Постанова

від 28.01.2025 по справі 907/409/24

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 січня 2025 року

м. Київ

cправа № 907/409/24

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Волковицька Н. О. - головуючий, Могил С. К., Случ О. В.,

секретар судового засідання - Мельникова Л. В.,

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційні скарги Акціонерного товариства «Українська залізниця»

на рішення Господарського суду Закарпатської області від 06.08.2024, додаткове рішення Господарського суду Закарпатської області від 10.09.2024 постанови Західного апеляційного господарського суду від 02.10.2024 та додаткові постанови Західного апеляційного господарського суду від 30.10.2024 у справі

за позовом Акціонерного товариства «Українська залізниця»

до Товариства з обмеженою відповідальністю «Євротранстелеком»

про встановлення безстрокового оплатного земельного сервітуту.

У судовому засіданні взяли участь: представник позивача - Борисова Г. Й. та представники відповідача - Хитрук Н. І., Щербак В. П.

1. Короткий зміст позовних вимог і заперечень

1.1. У квітні 2024 року Акціонерне товариство «Українська Залізниця» (далі - АТ «Укрзалізниця» та/або позивач) звернулося до Господарського суду Закарпатської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Євротранстелеком» (далі - ТОВ «Євротранстелеком» та/або відповідач) у якому просило суд:

- встановити на користь ТОВ «Євротранстелеком» безстроковий оплатний земельний сервітут площею 0,7800 га стосовно земельної ділянки, кадастровий номер: 2124083502:02:001:0004 (загальна площа земельної ділянки 10,1013 га), яка розташована за адресою: Закарпатська область, Мукачівський район, с. Вовчий, цільове призначення земельної ділянки для розміщення та експлуатації будівель і споруд залізничного транспорту, правовий режим земельної ділянки - на праві постійного користування АТ «Укрзалізниця», оплата сервітуту 6 126,12 грн з ПДВ в місяць або 73 513,44 грн з ПДВ в рік на користь АТ «Укрзалізниця», вид сервітуту - для експлуатації та обслуговування волоконно-оптичного кабелю/ліній зв`язку ТОВ «Євротранстелеком» з моменту набрання рішенням суду законної сили;

- зобов`язати відповідача внести відомості про земельний сервітут ділянки з кадастровим номером 2124083502:02:001:0004, яка розташована за адресою: Закарпатська область, Мукачівський район, с. Вовчий до Державного земельного кадастру та Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.

1.2. Позовні вимоги із посиланнями на положення статей 32, 401, 402, 403 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статей 79-1, 98, 100 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) обґрунтовані тим, що в межах земель, які знаходяться в постійному користуванні АТ «Укрзалізниця», зокрема через земельну ділянку із кадастровим номером 2124010100:02:056:0011, прокладено волоконно-оптичні лінії зв`язку (кабелі), що є власністю ТОВ «Євротранстелеком». Площа земельної ділянки, в ґрунті якої прокладено волоконно-оптичні лінії зв`язку відповідача, за доводами позивача, становить 0,7800 га, згідно з замірами, здійсненими 02.12.2019 представниками АТ «Укрзалізниця» під час комісійного обстеження частини вказаної земельної ділянки.

Позивач зазначає, що станом на момент звернення до суду з даним позовом жодна пропозиція АТ «Укрзалізниця» щодо укладення договору сервітуту на земельних ділянках, на яких прокладено мережу відповідача не була задоволеною ТОВ «Євротранстелеком», у зв`язку із чим жодних договорів щодо використання відповідачем частини земельної ділянки, на якій прокладені волоконно-оптичні лінії зв`язку відповідача не укладено.

На переконання позивача, відповідач такими діями позбавляє позивача правової визначеності (встановлення чітких прав та обов`язків сторін), і враховуючи юридичну нерозривну взаємопов`язаність позивача та відповідача (адже волоконно-оптичні лінії зв`язку відповідача прокладені через земельну ділянку, яка перебуває на праві постійного користування у позивача), відмова відповідача визначити взаємні права та обов`язки шляхом встановлення земельного сервітуту і є порушенням прав та охоронюваних законом інтересів позивача.

