 26.09.2022 ТОВ «Нафтогаз Трейдинг» та ТОВ «Кам`янська ТГК» уклали договори постачання природного газу № 5604-НГТ-3 та № 8204-ПСО(ТКЕ)-3, відповідно.

З акта звіряння розрахунків вбачається, що станом на 31.08.2023 у ТОВ «Кам`янська ТГК» наявна заборгованість перед ТОВ «Нафтогаз Трейдинг» за вказаними договорами постачання природного газу, розмір якої в загальному становить 281 789 841,54 грн.

24.02.2023 Міська рада вирішила, зокрема, достроково припинити дію концесійного договору від 08.09.2020 шляхом розірвання (п. 1); повернути об`єкти концесії, передані у концесію, до територіальної громади та визначити їх балансоутримувачем Комунальне підприємство (пп. 2, 3).

06.04.2023 сторони концесійного договору підписали додаткову угоду № 1 про розірвання правочину від 08.09.2020, за наслідками чого комісія Міськради 07.04.2023 склала акт приймання-передачі об`єктів концесії у комунальну власність територіальної громади та передачі їх на баланс Комунального підприємства.

26.10.2023 Міськрада у рішенні «Про початок опалювального сезону 2023- 2024 років» встановила, зокрема, Комунальному підприємству розпочати опалювальний сезон 2023- 2024 у відповідному порядку.

28.08.2023, 31.08.2023, 13.09.2023, 22.09.2023, 25.09.2023, 02.10.2023 Комунальне підприємство надіслало відповідачу-1 листи, в яких просило розглянути питання укладення з ним договору на постачання природного газу та підписати договір на опалювальний сезон 2023- 2024, надало помісячний фіксований обсяг природного газу на певний період та додало документи, необхідні для укладення такого правочину згідно з переліком, визначеним відповідачем-1, для прискореного підписання.

29.09.2023 Міськрада звернулася до відповідача-1 з аналогічним проханням з метою недопущення зриву своєчасного початку опалювального сезону 2023- 2024.

05.10.2023 ТОВ «Нафтогаз Трейдинг» за результатами розгляду листа від 25.09.2023 повідомило Комунальне підприємство та ТОВ «Кам`янська ТГК», що за останнім рахується заборгованість за спожитий природний газ за договорами від 04.10.2021 та 26.09.2022, тому з огляду на приписи ч. 3 ст. 22 Закону України «Про теплопостачання», враховуючи що котельні перебувають на праві господарського відання у Комунального підприємства, між ТОВ «Нафтогаз Трейдинг» як кредитором, Комунальним підприємством як боржником та ТОВ «Кам`янське ТГК» як первісним боржником необхідно укласти договори про переведення боргу.

12.10.2023 ТОВ «Нафтогаз Трейдинг» (кредитор), ТОВ «Кам`янська ТГК» (первісний боржник) та Комунальне підприємство (новий боржник) в особі директора, який діє на підставі статуту, керуючись ст.ст. 520 - 523 ЦК України, підписали договори про переведення боргу № 23-ПБ-6500 та № 23-ПБ-6501, в яких погодили аналогічні за своїм змістом умови, зокрема:

- за згодою кредитора первісний боржник переводить на нового боржника заборгованість за договорами від 04.10.2021 у розмірі 133 406 388,24 грн та від 26.09.2022 у розмірі 148 383 453,30 грн (що разом становить 281 789 841,54 грн), а новий боржник приймає на себе борг первісного боржника та замінює його у зобов`язанні зі сплати сум заборгованостей, штрафних санкцій, відсотків річних та інфляційних втрат, перерахувати грошові кошти в порядку на умовах, визначених у договорах від 04.10.2021 та 26.09.2022 (пп. 1.1, 2.1, 3.1, 3.2);

- первісний боржник зобов`язується протягом двох робочих днів з моменту набрання чинності договорами передати новому боржнику всі документи, що стосуються предмета договорів (п. 3.3);

- первісний та новий боржник здійснюють розрахунки на визначені суми, зокрема, шляхом укладення договору про припинення зобов`язання відступленням права вимоги дебіторської заборгованості. Розрахунки між первісним та новим боржником здійснюються після підписання акта приймання-передачі документів (п. 3.5);

- договори набирають чинності з моменту підписання сторонами, скріплення їх підписів печатками та діють до повного виконання сторонами своїх зобов`язань (п. 6.1).

16.10.2023 ТОВ «Нафтогаз Трейдинг» та Комунальне підприємство уклали договір на постачання природного газу.

Того ж дня Комунальне підприємство на підстав п. 3.5 договір про переведення боргу звернулося до ТОВ «Кам`янська ТГК» з листом, в якому повідомило про прийняття кредиторської заборгованості у розмірі 281 789 841,54 грн та просило підготувати документи щодо передачі дебіторської заборгованості.

