Постанова

від 29.01.2025 по справі 354/599/15-ц

ІВАНО-ФРАНКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 354/599/15-ц

Провадження № 22-ц/4808/35/25

Головуючий у 1 інстанції Ваврійчук Т. Л.

Суддя-доповідач Пнівчук

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 січня 2025 року м. Івано-Франківськ

Івано-Франківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючої (судді-доповідача) Пнівчук О.В.

суддів: Бойчука І.В., Луганської В.М.

з участю секретаря Кузів А.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Тиніва Ігоря Дмитровича на рішення Яремчанського міського суду від 08 липня 2024 року, ухвалене в складі судді Ваврійчук Т.Л. в м. Яремче, у справі за позовом Першого заступника прокурора Івано-Франківської області в інтересах держави в особі Державного агентства лісових ресурсів України, до Поляницької сільської ради Яремчанської міської ради Івано-Франківської області, ОСОБА_2 , ОСОБА_1 про визнання недійсним та скасування державного акту на право приватної власності на земельну ділянку та витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння у державну власність,

в с т а н о в и в :

У вересні 2015 року перший заступник прокурора Івано-Франківської області в інтересах держави в особі Державного агентства лісових ресурсів України, ДП «Ворохтянське лісове господарство» звернувся до суду з позовом, вимоги якого змінив під час розгляду справи, до Поляницької сільської ради, ОСОБА_2 , ОСОБА_1 про визнання недійсним та скасування державного акту на право приватної власності на земельну ділянку та зобов`язання повернути земельну ділянку з чужого незаконного володіння у державну власність.

Позовні вимоги мотивовано тим, що постановою Галицького районного суду Івано-Франківської області від 04.03.2015 року у кримінальній справі №248436 звільнено від кримінальної відповідальності у зв`язку із закінченням строків давності притягнення до кримінальної відповідальності ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 за вчинення злочинів, передбачених ч.3 ст.28 ч.1 ст.366, ч.3 ст.28 ч.2 ст.364 КК України. У ході розгляду даної справи встановлено, що рішення виконавчого комітету Поляницької сільської ради №37 від 11.09.2003 року щодо безоплатної передачі ОСОБА_2 у приватну власність земельної ділянки площею 0,2500 га не виносилося в установленому порядку на засідання виконавчого комітету Поляницької сільської ради та є фіктивним. Впродовж 2002-2003 років члени організованої групи ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 незаконно надали у приватну власність під будівництво індивідуальних житлових будинків землі державного лісового фонду, які перебували у користуванні Поляницького лісництва Ворохтянського держлісгоспу, рішення про вилучення яких Поляницькою сільською радою та виконавчим комітетом сільської ради не приймались, дозволу на таке вилучення постійний землекористувач не надавав. Таким чином, внаслідок передачі у приватну власність спірної земельної ділянки ОСОБА_2 у ДП «Ворохтянське лісове господарство» незаконно вилучено земельну ділянку площею 0,2500 га. Оскільки ОСОБА_2 зідно договору купівлі-продажу спірну земельну ділянку відчужила ОСОБА_6 , прокурор просив визнати недійсним та скасувати державний акт на право приватної власності на земельну ділянку площею 0,25 га в с. Поляниця виданий на ім`я ОСОБА_2 та витребувати із чужого незаконного володіння ОСОБА_1 вказну земельну длянку у власність держави.

Рішенням Яремчанського міського суду від 08 липня 2024 року позов задоволено частково. Витребувано із незаконного володіння ОСОБА_1 земельну ділянку площею 0,2500 га, кадастровий номер 2611092001:22:002:0096, що розташована у с. Поляниця Надвірнянського району Івано-Франківської області у власність держави в особі Державного агентства лісових ресурсів України. У задоволенні решти позовних вимог - відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь держави 1281 гривню 00 коп судового збору.

Не погоджуючись із рішенням суду в частині витребування земельної ділянки, представник ОСОБА_1 - адвокат Тинів І.Г. подав апеляційну скаргу, в якій посилається, що рішеннння суду ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, висновки суду зароблені за наслідком розгляду справи, не відповідають дійсним обставинам справи та наявним у справі доказам.

Апелянт вважає, що суд в порушення положень ч.3 ст. 56, 185 ЦПК України, не з`ясував підстави представництва прокурором інтересів держави в особі Державного агентства лісових ресурсів України, передбачених ст. 23 Закону України «Про прокуратуру».

Виходячи із наявних в справі матеріалів, перед зверненням з позовом до суду прокурор всупереч вимог ч. 4 ст. 23 закону України «Про прокуратуру» не звернувся до Держлісагенства, як компетентного органу держави, із повідомленням про виявлені ним порушення інтересів держави, а направив зазначене звернення лише на адресу ДП «Ворохтянське лісове господарство», що підтверджується долученим до позовної заяви листом від 17.08.2015.

Суд вийшов за межі заявлених позовних вимог, оскільки під час розгляду справи прокурором не заявлялась позовна вимога про витребування спірної земельногї ділянки у власність держави, в особі Державного агентства лісових ресурсів України.

Апелянт зазначає також, що в матеріалах справи відсутні докази, які б встановлювали, що спірна земельна ділянка належала до земель державного лісового фонду і не могла бути передана у приватну власність. На момент передачі спірної земельної ділянки у приватну власність ОСОБА_2 , Поляницька сільська рада була уповноважена розпоряджатися земельною ділянкою шляхом передачі у приватну власність, у зв`язку з чим висновки суду в цій частині є безпідставними.

