Постанова

від 05.02.2025 по справі 520/30447/23

ДРУГИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 лютого 2025 р. Справа № 520/30447/23Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

Головуючого судді: П`янової Я.В.,

Суддів: Присяжнюк О.В. , Русанової В.Б. ,

розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційними скаргами ОСОБА_1 ,Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Харківській області на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 27.06.2024, головуючий суддя І інстанції: Ніколаєва О.В., м. Харків, повний текст складено 27.06.24 по справі № 520/30447/23

за позовом ОСОБА_1

до Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Харківській області

про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі за текстом також позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до адміністративного суду з позовом до Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Харківській області (далі за текстом також відповідач), в якому просив:

- визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо непроведення з позивачем остаточного розрахунку при звільненні, яка полягає у ненарахуванні та невиплаті позивачу грошового забезпечення з 01.01.2020 по дату його звільнення за механізмом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня кожного календарного року, на відповідний тарифний коефіцієнт посадового окладу та окладу за військовим званням із наступним перерахунком щомісячних додаткових видів грошового забезпечення та премії;

- зобов`язати відповідача здійснити позивачу перерахунок та виплату грошового забезпечення (з урахуванням раніше сплачених сум) за періоди з 01.01.2020 по 31.12.2020 за механізмом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 14.11.2019 за №294-IX на 01.01.2020, на відповідний тарифний коефіцієнт посадового окладу та окладу за військовим званням із наступним перерахунком щомісячних додаткових видів грошового забезпечення та премії, з 01.01.2021 по 01.03.2021 за механізмом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2021 рік» від 15.12.2020 за №1082-IX на 01.01.2021, на відповідний тарифний коефіцієнт посадового окладу та окладу за військовим званням із наступним перерахунком щомісячних додаткових видів грошового забезпечення та премії;

- зобов`язати відповідача здійснити позивачу нарахування та виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з військової служби за період з 01.01.2020 по день фактичної виплати перерахованих сум грошового забезпечення.

Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 27 червня 2024 року позовні вимоги задоволено частково.

Визнано протиправною бездіяльність Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Харківській області щодо непроведення нарахування та виплати грошового забезпечення ОСОБА_1 з 29.01.2020 з урахуванням розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня відповідного календарного року.

Зобов`язано Головне управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Харківській області провести перерахунок грошового забезпечення ОСОБА_1 за період з 29.01.2020 - 31.12.2020 - із використанням прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 01.01.2020 за Законом України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» та здійснити його виплату з урахуванням раніше сплачених сум та з відрахуванням обов`язкових платежів.

Зобов`язано Головне управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Харківській області провести перерахунок грошового забезпечення ОСОБА_1 за період з 01.01.2021 01.03.2021 - із використанням прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 01.01.2021 за Законом України «Про Державний бюджет України на 2021 рік» та здійснити його виплату з урахуванням раніше сплачених сум та з відрахуванням обов`язкових платежів.

У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Не погодившись із рішенням суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог, позивач оскаржив його в апеляційному порядку, оскільки вважає його ухваленим з порушенням норм матеріального та процесуального права в цій частині.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги позивач зазначає про неврахування судом першої того, що у зв`язку з набранням чинності Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», відповідач повинен був привести розмір грошового забезпечення позивача, обрахованого за правилами п.4 Постанови КМУ №704 в редакції Постанови КМУ від 21.02.2018 за № 103, відповідно до вказаного Закону з 01.01.2020 по дату звільнення позивача. Також зазначає про неврахування судом першої інстанції того, що при непроведенні остаточного розрахунку при звільненні для роботодавця настає відповідність, яка визначена ст.117 КЗпП України. Відтак суд, у рамках розгляду справи, констатувавши порушення права у вигляді непроведення остаточного розрахунку при звільненні, повинен захистити це право у спосіб, передбачений законодавством. Однак фактично судового захисту у даній частині порушеного права позивача не відбулось. Зазначає, що розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, беручи до уваги кількість днів затримки розрахунку при звільненні, з урахуванням обмежень ст.117 КЗпП України, обчислюється множенням показника середньоденної заробітної плати на 180 днів та у цій справі становить 300249,00 грн, яка має бути стягнута судом на користь позивача.