Однак 18.10.2023 ТОВ «Кам`янське ТГК» у листі відмовило Комунальному підприємству у передачі дебіторської заборгованості, вважаючи що ст. 22 Закону України «Про теплопостачання» не встановлює правонаступництво суб`єкта господарювання на право вимоги за дебіторською заборгованістю, що виникла у суб`єкта господарювання, який раніше використовував майно з вироблення теплової енергії.

Вказане стало підставою для звернення Комунальним підприємством до суду з позовом про визнання договорів про переведення боргу недійсними відповідно до ст. 233 ЦК України і додатково за ст. 203, 215 цього Кодексу з урахуванням положень ч. 3 ст. 73-2, чч. 1, 10 ч. 78 ГК України з посиланням на відсутність підстав для застосування ч. 3 ст. 22 Закону України «Про теплопостачання».

Задовольняючи позов, суди вважали, що оспорювані договори:

- вчинені позивачем хоча і з усвідомленням своїх дій, однак вимушено; під впливом тяжкої обставини - вимоги відповідача-1 про укладення таких договорів задля підписання нового договору про постачання природного газу; з метою запобігання зриву опалювального сезону 2023- 2024 у м. Кам`янське Дніпропетровської області, тому можливим є визнання їх недійсними за ст. 233 ЦК України;

- укладені представником позивача з порушенням порядку за ч. 3 ст. 73-2, чч. 1, 10 ч. 78 ГК України, а отже, з перевищенням повноважень директора, що свідчить про їх недійсність також за ст.ст. 203, 215 ЦК України, оскільки позивач є комунальним унітарним підприємством, а розмір переведеного боргу за оспорюваними договорами перевищує 25 % вартості активів позивача за п. 4.7 статуту, тому вчинення таких правочинів потребувало отримання рішення Міськради про надання згоди на вчинення значного господарського зобов`язання, однак такого рішення третя особа не приймала.

При цьому суди відхилили доводи відповідача-1 про застосування у цьому випадку ч. 3 ст. 22 Закону України «Про теплопостачання», адже: (1) кінцевими власниками юридичних осіб - попереднього та наступного користувачів майна є різні особи; майно не вибувало з власності територіальної громади в особі Міськради; (2) позивач є самостійним об`єктом господарювання і не був утворений в результаті реорганізації відповідача-2, тому у спірних правовідносинах правонаступництва за законом не відбулося, а відбулося правонаступництво за договором через вчинення позивачем правочинів про переведення боргу, які за висновками судів є недійсними.

У контексті наведеного суди вказали, що здійснення правонаступництва на підставі ч. 3 ст. 22 Закону України «Про теплопостачання» за встановлених обставин:

- буде мати наслідком покладення тягаря сплати боргів іншої особи - попереднього користувача майна на нового користувача, який не може нести відповідальності за неефективне використання об`єктів теплопостачання попереднім користувачем, який відповідно до ст. 42 ГК України здійснює господарську діяльність самостійно та на власний ризик;

- на нового користувача та особу, яка здійснює управління таким суб`єктом (раду), буде покладений надмірний тягар відповідальності за борги іншої особи, що є неправильним;

- свідчитиме про наявність ознак дискримінаційного підходу в частині визначення юридичної поведінки сторін господарських правовідносин з порушенням принципу рівності та пропорційності, тому суперечитиме справедливому застосуванню норми права як елементу верховенства права (х посиланням на правові позиції Верховного Суду у справах № 910/7715/18, № 910/5095/18, № 910/5080/18, № 910/5082/18).

Апеляційний суд додатково звернув увагу на обрання позивачем ефективного способу захисту при звернення до суду саме з такими позовними вимогами, який відповідає ст. 16 ЦК України, оскільки оспорювані договори сторонами не виконані.

У ч. 1 ст. 300 ГПК України визначено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Отже, предметом касаційного розгляду є законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень виключно в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Щодо підстави касаційного оскарження за п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України

У разі подання касаційної скарги на підставі п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України у ній зазначається постанова Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах, що не був врахований апеляційним судом в оскаржуваному судовому рішенні.

З огляду на принцип диспозитивності підстава, вимоги та межі касаційного оскарження визначаються самим скаржником у касаційній скарзі, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема, п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, покладається на скаржника.

Щодо питання застосування ст. 16 ЦК України

У касаційній скарзі відповідач-1 стверджує, що суд апеляційної інстанції не врахував правових висновків Верховного Суду України у справі № 920/1771/14, а також Верховного Суду у справах № 338/180/17, у справі № 910/23369/17, № 925/1265/16, № 488/5027/14-ц, № 905/2260/17, № 570/3439/16-ц, 910/6642/18 щодо питання застосування ст. 16 ЦК України, суть яких полягає у тому, що правовою підставою для звернення до господарського суду є захист порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів. За результатами розгляду такого спору має бути визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено, в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце.

Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок, судам слід виходити також із його ефективності, і це означає, що вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування; право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним, в іншому випадку - наявні підстави для відмови у задоволенні позову.

