Постанова від 12.02.2025 по справі 300/7870/24

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 лютого 2025 рокуЛьвівСправа № 300/7870/24 пров. № А/857/28665/24

Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі:

головуючого-судді Курильця А.Р.,

суддів Мікули О.І., Пліша М.А.,

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Юридична компанія "Лекс Альянс" на ухвалу Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 21 жовтня 2024 року про відмову у відкритті провадження в справі №300/7870/24 за адміністративним позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Юридична компанія "Лекс Альянс" до Івано-Франківської міської ради, Головного управління Держгеокадастру в Івано-Франківській області визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії,-

суддя в 1-й інстанції Гомельчук С.В.,

час ухвалення рішення 24.04.2024 року,

місце ухвалення рішення м.Івано-Франківськ,

дата складання повного тексту рішення не зазначено,

ВСТАНОВИВ:

У жовтні 2024 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Юридична компанія "Лекс Альянс" (далі ТОВ Юридична компанія "Лекс Альянс", позивач) звернулося в суд з адміністративним позовом до Івано-Франківської міської ради, Головного управління Держгеокадастру в Івано-Франківській області, в якому просило:

- визнати протиправним та скасувати п. 3 рішення 41 сесії сьомого демократичного скликання Івано-Франківської міської ради від 19.06.2020 №197-41;

- скасувати державну реєстрацію земельної ділянки з кадастровим номером 2610100000:08:005:0388 площею 0.01 га з цільовим призначенням 02.05 для будівництва індивідуальних гаражів та земельної ділянки з кадастровим номером 2610100000:08:005:0389 площею 0.01. га з цільовим призначенням 02.05 для будівництва індивідуальних гаражів.

Ухвалою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 21 жовтня 2024 року відмовлено у відкритті провадження в справі. Роз`яснено позивачу, що розгляд цього спору віднесено до юрисдикції місцевого загального суду в порядку цивільного судочинства.

Не погоджуючись з вказаною ухвалою, позивач подав апеляційну скаргу в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм процесуального права, просить зазначене судове рішення скасувати та ухвалити нове про направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Апеляційну скаргу обґрунтовує тим, що в спірних правовідносинах в жодної особи не виникли речові права на земельні ділянки з кадастровим номером 2610100000:08:005:0388 та 2610100000:08:005:0389. Адміністративний позов заснований виключно щодо дотримання Івано-Франківською міською радою своєї компетенції в публічно-правовій площині. Разом з тим, позовні вимоги також звернуті до Головного управління Держгеокадастру в Івано-Франківській області, оскільки протягом одного року з дня здійснення державної реєстрації земельної ділянки речове право на неї не зареєстроване з вини заявника, а державна реєстрація земельної ділянки не скасована.

Відповідачі своїм правом на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористалися, що відповідно до частини 4 статті 304 КАС України, не перешкоджає перегляду ухвали суду першої інстанції.

Колегія суддів вважає можливим розглянути дану справу в порядку письмового провадження відповідно до п.1 ч.1 ст.311 КАС України.

Постановляючи оскаржувану ухвалу, суд першої інстанції дійшов висновку, що у даному випадку є спір про право власності щодо земельних ділянок, з кадастровим номером 2610100000:08:005:0388 та 2610100000:08:005:0389.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги в їх сукупності, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу необхідно задовольнити, а оскаржувану ухвалу скасувати з таких підстав.

Відповідно до п.1 ч.1 ст.170 КАС України суддя відмовляє у відкритті провадження в адміністративній справі, якщо позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.

Так, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.

Водночас помилковим є поширення юрисдикції адміністративних судівнавсі спори, стороною яких є суб`єкт владних повноважень, оскільки при вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і господарських справ недостатньо застосування виключно формального критерію - визначення суб`єктного складу спірних правовідносин. Визначальною ознакою для правильного вирішення спору є характер правовідносин, з яких виник спір. Публічно-правовий спір,наякий поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

Публічно-правовим вважається, зокрема, спір, у якому сторони правовідносин виступають одна щодо іншоїнеяк рівноправні і в якому одна зі сторін виконує публічно-владні управлінські функції та може вказувати або забороняти іншому учаснику правовідносин певну поведінку, давати дозвілнапередбачену законом діяльність тощо.

Необхідною ознакою суб`єкта владних повноважень є здійснення ним публічно-владних управлінських функцій. Ці функції суб`єкт повинен виконувати саме в тих правовідносинах, у яких виник спір.

Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення, як правило майнового, приватного права чи інтересу.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України" вказав, що фраза "встановлений законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін "судом, встановленим законом" у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає "усю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів …". Суд дійшов висновку, що національний суд не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом, і, таким чином, не міг вважатися судом, "встановленим законом".

