Постанова від 28.01.2025 по справі 761/26313/23

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 січня 2025 року місто Київ

Справа № 761/26313/23

Апеляційне провадження № 22-ц/824/4168/2025

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді: Желепи О.В., суддів: Мазурик О.Ф., Шкоріної О.І.

за участю секретаря судового засідання Рябошапки М. О.

розглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційними скаргами Ігнатенко Тетяни Борисівни в інтересах Державного підприємства «Адміністрація морських портів України» та Лов`як Світлани Сергіївни в інтересах Міністерства розвитку громад, територій та інфраструктури України на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 04 листопада 2024 року, а також апеляційною скаргою Лов`як Світлани Сергіївни в інтересах Міністерства розвитку громад, територій та інфраструктури України на додаткове рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 12 листопада 2024 року (ухвалено у складі судді Саадулаєва А.І)

у справі за позовом ОСОБА_1 до Міністерства розвитку громад, територій та інфраструктури України, Державного підприємства «Адміністрація морських портів України», про визнання незаконним наказу про припинення повноважень, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу

ВСТАНОВИВ

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2023 році позивач ОСОБА_1 звернувся до суду, у якому просив:

1. Визнання незаконним Наказ Міністерства розвитку громад, територій та інфраструктури України від 06 липня 2023 року № 25-ОС про припинення повноважень ОСОБА_1 на посаді начальника Чорноморської філії Державного підприємства «Адміністрація морських портів України» (Адміністрація морського порту Чорноморськ) 10 липня 2023 року, відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 41 КЗпП України (далі - Наказ).

2. Поновити ОСОБА_1 на посаді начальника Чорноморської філії Державного підприємства «Адміністрація морських портів України» (Адміністрація морського порту Чорноморськ)(далі - Посада) з 10 липня 2023 року.

3. Стягнути з Державного підприємства «Адміністрація морських портів України» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 10 липня 2023 року по день ухвалення судом першої інстанції рішення за цим позовом.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що з 04 листопада 2020 року позивач ОСОБА_1 перебував у трудових правовідносинах з Чорноморською філією ДП «АМПУ» (Адміністрації морського порту Чорноморськ).

Наказом Міністерства розвитку громад, територій та інфраструктури України від 06 липня 2023 року № 25-ОС, крім іншого, припинено повноваження ОСОБА_1 па Посаді з 10 липня 2023 року, відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 41 КЗпП України. Як наслідок, з ОСОБА_1 розірвано трудовий договір з ініціативи роботодавця (фактично звільнено з роботи).

Позивач ОСОБА_1 вважає припинення його повноважень на займаній посаді незаконним, оскільки він не є посадовою особою і відповідно розірвання трудового договору з ініціативи роботодавця з підстави, передбаченої п. 5 ч. 1 ст. 41 КЗпП України, є незаконним. Крім того, позивач ОСОБА_1 , вважає, що за весь час вимушеного прогулу, спричиненого незаконним розірванням трудового договору (звільненням), йому має бути виплачено середній заробіток.

Короткий зміст рішення та додаткового суду першої інстанції

Шевченківський районний суд м. Києва рішенням від 04 листопада 2024 року позов ОСОБА_1 задовольнив частково.

Визнав незаконним наказ Міністерства розвитку громад, територій та інфраструктури України від 06 липня 2023 року №25-ОС про припинення повноважень ОСОБА_1 на посаді начальника Чорноморської філії Державного підприємства «Адміністрація морських портів України» (Адміністрація морського порту Чорноморськ) 10 липня 2023 року, відповідно до пункту 5 частини 1 статті 41 КЗпП України.

Поновив ОСОБА_1 на посаді начальника Чорноморської філії Державного підприємства «Адміністрація морських портів України» (Адміністрація морського порту Чорноморськ) з 11 липня 2023 року.

Стягнув з Державного підприємства «Адміністрація морських портів України» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 1 512 628 (один мільйон п`ятсот дванадцять тисяч шістсот двадцять вісім) гривень 30 копійок.

У задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовив.

Шевченківський районний суду м. Києва додатковим рішенням від 12 листопада 2024 року заяву ОСОБА_1 про ухвалення додаткового рішення задовольнив частково.

Допустив до негайного виконання рішення в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді начальника Чорноморської філії Державного підприємства « Адміністрація морських портів України» (Адміністрація морського порту Чорноморськ) з 11 липня 2023 року;

Стягнув з Міністерства розвитку громад, територій та інфраструктури України» на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 7 570 грн.

