Рішення

від 10.02.2025 по справі 320/54624/24

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

10 лютого 2025 року справа №320/54624/24

Суддя Київського окружного адміністративного суду Парненко В.С., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін у місті Києві адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації про визнання бездіяльністю протиправною та зобов`язання вчинити певні дії, -

в с т а н о в и в:

ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до Київського окружного адміністративного суду з позовом до Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації (далі - відповідач), в якому просить суд:

- визнати протиправною бездіяльність Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації щодо відмови у заміні виконання військового обов`язку на альтернативну (невійськову) службу;

- зобов`язати Шевченківську районну в місті Києві державну адміністрацію прийняти рішення щодо заміни для позивача проходження військової служби альтернативною (невійськовою) службою за мобілізацією.

Позовні вимоги мотивовані протиправною, на думку позивача, бездіяльністю відповідача щодо неприйняття рішення за наслідком розгляду заяви про зміну виконання військового обов`язку альтернативною (невійськовою) службою.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями справу № 320/54624/24 передано на розгляд судді Київського окружного адміністративного суду Парненко В.С.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 04.12.2024 відкрито провадження в адміністративній справі №320/54624/24 та вирішено розглядати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами

В матеріалах справи наявний відзив на позовну заяву, згідно з яким відповідач не погоджується з позовними вимогами, вважає їх безпідставними та такими, що задоволенню не підлягають.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши усі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено таке.

ОСОБА_1 є членом "Релігійної громади помісної церкви Християн Віри Євангельської "Філадельфія" у Голосіївському районі м. Києва" (код ЄДРПОУ 20055836), яка зареєстрована відповідно до Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації".

Позивач вказав, що його релігійні переконання унеможливлюють виконання військового обов`язку, участь у військовій діяльності та виконання бойових завдань.

З огляду на це, ОСОБА_1 звернувся до Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації із заявою щодо заміни виконання військового обов`язку на альтернативну (невійськову) службу у зв`язку з релігійними (біблійними) переконаннями та звільнення від призову на військову службу за мобілізацією під час воєнного стану.

Листом від 29.07.2024 р. №109-Б-9203 відповідач повідомив про відсутність підстав для задоволення зазначеної заяви, посилаючись на те, що право на альтернативну (невійськову) службу передбачене виключно для громадян, які підлягають призову на строкову військову службу. Водночас законодавство не містить положень, які дозволяють заміну військової служби за мобілізацією на альтернативну (невійськову) службу.

Позивач вважає протиправною бездіяльність Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації щодо відмови у заміні виконання військового обов`язку на альтернативну (невійськову) службу, у зв`язку з чим звернувся з даним позовом до суду.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, суд враховує наступне.

Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану», Указом Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» (зі змінами), який затверджено Законом України від 24.02.2022 № 2102-IX, введено в Україні воєнний стан.

Відповідно до пункту 3 зазначеного Указу Президента у зв`язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30 - 34, 38, 39, 41 - 44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені частиною першою статті 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану».

Пунктом 16 частини першої статті 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» в Україні або в окремих її місцевостях, де введено воєнний стан, військове командування разом із військовими адміністраціями (у разі їх утворення) можуть самостійно або із залученням органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування запроваджувати та здійснювати в межах тимчасових обмежень конституційних прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб, передбачених указом Президента України про введення воєнного стану, такі заходи правового режиму воєнного стану, як обмеження проходження альтернативної (невійськової) служби.

Також Указом Президента України «Про загальну мобілізацію» № 69/2022 від 24 лютого 2022 року, у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України та з метою забезпечення оборони держави, підтримання бойової і мобілізаційної готовності Збройних Сил України та інших військових формувань, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, оголошено про проведення загальної мобілізації.

Відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України.

Згідно з частиною третьою статті 1 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу», військовий обов`язок включає проходження військової служби.

Статтею 3 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу», передбачено, що правовою основою військового обов`язку і військової служби є Конституція України, цей Закон, закон України «Про оборону України», Закону України «Про Збройні Сили України», Закон України «Про мобілізаційну підготовку і мобілізацію», інші закони України, а також прийняті відповідно до них укази Президента України та інші нормативно-правові акти щодо забезпечення обороноздатності держави, виконання військового обов`язку, проходження військової служби, служби у військовому резерві та статусу військовослужбовців, а також міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Закон України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21.10.1993 № 3543-XII(далі - Закон № 3543-XII) встановлює правові основи мобілізаційної підготовки та мобілізації в Україні, визначає засади організації цієї роботи, повноваження органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, а також обов`язки підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності (далі - підприємства, установи і організації), повноваження і відповідальність посадових осіб та обов`язки громадян щодо здійснення мобілізаційних заходів.

