Ухвала

від 03.02.2025 по справі зв/360/6/25

ЛУГАНСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ЛУГАНСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

УХВАЛА

03 лютого 2025 року м. ДніпроСправа № ЗВ/360/6/25

Суддя Луганського окружного адміністративного суду Басова Н.М., перевіривши матеріали за заявою Головного управління Пенсійного фонду України в Луганській області про заміну сторони виконавчого провадження ВП № 51887246, відкритого з примусового виконання вимоги № Ю88У, виданої 07.06.2016 управлінням Пенсійного фонду України в Попаснянському районі, про стягнення з ВП шахта "Карбоніт" ДП "Первомайськвугілля" боргу у розмірі 391240,50 грн,

ВСТАНОВИВ:

28 січня 2025 року до Луганського окружного адміністративного суду надійшла заява Головного управління Пенсійного фонду України в Луганській області про заміну сторони виконавчого провадження ВП № 51887246, відкритого з примусового виконання вимоги № Ю88У, виданої 07.06.2016 управлінням Пенсійного фонду України в Попаснянському районі, про стягнення з ВП шахта "Карбоніт" ДП "Первомайськвугілля" боргу у розмірі 391240,50 грн.

Відповідно до частини шостої статті 7 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у разі відсутності закону, що регулює відповідні правовідносини, суд застосовує закон, що регулює подібні правовідносини (аналогія закону), а за відсутності такого закону суд виходить із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права). Аналогія закону та аналогія права не застосовується для визначення підстав, меж повноважень та способу дій органів державної влади та місцевого самоврядування.

При цьому, КАС України не містить норм про процесуальну аналогію.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 08 червня 2022 року у справі № 2- 591/11 (провадження № 14-31цс21) нагадала, що інститут аналогії закону і аналогії права первісно був доктринально обґрунтований і застосовувався судами задовго до часткового відображення цього інституту в законодавстві.

Необхідність інституту аналогії (аналогії закону та аналогії права) випливає з того, що закон призначений для його застосування в невизначеному майбутньому, але законодавець, встановлюючи регулювання, не може охопити всі життєві ситуації, які можуть виникнути. Крім того, життя перебуває у постійному русі, змінюється і розвивається, внаслідок чого виникають нові життєві ситуації, які законодавець не міг передбачити під час ухвалення закону.

Суд застосовує аналогію закону і аналогію права тоді, коли на переконання суду певні відносини мають бути врегульовані, але законодавство такого регулювання не містить, внаслідок чого наявна прогалина в законодавчому регулюванні.

Зазначені висновки стосуються як матеріального, так і процесуального права. Велика Палата Верховного Суду неодноразово застосовувала аналогію у процесуальному праві, зокрема у постановах від 26 червня 2019 року у справі № 905/1956/15 (провадження № 12- 62гс19, пункт 6.27), від 27 листопада 2019 року у справі № 629/847/15-к (провадження № 13- 70кс19), від 16 червня 2020 року у справі № 922/4519/14 (провадження № 12-34гс20, пункт 6.19), від 13 січня 2021 року у справі № 0306/7567/12 (провадження № 13-73кс19, пункт 28), від 28 вересня 2021 року у справі № 761/45721/16-ц (провадження № 14-122цс20, пункт 105).

Тому відсутність у процесуальних кодексах положень про процесуальну аналогію не є перешкодою для застосування такої аналогії.

Оскільки дії суду в разі надходження заяви про заміну сторони виконавчого провадження КАС України окремо не врегульовано, суд вважає за можливе на підставі частини шостої статті 7 КАС України застосувати до вказаних правовідносин за процесуальною аналогією положення статті 170 КАС України.

Відповідно до пункту першого частини першої статті 170 КАС України суддя відмовляє у відкритті провадження в адміністративній справі, якщо позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.