Просить суд звернути увагу на те, що за наслідком розгляду справи суд першої інстанції встановив, що будь-яких належних та достатніх доказів на підтвердження того, що рішення виконавчого комітету Поляницької сільської ради №37 від 11.09.2003 року, на підставі якого передано відповідачці ОСОБА_2 спірну земельну ділянку, у встановленому законом порядку не приймалось та є підробленим чи визнане недійсним, суду не надано, а відтак зазначене рішення на момент розгляду справи залишається чинним.

Апелянт вважає висновки суду першої інстанції щодо поважності причин пропуску прокурором строків позовної давності безпідставними. Як прокуратура, так і позивачі під час розгляду кримінальної справи судом об`єктивно мали можливість розуміти, що в рамках кримінального провадження спірна земельна ділянка не може бути повернута у власність держави/територіальної громади, оскільки цивільний позов спрямований тільки на відшкодування збитків, спричинених кримінальним правопорушенням. Обставини, які б перешкоджали як прокурору так і позивачам звернутись до суду із позовом про витребування спірної земельної ділянки з 2005 року відсутні.

Апелянт просив рішення суду скасувати та постановити нове рішення, яким відмовити у задоволенні вимог позивача про витребування земельної ділянки у ОСОБА_1 .

Заступник керівника Івано-Франківської обласної прокуратури подав відзив на апеляційну скаргу, в якому заперечує доводи апеляційної скарги, вважає рішення суду законним і обгрунтованим.

Прокурором при зверненні з позовом до суду визначено двох позивачів: ДП «Ворохтянське лісове господарство» та Державне агентство лісових ресурсів України, у сфері діяльності якого перебуває вказане підприємство.

При надходженні від прокуратури Івано-Франківсьткої області повідомлень в порядку ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» про звернення до суду із позовами про повернеея земельних ділянок, Державне агентство лісових ресурсів України та ДП «Ворохтянське лісове господарство» завжди підтримували вимоги прокурора у зв`язку з неможливістю подання таких позовів безпосерньо з об`єктивних причин.

Вважає, що судом правомірно та обґрунтовано витребувано земельну дялнку від відповідача у власність держави саме в особі Держлісагенства, як єдиного позивача у справі на момент винесення рішення.

Спірна земельна ділянка як на момент виникнення спірних правовідносин, і на даний час перебуває у державній власності, розмежування земель державної та комунальної власності села Поляниця не було проведено.

Вказує, що підставою для звернення до суду із відповідним позовом стала постанова Галицького районного суду від 04.03.2015, тобто, не просто порушення закону, а саме кримінально-карані діяння, факт вчинення яких доводиться виключно в порядку кримінального судочинства, та встановлюється лише судом. При цьому підставою звернення до суду із вказаним позовом стала не сама наявність чи незаконність рішення виконкому сільської ради, на підставі якого ОСОБА_2 отримала земельну ділянку, а саме установлений факт підроблення такого рішення у постанові суду. Протиправність отримання спірної земельної ділянки відповідачкою полягає як у факті надання ділянки без попереднього вилучення у постійного землекористувача - Ворохтянського ДЛГ, так і у отриманні ділянки на підставі підробленого (неіснуючого) рішення виконкому Поляницької сільської ради. Саме вказана обставина була підставою для звернення прокурора до суду із вказаним позовом і саме вона встановлена безпосередньо судом вищезгаданою постановою від 04.03.2015 року.

У судовому засіданні апеляційного суду представник ОСОБА_1 адвокат Тинів І.Д. підтримав доводи апеляційної скарги з мотивів, наведених в апеляційній скарзі.

Представник Івано-Франківської обласної прокуратури Верешко М. заперечив доводи апеляційної скарги, посилаючись на обгрнунтованість висновків суду обставинам справи.

Представники Державного агентства лісових ресурсів України, Поляницької сільської ради та ОСОБА_2 у судове засідання не з`явилися про час та місце розгляду справи повідомлені належним чином, що відповідно до положень ч. 2 ст. 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи у їх відсутності.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення сторін, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла наступного висновку.

Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданими відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до положень ч.1 ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Предметом апеляційного розгляду є рішення суду першої інстанції в оскаржуваній його частині про витребування із незаконного володіння ОСОБА_1 земельної ділянки площею 0,2500 га, у власність держави в особі Державного агентства лісових ресурсів України.

Згідно вимог статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим визнається рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність і допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи.

Зазначеним вимогам закону рішення суду відповідає.

Постановляючи рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що дослідженими судом доказами повністю підтверджується, що спірна земельна ділянка належить до земель лісогосподарського призначення та вибула з володіння держави в особі постійного землекористувача всупереч його волі у протиправний спосіб, а відтак вказана ділянка підлягає витребуванню від кінцевого набувача у державну власність в особі Держлісагентства.

З таким висновком суду погоджується колегія суддів з огляду на наступне.

Судом встановлено, що 10.11.2001 року Поляницькою сільською радою у відповідності до рішення №3 від 11.01.2001 року Ворохтянському державному лісогосподарському підприємству видано державний акт на право постійного користування землею серії ІІ-ІФ №002701 на земельну ділянку площею 4358,5 га для ведення лісового господарства. Вказаний державний акт зареєстрований у Книзі записів державних актів на право постійного користування землею за №00001 (а.с.22-24, том 1).