Так, мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано (стаття 1 Закону № 3543-XII).

Відповідно до частини восьмої статті 4 Закону № 3543-XII з моменту оголошення мобілізації (крім цільової) чи введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях настає особливий період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій.

На час особливого періоду дія будь-яких прийнятих до настання цього періоду нормативно-правових актів, що передбачають скорочення чисельності, обмеження комплектування або фінансування Збройних Сил України, інших військових формувань чи правоохоронних органів спеціального призначення, зупиняється.

Статтею 23 Закону № 3543-XII встановлено перелік військовозобов`язаних, які не підлягають призову на військову службу під час мобілізації, де зазначено інші військовозобов`язані або окремі категорії громадян у передбачених законом випадках.

Згідно із статтею 65 Конституції України, частини першої статті 1 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов`язком громадян України.

Разом з тим, в пункті 4 статті 1 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу» зазначено, що громадяни України мають право на заміну виконання військового обов`язку альтернативною (невійськовою) службою згідно з Конституцією України та Законом України «Про альтернативну (невійськову) службу».

Організаційно-правові засади альтернативної (невійськової) служби (далі - альтернативна служба), якою відповідно до Конституції України має бути замінене виконання військового обов`язку, якщо його виконання суперечить релігійним переконанням громадянина, визначені Законом України «Про альтернативну (невійськову) службу» № 1975-XII від 12.12.1991 (далі - Закон № 1975-XII).

Статтею 1 Закону № 1975-XII визначено, що альтернативна служба є службою, яка запроваджується замість проходження строкової військової служби і має на меті виконання обов`язку перед суспільством. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження права громадян на проходження альтернативної служби із зазначенням строку дії цих обмежень.

Право на альтернативну службу мають громадяни України, якщо виконання військового обов`язку суперечить їхнім релігійним переконанням і ці громадяни належать до діючих згідно з законодавством України релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю (стаття 2 Закону № 1975-XII).

З наведеного видно, що надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації віруючим громадянам, які перебувають на військовому обліку військовозобов`язаних, законом не передбачено; порядок направлення та проходження служби під час мобілізації в умовах воєнного або надзвичайного станів віруючих громадян Законом України «Про альтернативну (невійськову) службу» не визначено.

Порядок проходження невійськової служби не прописаний також і у Законі України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».

Відповідно до матеріалів справи, листом від 29.07.2024 р. №109-Б-9203 відповідач повідомив про відсутність підстав для задоволення зазначеної заяви, посилаючись на те, що право на альтернативну (невійськову) службу передбачене виключно для громадян, які підлягають призову на строкову військову службу. Водночас законодавство не містить положень, які дозволяють заміну військової служби за мобілізацією на альтернативну (невійськову) службу, з приводу чого суд зазначає наступне.

Законом №3543-ХІІ не передбачено право заміни військової служби на альтернативну (невійськову) службу під час мобілізації в особливий період.

Подібних висновків дійшов Верховний Суд у постанові №9902/64/23 від 25.09.2023, які відповідно до ч. 5 ст. 242 КАС України, суд враховує при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин.

При цьому, Положення №2066, затверджене постановою Кабінету Міністрів України №2066 від 10.11.1999, на яке покликається представник позивача, визначає, що правом звернення із заявою про направлення на альтернативну службу наділений громадянин після взяття на військовий облік, але не пізніше ніж за два календарні місяці до початку встановленого законодавством періоду призову на строкову військову службу і в такій заяві мають бути наведені мотиви неможливості проходження строкової військової служби. За умови подання такої заяви приймається рішення про направлення громадянина на альтернативну службу або про відмову в направленні на альтернативну службу.

Однак, дані норми не регламентують «заміну військового обов`язку під час мобілізації в умовах воєнного стану альтернативною службою», відтак Положення №2066 не підлягає застосуванню до спірних правовідносин.

Суд зазначає й про те, що позивач звернувся із заявою "про заміну військового обов`язку альтернативною службою", в той час, як норми Порядку №2066 та Закону №1975-ХІІ передбачають звернення із заявою «про направлення на альтернативну службу громадян, які підлягають призову на строкову військову службу». При цьому «заміна» і «направлення» не є тотожними визначеннями.

