Рішення

від 10.02.2025 по справі 580/12287/24

ЧЕРКАСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 лютого 2025 року справа № 580/12287/24 м. Черкаси

Черкаський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Янківської В.П., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження (у письмовому провадженні) в приміщенні суду адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Управління праці та соціального захисту населення Ватутінської міської ради про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії,

встановив:

10 грудня 2024 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовною заявою до Управління праці та соціального захисту населення Ватутінської міської ради, в якій просить:

1) визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо невидачі позивачу Посвідчення члена сім`ї загиблого;

2) зобов`язати відповідача повторно розглянути заяву позивача про надання статусу члена сім`ї загиблого вдови померлого ветерана війни та надати ОСОБА_1 статус члена сім`ї загиблого вдови ветерана війни.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що померлий чоловік позивача мав статус особи ветерана війни - інваліда війни групи, тому вважає, що на неї поширюється вимоги статті 10 Закону України Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту, як на дружину померлого ветерана війни. Рішенням Черкаського окружного адміністративного суду від 17.07.2024 у справі №580/6037/24 зобов`язано Управління праці та соціального захисту населення Ватутінської міської ради (20251, Черкаська обл., Звенигородський р-н, м. Ватутіне, просп. Ватутіна, 32, код ЄДРПОУ 24350325) повторно розглянути заяву ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) про надання їй статусу члена сім`ї померлого ветерана війни та видачі посвідчення встановленого зразка, з урахуванням висновків суду, зазначених у цьому рішенні. Проте, відповідачем повторно відмолено позивачу в наданні статусу члена сім`ї загиблого вдови померлого ветерана війни та надані статус члена сім`ї загиблого вдови ветерана війни.

Ухвалою суду від 23.12.2024 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито спрощене позовне провадження та постановлено справу розглядати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у письмовому провадженні) за наявними у справі матеріалами.

Від відповідача надійшов відзив на позовну, в якому просить відмовити у задоволенні позовних вимог позивач та зазначив, що Управління праці та соціального захисту населення Ватутінської міської ради - це виконавчий орган, утворений міською радою, як органом місцевого самоврядування, та є її структурним підрозділом. Частиною другою статті 19 Конституції України вказано, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування. їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Одночасно, частиною першою статті 19 Конституції України передбачено, що правовий порядок в Україні грунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те. що не передбачено законодавством. А тому зазначив, що управління праці та соціального захисту населення Ватутінської міської ради, не має передбачених чинним законодавством України підстав для надання Вам статусу члена сім`ї загиблого (померлого) ветерана війни та видачі відповідного посвідчення.

Розглянувши подані документи і матеріали, оцінивши належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, суд зазначає таке.

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у шлюбі, який було зареєстровано 03.01.1990, що підтверджується копією свідоцтвом про укладення шлюбу серія НОМЕР_2 від 03.01.1990.

ОСОБА_2 був особою, якій встановлено статус інваліда ІІ групи через захворювання отримане в зв`язку з виконанням службових обов`язків по ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, що підтверджується довідкою до акта огляду МСЕК серія 12 ААБ №135764.

Згідно свідоцтва про смерть серія НОМЕР_3 ОСОБА_2 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Експертним висновком Центральної міжвідомчої експертної комісії МОЗ та МНС України від 17.04.2024 №11376 встановлено, що смерть ОСОБА_2 пов`язана з виконанням обов`язків військової служби по ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС.

07.05.2024 позивач звернулась до відповідача з заявою (скаргою) про надання їй статусу члена родини померлого (загиблого) ветерана війни та видати відповідне посвідчення.

Відповідач розглянув вказане звернення позивача та надав їй відповідь листом від 28.05.2024 №1674/02-21, в якій зазначив, що соціальний захист дружини померлого громадянина з числа учасників ліквідації аварії на ЧАЕС, смерть якого пов`язана із захворюванням, отриманим під час ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, здійснюється відповідно до Закону України Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи.

Не погоджуючись з такою відповіддю позивач звернулася до суду з позовом.

Рішенням Черкаського окружного адміністративного суду від 17.07.2024 у справі 580/6037/24 зобов`язано Управління праці та соціального захисту населення Ватутінської міської ради (20251, Черкаська обл., Звенигородський р-н, м. Ватутіне, просп. Ватутіна, 32, код ЄДРПОУ 24350325) повторно розглянути заяву ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) про надання їй статусу члена сім`ї померлого ветерана війни та видачі посвідчення встановленого зразка, з урахуванням висновків суду, зазначених у цьому рішенні.