Рішенням виконавчого комітету Поляницької сільської ради №37 від 11.09.2003 року «Про вилучення, надання та передачу земельних ділянок у приватну власність, зміну цільового призначення землі та надання дозволу на виготовлення проекту відводу» відповідно до п.9 додатку №2 до вказаного рішення «Надання земельних ділянок» ОСОБА_2 жительці с. Чорнолізці передано у власність земельну ділянку площею 0,2500 га для будівництва та обслуговування жилого будинку на ділянці «Вишня».

17.11.2003 року ОСОБА_2 на підставі вказаного рішення видано державний акт на право власності на землю серії ІФ №046392 на земельну ділянку площею 0,2500 га, для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд в урочищі «Вільшенець» у с. Поляниця Яремчанської міської ради Івано-Франківської області, кадастровий номер 2611092001220020096, зареєстрований у Книзі записів державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 010329800096.

05.02.2007 року ОСОБА_2 відчужила належну їй земельну ділянку із кадастровим номером 2611092001220020096 на користь ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки, зареєстрованого у реєстрі за №01-Д.

Постановою Галицького районного суду Івано-Франківської області від 04.03.2015 року (справа №1-6/11, провадження №1/341/6/15) у відповідності до ст.49 КК України звільнено від кримінальної відповідальності у зв`язку із закінченням строків давності притягнення до кримінальної відповідальності ОСОБА_3 за вчинення злочинів, передбачених ч.3 ст.28, ч.1 ст.366, ч.3 ст.28, ч.2 ст.364, ч.3 ст.28, ч.1 ст.366 КК України, ОСОБА_4 за вчинення злочинів, передбачених ч.3 ст.28, ч.1 ст.366, ч.3 ст.28, ч.2 ст.364 КК України, ОСОБА_5 за вчинення злочинів, передбачених ч.3 ст.28, ч.1 ст.366, ч.3 ст.28, ч.2 ст.364 КК України. Цивільний позов ДП «Ворохтянське лісове господарство» залишено без розгляду. Вказана постанова суду не оскаржувалась та набрала законної сили 11.03.2015.

Зі змісту вказаної постанови суду вбачається, що з метою протиправного вилучення з державної власності земель державного лісового фонду Поляницького лісництва Ворохтянського ДЛГ та їх незаконної передачі у приватну власність фізичним особам шляхом зловживання владою та службовим становищем і службового підроблення офіційних документів, сільський голова с. Поляниця ОСОБА_3 у листопаді 2001 року створив та очолив організовану групу, до якої завербував спеціаліста 1 категорії Яремчанського міського відділу земельних ресурсів, інженера-землевпорядника Поляницької сільської ради Борисевича В.М. а також начальника відділу земельних ресурсів Яремчанської міської ради Реміцьку О.М. Так, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , зловживаючи владою та службовим становищем, з корисливих мотивів, в особистих інтересах та в інтересах осіб, які бажали безоплатно отримати для індивідуального житлового будівництва земельні ділянки у с.Поляниця Яремчанської міськради, склали та видали завідомо неправдиві офіційні документи листи виконавчого комітету Поляницької сільської ради про вилучення з державної власності та передачу сільській раді в землі запасу земельних ділянок державного лісового фонду №25 від 26.11.2001, № 28 від 27.05.2002, № 28 від 27.08.2002, № 132 від 19.09.2002, № 171 від 07.10. без зазначення року, № 25 від 15.03.2003, № 24 від 26.05.2003, № 32 від 26.06.2003, які ОСОБА_3 підписав та завірив печаткою Поляницької сільської ради та направив на адресу керівників Ворохтянського ДЛГ.

В подальшому, всупереч вимог ст.ст. 20, 118, 123, 149, 151, 156, 207 Земельного кодексу України, пункту 12 Перехідних Положень Земельного кодексу України, ст. 42 Лісового кодексу України, генерального плану забудови с.Поляниця, затвердженого рішенням сесії сільської ради від 30.01.2001, «Правилам забудови населених пунктів області» від 12.11.2002, ст.ст. 3, 19 Закону України «Про планування та забудову територій» ОСОБА_4 та ОСОБА_3 за погодженням з ОСОБА_5 , склали та видали завідомо неправдиві офіційні документи - рішення виконавчого комітету Поляницької сільської ради №4 від 14.02.2002, №32 від 12.09.2002, №36 від 10.10.2002, №40 від 15.11.2002, №6 від 13.02.2003, №27 від 10.07.2003«Про вилучення земельних ділянок» Поляницького лісництва Ворохтянського ДЛГ загальною площею 40,69 га, віднесення їх в землі запасу сільської ради, про зміну їх цільового призначення і переведення з лісового фонду в землі житлової та громадської забудови, які ОСОБА_3 підписав та завірив печаткою Поляницької сільської ради, після чого ознайомив з ними начальника відділу земельних ресурсів Яремчанської міської ради Реміцьку О.М.

Упродовж 2002-2003 років ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 незаконно надали у приватну власність під будівництво індивідуальних житлових будинків 5,452 га земель державного лісового фонду, які перебували у користуванні Поляницького лісництва Ворохтянського ДЛГ, рішення про вилучення яких Поляницькою сільською радою та виконавчим комітетом Поляницької сільської ради не приймались, в тому числі ОСОБА_2 - площею 0,25 га, у результаті чого незаконно вилучено з державної власності 5,452 га земель державного лісового фонду. Усього внаслідок злочинних дій ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 упродовж 2001-2004 років незаконно вилучено з державної власності всього 46,142 га земель державного лісового фонду, чим заподіяно збитків охоронюваним законом державним інтересам на загальну суму 6944718,89 грн. та спричинено тяжкі наслідки.

