Постанова від 16.01.2025 по справі 756/16711/23

Єдиний унікальний номер справи №756/16711/23

Провадження №22-ц/824/2697/2025

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

16 січня 2025 року місто Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді Журби С.О.,

суддів Писаної Т.О., Приходька К.П.,

за участю секретаря Павлової В.В.,

розглянувши справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Оболонського районного суду міста Києва від 19 серпня 2024 року у справі за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Жек Тауер» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості,

В С Т А Н О В И В:

Позивач звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості. В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що відповідач є власником квартири АДРЕСА_1 та машиномісця АДРЕСА_2 . У позивача на утриманні та обслуговуванні перебуває вищевказане нерухоме майно, мешканцям та споживачам якого ним надаються відповідні житлово-комунальні послуги.

З 2017 року відповідач є власником наведеного вище нерухомого майна, проте за його утримання та спожиті послуги грошові кошти не сплачує, договір про надання житлово-комунальних послуг відповідач відмовляється укладати, у зв`язку з чим у відповідача перед позивачем за період з 01.08.2017 року по 01.04.2024 року утворилася вищевказана заборгованість.

На підставі викладеного позивач просив суд стягнути з відповідача на свою користь заборгованість у розмірі 102 891,66 грн, судовий збір у розмірі 2 684,00 грн та витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 9 321,50 грн.

Рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 19 серпня 2024 року позов задоволено, стягнуто із ОСОБА_1 на користь товариства з обмеженою відповідальністю «Жек Тауер» заборгованість у розмірі 102 891, 66 грн та судовий збір у розмірі 2 684, 00 грн .В іншій частині судових витрат відмовлено.

Не погоджуючись із вказаним рішенням суду, 17.09.2024 року відповідач направив апеляційну скаргу, в якій зазначив, що оскаржуване рішення вважає незаконним та таким, що ухвалене через неправильне застосування норм матеріального права. Зокрема, суд не застосував до спірних правовідносин Закон України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку» та Закону України «Про житлово-комунальні послуги». Вказує на те, що висновки суду першої інстанції не відповідають обставинам справи та є помилковими. У зв`язку з цим апелянт просив апеляційний суд оскаржуване рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі.

05 листопада 2024 року до апеляційного суду від позивача надійшов відзив на апеляційну скаргу.

08 листопада 2024 року до суду від відповідача надійшла відповідь на відзив на апеляційну скаргу.

У судове засідання, призначене на 16.01.2025 року, з`явилися представник позивача та представник відповідача.

Згідно вимог ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими (за умови дотримання відповідної процедури та наявності передбачених законом підстав) доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Положеннями ст. 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги.

Судом першої інстанції в ході розгляду справи було встановлено, що відповідачу на праві приватної власності з 24.05.2017 року належить квартира АДРЕСА_3 , що підтверджується інформацією з Реєстру прав власності на нерухоме майна. Окрім того, відповідачу на праві приватної власності з 30.06.2017 року належить машиномісце АДРЕСА_2 , що підтверджується інформацією з Реєстру прав власності на нерухоме майна.

На підставі договору № 2707 від 27.07.2015 року між забудовником ТОВ «КПО Гарант» та позивачем ТОВ «ЖЕК ТАУЕР», останнє є Управляючою компанією, що здійснює функції з управління та забезпечення експлуатації багатоквартирного житлового будинку за адресою: АДРЕСА_4 .

Відповідно до п. 1.3 Договору № 2707 від 27.07.2015 року, до майна, яке належить до сфери управління Управляючої компанії, належать квартири та нежитлові приміщення, розташовані в будинку.

Згідно з п. ж Додатку № 2 Договору № 2707 від 27.07.2015 року, до складу майна, яким управляє Управляюча компанія, належать також гаражі (паркомісця).

У зв`язку з неналежною сплатою відповідачем грошових коштів на утримання квартири АДРЕСА_3 , у нього перед позивачем утворилася заборгованість за період з 01.08.2017 року по 01.04.2024 року в розмірі 78 011,06 грн. Окрім того, у зв`язку з неналежною сплатою відповідачем грошових коштів на утримання машиномісця АДРЕСА_2 , у нього перед позивачем утворилася заборгованість за період з 01.09.2017 року по 01.04.2024 року в розмірі 24 880,60 грн.

Як вбачається з апеляційної скарги, переважна більшість її доводів фактично повторюють позицію відповідача, заявлену ним в ході розгляду справи в суді першої інстанції. Така позиція вже була належним чином досліджена судом першої інстанції в ході розгляду справи, за результатами чого їй була дана належна правова оцінка, з якою в повній мірі погоджується й колегія суддів апеляційного суду.

Як неодноразово вказував ЄСПЛ, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (§§ 29-30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року в справі «Руїз Торія проти Іспанії», заява № 18390/91).

Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії», заява № 49684/99).

Таким чином, апеляційний суд вважає відсутніми підстави для наведення тих доводів і аргументів, якими керувався суд першої інстанції при вирішенні даної справи і з якими в повній мірі погоджується колегія суддів апеляційного суду.

Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини зазначені в рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, про те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).

Верховний Суд у постанові від 24 квітня 2020 року у справі № 554/2491/17 зазначив наступне:

«Доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій щодо установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували.

Із урахуванням того, що доводи касаційної скарги є майже ідентичними доводам апеляційної скарги заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.»