1.3. Заперечуючи проти позову відповідач вказував, зокрема на:

врегулювання питання прокладання волоконно-оптичної лінії зв`язку та експлуатації ліній зв`язку Генеральною угодою про співробітництво № 589/01, укладеною 27.12.2001 між Державною адміністрацією залізничного транспорту України та ТОВ «Євротранстелеком», Угодою про співробітництво, укладеною між Державним територіально-галузевим об`єднанням «Львівська державна залізниця» та ТОВ «Євротранстелеком» від 17.01.2002 та договором № 280/Ш на технічне обслуговування і аварійне відновлення від 01.08.2005, що вказує на відсутність потреби встановлення сервітуту;

недотримання позивачем процедури встановлення сервітуту, зокрема щодо невірного визначення позивачем істотних умов сервітуту та недотримання порядку, передбаченого законодавством стосовно передумов укладення договору сервітуту;

відсутність порушення прав та законних інтересів позивача, а також відсутності належного обґрунтування обраного позивачем способу захисту.

2. Фактичні обставини справи, встановлені судами

2.1. Як свідчать матеріали справи та установили суди попередніх інстанцій, згідно з витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права індексний від 29.03.2017 № 83672460 Публічне акціонерне товариство «Українська залізниця» (наразі АТ «Укрзалізниця») згідно з пунктом 1 постанови Кабінету Міністрів України від 31.10.2018 № 938 «Деякі питання акціонерного товариства «Українська залізниця»» є правокористувачем земельної ділянки площею 10,1013 га, яка розташована за адресою: Закарпатська область, Мукачівський район, с. Вовчий. Кадастровий номер земельної ділянки 2124083502:02:001:0004. Підставою для державної реєстрації права користування зазначеною земельною ділянкою є державний акт на право постійного користування земельною ділянкою № ЯЯ097918, виданий 24.12.2007 Неліпинською сільською радою. Номер запису про інше речове право: 5883408 (спеціальний розділ).

27.12.2001 між Державною адміністрацією залізничного транспорту України (універсальним правонаступником є АТ «Укрзалізниця») та ТОВ «Євротранстелеком» укладено Генеральну угоду про співробітництво № 589/01 (далі - Генеральна угода № 589/01).

Відповідно до пункту 2 Генеральної угоди № 589/01 предметом Угоди є співробітництво сторін з будівництва і експлуатації Мережі зв`язку для задоволення потреб Укрзалізниці і надання послуг зв`язку з використанням ресурсів Мережі.

Мережа означає сукупність засобів і споруд зв`язку ТОВ «Євротранстелеком», об`єднаних у єдиному технологічному процесі для забезпечення пропуску телекомунікаційного трафіка на базі волоконно-оптичних ліній зв`язку в межах земель транспорту, що встановило і використовує ТОВ «Євротранстелеком» (пункт 1 Генеральної угоди № 589/01).

У пункті 4.2 Генеральної угоди № 589/01 сторонами врегульовано питання щодо розподілу канального ресурсу.

Так, згідно з підпунктом 4.2.1 пункту 4.2 Генеральної угоди № 589/01 канальний ресурс ТОВ «Євротранстелеком» використовується для комерційних цілей.

Водночас, відповідно до підпункту 4.2.2 пункту 4.2. Генеральної угоди № 589/01 канальний ресурс Залізниць України може бути використаний для власних технологічних потреб

Крім того, 17.01.2002 між Державним територіально-галузевим об`єднанням «Львівська державна залізниця» (далі - Залізниця) та ТОВ «Євротранстелеком» укладено Угоду про співробітництво, відповідно до підпункту 3.2.1 пункту 3.2 якої Залізниця за окремими договорами надає право прокладання волоконно-оптичного кабелю в межах земель транспорту (далі - Угода про співробітництво від 17.01.2002).

Згідно з пунктом 6.1. Генеральної угоди про співробітництво № 589/1 та Угоди про співробітництво від 17.01.2002 після закінчення будівництва Мережі взаємовідносини з питань експлуатації будуть здійснюватися на підставі додаткових договорів, укладених сторонами.

Відповідно до акта державної приймальної комісії про прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об`єкту у сфері телекомунікацій, зареєстрованого Інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю Закарпатської області від 22.04.2008 № 183, волоконно-оптична лінія зв`язку «Воловець-Мукачево» протяжністю 62,321 км прийнята в експлуатацію.

Отже, судами попередніх інстанцій установлено, що в межах земель, які знаходяться в постійному користуванні АТ «Укрзалізниця», зокрема, через земельну ділянку з кадастровим номером 2124010100:02:056:0011 прокладені волоконно-оптичні лінії зв`язку (кабелі), що є власністю ТОВ «Євротранстелеком». Зазначена обставина відповідачем не оспорюється.