Стягнув з Державного підприємства «Адміністрація морських портів України» на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 7 570 грн.

В іншій частині заяви відмовив.

Короткий зміст вимог апеляційних скарг

Не погодившись з таким рішенням та додатковим рішенням Лов`як С.В. в інтересах Міністерства розвитку громад, територій та інфраструктури України подала через систему «Електронний суд» до Київського апеляційного суду апеляційні скарги, у яких просить оскаржуване рішення та додаткове рішення скасувати та ухвалити нове, яким відмовити в задоволенні позову та заяви про ухвалення додаткового рішення.

Також не погодившись з рішенням суду, Ігнатенко Т.Б. в інтересах ДП «Адміністрація морських портів України» подала через систему «Електронний суд» до Київського апеляційного суду апеляційну скаргу, у якій просить скасувати оскаржуване рішення та ухвалити нове, яким відмовити в задоволенні позову повністю.

Узагальненні доводи осіб, які подали апеляційні скарги

Апеляційна скарга представника Мінінфраструктури, з урахуванням доповнень, обґрунтована порушення норм матеріального права судом першої інстанції, оскільки суд не врахував висновки Верховного Суду, що стосуються припинення повноважень посадових осіб відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 41 КЗпП України, викладені, зокрема, у постанові від 23 січня 2018 року у справі № 273/212/16-ц про те, що законність звільнення за цією підставою не вимагає з`ясування вини працівника, доцільності та причини звільнення, врахування попередньої роботи та інших позитивних результатів; у постанові від 25 вересня 2019 року у справі 753/1604/17 щодо того, що норма п. 5 ч. 1 ст. 41 КЗпП України характеризується юридичною невизначеністю, внаслідок чого неможливо встановити коло таких посадових осіб, а також випадки та підстави (причини) припинення їх повноважень. Формулювання цього положення є загальним та не містить посилань як щодо змісту та обсягу поняття «посадових осіб», так і типу та організаційно-правових форм юридичних осіб, яких вони стосуються; а також постановах Верховного Суду у справах № 487/2178/19, № 522/11627/17, № 761/21008/18, № 490/4465/18 та інших.

Скаржник зазначає, що позивач, обіймаючи посаду начальника Чорноморської філії ДП «АМПУ», був посадовою особою відповідно до ст. 65 ГК України, статуту підприємства та положення про філію. Його статус як посадової особи підтверджується організаційно-розпорядчими та адміністративно-господарськими функціями, які він виконував у межах своєї посади. Натомість суд першої інстанції неправильно витлумачив поняття «посадова особа» та неправомірно обмежив дію норм статті 41 КЗпП лише до певної категорії осіб, оскільки такий підхід суперечить ст. 65 ГК України та установчим документам ДП «АМПУ».

Наголошує, що пункт 46 Статуту слід розуміти так, що для адміністрацій морських портів встановлено чітку назву посади його керівника - начальник філії (адміністрації морського порту), а інші посади керівників відокремлені підрозділи (філій, представництв, відділень тощо) можуть мати інші назви - начальник, директор, завідувач тощо. Вказане у пункті 46 Статуту визначення «керівники відокремленого структурного підрозділу» має узагальнене віднесення до категорії посадових осіб ДП «АМПУ», як начальників філій (адміністрацій морських портів), так і керівників інших філій, визначених підпунктами 3 та 4 пункту 36 Статуту. Наведене також підтверджується положеннями частини 3 статті 15 Закону України «Про морські порти України».

Унаслідок цього суд першої інстанції зробив необґрунтований висновок про те, що позивач не є посадовою особою, не має управлінських повноважень та фактично є найманим працівником. Також не підлягали врахуванню висновки зроблені в постанові Верховного Суду від 23 січня 2023 року в справі № 766/23789/19, оскільки суб`єктний склад та обставини у спірних правовідносинах відмінний (заступника начальника, звільнений безпосредньо ДП «АМПУ», та начальник філії, звільнений Міністерством).

З огляду на викладене, Мінінфраструктури вважає, що рішення суду першої інстанції є незаконним, необґрунтованим та таким, що підлягає скасуванню.

Аналогічними підставами обґрунтована апеляційна скарга Державного підприємства «Адміністрація морських портів України».