Відповідно до висновку проведеної у кримінальній справі №248436 комісійної судово-земельної експертизи від 11.03.2005 року, встановлено, що сільський голова с. Поляниця ОСОБА_3 звертався із листами протягом 2001-2003 років у Ворохтянський держлісгосп про одержання згоди на вилучення земельних ділянок лісового фонду площею 27,87 га. Ворохтянський держлісгосп своїми листами не заперечував проти вилучення земельних ділянок і надавав попереднє погодження на передачу земельних ділянок лісового фонду в землі запасу с. Поляниця. Проте виконком сільської ради с. Поляниця прийняв рішення про вилучення в Поляницького лісництва Ворохтянського ДЛГ земельних ділянок лісового фонду загальною площею 40,69 га без дотримання процедури вилучення, надання та зміни цільового призначення земель лісового фонду, зокрема рішення №4 від 14.02.2002 року, яким вилучено земельні ділянки площею 4,89 га(кв. АДРЕСА_1 (0,45га); рішення №32 від 12.09.2002 року, яким вилучено ділянки площею 0,60 га(кв. АДРЕСА_2 виділ АДРЕСА_3 );рішення №36 від 10.10.2002 року, яким вилучено ділянки загальною площею 14,10 га(кв. АДРЕСА_4 (2,0га); рішення №6 від 13.02.2003 року, яким вилучено ділянки загальною площею 11,8 га(кв. АДРЕСА_5 (8,5га); рішення №40 від 15.11.2002 року, яким вилучено ділянки площею 2,6 га; рішення №27 від 10.07.2003 року, яким вилучено в Поляницького лісництва Ворохтянського ДЛГ земельні ділянки площею 6,7 га(кв. АДРЕСА_6 виділ 56(2,4га), виділ 57(1,0га), виділ 58(0,5га), віднесено до земель запасу сільської ради, змінено цільове призначення з переведенням з лісового фонду на землі житлової та громадської забудови.

При цьому відсутні відповідні рішення виконкому чи сесії сільської ради про вилучення окремих земельних ділянок лісового фонду, які фактично роздані громадянам у приватну власність під будівництво індивідуальних житлових будинків, а саме: кв. АДРЕСА_7 площею 0,478 га, кв.24 діл. 9 площею 0,335 га, кв.8 діл.28 площею 0,7157 га, кв. АДРЕСА_8 площею 0,3 га та кв. АДРЕСА_9 площею 0,3 га. Загальна площа вказаних земель становить 5,452 га.

Під час зміни цільового призначення земель Ворохтянського держлісгоспу та наданні їх громадянам під будівництво індивідуальних житлових будинків порушено вимоги ст.ст.12,20,118,123,149,151 ЗК України, п.34 ст.26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», ст.42 ЛК України; наявна технічна документація не відповідає вимогам Інструкції про порядок складання, видачу, реєстрацію і зберігання державних актів на право власності на земельну ділянку, затвердженої Держкомземом України №43 від 04.05.1999 року; відсутня державна землевпорядна експертиза проектної документації; всі рішення виконкому про безоплатне надання земельних ділянок у власність громадянам під будівництво індивідуальних житлових будинків на вилучених землях Ворохтянського держлісгоспу не відповідають генеральному плану забудови с. Поляниця, затвердженому рішенням сесії сільської ради від 30.01.2001 року, «Правилам забудови населених пунктів області» від 12.11.2002 року, ст.ст.31 Закону України «Про планування та забудову територій», ст.21 Закону України «Про основи містобудування». Виготовлена землевпорядними організаціями технічна документація на вилучені земельні ділянки не відповідає вимогам Інструкції про порядок складання, видачу, реєстрацію і зберігання державних актів на право власності на земельну ділянку, а саме: рішення про передачу земельних ділянок у власність громадянам приймались виконавчим комітетом, а не сесією сільської ради (п.34ст.26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», ст.1 ЗК України); відсутнє технічне завдання на виконання робіт, журнали польових вимірювань та висновки та погодження земельного відділу та відділу архітектури про наявні обмеження на використання земельної ділянки (п.1.6 Інструкції по видачі державних актів); відсутнє погодження сусідніх землекористувачів (п.2а ст.198 ЗК України); земельні ділянки надані громадянам у власність із земель запасу сільської ради без виготовлення проекту відведення земельних ділянок (ст.118 ЗК України). На вилучених у Поляницького лісництва Ворохтянського ДЛГ землях лісового фонду незаконної рубки лісу не встановлено.

Із листа Карпатського державного підприємства геодезії, картографії та кадастру за вих. №464 від 01.10.2004 року, отриманого в ході досудового слідства у кримінальній справі №248436, вбачається, що працівниками ДП «Карпатигеодезкартографія» виготовлялась технічна документацію громадянам, яким були надані земельні ділянки на території земель лісокористування Поляницького лісництва Ворохтянського держлісгоспу. Під №1 у додатку №1 «Список громадян, яким виготовлені державні акти на право власності на землю в с. Поляниця з розбивкою на квартали та ділянки» до вказаного листа зазначено прізвище ОСОБА_2 , якій надана ділянка площею 0,2500 га, у кварталі 8, ділянка НОМЕР_1 . Підприємством також зазначено, що розбивка на квартали та ділянки була здійснена спільно з Ворохтянським держлісгоспом.