За результатами апеляційного розгляду позивач просить скасувати судове рішення в оскаржуваній частині та ухвалити у цій частині нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.

Від відповідача надійшов відзив на апеляційну скаргу позивача, в якому він зазначає про безпідставність доводів позивача, викладених в апеляційній скарзі. Просить апеляційну скаргу позивача залишити без задоволення.

Не погодившись із рішенням суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог, відповідач також оскаржив його в апеляційному порядку, оскільки вважає його ухваленим з порушенням норм матеріального та процесуального права в цій частині.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги відповідач зазначає, що нарахування грошового забезпечення позивачу здійснено з дотриманням приписів Постанови КМУ № 704, а отже підстави для задоволення позовних вимог у відповідній частині відсутні. Вказує, що позивачем порушено строки звернення до суду з позовом у цій справі.

За результатами апеляційного розгляду відповідач просить скасувати судове рішення в оскаржуваній та ухвалити в цій частині нове судове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити повністю, у зв`язку із пропуском строку звернення до суду адміністративний позов просить залишити без розгляду.

Позивач правом на подання відзиву на апеляційну скаргу відповідача не скористався.

Відповідно до пункту третього частини першої статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України (далі також КАС України) суд апеляційної інстанції розглядає справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Колегія суддів, розглянувши справу за наявними у ній доказами, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційних скарг, вважає, що апеляційна скарга позивача підлягає задоволенню частково, а апеляційна скарга відповідача задоволенню не підлягає, з огляду на таке.

Судом першої інстанції встановлено та підтверджено під час розгляду у суді апеляційної інстанції, що позивач проходив службу у Головному управлінні Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Харківській області по 01.03.2021.

У зв`язку із тим, що під час служби позивача у Головному управлінні Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Харківській області, відповідач проводив нарахування та виплату грошового забезпечення з урахуванням прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом станом на 01.01.2018, позивач звернувся до відповідача з відповідною заявою, відповідно до якої просив провести перерахунок та виплату грошового забезпечення та доплат від фактично виплачених сум, з урахуванням прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановлений законом станом на 01 січня відповідного року.

Листом Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Харківській області від 23.10.2023 за №65020-7390/65190 повідомлено позивача про те, що відсутні правові підстави для нарахування та виплати грошового забезпечення та доплат від фактично виплачених сум, з урахуванням прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом станом на 01 січня відповідного року.

Вважаючи протиправною бездіяльність відповідачів щодо ненарахування та невиплати грошового забезпечення за період з 01.01.2020 по 01.03.2021 за механізмом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня кожного календарного року, на відповідний тарифний коефіцієнт посадового окладу та окладу за військовим званням із наступним перерахунком щомісячних додаткових видів грошового забезпечення та премії, позивач звернувся до суду з позовом у цій справі.

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог, суд першої інстанції дійшов висновку, що бездіяльність Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Харківській області щодо непроведення нарахування та виплати грошового забезпечення ОСОБА_1 з 29.01.2020 з урахуванням розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня відповідного календарного року, є протиправною, з огляду на що зобов`язав відповідача провести перерахунок грошового забезпечення ОСОБА_1 за період з 29.01.2020 - 31.12.2020 - із використанням прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 01.01.2020 за Законом України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» та здійснити його виплату з урахуванням раніше сплачених сум та з відрахуванням обов`язкових платежів; за період з 01.01.2021 01.03.2021 - із використанням прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 01.01.2021 за Законом України «Про Державний бюджет України на 2021 рік» та здійснити його виплату з урахуванням раніше сплачених сум та з відрахуванням обов`язкових платежів.

Зазначивши, що з 29 січня 2020 року - з дня набрання чинності судовим рішенням у справі №826/6453/18 - виникли підстави для розрахунку грошового забезпечення позивача з урахуванням розміру посадового окладу, окладу за військовим (спеціальним) званням та відсоткової надбавки за вислугу років, а також додаткових видів грошового забезпечення, оскільки з цієї дати позивач мав право на отримання грошового забезпечення, виходячи з розміру складових, розрахованих згідно з Постановою №704 відповідно до вимог статті 9 Закону №2011-ХІІ, суд першої інстанції дійшов висновку, що позовні вимоги щодо виплати позивачу спірного грошового забезпечення за період з 01.01.2020 до 28.01.2020 задоволенню не підлягають.