Проте листом від 05.11.2024 №128/01-13 відповідач повідомив позивача про те, що в Управління праці та соціального захисту населення Ватутінської міської ради, не має передбачених чинним законодавством України підстав для надання Вам статусу члена сім`ї загиблого (померлого) ветерана війни та видачі відповідного посвідчення.

Вважаючи такі дії відповідача протиправними, позивачка звернулась до суду із даним позовом.

Вирішуючи спір по суті суд зазначає таке.

Правовий статус ветеранів війни, забезпечує створення належних умов для їх життєзабезпечення, сприяє формуванню в суспільстві шанобливого ставлення до них визначає Закон України Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин (далі - Закон).

Відповідно до ст. 4 Закону ветеранами війни є особи, які брали участь у захисті Батьківщини чи в бойових діях на території інших держав. До ветеранів війни належать: учасники бойових дій, особи з інвалідністю внаслідок війни, учасники війни.

Згідно з пунктом 2 частини 2 статті 7 Закону №3551-XІІ до осіб з інвалідністю внаслідок війни належать також особи з інвалідністю з числа: військовослужбовців, осіб вільнонайманого складу, які стали особами з інвалідністю внаслідок поранення, контузії, каліцтва або захворювання, одержаних під час захисту Батьківщини, виконання інших обов`язків військової служби, пов`язаних з перебуванням на фронті в інші періоди, з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи, ядерних аварій, ядерних випробувань, з участю у військових навчаннях із застосуванням ядерної зброї, іншим ураженням ядерними матеріалами.

Відповідно до абз. 1 п. 1 ст. 10 Закону чинність цього Закону поширюється на сім`ї військовослужбовців, партизанів, підпільників, учасників бойових дій на території інших держав, прирівняних до них осіб, зазначених у статтях 6 і 7 цього Закону, які загинули (пропали безвісти) або померли внаслідок поранення, контузії чи каліцтва, одержаних під час захисту Батьківщини або виконання інших обов`язків військової служби (службових обов`язків), а також внаслідок захворювання, пов`язаного з перебуванням на фронті або одержаного в період проходження військової служби чи на території інших держав під час воєнних дій та конфліктів.

Згідно абз. 16 п. 1 ст. 10 Закону до членів сімей загиблих (тих, які пропали безвісти) військовослужбовців, партизанів та інших осіб, зазначених у цій статті, належать: утриманці загиблого або того, хто пропав безвісти, яким у зв`язку з цим виплачується пенсія; батьки; один з подружжя, який не одружився вдруге, незалежно від того, виплачується йому пенсія чи ні; діти, які не мають (і не мали) своїх сімей; діти, які мають свої сім`ї, але стали інвалідами до досягнення повноліття; діти, обоє з батьків яких загинули або пропали безвісти.

Статтею 10 Закону України Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи визначено, що учасниками ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС вважаються громадяни, які безпосередньо брали участь у будь-яких роботах, пов`язаних з усуненням самої аварії, її наслідків у зоні відчуження у 1986-1987 роках незалежно від кількості робочих днів, а у 1988-1990 роках - не менше 30 календарних днів, у тому числі проведенні евакуації людей і майна з цієї зони, а також тимчасово направлені або відряджені у зазначені строки для виконання робіт у зоні відчуження, включаючи військовослужбовців *, працівники державних, громадських, інших підприємств, установ і організацій незалежно від їх відомчої підпорядкованості, а також ті, хто працював не менше 14 календарних днів у 1986 році на діючих пунктах санітарної обробки населення і дезактивації техніки або їх будівництві. Перелік цих пунктів визначається Кабінетом Міністрів України.

Згідно з приміткою до ст. 10 Закону України Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи до військовослужбовців належать: особи офіцерського складу, прапорщики, мічмани, військовослужбовці надстрокової служби, військовозобов`язані, призвані на військові збори, військовослужбовці-жінки, а також сержанти (старшини), солдати (матроси), які перебувають (перебували) на дійсній строковій службі у збройних силах, керівний і оперативний склад органів Комітету державної безпеки, особи начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ, а також інших військових формувань.

У період ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС діяв Закон СРСР від 12 липня 1967 року № 1950-VІІ Про загальний військовий обов`язок.

Разом з тим, відповідно до статей 5, 6 цього Закону (зі змінами, внесеними Указом Президії Верховної Ради СРСР від 17 грудня 1980 року № 3535-Х) військова служба складається з дійсної військової служби та служби в запасі Збройних Сил СРСР. Громадяни, які перебувають на дійсній військовій службі, іменуються військовослужбовцями, а ті, що перебувають у запасі, - військовозобов`язаними.

