Рішення

від 29.01.2025 по справі 370/665/24

МАКАРІВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

МАКАРІВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

вул. Д.Ростовського, 35, смт. Макарів, Київська область, 08001, тел/факс (04578)5-13-39, e-mail inbox@mk.ko.court.gov.ua

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"29" січня 2025 р. Справа №370/665/24

Макарівський районний суд Київської області у складі головуючого судді Білоцької Л.В., із секретарем Хоменко О.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні у порядку загального позовного провадження у залі суду у смт Макарів Київської області цивільну справу за позовом

ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя,

в с т а н о в и в :

ОСОБА_1 (далі-позивач) звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 (далі-відповідач) про поділ спільного майна подружжя, посилаючись на те, що з 08.09.1990 року вона перебувала у зареєстрованому шлюбі з відповідачем. 12.10.2011 року рішенням Макарівського районного суду Київської області у справі №2-1376/2011 р. шлюб між ними розірвано.

Після розлучення питання щодо поділу спільного майна подружжя не вирішувалось в судовому порядку, оскільки відповідач не заперечував проти використання нею спільного майна, зокрема будинку за адресою: АДРЕСА_1 та відповідно розташованого поряд з ним будинку за адресою: АДРЕСА_1 .

Станом на сьогодні вона фактично проживає за адресою: АДРЕСА_1 , в житлі, що належить її доньці на підставі договору дарування від 2013 року, однією з умов якого є забезпечення можливості її довічного проживання в даному житлі.

Крім того, за час перебування у шлюбі, ними було побудовано будинок за адресою: АДРЕСА_1 , який вона також до недавнього часу використовувала. Вказаний будинок побудований в 2011 році та зареєстрований за відповідачем.

Проте з початку 2024 року Відповідач почав вимагати щоб вона припинила використовувати спільне майно, та не використовувала будинок, де вона фактично проживає відповідно до умов вищезазначеного договору дарування.

Крім того, їй стало відомо про те, що відповідачем було відчужено набутий під час перебування у шлюбі транспортний засіб марки Toyota Corola зареєстрований на нього, без її згоди.

Питання щодо поділу зазначеного транспортного засобу буде включене до предмету позовних вимог, після отримання інформації про транспортний засіб та здійснення офіційної оцінки його вартості.

Отже, після розлучення вона з відповідачем не можуть дійти згоди щодо розподілу спільного майна, зокрема вищезазначеного житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , тому в силу приписів ст. ст. 60, 61, 70, 71 СК України, позивач просить: визнати за нею, ОСОБА_1 , право власності на 1/2 частину об`єкта нерухомого майна за адресою: АДРЕСА_1 та на 1/2 частину земельної ділянки, на якій даний об`єкт розташований. Стягнути з відповідача на її користь судовий збір.

Ухвалою судувід 25.03.2024року позовнузаяву ОСОБА_1 прийнято дорозгляду та відкрито провадження у даній справі. Розгляд справи постановлено проводити в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін. Встановлено відповідачу 15-тиденний строк з дня вручення даної ухвали для подання відзиву на позовну заяву відповідно до ст. 178 ЦПК України.

Ухвалою суду від 17.04.2024 року прийнято уточнену позовну заяву позивача, в якій було уточнено дані щодо відповідача.