Розглянувши матеріали заяви про заміну сторони виконавчого провадження, суддя дійшов висновку про наявність підстав для відмови у відкритті провадження за заявою про заміну сторони виконавчого провадження на підставі пункту 1 частини першої статті 170 КАС України, оскільки заяву не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства з огляду на таке.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

У рішенні Європейського суду з прав людини (далі - Суд) від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України» (заяви № 29458/04 та № 29465/04) зазначено, що відповідно до прецедентної практики цього Суду термін «встановленим законом» у статті 6 Конвенції спрямований на гарантування того, «що судова гілка влади у демократичному суспільстві не залежить від органів виконавчої влади, але керується законом, що приймається парламентом» [див. рішення у справі «Занд проти Австрії» (Zand v. Austria), заява № 7360/76]. У країнах з кодифікованим правом організація судової системи також не може бути віддана на розсуд судових органів, хоча це не означає, що суди не мають певної свободи для тлумачення відповідного національного законодавства. фраза «встановленого законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У своїх оцінках цей Суд дійшов висновку, що не може вважатися судом, «встановленим законом», національний суд, що не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом.

Отже, поняття «суду, встановленого законом» зводиться не лише до правової основи самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність, тобто охоплює всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів.

Згідно з пунктом 7 частини першої статті 3 Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження» (далі Закон № 1404) відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню рішення на підставі таких виконавчих документів: рішень інших державних органів та рішень Національного банку України, які законом визнані виконавчими документами.

Згідно з положеннями частин першої, другої статті 15 Закону № 1404 сторонами виконавчого провадження є стягувач і боржник. Стягувачем є фізична або юридична особа чи держава, на користь чи в інтересах яких видано виконавчий документ.

В абзаці другому частини п`ятої статті 15 Закону № 1404 вказано, що у разі якщо сторона виконавчого провадження змінила найменування (для юридичної особи) або прізвище, ім`я чи по батькові (для фізичної особи), виконавець, за наявності підтверджуючих документів, змінює своєю постановою назву сторони виконавчого провадження.

Тобто виконавець наділений повноваженнями змінити назву сторони виконавчого провадження у разі наявності належних доказів - відповідних підтверджуючих документів, що не потребує звернення до суду.

Абзацом першим частини п`ятої статті 15 Закону № 1404 встановлено, що у разі вибуття однієї із сторін виконавець за заявою сторони, а також заінтересована особа мають право звернутися до суду із заявою про заміну сторони її правонаступником. Для правонаступника усі дії, вчинені до його вступу у виконавче провадження, є обов`язковими тією мірою, якою вони були б обов`язковими для сторони, яку правонаступник замінив.

Відмінною, порівняно із згаданими вище правилами в наведеній нормі, є ситуація, яка не обумовлена конфліктом: заінтересована особа ініціює розгляд питання про обрання належного правонаступника на заміну сторони виконавчого провадження, яка вибула.

Особливістю цивільного процесуального законодавства, порівняно з іншими процесуальними кодексами, є наявність окремого провадження - виду непозовного цивільного судочинства, у порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав, або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

У розділі IV Цивільного процесуального кодексу України «Окреме провадження» глава 6 регулює питання розгляду судом справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення.

Статтею 315 Цивільного процесуального кодексу України закріплено, що у судовому порядку можуть бути встановлені будь-які факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

Характерною і визначальною відмінністю цього провадження є відсутність спору про право (за частиною четвертою статті 315 Цивільного процесуального кодексу України суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо з заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, вбачається спір про право, а якщо спір про право буде виявлений під час розгляду справи, - залишає заяву без розгляду).

Господарський процесуальний кодекс України та КАС України не містять такого поняття, як встановлення юридичного факту, тобто до суду можливо звернутися лише у випадку, коли наявний юридичний спір, і в залежності від складу сторін такого спору та змісту спірних правовідносин визначається юрисдикційність спору.

Згідно з частиною першою статті 379 КАС України у разі вибуття однієї із сторін виконавчого провадження за поданням державного виконавця або за заявою заінтересованої особи суд, який розглядав справу як суд першої інстанції, замінює сторону виконавчого провадження її правонаступником.