За правилами статей 7-9 цього Закону військовослужбовці і військовозобов`язані приймають військову присягу на вірність своєму народові, поділяються на солдатів, матросів, сержантів, старшин, прапорщиків, мічманів і офіцерський склад та кожному присвоюється відповідне військове звання.

Військовослужбовці і призвані на військові збори військовозобов`язані користуються всією повнотою соціально-економічних, політичних та особистих прав і свобод і несуть усі обов`язки громадян СРСР, передбачені Конституцією СРСР.

Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни здійснює Закон України від 25.03.1992 № 2232-ХІІ Про військовий обов`язок і військову службу, який набрав чинності з 12.05.1992.

Відповідно до частини 9 статті 1 цього Закону України Про військовий обов`язок і військову службу щодо військового обов`язку громадяни України поділяються, зокрема, на такі категорії: військовослужбовці - особи, які проходять військову службу; військовозобов`язані - особи, які перебувають у запасі для комплектування Збройних Сил України та інших військових формувань на особливий період, а також для виконання робіт із забезпечення оборони держави. Усі військовослужбовці мають відповідні військові звання, користуються всією повнотою соціально-економічних, політичних та особистих прав і свобод, виконують обов`язки громадян України, передбачені Конституцією України.

Відповідно до частини 1 статті 16 Закону України Про Збройні Сили України від 06.12.1991 № 1934-ХІІ, держава забезпечує соціальний і правовий захист військовослужбовців, резервістів, які виконують обов`язки служби у військовому резерві, та військовозобов`язаних, призваних на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори, членів їх сімей, працівників ЗС України, а також членів сімей військовослужбовців, резервістів та військовозобов`язаних, які загинули (померли), пропали безвісти, стали інвалідами під час виконання службових обов`язків або постраждали у полоні в ході бойових дій (війни), в умовах надзвичайного стану чи під час виконання службових обов`язків за межами України в порядку військового співробітництва або у складі національного контингенту чи національного персоналу у міжнародних операціях з підтримання миру і безпеки.

Зазначене вище кореспондується зі статтею 10 Закону України Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, згідно з якою до військовослужбовців належать, зокрема, військовозобов`язані, призвані на військові збори.

Таким чином, громадяни із числа військовослужбовців у цей період вважаються такими, що проходять військову службу та користуються гарантіями держави на рівні із іншими військовослужбовцями.

В рішенні Черкаського окружного адміністративного суду від 17.07.2024 у справі 580/6037/24 судом встановлено, що що смерть ОСОБА_2 (захворювання, що спричинило смерть) пов`язана з виконанням обов`язків військової служби при ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС.

Вказана обставина є істотною, оскільки у протилежному випадку статус інваліда війни (на підставі п. 9 ч. 2 ст. 7 Закону) поширюватиметься на всіх, хто належать до категорії осіб, які брали безпосередню участь у ліквідації аварії на ЧАЕС і її наслідків і відповідно мають статус ліквідатора наслідків аварії на Чорнобильській АЕС (п. 1 ч. 1 ст. 9 Закону України Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи).

Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постановах від 07.06.2018 року у справі № 377/797/17 та від 31.01.2019 року у справі № 368/1131/17.

Як встановлено судом із матеріалів справи, експертним висновком Центральної міжвідомчої експертної комісії МОЗ та МНС України від 17.04.2024 №11376 встановлено, що смерть ОСОБА_2 пов`язана з виконанням обов`язків військової служби по ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС.

Таким чином, Закон України Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту поширюється і на членів сім`ї військовослужбовців, які померли внаслідок захворювання, одержаного в період проходження військової служби, пов`язаних з ліквідацією наслідків на Чорнобильській АЕС, які є ветеранами війни відповідно до ст. 7 Закону №3551-XІІ.

Відповідно до ст. 10 Закону №3551-XІІ до членів сімей загиблих (тих, які пропали безвісти) військовослужбовців, партизанів та інших осіб, зазначених у цій статті, належать: утриманці загиблого або того, хто пропав безвісти, яким у зв`язку з цим виплачується пенсія; батьки; один з подружжя, який не одружився вдруге, незалежно від того, виплачується йому пенсія чи ні; діти, які не мають (і не мали) своїх сімей; діти, які мають свої сім`ї, але стали особами з інвалідністю до досягнення повноліття; діти, обоє з батьків яких загинули або пропали безвісти.

Оскільки ОСОБА_1 є дружиною померлого внаслідок захворювання, пов`язаного з виконанням службових обов`язків по ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС - ОСОБА_2 , тому вона має право на встановлення їй статусу члена сім`ї померлого ветерана війни.