27.08.2015 року прокуратура Івано-Франківської області в порядку ст.23 Закону України «Про прокуратуру» направила на адресу ДП «Ворохтянське лісове господарство» повідомлення за вих. №05/1-548вих-15 в якому вказала про те, що з моменту винесення постанови Галицького районного суду від 04.03.2015 року у кримінальній справі №248436, якою встановлено що рішення виконавчого комітету Поляницької сільської ради щодо безоплатної передачі ОСОБА_2 земельної ділянки для будівництва і обслуговування житлового будинку площею 0,2500 га в урочищі «Вільшенець» не приймалося, а було підроблене, а вказана земельна ділянка перебуває у постійному користуванні ДП «Ворохтянське лісове господарство» та знаходиться у кварталі 8 виділ 29 Поляницького лісництва, лісгоспом не вжито жодних заходів щодо повернення вказаної земельної ділянки у державну власність. Із урахуванням наведеного прокурор, зважаючи на відсутність належного реагування з боку уповноважених державних органів, повідомив про наявність підстав для звернення до суду з позовом в інтересах держави, в особі Держлісагентства та ДП «Ворохтянське лісове господарство» про визнання недійсним державного акту та повернення земельної ділянки.

Листом від 08.11.2021 року за вих. №12-12/9212-21 Держлісагентство повідомило про те, що з постанови Галицького районного суду Івано-Франківської області від 04.03.2015 року Держлісагентству було відомо про залишення без розгляду позову ДП «Ворохтянське лісове господарство», поданого у кримінальній справі №1-6/11. При надходженні від органів прокуратури, в тому числі Івано-Франківської обласної прокуратури повідомлень про звернення в порядку ст.23 Закону України «Про прокуратуру» до судів із позовами в інтересах Держлісагенства та лісогосподарських підприємств, в тому числі ДП «Ворохтянське лісове господарство», Держлісагентство завжди підтримувало зазначені позови через об`єктивну неможливість самостійного звернення до суду, однак відповідна документація знищена у зв`язку із закінченням терміну зберігання, а тому не заперечують щодо представництва Івано-Франківською обласною прокуратурою інтересів держави у даній справі.

Однією з засад судочинства, регламентованих п.4 ч.3 ст.129 Конституції України, є змагальність сторін та свобода в наданні ними до суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

За приписами ч.1,2 ст.12ЦПКУкраїни цивільнесудочинствоздійснюєтьсяна засадахзмагальностісторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом.

Відповідно до ч.3 ст.12 та ч. 1,6 ст. 81ЦПКУкраїни кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях.

Тягар доведення обґрунтованості вимог позову за загальними правилами процесуального закону покладається саме на позивача, а не реалізовується у спосіб спростування доводів пред`явлених вимог стороною відповідача, як беззаперечних. Якщо позивач, розпоряджаючись своїми правами на власний розсуд, доведе суду обґрунтованість пред`явлених вимог, то у випадку їх неспростування стороною відповідача у спосіб, визначений законом, такі вимоги підлягають задоволенню.

Відповідно до вимог статті 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин(фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Статтею 89ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

У відповідності до ч.6 ст.82 ЦПК України вирок суду в кримінальному провадженні, ухвала про закриття кримінального провадження і звільнення особи від кримінальної відповідальності або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення, які набрали законної сили, є обов`язковими для суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, стосовно якої ухвалений вирок, ухвала або постанова суду, лише в питанні, чи мали місце ці дії (бездіяльність) та чи вчинені вони цією особою.

Відповідно доч. 2ст. 1ЛісовогокодексуУкраїни усі ліси на території України, незалежно від того, на землях яких категорій за основним цільовим призначенням вони зростають, та незалежно від права власності на них, становлять лісовий фонд України і перебувають під охороною держави.

Відповідно до ст.6ЛК України (вредакції чиннійна часвиникнення спірних правовідносин)усі лісив Україніє власністюдержави. Відімені державилісами розпоряджаєтьсяВерховна РадаУкраїни. Ради народних депутатів в межах своєї компетенції надають земельні ділянки лісового фонду у постійне користування або

вилучають їх в порядку, визначеному Земельним та цим кодексами.

Відповідно дост. 42ЛКУкраїни переведення лісових земель до нелісових для використання у цілях, не пов`язаних з веденням лісового господарства провадиться за рішенням органів, які надають ці землі у користування відповідно до земельного законодавства.

Переведення лісових земель до інших категорій провадиться за згодою відповідних державних органів лісового господарства Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя.

Частиною другоюст.20 ЗКУкраїни визначено, що віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Зміна цільового призначення земель провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об`єктів природоохоронного та історико-культурного призначення.

Порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для: визнання недійсними рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування про надання (передачу) земельних ділянок громадянам та юридичним особам; визнання недійсними угод щодо земельних ділянок; відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною; притягнення до відповідальності відповідно до закону громадян та юридичних осіб, винних у порушенні порядку встановлення та зміни цільового призначення земель (ст. 21 ЗК України).

Згідно ст.ст. 56, 57 ЗК України землі лісового фонду можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності. Громадянам за рішенням органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади можуть безоплатно або за плату передаватись у власність замкнені земельні ділянки лісового фонду загальною площею до 5 гектарів у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств. Земельні ділянки лісового фонду за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування надаються у постійне користування спеціалізованим державним або комунальним лісогосподарським підприємствам, для ведення лісового господарства, спеціального використання лісових ресурсів і для потреб мисливського господарства, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних, туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо.

