Постанова

від 22.01.2025 по справі 554/168/22

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 січня 2025 року

м. Київ

справа № 554/168/22

провадження № 61-4116св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І.,

суддів: Гудими Д. А., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач),Пархоменка П. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Комунальне некомерційне підприємство «Котелевська лікарня планового лікування» Котелевської селищної ради,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргуОСОБА_1 на рішення Октябрського районного суду міста Полтави від 04 жовтня 2023 року у складі судді Блажко І. О. та постанову Полтавського апеляційного суду від 22 лютого 2024 року у справі у складі колегії суддів: Чумак О.В., Дряниці Ю. В., Пилипчук Л. І.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2022 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Комунального некомерційного підприємства «Котелевська лікарня планового лікування» Котелевської селищної ради (далі - КНП «Котелевська ЛПЛ») про скасування наказу про звільнення та поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Позов мотивований тим, що 02 грудня 2021 року вона подала до КНП «Котелевська ЛПЛ» заяву на звільнення за частиною третьою статті 38 КЗпП України у зв`язку з порушенням роботодавцем умов трудового законодавства. Цього ж дня вона повторно звернулася до відповідача з заявою про видачу трудової книжки та проведення відповідного розрахунку при звільненні у зв`язку з порушенням роботодавцем умов трудового законодавства.

02 грудня 2021 року відповідач листом № 2155 відмовив їй у звільненні за частиною третьою статті 38 КЗпП України, на що заявою від 06 грудня 2021 року вона повідомила відповідача про протиправність такої відмови у її звільненні та не видачі трудової книжки, наголосивши на необхідності провести звільнення за частиною третьою статті 38 КЗпП України.

Незважаючи на наведене, наказом від 15 грудня 2021 року №150-К її звільнено за частиною першою статті 38 КЗпП України за власним бажанням, про що свідчить відмітка в її трудовій книжці. При цьому з цим наказом її не було ознайомлено.

Вважає, наказ про її звільнення за власним бажанням протиправним та таким, що не відповідає нормам КЗпП України, оскільки відповідач не мав на власний розсуд визначати підстави звільнення за частиною першою статті 38КЗпП України, вона такої заяви не писала та не бажала звільнення за цією підставою. При незгоді роботодавця звільнити працівника з підстав, передбачених частиною третьою статті 38 КЗпП України, останній може відмовити у розірванні трудового договору, але не в праві розірвати цей договір з інших підстав, якій працівником не зазначались.

З урахуванням збільшених позовних вимог, ОСОБА_1 просила суд:

скасувати наказ КНП «Котелевська ЛПЛ» від 15 грудня 2021 року № 150-к;

поновити її на посаді лікаря акушер-гінеколога в КНП «Котелевська ЛПЛ»;

стягнути з КНП «Котелевська ЛПЛ» на її користь середню заробітну плату за час вимушеного прогулу з 16 грудня 2021 року по 22 червня 2022 року в сумі 108 097,27 грн..

Короткий зміст рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду

Рішенням Октябрського районного суду міста Полтави від 04 жовтня 2023 року, залишеним без змін поставою Полтавського апеляційного суду від 22 лютого 2024 року, позов задоволено частково.

Змінено формулювання причин звільнення у наказі КНП «Котелевська ЛПЛ» від 15 грудня 2021 року № 150-К про звільнення з роботи ОСОБА_1 , лікаря акушер-гінеколога, з частини першої статті 38 КЗпП України (за власним бажанням) на частину третю статті 38 КЗпП України (у зв`язку з порушенням роботодавцем умов трудового законодавства).

