Рішення

від 10.02.2025 по справі 990/334/24

КАСАЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

РІШЕННЯ

Іменем України

10 лютого 2025 року

м. Київ

справа №990/334/24

адміністративне провадження № П/990/334/24

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Соколова В.М.,

суддів: Уханенка С.А., Білак М.В., Загороднюка А.Г., Мацедонської В.Е.,

за участю:

секретаря судового засідання Кандиби Є. С.,

позивача ОСОБА_1 ,

представника позивача Макаревича О. С.,

представника відповідача Ізвєкова К. В. (в режимі відеоконференції),

розглянувши у відкритому судовому засідання за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Вищої ради правосуддя про визнання протиправним і скасування рішення та зобов`язання вчинити дії,

УСТАНОВИВ:

І. Короткий зміст позовних вимог

ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач) звернувся до Верховного Суду як суду першої інстанції з адміністративним позовом до Вищої ради правосуддя (далі - ВРП, відповідач), у якому просить:

- визнати протиправним та скасувати рішення ВРП від 19 вересня 2024 року №2749/0/15-24 «Про відмову у внесенні Президентові України подання про призначення ОСОБА_1 на посаду судді Котовського міськрайонного суду Одеської області»;

- зобов`язати ВРП повторно розглянути рекомендацію Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (далі - ВККС) про призначення ОСОБА_1 на посаду судді Котовського міськрайонного суду Одеської області;

- стягнути за рахунок бюджетних асигнувань ВРП на користь ОСОБА_1 судові витрати у сумі 968,96 грн.

ІІ. Стислий виклад позиції сторін

В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначає, що рішенням ВРП від 19 вересня 2024 року № 2749/0/15-24 (далі - спірне рішення) відмовлено у внесенні Президентові України подання про призначення його на посаду судді Котовського міськрайонного суду Одеської області. Мотивами такої відмови є відвідування позивачем тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим з 26 серпня по 3 вересня 2019 року та використання (вживання) ним під час співбесіди слів, які свідчать про нечітку громадянську позицію кандидата.

У світлі цього позивач вказує, що дійсно, у вказаний період відвідував тимчасово окуповану територію Автономної Республіки Крим. Під час співбесід, як з ВККС, так і з ВРП, ним з цього приводу надавалися пояснення. Вказує, що єдиною метою відвідування окупованої території Автономної Республіки Крим було відвідування племінника, який перебував там за рекомендацією лікарів змінити кліматичні умови через проблеми з дихальними шляхами. Позивач вказує, що племінник, який до того ж є його похресником, телефонував і попросив приїхати, відмовити йому він не міг, оскільки намагався зберегти зв`язок племінника з Україною, щоб після звільнення тимчасово окупованих територій України, він міг легше та швидше адаптуватися та стати повноцінним членом українського суспільства.

ОСОБА_1 вважає, що висновок ВРП про відсутність у нього чіткої громадянської позиції у зв`язку з поїздкою до тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим у 2019 році є абстрактним припущенням, оскільки не доведено, якою саме була і є його громадянська позиція. Зокрема, матеріали справи не містять будь-яких доказів того, що він підтримував агресивні дії російської федерації проти України або співпрацював з окупаційною владою. Це дає підстави стверджувати, що викладені ВРП у спірному рішенні мотиви щодо невідповідності ОСОБА_1 критеріям доброчесності та професійної етики з підстави відвідування тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим є необґрунтованими, суб`єктивними і такими, що зроблені фактично на підставі припущень (сумнівів), за відсутності належних доказів, які доводили б його недоброчесність.

Зауваження відповідача, що у позивача не було нагальної потреби відвідувати племінника суперечить статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та є втручанням у право на повагу до сімейного життя, адже поняття «нагальна потреба» є оціночним.