Одночасно відповідач-1 наполягає, що суди, встановивши обставини відмови відповідача-2 від передачі права вимоги дебіторської заборгованості позивачу, не звернули уваги, що ефективним способом захисту права позивача у цьому випадку буде не звернення до суду з позовом про визнання недійсними договорів про переведення боргу, а заявлення позову до відповідача-2 про виконання обов`язку в натурі щодо виконання зобов`язань за договорами про переведення боргу, внаслідок чого помилково не відмовили у позові через обрання позивачем неефективного способу захисту.

Разом з тим зі встановлених у справі, яка розглядається, обставин вбачається, що:

- оспорювані договори про переведення боргу були укладені внаслідок акцептування позивачем та відповідачем-2 оферти відповідача-1, яка ґрунтувалася на думці, що позивач є правонаступником відповідача-2 відповідно до ч. 3 ст. 22 Закону України «Про теплопостачання»;

- сторони правочинів про переведення боргу не виконали, відповідач-2 не передав позивачу права вимоги на стягнення дебіторської заборгованості, також посилаючись на положення ст. 22 Закону України «Про теплопостачання».

Отже, спірним питанням у цій справі є наявність / відсутність підстав для застосування до правовідносин сторін ч. 3 ст. 22 Закону України «Про теплопостачання» та, як наслідок, обрання позивачем ефективного способу захисту.

За загальним правилом покладення обов`язку боржника на третю особу є можливим лише з волі такої особи або в результаті універсального правонаступництва (переходу прав та обов`язків).

Відповідно до ст. 520 ЦК України боржник у зобов`язання може бути замінений іншою особою (переведення боргу) лише за згодою кредитора, якщо інше не передбачено законом.

Водночас особливий вид правонаступництва передбачений ст. 22 Закону України «Про теплопостачання», в якій визначено умови зміни права власності та особливості правонаступництва зобов`язань у сфері теплопостачання.

Відповідно до ст. 22 Закону України «Про теплопостачання» у разі, якщо суб`єкту господарювання надано в користування (оренду, концесію, управління тощо) цілісний майновий комплекс (індивідуально визначене майно) з вироблення теплової енергії, такий суб`єкт стає правонаступником за борговими зобов`язаннями з оплати спожитих енергоносіїв та послуг з їх транспортування і постачання, що виникли у суб`єкта господарювання, який раніше використовував зазначене майно (володів або користувався ним) (ч. 3). Договори про постачання та транспортування енергоносіїв укладаються з правонаступниками реорганізованої теплопостачальної та/або теплогенеруючої організації виключно за умови погодження порядку погашення заборгованості з оплати спожитих енергоносіїв та послуг з їх транспортування і постачання за попередній період (ч. 4).

Аналіз змісту ч. 3 ст. 22 Закону України «Про теплопостачання» свідчить про покладення законодавцем обов`язку однієї особи відповідати за боргами іншої, проте питання передачі активів в наведеній нормі не врегульовано та не визначено форм правочину переходу прав та обов`язків у матеріальному правонаступництві, а тому наслідком застосування наведеної норми закону може бути те, що суб`єкт господарювання, якому надано в користування цілісний майновий комплекс (індивідуально визначене майно) з вироблення теплової енергії, стає боржником за борговими зобов`язаннями суб`єкта господарювання, який раніше використовував зазначене майно, на підставі відповідного правочину з переведення боргу, укладеного відповідно до приписів, зокрема, ст. 520 ЦК України.

Разом з тим аналіз змісту ч. 4 цієї статті Закону вказує на те, що погодження порядку погашення заборгованості попереднього користувача майна з вироблення теплової енергії шляхом підписання правочину з переведення боргу відповідно до ст. 520 ЦК України на нового користувача як необхідна умова для укладення між ним та постачальною організацією нового договору про постачання та транспортування енергоносіїв ставиться у залежність від наявності обставин реорганізації теплопостачальної та/або теплогенеруючої організації, яка раніше використовувала це майно.

За загальним правилом реорганізація - це форма припинення юридичної особи, всі права й обов`язки якої у порядку правонаступництва переходять до нової (іншої) юридичної особи. Реорганізація може здійснюватися злиттям, приєднанням, поділом, відокремленням та перетворенням юридичної особи за рішення його учасника або органу юридичної особи, уповноваженого на це установчими документами, а у випадках, передбачених законом, - за рішенням суду або відповідних органів державної влади.