У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що за змістом статті 38 КЗпП України працівник має право з власної ініціативи в будь-який час розірвати укладений з ним на невизначений строк трудовий договір. При цьому строк розірвання трудового договору і його правові підстави залежать від причин, які спонукають працівника до його розірвання і які працівник визначає самостійно. В разі, якщо вказані працівником причини звільнення - порушення працедавцем трудового законодавства (частини третьої статті 38 КЗпП України), не підтверджуються, або працедавцем не визнаються, останній не вправі самостійно змінювати правову підставу розірвання трудового договору на частину першу статті 38 КЗпП України. Таким чином, роботодавець не вправі замість «звільнений згідно з частиною третьою статті 38 КЗпП України» зробити запис в трудовій книжці працівника «звільнений згідно зі статтею 38 КЗпП України». Роботодавець не має права самостійно змінювати визначену працівником у заяві причину звільнення з роботи. Водночас орган, що розглядає спір може - на підставі частини третьої статті 235 КЗпП України.

На підставі викладеного суд вважає, що формулювання причини звільнення ОСОБА_1 у наказі КНП «Котелевська ЛПЛ» №150-К «Про звільнення з роботи ОСОБА_1 » від 15 грудня 2021 за частиною першою статті 38 КЗпП України є неправильним.

Судом встановлено, що після звільнення позивача, ОСОБА_1 була працевлаштована після її звільнення, що виключає вину роботодавця в неотриманні ОСОБА_1 заробітної плати та сплаті їй вимушеного прогулу. Таким чином, неправильне формулювання звільнення ОСОБА_1 не перешкоджало працевлаштуванню працівника.

З огляду на наведене, суд зробив висновок про часткове задоволення позову.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що судом першої інстанції правильно встановлено, що роботодавцем не визнавались факти порушення трудового законодавства та умов колективного договору щодо працівника ОСОБА_1 , тоді як вона наполягала на невідповідності чинному законодавству договору від 02 липня 2018 року про відпрацювання нею як випускником, про що зазначено у поданій повторно заяві роботодавцю від 06 грудня 2021 року.

Місцевий суд обґрунтовано взяв до уваги судову практику Верховного Суду України, зокрема, висновки, викладені у постанові від 31 жовтня 2012 року у справі за № 6-120цс12 та правомірно визнав формулювання причин звільнення позивачки за частиною першою статті 38 КЗпП України неправильним, з огляду на те, що ОСОБА_1 подала заяву про звільнення за частиною третьою статті 38 КЗпП України і роботодавець не мав права змінювати підставу звільнення. Тому суд першої інстанції як орган, що розглядає трудовий спір, обґрунтовано змінив формулювання причин звільнення ОСОБА_1 , привівши їх у відповідність із волевиявленням позивача відповідно до положень частини третьої статті 235 КЗпП України.

Також судом першої інстанції встановлено, і це не спростовано позивачем, що з часу подання заяви про порушення трудового законодавства, а саме з 02 грудня 2021 року, ОСОБА_1 фактично на роботу в КНП «Котелевська ЛПЛ»не виходила та не виконувала своїх службових обов`язків як лікар акушер-гінеколог. При цьому суд правильно зазначив про те, що в цій ситуації неможливість виконання трудової функції працівником була пов`язана виключно з діями самої ОСОБА_1 , яка вважала, що подавши заяву про своє звільнення 02 грудня 2021 року, вона припинила з роботодавцем всі трудові правовідносини. Отже звільнення позивача не перешкоджало її працевлаштуванню та виключає вину роботодавця (відповідача) в неотриманні нею заробітної плати. Оскільки невірне формулювання причин звільнення позивача не перешкоджало подальшому працевлаштуванню та отриманню заробітної плати за іншим місцем роботи, а відтак не порушило трудові права на отримання доходу від своєї праці.

Твердження апелянта про те, що роботодавець не мав права звільняти ОСОБА_1 за частиною першою статті 38 КЗпП України, а повинен був відмовити в розірванні договору, колегія суддів не розцінює як підставу для скасування судового рішення, оскільки судом відновлено порушене право позивача та змінено підстави її звільнення згідно з поданої нею заявою. При цьому колегія суддів враховує, що ОСОБА_1 заяву про звільнення за власним бажанням з підстав частини третьої статті 38 КЗпП України не відкликала, на роботу не виходила. У свою чергу роботодавець не надав доказів на підтвердження недопущення щодо ОСОБА_1 норм трудового законодавства та відсутність підстав для її звільнення за поданою заявою. Спір виник не у зв`язку з незаконним звільненням працівника, який був позбавлений роботодавцем можливості виконувати свою роботу, а внаслідок незгоди ОСОБА_1 з підставами свого звільнення.