Суд розглядає питання про заміну сторони виконавчого провадження в десятиденний строк у судовому засіданні з повідомленням державного виконавця або заінтересованої особи, які звернулися з поданням (заявою), та учасників справи. Неприбуття у судове засідання осіб, які були належним чином повідомлені про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає судовому розгляду (частина друга статті 379 КАС України).

Стаття 379 КАС України міститься у розділі ІV Процесуальні питання, пов`язані з виконанням судових рішень в адміністративних справах.

Отже, заміна сторони виконавчого провадження її правонаступником в порядку адміністративного судочинства здійснюється судом, який розглядав справу як суд першої інстанції.

Також згідно із частинами першою та другою статті 334 Господарського процесуального кодексу України у разі вибуття однієї із сторін виконавчого провадження суд замінює таку сторону її правонаступником. Заяву про заміну сторони її правонаступником може подати сторона (заінтересована особа), державний або приватний виконавець.

Стаття 334 Господарського процесуального кодексу України міститься у розділі V «Процесуальні питання, пов`язані з виконанням судових рішень у господарських справах».

Отже, заміна сторони виконавчого провадження на підставі приписів статті 334 Господарського процесуального кодексу України здійснюється у виконавчому провадженні при виконанні судових рішень саме у господарських справах.

Разом з тим, частинами першою та другою статті 442 Цивільного процесуального кодексу України передбачено, що у разі вибуття однієї із сторін виконавчого провадження суд замінює таку сторону її правонаступником. Заяву про заміну сторони її правонаступником може подати сторона (заінтересована особа), державний або приватний виконавець.

Стаття 442 Цивільного процесуального кодексу України міститься у розділі VІ, що має назву «Процесуальні питання, пов`язані з виконанням судових рішень у цивільних справах та рішень інших органів (посадових осіб)», тобто зазначена норма підлягає застосуванню незалежно від виду виконавчого документа (в цьому випадку - вимога управління Пенсійного фонду України про сплату боргу).

Таким чином, сторона у виконавчому провадженні з примусового виконання рішень інших органів (посадових осіб) підлягає заміні на підставі частини п`ятої статті 15 Закону України «Про виконавче провадження» та статті 442 Цивільного процесуального кодексу України. Тобто, заява про заміну сторони виконавчого провадження з примусового виконання рішень інших органів (посадових осіб) підлягає розгляду судами в порядку цивільного судочинства, як і вирішення решти процесуальних питань, пов`язаних з виконанням рішень інших органів (посадових осіб).

Статтею 446 Цивільного процесуального кодексу України передбачено, що процесуальні питання, пов`язані з виконанням судових рішень у цивільних справах, вирішуються судом, який розглядав справу як суд першої інстанції, якщо інше не визначено цим розділом (аналогічні положення закріплені у статті 338 Господарського процесуального кодексу України).

Тобто всі процесуальні кодекси урегулювали питання заміни сторони виконавчого провадження саме у випадку виконання судового рішення. І логічно, що такі питання розглядає лише суд тієї юрисдикції, у якій розглянуто справу по суті, той суд, який ухвалив відповідне рішення.

Велика Палата Верховного Суду аналізувала питання заміни сторони у виконавчому провадженні при застосуванні процесуального законодавства, чинного до 15 грудня 2017 року.

Зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 826/7941/17 (провадження № 11-1172апп18) зроблено висновок, що судовий контроль за виконанням рішень інших органів покладено законодавством на адміністративні суди. Аналізуючи в сукупності норми статті 15 Закону № 1404-VIIІ та чинні до 15 грудня 2017 року статті 264 КАС України та 368 ЦПК України, беручи до уваги, що питання правомірності заміни сторони у виконавчому провадженні є, по суті, превентивним судовим контролем у відповідному виконавчому провадженні, це питання повинно вирішуватися в порядку адміністративного судочинства. Суд не вбачає підстав для відступу від відповідного висновку, оскільки він відповідає чинному на час розгляду спірного питання процесуальному законодавству.