Відмовляючи у задоволенні вимоги позову про зобов`язання виплатити середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 01.01.2020 по день фактичної виплати перерахованих сум грошового забезпечення, суд першої інстанції виходив з того, що нарахування такої виплати належить до дискреційних повноважень відповідача, а тому після набрання судовим рішенням у цій справі законної сили та його виконання відповідачем, позивач не позбавлений права звернутись з позовом про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам та доводам учасників справи, суд апеляційної інстанції виходить з такого.

Частиною другою статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною четвертою статті 9 Закону України від 20.12.1991 за № 2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» передбачено, що грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності.

Згідно з частиною другою статті 9 Закону № 2011-ХІІ до складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.

Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця. Грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону (частина третя статті 9 Закону № 2011-ХІІ).

Постановою № 704 встановлено тарифну сітку розрядів і коефіцієнтів посадових окладів військовослужбовців з числа осіб рядового, сержантського і старшинського складу, офіцерського складу (крім військовослужбовців строкової військової служби), осіб рядового і начальницького складу.

Пунктом 2 Постанови № 704 установлено, що грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу складається з посадового окладу, окладу за військовим (спеціальним) званням, щомісячних (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премії) та одноразових додаткових видів грошового забезпечення.

Додатком 1 до Постанови № 704 визначено тарифну сітку розрядів і коефіцієнтів посадових окладів військовослужбовців з числа осіб рядового, сержантського і старшинського складу, офіцерського складу (крім військовослужбовців строкової військової служби), осіб рядового і начальницького складу.

Пунктом 4 Постанови № 704 (в первинній редакції, на дату прийняття) встановлено, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13, 14.

Також додатки 1, 12, 13, 14 до Постанови № 704 містять примітки, відповідно до яких, зокрема, посадові оклади за розрядами тарифної сітки та оклади за військовим (спеціальним) званням визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт.

21.02.2018 Кабінет Міністрів України ухвалив Постанову № 103, пунктом 6 якої внесено зміни до постанов Кабінету Міністрів України, що додаються. Зокрема, у Постанові № 704 пункт 4 викладено в такій редакції: «4. Установити, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 р., на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13 і 14».

Пункт 6 Постанови КМУ №103 втратив чинність у зв`язку із набранням законної сили постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 29 січня 2020 року у справі №826/6453/18.

Тобто з 29 січня 2020 року відновлена дія пункту 4 Постанови КМУ №704 у первісній редакції, яка визначала розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, а не на 01 січня 2018.

Отже, з 29 січня 2020 року - з дня набрання чинності судовим рішенням у справі № 826/6453/18 виникли підстави для розрахунку грошового забезпечення позивача з урахуванням розміру посадового окладу, окладу за військовим (спеціальним) званням, визначених шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01.01.2020 на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13, 14 до Постанови Кабінету Міністрів України №704 від 30.08.2017 "Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб", оскільки з цієї дати позивач мав право на отримання грошового забезпечення, виходячи з розміру складових, розрахованих згідно з Постановою № 704 відповідно до вимог статті 9 Закону №2011-ХІІ.

Водночас установлене положеннями пункту 3 розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону № 1774-VІІІ обмеження щодо застосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини для визначення посадових окладів, розрахованих згідно з Постановою № 704, жодним чином не впливає на спірні правовідносини, оскільки такою розрахунковою величною є прожитковий мінімум для працездатних осіб, встановлений законом на 1 січня календарного року. Розмір мінімальної заробітної плати не є розрахунковою величиною для визначення посадових окладів, а застосований з іншою метою - для визначення мінімальної величини, яка враховується, як складова при визначенні розмірів посадових окладів та окладів за військовим (спеціальним) званням.

Зазначене узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постановах від 02 серпня 2022 року у справі № 440/6017/21, від 28 лютого 2023 року у справі №380/18850/21, від 06 квітня 2023 року у справі № 380/10075/21.

Верховний Суд у постанові від 02.08.2022 у справі №440/6017/21 на підставі аналізу наведених вище норм права дійшов таких правових висновків:

- з 01.01.2020 положення пункту 4 Постанови № 704 в частині визначення розрахунковою величиною для визначення посадових окладів, розрахованих згідно з постановою № 704 прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 року не відповідає правовим актам вищої юридичної сили, згідно із якими прожитковий мінімум як базовий державний стандарт був змінений на відповідний рік у тому числі як розрахункова велична для визначення посадових окладів, заробітної плати, грошового забезпечення працівників державних органів.