Аргументи учасників справи

18 березня 2024 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просила: оскаржені судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову; у разі якщо суд касаційної інстанції зробить висновок, що є підстави від відступлення від правових висновків викладених у постановах Верховного Суду: від 09 лютого 2022 року у справі № 569/1159/20, від 03 травня 2022 року у справі № 317/183/19, від 29 вересня 2023 року у справі № 279/402/20, від 06 грудня 2023 року у справі № 757/35715/19 в частині самостійної зміни судом підстав звільнення, ? передати справу на розгляд об`єднаної палати чи Великої Палати Верховного Суду; стягнути з відповідача судові витрати на професійну правничу допомогу.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що суд першої та апеляційної інстанцій до спірних правовідносин застосували частину третю статті 235 КЗпП України всупереч практиці Верховного Суду, з порушенням норм процесуального права, оскільки суд фактично самостійно здійснив зміну предмету позову з поновлення на роботі на зміну підстав звільнення. Звільнення відповідачем було здійснено за частиною першою статті 38 КЗпП України без законної на те підстави, оскільки таку заяву вона не подавала, а предметом позову визначено саме поновлення на роботі, а не зміна підстав формулювання звільнення.

Суд першої інстанції не досліджував питання щодо наявності чи відсутності підстав звільнення за частиною третьою статті 38 КЗпП України, відтак в оскаржуваному рішення не надається оцінка та не встановлюються порушення роботодавцем умов трудового законодавства, що зумовило подання нею заяви за частиною третьою статті 38 КЗпП України.

У разі незгоди роботодавця звільнити працівника із підстав, передбачених частиною третьою статті 38 КЗпП України, останній може відмовити у розірванні трудового договору, але не вправі розірвати цей договір з інших підстав, які працівником не зазначалися. Суд не в праві визнати звільнення правильним, виходячи з обставин, з якими власник або уповноважений ним органом не пов`язували звільнення. Суд фактично перейняв на себе повноваження роботодавця, що прямо вказує на неправильне застосування частини третьої статті 235 КЗпП України, замість правильного застосування положень частини першої статті 235 КЗпП України.

В предмет доказування цієї справи не входить питання відвідування нею роботи, в тому числі питання причин поважності чи не поважності її виходу на роботу, що не досліджувалося в судах першої та апеляційної інстанції, а тому висновок суду, що вона не виходила на роботу, а тому не бажала працювати, є припущенням суду. Неможливість виконання трудової функції пов`язана виключно з неправомірним наказом, який вона оскаржує.

З огляду на наведене є всі підстави й для стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу на день ухвалення рішення про поновлення працівника на роботу.

Нею вже понесено судові витрати, що складаються з судового збору та 10 000,00 грн витрат на правничу допомогу, а також додатково понесе 10 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу, з розрахунку 2 000,00 грн за час роботи адвоката.

16 січня 2025 року ОСОБА_1 надіслала до Верховного Суду заяву про розподіл судових витрат та просила стягнути з відповідача витрати на правову допомогу, понесені в суді касаційної інстанції у сумі 22 000,00 грн.

Рух справи, межі та підстави касаційного перегляду

Ухвалою Верховного Суду від 09 квітня 2024 року відкрито касаційне провадження в цій справі.

В ухвалі зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підставу, передбачену пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 09 лютого 2022 року у справі № 569/1159/20, від 29 вересня 2023 року у справі № 279/402/20, від 06 грудня 2023 року у справі № 757/35715/19, від 13 березня 2019 року у справі № 754/1936/16, від 22 квітня 2020 року у справі № 199/8766/18, від 03 травня 2022 року у справі № 317/183/19 та в постанові Верховного Суду України від 21 травня 2014 року у справі № 6-33цс14).