Втім, 15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», яким Цивільний процесуальний кодекс України викладено в новій редакції.

З метою більш якісного урегулювання спірного питання 15 грудня 2017 року у Цивільний процесуальний кодекс України внесено зміни.

Згідно із частиною другою статті 4 Цивільного процесуального кодексу України у випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.

Як встановлено частиною першою статті 2 Цивільного процесуального кодексу України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

При цьому, ураховуючи вимоги, закріплені в частині другій статті 2 Цивільного процесуального кодексу України, суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Отже, з позицій цивільно-процесуального регулювання відносин щодо підсудності справ, які виникають з виконавчого провадження, принципового значення набуває факт встановлення: рішення суду чи іншого органу перебуває на виконанні, суду першої інстанції, який розглянув цивільну справу та місця виконання судового рішення.

Таким чином, оскільки тільки в Цивільному процесуальному кодексі України врегульовано правило заміни сторони виконавчого провадження, порушеного через необхідність виконання рішення «несудового» органу, можна зробити такий висновок: заява про заміну сторони (стягувача чи боржника) виконавчого документа, у цьому випадку у вимозі про сплату боргу, підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства.

Врегулювання цього питання саме нормами Цивільного процесуального кодексу України обумовлено відсутністю спору між стороною виконавчого провадження та виконавцем, що свідчить про відсутність потреби в задіяні суду адміністративної юрисдикції, оскільки сторона виконавчого провадження не оспорює його рішень, дій чи бездіяльності, бо вирішення вказаного питання перебуває поза межами компетенції виконавця. Однак саме цивільний суд спроможний кваліфіковано встановити, чи є правонаступником заявник, який просить замінити собою попереднього учасника виконавчого провадження.

Аналогічні за змістом висновки відображені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2022 року у справі № 183/4196/21, у якій останній відступив від висновків, викладених у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 28 жовтня 2021 року у справі № 280/456/20 (провадження № К/9901/32676/20) та від 22 липня 2019 року у справі № 822/1659/18 (провадження № К/9901/63678/18), про те, що заява про заміну сторони виконавчого провадження, подана щодо виконавчого провадження, відкритого на виконання виконавчого напису нотаріуса, повинна розглядатись у порядку адміністративного судочинства.

У межах спірних правовідносин Луганський окружний адміністративний суд не розглядав справу як суд першої інстанції, внаслідок чого у відкритті провадження за заявою Головного управління Пенсійного фонду України в Луганській області про заміну сторони виконавчого провадження ВП № 51887246, відкритого з примусового виконання вимоги № Ю88У, виданої 07.06.2016 управлінням Пенсійного фонду України в Попаснянському районі, про стягнення з ВП шахта "Карбоніт" ДП "Первомайськвугілля" боргу у розмірі 391240,50 грн, належить відмовити та роз`яснити заявнику право звернення з такою заявою до відповідного місцевого суду в порядку цивільного судочинства.

Керуючись статтями 7, 170, 248, 256, 379 Кодексу адміністративного судочинства України, суддя

УХВАЛИВ:

Відмовити у відкритті провадження за заявою Головного управління Пенсійного фонду України в Луганській області про заміну сторони виконавчого провадження ВП № 51887246, відкритого з примусового виконання вимоги № Ю88У, виданої 07.06.2016 управлінням Пенсійного фонду України в Попаснянському районі, про стягнення з ВП шахта "Карбоніт" ДП "Первомайськвугілля" боргу у розмірі 391240,50 грн.

Роз`яснити Головному управлінню Пенсійного фонду України в Луганській області право звернення до відповідного місцевого суду в порядку цивільного судочинства.

Ухвала набирає законної сили з моменту підписання суддею та може бути оскаржена в апеляційному порядку окремо від рішення суду.

Апеляційна скарга на ухвалу суду подається безпосередньо до Першого апеляційного адміністративного суду протягом п`ятнадцяти днів з дня її проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини ухвали суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Суддя Н.М. Басова