Апелюючи до незаконності додаткового рішення представник Мінінфраструктури вказував на те, що суд першої інстанції у порушення норм пункту 7 частини першої статті 264 ЦПК України допустив до негайного виконання рішення від 04.11.2024, незважаючи на те, що під час ухвалення рішення від 04.11.2024 вже було вирішено питання про те, що підстави допущення до негайного виконання судового рішення у справі № 761/26313/23 відсутні, адже у рішенні від 04.11.2024 допущення до негайного виконання рішення від 04.11.2024 в частині поновлення позивача на посаді відсутнє.

Також суд безпідставно стягнув з відповідачів на користь позивача судовий збір, оскільки судовий збір не підлягав сплаті позивачем при подачі позову. Суд мав повернути позивачеві сплачений ним судовий збір.

Узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи

У відзиві на апеляційну скаргу представник позивача - адвокат Гуцол Р.І. проти апеляційних скарг заперечував, просив відмовити в їх задоволенні, рішення та додаткове рішення суду першої інстанції залишити без змін.

На спростування доводів апеляційних скарг звертав увагу на висновки, викладені в постанові Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі 127/10201/20, про те, що посада начальника філії ДП «АМПУ» не відноситься до кола суб`єктів трудових правовідносин, до яких може застосовуватись додаткова підстав звільнення, яка передбачена пунктом 5 частини першої статті 41 КЗпП України.

Із посиланням на висновки, викладені в постанові Верховного Суду від 17 вересня 2024 року у справі № 761/44699/19, вказував, що незалежно від того, чи є позивач посадовою особою, чи ні - звільнення його із займаної посади на підставі пункту 5 частини першої статті 41 КЗпП є незаконним, а при вирішенні цього спору варто враховувати висновки Великої Палати Верховного Суду, зроблені в постанові від 10 липня 2024 року у справі № 573/1020/22.

Посилання Мінінфраструктури на висновки Верховного Суду у справах № 487/2178/19, № 522/11627/17, № 761/21008/18 вважав не релевантними.

Позиція учасників справи, які з`явилися в судове засідання

У судовому засіданні представник ДП «АМПУ» - Ігнатенко Т.Б. подану апеляційну скаргу підтримала в повному обсязі, просила її задовольнити з підстав, викладених у ній. Щодо вирішення апеляційних скарг Мінінфраструктури поклалася на розсуд суду.

Представник Мінінфраструктури - Лов`як С.С. подані апеляційні скарги підтримала в повному обсязі, просила їх задовольнити з підстав, викладених у ній. Пояснила, що спірний наказ не може бути визнаний незаконним, оскільки Міністерство лише видало індивідуальний акт за поданням Голови ДП «АМПУ».

Представник позивача - адвокат Гуцол Р.І. проти апеляційний скарг заперечив у повному обсязі, просив їх відхилити з підстав, викладених у відзиві на апеляційні скарги.

Позиція суду апеляційної інстанції

Заслухавши доповідь головуючого судді Желепи О.В., пояснення представників сторін, переглянувши справу в межах доводів апеляційних скарг, перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого рішення та додаткового рішення, колегія суддів дійшла висновків, що апеляційні скарги на основне рішення не підлягають задоволенню, а апеляційна скарга на додаткове рішення підлягає частковому задоволенню.

Фактичні обставини справи, встановлені судом

Суд першої інстанції вважав встановленим, що з 04 листопада 2020 року позивач ОСОБА_1 перебував у трудових правовідносинах з Чорноморською філією ДП «АМПУ» (АДМНІСТРАЦІЇ МОРСЬКОГО ПОРТУ ЧОРНОМОРСЬК), що підтверджується копією Наказу від 04 листопада 2020 року № 372/15.

Відповідно до вказаного Наказу, ОСОБА_1 04 листопада 2020 року приступив до роботи на посаді начальника Чорноморської філії Державного підприємства «Адміністрація морських портів України» (АДМІНІСТРАЦІЯ МОРСЬКОГО ПОРТУ ЧОРНОМОРСЬК) згідно Наказу Міністерства інфраструктури України від 03 листопада 2020 року № 81-Ос, з посадовим окладом згідно зі штатним розписом.

Постановою КМУ від 02 грудня 2022 року № 1343 «Деякі питання оптимізації системи центральних органів виконавчої влади» перейменовано Міністерство інфраструктури України на Міністерство розвитку громад, територій та інфраструктури України.