Відповідно до ч.ч.2,3 ст.78 ЗК України право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них. Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності.

Статтею 80ЗКУкраїни встановлено, що самостійними суб`єктами права власності на землю є, зокрема, територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, - на землі комунальної власності, а також держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, на землі державної власності.

Згідно зі ст.ст. 83, 84ЗКУкраїни комунальною власністю є землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, в державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності.

До земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать, зокрема, землі лісового фонду, крім випадків, визначених цим Кодексом (п. «ґ» ч. 4 ст. 84 ЗК України). Відповідно до ч.1,5 ст.116ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом. Надання у користування земельної ділянки, що перебуває у власності або у користуванні, провадиться лише після вилучення(викупу) її в порядку, передбаченому цим Кодексом.

Згідно положеньст.ст.125,126ЗК України правовласності наземельну ділянкувиникає післяодержання їївласником документа,що посвідчуєправо власностіта йогодержавної реєстрації. Право власності на земельну ділянку посвідчується державним актом.

Статтею 149 ЗК України передбачено, що земельні ділянки, надані у постійне користування із земель державної та комунальної власності, можуть вилучатися для суспільних та інших потреб за рішенням органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Пунктом 12 «Перехідних положень» ЗК України 2001 року визначено, що до розмежування земель державної і комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями в межах населених пунктів, крім земель, переданих у приватну власність, здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади.

Статтею 152 ЗК Українипередбачено, що держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Відповідно до ст. 155 ЗК України у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним.

Частиною 1ст. 393 ЦК Українивизначено, що правовий акт органу державної влади або органу місцевого самоврядування, який не відповідаєзаконуі порушує права власника майна визнається судом незаконним та скасовується.

Відповідно до ч.1 ст. 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Згідно із ч.1 ст. 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону (ч.ч.1,2 ст.319 ЦК України).

Відповідно до ч.1 ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Статтею 330ЦКУкраїни передбачено, що якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до ст.388ЦКУкраїни майно не може бути витребуване в нього.

Статтею 387 ЦК України визначено, що власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Відповідно до ч.ч.1,3 ст. 388ЦКУкраїни якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно, зокрема, вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

Положення ст. 388 ЦК України застосовується як підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин.

У спорах про витребування майна суд має встановити обставини незаконного вибуття майна власника на підставі наданих сторонами належних, допустимих і достатніх доказів. При цьому закон не вимагає встановлення судом таких обставин у іншій судовій справі, зокрема не вимагає визнання незаконними рішень, відповідно до яких відбулось розпорядження майном на користь фізичних осіб, в яких на підставі цих рішень виникли права.

У постанові від 14.11.2018 року у справі №183/1617/16 Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

Аналогічні правові висновки викладено у постановах Верховного Суду від 26.11.2019 року у справі №202/436/17, від 11.11.2019 року у справі №757/36411/17-ц, від 17.12.2019 року у справі №522/3738/13-ц.

Таким чином, за змістом норм земельного та лісового законодавства, чинного на момент виникнення спірних правовідносин, користування земельними ділянками лісового фонду здійснювалось виключно шляхом надання їх у постійне або тимчасове користування для використання за цільовим призначенням. Передачі у приватну власність підлягали лише замкнені земельні ділянки лісового фонду загальною площею до 5 гектарів у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств. При цьому право розпорядження земельними ділянками, що знаходяться за межами населених пунктів та їх вилучення у постійних землекористувачів відносилось до компетенції відповідних органів виконавчої влади, а чинний порядок зміни цільового призначення земель лісового фонду передбачав необхідність погодження переведення лісових земель до інших категорій із відповідними державними органами лісового господарства.

Судом встановлено, що спірна земельна ділянка площею 0,2500 га на момент прийняття Поляницькою сільською радою рішення про передачу її у приватну власність ОСОБА_2 належала до земель державної форми власності та перебувала у постійному користуванні ДП «Ворохтянське лісове господарство» та знаходилась у кварталі НОМЕР_2 ділянка НОМЕР_1 Поляницького лісництва Ворохтянського ДЛГ. Доказів переведення зазначеної земельної ділянки до категорії земель комунальної власності матеріали справи не містять.

Оскільки на момент передачі у приватну власність спірна земельна ділянка належала до земель державного лісового фонду, наданих у постійне користування, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що Поляницька сільська рада як орган місцевого самоврядування не була наділена повноваженнями щодо її вилучення у постійного землекористувача та розпорядження нею шляхом передачі у приватну власність. А тому рішення виконавчого комітету Поляницької сільської ради №37 від 11.09.2003 року в частині передачі безоплатно відповідачці ОСОБА_2 у приватну власність земельної ділянки площею 0,2500 га, що знаходиться у с.Поляниця із цільовим призначенням - для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарський будівель та споруд є незаконним.

Отже, судом вірно встановлено, що спірна земельна ділянка вибула із власності держави у протиправний спосіб на підставі рішення органу місцевого самоврядування, який не був наділений відповідними повноваженням щодо розпорядження нею, що одночасно потягнуло за собою протиправну зміну її цільового призначення. Держава, як власник, не виявляла волю на вилучення та передачу у приватну власність цієї земельної ділянки, а відтак первісний набувач ОСОБА_2 в установленому законом порядку не набула право власності на спірну земельну ділянку та відповідно не була наділена належними повноваженнями щодо її подальшого відчуження шляхом укладення договору купівлі-продажу із ОСОБА_1 .