Верховний Суд у постанові від 13 грудня 2022 року у справі №240/12647/21 зазначив, що пунктом 8 Прикінцевих положень Закону України від 23.11.2018 за № 2629-VIII Про Державний бюджет України на 2019 рік встановлено у 2019 році для визначення посадових окладів, заробітної плати, грошового забезпечення працівників державних органів як розрахункова величина застосовується прожитковий мінімум для працездатних осіб, встановлений на 1 січня 2018 року. Вказано, що в свою чергу, Закон України від 14.11.2019 за № 294-IX Про Державний бюджет України на 2020 рік та Закон України № 1082-IX таких застережень щодо застосування, як розрахункової величини для визначення, зокрема грошового забезпечення, прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня 2018 року на 2020 та 2021 роки, відповідно, не містять.

Також Верховний Суд у постанові від 04.04.2023 у справі № 120/5264/22 вказав, що Закон України Про Державний бюджет України на 2020 рік, Закон України Про Державний бюджет України на 2021 рік та Закон України Про Державний бюджет України на 2022 рік застережень щодо застосування як розрахункової величини для визначення, зокрема грошового забезпечення, прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 01 січня 2018 року на 2020, 2021 та 2022 роки, відповідно, не містять.

Слід зазначити, що Законом України "Про Державний бюджет України на 2018 рік" встановлено розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб з 01.01.2018 - 1762,00 грн.

В свою чергу Законом України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" установлено у 2020 році прожитковий мінімум для працездатних осіб у місячному розмірі: з 1 січня 2102,00 гривень; Законом України "Про Державний бюджет України на 2021 рік" установлено у 2021 році прожитковий мінімум для працездатних осіб у місячному розмірі: з 1 січня 2270 гривень.

Тобто різниця між розміром прожиткового мінімуму на 2018 рік та 2020 рік впливає на визначення розміру посадового окладу та з 01.01.2020, наявні правові підстави для визначення розміру посадового окладу та окладу за військовим (спеціальним) званням шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня календарного року (2020, 2021 років), на відповідний тарифний коефіцієнт.

Отже, враховуючи викладене, грошове забезпечення позивача має обчислюватися із використанням прожиткового мінімуму для працездатних осіб встановленого законом на 1 січня календарного року.

Разом з цим колегія суддів зазначає, що Кабінет Міністрів України не уповноважений та не вправі установлювати розрахункову величину для визначення посадових окладів із застосуванням прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який не відповідає нормативно-правовому акту вищої юридичної сили.

Так, пунктом 8 Прикінцевих положень Закону України від 23.11.2018 за № 2629-VIII «Про Державний бюджет України на 2019 рік» було установлено, що у 2019 році для визначення посадових окладів, заробітної плати, грошового забезпечення працівників державних органів як розрахункова величина застосовується прожитковий мінімум для працездатних осіб, встановлений на 1 січня 2018 року.

У свою чергу, Закон України від 14.11.2019 за № 294-IX «Про Державний бюджет України на 2020 рік» (далі - Закон № 294-IX) таких застережень щодо застосування як розрахункової величини для визначення, зокрема грошового забезпечення, прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня 2018 року, на 2020 рік не містять.

Тобто положення пункту 4 Постанови № 704 в частині визначення розрахунковою величиною для визначення розмірів посадових окладів, розрахованих згідно з Постановою № 704, прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 року до 01.01.2020 - набрання чинності Законом № 294-IX не входили в суперечність із актом вищої юридичної сили, натомість з 01.01.2020 не відповідали акту вищої юридичної сили.

Отже, з огляду на визначені в частині третій статті 7 КАС України правила, а також ураховуючи те, що з 01.01.2020 положення пункту 4 Постанови № 704 в частині визначення розрахунковою величиною для визначення посадових окладів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 року не відповідає правовим актам вищої юридичної сили, згідно із якими прожитковий мінімум як базовий державний стандарт був змінений законодавцем на відповідний рік, у тому числі для визначення посадових окладів, заробітної плати, грошового забезпечення працівників державних органів, до спірних правовідносин підлягає застосуванню пункт 4 Постанови № 704 в частині, що не суперечить нормативно-правовому акту, який має вищу юридичну силу - Закону № 294-IX із використанням для визначення розміру посадового окладу, окладу за військовим (спеціальним) званням розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (через його збільшення на відповідний рік).

