Ухвала від 17.02.2025 по справі 911/499/25

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

вул. Симона Петлюри, 16/108, м. Київ, 01032, тел. (044) 235-95-51, е-mail: inbox@ko.arbitr.gov.ua

УХВАЛА

"17" лютого 2025 р. м. Київ Справа № 911/499/25

Суддя Сокуренко Л.В., розглянувши

позовну заяву Товариства з обмеженою відповідальністю «Рабен Україна» (07442, Київська обл., Броварський р-н, смт Велика Димерка, вул. Броварська, буд. 150)

до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 )

про стягнення 70 530,62 грн.

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю «Рабен Україна» звернулась до Господарського суду Київської області з позовною заявою до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 про стягнення 70 530,62 грн.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що 05.07.2023 на одному з контрольно-пропускних пунктів позивача мала місце дорожньо-транспортна пригода внаслідок зіткнення транспортного засобу зі шлагбаумом, в подальшому позивач отримав страхове відшкодування, сума якого частково компенсує майнові збитки позивача.

Після цього позивач звернувся до відповідача, як до власника транспортного засобу, із вимогою сплатити на користь позивача різницю між фактичним розміром шкоди та сумою страхового відшкодування, однак відповідач відмовив у задоволені вимоги позивача. У зв`язку із чим позивачем подано зазначену позовну заяву до відповідача про стягнення 70 530,62 грн відшкодування матеріальної шкоди.

Дослідивши матеріали позовної заяви, суд дійшов висновку про наявність підстав для залишення її без руху, зважаючи на наступне.

Відповідно до п.п. 4, 5 ч. 3 ст. 162 Господарського процесуального кодексу України, позовна заява повинна містити:

-зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них;

-виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини; правові підстави позову;

Згідно зі статтею 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини та частини 4 статті 11 Господарського процесуального кодексу України суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Європейський суд з прав людини у рішенні у справі "Сокуренко і Стригун проти України" від 20.07.2006 зазначив, що фраза "встановленого законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність (п. 24). У рішенні у справі "Занд проти Австрії" висловлено думку, що термін "судом, встановленим законом" у пункті першому статті 6 Конвенції передбачає "усю організаційну структуру судів, включно з [...] питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів".

У статті 124 Конституції України визначено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

За змістом статті 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.

Згідно зі статтями 5, 7, 8 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" правосуддя в Україні здійснюється виключно судами та відповідно до визначених законом процедур судочинства. Кожному гарантується захист його прав, свобод та інтересів у розумні строки незалежним, безстороннім і справедливим судом, утвореним законом. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до юрисдикції якого вона віднесена процесуальним законом.

Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можуть бути вирішені в межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу.

Судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі встановленого законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин.

Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції.

При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі (постанови Великої Палати Верховного Суду від 15.10.2019 у справі № 911/1834/18, від 11.01.2022 у справі № 904/1448/20).

Тобто юрисдикційність спору залежить від характеру спірних правовідносин, правового статусу суб`єкта звернення та предмета позовних вимог, а право вибору способу судового захисту належить виключно позивачеві.

Вирішуючи питання щодо віднесення спору у цій справі до юрисдикції господарського чи цивільного суду, суд виходить з такого.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певну справу належить розглядати за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.

Розділом I "Загальні положення" Господарського процесуального кодексу України, зокрема, передбачено основні положення (глава 1, ст. ст. 1-19), врегульовано питання щодо юрисдикції господарських судів (глава 2, ст. ст. 20-31) та визначено учасників судового процесу (глава 4, ст. ст. 41-72).

Статтею 1 Господарського процесуального кодексу України унормовано, що Господарський процесуальний кодекс України, визначає юрисдикцію та повноваження господарських судів, встановлює порядок здійснення судочинства у господарських судах.

Відповідно до частини другої статті 2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних зі здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Відповідно до частини 1 статті 4 Господарського процесуального кодексу України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом.

Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням (ч 2 ст. 4 ГПК України).

Предметна та суб`єктна юрисдикція господарських судів, тобто сукупність повноважень господарських судів щодо розгляду справ, віднесених до їх компетенції, визначена статтею 20 Господарського процесуального кодексу України. За змістом частини 1 цієї статті господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною 2 цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема, справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці; інші справи у спорах між суб`єктами господарювання.

Подання позовної заяви за правилами ГПК України означає, що позовна заява повинна бути подана за правилами предметної та суб`єктної юрисдикції справ відповідно до статті 20 цього Кодексу.

З огляду на положення частини першої статті 20 Господарського процесуального кодексу України, а також статей 4, 45 цього Кодексу для визначення юрисдикції господарського суду щодо розгляду конкретної справи має значення суб`єктний склад саме сторін правочину та наявність спору, що виник у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності. Аналогічна правова позиція щодо розмежування господарської та цивільної юрисдикції наведена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2019 у справі № 904/1083/18.

Ознаками спору, на який поширюється юрисдикція господарського суду, є: наявність між сторонами господарських відносин, врегульованих Цивільним кодексом України, Господарським кодексом України, іншими актами господарського і цивільного законодавства, і спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом; відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції (правовий висновок наведено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2019 у справі № 904/1083/18, від 25.02.2020 у справі № 916/385/19, від 13.02.2019 у справі № 910/8729/18).

Водночас, відповідно до частини першої статті 19 Цивільного процесуального кодексу України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право цивільне, а по-друге, суб`єктний склад такого спору (однією зі сторін у спорі є, як правило, фізична особа), по-третє, пряма вказівка закону про вирішення спору в порядку певного судочинства (пункт 17 постанови Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2019 у справі № 904/1083/18).

Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства, а предметом позову є цивільні права, які, на думку позивача, є порушеними, оспореними чи невизнаними.

Таким чином, критеріями розмежування між справами цивільного та господарського судочинства є одночасно суб`єктний склад учасників процесу та характер спірних правовідносин.

Аналогічні за змістом висновки щодо критеріїв розмежування судової юрисдикції наведено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 905/2260/17, від 21.08.2019 у справі № 922/4239/16, від 25.02.2020 у справі № 916/385/19.

Позивач, звертаючись до суду самостійно формує склад сторін справи, вказуючи відповідачів у справі, визначає предмет та підстави позову. Однак правила розгляду юридичного конфлікту у суді слід встановлювати, виходячи з дійсного змісту спірних матеріальних правовідносин та складу сторін таких правовідносин, не обмежуючись сформованим позивачем складом сторін справи (пункт 6.8 постанови Верховного Суду від 10.05.2023 у справі № 920/343/22).

Як встановлено судом та вбачається з матеріалів справи, позивач звернувся до господарського суду з позовом до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 про стягнення 70 530,62 грн відшкодування матеріальної шкоди.

Тобто, позивач самостійно визначив предмет спору та віцдповідача у справі в якості фізичної особи-підприємця.

Відтак, вирішенню підлягає питання щодо визначення юрисдикції цього спору за позовом юридичної особи до фізичної особи, яка має статус фізичної особи-підприємця.

Визначаючи співвідношення понять фізичної особи та фізичної особи-підприємця і їх правового статусу, необхідно зазначити таке.

Людина як учасник цивільних відносин вважається фізичною особою (частина перша статті 24 Цивільного кодексу України).

За вимогами статті 25 Цивільного кодексу України здатність мати цивільні права та обов`язки (цивільну правоздатність) мають усі фізичні особи. Цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження та припиняється у момент її смерті (частини друга та четверта зазначеної статті).

Відповідно до статті 26 Цивільного кодексу України всі фізичні особи є рівними у здатності мати цивільні права та обов`язки. Фізична особа здатна мати усі майнові права, що встановлені цим Кодексом, іншим законом. Фізична особа здатна мати інші цивільні права, що не встановлені Конституцією України, цим Кодексом, іншим законом, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства. Фізична особа здатна мати обов`язки як учасник цивільних відносин.