Ухвалою Верховного Суду від 11 червня 2024 року доповнення до касаційної скарги ОСОБА_1 на рішення Октябрського районного суду міста Полтави від 04 жовтня 2023 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 22 лютого 2024 року залишено без розгляду.

Ухвалою Верховного Суду від 04 жовтня 2024 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини

Суди встановили, що 02 грудня 2021 року ОСОБА_1 подала до КНП «Котелевська ЛПЛ» заяву на звільнення за частиною третьою статті 38 КЗпП України, в зв`язку з порушенням роботодавцем умов трудового законодавства.

02 грудня 2021 року КНП «Котелевська ЛПЛ» листом № 2155 повідомило ОСОБА_1 , що здійснювати її звільнення за частиною третьою статті 38 КЗпП України здійснювати не буде, оскільки підприємство виконує законодавство про працю, умови колективного договору, трудового договору та договору від 02 липня 2018 року №289 про відпрацювання випускником у закладі не менше трьох років після закінчення інтернатури. Вказаний договір є строковим та діє до 01 серпня 2024 року.

06 грудня 2021 року ОСОБА_1 повторно подала до КНП «Котелевська ЛПЛ» заяву на звільнення за частиною третьою статті 38 КЗпП України, в зв`язку з порушенням трудового законодавства роботодавцем за заявою від 02 грудня 2021 року.

Листом від 13 грудня 2021 року за № 2190 КНП «Котелевська ЛПЛ», надісланого на адресу ОСОБА_1 , повідомила, що датою звільнення ОСОБА_1 є 15 грудня 2021 року (останній робочий день), того ж дня з нею буде розірвано договір найму житла.

15 грудня 2021 року наказом КНП «Котелевська ЛПЛ» № 150-К «Про звільнення з роботи ОСОБА_1 » звільнено ОСОБА_1 згідно з частиною першою статті 38 КЗпП України (за власним бажанням) з 15 грудня 2021 року на підставі її заяви від 02 грудня 2021 року.

Позиція Верховного Суду

Щодо скасування наказу про звільнення та поновлення на роботі

Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (частина перша статті 4 ЦПК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Основною засадою (принципом) цивільного судочинства є, зокрема, диспозитивність (пункт 5 частини третьої статті 2 ЦПК України).

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).

Диспозитивність - один з базових принципів судочинства, керуючись яким, позивач самостійно вирішує, які позовні вимоги заявляти. Суд позбавлений можливості формулювати позовні вимоги замість позивача. Якщо особою заявляється належна позовна вимога, яка може її ефективно захистити, суди не повинні відмовляти у її задоволенні виключно з формальних міркувань. Така відмова призведе до необхідності особи повторно звертатись до суду за захистом своїх прав (які при цьому могли бути ефективно захищені), що невиправдано затягне вирішення справи по суті (див. пункт 118 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 грудня 2022 року в справі № 914/2350/18 (914/608/20) (провадження № 12-83гс21).

Працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це роботодавця письмово за два тижні (частина перша статті 38 КЗпП України).

У частині другій цієї статті визначено, що якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору, роботодавець не вправі звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.

Відповідно до частини третьої статті 38 КЗпП України працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо власник або уповноважений ним орган не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору.