10.06.2024 року від відповідача надійшов відзив, який прийнятий судом та приєднаний до матеріалів справи. У відзиві відповідач вказав, що позовні вимоги не визнає, вказав, що обставини на які посилається позивач у позові не відповідають дійсності, а саме, що до недавнього часу позивач використовувала його житловий будинок під АДРЕСА_1 , оскільки між його будинком та будинком АДРЕСА_1 більше 9 років встановлений паркан, в його будинку відсутні особисті речі позивача, а також він офіційно одружений та проживає зі своєю дружиною від іншого шлюбу. Також вказав, що не відповідають дійсності обставини, що з початку 2024 року відповідач почав вимагати щоб позивач припинила використовувати спільне майно, та не використовувала будинок де вона фактично проживає під №3. З приводу цього вказав, що даний будинокйому неналежить,і ніякихвимог щодоприпинення користуванняним вінне виставляв.За згодоюсторін будинокбув подарованийїхній спільнійдоньці,чим вінсебе остаточнопозбавив праваним розпоряджатись.Також вказав,що майноза адресою АДРЕСА_1 не єспільною сумісноювласністю подружжя,так якпозивач неприймала участіу йогобудівництві,бо неперебувала зним ушлюбних відносинах.Дозвіл набудівництво житловогобудинку заадресою АДРЕСА_1 був отриманийним за№ 1453від 14.09.2009року втой часколи вонине жилиподружнім життямта невели спільнегосподарство.Фактично вказанийбудинок почавбудувати напочатку 2011року.В експлуатаціюоб`єкт буловведено напідставі деклараціїпро готовністьоб`єкта доексплуатації №КС 14212119665від 05.07.2012року -на цейчас шлюббуло розірвано.Будинок булозареєстровано тавидано свідоцтвопро правовласності серія НОМЕР_1 від 24.12.2012року зпоказниками,що невідповідають зазначенимпозивачем.На данийчас об`єктперебуває внезавершеному будівництвіі маєодну готовужитлову кімнатув якійпроживає вінта йогозаконна дружина.Стосовно спірноїземельної ділянки-право власностінабуте 14.11.2012року іне маєвідношення доперебування вшлюбі.Стосовно автомобіля ОСОБА_3 ,рік випуску1988,відповідач вказав,що міжним тапозивачем булаусна домовленістьпро те,що вінзалишає будинокза адресою: АДРЕСА_1 тавсе,що нажитев шлюбіпозивачці,а засобою залишаєавтомобіль тазасоби длязаробітку,а саме-метало тадеревообробне обладнання.Вважає,що начас розірванняшлюбу позивачкаперебувала вбільш вигіднихумовах.Автомобіль буловідчужено в2021році яктакий,що непридатний дляподальшої експлуатації.Тому відповідач просив відмовити у задоволенні позовних вимог.

Ухвалою суду від 10.06.2024 року постановлено розгляд даної справи проводити за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче засідання на 07.08.2024 року.

14.06.2024 року від позивача надійшла відповідь на відзив, яка прийнята судом та приєднана до матеріалів справи. У відповіді на відзив позивач заперечуючи викладені відповідачем у відзиві обставини просила позовні вимоги задовольнити з підстав викладених у позові.

19.06.2024 року від відповідача надійшли заперечення, які прийняті судом та приєднані до матеріалів справи. У запереченнях відповідач просив відмовити у задоволенні позовних вимог з підстав викладених у відзиві.

Підготовче засідання неодноразово відкладалося, черговий раз на 05.11.2024 року.

Ухвалою суду від 05.11.2024 року закрито підготовче провадження, справу призначено до судового розгляду по суті на 22.01.2025 року.