Суд правильно зазначив, що ОСОБА_2 в силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих природних ознак спірної земельної ділянки, проявивши розумну обачність, могла і повинна була знати про те, що вказана ділянка відноситься до земель лісового фонду, які не підлягали передачі у приватну власність для використання не за цільовим призначенням, що ставить добросовісність поведінки відповідачки під час набуття земельної ділянки у власність під обґрунтований сумнів.

Висновком проведеної у кримінальній справі №248436 комісійної судово-земельної експертизи від 11.03.2005 року підтверджено, що земельна ділянка, площею 0,2500 га, передана у приватну власність ОСОБА_2 станом на березень 2005 року залишалась залісненою.

Крім того, питання збереження чи вирубування дерев і чагарників, порядок використання одержаної при цьому деревини при зміні цільового призначення спірної земельної ділянки лісового фонду не вирішувалося, про що не могла не знати ОСОБА_2 .

А отже, суд встановивши, що спірна земельна ділянка належить до земель лісогосподарського призначення та вибула з володіння держави в особі постійного землекористувача всупереч його волі у протиправний спосіб, дійшов обґрунтованого висновку що вказана ділянка підлягає витребуванню від кінцевого набувача у державну власність в особі Держлісагентства.

Стосовно доводів апеляційної скарги про те, що суд в порушення положень ч.3 ст. 56, 185 ЦПК України, не з`ясував підстави представництва прокурором інтересів держави в особі Державного агентства лісових ресурсів України слід зазначити наступне.

Відповідно до положень ч.2 статті 2 ЦК України одним із учасників цивільних правовідносин є держава, яка згідно зі статтями 167, 170 цього Кодексу набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом, та діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин.

Відповідно до ч. 3 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру»прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Положеннями частин ч.ч. 4,5 ст. 56 ЦПК Українивизначено, що прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Прокурор, звертаючись до суду із вказаним позовом, обґрунтовував необхідність захисту інтересів держави у зв`язку з незаконною передачею спірної земельної ділянки у власність фізичній особі, що порушує інтереси держави у сфері ефективного використання земельних та лісових ресурсів; з метою забезпечення охорони, відтворення та сталого використання зазначених ресурсів із урахуванням екологічних, економічних, соціальних та інших інтересів суспільства.

При цьому прокурор зазначив про невжиття уповноваженими органами заходів щодо повернення спірної земельної ділянки у державну власність, на підтвердження чого долучив повідомлення, адресоване ДП «Ворохтянське лісове господарство» та електронний лист Держлісагентства у якому зазначено, що при надходженні від Івано-Франківської обласної прокуратури повідомлень про звернення в порядку статті 23 Закону України «Про прокуратуру» до судів із позовами в інтересах Держлісагентства та державних лісогосподарських підприємств, в тому числі ДП «Ворохтянське лісове господарство», до фізичних та юридичних осіб про визнання недійсними державних актів про право власності на земельні ділянки, повернення земельних ділянок лісового фонду у державну власність, Держлісагентство завжди їх підтримувало у зв`язку з неможливістю подання таких позовів самостійно з об`єктивних причин.

Зазначеним обставинам суд дав належну правову оцінку вказавши, що прокурор виконав вимоги процесуального закону, визначив, у чому, полягає порушення інтересів держави, обґрунтував необхідність їхнього захисту, а також зазначив орган, який, хоч і уповноважений державою здійснювати такий захист, але у спірних правовідносинах відповідні заходи не вжив.

Беручи доуваги,що позовподано прокуроромв інтересахдержави вособі Держлісагентствата постійногоземлекористувача,однак вході судовогорозгляду позовпрокурора вінтересах державив особіДП «Ворохтянськелісове господарство»відповідно доположень п.2ч.1ст.257ЦПК України,залишено безрозгляду,а Держлісагентство всилу наданихйому повноваженьздійснює управліннятериторіями таоб`єктамиприродно-заповідногофонду влісах підприємств,установ іорганізацій,що належатьдо сферийого управління,до якихвідносяться відповіднідержавні лісогосподарськіпідприємства,у томучислі ДП«Ворохтянське лісовегосподарство», тосуд дійшовправильного висновкупро задоволенняпозову вчастині витребування спірної земельногї ділянки у власність держави, в особі Державного агентства лісових ресурсів України.

А відтак доводи апеляційної скарги про те, що суд вийшов за межі заявлених позовних вимог, оскільки під час розгляду справи прокурором не заявлялась позовна вимога про витребування спірної земельногї ділянки у власність держави, в особі Державного агентства лісових ресурсів України є необґрунтованими.

Стосовно доводів апеляційної скарги про пропуск позивачем позовної давності слід зазначити наступне.

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

На віндикаційні позови держави в особі органів державної влади поширюється загальна позовна давність. Вказаний висновок щодо застосування норм права висловлений Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 17.10.2018 року в справі №362/44/17.

У постанові від 20.06.2018 року у справі №697/2751/14-ц Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що для вирішення питання про дотримання строку звернення до суду за захистом порушених прав суду слід встановити, коли прокурор дізнався чи міг дізнатися про порушення інтересів держави.