Наказом Міністерства розвитку громад, територій та інфраструктури України від 06 липня 2023 року № 25-ОС, крім іншого, припинено повноваження ОСОБА_1 па посаді начальника Чорноморської філії ДП «АМПУ» (АДМІНІСТРАЦІЯ МОРСЬКОГО ПОРТУ ЧОРНОМОРСЬК) 10 липня 2023 року, відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 41 КЗпП України.

Зі змістом вказаного Наказу позивач ознайомився 07 липня 2023 року, що підтверджується копією Наказу від 06 липня 2023 року № 25-ОС.

Як наслідок, з ОСОБА_1 розірвано трудовий договір з ініціативи роботодавця (фактично звільнено з роботи) на підставі п. 5 ч. 1 ст. 41 КЗпП України, про що зроблено відповідний запис в трудовій книжці позивача, що підтверджується копією 8-11 сторінок трудової книжки позивача..

Мотиви, з яких виходить апеляційний суд, та застосовані норми права

Згідно з ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Щодо рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 04 листопада 2024 року

Вимогам статті 263 ЦПК України рішення суду першої інстанції відповідає з огляду на таке.

Задовольняючи позовні вимоги про визнання незаконним наказу про звільнення, поновлення на посаді з 11 липня 2023 року та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу суд першої інстанції виходив із того, що позивач був незаконно звільнений на підставі пункту 5 частини 1 статті 41 КЗпП України (припинення повноважень посадових осіб). Суд дійшов висновку, що повноваження позивача на посаді начальника Чорноморської філії ДП «АМПУ» не могли бути припинені, а позивач не міг бути звільненим з підстав застосованих роботодавцем. Оскільки звільнення визнане незаконним, суд дійшов висновку про необхідність поновлення позивача на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

При вирішенні справи суд врахував висновки, викладені в постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2023 року в справі № 766/23789/19 про те, що розірвання трудового договору з підстави, передбаченої пунктом 5 частини першої статті 41 КЗпП України, стосується посадових осіб - членів колегіального виконавчого органу господарського товариства чи одноособового керівника, на яких при призначенні на посаду покладаються функції по управлінню за рішенням власника або уповноваженого органу в межах своїх повноважень.

Колегія суддів погоджується із такими висновками суду першої інстанції та відхиляє доводи апеляційних скарг з цього приводу з огляду на таке.

Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право на працю. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

За приписами частин першої та третьої статті 21 КЗпП України трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо захисту прав інвесторів» від 13 травня 2014 р. № 1255-VII, який набрав чинності 01 червня 2014 року, доповнив пунктом 5 статтю 41 КЗпП України, а саме: крім підстав, передбачених статтею 40 КЗпП України, трудовий договір з ініціативи власника або уповноваженого ним органу може бути розірваний також у разі припинення повноважень посадових осіб.

Згідно з частиною третьою статті 99 ЦК України повноваження члена виконавчого органу можуть бути в будь-який час припинені або він може бути тимчасово відсторонений від виконання своїх повноважень.

Суд першої інстанції правильно вважав, що розірвання трудового договору згідно з пунктом 5 частини першої статті 41 КЗпП України можливе за наявності попереднього припинення повноважень посадової особи, тобто рішення вищого органу управління або виконавчого органу, що наділений повноваженнями з прийому/звільнення працівників.

Отже, для звільнення за вказаною нормою мають бути присутні обставини: звільнений працівник повинен бути посадовою особою товариства; повинно заздалегідь відбутись припинення його повноважень (окреме рішення вищого органу управління), що в подальшому є підставою для розірвання з ним трудового договору в порядку, передбаченому чинним законодавством України та статутними документами господарського товариства.

Управління товариством здійснюють його органи. Органами управління товариством є загальні збори його учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом (стаття 97 ЦК України).

У частині третій статті 65 ГК України вказано, що керівник підприємства, головний бухгалтер, члени наглядової ради (у разі її утворення), виконавчого органу та інших органів управління підприємства відповідно до статуту є посадовими особами цього підприємства. Статутом підприємства посадовими особами можуть бути визнані й інші особи.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 1 Закону України «Про морські порти» адміністрація морських портів України - державне підприємство, утворене відповідно до законодавства, що забезпечує функціонування морських портів, утримання та використання об`єктів портової інфраструктури державної форми власності, виконання інших покладених на нього завдань безпосередньо і через свої філії, що утворюються в кожному морському порту (адміністрація морського порту).