Крім того, в рішенні Черкаського окружного адміністративного суду від 17.07.2024 у справі 580/6037/24 встановлено, що для встановлення позивачеві статусу члена сім`ї загиблого та надання відповідного посвідчення наявні всі підстави, виконані всі умови, визначені Законом України Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту.

Проте, на виконання рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 17.07.2024 у справі 580/6037/24 відповідач повторно відмовив у задоволенні заяви позивача.

Згідно ст.14 Кодексу адміністративного судочинства України судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України. Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом.

За правилами ч.4ст. 78 КАС України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Преюдиційність (лат. praejudicialis - те, що стосується попереднього судового рішення це можливість прийняття судом як беззаперечними обставин (юридичних фактів), що були встановленні іншим судом в іншій справі та містяться у мотивувальній частині рішення, яке набрало законної сили. У такій попередній справі повинні брати участь ті ж самі сторони або їх правонаступники.

Преюдиційність безпосередньо пов`язана з презумпцією істинності судового рішення, конституційною нормою про обов`язковість судового рішення (частина друга статті 129 Основного закону України), а також такими складовими верховенства права як принцип правової визначеності, легітимних очікувань, процесуальної економії, а також заборони зловживати процесуальними правами.

У пунктах 60, 63 Рішення Європейського суду з прав людини у справі "Ющенко та інші проти України" (заяви №№ 73990/01, 7364/02, 15185/02 і 11117/05) констатовано: "… право на справедливий судовий розгляд, яке передбачене пунктом 1 статті 6 Конвенції та розтлумачене в контексті принципів верховенства права та юридичної визначеності, містить вимогу непіддання сумніву рішення суду, коли він остаточно вирішив питання (див. рішення у справі "Брумареску проти Румунії" (Brumarescu v. Romania) [GC], № 28342/95, п. 61)"; за відсутності будь-яких ознак того, що в іншому судовому провадженні мали місце якісь вади, Суд вважає, що нове вирішення тих самих питань може звести нанівець закінчене раніше провадження, а це несумісно з принципом юридичної визначеності.

За приписами ч. 5ст. 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Згідно з правовим висновком у постанові Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі № 753/11000/14-ц, преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх істинність вже встановлено у рішенні і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акта.

Верховний Суд у постанові від 31 серпня 2023 року у справі №400/4063/22 вказав, що преюдиція - це обов`язковість обставин, установлених судовим рішенням, що набуло законної сили, в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиційно встановлені обставини не підлягають доказуванню. Звільнення від доказування з підстав установлення преюдиційних обставин в іншому судовому рішенні, передбачене частиною четвертою статті 78 КАС України, варто розуміти так, що учасники адміністративного процесу не зобов`язані повторно доказувати ті обставини, які були встановлені чинним судовим рішенням в іншій адміністративній, цивільній або господарській справі, якщо в цій справі брали участь особи, щодо яких відповідні обставини встановлені або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Тобто, за змістом частини четвертої статті 78 КАС України учасники адміністративного процесу звільнені від надання доказів на підтвердження обставин, які встановлені судом при розгляді іншої адміністративної, цивільної чи господарської справи. Натомість такі учасники мають право посилатися на зміст судового рішення у відповідних справах, що набрало законної сили, у якому відповідні обставини зазначені як установлені. Для спростування преюдиційних обставин учасник адміністративного процесу, який ці обставини заперечує, повинен подати суду належні та допустимі докази. Ці докази повинні бути оцінені судом, що розглядає справу, у загальному порядку за правилами статті 90 КАС України. Якщо суд дійде висновку про те, що обставини у справі, що розглядається, є інакшими, ніж установлені під час розгляду іншої адміністративної, цивільної чи господарської справи, то справу належить вирішити відповідно до тих обставин, які встановлені безпосередньо судом, який розглядає справу.

Преюдиційні обставини - це обставини, встановлені рішенням суду, що набрало законної сили. Преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і визначається його суб`єктивними і об`єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у справі, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішенням у такій справі правовідносини.

Преюдиційні обставини не потребують доказування, якщо одночасно виконуються такі умови:

ці обставини встановлені судовим рішенням лише у господарській, цивільній або адміністративній справі;

ці обставини оцінені судом саме як обставина (юридичний факт) преюдиційного характеру та не є правовою оцінкою, наданою судом певній обставині (юридичному факту);

ці обставини міститься у мотивувальній частині рішення та відповідають вимогам пункту першого частини четвертої статті 246 КАС України, згідно з яким у мотивувальній частині рішення, серед іншого, зазначаються обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин, з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини;

судове рішення набрало законної сили;

у справі беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини.