Судами попередніх інстанцій також установлено, що АТ «Укрзалізниця» в особі регіональної філії «Львівська залізниця» зверталося листами від 28.07.2017 № ДН-5-ДНКМ/111, від 04.11.2019 № НЗІ-10/5735, від 25.01.2024 № НКМ-12/5, від 10.04.2024 № НКМ-12/31 до ТОВ «Євротранстелеком» з пропозицією щодо врегулювання питання встановлення сервітуту та використання земельної ділянки, на якій прокладені волоконно-оптичні кабелі.

ТОВ «Євротранстелеком» залишило звернення АТ «Укрзалізниця» без задоволення, мотивуючи таке відсутністю правових підстав для укладення договорів про встановлення земельних сервітутів, оскільки прокладання волоконно-оптичних ліній зв`язку здійснено на підставі Генеральної угоди № 589/01 та Угоди про співробітництво від 17.01.2002.

Оскільки домовленості щодо встановлення земельного сервітуту позивач з відповідачем не досягли, АТ «Укрзалізниця» звернулося з даним позовом до суду.

3. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

3.1. Рішенням Господарського суду Закарпатської області від 06.08.2024 у справі № 907/409/24 (суддя Лучко Р. М.), залишеним без змін постановою Західного апеляційного господарського суду від 02.10.2024 (Скрипчук О. С. - головуючий, судді: Кравчук Н. М., Матущак О. І.) у задоволенні позовних вимог відмовлено.

3.2. Відмовляючи у задоволенні позову, суди вказали, що позивач обрав неналежний спосіб захисту своїх прав, так як право вимоги встановлення земельного сервітуту у даному випадку належить саме ТОВ «Євротранстелеком».

З урахуванням наявних між сторонами розбіжностей щодо площі (розміру, конфігурації) частини земельної ділянки, необхідної для обслуговування належного відповідачу майна (волоконно-оптичного кабелю), строку встановлення земельного сервітуту та розрахунку оплати та враховуючи, що право визначення частини чужої земельної ділянки, яка необхідна для задоволення потреб власника або землекористувача суміжної земельної ділянки чи іншої заінтересованої особи належить саме такій заінтересованій особі, суди констатували неможливість встановлення в судовому порядку земельного сервітуту на користь відповідача за запропонованими позивачем умовами, наголосивши при цьому, що правова позиція Верховного Суду у справі № 918/303/21, на яку посилається позивач у позовній заяві, є нерелевантною до спірних правовідносин.

3.3. Додатковим рішенням Господарського суду Закарпатської області від 10.09.2024 у справі № 907/409/24 (судді Лучко Р. М.), залишеним без змін постановою Західного апеляційного господарського суду від 02.10.2024 (Скрипчук О. С. - головуючий, судді: Кравчук Н. М., Матущак О. І.) стягнуто з АТ «Укрзалізниця» на користь ТОВ «Євротранстелеком» 33 500, 00 грн судових витрат на професійну правничу допомогу.

3.4. Вказані судові рішення арґументовані тим, що такі види наданої відповідачу правової допомоги як: «Ознайомлення із матеріалами справи № 907/409/24, правовий аналіз матеріалів справи, збирання доказів по справі», на яку, за твердженням заявника, адвокатом витрачено 6 год, вартістю 12 000,00 грн фактично охоплюється та включаються в надану адвокатом правничу допомогу з «Підготовки відзиву на позовну заяву», позаяк очевидною є неможливість підготовки відзиву із запереченнями проти позову без вивчення змісту правовідносин між сторонами - учасниками спору, а доказів надання такої послуги як «правовий аналіз» відповідачу окремо, поза зв`язком з поданим відзивом на позов суду не надано.

Зважаючи на наведене, суди зазначили, що обґрунтованим, співмірним з складністю справи та виконаних адвокатом робіт, часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт та обсягом наданої адвокатом правничої допомоги саме за розгляд даної справи в господарському суді є 33 500,00 грн судових витрат на правничу допомогу, яка підтверджена документально «Підготовка відзиву на позовну заяву», «Підготовка заперечення на відповідь на відзив», «Підготовка письмових пояснень», «Участь в судових засіданнях 28.05.2024, 12.06.2024, 06.08.2024», виходячи з встановлених в договорах від 16.04.2024 та від 17.05.2024 ставок та з урахуванням часу, необхідного для підготовки відповідних заяв по суті та письмових пояснень представниками відповідача.