У судовому засіданні 22.01.2025 року допитаний свідок ОСОБА_4 пояснила, що сторони у справі є її батьками, стосунки з батьком хороші, з мамою не спілкується. Вона читала позовну заяву те, що викладено у позовній заяві це суттєва брехня. Вказала, що позивачка заявляла, що останнім часом вона користується та має доступ до житла її батька, однак не користувалась та не мала доступу до житла, вона не мала ключів. Батько, коли одружився взагалі поставив замок. У підтвердження своїх слів вказала, що коли батько пішов у АТО, мати її принижувала, тиснула морально та фізично (на той момент була неповнолітньою) заставляла (змушувала) лізти через вікно, яке вона розбила до будинку та викрасти документи на житло батька. Терпіла цькування та приниження від матері. Після розлучення з батьком, мати отримала все, що вона хотіла, вона досягла своєї мети, батько уступив їм будинок. Була домовленість між батьком та матір`ю після розлучення, що матері та їй буде залишено - будинок і все майно, яке в будинку (стосується будинки АДРЕСА_1 ). А батько забирає собі машину та інструменти. І на той момент не було більше ніякого майна, тому вона прийняла цю пропозицію. Коли батько пішов з будинку, він нічого не взяв, все залишив, тому позивач нічого не втратила. Після розлучення батько сам будує з 0 собі житло, наголошувала, що позивач після розлучення безбідно проживає у будинку, який залишив їм батько, а батько проживає із своєю дружиною у своєму новому будинку, він ще недобудований. Мати постійно йому перешкоджає, так як не хоче, щоб він проживав по сусідству. Вона робила скандали, проклинала, викликала поліцію, давала опір (не давала працювати ні батьку ні людям - мати їх виганяла). Після того, як батько пішов з будинку забрав з собою тільки розкладушку. Відсоток побудови на той момент був 30% (будинку в якому зараз проживає батько) була тільки коробка. Мати це не цікавило, вона нічого не втратила. Батько почав будувати будинок, коли вже були розлучені. У свідка є будівельна освіта, вона архітектор, свідок вказала, що з власного досвіду пояснює, чому у матеріалах справи право власності 2011 році настало. Для простішого, батько у цій недобудові провів воду, газ (комунікації) для того, щоб були нормальні умови для проживання, щоб ввести будинок у експлуатацію. І це взагалі не стосується справи. Позивач відноситься не справедливо. Мати проживає у будинку на всьому готовому, всі ремонтні роботи робить свідок. Мати не прикладала жодного разу ні яких зусиль, тільки приводила чоловіків. Будинок АДРЕСА_1 належить свідку. Мати користується будинком на умовах довічного проживання. У кімнаті свідка стоять замки, у документах прописано поданих до суду. Ставила замки свідок зі своїм батьком, бо коли її чоловік хотів поставити замки, то мати вигнала чоловіка з будинку, свідок виписувала довіреність для того, щоб батько поставив їй замки. Договір дарування укладений на умовах довічного проживання. Свідок хоче зробити собі окремий вихід, матір вона ні в чому не обмежує. Мати користуючись, тим що свідок вийшла заміж, ще з 18 років виганяла свідка з будинку. На даний момент свідок проживає у будинку чоловіка з його батьками. Свідок неодноразово наголошувала, що будинок АДРЕСА_1 є її (свідка) власністю.

У судовому засіданні 22.01.2025 року допитаний свідок ОСОБА_5 пояснила, що мати абсолютно не має відношення до будинку батька, у якому він зараз проживає, вона там ні чим не допомагала, він будував цей будинок сам, єдине, що вона робила перешкоди батьку. У 2010 коли батько почав будуватися, мати робила перешкоди: приходили куми батька, вона їх принижувала, не давала їм працювати, викликала поліцію. Батько вимушений відгородитися від неї парканом. Менше ніж 30%, було побудовано (менша частинка будинку, 1 поверх: криша, стіни). Будинок будується по цей час, зараз в ньому вже можна проживати. Станом на 2012 рік він був на стадії будування. Будівництво було розпочато у 2010 році. З 2007 року батько проживав у будинку разом із матір`ю , але вже будучи розведеними. Тобто, з 2007-2010 рік батько проживав у будинку, який зараз належить матері та меншій сестрі свідка. Потім у 2010 році була усна домовленість про те, що батько залишає їй будинок та фінанси. Та на початку 2011 він перейшов до свого будинку. У 2010 було розпочато будівництво. На сьогоднішній день будинок АДРЕСА_1 належить рідній сестрі свідка. Конфлікти постійно є, між матір`ю та сестрою, постійно викликається поліція. Також у матері був певний час, щоб забрати свої речі з кімнати сестри свідка, ставилися замки. У матері чітко залишилась своя територія, визначалося це умовно, так як свідок в цьому будинку також проживала і знає де чия кімната. Свідок вказує, що мати не має відношення до будинку батька.