Відповідно до частини третьої статті 15 Закону України «Про морські порти» голова адміністрації морських портів України призначається на посаду та звільняється з посади центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сферах морського і річкового транспорту. Керівник адміністрації морського порту (начальник морського порту) призначається на посаду та звільняється з посади центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сферах морського і річкового транспорту, за поданням голови адміністрації морських портів України. Керівник адміністрації морського порту (начальник морського порту) діє на підставі положення про адміністрацію морського порту, яке затверджується центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сферах морського і річкового транспорту.

Згідно з пунктом 1 Статуту ДП «АМПУ» Підприємство є державним унітарним підприємством і діє як державне комерційне підприємство, створене відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України від 04 березня 2013 року № 133 «Про погодження пропозиції щодо реорганізації державних підприємств морського транспорту» та входить до сфери управління Міністерства інфраструктури України (том 1 а. с. 211).

Колегія суддів враховує, що суд першої інстанції, дійшов висновку про задоволення позову, поміж іншого, з підстав того, що позивач не був посадовою особою Підприємства, на яку поширюється дія п.5 ч.1ст.41 КзпП України, а тому його повноваження не могли бути припиненні, а він, відповідно, не міг бути звільнений на цій підставі.

Більшу частину доводів апеляційної скарги ДП «АМПУ» та Мінінфраструктури становлять доводи щодо безпідставності такого висновку суду першої інстанції та щодо необхідності віднесення посади позивача до категорії «посадової особи».

Колегія суддів звертає увагу, що встановлення належності позивача до категорії «посадових осіб» Підприємства не є вирішальною обставиною для констатації незаконності його звільнення з огляду на таке.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 липня 2024 року у справі № 573/1020/22 зроблено висновок щодо застосування додаткової підстави розірвання трудового договору з ініціативи роботодавця, передбаченої пунктом 5 частини першої статті 41 КЗпП України. Велика Плата Верховного Суду вказала, що ця підстава - припинення повноважень члена виконавчого органу товариства (правління, дирекції, тощо у розумінні частини 4 статті 99 ЦК України), поширюється лише на членів виконавчого органу юридичних осіб - господарських товариств (п. 123).

Повноваження посадових осіб юридичних осіб публічного права, зокрема органів державної влади та місцевого самоврядування (та інших, створених відповідно до частин других статей 167, 168,169 ЦК України), на підставі пункту 5 частини першої статті 41 КЗпП України припиненню не підлягають (п. 124).

Відповідно до частини другої статті 167 ЦК України держава може створювати юридичні особи публічного права (державні підприємства, навчальні заклади тощо) у випадках та в порядку, встановлених Конституцією України та законом.

Згідно з частиною другою статті 81 ЦК України юридичні особи, залежно від порядку їх створення, поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права. Юридична особа приватного права створюється на підставі установчих документів відповідно до статті 87 цього Кодексу. Юридична особа приватного права може створюватися та діяти на підставі модельного статуту в порядку, визначеному законом. Юридична особа публічного права створюється розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування.

Як було встановлено вище, ДП «АМПУ» було створене розпорядженням Кабінету Міністрів України, тобто розпорядчим акту органу державної (виконавчої) влади, а тому ДП «АМПУ» - є юридичною особою публічного права.

Наведене також підтверджується пунктом 10 Статуту ДП «АМПУ», у якому прямо вказано про такий статус ДП «АМПУ» (том 1 а. с. 212а).

З огляду на викладене, колегія суддів констатує, що звільнення позивача на підставі пункту 5 частини першої статті 41 КЗпП України не може бути законним в силу того, що ДП «АМПУ» є юридичною особою публічного права.

Колегія суддів відхиляє доводи апеляційних скарг щодо нерелевантності висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 10 липня 2024 року у справі № 573/1020/22 з огляду на таке.

Як вбачається зі змісту правового висновку щодо застосування норми права, викладеного в постанові Верховного Суду від 10 липня 2024 року у справі № 573/1020/22, він є загальним, не деталізованим в частині можливості застосування такого висновку до певних правовідносин. Висновок Верховного Суду безвідносно усіх інших обставин справи, зроблений щодо застосування саме додаткової підстави розірвання трудового договору з ініціативи роботодавця, передбаченої пунктом 5 частини першої статті 41 КЗпП України.