3.5. Додатковою постановою Західного апеляційного господарського суду від 30.10.2024 у справі № 907/409/24 (Скрипчук О. С. - головуючий, судді: Кравчук Н. М., Матущак О. І.) стягнуто з АТ «Укрзалізниця» на користь ТОВ «Євротранстелеком» 12 500, 00 грн витрат на професійну правничу допомогу.

3.6. Вказане судове рішення аргументоване тим, що заявлені до стягнення витрати на правову допомогу понесені відповідачем у зв`язку з розглядом справи у суді апеляційної інстанції (перегляд судового рішення по суті спору) у сумі 26 500, 00 грн є надто завищеними та неспівмірними із обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт в суді апеляційної інстанції, і у зв`язку з цим, вони не відповідають критерію реальності та розумності їхнього розміру. Так, керуючись у тому числі такими критеріями, як обґрунтованість та пропорційність до предмета спору, а також враховуючи критерій розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи, апеляційний господарський суд дійшов висновку про зменшення розміру витрат на професійну правничу допомогу та про необхідність покладення на АТ «Укрзалізниця» судових витрат на професійну правничу допомогу, понесених відповідачем у розмірі 12 500,00 грн.

3.7. Також іншою додатковою постановою Західного апеляційного господарського суду від 30.10.2024 у справі № 907/409/24 (Скрипчук О. С. - головуючий, судді: Кравчук Н. М., Матущак О. І.) стягнуто з АТ «Укрзалізниця» на користь ТОВ «Євротранстелеком» 2 500,00 грн витрат на професійну правничу допомогу.

3.8. Так, враховуючи принцип диспозитивності та змагальності, апеляційний господарський суд дійшов висновку про задоволення заяви відповідача про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 2 500, 00 грн з урахуванням критерію розумності розміру таких витрат, виходячи з конкретних обставин справи та обсягу наданих стороні, як клієнту, послуг правничої допомоги щодо представництва її інтересів у суді апеляційної інстанцій під час розгляду справи.

4. Короткий зміст касаційних скарг і заперечень на них

4.1. Не погоджуючись із рішенням Господарського суду Закарпатської області від 06.08.2024, додатковим рішенням Господарського суду Закарпатської області від 10.09.2024 та постановами Західного апеляційного господарського суду від 02.10.2024, АТ «Укрзалізниця» звернулося із касаційною скаргою в якій просить повністю скасувати рішення Господарського суду Закарпатської області від 06.08.2024, додаткове рішенням від 10.09.24 та постанови Західного апеляційного господарського суду від 02.10.2024, ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.

4.2. Крім цього не погоджуючись із додатковими постановами Західного апеляційного господарського суду від 30.10.2024 у справі № 907/409/24 АТ «Укрзалізниця» також звернулося із касаційною скаргою в якій просить вказані додаткові постанови скасувати повністю, ухвалити нові рішення, якими у задоволенні клопотань про стягнення судових витрат на професійну допомогу відмовити повністю.

4.3. Касаційне провадження у даній справі відкрито на підставі пунктів 1, 3 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).

4.4 Так, скаржник наголошує на не врахуванні судами попередніх інстанцій правових висновків, викладених Верховним Судом у постанові від 15.12.2021 у справі № 918/303/21, від 31.08.2021 у справі № 903/1030/19, від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19, від 20.09.2018 у справі № 918/370/17, від 03.12.2020 у справі № 925/27/18, від 25.06.2019 у справі № 911/2701/17, від 21.03.2019 у справі № 915/483/17, від 29.01.2020 у справі № 920/1204/17 щодо способу захисту порушеного права, а також на відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування положень статей 401, 402, 403, 404 ЦК України, статей 32, 98, 100 ЗК України, зокрема щодо чіткого визначення особи, яка має право ініціювати встановлення сервітуту та звернення до суду у разі виникнення спору з цього питання, а також яким чином повинні бути захищенні інтереси (в тому числі фінансові) власника земельної ділянки, який спосіб захисту прав повинен бути обраний власником земельної ділянки у разі відмови від встановлення земельного сервітуту особою, яка має намір чи вже користується чужою земельною ділянкою.

4.5. ТОВ "Євротранстелеком" у відзиві просить відмовити у задоволенні касаційних скарг, а оскаржувані судові рішення - залишити без змін.