У справі, яка розглядається, суди встановили, що:

- ТОВ «Кам`янське ТГК» та Комунальне підприємство є окремими, створеними різними засновниками незалежно один від одного суб`єктами господарювання: Комунальне підприємство - Міськрадою, Товариство - фізичною особою;

- обидва суб`єкта господарювання діють та не припинені в порядку чинного законодавства, зокрема, ТОВ «Кам`янське ТГК» не реорганізоване ні безпосередньо, ні шляхом утворення Комунального підприємства;

- котельні як комунальне майно, власником яких є територіальна громада в особі Міськради, перебувають у Комунального підприємства на праві господарського відання (володіння, користування, розпорядження) з 19.03.2020;

- 08.09.2020 майно з вироблення теплової енергії було передано його власником та правоволодільцем ТОВ «Кам`янське ТГК» в управління (користування, експлуатацію, технічне обслуговування) за концесійним договором, за умовами якого власник / правоволоділець не змінюється, а комунальне майно передається за плату у концесію задля його модернізації з можливістю концесіонера експлуатувати його, обслуговуючи та отримуючи при цьому дохід;

- з акта від 07.04.2023 не вбачається, що Міськрада у складі комісії прийняла від ТОВ «Кам`янське ТГК» будь-які боргові зобов`язання, окрім об`єктів концесії.

Отже, за наслідками укладення концесійного договору майно, що було його предметом, не вибуло з власності територіальної громади в особі Міськради, право господарського відання Комунального підприємства не припинялося і майно повернулося його власнику та правоволодільцю після розірвання названого правочину, а не у зв`язку з реорганізацією суб`єкта господарювання, який раніше користувався цим майном, з прийняттям рішення власника про передачу комунального майна в користування іншої особи.

З огляду на викладене суди дійшли правильного висновку, що у цьому випадку не відбулося правонаступництва за законом у розумінні ст. 22 Закону України «Про теплопостачання», а відбулося правонаступництво за договором через укладення з волі позивача трьохсторонніх правочинів про переведення боргу відповідно до ст. 520 ЦК України, що підтверджується змістом цих договорів, в яких сторони не вказали про їх укладення на підставі ст. 22 Закону України «Про теплопостачання», натомість зазначили, що керувалися ст.ст. 520- 523 ЦК України, які є загальними при регулюванні правонаступництва окремих прав та обов`язків між юридичними особами.

Звідси випливає, що позивач, отримавши відмову відповідача-2 від передачі права вимоги дебіторської заборгованості з огляду на відсутність умов за ст. 22 Закону України «Про теплопостачання», обрав ефективний спосіб захисту при зверненні до суду з такими позовними вимогами, визначивши відповідні підстави позову, адже боргове зобов`язання у нього буде відсутнє за наслідками визнання недійсними оспорюваних договорів, і такий спосіб захисту не суперечить п. 2 ч. 2 ст. 16 ЦК України та правовим позиціям Верховного Суду, на які покликається скаржник в цій частині.

У контексті наведеного колегія суддів враховує, що застосування обраного способу захисту не має суперечити принципам верховенства права та процесуальної економії, зокрема, не повинно спонукати позивача знову звертатися за захистом до суду.

Щодо питання застосування ст. 233 ЦК України

Суд звертає увагу, що правові висновки Верховного Суду не мають універсального характеру для всіх без винятку справ, а регулятивний вплив п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України поширюється саме на подібні правовідносини.

Термін «подібні правовідносини» може означати як ті, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші. Таку спільність або тотожність рис слід визначати відповідно до елементів правовідносин, якими є їх суб`єкти, об`єкти та юридичний зміст. Отже, подібність правовідносин слід визначати з урахуванням обставин кожної конкретної справи та оцінювати за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями. З-поміж цих критеріїв змістовий є основним, а два інші - додатковими.

Верховний Суд неодноразово наголошував, що підставою для касаційного оскарження судових рішень за п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України є неврахування висновку саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції для обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.

Відповідно, неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах як підстави для касаційного оскарження за п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі, де мали місце подібні правовідносини.

Також Верховний Суд не раз вказував на те, що не можна посилатися на неврахування висновку Верховного Суду як на підставу для касаційного оскарження, якщо відмінність у судових рішеннях зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норми, а неоднаковими фактичними обставинами справ, які мають юридичне значення.

Аргументуючи підставу касаційного оскарження за п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, відповідач-1 вказує на неврахування судами попередніх інстанцій висновків Верховного Суду у справах № 910/8862/17, № 910/8866/17, № 918/341/16, № 21/89б/2011 (913/630/20), № 910/10481/20 щодо питання застосування ст. 233 ЦК України.

Так, за висновками Верховного Суду у наведених справах правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.

Ознаками правочину, що підпадає під дію ст. 233 ЦК України, є вчинення особою правочину на вкрай невигідних для себе умовах (зокрема, реалізації за низьку оплату майна, що має значну цінність), під впливом тяжкої для неї обставини (наприклад, під загрозою банкрутства) і добровільно, тобто за відсутності насильства, обману чи помилки, можливо, навіть з ініціативи самого позивача.

Правочин, який оспорюється на підставі ст. 233 ЦК України, характеризується тим, що особа вчиняє його добровільно, усвідомлює свої дії, але вимушена вчинити правочин через тяжкі для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, а тому волевиявлення особи не вважається вільним і не відповідає її внутрішній волі.