Окрім цього, колегія суддів звертає увагу, що в пунктах 96 та 97 постанови Верховного Суду від 10 липня 2024 року у справі № 573/1020/22, Верховний Суд виснував, що статті 96-1-100 ЦК України (зі статтею 99 включно) регулюють діяльність учасників корпоративних відносин у вигляді товариства.

Текстуальний системний аналіз наведених норм права дає підстави вважати, що критеріями застосування частини третьої статті 99 ЦК України і пункту 5 частини першої статті 41 КЗпП України є:

- порядок створення юридичної особи (юридична особа приватного права)

- форма організації (товариство).

За встановлених у цій справі обставин, ДП «АМПУ» не є юридичною особою приватного права та не має організаційно-правової форми товариства, оскільки воно є юридичною особою публічного права та за формою організації є підприємством.

Доводи апеляційних скарг про неможливість застосування висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 10 липня 2024 року у справі № 573/1020/22 з підстав того, що ДП «АМПУ» є державним підприємством, а не господарським товариством, колегія суддів визнає неспроможними, оскільки саме ця відмінність в організаційно-правових формах юридичних осіб і коригує можливість застосування додаткової підстави розірвання трудового договору з ініціативи роботодавця, передбаченої пунктом 5 частини першої статті 41 КЗпП України, а саме: вказує, що ця підстава може бути застосована тільки для посадових осіб господарських товариствах - членів його колегіального виконавчого органу. Неналежність ДП «АМПУ» до організаційно-правової форми «товариство» якраз і свідчить про незаконність звільнення позивача на підставі пункту 5 частини першої статті 41 КЗпП України.

Із цих же підстав відхиляються доводи апеляційної скарги щодо безпідставності застосування судом першої інстанції висновків, викладених у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2023 року в справі № 766/23789/19.

Колегія суддів встановила, що ОСОБА_1 не був членом наглядової ради чи правління акціонерного товариства, працював на посаді начальника Чорноморської філії ДП «АМПУ» (Адміністрації морського порту Чорноморськ), яка не є самостійною юридичною особою. При цьому позивач був прийнятий на цю посаду без укладення трудового договору, у якому б зазначались додаткові умови розірвання трудового договору та припинення його повноважень.

За таких обставин суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що посада ОСОБА_1 не відноситься до кола суб`єктів трудових правовідносин, до яких може застосовуватись додаткова підстава звільнення, яка передбачена пунктом 5 частини першої статті 41 КЗпП України, а тому його звільнення є незаконним.

Такого висновку за подібних обставин дійшов Верховний Суд у постанові від 22 березня 2023 року у справі № 127/10201/20. Колегія суддів звертає увагу, що в даній справі було визнано незаконним звільнення особи, яка обіймала аналогічну посаду з позивачем у Одеській філії ДП «АМПУ» (адміністрація Одеського морського порту)

Колегія суддів наголошує, що навіть віднесення посади ОСОБА_1 до категорії «посадової особи Підприємства» не свідчило б про законність (можливість) його звільнення на підставі пункту 5 частини першої статті 41 КЗпП України, оскільки ОСОБА_1 не є членом колегіального виконавчого органу господарського товариства чи його одноособовим керівником.

Подібних висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 17 вересня 2024 року у справі № 761/44699/19.

Колегія суддів відхиляє доводи апеляційних скарг щодо неврахування судом першої інстанції висновків Верховного Суду, викладених у справах № 487/2178/19, № 522/11627, № 761/21008/18, № 490/4465/18 та інших, з огляду на їх нерелевантність до обставин цієї справи з огляду, зокрема, на іншу редакцію Статуту ДП «АМПУ» в тих справах, а також спростування висновків, викладених у цих постановах, висновками, викладеними в більш сучасних постановах Верховного Суду.

Інші доводи апеляційних скарг не спростовують законних та обґрунтованих висновків суду першої інстанції, не дають підстав для висновку, що місцевим судом невірно надано правову оцінку зібраним по справі доказам або неправильно встановлено обставини справи, а тому колегія суддів їх відхилила за безпідставністю як такі, що не є підставою для їх задоволення та скасування рішення суду першої інстанції.

Щодо додаткового рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 12 листопада 2024 року

Додаткове рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 12 листопада 2024 року оскаржено в частині допущення до негайного виконання рішення в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді та стягнення з відповідачів на користь позивача судового збору, а тому переглядається колегією суддів лише в цій частині.

Вимогам статті 263 ЦПК України додаткове рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині частково не відповідає.