5. Розгляд касаційних скарг і позиція Верховного Суду

5.1. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи, наведені у касаційних скаргах та запереченнях на них, перевіривши матеріали справи щодо правильності застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційні скарги підлягають частковому задоволенню з таких підстав.

5.2. Відповідно до частини першої статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Ураховуючи викладене, касаційний господарський суд переглядає оскаржувані судові рішення в межах вимог касаційних скарг.

5.3. У справі, що розглядається спір виник у зв`язку із необхідністю врегулювання між сторонами відносин, що фактично склались, а саме - встановлення земельного сервітуту.

В основу оскаржуваних рішення та постанови покладено висновок місцевого та апеляційного господарських судів про обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав, виходячи з того, що право вимоги встановлення земельного сервітуту у даному випадку належить виключно ТОВ «Євротранстелеком» як заінтересованій особі у встановленні сервітуту на земельну ділянку позивача з метою задоволення своїх потреб щодо експлуатації та обслуговування волоконно-оптичного кабелю/лінії зв`язку, а не позивачеві як титульному власнику (користувачу) земельної ділянки.

Разом з цим, скаржник у тексті касаційної скарги наголошує на відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування положень статей 401, 402, 403, 404 ЦК України та статей 32, 98, 100 ЗК України, зокрема щодо чіткого визначення особи, яка має право ініціювати встановлення сервітуту та звернення до суду у разі виникнення спору з цього питання, а також яким чином повинні бути захищенні інтереси (в тому числі фінансові) власника земельної ділянки, який спосіб захисту прав повинен бути обраний власником земельної ділянки у разі відмови від встановлення земельного сервітуту особою, яка має намір чи вже користується чужою земельною ділянкою.

Отже, проаналізувавши зміст оскаржуваних судових рішень, а також підстави касаційного оскарження, передбачені пунктами 1, 3 частини другої статті 287 ГПК України, наведені скаржником у тексті касаційної скарги, Верховний Суд зазначає, що наразі основним питанням, яке постало перед Верховним Судом під час касаційного перегляду оскаржуваних рішення місцевого господарського суду та постанови суду апеляційної інстанції у цій справі є питання про те, чи наділений власник (користувач) земельної ділянки правом на звернення до суду з позовом про встановлення земельного сервітуту взагалі, та, у випадку, якщо наділений, чи забезпечує поновлення порушеного права обраний позивачем спосіб захисту у відносинах, що склались між ним та відповідачем?

За таких підстав насамперед варто звернути увагу на те, що у постанові від 15.12.2021 у справі № 918/303/21 Верховний Суд, розглядаючи спір у подібних правовідносинах, вказав, що для вирішення господарського спору, суд з`ясовує, чи існує у позивача право або законний інтерес; якщо так, то чи має місце його порушення, невизнання або оспорювання відповідачем; якщо так, то чи підлягає право або законний інтерес захисту і чи буде такий захист ефективний за допомогою того способу, який визначено відповідно до викладеної в позові вимоги. В іншому випадку у позові слід відмовити.

Додатково, в контексті обраного способу захисту розглядаючи справу, суд має з`ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 4) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах. Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню.

У частині першій статті 2 ЗК України визначено, що земельні відносини - це суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею.

При цьому земельні відносини регулюються Конституцією України, ЗК України, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами (частина перша статті 3 ЗК України), а земельне законодавство включає цей Кодекс, інші нормативно-правові акти у галузі земельних відносин (частина перша статті 4 ЗК України).

Водночас, відповідно до статті 9 ЦК України його положення застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля, а також до трудових та сімейних відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства.

Отже, спірні правовідносини щодо встановлення земельного сервітуту за своєю юридичною природою регулюються як нормами земельного, так і цивільного законодавства.

Так, ЗК України в главі 16 врегульовано «Право земельного сервітуту», яке розглядається як право власника або землекористувача земельної ділянки чи іншої заінтересованої особи на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками) (частина перша статті 98 ЗК України).

У статті 400 ЦК України закріплено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій, конкретно визначеній особі (особистий сервітут).

У контексті спору, що розглядається, при визначені способу захисту судам слід виходити з того, що сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду (частина перша статті 100 ЗК України, частина перша статті 402 ЦК України).

При цьому спосіб встановлення сервітуту впливає на можливість обрання способу захисту і, як убачається, якщо законом передбачено можливість встановлення сервітуту як договором, так і рішенням суду, то, відповідно, і способами захисту в цьому випадку можуть бути як звернення до суду з вимогою про визнання договору укладеним, так і з вимогою про встановлення сервітуту за рішенням суду.