У статті 235 КЗпП України, зокрема передбачено, що у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. У разі визнання формулювання причини звільнення неправильним або таким, що не відповідає чинному законодавству, у випадках, коли це не тягне за собою поновлення працівника на роботі, орган, який розглядає трудовий спір, зобов`язаний змінити формулювання і вказати в рішенні причину звільнення у точній відповідності з формулюванням чинного законодавства та з посиланням на відповідну статтю (пункт) закону.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

За змістом статті 38 КЗпП України працівник має право з власної ініціативи в будь-який час розірвати укладений з ним на невизначений строк трудовий договір. При цьому строк розірвання трудового договору і його правові підстави залежать від причин, які спонукають працівника до його розірвання і які працівник визначає самостійно. У разі, якщо вказані працівником причини звільнення - порушення роботодавцем трудового законодавства (частина третя статті 38 КЗпП України) - не підтверджуються або роботодавцем не визнаються, останній не має права самостійно змінювати правову підставу розірвання трудового договору на звільнення за власним бажанням без посилання на частину третю статті 38 КЗпП України. Істотність характеру порушень роботодавцем умов трудового законодавства та їх поважність не можуть бути підставою для відмови працівнику у звільненні за частиною третьою статті 38 КЗпП України, оскільки такі критерії цією нормою не передбачені (див. постанови Верховного Суду України від 31 жовтня 2012 року у справі № 6-120цс12 та від 22 травня 2013 року у справі

№ 6-34цс13).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 вересня 2023 року у справі № 279/402/20 вказано, що «відповідно до частини третьої статті 235 КЗпП України в разі визнання звільнення таким, що не узгоджується із чинним законодавством, суд на прохання працівника, який у зв`язку з допущеним щодо нього порушенням законодавства про працю не бажає продовжувати трудові відносини з відповідачем, може визнати звільнення незаконним і, не поновлюючи працівника на роботі, змінити дату звільнення та формулювання його причини з посиланням на відповідну норму закону». Такий правовий висновок неодноразово сформульовано у постановах Верховного Суду від 12 квітня 2018 року у справі № 545/2544/13-ц, від 03 жовтня 2018 року у справі №753/20243/16-ц, від 07 листопада 2018 року у справі № 234/17149/16-ц, від 02 жовтня 2019 року у справі № 362/3528/17-ц, від 09 лютого 2022 року у справі № 153/1585/20, від 07 вересня 2022 року у справі № 554/5630/19, від 13 вересня 2023 року у справі № 587/1641/21.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 лютого 2023 року у справі № 569/1159/20, на яку посилається заявник, вказано, що «у разі, якщо вказані працівником причини звільнення є порушення роботодавцем трудового законодавства (частина третя статті 38 КЗпП України) не підтверджуються або роботодавцем не визнаються, останній не вправі самостійно змінювати правову підставу розірвання трудового договору. При незгоді роботодавця звільнити працівника із підстав, передбачених частиною третьою статті 38 КЗпП України, останній може відмовити у розірванні трудового договору, але не вправі розірвати цей договір з інших підстав, які працівником не зазначалися. Аналогічні висновки зазначені у постановах Верховного Суду України від 22 травня 2013 року у справі № 6-34цс13, Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі № 754/1936/16-ц (провадження