Підставами визнання правочину недійсним відповідно до ст. 233 ЦК України та предметом доказування у справі є: 1) наявність тяжкої обставини, в якій перебувала особа, що змусила її вчинити правочин; 2) правочин було вчинено на вкрай невигідних умовах. Тобто для визнання правочину недійсним з наведеної підстави необхідна сукупність вказаних умов, відсутність хоча б однієї з них є ознакою знаходження відповідних правовідносин за межами сфери регулювання ст. 233 ЦК України. Крім того, має бути причинно-наслідковий зв`язок між тяжкими обставинами та укладеним правочином (його укладання саме з метою усунення обставин).

Наявність тяжкої обставини, що змусила особу вчинити правочин, має довести сторона, яка такий правочин оспорює. Предметом доказування також є той факт, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було би вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах.

Тяжкі обставини мають вплинути на особу таким чином, що спонукають її вчинити правочин на вкрай невигідних для неї умовах. Умови мають бути очевидно невигідними для особи, яка уклала цей правочин, і бути наявними саме в момент вчинення правочину. Тяжкими обставинами можуть бути, зокрема, тяжка хвороба особи, членів її сім`ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства особи, учасника правочину та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин.

Такі правочини мають дефекти волі і здійснюються за обставин, коли особа змушена вчинити правочин на вкрай невигідних для себе умовах. Визнання правочину недійсним на підставі ст. 233 ЦК України пов`язане із доведеністю наявності чи відсутності власного волевиявлення в особи на його вчинення на тих умовах, за яких був укладений правочин.

У справах Верховного Суду, на які посилається скаржник, предметом розгляду були вимоги:

у справах № 910/8862/17, № 910/8866/17 - про визнання недійсною третейської угоди у договорі з підстав вчинення її на вкрай невигідних умовах для зобов`язаної за правочином сторони та під впливом тяжких обставин;

у справі № 918/341/16 - про визнання недійсним договору поруки за ст.ст. 203, 215 ЦК України, оскільки договір не був спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним, поручитель був введений в оману, уклав договір під впливом тяжкої обставини;

у справі № 21/89б/2011 (913/630/20) - про визнання недійсними договорів про переведення боргу за генеральним кредитним договором відповідно до ст.ст. 203, 215, 229, 230, 233 ЦК України в межах справи про банкрутство;

у справі № 910/10481/20 - зокрема, про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна відповідно до ст.ст. 215, 233 ЦК України, оскільки правочин укладений з порушенням ст.ст. 54, 55 Закону України «Про нотаріат» та за тяжких для позивача обставин і на вкрай невигідних умовах.

У названих справах Верховний Суд погодився із судами попередніх інстанцій про відсутність підстав для визнання договорів (третейських угод) недійсними за ст. 233 ЦК України, оскільки в одних випадка зобов`язана за правочинами сторона не довела факту існування тяжких обставин (їх крайньої форми), не надала доказів на підтвердження її тяжкого фінансового стану, в іншому - не підтвердила, що загроза та порушення досудової санації відносно балансоутримувача майна є тяжкою обставиною для неї, яка стала причиною укладення спірного договору, і не надала належних та допустимих доказів на підтвердження вчинення оспорюваного правочину на вкрай невигідних для неї умовах.

Зі змісту оскаржуваних судових рішень у справі, яка розглядається, вбачається, що суди попередніх інстанцій врахували сталі висновки Верховного Суду щодо питання застосування ст. 233 ЦК України та, досліджуючи існування умов, за яких можливе застосування цієї статті, встановили, що:

- оспорювані договори підписані позивачем за наявності тяжкої обставини, оскільки на нього за п. 2.2 статуту, рішенням Міськради від 26.10.2023 покладено обов`язок безперебійного забезпечення комунальними послугами (теплопостачання та гарячого водопостачання) споживачів, що можливо за умови постачання відповідачем-1 природного газу для вироблення теплової енергії на підставі відповідного договору, від укладення якого відповідач-1 ухилявся, вказуючи на першочергову необхідність підписання договорів про переведення боргу, що підтверджується листуванням сторін, а отже, своєчасність опалювального сезону 2023- 2024 та подальше стале функціонування соціально-значимих об`єктів міста опинилося в залежності від такої вимоги відповідача-1, що змусило позивача укласти договори про переведення боргу;

- правочини позивач вчинив на невигідних для себе умовах, враховуючи що взяв на себе зобов`язання сплатити заборгованість іншої юридичної особи без будь-якої компенсації майном чи грошима зі сторони відповідача-2, що не відповідає цілям господарської та статутної діяльності Комунального підприємства, метою діяльності якого є, зокрема, отримання прибутку; крім того, відповідач-2 відмовив позивачу у передачі права вимоги на стягнення дебіторської заборгованості (лист від 18.10.2023), а позивач не є стороною договорів від 04.10.2021 та від 26.09.2022, укладеними між відповідачами, тому позбавлений можливості стягнути дебіторську заборгованість;

- причинно-наслідковий зв`язок між тяжкими обставинами та вчиненням оспорюваних договорів полягає у тому, що правочини підписувались виключно для усунення та/або зменшення тяжких обставин - запобігання зриву опалювального сезону 2023- 2024 у місті Кам`янське.