Зазначене підтверджується практикою Верховного Суду, відповідно до якої переглядалися рішення у справах з вимогами як про визнання укладеним договору сервітуту (див. постанови від 20.09.2018 у справі № 918/370/17, від 03.12.2020 у справі № 925/27/18), так і про встановлення сервітуту судом без укладення відповідного договору (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2019 у справі № 911/2701/17, Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 21.03.2019 у справі № 915/483/17, від 29.01.2020 у справі № 920/1204/17).

За змістом частин першої та другої статті 5 ГПК України, здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Статтею 15 ЦК України закріплено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Способи захисту цивільного права чи інтересу - це визначені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника і такі способи мають бути доступними й ефективними.

Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Переважно спосіб захисту порушеного права прямо визначається спеціальним законом і регламентує конкретні цивільні правовідносини.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Це право чи інтерес суд має захистити у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Вимога захисту цивільного права чи інтересу має забезпечити їх поновлення, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі отримання відповідного відшкодування.

Зазначені правові позиції неодноразово висловлювалися Верховним Судом та узагальнено містяться у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31.08.2021 у справі № 903/1030/19.

Принцип диспозитивності, закріплений у статті 14 ГПК України, передбачає, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог, а учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Отже, з урахуванням вищевикладеного особа має право на власний розсуд обрати будь-який з можливих способів захисту, які передбачені законом або договором, за виключенням випадків, коли законом встановлено імперативний характер щодо застосування конкретного способу захисту.

У такий спосіб позивач, який вважає, що його право або законний інтерес порушені, не визнаються або оспорюються, має право звернутися до суду за їх захистом, обравши будь-який з передбачених законом або договором спосіб захисту.

Відповідаючи на питання щодо того чи може власник (користувач) земельної ділянки бути позивачем у справі про встановлення земельного сервітуту, тобто фактично вимагати його встановлення щодо інших осіб, Верховний Суду у постанові від 15.12.2021 у справі № 918/303/21 виходив з такого.

Оскільки сервітут це право обмеженого користування чужим майном (земельною ділянкою, іншими природними ресурсами, нерухомим майном), то потреба у його встановленні виникає у тих випадках, коли власник майна не може задовольнити свої потреби будь-яким іншим способом. Таким чином, підставою встановлення сервітуту є відсутність у будь-якої особи, у тому числі і у власника майна, можливості задовольнити свої потреби іншим способом, як встановлення права користування чужим майном - сервітутом.

У переважній більшості випадків за встановленням сервітуту звертається особа, яка є відмінною від титульного власника (користувача) земельної ділянкою з пред`явленням відповідної вимоги до нього, що випливає з юридичної природи сервітуту.

Водночас аналіз норм ЗК України та ЦК України не дає підстав для висновку про те, що з такою позовною вимогою не може звернутися власник (користувач) земельної ділянки з метою врегулювання відносин між ним та особами, які фактично здійснюють користування земельною ділянкою на підставі закону або фактичних відносин, що склались.

Так, відповідно до статті 98 ЗК України визначається суб`єктний склад сервітутних відносин - власник або землекористувач земельної ділянки чи інша заінтересована особа. При цьому зазначення про те, що користування буде здійснюватися чужою земельною ділянкою (ділянками) визначає предмет правовідносин, а не виступає обмеженням щодо кола суб`єктів.

Стаття 99 ЗК України, закріплюючи невичерпний перелік земельних сервітутів також наголошує, що їх встановлення можуть вимагати власники або землекористувачі земельних ділянок чи інші заінтересовані особи. Разом з тим жодних вказівок на те що з відповідною вимогою не можуть звертатись власники (користувачі) земельних ділянок, які будуть обтяжені сервітутом, в цій статті також не встановлено.

За змістом статті 100 ЗК України сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій конкретно визначеній особі (особистий сервітут). Земельний сервітут може бути встановлений договором між особою, яка вимагає його встановлення, та власником (землекористувачем) земельної ділянки.

При цьому відповідно до статей 6, 625 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням його вимог, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно з приписами статті 649 ЦК України розбіжності, що виникли між сторонами при укладенні договору на підставі правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування та в інших випадках, встановлених законом, вирішуються судом.