З викладеного слідує, що у період з 01.01.2020 по 31.12.2020 грошове забезпечення позивача мало обчислюватися з використанням прожиткового мінімуму для працездатних осіб 2102 грн, з 01.01.2021 по 01.03.2021 (кінцева дата перебування позивача на службі) із використанням прожиткового мінімуму для працездатних осіб 2270 грн.

Натомість відповідачем при обчисленні розміру грошового забезпечення позивача розраховано з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня 2018 року, що не відповідає вимогам законодавства, висновки про що також сформував Верховний Суд у постанові від 02.08.2022 у справі № 440/6017/21, зазначивши, що з 01.01.2020 положення пункту 4 Постанови № 704 в частині визначення розрахунковою величиною для визначення посадових окладів, розрахованих згідно з Постановою № 704 прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 року не відповідає правовим актам вищої юридичної сили, згідно з якими прожитковий мінімум як базовий державний стандарт був змінений на відповідний рік, у тому числі як розрахункова велична для визначення посадових окладів, заробітної плати, грошового забезпечення працівників державних органів.

Зазначена правова позиція підтримана також Верховним Судом у постанові від 12.09.2022 у справі № 500/1813/21.

З урахуванням вказаної вище правової позиції Верховного Суду колегія суддів не погоджується із висновками суду першої інстанції щодо необґрунтованості позовних вимог стосовно перерахунку грошового забезпечення позивача з 01.01.2020 по 28.01.2020 за механізмом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законами України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" станом на 01 січня 2020 року з урахуванням розмірів посадового окладу, окладу за військовим званням та інших складових.

Отже, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що позовні вимоги в частині здійснення перерахунку та виплати позивачу грошового забезпечення (з урахуванням раніше сплачених сум) підлягають задоволенню за період з 01.01.2020 по 31.12.2020 за механізмом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України від 14.11.2019 за №294-IX "Про Державний бюджет України на 2020 рік" на 1 січня 2020 року, на відповідний тарифний коефіцієнт посадового окладу та окладу за військовим званням із наступним перерахунком щомісячних додаткових видів грошового забезпечення та премії; за період з 01.01.2021 по 01.03.2021 - за механізмом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України від 15.12.2020 за № 1082-IX "Про Державний бюджет України на 2021 рік" на 1 січня 2021 року, на відповідний тарифний коефіцієнт посадового окладу та окладу за військовим званням із наступним перерахунком щомісячних додаткових видів грошового забезпечення та премії.

Щодо висновків суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог про зобов`язання виплатити середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 01.01.2020 по день фактичної виплати перерахованих сум грошового забезпечення, колегія суддів зазначає таке.

Відповідно до приписів абзацу 1 статті 3 Кодексу законів про працю України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

Згідно зі статтею 4 КЗпП України законодавство про працю складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.

Ні Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991 за № 2011-XII, ні іншими підзаконними нормативними актами не врегульовані питання порушення роботодавцем строків проведення розрахунків при звільненні, а також наслідків такого порушення.

За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.

Ця позиція висловлена Верховним Судом, зокрема, у постановах від 20.05.2020 у справі № 816/1640/17, від 16.07.2020 у справі № 400/2884/18.

Відтак, оскільки наведеними нормативними актами не врегульовано питання строків проведення повного розрахунку при звільненні з військової служби, а також не установлено правових наслідків недотримання такого строку, колегія суддів дійшла висновку про необхідність застосування до спірних правовідносин приписів Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України).

Згідно зі ст. 116 КЗпП України (в редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01.07.2022 за № 2352-ІХ, яка була чинною на час звільнення позивача зі служби), при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати.

У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.

Статтею 117 КЗпП України визначено відповідальність за затримку розрахунку при звільненні.

Частиною першою цієї статті встановлено, що у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

Згідно з частиною другою статті 117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.

