Рішення

від 04.02.2025 по справі 945/8/21

МИКОЛАЇВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МИКОЛАЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Миколаївський районний суд Миколаївської області

Справа № 945/8/21

Провадження № 2/945/75/25

РІШЕННЯ

Іменем України

04 лютого 2025року Миколаївський районний суд Миколаївської області, в складі головуючого судді Войнарівського М.М., за участю секретаря судового засідання Карабут В.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Миколаєві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 ; ОСОБА_3 яка також діє в інтересах малолітнього ОСОБА_4 ,третя особа Веснянська сільська рада Миколаївського району Миколаївської області та Служба у справах дітей Миколаївської райдержадміністрації Миколаївської областіпро визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням та зняття з реєстрації,

в с т а н о в и в:

Позивач ОСОБА_1 звернувся до суду через свого представника адвоката Дорошенко А.П. з позовом до ОСОБА_2 ; ОСОБА_3 яка також діє в інтересах малолітнього ОСОБА_4 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням та зняття з реєстрації.

Свої вимоги мотивує тим, що ОСОБА_1 є власником житлового будинку, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується договором купівлі-продажу земельної ділянки від 31.10.2006р. В належному позивачеві житловому будинку зареєстровані відповідачі у справі ОСОБА_2 (Відповідач 1), ОСОБА_3 (Відповідач 2) та її син ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Відповідно до посвідчення № 10 ОСОБА_5 згідно з рішенням виконавчого комітету Кир`яківської сільської ради від 12.10.2001 р. була призначена опікуном над ОСОБА_6 та ОСОБА_2 . Однак ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_5 померла. 20.05.2015р. позивачем було подана заява про встановлення опіки над ОСОБА_6 та ОСОБА_2 , проте опікунство над відповідачами позивачу не надано, у зв`язку із чим їх було розміщено до дитячого будинку. Отже, відповідачі не є членами сім`ї позивача, а також з травня 2015 фактично не проживають у зазначеному жилому будинку. Своєю бездіяльністю, а саме не бажанням виписатись з будинку відповідачі перешкоджають позивачеві володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном. На підставі вищенаведеного просить визнати відповідачів такими, що втратили право користування будинком, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 та зобов`язати Кир`яківську сільську раду Миколаївського району Миколаївської області зняти ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , та ОСОБА_4 з реєстраційного обліку.

Ухвалою судді від 01.02.2021 року відкрито провадження у справі та призначено справу до судового розгляду.

Позивач ОСОБА_1 в судове засідання не з`явився, при цьому подав заяву про розгляд справи без його участі наполягаючи на задоволенні позову в повному обсязі.

Представник позивача в останнє судове засідання не з`явилася, втім на електрону адресу суду подала заяву про проведення розгляду справи за її відсутності, позовні вимоги підтримала в повному обсязі.

Відповідач ОСОБА_3 у останнє судове засідання не з`явилася, про причини своєї неявки суд не повідомила.

Відповідач ОСОБА_2 у судове засідання не з`явилася, про причини своєї неявки суд не повідомила.

Дослідивши матеріали справи та всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до висновку, що позов не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відповідно дост. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутись до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного судочинства.

Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини громадянина захищаються судом та відповідно до вимог чинного цивільного процесуального законодавства України кожній особі гарантується право звернення безпосередньо до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав.

За вимогами ст. ст.12,81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків встановлених цим кодексом. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до ч.1 ст.13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Згідно договору купівлі-продажу земельної ділянки, ОСОБА_7 продав, а ОСОБА_1 купив земельну ділянку розміром 0,25гектара, кадастровий номер 482480903:09:044:0001,для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і соруд,що знаходиться в АДРЕСА_1 .

Відповідно до відповіді № 968228 від 13.12.2024 року з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно позивач ОСОБА_1 є власником житлового будинку загальною площею 111,3кв.м. та житловою площею 75,2кв.м.; реєстраційний номер 2749732048060; дата реєстрації права власності 13.06.2023 року; номер запису про право власності 50632922; підстави права власності: виписка із погосподарської книги, також є власником земельної ділянки з кадастровим номером 4824280903:09:044:0001, що розташована в АДРЕСА_1 .