Розбіжності, що виникли між сторонами при укладенні договору не на підставі правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, можуть бути вирішені судом у випадках, встановлених за домовленістю сторін або законом.

Отже, Верховний Суд у постанові від 15.12.2021 у справі № 918/303/21 зазначив, що стаття також не обмежує власника земельної ділянки, відносно якої планується встановити сервітут або фактично складаються сервітутні відносини, в можливості ініціювання як укладення договору, так і у випадках встановлених законом або за домовленістю сторін, звернутись за вирішенням спору до суду.

Подібних висновків можна дійти й з аналізу відповідних статей ЦК України.

Так, главою 32 ЦК України визначено, що сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій, конкретно визначеній особі (особистий сервітут) (стаття 401 ЦК України), сервітут може бути встановлений договором між особою, яка вимагає його встановлення, та власником (володільцем) земельної ділянки або особою, яка використовує земельну ділянку на праві емфітевзису, суперфіцію (стаття 402 ЦК України).

Водночас зазначені норми також встановлюють коло осіб, між якими можуть виникнути сервітутні правовідносини та умови їх виникнення, без обмеження щодо того хто має право ініціювання встановлення сервітутів та звернення до суду у випадку виникнення спору з цього питання.

Більше того, в частині третій статті 402 ЦК України прямо передбачено, що у разі недосягнення домовленості про встановлення сервітуту та про його умови спір вирішується судом за позовом особи, яка вимагає встановлення сервітуту.

Таким чином, відповідаючи на питання, яке було поставлено перед Верховним Судом у справі № 918/303/21 щодо того, чи може титульний власник (користувач) земельної ділянки звернутись до суду за встановленням земельного сервітуту для інших осіб, з урахуванням наведених приписів законодавства Верховний Суд у постанові від 15.12.2021 виклав такий правовий висновок: «… власник (користувач) земельної ділянки має такі ж самі права на звернення до суду з позовом про встановлення земельного сервітуту, як і інша особа, яка має необхідність у використанні його земельної ділянки за умови дотримання інших умов, передбачених законодавством та конкретних обставин, які спонукали його до такого звернення.

Потреба в заявлені такого позову саме власником (користувачем) земельної ділянки може бути викликана, зокрема, необхідністю врегулювання використання його земельної ділянки, яке фактично склалось між сторонами, забезпечення такого користування в найменш обтяжливий для нього спосіб, компенсації витрат та збитків тощо.

Верховний Суд також зазначив, що правова природа сервітуту передбачає, що однією з умов його встановлення є неможливість власника майна задовольняти власні потреби без встановлення користування чужим майном».

Отже у постанові Верховного Суду від 15.12.2021 у справі № 918/303/21 викладено загальний (універсальний) висновок щодо можливості власника (користувача) земельної ділянки бути позивачем у справі про встановлення земельного сервітуту, іншими словами фактично вимагати його встановлення щодо інших осіб, тобто щодо застосування приписів 401, 402, 403, 404 ЦК України, статей 32, 98, 100 ЗК України, який послідовно застосовується у практиці Верховного Суду, зокрема, у постанові від 18.01.2022 у справі № 918/302/21, ухваленої у подібних правовідносинах.

З викладеного слідує, що як у справі № 918/303/21, так і справі № 918/302/21 у подібних правовідносинах викладено висновок Верховного Суду на формуванні якого наполягає скаржник у тексті касаційної скарги.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження виявилося, що Верховний Суд у своїй постанові викладав висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, або відступив від свого висновку щодо застосування норми права, наявність якого стала підставою для відкриття касаційного провадження, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку, коли Верховний Суд вважає за необхідне відступити від такого висновку). Якщо ухвала про відкриття касаційного провадження мотивована також іншими підставами, за якими відсутні підстави для закриття провадження, касаційне провадження закривається лише в частині підстав, передбачених цим пунктом.

Натомість у цій справі суди попередніх інстанцій висновки, викладені Верховним Судом у постановах від 15.12.2021 у справі № 918/303/21 та від 18.01.2022 у справі № 918/302/21, помилково не врахували, відповідно необґрунтовано відмовили у задоволенні позовних вимог з посиланнями на те, право вимоги про встановлення сервітуту належить виключно особі, яка має намір користуватися чужою земельною ділянкою, та не може належати власнику (постійному користувачу) ділянки щодо якої він встановлюється, а отже, про те, що особою, яка має право вимагати встановлення сервітуту в даному випадку, є лише відповідач, а позивач не наділений правом на звернення до суду з таким способом захисту.