№ 61-28466св18) та від 17 квітня 2019 у справі № 216/7189/14-ц (провадження № 61-13980св18). У такому випадку підприємство у разі незгоди з підставою звільнення, заявленою позивачем, повинно було відмовити у розірванні трудового договору на таких підставах, а не звільняти працівника в односторонньому порядку, змінивши підстави розірвання трудового договору. Статтею 235 КЗпП України передбачено, що у разі звільнення без законної підстави працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. Рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню. За змістом пункту 18 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» при розгляді справ про поновлення на роботі судам необхідно з`ясувати, з яких підстав проведено звільнення працівника згідно з наказом (розпорядженням) і перевіряти їх відповідність законові. Суд не вправі визнати звільнення правильним, виходячи з обставин, з якими власник або уповноважений ним орган не пов`язували звільнення. Вирішуючи спір, суд першої інстанції з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, встановив, що ОСОБА_1 не просив звільняти його за власним бажанням згідно із частиною першою статті 38 КЗпП України, а тому підприємство не мало права застосовувати до нього підстави звільнення з яких працівник не просив розірвати трудовий договір. Враховуючи викладене, суди дійшли обґрунтованого висновку про те, що наказ АТ «Аграрний фонд» від 09 грудня 2019 року № 550-к в частині звільнення ОСОБА_1 за частиною першою статті 38 КЗпП України суперечить нормам чинного законодавства, а тому є незаконним та підлягає скасуванню. Оскільки, відповідач не приймав рішення про звільнення за частиною третьою статті 38 КЗпП України, а позивач не заявляв вимог про зміну формулювання причин звільнення, то суди не надавали правову оцінку звільненню позивача за частиною третьою статті 38 КЗпП України. Таким чином, враховуючи, що АТ «Аграрний фонд» звільнило ОСОБА_1 без законної на те підстави, суд першої інстанції обґрунтовано вирішив поновити останнього на посаді заступника начальника відділу з фінансово-економічної безпеки відділу у Рівненській та Волинських областях середнього та малого бізнесу АТ «Аграрний фонд».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 квітня 2022 року у справі № 344/1017/20 вказано, що «звільнення працівника з підстав, не передбачених законом, або з порушенням установленого законом порядку свідчить про незаконність такого звільнення та тягне за собою поновлення порушених прав працівника. За змістом частини першої статті 235 КЗпП України працівник підлягає поновленню на попередній роботі у разі незаконного звільнення, під яким слід розуміти як звільнення без законної підстави, так і звільнення з порушенням порядку, установленого законом. Суди встановили, що ОСОБА_1 09 грудня 2019 року подав заяву про звільнення з підстав неодноразового порушення відповідачем його прав, зокрема, порушення строків періодичності виплати заробітної плати, невиплати частини заробітної плати. Тобто, позивач мав волевиявлення на звільнення саме з підстав, передбачених у частині третій статті 38 КЗпП України. Встановивши відсутність порушень роботодавцем законодавства про працю, суди дійшли правильного висновку про відсутність підстав для звільнення позивача за частиною третьою статті 38 КЗпП України, проте, вважали відсутніми підстави для скасування наказу про звільнення, поновлення позивача на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, оскільки позивач не бажав продовжувати трудові відносини з відповідачем після зміни умов праці, а доказів того, що заява про звільнення суперечила його волевиявленню, не надано. Колегія суддів висновок суду вважає таким, що не відповідає обставинам справи та вимогам закону, оскільки у разі, якщо вказані працівником причини звільнення - порушення працедавцем трудового законодавства (частина третя статті 38 КЗпП України) не підтверджуються або роботодавцем не визнаються, останній не вправі самостійно змінювати правову підставу розірвання трудового договору на частину першу статті 38 КЗпП України. Для визначення правової підстави розірвання трудового договору значення мають причини, що спонукали працівника до написання заяви про розірвання трудового договору з власної ініціативи. За таких обставин наказ АТ «Аграрний фонд» від 09 грудня 2019 року № 550-К про звільнення ОСОБА_1 за частиною першою статті 38 КЗпП України є незаконним і підлягає скасуванню та тягне за собою поновлення порушених прав працівника».

У частині третій статті 12, частинах першій, п`ятій, шостій статті 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити. При ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог (частини перша, друга статті 264 ЦПК України).

У справі, що переглядається:

суди встановили, що 02 грудня 2021 року ОСОБА_1 подала до КНП «Котелевська ЛПЛ» заяву на звільнення за частиною третьою статті 38 КЗпП України у зв`язку з порушенням роботодавцем законодавства про працю, проте відповідач повідомив, що не вбачає підстав для звільнення з указаної підстави. Іншої заяви про звільнення ОСОБА_1 не подавала. Наказом КНП «Котелевська ЛПЛ» від 15 грудня 2021 року № 150-к звільнено позивача за частиною першою статті 38 КЗпП України на підставі її заяви від 02 грудня 2021 року;

суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, вважав, що волевиявлення позивача щодо припинення трудового договору із відповідачем на підставі частини першої статті 38 КЗпП України не було, а тому позивача звільнено з роботи без законних підстав, а тому наявні підстави для зміни формулювання причини звільнення з частини першої статті 38 КЗпП України та частину третю статті 38 КЗпП України, підстави для поновлення ОСОБА_1 на роботі відсутні, оскільки остання була працевлаштована після звільнення;

вказані висновки судів є помилковими, оскільки при ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог, відповідно до частини третьої статті 235 КЗпП України в разі визнання звільнення незаконним суд може визнати звільнення незаконним, змінити дату звільнення та/або формулювання його причини з посиланням на відповідну норму закону, - на прохання працівника, який не бажає продовжувати трудові відносини з відповідачем. Позивач не заявляла таких вимог, згоди на таку зміну підстав її звільнення не надавала, а просила скасувати оспорюваний наказ про її звільнення та поновити її на роботі. У зв`язку з цим суд, встановивши незаконність звільнення позивача, повинен був скасувати наказ про звільнення ОСОБА_1 про звільнення за частиною першою статті 38 КЗпП України та поновити її на роботі.

Таким чином оскаржені судові рішення в частині зміни формулювання причин звільнення та відмови у задоволенні позовних вимог про скасування наказу про звільнення та поновлення на роботі підлягають скасуванню з ухваленням в цій частині нового рішення про задоволення позову.

Щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу

При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу (частина друга статті 235 КЗпП).

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог про скасування наказу про звільнення з роботи та поновлення на роботі, суди не вирішували по суті вимог в частині стягнення середнього заробітку, обставин, необхідних для вирішення цього питання, не встановили.

Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги, з урахуванням меж касаційного перегляду, дають підстави для висновку, що оскаржені судові рішення ухвалені без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв`язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, оскаржені судові рішення скасувати, в частині відмови у задоволенні позовних вимог про скасування наказу про звільнення та поновлення на роботі ухвалити нове рішення про задоволення позову, в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу - направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Щодо клопотання про передачу справи на розгляд об`єднаної палати чи Великої Палати Верховного Суду

Відповідно до частин третьої, п`ятої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати, передає справу на розгляд об`єднаної палати, якщо ця колегія або палата вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з іншої палати або у складі іншої палати чи об`єднаної палати. Суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

З огляду на висновки зроблені колегією суддів Верховного Суду за результатами перегляду цієї справи, підстави для передачі справи на розгляд об`єднаної палати чи Великої Палати Верховного Суду відсутні, а тому в задоволенні вказаного клопотання слід відмовити.

Щодо розподілу судових витрат

Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. У частинах першій, тринадцятій статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Тому розподіл судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат (див. висновок у постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028св18)).

Керуючись статтями 400, 402, 411, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Відмовити у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про передачу справи на розгляд об`єднаної палати чи Великої Палати Верховного Суду.

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Октябрського районного суду міста Полтави від 04 жовтня 2023 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 22 лютого 2024 року скасувати.

В частині позовних вимог ОСОБА_1 до Комунального некомерційного підприємства «Котелевська лікарня планового лікування» Котелевської селищної ради про скасування наказу про звільнення з роботи та поновлення на роботі ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Скасувати наказ Комунального некомерційного підприємства «Котелевська лікарня планового лікування» Котелевської селищної ради від 15 грудня 2021 року № 150-к «Про звільнення з роботи ОСОБА_1 ».

Поновити ОСОБА_1 на посаді лікаря акушер-гінеколога в Комунального некомерційного підприємства «Котелевська лікарня планового лікування» Котелевської селищної ради з 15 грудня 2021 року.

Справу № 554/168/22 в частині позовної вимоги ОСОБА_1 доКомунального некомерційного підприємства «Котелевська лікарня планового лікування» Котелевської селищної ради про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції рішення Октябрського районного суду міста Полтави від 04 жовтня 2023 року та постанова Полтавського апеляційного суду від 22 лютого 2024 року втрачають законну силу.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Д. А. Гудима

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

П. І. Пархоменко