Отже поняття "суду, встановленого законом" зводиться не лише до правової основи самого існування "суду", але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність, тобто охоплює всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів.

Така правова позиція наводиться у постанові Верховного Суду від 29 листопада 2023 року у справі № 520/4702/19.

В постанові від 14 грудня 2023 року у справі № 420/7433/23 Верховний Суд наголошував, що судова юрисдикція - це інститут права, що покликаний розмежувати як компетенцію різних ланок судової системи так і різні види судочинства, якими є цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне.

У постанові Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного адміністративного суду від 24 січня 2024 року у справі № 140/1568/23 зазначено, що вимога щодо того, що суд має бути "встановленим законом", є однією з декількох вимог Конвенції та протоколів до неї і встановлює, що дії національних органів мають базуватисьнавнутрішньому праві, наприклад пункт 1 статті 5 ("відповідно до процедури, встановленої законом" та "законний" арешт або затримання), пункт 2 статті 8 ("у відповідності з законом"), підпункти 2 статей 9, 10 та 11 ("встановлені законом"), пункт 2 та пункт 4 статті 2 Протоколу № 4 ("згідно із законом") та пункт 1 статті 4 Протоколу № 7 ("відповідно до закону та кримінальної процедури цієї держави").

Об`єднана палата наголошувала, що фраза "встановленого законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність.

Отже, не маючи повноважень на здійснення судочинства в певному провадженні, суд діятиме всупереч чітким процесуальним нормам, що не відповідало б принципу юридичної визначеності та обов`язковості (остаточності) рішень та спричинило б порушення статті 6 Конвенції.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад спірних правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

У справі, яка розглядається предметом спору є: п. 3 рішення 41 сесії сьомого демократичного скликання Івано-Франківської міської ради від 19.06.2020 №197-41 та дії управління Держгеокадастру щодо (не) скасування державної реєстрацію земельних ділянок з кадастровими номерами 2610100000:08:005:0388 та 2610100000:08:005:0389.

Згідно з частиною першою статті 3 Земельного кодексу України (далі - ЗК України, в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

Відповідно до пункту "б" частини першоїстатті 12 ЗК України до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу.

Пунктом 34 частини першої статті 26 Закону України від 21 травня 1997 року № 280/97-ВР "Про місцеве самоврядування в Україні" визначено, що виключною компетенцією сільських, селищних, міських рад є вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин.

Згідно із частиною першою статті 59 цього Закону рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень.

Відповідно до частини першої статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону.

Частиною третьою статті 116 ЗК України визначено, що безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі, зокрема, одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом.

За змістом частини шостоїстатті 118 ЗК України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються викопіювання з кадастрової карти (плану) або інші графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства).

Згідно із частиною сьомою цієї статті ЗК України відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

Частиною одинадцятою статті 118 ЗК Українипередбачено, що відмова органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування у передачі земельної ділянки у власність або залишення клопотання без розгляду можуть бути оскаржені до суду.

Аналіз наведених норм права дає підстави вважати, що ними встановлено підстави, порядок, строки передачі земельної ділянки у власність громадян та визначені органи, уповноважені розглядати ці питання. Ці норми передбачають, зокрема, що для передачі земельної ділянки у власність зацікавлена особа звертається до відповідних органів з клопотанням на отримання дозволу для розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність, за результатами розгляду якого встановленіЗК України органи приймають одне з відповідних рішень.

Згідно із частиною першою статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Справою адміністративної юрисдикції в розумінні пункту 2 частини першої статті 4 КАС України є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов`язує надавати такі послуги виключно суб`єкта владних повноважень, і спір виник у зв`язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або хоча б одна сторона є суб`єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв`язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб`єкта владних повноважень або іншої особи;

За правилами пункту 1 частини другої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.

Ужитий у цій процесуальній нормі термін "суб`єкт владних повноважень" означає орган державної влади (у тому числі без статусу юридичної особи), орган місцевого самоврядування, орган військового управління, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг (пункт 7 частини першої статті 4 КАС України).

Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій.

Як вже зазначено вище, предметом спору в цій справі є зокрема п. 3 рішення 41 сесії сьомого демократичного скликання Івано-Франківської міської ради від 19.06.2020 №197-41 про надання дозволу на складання проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок для будівництва індивідуальних гаражів громадянам, згідно додатку, що додається.

Вимог, пов`язаних із визнанням права власності на конкретні земельні ділянки та оспорюванням права власності інших осіб, позивач не заявляв.