Окрім того, ОСОБА_1 не погоджується із висновками відповідача про те, що вживання кандидатом під час співбесіди слова «якоби» та манера надання усних пояснень - повтори, нелогічно побудовані вислови, запинання, тощо підтверджує факт відсутності сталої громадянської позиції щодо статусу російської федерації як у 2018, 2019 роках, так і нині, коли триває повномасштабна військова агресія росії проти України.

Такі твердження ВРП позивач розцінює як суб`єктивізм (особистісне ставлення) відносно кандидата та переслідування за лінгвістичні дефекти у висловлюванні, оскільки під час співбесіди з ВРП, йому не було поставлено жодного запитання щодо використання слів-паразитів, зокрема, слова «якоби» під час співбесіди з ВККС.

ОСОБА_1 стверджує, що використання ним під час співбесіди з ВККС дещо нелогічно побудованих речень та/або вживання слів свідчить виключно про психологічний стан (хвилювання), що дійсно мало місце. Проте це не можна розцінювати як факт відсутності сталої громадянської позиції щодо статусу російської федерації як у 2018, 2019 роках, так і на сьогоднішній день.

У цьому зв`язку позивач наголошує, що у 2014 році, коли почалась військова агресія російської федерації проти України й тимчасова окупація територій України, він прийняв чітке та усвідомлене рішення про виїзд із м. Донецька, що, власне, підтверджує його громадянську позицію.

На основі зазначених мотивів ОСОБА_1 вважає спірне рішення ВРП упередженим і протиправним, оскільки ВРП не наведено доказів того, що він неналежно поводився як у професійній діяльності, так і в особистому житті, що може поставити під сумнів його відповідність, як кандидата на посаду судді, критерію доброчесності і негативно вплинути на суспільну довіру до судової влади. Рішення ВРП не відповідає вимогам чинного законодавства та ґрунтується на припущеннях.

У відзиві на позовну заяву представник відповідача зазначає, що ВРП дійшла висновку про відсутність в ОСОБА_1 нагальної потреби відвідувати окуповану територію Автономної Республіки Крим у період з 26 серпня по 3 вересня 2019 року, оскільки ця поїздка не відповідала такому критерію. Зокрема, у письмових поясненнях кандидат зазначив, що об`єктивно достатньо було б телефонних розмов із племінником та надсилання повідомлень у месенджерах, що свідчить про перевагу особистих інтересів ОСОБА_1 над родинними стосунками. Окрім того, заявлена ОСОБА_1 мета відвідування окупованої території - забезпечення зв`язку племінника з Україною та сприяння його подальшій адаптації в Україні після звільнення окупованих територій (ідентифікатором української національної ідентичності, безумовно, є українська мова), фактично була знівельована самим кандидатом, який вказав, що з племінником спілкується російською мовою.

Оцінюючи дії кандидата ВРП зауважує, що з 2014 року та станом до сьогодні не встановлено відповідальності за факт відвідування громадянами України тимчасово окупованих російською федерацією територій України. Водночас кожному громадянину України, а особливо особі, яка претендує на високе звання судді України, який здійснює правосуддя в інтересах її громадян, слід усвідомлювати, що в межах окупованих територій збройні формування російської федерації та створені нею окупаційні адміністрації встановили власні контроль і правила. Відвідування окупованої території передбачає, що весь термін перебування на ній особа фактично вимушена жити за правилами окупанта та бути йому підконтрольною.

У відзиві представник ВРП посилається листи Головного управління з протидії системним загрозам управлінню державою Департаменту захисту національної державності Служби безпеки України від 22 серпня 2024 року № 14/5-5935 та Головного управління розвідки Міністерства оборони України від 29 серпня 2024 року № 222/6/473. За позицією цих державних органів, в умовах збройної агресії російської федерації проти України, що триває, будь-яка так звана «нагальність потреби» виїзду на тимчасово окуповані території не співідноситься із прогнозованими ризиками і загрозами, насамперед безпосередньо життю і здоров`ю особи (судді / кандидата), а також державній безпеці та національним інтересам України у разі затримання такої особи, її вербування тощо. Перебування представників органів державної влади (зокрема судової) на тимчасово окупованих територіях України та/або території російської федерації з високою ймовірністю може призвести до ризиків виникнення загроз їхньому життю та здоров`ю, здійснення підходів та вербувальних пропозицій з боку спецслужб держави-агресора під різними приводами, у тому числі з використанням засобів впливу у вигляді шантажу. Призначення таких громадян України на посади, зокрема суддів, суттєво підвищує їхні агентурні можливості та зацікавленість ними спецслужб держави-агресора, а також створює загрозу національній безпеці України.