Суд, даючи оцінку обставинам щодо додержання прокурором строків звернення з цим позовом до суду, обґрунтовано взяв до уваги те, що постійним землекористувачем у кримінальній справі був поданий цивільний позов про захист інтересів держави, який розглядався у кримінальному провадженні у період з травня 2005 року по березень 2015 року, а отже, не було підстав вважати, що порушуються інтереси держави та що захист таких інтересів не здійснюють або неналежним чином здійснюють уповноважені органи.

Прокурор пред`явивши цей позов, визначив інший спосіб захисту інтересів держави, шляхом витребування земельних ділянок, а не відшкодування завданих збитків, однак такий позов безпосередньо випливає із цивільного позову ДП «Ворохтянське лісове господарство», який залишений без розгляду в рамках кримінального провадження та має по суті однакову мету.

Вказані обставини у їх сукупності дають підстави для висновку про пропуск позивачем позовної давності з поважних причин, який суд першої інстанції обгрунтовано поновив.

Колегія суддів погоджується з висновком суду, що до правовідносин про витребування спірної земельної ділянки із володіння набувача та повернення її у власність держави в особі постійного землекористувача підлягає застосуванню стаття 1 Першого протоколу до Конвенції прозахистправлюдиниіосновоположнихсвобод, відповідно до якої кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном та ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Відповідно до сталої практики ЄСПЛ на предмет сумісності заходу втручання в право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, з`ясуванню підлягає те чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Суд правильно зазначив, що вилучення спірної земельної ділянки із земель лісового фонду та її передача у приватну власність в порядку безоплатної приватизації відбулися всупереч вимог чинного на той час законодавства за відсутності рішення уповноваженого суб`єкта щодо її вилучення у постійного землекористувача та надання у власність, на підставі рішення органу місцевого самоврядування, яке в установленому порядку не приймалося, а було підроблене посадовими особами сільської ради, що також призвело до неправомірної зміни цільового призначення даної земельної ділянки без одночасного вирішення питання збереження наявних на ній лісових насаджень чи порядку використання одержаної лісодеревини.

Відтак повернення у державну власність земельної ділянки, незаконно відчуженої фізичній особі на підставі рішення органу місцевого самоврядування, переслідує легітимну мету контролю за використанням майна відповідно до загальних інтересів у тому, щоби таке використання відбувалося за цільовим призначенням. Важливість цих інтересів зумовлюється, зокрема, особливим статусом земельної ділянки - належністю її до земель лісогосподарського призначення.

ОСОБА_2 не мала перешкод бути обізнаною про порядок вилучення та отримання безоплатно у приватну власність земельної ділянки із лісового фонду і наслідків недотримання встановленого законодавством порядку.

Суд врахував, що в силу видимих природних властивостей як ОСОБА_2 при отриманні у власність спірної земельної ділянки так і ОСОБА_1 при укладенні договору купівлі-продажу не могли не знати про незаконність набуття у власність спірної земельної ділянки, яка знаходилась у кварталі № НОМЕР_2 ділянка НОМЕР_1 Поляницького лісництва Ворохтянського держлісгоспу, відносилась до земель лісового фонду та відповідно була залісненою, а отже підлягала використанню виключно з метою пов`язаною з веденням лісового господарства, та не могла призначатись для будівництва та обслуговування житлового будинку. Відтак вони не можуть вважатися такими, що покладалися на легітимність дій органу місцевого самоврядування.

Із урахуванням встановлених обставин, відсутні підстави для висновку про невідповідність заходу втручання в право власності кінцевого набувача критеріям правомірного втручання в право на мирне володіння майном, сформованим у сталій практиці ЄСПЛ, оскільки загальний інтерес у контролі за використанням земельної ділянки за цільовим призначенням для гарантування безпечності довкілля та не погіршення екологічної ситуації у цій справі переважає приватний інтерес відповідача у збереженні права на земельну ділянку, витребування цієї земельної ділянки у кінцевого набувача у порядку, передбаченому ЦК України, є пропорційним заходом та не становитиме надмірний тягар, що також узгоджується з правовою позицією, викладеною у постанові Верховного Суду від 23.10.2019 року по справі №554/10377/16-ц.

Суд також обґрунтовано зазначив про те, що ОСОБА_1 , як кінцевий набувач, не позбавлена можливості відновити свої права пред`явивши вимогу до особи, в якої вона придбала спірну ділянку, про відшкодування збитків.

Інші доводи апеляційної скарги зводяться до незгоди з висновками суду першої інстанції стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судом першої інстанції, який їх обґрунтовано спростував.

Враховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції виконано всі вимоги процесуального законодавства, всебічно перевірено обставини справи, розглянуто заяву у відповідності до норм матеріального права, прийнято обґрунтоване рішення, в якому повно відображено обставини, що мають значення для справи, тому підстав для його скасування за доводами апеляційної скарги не встановлено.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України», N 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

За змістом статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскаржуване рішення відповідає вимогам закону, ґрунтується на засадах верховенства права, принципах справедливості, добросовісності та розумності, підстави для його скасування відсутні.

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки апеляційний суд не змінює судове рішення та не ухвалює нове, то в такому разі розподіл судових витрат не проводиться.

Керуючись ст.ст. 374, 375, 382-384, 389-391 ЦПК України, апеляційний суд,

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Тиніва Ігоря Дмитровича залишити без задоволення, а рішення Яремчанського міського суду від 08 липня 2024 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного текстусудового рішення.

Повний текст постанови складено 07 лютого 2025 року.

Головуюча О.В. Пнівчук

Судді: І.В. Бойчук

В.М. Луганська