Колегія суддів наголошує, що отримання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не означає позитивного рішення про надання її у власність, а тому не створює правових наслідків, крім тих, що пов`язані з неправомірністю його прийняття.

Аналогічна правова позиція наведена Верховним Судом в постанові від 28 січня 2025 року в справі № 562/4257/17.

При цьому, суд першої інстанції констатувавши про наявність права власності щодо земельних ділянок, з кадастровим номером 2610100000:08:005:0388 площею 0.01 та 2610100000:08:005:0389 площею 0.01 не зазначив, кому таке право належить.

Колегія апеляційного суду звертає увагу, що позивач як в суді першої інстанції, так і апеляційної стверджує про те, що речове право на земельні ділянки з кадастровими номерами 2610100000:08:005:0388 та 2610100000:08:005:0389, на момент подання цього адміністративного позову, не зареєстровано. На підтвердження таких доводів долучено витяги з Державного земельного кадастру за № НВ-0002226572024 та НВ-0002226382024 від 11.09.2024 року.

З огляду на наведене, апеляційний суд дійшов висновку, що Івано-Франківська міська ради під час прийняття спірного рішення про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність здійснювала владні управлінські функції, оскільки в цих правовідносинах орган місцевого самоврядування реалізовував свої функції у сфері управлінської діяльності, що підпадає під юрисдикцію адміністративного суду.

Також, з огляду на заявлені позовні вимоги, спірні правовідносини врегульовані, зокрема, Законом України від 07 липня 2011 року № 3613-VI "Про Державний земельний кадастр", згідно з нормами статті 1 якого державна реєстрація земельної ділянки - внесення до Державного земельного кадастру передбачених цим Законом відомостей про формування земельної ділянки та присвоєння їй кадастрового номера.

Частинами першою та четвертою статті 9 цього ж Закону визначено, що внесення відомостей до Державного земельного кадастру і надання таких відомостей здійснюються державними кадастровими реєстраторами центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин. Державний кадастровий реєстратор: здійснює реєстрацію заяв про внесення відомостей до Державного земельного кадастру, надання таких відомостей; перевіряє відповідність поданих документів вимогам законодавства; формує поземельні книгиназемельні ділянки, вносить записи до них, забезпечує зберігання таких книг; здійснює внесення відомостей до Державного земельного кадастру або надає відмову у їх внесенні; присвоює кадастрові номери земельним ділянкам; надає відомості з Державного земельного кадастру та відмову у їх наданні; здійснює виправлення помилок у Державному земельному кадастрі; передає органам державної реєстрації речових правнанерухоме майно відомості про земельні ділянки.

Колегія суддів підкреслює, що за змістом частини першої, абзаців першого, другого частини другої, частин дев`ятої, десятоїстатті 79-1 Земельного кодексу України формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об`єкта цивільних прав.

Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Формування земельних ділянок здійснюється, зокрема, у порядку відведення земельних ділянок із земель державної та комунальної власності.

Земельна ділянка може бути об`єктом цивільних прав виключно з моменту її формування (крім випадків суборенди, сервітуту щодо частин земельних ділянок) та державної реєстрації права власності на неї.

Державна реєстрація речових прав наземельні ділянки здійснюється після державної реєстрації земельних ділянок у Державному земельному кадастрі.

Право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав (стаття 125 Земельного кодексу України).

Постановою Кабінету Міністрів України від 14 січня 2015 року № 15затверджено Положення про Державну службу України з питань геодезії, картографії та кадастру.

Відповідно до пункту 1 цього Положення, Державна служба України з питань геодезії, картографії та кадастру (Держгеокадастр) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра аграрної політики та продовольства і який реалізує державну політику у сфері топографо-геодезичної і картографічної діяльності, земельних відносин, землеустрою, у сфері Державного земельного кадастру, державного нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі в частині дотримання земельного законодавства, використання та охорони земель усіх категорій і форм власності, родючості ґрунтів.

Держгеокадастр відповідно до покладених на нього завдань, зокрема, розпоряджається землями державної власності сільськогосподарського призначення в межах, визначених Земельним кодексом України, безпосередньо або через визначені в установленому порядку його територіальні органи (підпункт 31 пункту 4 Положення про Державну службу України з питань геодезії, картографії та кадастру).

Відповідно до Положення про Головне управління Держгеокадастру в області, затвердженого наказом Міністерства аграрної політики та продовольства України від 29 вересня 2016 року № 333, Головне управління Держгеокадастру в області є територіальним органом Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру та їй підпорядковане.