В подальшому судовий розгляд відкладено на 29.01.2025 року.

У судовому засіданні 29.01.2025 року допитаний свідок ОСОБА_6 пояснила, що із позивачем та відповідачем знайома, живуть через хату, стосунки сусідські. Будинок будували давно, приблизно 2012-2013 роки. Відомо, що розірвали шлюб, коли будувався будинок проживали разом. , з якого часу проживають окремо не знає. Станом на сьогодні новий будинок побудований. На даний час в будинку проживає інша жінка. В новому будинку була лише один раз, далі коридору не заходила.

У судовому засіданні позивач та її представник ОСОБА_7 позовні вимоги підтримали, просили їх задовольнити.

У судовому засіданні відповідач вказав, що позовні вимоги не визнає, просив відмовити у їх задоволенні.

Вислухавши учасників справи, допитавши свідків, дослідивши письмові матеріали справи, судом встановлено наступні факти та відповідні їм правовідносини.

Сторони у справі, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , з 08.09.1990 року перебували у зареєстрованому шлюбі (а.с. 24), який рішенням Макарівського районного суду Київської області від 12.10.2011 року у справі №2-1376/2011 р. розірвано (а.с. 25).

Як вказала позивач, за час перебування у шлюбі з відповідачем ними було побудовано будинок за адресою: АДРЕСА_1 .

Згідно Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 29.02.2024 року житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 зареєстрований за відповідачем ОСОБА_2 (а.с. 15-17).

Як вказала позивач та що не заперечив відповідач, також спільним майном подружжя був житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , який за їхньою спільною згодою, відповідно до договору дарування від 30.03.2013 року, був подарований їхній спільній доньці ОСОБА_4 разом із земельною ділянкою на якій він розташований. При цьому в п. 10 вказаного договору зазначено, що ОСОБА_4 (обдарована) зобов`язується надати право безкоштовного довічного користування та проживання у зазначеному житловому будинку своїй матері ОСОБА_1 і не пред`являти вимог до неї про виселення (а.с. 26-29).

Суд вважає, що наявність такого договору дарування та визначена у п.10 вказаного Договору умова, не свідчить, як то стверджує відповідач, наявності усної домовленості між сторонами щодо поділу майна подружжя та що останній є таким, що укладений на виконання умов такої домовленості.

Позивач в судовому засіданні категорично заперечувала наявності будь-яких домовленостей та умов між сторонами щодо поділу майна подружжя в такий спосіб.

Як вказав відповідач у відзиві та що не заперечила позивач, з 31.01.2015 року він перебуває у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_8 (а.с. 86), а також зареєстрований та проживає у житловому будинку за адресою: АДРЕСА_1 разом із своєю дружиною.

З Свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 24.12.2012 року щодо домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 , встановлено, що власником є ОСОБА_2 , будинок побудований в 2011 році, підстава набуття права власності: рішення виконкому Макарівської селищної ради № 101 від 28.08.2012 року (а.с. 87).

Згідно Витягу про державну реєстрацію прав, дата прийняття рішення про державну реєстрацію 24.12.2012 року (а.с. 88).

Щодо поданих відповідачем декларації про готовність об`єкта до експлуатації № КС 14212119665 від 05.07.2012 року (89-96), дозволу на виконання будівельних робіт №1453/09 від 14.09.2009 року (а.с. 97), державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯЙ № 347256 з кадастровим номером 3222755101:01:044:0001 (а.с. 98), то суд зазначає, що вони подані щодо житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 та не відносяться до предмету доказування у даній справі.