Ухвалюючи додаткове рішення суд першої інстанції виходив із того, що рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 04 листопада 2024 року не вирішено питання про негайне виконання рішення в частині поновлення позивача на посаді, а також про розподіл судових витрат. Допустивши негайне виконання рішення в частині поновлення позивача на посаді суд керувався положеннями пункту 4 частини першої статті 430 ЦПК України. Розподіляючи судовий збір - суд керувався положеннями частин першої, другої статті 141 ЦПК України.

Колегія суддів погоджується із висновками суду щодо можливості ухвалення додаткового судового рішення в частині допущення негайного виконання рішення в частині поновлення позивача на посаді, проте не може погодитися із висновками суду першої інстанції в частині вирішення питання про розподілу судових витрат не відповідає з огляду на таке.

Щодо негайного виконання в частині поновлення на посаді

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 430 ЦПК України суд допускає негайне виконання рішень, зокрема у справах про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника.

Згідно з пунктом 4 частини першої статті 270 ЦПК України суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, зокрема якщо суд не допустив негайного виконання рішення у випадках, встановлених статтею 430 цього Кодексу.

Як вбачається з матеріалів справи, у резолютивній частині рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 04 листопада 2024 року, не допущеного негайного виконання рішення в частині поновлення незаконно звільненого позивача на роботі, а тому суд першої інстанції дійшов правильного висновку про необхідність ухвалення додаткового рішення в частині допущення негайного виконання рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 04 листопада 2024 року в частині поновлення позивача на посаді.

Доводи скаржника про те, що суд першої інстанції під час ухвалення рішення від 04 листопада 2024 року вже вирішив питання про те, що підстави допущення до негайного виконання рішення відсутні, з огляду на те, що в цьому рішенні відсутнє відповідно допущення до негайного виконання є юридично неспроможними та необґрунтованими.

Не вирішення питання про негайне виконання рішення суду і є законною підставою для ухвалення додаткового рішення, яким таке негайне виконання допускається. Натомість жодним чином така обставина не свідчить про вирішення судом цього питання в сторону відсутності підстав для допущення негайного виконання рішення суду.

Інститут додаткового рішення власне створений для усунення недоліків (неповноти) основного судового рішення, у якому могли бути упущенні (не вирішені) обставини, визначені в пунктах 1-4 частини першої статті 270 ЦПК України.

Окрім цього, обов`язок відповідачів негайно виконати рішення суду про поновлення на роботі незаконно звільненого позивача, випливає з частини восьмої статті 235 КЗпП України.

Щодо розподілу судового збору

Разом із цим, колегія суддів визнає частково обґрунтованими доводи апеляційної скарги в частині безпідставності стягнення з відповідачів на користь позивача усієї суми сплаченого ним судового збору з огляду на таке.

Позивач звертався до суду із вимогами про: 1) визнання незаконним наказу про звільнення; 2) поновлення на посаді; 3) стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі - у справах про стягнення заробітної плати та поновлення на роботі.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 лютого 2022 року в справі № 755/12623/19 зробила висновок, що середній заробіток за частиною другою статті 235 КЗпП України за своїм змістом є заробітною платою, право на отримання якої виникло у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою трудову функцію з незалежних від нього причин, оскільки особа поновлюється на роботі з дня звільнення, тобто вважається такою, що весь цей час перебувала в трудових відносинах.

Таким чином, позивач не повинен був сплачувати судовий збір за позовні вимоги про поновлення на роботі (посаді) та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Натомість мав платити судовий збір лише за позовну вимог про визнання незаконним наказу про звільнення як за одну немайнову вимогу.

Згідно з підпунктом 2 пункту 1 частини першої статті 4 Закону України «Про судовий збір» за подання до суду позовної заяви немайнового характеру, яка подана фізичною особою, підлягав сплаті судовий збір у розмірі 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Відповідно до статті 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2023 рік» прожитковий мінімум для працездатних осіб становить 2 684 грн.

Таким чином, позивачу необхідно було сплатити судовий збір у розмірі 1 073,60 грн.

Саме ця сума в порядку частини першої статті 141 ЦПК України підлягала стягненню з відповідачів на користь позивача в рівних частках, тобто по 536,80 грн з кожного.

Натомість, оплачені позивачем судовим збором позовні вимоги про поновлення на роботі (посаді) та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу не підлягали стягненню з відповідачів на користь позивача.