Отже, застосування судами попередніх інстанцій у справі, яка розглядається, положень ст. 233 ЦК України не суперечить висновкам Верховного Суду у наведених справах щодо питання застосування цієї норми права. Також оскаржувані судові рішення у справі, що розглядається, у співвідношенні з постановами Верховного Суду в зазначених справах не містять й протилежного висновку щодо застосування норми ст. 233 ЦК України, оскільки застосування вказаної норми права у цій справі залежало від встановлених і доведених обставин справи, а також оцінки відповідно до ст. 86 ГПК України наданих до суду доказів, що входило в предмет доказування та формувало фактично-доказову базу.

Підсумовуючи, колегія суддів відхиляє доводи скаржника про неврахування судами попередніх інстанцій висновків Верховного Суду, викладених у наведених справах, адже Суд встановив, що висновки про застосування норми права, викладені у постановах Верховного Суду, стосуються правовідносин, які відмінні (у справі, що розглядається, з одного боку, і в згаданих справах - з іншого) за фактично-доказовою базою - встановленими судами обставинами справи і зібраними та дослідженими в них доказами, що виключає подібність правовідносин за змістовим критерієм.

При цьому колегія суддів виходить з того, що висновки Верховного Суду щодо питання застосування ст. 233 ЦК України є сталими та універсальними у правозастосуванні, однак їх застосування залежить від фактичних обставин справи, що і створює подібність правовідносин, адже алгоритм та порядок встановлення фактичних обставин кожної конкретної справи не є типовим та залежить насамперед від позиції сторін спору, а також доводів і доказів, якими вони обґрунтовують свою позицію.

Поряд з цим Суд враховує, що висновки судів попередніх інстанцій в цій частині відповідають правовій позиції Верховного Суду щодо застосування ст. 233 ЦК України у подібних правовідносинах за аналогічних обставин, викладеній, зокрема, у постановах від 16.01.2020 у справі № 922/1362/17, від 01.11.2021 у справі № 925/561/20, від 11.11.2021 у справі № 925/1367/19.

Щодо питання застосування ч. 3 ст. 92, ст.ст. 203, 241 ЦК України

Зі змісту позовної заяви вбачається, що предметом розгляду у цій справі є вимоги про визнання недійсними договорів про переведення боргу насамперед за ст. 233 ЦК України і додатково відповідно до ст.ст. 203, 215 цього Кодексу з урахуванням положень ч. 3 ст. 73-2, чч. 1, 10 ч. 78 ГК України.

Зважаючи на положення п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, межі розгляду справи судом касаційної інстанції, визначені ч. 3 ст. 300 цього Кодексу (у суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції), Суд не надає юридичного аналізу аргументам скаржника щодо неврахування судами попередніх інстанцій правових висновків Верховного Суду у справах № 668/13907/13-ц, № 910/18812/17, № 910/19776/17, № 904/2178/18, № 916/1415/19, № 911/2129/17, № 910/5137/19, № 910/6939/20; Верховного Суду України у справах № 3-38гс14 та № 3-59гс14, № 3-84гс14, № 902/841/15, № 6-147цс17 у контексті доводів про неправильне застосування ч. 3 ст. 92, ст.ст. 203, 241 ЦК України, оскільки суди до спірних правовідносин положення цих норм не застосовували, зважаючи на визначені позивачем правові підстави позову, а висновки про недійсність оспорюваних договорів за ст. 203, 215 ЦК України обґрунтували посиланням на ч. 3 ст. 73-2, чч. 1, 10 ч. 78 ГК України та конкретні докази у справі, що підтверджується змістом оскаржуваних судових рішень.

Між тим стосовно доводів касаційної скарги про неправомірність застосування до спірних правовідносин ч. 3 ст. 73-2, чч. 1, 10 ч. 78 ГК України з огляду на статус позивача як комунального унітарного підприємства, а не державного унітарного підприємства, колегія суддів зазначає таке.

У ч. 9 ст. 73 ГК України вказано, що державні унітарні підприємства діють як державні комерційні підприємства або казенні підприємства.

Відповідно до ч. 3 ст. 73-2 ГК України рішення про надання згоди на вчинення значного господарського зобов`язання, якщо ринкова вартість майна, робіт або послуг, що є його предметом, становить більше 25 відсотків вартості активів державного унітарного підприємства, за даними останньої річної фінансової звітності, приймається органом, до сфери управління якого належить державне унітарне підприємство.

Суди встановили, що за змістом статуту позивач є комунальним унітарним підприємством.