13.12.2017 року Відділом державного архітектурно-будівельного контролю Макарівської селищної ради Київської області зареєстровано декларацію про готовність до експлуатації об`єкта, будівництво якого здійснено на підставі будівельного паспорта щодо житлового будинку АДРЕСА_1 , в якому міститься інформація щодо земельної ділянки на якій він розташований: державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯМ № 405964 від 06.03.2012 року, кадастровий номер 3222755100:01:044:0003 (а.с. 99-101).

Щодо поданого відповідачем відеодоказу (а.с. 150), який представник позивача просила визнати неналежним доказом, оскільки позивач не надавала згоду на її відео.

Судзауважує,що статтею307ЦК Українипередбачено захистінтересів фізичноїособи припроведенні фото-,кіно-,теле-та відеозйомок. Фізичнаособа можебути знятана фото-,кіно-,теле-чи відеоплівкулише заїї згодою.Згода особина зніманняїї нафото-,кіно-,теле-чи відеоплівкуприпускається,якщо зйомкипроводяться відкритона вулиці,на зборах,конференціях,мітингах таінших заходахпублічного характеру. Знімання фізичної особи на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку, в тому числі таємне, без згоди особи може бути проведене лише у випадках, встановлених законом.

Суд погоджується, що наданий відповідачем відеозапис може порушувати право зображеної особи, яка не надала згоду на пред`явлення свого зображення суду, у зв`язку з чим даний доказ визнається судом не допустим та неналежним, оскільки не стосується обставин справи так як на ньому зафіксоване житлове приміщення, в якому відбувається конфлікт між позивачем та її донькою, якій був подарований будинок, в присутності відповідача, з приводу користування приміщеннями в будинку за адресою: АДРЕСА_1 .

Вирішуючи заявлені позовні вимоги, суд керується також наступним.

У відповідності до ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (ч. 1 ст. 5 ЦПК України).

Відповідно до положень ч. 2 ст. 16 ЦК України, способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов`язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків, відшкодування моральної шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу місцевого самоврядування. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

У відповідності до ст.81ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

У відповідності до ст. ст. 76-83 ЦПК України - доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до вимог ч. 3 ст.368ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Засади шлюбу, а також правовідносини, які виникають із особистих немайнових та майнових прав та обов`язків подружжя, визначаються нормами СК України.

Статтею 60СК України встановлено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Частиною 1 ст.61СК України встановлено, що об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.

Статтею 63СК України встановлено, що дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Частиною 1 ст.69СК України встановлено, що дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

Суб`єктивне право на поділ майна, що перебуває на праві спільної сумісної власності подружжя, належить кожному з них незалежно від того, в який момент здійснюється поділ: під час шлюбу або після його розірвання. Поділ може бути здійснений як за домовленістю подружжя, так і за судовим рішенням. В основу поділу покладається презумпція рівності часток подружжя, яка може бути спростована домовленістю подружжя або судовим рішенням.

Частинами 1, 2 ст.70СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім`ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім`ї.

Принцип рівності часток застосовується незалежно від того, чи здійснюється поділ у судовому або у позасудовому порядку.

Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована, один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт в судовому порядку. При цьому тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції спільної сумісної власності, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Зазначений правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц.

При цьому, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року в справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19), у постанові Верховного Суду від 14 вересня 2021 року в справі № 910/14452/20, вказано, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс.

Статтею 71СК України встановлено, що майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. Речі для професійних занять присуджуються тому з подружжя, хто використовував їх у своїй професійній діяльності. Вартість цих речей враховується при присудженні іншого майна другому з подружжя. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених Цивільним кодексом України. Присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.