Головне управління Держгеокадастру в області відповідно до покладенихнанього завдань, крім іншого, здійснює ведення Державного земельного кадастру, інформаційну взаємодію Державного земельного кадастру з іншими інформаційними системами в установленому порядку; здійснює державну реєстрацію земельних ділянок, обмежень у їх використанні, скасування такої реєстрації; розпоряджається землями державної власності сільськогосподарського призначення в порядку, визначеному чинним законодавством.

Тож державна реєстрація земельної ділянки шляхом внесення до Державного земельного кадастру передбачених законом відомостей про формування земельної ділянки та присвоєння їй кадастрового номера є результатом реалізації органами Держгеокадастру належних їм контрольних функцій у сфері управлінської діяльності.

Зміст вищенаведених норм також засвідчує, що державна реєстрація земельної ділянки у Державному земельному кадастрі не є тотожним поняттю "державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", вжитому у пункті 1статті 1 Закону України від 01 липня 2004 року № 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень".

Така правова позиція відображена у постановах Верховного Суду від 27 липня 2022 року у справі № 640/10412/21 та від 11 березня 2024 року по справі № 480/749/23.

Прийняття рішення щодо державної реєстрації земельної ділянки або відмови у здійсненні такої реєстрації саме собою не породжує виникнення жодних речових прав на цю земельну ділянку (правова позиція, викладена у постанові Верховного Суду від 04 травня 2022 року у справі № 817/154/18).

Верховний Суд у постанові від 20 травня 2022 року у справі № 802/1840/18-а сформував схожий висновок щодо застосування норм права у подібних правовідносинах про те, що дії стосовно державної реєстрації земельної ділянки спрямовані для визначення земельної ділянки як об`єкта цивільних прав та не стосуються реєстрації речових прав на неї.

Колегія суддів підкреслює, що адміністративні суди розглядають спори, що мають в основі публічно-правовий характер, тобто випливають із владно-розпорядчих функцій або виконавчо-розпорядчої діяльності публічних органів.

Якщо в результаті прийняття рішення особа набуває речового права на земельну ділянку, то спір стосується приватноправових відносин і підлягає розгляду в порядку цивільного чи господарського судочинства залежно від суб`єктного складу сторін спору.

Зазначений висновок узгоджується з висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 13 листопада 2019 року у справі № 823/1984/16.

Окрім цього, відповідно до висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 24 квітня 2019 року у справі № 128/3751/14-а, якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, спричинених неправомірними,надумку особи, рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, мають майновий характер або пов`язаний з реалізацією її майнових або особистих немайнових інтересів, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту цивільних прав та інтересів.

Як вбачається з матеріалів справи, станом на момент виникнення спірних у цій справі правовідносин за жодною третьою особо не було зареєстровано жодних речових прав на земельні ділянки з кадастровим номером 2610100000:08:005:0388 та 2610100000:08:005:0389. Доказів протилежного матеріали справи не містять.

Установлені обставини цієї справи не підтверджують, що внаслідок проведеної відповідачем державної реєстрації земельної ділянки відбулись зміни або припинення цивільних відносин, відбувся вплив на цивільні права та обов`язки учасників цієї справи чи третіх осіб.

Тому колегія суддів вважає, що цей спір повинен розглядатися в порядку адміністративного судочинства, оскільки спору про речове право у справі, що розглядається, не виникло.

Враховуючи викладене вище, заявлені у цій справі позовні вимоги не підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства, що свідчить про помилковість і необґрунтованість висновків суду попередньої інстанції.

Колегія суддів також враховує позицію ЄСПЛ, сформовану у справі Серявін та інші проти України (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії (Ruiz Torijav. Spain) № 303-A, пункт 29).

Наведене дає підстави для висновку, що доводи скаржника у кожній справі мають оцінюватись судами на предмет їх відповідності критеріям конкретності, доречності та важливості в межах відповідних правовідносин з метою належного обґрунтування позиції суду.

За таких обставин, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції діяв не у спосіб, визначений процесуальним законом, помилково відмовив у відкритті провадження в адміністративній справі, внаслідок чого було обмежено право позивача на захист своїх інтересів.

Відтак, оскаржувана ухвала підлягає скасуванню, а справа направленню для продовження розгляду до суду першої інстанції зі стадії вирішення питання про відкриття провадження.

Керуючись ст. ст. 308,312,315,320,321,325,328,329 КАС України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Юридична компанія "Лекс Альянс" задовольнити.

Ухвалу Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 21 жовтня 2024 року про відмову у відкритті провадження в справі №300/7870/24 скасувати та направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя А. Р. Курилець судді О. І. Мікула М. А. Пліш Повне судове рішення складено 12 лютого 2025 року.