Тож у випадку встановлення порушення роботодавцем вищевказаних норм та наявності для застосування до останнього наслідків, передбачених статтею 117 КЗпП України, належним способом захисту порушених прав працівника буде стягнення з такого роботодавця суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.

Відмовляючи у задоволенні вимоги щодо середнього заробітку за час затримки розрахунку за статтею 117 КЗпП України, суд першої інстанції дійшов висновку, що нарахування та виплата суми перерахованого грошового забезпечення ставить первинною подією щодо компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, які нараховуються та виплачуються, відповідно, після та за результатом нарахування та виплати основної суми грошового забезпечення, а тому вимоги позивача про зобов`язання відповідача здійснити нарахування та виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з військової служби за період з 01.01.2020 по день фактичної виплати перерахованих сум грошового забезпечення є передчасними та такими, що заявлені на майбутнє, за відсутності підстав вважати, що його право на отримання середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні при виплаті грошового забезпечення буде порушене відповідачем.

Колегія суддів не погоджується з таким висновком суду першої інстанції, оскільки судом першої інстанції залишено поза увагою той факт, що у цій справі позовна вимога про стягнення з відповідача середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні, з дня звільнення позивача по день фактичного розрахунку, заявлена одночасно з вимогою про зобов`язання відповідача здійснити перерахунок та виплату грошового забезпечення за період з 01.01.2020 по 22.12.2020, виходячи з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом на 01.01.2020 (сум, які належали позивачу при звільненні), тобто вказана вимога є похідною від вимоги щодо виплати належного грошового забезпечення.

У свою чергу сталою та послідовною є практика Верховного Суду про наявність підстав при вирішенні спору про стягнення невиплаченої у строки, що встановлено статтею 116 КЗпП України, належної працівнику заробітної плати (її частини), одночасно вирішувати питання про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку, вимоги щодо якого є похідними від вимог про стягнення невиплаченої (несвоєчасно виплаченої) працівнику заробітної плати (її частини) при звільненні (зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц, від 26.02.2020 у справі № 821/1083/17, постанови Верховного Суду від 11.08.2021 у справі № 640/9375/20, від 09.02.2023 у справі № 620/2338/20, від 30.11.2020 у справі № 480/3105/19).

Крім того, Верховний Суд уже наголошував у постановах від 21.03.2023 у справі № 640/11699/21, від 26.09.2023 у справі № 640/2534/21, від 28.09.2023 у справі № 640/36441/21 на помилковості висновків судів попередніх інстанцій про передчасність позовної вимоги про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку за статтею 117 КЗпП України, у випадку коли вона заявлена одночасно з вимогою про стягнення на користь позивача сум, які належали останньому при звільненні.

Колегія суддів також звертає увагу, що Верховний Суд, надаючи оцінку застосуванню положень статті 117 КЗпП, неодноразово наголошував на обов`язку визначення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку органом, який виносить рішення по суті спору, зокрема у постановах від 30.04.2020 у справі № 140/2006/19, від 26.11.2020 у справі № 520/1365/2020, від 29.11.2021 у справі № 120/313/20-а.

За обставин цієї справи остаточний розрахунок з позивачем усіх належних сум при звільненні станом на день розгляду цієї справи ще не проведений, відтак періодом, протягом якого відповідач не виконував свій обов`язок щодо виплати належних позивачеві сум, є проміжок часу з 02.03.2021 (з дня, наступного за датою звільнення) по 05.02.2025 (день розгляду цієї справи).

Разом із тим, відповідно до статті 117 КЗпП України, у чинній редакції, згідно з Законом № 2352-ІХ, час затримки розрахунку при звільненні, який підлягає оплаті середнім заробітком, обмежений шістьма місяцями.

Порядок обчислення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум визначено Порядком обчислення середньої заробітної плати, який затверджено Постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 (далі - Порядок № 100).

Абзацом четвертим пункту 2 Порядку № 100 передбачено, що у всіх інших випадках середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата. Якщо протягом останніх двох календарних місяців, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата, працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи.

Відповідно до абзацу першого пункту 8 Порядку № 100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

При обчисленні середньої заробітної плати не враховуються одноразові виплати (компенсація за невикористану відпустку, матеріальна допомога, допомога працівникам, які виходять на пенсію, вихідна допомога тощо) (п.п. б п. 4 Розділу ІІІ Порядку № 100).