Частиною першою статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що при вирішенні справи по суті суд може задовольнити позов повністю або частково чи відмовити в його задоволенні повністю або частково.

Згідно положень частини другої статі 245 Кодексу адміністративного судочинства України у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; визнання дій суб`єкта владних повноважень протиправними та зобов`язання утриматися від вчинення певних дій; визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії; інший спосіб захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист таких прав, свобод та інтересів.

Відповідно до частини третьої статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України у разі скасування нормативно-правового або індивідуального акта суд може зобов`язати суб`єкта владних повноважень вчинити необхідні дії з метою відновлення прав, свобод чи інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду.

З огляду на викладене у своїй сукупності, суд вважає, що належним та ефективним способом захисту порушених прав позивача у даній ситуації буде визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо невидачі позивачу Посвідчення члена сім`ї загиблого та зобов`язання відповідача повторно розглянути заяву позивача про надання статусу члена сім`ї загиблого вдови померлого ветерана війни та надати ОСОБА_1 статус члена сім`ї загиблого вдови ветерана війни.

Саме такий спосіб захисту порушених прав позивача відповідає об`єкту порушеного права й у спірних правовідносинах є достатнім та необхідним.

З урахуванням зазначеного, суд, на підставі наданих доказів в їх сукупності, системного аналізу положень законодавства України приходить до висновку, що адміністративний позов підлягає задоволенню.

Під час вирішення питання про розподіл судових витрат, суд враховує таке.

Відповідно до ч. ч. 1-3 ст. 134 КАС України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Положеннями ч. 4 ст. 134 КАС України встановлено, що для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Як вбачається з матеріалів справи, на підтвердження розміру витрат на правничу допомогу у сумі 15000 грн позивачем до матеріалів справи надано: договір/угода про надання правової допомоги від 08.12.2024 б/н; розрахунок суми судових витрат, акт виконаних робіт від 08.12.2024, квитанція до прибуткового касового ордера від 08.12.2024.

Відповідно до ч. 5 ст. 134 КАС України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:

1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);

2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);

3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;

4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Положеннями ч. 4 ст. 134 КАС України встановлено, що для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

При визначенні суми відшкодування суд також враховує критерії реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерій розумності, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.

Суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципом справедливості як одного з основних елементів принципу верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, зважаючи на складність справи, якість підготовленого документу, витрачений адвокатом час тощо є неспівмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг. У зв`язку з цим суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи. Аналогічна правова позиція викладена, зокрема, у додаткових постановах Верховного Суду від 05.09.2019 у справі №826/841/17 , від 24.10.2019 у справі №820/4280/17, від 12.12.2019 у справі №2040/6747/18 , у постанові Верховного Суду від 24.03.2020 у справі №520/6161/19.

Згідно з частиною 5 статті 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

З огляду на викладене, беручи до уваги положення КАС України, враховуючи, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним, суд дійшов висновку про наявність достатніх правових підстав для стягнення з відповідача на користь позивача витрат на професійну правничу допомогу лише у сумі 3000 грн.

Інших доказів понесених судових витрат, станом на час прийняття рішення, матеріали справи не містять.

Керуючись ст. 2, 19, 139, 241 - 246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

вирішив:

Позов задовольнити повністю.

Визнати протиправною бездіяльність Управління праці та соціального захисту населення Ватутінської міської ради щодо невидачі ОСОБА_1 «Посвідчення члена сім`ї загиблого».

Зобов`язати Управління праці та соціального захисту населення Ватутінської міської ради (код ЄДРПОУ 24350325) повторно розглянути заяву ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_1 ) про надання статусу члена сім`ї загиблого вдови померлого ветерана війни та надати ОСОБА_1 статус члена сім`ї загиблого вдови ветерана війни.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Управління праці та соціального захисту населення Ватутінської міської ради (код ЄДРПОУ 24350325) на користь ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_1 ) судові витрати зі сплати судового збору в сумі у сумі 1211 (одну тисячу двісті одинадцять) грн 20 коп.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Управління праці та соціального захисту населення Ватутінської міської ради (код ЄДРПОУ 24350325) на користь ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_1 ) витрати на правничу допомогу адвоката в сумі 3000 (три тисячі) грн 00 коп.

Копію рішення направити особам, які беруть участь у справі.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, яка може бути подана безпосередньо до Шостого апеляційного адміністративного суду у строк, встановлений статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя Валентина ЯНКІВСЬКА