Особливості господарської діяльності, правовий режим майна комерційного комунального підприємства та порядок розпорядження ним врегульовані положеннями ст. 78 ГК України.

Відповідно до чч. 1, 2, 4 ст. 78 ГК України комунальне унітарне підприємство утворюється компетентним органом місцевого самоврядування в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини комунальної власності і входить до сфери його управління. Орган, до сфери управління якого входить комунальне унітарне підприємство, є представником власника - відповідної територіальної громади і виконує його функції у межах, визначених цим Кодексом та іншими законодавчими актами. Статутний капітал комунального унітарного підприємства утворюється органом, до сфери управління якого воно належить. Розмір статутного капіталу комунального унітарного підприємства визначається відповідною місцевою радою.

Згідно з ч. 10 ст. 78 ГК України особливості господарської діяльності комунальних унітарних підприємств визначаються відповідно до вимог, встановлених цим Кодексом щодо діяльності державних комерційних або казенних підприємств, а також інших вимог, передбачених законом.

Враховуючи положення ч. 10 ст. 78 ГК України у частині особливостей господарської діяльності комунальних унітарних підприємств, зокрема, щодо діяльності державних комерційних або казенних підприємств, за нормами ГК України визначено регулювання діяльності комунальних комерційних підприємств аналогічно до діяльності державних комерційних підприємств без наділення вказаних суб`єктів повною самостійною відповідальністю у відносинах з третіми особами.

З огляду на викладене суди попередніх інстанцій, не порушуючи меж підстав позову, правомірно застосували до спірних правовідносин ч. 3 ст. 73-2, чч. 1, 10 ч. 78 ГК України при розгляді вимог про визнання оспорюваних договорів недійсними на підставі ст.ст. 203, 215 ЦК України.

Посилання відповідача-1 у цій частині на постанову пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 № 11 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» колегія суддів відхиляє, оскільки ця постанова не є тим судовим рішенням, невідповідність висновкам якого щодо застосування норми права у подібних правовідносинах є підставою касаційного оскарження за п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України.

Щодо підстави касаційного оскарження за п. 2 ч. 2 ст. 287 ГПК України

Згідно з п. 2 ч. 2 ст. 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, виключно якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.

Зі змісту зазначеної норми вбачається, що при касаційному оскарженні судових рішень з підстави, передбаченої п. 2 ч. 2 ст. 287 зазначеного Кодексу, окрім посилання на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, касаційна скарга має містити обґрунтування необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні, із чіткою вказівкою на норму права (абзац, пункт, частина статті), а також зазначенням такого правового висновку, описом правовідносин та змістовного обґрунтування мотивів для такого відступлення.

Суд звертає увагу скаржника, що під відступленням від висновку слід розуміти або повну відмову Верховного Суду від свого попереднього висновку на користь іншого, або ж конкретизацію попереднього висновку із застосуванням відповідних способів тлумачення юридичних норм.

Відступ від правової позиції повинен мати тільки вагомі підстави, реальне підґрунтя, суд не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності вагомої для цього причини, а метою відступу може слугувати виправлення лише тих неузгодженостей (помилок), що мають фундаментальне значення для судової системи. Обґрунтованими підставами для відступу від уже сформованої правової позиції Верховного Суду є, зокрема: зміна законодавства; ухвалення рішення Конституційним Судом України або ж винесення рішення Європейського суду з прав людини, висновки якого мають бути враховані національними судами; зміни у правозастосуванні, зумовлені розширенням сфери застосування певного принципу права або ж зміною доктринальних підходів до вирішення питань, тощо.

Причинами для відступу можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміна суспільного контексту.

З метою забезпечення єдності та сталості судової практики для відступу від висловлених раніше правових позицій Верховного Суду суд повинен мати ґрунтовні підстави: попередні рішення мають бути помилковими, неефективними чи застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання.

Отже, для відступу від правової позиції, раніше сформованої Верховним Судом, необхідно встановити, що існує об`єктивна необхідність такого відступу саме у конкретній справі.

Водночас з огляду на наведене скаржник у касаційній скарзі вмотивовано не обґрунтував необхідності відступу від висновків, викладених у наведених постановах Верховного Суду.

Проаналізувавши правові висновки, викладені у справах № 910/5082/18, № 910/7715/18, № 910/5095/18, № 910/5080/18, на які посилається скаржник, колегія суддів зазначає, що у них Верховний Суд послідовно висловлював висновки про те, що за обставин, коли цілісний майновий комплекс був повернутий власнику (територіальній громаді) попереднім користувачем у зв`язку з припиненням дії відповідного правочину, на підставі якого попередній користувач володів та користувався майном, а надалі це майно було передане власником на праві господарського відання у володіння та користування іншому суб`єкту господарювання, здійснення правонаступництва на підставі ч. 3 ст. 22 Закону України «Про теплопостачання»:

з попереднього користувача цілісного майнового комплексу на нового користувача буде покладений надмірний тягар відповідальності за борги іншої особи;