Згідно з абзацом 2 п. 7 Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, який затверджено Наказом Міністерства оборони України 07.06.2018 за № 260, та зареєстровано в Міністерстві юстиції України 26.06.2018 за № 745/32197, середньоденний розмір грошового забезпечення визначається шляхом ділення суми грошового забезпечення, належного військовослужбовцю за повний календарний місяць, на кількість календарних днів місяця, за який здійснюється виплата.

За матеріалами справи днем звільнення позивача є 01.03.2021, отже двома попередніми місяцями перед звільненням є січень та лютий 2021 року (59 календарних днів).

Згідно з довідкою (а.с. 13) у січні грошове забезпечення позивача становило 22536,24 грн, у лютому - 25180,00 грн (за вирахуванням із грошового забезпечення позивача у лютому 2021 року матеріальної допомоги у сумі 25180,00 та матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань у сумі 25 180,00 грн, що є одноразовими виплатами відповідно до приписів п.п. б п. 4 Розділу ІІІ Порядку № 100).

Отже, середньоденна заробітна плата позивача 808,75 гривень ((22 536,24 грн+25 180,00 грн)/59 днів).

За змістом позову та апеляційної скарги (де позивачем наведено конкретний розрахунок) розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, беручи до уваги кількість днів затримки розрахунку при звільненні, з урахуванням обмежень ст.117 КЗпП України, обчислюється множенням показника середньоденної заробітної плати на 180 днів на вимогу позивача.

Так, ураховуючи приписи чинної редакції статті 117 КЗпП України, яким законодавець обмежив виплату шістьма місяцями, проте без застосування принципу співмірності цієї суми щодо коштів, які роботодавець невчасно сплатив працівникові, сума середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період 02.03.2021 (з дня, наступного за датою звільнення) по 05.02.2025 (день розгляду цієї справи), але не більше ніж 180 днів, як визначено позивачем, становить 145575,00 грн (808,75 грн х 180 днів).

Водночас колегія суддів зауважує, що обчислення позивачем середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у сумі 300249,00 грн є помилковим, оскільки відповідний розрахунок в апеляційній скарзі позивачем здійснено з огляду на суму грошового забезпечення позивача за останні два місяці перед звільненням (січень та лютий 2021 року) з урахуванням матеріальної допомоги у сумі 25 180,00 та матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань у сумі 25 180,00 грн, що є одноразовими виплатами і не враховуються при обчисленні середньої заробітної плати відповідно до приписів п.п. б п. 4 Розділу ІІІ Порядку № 100.

Враховуючи викладене, зважаючи на межі та доводи апеляційної скарги позивача (ст. 308 КАС України), колегія суддів дійшла висновку про часткове задоволення вимоги позивача щодо зобов`язання відповідача здійснити позивачу нарахування та виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 01.01.2020 по день фактичної виплати перерахованих сум грошового забезпечення, шляхом стягнення з Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Харківській області на користь позивача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 02.03.2021 по 05.02.2025 в сумі 145 575,00 грн.

Судом першої інстанції не було враховано наведеного, що призвело до неправильного вирішення справи у відповідній частині.

Доводи апеляційної скарги позивача у відповідній частині приймаються колегією суддів у якості належних.

Щодо посилання відповідача на те, що з урахуванням установленого законом 3-х місячного строку позовної давності строк звернення до суду у позивача сплинув, то колегія суддів зазначає таке.

Частиною першою статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Згідно з частиною третьою статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до частини другої статті 233 Кодексу законів про працю України (у редакції, чинній до змін, внесених згідно із Законом України від 01.07.2022 за № 2352-IX) у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Законом України від 01.07.2022 за № 2352-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», який набрав чинності з 19.07.2022, частини першу і другу статті 233 Кодексу законів про працю України викладено в такій редакції:

«Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.

Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116)».

Колегія суддів ураховує, що 06.04.2023 Верховний Суд ухвалив рішення за результатами розгляду зразкової справи № 260/3564/22, предметом спору якої також є недотриманням законодавства про оплату праці.