Надмірно (безпідставно) сплачений позивачем судовий збір за такі позовні вимоги мають бути повернуті позивачеві на підставі пункту 1 частини першої статті 7 Закону України «Про судовий збір» як такий, що сплачений в більшому розмірі, ніж встановлено законом.

Згідно з частиною 6 статті 141 ЦПК України якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Таким чином, за задоволенні позовні вимоги про поновлення позивача на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу судовий збір підлягав стягненню з відповідачів на користь держави в рівних частках.

Згідно з підпунктом 1 пункту 1 частини першої статті 4 Закону України «Про судовий збір» за подання до суду позовної заяви майнового характеру, яка подана фізичною особою, підлягав сплаті судовий збір у розмірі 1 відсоток ціни позову, але не менше 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб та не більше 5 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

1 відсоток ціни позову становить 15 126,28 грн, що більше за 5 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 2023 рік (13 420 грн), а тому ставка встановлюється саме в останньому розмірі.

За вимогу про поновлення на роботі позивач, якби не був звільнений від сплати судового збору за таку вимогу, мав би сплатити 1 073,60 грн.

Таким чином, з відповідачів у рівних частках підлягає стягненню на користь держави судовий збір у розмірі 14 493,60 (13 420 + 1 073,6) грн, тобто по 7 246,80 грн з кожного.

Суд першої інстанції на такі обставини увагу не звернув, чим допустив неправильне застосування норм матеріального права та порушив норми процесуального права, а тому додаткове рішення в частині розподілу судових витрат слід змінити, перерозподіливши стягнутий з відповідачів судовий збір шляхом стягнення з відповідачів у рівних частках:

на користь позивача 1 073,60 грн, тобто по 536,80 грн з кожного;

на користь держави 14 493,60 грн, тобто по 7 246,80 грн з кожного.

У решті додаткове рішення суду першої інстанції відповідає вимогам закону, а доводи апеляційної скарги не спростовують цього.

Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Згідно зі ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Колегія суддів, встановила, що при вирішенні справи судом першої інстанції не було допущено неправильного застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, висновки суду відповідають обставинам справи, а тому відсутні підстави для задоволення вимог апеляційних скарг та скасування законного та обґрунтованого рішення суду першої інстанції.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 374 суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право змінити рішення.

Згідно зі ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є, зокрема, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Колегія суддів, встановила, що при ухваленні додаткового рішення в частині розподілу судового збору, суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального права та порушив норми процесуального права, що є підставою для зміни додаткового рішення в цій частині шляхом правильного перерозподілу судового збору, зо підлягає стягненню з відповідачів у рівних частках.

Відповідно до ст. 141 ЦПК України судові витрати відповідачів під час апеляційного перегляду відшкодуванню не підлягають так як рішення суду про поновлення позивача на роботі залишено без змін. Позивачем не заявлялось про відшкодування його витрат, пов`язаних з апеляційним переглядом справи.

Керуючись ст.ст. 141, 259, 263, 268, 367, 374-376, 381-384 ЦПК України, суд

ПОСТАНОВИВ

Апеляційні скарги Ігнатенко Тетяни Борисівни в інтересах Державного підприємства «Адміністрація морських портів України» та Лов`як Світлани Сергіївни в інтересах Міністерства розвитку громад, територій та інфраструктури України на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 04 листопада 2024 року - залишити без задоволення.

Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 04 листопада 2024 року - залишити без змін.

Апеляційну скаргу Лов`як Світлани Сергіївни в інтересах Міністерства розвитку громад, територій та інфраструктури України на додаткове рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 12 листопада 2024 року - задовольнити частково.

Додаткове рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 12 листопада 2024 року в частині розподілу судових витрат - змінити.

Стягнути з Міністерства розвитку громад, територій та інфраструктури України на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 536,80 грн.

Стягнути з Державного підприємства «Адміністрація морських портів України» на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 536,80 грн.

Стягнути з Міністерства розвитку громад, територій та інфраструктури України на користь держави судовий збір у розмірі 7246,80 грн.

Стягнути з Державного підприємства «Адміністрація морських портів України» на користь держави судовий збір у розмірі 7246,80 грн.

В іншій частині додаткове рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 12 листопада 2024 року - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом 30 днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови складено 05 лютого 2025 року.

ГоловуючийО.В. Желепа Судді: О.Ф. Мазурик О. І. Шкоріна