Як вбачається з довідки Кир`яківської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області від 18.11.2020року №857 по АДРЕСА_1 зареєстровані: позивач ОСОБА_1 та відповідачі ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 ; ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Згідно пункту 6 статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність.

Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, в першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії. Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

У частинах першій, другій статті 319 ЦК України передбачено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

У частині першій статті 383 ЦК України визначено, зокрема, що власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Згідно зі статтею 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Тлумачення статті 391 ЦК України свідчить, що негаторний позов - це вимога власника про усунення перешкод. Тобто негаторний позов подається з метою усунення перешкод у здійсненні власником права користування та розпоряджання своїм майном, тобто припинення неправомірних дій, не пов`язаних з порушенням володіння. Негаторний позов може вчинятися тоді, коли майно не вибуває з володіння власника, тобто при порушенні насамперед такої правомочностей власника, як користування та розпорядження своїм майном. Належним відповідачем у негаторному позові є особа, яка перешкоджає власнику користуватися та розпоряджатися своїм майном.

Видами негаторного позову, пред`явленого з метою усунення перешкод у здійсненні власником права користування та розпоряджання належним йому житловим приміщенням, є позови про виселення та про визнання особи такою, що втратила право користування житлом.

Аналіз положень глави 32 ЦК України свідчить, що сервітут - це право обмеженого користування чужою нерухомістю в певному аспекті, не пов`язане з позбавленням власника нерухомого майна правомочностей володіння, користування та розпорядження щодо цього майна.

Відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого житла, а органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

"Житло" має самостійне поняття, яке не залежить від класифікації за національним законодавством. Питання про те, чи є конкретне приміщення "житлом", яке захищається пунктом 1 статті 8 Конвенції, залежатиме від фактичних обставин, а саме - існування достатнього та тривалого зв`язку з певним місцем. Суд також повторює, що стаття 8 Конвенції лише захищає право особи на повагу до її існуючого житла (GLOBA v. UKRAINE, № 15729/07, § 37, ЄСПЛ, від 05 липня 2012 року).

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. Концепція "житла" має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 41, 44, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року).

Європейський суд з прав людини зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити "справедливий баланс" між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть (EAST WEST ALLIANCE LIMITED v. UKRAINE, № 19336/04, § 166-168, ЄСПЛ, від 23 січня 2014 року).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 травня 2023 року № 723/983/22 (провадження № 61-4065св23) вказано, що: "положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Частиною першою статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. У частині другій цієї статті зазначено, що попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів. Таким чином, законом можуть встановлюватися певні обмеження здійснення права власності. Такі обмеження встановлюються з метою забезпечення балансу інтересів у суспільстві та здійснення майнових прав усіма суб`єктами права. Неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю. Такі висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 353/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18).

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина перша, третя статті 13 ЦПК України).

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частини перша, третя статті 12, частини перша, п`ята, шоста статті 81 ЦПК України).

При зверненні з позовом про визнання відповідачів такими, що втратили право користування спірним будинком, позивач послався на те, що відповідачі у спірному будинку не проживають без поважних причин. На підтвердження позовних вимог позивач надав лише довідку про реєстрацію відповідачів, однак суд не приймає її як належний доказ не проживання, оскільки з такої довідки не можливо встановити загальний період не проживання відповідачів в спірному будинку, не містять інформації щодо причин їх не проживання.

За змістом статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.

Згідно зі статтею 379 ЦК України житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них.

Згідно з частиною четвертою статті 9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Вичерпного переліку поважності причин не проживання в житловому приміщенні законодавство не встановлює, у зв`язку з чим зазначене питання суд вирішує в кожному конкретному випадку, з урахуванням конкретних обставин справи.

Згідно зі статтею 72 ЖК України визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

У справах про визнання особи такою, що втратив право користування жилим приміщенням необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. При вирішенні спору про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, необхідно встановити факт відсутності особи у жилому приміщення понад шість місяців та поважність причин такої відсутності.

Поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначаються судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи та правил ЦПК України щодо оцінки доказів.

При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.

Суд має всебічно перевірити доводи сторін щодо поважності причин відсутності у жилому приміщенні понад зазначені у статті 71 ЖК України строки.

При вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, враховуються причини її відсутності. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого жилого приміщення.

Відповідний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 03 квітня 2019 року у справі № 454/2025/15-ц.

Як неодноразово зазначав Верховний Суд у своїх постановах,у справах про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, на позивача покладається обов`язок із доведення відсутності відповідача у спірному приміщенні понад строк, із яким законом пов`язана можливість збереження права користування житлом за відсутнім наймачем (користувачем), а на відповідача, відповідно, покладається обов`язок із доведення поважності причин відсутності у спірному приміщенні понад встановлений законом строк.

Стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) гарантує кожній особі право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача або членів його сім`ї (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року).

Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine»), рішення від 02 грудня 2010 року) поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло.

Відповідно до частини другої статті 18 Закону України «Про охорону дитинства» діти - члени сім`ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.

Згідно з частинами першою, другою та третьою статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна. У разі спору місце проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років визначається органом опіки та піклування або судом.

Також суд зветає увагу,що малолітня (до досягнення 14 років) дитина не може самостійно обирати місце свого проживання, а тому факт її не проживання у спірному житлі не є безумовною підставою для позбавлення її права користування ним. Своє право на вільний вибір місця проживання, дитина може реалізувати його лише з досягненням певного віку.

Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 711/4431/17, від 10 квітня 2019 року у справі № 466/7546/16-ц, від 27 червня 2019 року у справі № 337/1760/17, від 27 листопада 2019 року у справі № 368/750/16-ц, від 25 серпня 2020 року у справі № 206/3425/18, від 22 січня 2020 року у справі № 759/14686/16-ц від 09 грудня 2020 року у справі № 673/1407/18, від 16 грудня 2020 року у справі № 206/4028/18, від 21 квітня 2021 року у справі № 161/17900/19, від 17 червня 2021 року у справі № 520/4056/18, від 03 жовтня 2023 року у справі № 554/3141/21.

Відповідно до статті 3 Конвенції про права дитини, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Держави-учасниці зобов`язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів.

Жодна дитина не може бути об`єктом свавільного або незаконного втручання в здійснення її права на особисте і сімейне життя, недоторканність житла, таємницю кореспонденції або незаконного посягання на її честь і гідність. Дитина має право на захист закону від такого втручання або посягання (стаття 16 Конвенції ООН про права дитини).

Вирішуючи заявлені позивачем вимоги в частині про визнання малолітнього ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 таким, що втратив право користування житлом, виходить з того, що останній не досяг чотирнадцятирічного віку,з огляду на вказані обставини вочевидь, на момент подання розглядуваного позову не міг повноцінно реалізувати свої житлові права.

Стаття 47 Конституції України наголошує на тому, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Згідно ч.3 ст.9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного житлового приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням, інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Відповідно до вимог ст.319 ЦК України власник володіє, користується та розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо цього майна будь-які дії, які не суперечать закону.

Згідно із ч. 1ст.321 ЦК Україниправо власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

При вирішенні зазначеного спору суд також приймає до уваги правову позицію, яка викладена у Постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 січня 2020 року у справі N 754/613/18-ц, провадженні N61-1634св19, де Верховний Суд зазначив, що при вирішенні справ, щодо наявності передбачених законом підстав для виселення особи чи визнання такою, що втратила право користування, щодо суті буде мати наслідком виселення, виходячи із принципу верховенства права, суд повинен у кожній конкретній справі з`ясувати, чи є втручання у право особи на повагу до її житла не лише законним, а й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, визнання втративши права користування житловим приміщенням має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою.

У постанові від 31 березня 2021 року у справі № 753/72/17 (провадження № 61-18178св20) Верховний Суд зазначив, що вимога про визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням, у разі її задоволення має фактичним наслідком позбавлення відповідачів права на житло та, відповідно, виселення їх. Проте таке позбавлення права має ґрунтуватися не лише на вимогах закону, але й бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та співмірним із тим тягарем, який у зв`язку із втратою житла покладається на сторону відповідача, оскільки позбавлення житла будь-якої особи є крайнім заходом втручання у права на житло.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 червня 2022 року у справі № 161/20415/19 (провадження № 61-14025св21) зазначено, що «саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт вибуття відповідача (відповідачів) на постійне місце проживання в інше жиле приміщення відповідно до статті 107 ЖК України. При цьому, слід ураховувати, що доказуванню у цьому разі підлягають обставини, які свідчать про обрання особою іншого постійного місця проживання. На підтвердження вибуття особи до іншого постійного місця проживання суд може брати до уваги будь-які фактичні дані, які свідчать про обрання стороною іншого постійного місця проживання (повідомлення про це в листах, розписка, переадресовка кореспонденції, утворення сім`ї в іншому місці, перевезення майна в інше жиле приміщення, виїзд в інший населений пункт, укладення трудового договору на невизначений строк тощо). Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення.