У рішенні від 06.04.2023 у справі № 260/3564/22 предметом дослідження Верховним Судом було, зокрема, і питання строку звернення до суду з таким позовом, по суті якого сформований наступні висновки:

«Перевіряючи дотримання позивачем строку звернення до суду з цим позовом, Суд виходить з того, що спір щодо стягнення належного позивачу грошового забезпечення (належної працівникові заробітної плати) є спором, пов`язаним з недотриманням законодавства про оплату праці.

Відповідно до частини другої статті 233 Кодексу законів про працю України (у редакції, чинній до змін, внесених згідно із Законом України від 01.07.2022 №2352-IX) у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Законом України від 01.07.2022 № 2352-IX, який набрав чинності з 19.07.2022, частини першу і другу статті 233 Кодексу законів про працю України викладено в такій редакції:

«Працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.

Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116)».

Отже, до 19.07.2022 Кодекс законів про працю України не обмежував будь-яким строком право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати. Після цієї дати строк звернення до суду з трудовим спором, у тому числі про стягнення належної працівнику заробітної плати, обмежений трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.

Водночас, з огляду на згадані правові позиції Конституційного Суду України щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів, Верховний Суд дійшов висновку про поширення дії частини першої статті 233 Кодекс законів про працю України в редакції Закону України від 01.07.2022 за № 2352-IX тільки на ті відносини, які виникли після набуття цією нормою закону чинності».

Отже, у рішенні від 06.04.2023 у зразковій справі № 260/3564/22 Верховний Суд виклав правову позицію щодо поширення дії частини першої статті 233 Кодексу законів про працю України в редакції Закону України від 01.07.2022 № 2352-IX лише на ті відносини, які виникли після набуття цією нормою закону чинності.

Рішення Верховного Суду від 06.04.2023 у зразковій справі набрало законної сили 20.09.2023 на підставі постанови Великої Палати Верховного Суду, якою це рішення залишено без змін.

Аналогічний підхід щодо застосування приписів статті 233 Кодексу законів про працю України застосовано Верховним Судом у постановах від 19.01.2023 у справі № 460/17052/21, від 27.04.2023 у справі № 300/4201/22, від 28.09.2023 у справі № 140/2168/23, від 20.11.2023 у справі № 160/5468/23.

За обставинами справи позивача звільнено зі служби 01.03.2021, а отже ОСОБА_1 не пропустив строк звернення до суду із позовом у цій справі.

З огляду на зазначене обставини, які б слугували підставою для залишення позову без розгляду, відсутні.

Наведені в цій частині висновки узгоджуються з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 01 жовтня 2024 року у справі № 160/21959/23.

Згідно із приписами пункту другого частини першої статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.

Відповідно до статті 317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: 1) неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Оскільки рішення суду першої інстанції ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального права та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, колегія суддів дійшла висновку про скасування рішення суду першої інстанції з прийняттям постанови про часткове задоволення позовних вимог.

Ураховуючи положення статті 139 КАС України, підстави для розподілу судових витрат відсутні.

Керуючись статтями 139, 242, 243, 250, 308, 311, 315, 317, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Харківській області - залишити без задоволення.

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 27.06.2024 у справі № 520/30447/23 скасувати.

Прийняти постанову, якою позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Харківській області щодо непроведення нарахування та виплати грошового забезпечення ОСОБА_1 з 01.01.2020 з урахуванням розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня відповідного календарного року.

Зобов`язати Головне управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Харківській області провести перерахунок грошового забезпечення ОСОБА_1 за період з 01.01.2020 - 31.12.2020 - із використанням прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 01.01.2020 за Законом України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» та здійснити його виплату з урахуванням раніше сплачених сум та з відрахуванням обов`язкових платежів.

Зобов`язати Головне управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Харківській області провести перерахунок грошового забезпечення ОСОБА_1 за період з 01.01.2021 01.03.2021 - із використанням прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 01.01.2021 за Законом України «Про Державний бюджет України на 2021 рік» та здійснити його виплату з урахуванням раніше сплачених сум та з відрахуванням обов`язкових платежів.

Стягнути з Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Харківській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 02.03.2021 по 05.02.2025 в сумі 145 575 (сто сорок п`ять тисяч п`ятсот сімдесят п`ять) грн 00 коп.

У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовити.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.

Головуючий суддя Я.В. П`янова Судді О.В. Присяжнюк В.Б. Русанова