Сутність поділу полягає в тому, що кожному з подружжя присуджуються в особисту власність конкретні речі, а також здійснюється розподіл майнових прав та обов`язків. При здійсненні поділу в судовому порядку суд має виходити з презумпції рівності часток. При винесенні рішення суд має керуватися обставинами, що мають істотне значення, якими можуть бути, насамперед, ступінь трудової та (або) фінансової участі кожного з подружжя в утриманні спільного майна, зроблених поліпшеннях, доцільність та обґрунтованість укладених правочинів, спрямованих на розпорядження спільним майном, наявність або відсутність вчинення одним з подружжя дій, що порушують права другого з подружжя, суперечать інтересам сім`ї, матеріальне становище співвласників тощо. Поділ спільного сумісного майна подружжя здійснюється з визначенням кола об`єктів спільної сумісної власності подружжя і встановлення їхньої вартості.

Зі змісту п.п. 23, 24 постанови ПленумуВерховного СудуУкраїни від21.12.2007року №11«Про практикузастосування судамизаконодавства прирозгляді справпро правона шлюб,розірвання шлюбу,визнання йогонедійсним таподіл спільногомайна подружжя» вбачається, що вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу можуть бути будь-які види майна, незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. До складу майна, що підлягає поділу, включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов`язаннями, що виникли в інтересах сім`ї.

Тож, оцінюючи належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок наданих сторонами доказів на підтвердження своїх обґрунтувань та заперечень у їх сукупності, враховуючи покази свідків допитаних у судовому засіданні, суд приходить до висновку про задоволення позовних вимог, оскільки позивачем доведено ті обставини на які вона посилалася як на підставу своїх вимог, при цьому відповідачем не спростовано те, що за час перебування у шлюбі, ними було побудовано спірний будинок. Відтак, спірне майно набуте сторонами під час їх спільного проживання однією сім`єю. Однак відповідач не спростував презумпцію спільної сумісної власності на зазначене майно, ним не доведено належними та допустимими доказами, зокрема, того, що вказане вище спірне майно побудоване за кошти, які належали лише одному з подружжя особисто, що позивач не приймала матеріальної участі у будівництві спірного житлового будинку, що вказаний будинок будувався після припинення шлюбу тощо. Дослідженими судом доказами підтверджується факт, що спірний будинок побудований у 2011 році.

Щодо доводів відповідача, що спірний будинок після розірвання шлюбу реконструйований і суттєво змінився, суд зауважує, що доказів, які б дозволяли зробити порівняльний аналіз вартості майна, зокрема, збільшення його вартості, не надано.

Покази допитаних у судовому засіданні свідків ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , які є доньками сторін, суд оцінює критично, оскільки вони можуть бути зацікавлені у вирішенні спору на користь батька, з їх показів вбачається, що вони перебувають у тривалому конфлікті з матір`ю.

Щодо рішення Макарівського районного суду Київської області від 12.10.2011, яким розірвано шлюб між сторонами, та яким встановлено, як зазначає відповідач, що сторони не проживали разом, суд зауважує, що відповідно до сталої практики Верховного Суду сформульовані висновки про те, що: преюдиційне значення процесуальним законом надається саме обставинам, установленим судовими рішеннями, а не правовій оцінці таких обставин. Преюдиційні факти - це факти, встановлені рішенням чи вироком суду, що набрали законної сили. Преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і визначається його суб`єктивними і об`єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у справі, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішення у такій справі правовідносини. Суб`єктивними межами є те, що у двох справах беруть участь одні й ті самі особи чи їх правонаступники, чи хоча б одна особа, щодо якої встановлено ці обставини. Об`єктивні межі стосуються обставин, встановлених рішенням суду. Преюдиційні обставини не потребують доказування, якщо одночасно виконуються такі умови: обставина встановлена судовим рішення; судове рішення набрало законної сили; у справі беруть участь ті самі особи, які брали участь у попередній справі, чи хоча б одна особа, щодо якої встановлено ці обставини. Не потребують доказування обставини, встановлені рішення суду, тобто ті обставини, щодо яких мав місце спір і які були предметом судового розгляду. Не має преюдиційного значення оцінка судом конкретних обставин справи, які сторонами не оспорювалися, мотиви судового рішення, правова кваліфікація спірних відносин. Преюдиційне значення можуть мати ті факти, щодо наявності або відсутності яких виник спір, і які, зокрема, зазначені в резолютивній частині рішення.