У постанові від 29 вересня 2021 року у справі № 344/12708/19(провадження № 61-8135св21) Верховний Суд зазначив, що для вирішення питання щодо визнання осіб такими, що втратили право користування майном (внаслідок виселення), потрібно встановити, чи проживають та користуються відповідачі спірним житлом, чи мають вони інше житло, оцінити доводи сторін щодо співмірності втручання у мирне володіння майном і дотримання балансу між правом власності позивача на квартиру та правом користування цією квартирою відповідачами. Без встановлення зазначених обставин, що мають істотне значення для правильного вирішення справи, неможливо ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення.

За таких обставин, відповідно до положень, відсутні правові підстави для визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням, оскільки належних та допустимих доказів на підтвердження того, що відповідачі фактично не проживають, позивачем не надано, хоча це є його процесуальним обов`язком.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина першастатті 16 ЦК України).

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини другоїстатті 16 ЦК України).

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частина перша та другастатті 5 ЦПК України).

Тлумачення вказаних норм свідчить, що цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.

Таким чином, вимоги про визнання відповідачів такими, що втратили право користування жилим приміщенням з підстав не проживання відповідачів понад встановлені законом строки без поважних причин, належними та допустимими доказами у справі не підтверджено, в матеріалах справи відсутні відповідні акти, щодо встановлення періоду часу та причин їх не проживання у спірному будинку на підтвердження вимог щодо визнання відповідачів такими, що втратили право користування житлом.

Відповідно до ст. 89 ЦПК Українисуд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Відповідно до приписівст. 263 ЦПК Українисудове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

З огляду на наведене, дослідивши фактичні обставини справи, оцінивши наявні у справі докази на їх підтвердження, виходячи з фактів, встановлених у процесі розгляду справи, правових норм, які підлягають застосуванню, суд дійшов висновку щодо необхідності відмови у задоволенні позову.

Згідно з ст.133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Відповідно до ч.1 ст.141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Оскільки, у даній справі у задоволенні позовних вимог відмовлено, тому судовий збір покладається на позивача.

Керуючись ст.ст. 4, 5, 10-13, 19, 76, 77, 79, 80, 83, 89, 95, 141, 223, 247, 259, 263-265, 268, 273, 353 ЦПК України,

ухвалив:

У задоволенні позову ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_5 ; уродженця с.Петрово-Солониха; паспорт серія НОМЕР_1 ; РНОКПП НОМЕР_2 ; зареєстрований: АДРЕСА_1 ) до ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 , зареєстрована: АДРЕСА_1 ); ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_4 ; паспорт № НОМЕР_3 ; РНОКПП НОМЕР_4 ; зареєстрована: АДРЕСА_1 ) яка також діє в інтересах малолітнього ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , третя особа Веснянська сільська рада Миколаївського району Миколаївської області (ЄДРПОУ 43821437; с.Весняне, вул. Центральна,6 Миколаївського району Миколаївської області) та Служба у справах дітей Миколаївської райдержадміністрації Миколаївської області (ЄДРПОУ 23086335; вул.Чорносорська,4 м.Миколаїв) про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням та зняття з реєстрації- відмовити.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 273 ЦПК України рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Відповідно до ст. 354 ЦПК України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п`ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження: 1) на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду; 2) на ухвали суду - якщо апеляційна скарга подана протягом п`ятнадцяти днів з дня вручення йому відповідної ухвали суду.

Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 цього Кодексу.

Згідно з положеннями ст. 355 ЦПК України апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції - Миколаївського апеляційного суду.

Суддя М.М.Войнарівський