Таким чином, апеляційний суд вважає відсутніми підстави для повторного наведення тих доводів і аргументів, якими керувався суд першої інстанції при вирішенні даної справи і з якими в повній мірі погоджується колегія суддів апеляційного суду.

Окремо суд звертає увагу на наступне:

Позиція апелянта насамперед ґрунтується на тому, що відповідач вважає повноваження позивача як компанії, що надає житлово-комунальні послуги та здійснює управління будинком, неналежно оформленими. Зокрема зазначає, що договір з позивачем укладено в неналежний спосіб і не з усіма співвласниками будинку, протокол зборів оформлено з порушенням вимог закону тощо.

У той же час положеннями ст.204 ЦК України встановлена презумпція чинності правочину, відповідно до якої правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Стверджуючи про неналежність вищевказаних правочинів, відповідач не представив до справи жодного відповідного рішення суду щодо їх оскарження. За таких умов суд не має можливості не врахувати їх наявність або вважати неправомірними. При цьому відповідно до положень ст.13 ЦПК України дане питання не може бути предметом розгляду в цій справі.

З огляду на вищевикладене, доводи апеляційної скарги в цій частині не можуть бути прийняті судом.

Не можуть бути прийняті судом і доводи щодо недоведеності позивачем факту надання тих послуг, вартість яких позивач вимагає стягнути з відповідача, а також неналежності самої такої вартості.

У ході розгляду справи в суді першої інстанції позивачем було надано до суду для огляду відповідні договори та докази їх виконання з відповідними організаціями щодо постачання в будинок електроенергії, води, опалення тощо.

Також в ході розгляду справи було встановлено, що відповідач ухиляється від укладення з позивачем відповідного договору. У той же час відповідно до численної і сформованої судової практики Верховного Суду відсутність договору на постачання комунальних послуг не є перешкодою для стягнення вартості реально спожитих комунальних послуг. На це вказав Касаційний цивільний суд Верховного Суду у постанові від 20 листопада 2024 року по справі №463/6799/18.Зазначена практика правозастосування правових норм у сфері оплати житлово-комунальних послуг є сталою (постанова Великої Палати Верховного Суду від 7 липня 2020 року у справі 712/8916/17, постанови Верховного Суду від 15 березня 2018 року у справі № 401/710/15-ц, від 18 вересня 2019 року у справі № 369/3682/16-ц, від 7 лютого 2024 року у справі № 372/2236/21).

При вирішенні справи, колегія суддів погоджується з позицією суду першої інстанції щодо недоведеності відповідачем факту сплати вартості спожитих комунальних послуг.

Відповідно до ч.4 ст.81 ЦПК України у разі, якщо одна сторона стверджує про наявність певної обставини, а інша сторона зазначає про її відсутність, обов`язок доведення наявності такої обставини покладається на ту сторону, яка стверджує про її існування.

За таких умов, саме відповідач мав довести факт здійснення ним оплати за фактично спожиті ним електроенергію, теплову енергію, воду, послуги з утримання будинку, вивіз сміття тощо, чого вданому випадку зроблено не було.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи, дав належну оцінку зібраним доказам, вірно послався на закон, що регулює спірні правовідносини, відтак дійшов законної та обґрунтованої позиції при вирішенні справи. Доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження при розгляді справи апеляційним судом. За таких умов підстави для скасування чи зміни рішення суду першої інстанції при апеляційному розгляді відсутні.

У відзиві на апеляційну скаргу представником позивача зазначено про понесення ним витрат на правничу допомогу в суді апеляційної інстанції на суму 5500, 00 грн та просив покласти такі витрати на відповідача.

Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 137 ЦПК України за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою.

Згідно ч. 3 ст. 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує, зокрема, чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін.

Відповідно до ч. 8 ст. 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

На підтвердження витрат, понесених на професійну правничу допомогу, мають бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних з наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені. Вказана правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року (справа № 826/1216/16), постанові Верховного Суду від 17 вересня 2019 року (справа № 810/3806/18) та постанові Верховного Суду від 14 лютого 2020 року ( справа №280/1765/19).

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу учасник справи має подати (окрім договору про надання правничої допомоги) детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом (для визначення розміру гонорару, що сплачений або підлягає сплаті) та опис здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Заявник на підтвердження витрат на правничу допомогу надав до суду договір про надання правової (правничої) допомоги від 23.09.2024 року та платіжну інструкцію № 1702 від 24.09.2024 року на суму 5500, 00 грн.

Відповідно до п.1 вказаного Договору предметом Договору є надання Адвокатом усіма законними методами та засобами правничої допомоги Клієнту у Київському апеляційному суді щодо розгляду апеляційної скарги ОСОБА_1 на рішення Оболонського районного суду м. Києва від 19.08.2024 року у справі № 756/16711/23.

У той же час у вказаному договорі не зазначено, що саме здійснює адвокат при наданні такої допомоги. Жодного переліку робіт, фактично наданих позивачу адвокатом, до суду не представлено. За таких умов, суд позбавлений можливості перевірити обґрунтування заявлених до відшкодування витрат на правничу допомогу.

У свою чергу це призводить до неможливості задоволення цього клопотання.

Керуючись ст.ст. 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, суд

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Оболонського районного суду міста Києва від 19 серпня 2024 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Головуючий С.О. Журба

Судді Т.О. Писана

К.П. Приходько