Верховний Суд також акцентує увагу на тому, що справедливість, добросовісність та розумність належать до загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Верховний Суд неодноразово звертав увагу на те, що добросовісність це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина «venire contra factum proprium» («заборони суперечливої поведінки») ґрунтується ще на римській максимі - «non concedit venire contra factum proprium» («ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці»). В основі доктрини «venire contra factum proprium» міститься принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.

Зазначена правова позиція міститься в численних постановах Верховного Суду, зокрема, від 10.04.2019 у справі № 390/34/17, від 25.05.2021 у справі № 461/9578/15-ц, від 20.10.2021 у справі № 910/4089/20, від 16.11.2021 у справі № 904/2104/19, від 18.11.2021 у справі № 907/12/19 та від 15.12.2021 у справі №918/303/21 тощо.

У такий спосіб, зазначені принципи також повинні враховуватись судом, а подання позову та його розгляд в межах заявленого предмету позову повинні в максимально ефективний спосіб вирішувати спір, а не породжувати в майбутньому новий.

Натомість суди попередніх інстанцій, відмовивши у задоволенні вимог позивача, фактично позбавили його в майбутньому можливості реалізувати своє право, за захистом якого він звернувся до суду, а невирішення спору по суті призводить до існування стану правової невизначеності, за якого реально існуючі відносини між суб`єктами правовідносин залишаються поза сферою правового регулювання між ними.

При цьому господарські суди попередніх інстанцій, вказуючи на неможливість пред`явлення такого позову АТ «Укрзалізниця», не дослідили інші обставини, які є необхідними для встановлення сервітуту за рішенням суду, що є умовою для правильного вирішення спору.

Натомість суд касаційної інстанції за таких умов позбавлений можливості оцінити відповідні докази та прийняти нове рішення з урахуванням меж перегляду справи у касаційному порядку, які визначені статтею 300 ГПК України.

Зважаючи на підтвердження підстави оскарження, передбаченої пунктами 1, 3 частини другої статті 287 ГПК України, колегія суддів вважає за доцільне скасувати рішенням Господарського суду Закарпатської області від 06.08.2024 та постанову Західного апеляційного господарського суду від 02.10.2024, а справу передати на новий розгляд до місцевого господарського суду.

Оскільки, рішенням Господарського суду Закарпатської області від 06.08.2024 та постанова Західного апеляційного господарського суду від 02.10.2024 підлягають скасуванню, а справа № 907/409/24 - передачі на новий розгляд до суду першої інстанції, з урахуванням мотивів, викладених вище, то додаткове рішення Господарського суду Закарпатської області від 10.09.2024, постанова Західного апеляційного господарського суду від 02.10.2024 та додаткові постанови Західного апеляційного господарського суду від 30.10.2024 також підлягають скасуванню, як похідні від первісного судового акта, що є його невід`ємною складовою.

6. Висновки Верховного Суду

6.1. За змістом частин першої та другої статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Згідно з пунктом 2 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема, за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.

6.2. З огляду на викладене та зважаючи на наведені положення законодавства, колегія суддів вважає, що ухвалені у справі судові рішення місцевого господарського суду та суду апеляційної інстанції слід скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Під час нового розгляду судам необхідно врахувати викладене, оцінити правомірність вимог позивача, надати належну оцінку всім доводам учасників справи із належним обґрунтуванням прийняття або неприйняття відповідних доводів і доказів, а отже, і встановити обставини щодо наявності або, навпаки, відсутності підстав для задоволення заявленого позову.

7. Розподіл судових витрат

7.1. У зв`язку з тим, що судом касаційної інстанції не змінюється рішення та не ухвалюється нове, відповідно до статті 129 ГПК України розподіл судових витрат не здійснюється.

Керуючись статтями 300, 301, 308, 310, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги Акціонерного товариства «Українська залізниця» задовольнити частково.

Рішення Господарського суду Закарпатської області від 06.08.2024, додаткове рішення Господарського суду Закарпатської області від 10.09.2024, постанови Західного апеляційного господарського суду від 02.10.2024 та додаткові постанови Західного апеляційного господарського суду від 30.10.2024 у справі № 907/409/24 скасувати.

Справу № 907/409/24 передати на новий розгляд до Господарського суду Закарпатської області.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Н. О. Волковицька

Судді С. К. Могил

О. В. Случ