Кожна фізична особа має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (стаття 42 Конституції України). Це право закріплено й у статті 50 Цивільного кодексу України, у якій передбачено, що право на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом, має фізична особа з повною цивільною дієздатністю.

Відповідно до ч. 2 ст. 50 Цивільного кодексу України фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому законом.

Тобто фізична особа, яка бажає реалізувати своє конституційне право на підприємницьку діяльність, після проходження відповідних реєстраційних та інших передбачених законодавством процедур за жодних умов не втрачає і не змінює свого статусу фізичної особи, якого вона набула з моменту народження, а лише набуває до нього нової ознаки - підприємця. При цьому правовий статус фізичної особи-підприємця сам по собі не впливає на будь-які правомочності фізичної особи, зумовлені її цивільною право- і дієздатністю, та не обмежує їх.

Такий підхід Великої Палати Верховного Суду щодо співвідношення понять фізичної особи та фізичної особи-підприємця і їх правового статусу є усталеним, що підтверджено, зокрема, у постановах від 20.09.2018 у справі № 751/3840/15-ц, від 24.04.2018 у справі № 303/5186/15-ц, від 15.05.2019 у справі № 904/10132/17, від 21.09.2019 у справі N 922/4239/16, від 03.07.2019 у справі № 916/1261/18, від 09.10.2019 у справі № 209/1721/14-ц.

Отже, з моменту державної реєстрації фізичної особи-підприємця фізична особа фактично перебуває у двох правових статусах - як фізична особа, та як фізична особа-підприємець.

При цьому наявність статусу підприємця не свідчить про те, що така особа виступає як підприємець у всіх правовідносинах або ж що всі подальші правовідносини за участю цієї особи мають ознаки господарських, адже фізична особа продовжує діяти як учасник цивільних відносин, зокрема, укладаючи правочини для забезпечення власних потреб, придбаваючи нерухоме та рухоме майно тощо (див. висновки Великої Палати Верховного Суду, сформульовані, зокрема, у постановах від 14.03.2018 у справі № 2-7615/10, від 05.06.2018 у справі № 522/7909/16-ц).

У частині 2 статті 3 Господарського кодексу України зазначено, що господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб`єкти підприємництва - підприємцями. Господарська діяльність може здійснюватись і без мети одержання прибутку (некомерційна господарська діяльність).

Відповідно до статті 42 Господарського кодексу України підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб`єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Відтак підприємець - це юридичний статус фізичної особи, який засвідчує право цієї особи на заняття самостійною, ініціативною, систематичною, на власний ризик господарською діяльністю з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Такий висновок Велика Палата Верховного Суду зробила в постановах від 13.03.2018 у справі № 306/2004/15-ц, від 15.05.2019 у справі № 904/10132/17, від 02.10.2019 у справі № 263/2359/19, від 25.02.2020 у справі № 916/385/19 та інших.

Згідно із частинами першою, другою статті 55 Господарського кодексу України суб`єктами господарювання визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов`язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов`язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством.

Суб`єктами господарювання є, зокрема, юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України, а також громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці.

У частині першій статті 58 Господарського кодексу України передбачено, що суб`єкт господарювання підлягає державній реєстрації як юридична особа чи фізична особа-підприємець у порядку, визначеному законом.

Системний аналіз наведених норм свідчить про те, що в господарському законодавстві юридична особа та фізична особа-підприємець охоплюються спільним поняттям "суб`єкт господарювання".

Так, у постанові від 25.02.2020 у справі № 916/385/19 Велика Палата Верховного Суду виснувала, що вирішення питання про юрисдикційність спору за участю фізичної особи-підприємця залежить від того, виступає чи не виступає фізична особа як сторона у спірних правовідносинах суб`єктом господарювання та чи є ці правовідносини господарськими. Аналогічні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.07.2019 у справі № 916/1261/18.