Щодо застосування позовної давності.

Статтею 20СК України передбачено, що до вимог, що випливають із сімейних відносин, позовна давність не застосовується, крім випадків, передбачених частиною другою статті 72, частиною другою статті 129, частиною третьою статті 138, частиною третьою статті 139 цього Кодексу.

У випадках, передбачених частиною першою цієї статті, позовна давність застосовується судом відповідно до ЦК України, якщо інше не передбачено цим Кодексом.

Відповідно до статті 256ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

Статтею 72СК України передбачено, що позовна давність не застосовується до вимог про поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, якщо шлюб між ними не розірвано.

До вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки.

Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності.

Отже, початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа довідалася або повинна була довідатись про це порушення) чинники.

Європейський суд з прав людини наголошував, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення.

Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (рішення у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства» від 22 жовтня 1996 року, заяви № 22083/93, 22095/93, пункт 51).

Механізм застосування позовної давності повинен бути достатньо гнучким, а також корелювати з реальною обізнаністю потенційного позивача про факт порушення його права (пункти 62, 66 рішення від 20 грудня 2007 року, заява № 23890/02 у справі «Фінікаріду проти Кіпру»).

У постанові Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі № 6-258цс15 сформульовано висновок про те, що вирішуючи питання перебігу позовної давності за вимогами про поділ спільного майна подружжя, суди мають врахувати, що при визначенні початку перебігу позовної давності необхідно виходити не з часу, коли сторони розірвали шлюб, а з часу, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого майнового права, оскільки сам по собі факт припинення шлюбу не свідчить про порушення права власності одного із подружжя. Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності.

Не користування колишнім подружжям майном, яке було набуто у шлюбі, після його розірвання не позбавляє його/її права власності на це майно.

Відтак, початок перебігу позовної давності у справах про поділ спільного майна подружжя, шлюб якого розірвано, обчислюється не з дати набрання рішенням суду законної сили, а від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності, тобто з моменту виникнення спору між ними.

Так, з часу розірвання між сторонами шлюбу питання щодо поділу спільного майна подружжя не виникало. Про порушення свого права, як зазначає позивач, вона дізналася на початку 2024 року.

Відтак, доводи відповідача щодо питання перебігу позовної давності за вимогами про поділ спільного майна подружжя є помилковими, оскільки, необхідно виходити не з часу, коли сторони розірвали шлюб, а з часу, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого майнового права, оскільки сам по собі факт припинення шлюбу не свідчить про порушення права власності одного із подружжя; неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності.

Європейський суд з прав людини, неодноразово вказував про те, що право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»).

Європейський суд з прав людини також вказав, що п. 1 ст.6Конвенції прозахист правлюдини іосновоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00 § 23, ЄСПЛ від 18.07.2006 року).

Відповідно до ч. 1 ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Враховуючи, що позовні вимоги задоволено, позивачем було сплачено судовий збір у розмірі 2488,65 грн., тому його слід стягнути з відповідача на користь позивача у вказаному розмірі.

Керуючись ст.ст.5,76-81,83,95,141,265, 354-355 ЦПК України суд,

у х в а л и в :

Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 проподіл спільногомайна подружжя - задовольнити.

Визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину об`єкта нерухомого майна за адресою: АДРЕСА_1 та на 1/2 частину земельної ділянки, на якій даний об`єкт розташований.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 2488,65 грн.

Рішення може бути оскаржене до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення, а якщо воно не проголошувалося з дати складання повного його тексту.

Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог ст. 273 ЦПК України.

Повний текст рішення виготовлено 06.02.2025 року.

Реквізити сторін:

ОСОБА_1 : АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_2 ;

ОСОБА_2 : АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_3 .

Суддя Л.В. Білоцька