Більш того, Законом № 3633-IX від 11.04.2024 внесено зміни до Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу", зокрема в тексті Закону слова "строкова військова служба" в усіх відмінках замінено словами "базова військова служба" у відповідному відмінку.

Відповідно до частини третьої статті 4 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" ніхто не може з мотивів своїх релігійних переконань ухилятися від виконання конституційних обов`язків. Заміна виконання одного обов`язку іншим з мотивів переконань допускається лише у випадках, передбачених законодавством України.

Статтею 9 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено право кожного на свободу думки, совісті та релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання під час богослужіння, навчання, виконання та дотримання релігійної практики та ритуальних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і приватно.

Свобода сповідувати свою релігію або переконання відповідно до положень ч. 2 цієї статті підлягає лише таким обмеженням, що встановлені законом і є необхідними у демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Таким чином, усупереч доводів позовної заяви, право сповідувати свою релігію або переконання не є абсолютним і може бути обмежене за таких умов, як: законність; легітимна мета - інтереси громадської безпеки, необхідність охорони публічного порядку, здоров`я чи моралі, а також захист прав і свобод інших осіб; пропорційність, що окреслює межі правомірного втручання у право і дозволяє здійснення його лише в тій мірі, в якій це необхідно для досягнення зазначених законних цілей.

Ані положення Пакту, ані положення Конвенції прямо не передбачають права людини відмовитися від виконання військового обов`язку з міркувань совісті, у тому числі з мотивів релігійних переконань, і не унормовують порядок його реалізації.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у своїй практиці сформував орієнтири, за якими відмова від військової служби є переконанням, що досягає достатнього ступеня сили, серйозності, послідовності та важливості, щоб на нього поширювалися встановлені статтею 9 Конвенції гарантії, у випадках, коли така відмова мотивована серйозним і непереборним конфліктом між обов`язком служити в армії та совістю людини або її щирими та глибокими, релігійними чи іншими, переконаннями (Баятян проти Вірменії (Bayatyan v. Armenia), Папавасілакіс проти Греції (Papavasilakisv. Greece), Канатли проти Туреччини (Kanatliv. Turkiye).

Водночас ЄСПЛ послідовно визнає, що коли особа, посилаючись на статтю 9 Конвенції, просить скористатися правом на сумлінну відмову від військової служби, вимоги компетентними органами держави певного рівня доказування для обґрунтування такого прохання і відмова у його задоволенні, якщо відповідні докази не надаються, не суперечать положенням цієї статті (Енвер Айдемір проти Туреччини (EnverAydemirv. Turkiye), Дягілєв проти Росії).

ЄСПЛ у своїх рішеннях неодноразово наголошував, що держава може встановлювати процедури для оцінки серйозності переконань людини та запобігати спробам зловживання можливістю звільнення з боку осіб, котрі у змозі нести військову службу.

Жодні релігійні переконання не можуть бути підставою для ухилення громадянина України, визнаного придатним до військової служби, від мобілізації з метою виконання свого конституційного обов`язку із захисту територіальної цілісності та суверенітету держави від військової агресії з боку іноземної країни.

Питання про те, чи підпадає відмова від проходження військової служби під дію положень статті 9 Конвенції та в якій мірі, має оцінюватися залежно від конкретних обставин кожної справи.

Крім цього, Законом України "Про альтернативну (невійськову) службу" також не визначено порядок направлення та проходження служби під час мобілізації в умовах воєнного або надзвичайного станів віруючих громадян.

Відтак, із урахуванням вищенаведеного, відповідач надаючи відповідь на звернення не допустив протиправної бездіяльності, адже жодним нормативно правовим актом не врегульовано порядок заміни виконання військового обов`язку альтернативною (невійськовою) службою під час дії воєнного стану.

Згідно з ч. 1 ст. 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість доводів сторін, оцінивши докази суб`єкта владних повноважень та докази, надані позивачем, суд доходить висновку про наявність підстав для відмови у задоволені даного позову.

Питання про розподіл судових витрат не вирішується.

Керуючись статтями 241 - 246, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, cуд,

В И Р І Ш И В:

У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації про визнання бездіяльністю протиправною та зобов`язання вчинити певні дії, - відмовити.

Розподіл судових витрат не здійснюється.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.

Суддя Парненко В.С.