буде мати наслідком: (1) покладення тягаря сплати боргів іншої особи - попереднього користувача цілісного майнового комплексу на нового користувача, який не може нести відповідальність за неефективне використання об`єктів теплопостачання конкретним суб`єктом господарювання - попереднім користувачем комплексу, який відповідно до ст. 42 ГК України здійснює господарську діяльність самостійно, ініціативно, систематично та на власний ризик з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку; (2) протиправне позбавлення органу місцевого самоврядування (в тому числі через створювані ним комунальні підприємства) права розпорядження своєю власністю та містить ознаки дискримінаційного підходу в частині визначення юридичної поведінки сторін господарських правовідносин з порушенням принципу рівності та пропорційності, а отже, суперечить справедливому застосуванню норми права як елементу верховенства права.

Такі висновки Верховного Суду за наведених обставин є чіткими, зрозумілими, послідовними та сприяють однозначному застосуванню норми матеріального права.

Проте у касаційній скарзі відповідач-1 просить відступити від цих висновків, не здійснивши належного аналізу обставин у справах Верховного Суду № 910/5082/18, № 910/7715/18, № 910/5095/18, № 910/5080/18, які стали підставою для таких висновків, та обставин у справі, яка розглядається, за якими відповідач-2 ніколи не був володільцем та/або балансоутримувачем майна за рішенням власника, що може бути підставою для незастосування цих висновків при вирішенні спору, однак не для відступу від них.

Вказуючи що повернуті Комунальному підприємству об`єкти концесії складають цілісний майновий комплекс, до якого входять і боргові зобов`язання ТОВ «Кам`янське ТГК», які є невід`ємною його частиною, і логіка щодо включення боргів у складі цілісного майнового комплексу підтримується Верховним Судом у постанові від 21.01.2019 у справі № 916/65/18, скаржник не враховує, що висновки суду касаційної інстанції у названій справі про те, що приватизоване новим боржником комунальне майно є цілісним майновим комплексом в розумінні ст. 191 ЦК України, зроблено з урахуванням встановлених обставин, що за умовами договору купівлі-продажу (приватизації) майна новий боржник придбав як комплекс об`єктів нерухомого майна, всі активи і пасиви, інвентар, обладнання, устаткування тощо, так і зобов`язався виконувати за первісного боржника низку зобов`язань, зокрема, й погасити прострочену кредиторську заборгованість підприємства, чого у справі, яка розглядається, суди попередніх інстанцій не з`ясували на підставі поданих сторонами доказів.

Отже, непідтвердженими є доводи касаційної скарги, що об`єкти концесії складаються і з кредиторської заборгованості ТОВ «Кам`янське ТГК» та таким чином становлять цілісний майновий комплекс, а покликання на постанову Верховного Суду від 21.01.2019 у справі № 916/65/18 є необґрунтованими з огляду на відмінність обставин справ.

Викладені скаржником в касаційній скарзі доводи для обґрунтування наявності підстави касаційного оскарження за п. 2 ч. 2 ст. 287 ГПК України зводяться до власного тлумачення ст. 22 Закону України «Про теплопостачання» (з цитуванням пояснювальної записки до законопроєкта) та застосування її до спірних правовідносин, що не може бути розцінене як належне обґрунтування необхідності для відступу від уже сформованих висновків Верховного Суду.

Скаржник в цій частині фактично веде мову про вади оскаржуваних судових рішень стосовно ненадання судами оцінки умовам оспорюваних договорів про переведення боргу (п. 3.5) та зробленим з цієї причини висновкам, що є порушенням норм процесуального права та є підставою касаційного оскарження за п. 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України у взаємозв`язку з п. 1 ч. 3 ст. 310 ГПК України, однак касаційна скарга не обґрунтована такою підставою касаційного оскарження, а за ст. 300 ГПК України предметом касаційного розгляду є законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Наведене у сукупності виключає можливість скасування оскаржуваних судових рішень з підстав касаційного оскарження за пп. 1, 2 ч. 2 ст. 287 ГПК України, відповідно, касаційна скарга ТОВ «Нафтогаз Трейдинг» задоволенню не підлягає.

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанції без змін, а скаргу - без задоволення.

За змістом ч. 1 ст. 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Ураховуючи вказане, суд касаційної інстанції, переглянувши оскаржувані судові рішення в межах доводів касаційної скарги ТОВ «Нафтогаз Трейдинг», дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а постановлених у справі судових рішень - без змін, у зв`язку з чим судові витрати, пов`язані зі сплатою судового збору за розгляд справи в суді касаційної інстанції, покладаються на скаржника.

Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Газопостачальна компанія "Нафтогаз Трейдинг"» залишити без задоволення.

2. Постанову Центрального апеляційного господарського суду від 23.10.2024 та рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 08.05.2024 у справі № 904/544/24 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуюча суддя Т. Є. Жайворонок

Судді: А. А. Ємець

І. Б. Колос