Судом встановлено, що згідно відомостей, що містяться у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань ОСОБА_1 зареєстрований в якості фізичної особи-підприємця з 16.01.2012.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13.06.2018 у справі № 548/981/15-ц також звернула увагу, що наявність такого статусу (ФОП) в особи, яка є стороною в справі, не підтверджує те, що з моменту державної реєстрації фізичної особи підприємцем вона виступає в такій якості у всіх правовідносинах.

Отже, вирішення питання про юрисдикційність спору за участю ФОП залежить від того, виступає чи не виступає фізична особа як сторона у спірних правовідносинах суб`єктом господарювання, та чи є ці правовідносини господарськими.

Дослідивши матеріали справи суд встановив, що за твердженнями позивача він звернувся із даним позовом до суду у зв`язку з тим, що відповідач відмовився задовольняти вимоги позивача з відшкодування останньому матеріальної шкоди, яку не відшкодувала страхова компанія в повному обсязі.

Як вище встановлено судом, позивач визначив відповідачем у даній справі Фізичну особу-підприємця ОСОБА_1 . Позивач обґрунтовує такий склад сторін тим, що зазначена особа відповідача є власником транспортного засобу, водій якого визнаний винним у вчиненні ДТП.

Так, Постановою Броварського міськрайонного суду Київської області від 04.10.2023 по справі № 361/5676/23 встановлено, що ОСОБА_2 керував транспортним засобом Daf XF 460, д.н.з. НОМЕР_1 здійснив зіткнення із шлагбаумом.

При цьому, позивач стверджує, що власником зазначеного транспортного засобу є відповідач, посилаючись на протокол про адміністративне правопорушення.

Крім того, позивачем не додано до позовної заяви доказів, які б підтверджували наявність між ОСОБА_2 та відповідачем трудових відносин.

Відповідно до ч. 1 ст. 320 Цивільного кодексу України власник має право використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності.

Тобто фізична особа, яка є власником майна, має право використовувати його у тому числі й для здійснення підприємницької діяльності. Разом з тим, статус суб`єкта підприємницької діяльності не нівелює право особи на розпорядження майном як фізичною особою.

Судом, з урахуванням наведених вище положень законодавства та висновків Великої Палати Верховного Суду не встановлено обставин, що ОСОБА_1 , як сторона у спірних правовідносинах виступав суб`єктом господарювання та що ці правовідносини є господарськими, а позивачем не додано до позовної заяви доказів, які б підтверджували зворотне.

За таких обставин, позовна заява Товариства з обмеженою відповідальністю «Рабен Україна» підлягає залишенню без руху.

Суд звертає увагу позивача на те, що відповідно до ч. 4 ст. 174 Господарського процесуального кодексу України, якщо позивач не усунув недоліки позовної заяви у строк, встановлений судом, заява вважається неподаною і повертається особі, що звернулася із позовною заявою.

Враховуючи викладене та керуючись ст. 174, ч. 2 ст. 232, ст.ст. 233, 234 Господарського процесуального кодексу України, суд

УХВАЛИВ:

1. Позовну заяву Товариства з обмеженою відповідальністю «Рабен Україна» залишити без руху.

2. Встановити Товариству з обмеженою відповідальністю «Рабен Україна» строк на усунення недоліків позовної заяви не пізніше 10 днів з дня вручення зазначеної ухвали.

3. Встановити Товариству з обмеженою відповідальністю «Рабен Україна» спосіб усунення недоліків позовної заяви шляхом надання до суду письмових пояснень, які підтверджуються відповідними докази, із зазначенням обґрунтування юрисдикційної підсудності даного спору до господарського судочинства та докази направлення цих пояснень відповідачу.

4. Відповідно до ч. 2 ст. 235 Господарського процесуального кодексу України дана ухвала набирає законної сили з моменту її підписання. Дана ухвала оскарженню не підлягає.

Суддя Л.В. Сокуренко