Таким чином відвідування кандидатом на посаду судді ОСОБА_1 у 2019 році, без нагальної потреби, в умовах наведених ризиків, окупованої території Автономної Республіки Крим, відсутність у кандидата чіткої громадянської позиції, непослідовність (фактично з ознаками нечесності) наданих ним пояснень та мотивів його вчинків зумовлюють наявність у ВРП обґрунтованого сумніву щодо відповідності кандидата критеріям доброчесності.

З урахуванням наведеного представник відповідача просить відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 .

У відповіді на відзив ВРП позивач зазначає, що не співпрацював і не співпрацює з будь-якими органами держави-агресора, будь-яких доказів протилежного відповідач не надав і це не дивно, оскільки таких доказів не існує й існувати не може. Всі твердження відповідача ґрунтуються виключно на припущеннях.

ІІІ. Рух справи у Верховному Суді

Протоколом автоматизованого розподілу справи між суддями від 18 жовтня 2024 року позовну заяву ОСОБА_1 передано на розгляд колегії суддів у складі: головуючий суддя (суддя-доповідач) - Соколов В. М., судді: Білак М. В., Мацедонська В. Е., Губська О. А., Загороднюк А. Г.

Ухвалою Верховного Суду від 21 жовтня 2024 року відкрито провадження в адміністративній справі № 990/334/24 та призначено її до розгляду в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін за правилами спрощеного позовного провадження колегією суддів у складі п`яти суддів.

Ухвалою від 29 жовтня 2024 року Верховний Суд задовольнив клопотання ВРП про участь у судових засіданнях в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів.

4 листопада 2024 року надійшов відзив ВРП на позовну заяву.

8 листопада 2024 року надійшла відповідь позивача на відзив.

У судовому засіданні18 листопада 2024 року судом оголошено перерву до 12 грудня 2024 року.

У зв`язку з обранням члена судової колегії - судді Губської О. А. до Великої Палати Верховного Суду, протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 10 грудня 2024 року визначено новий склад колегії суддів: Соколов В. М. - головуючий суддя, судді: Уханенко С. А., Білак М. В., Загороднюк А. Г., Мацедонська В. Е.

У судовому засіданні 12 грудня 2024 року судом постановлено ухвалу про витребування у ВККС електронного файлу матеріалів особової справи (досьє) кандидата на посаду судді Котовського міськрайонного суду Одеської області ОСОБА_1 та відеозапису співбесіди, проведеної 12 березня 2024 року ВККС із ОСОБА_1 ; встановлено ВККС строк для надання доказів до 27 грудня 2024 року; розгляд справи відкладено до 23 січня 2025 року.

24 грудня 2024 року надійшли докази, витребувані у ВККС.

У судовому засіданні 23 січня 2025 року судом заслухано пояснення учасників справи, здійснено перегляд відеозапису співбесіди позивача з ВККС, оголошено перерву до 10 лютого 2025 року для дослідження доказів.

У судовому засіданні 10 лютого 2025 року судом досліджено докази у справі, в тому числі, відеозаписи співбесіди позивача з ВРП від 18 квітня та 19 вересня 2024 року.

Позивач та його представник підтримали позовні вимоги та просили їх задовольнити.

Представник відповідача заперечив проти задоволення позову.

ІV. Установлені у справі обставини та зміст спірних правовідносин

Рішенням ВККС від 03 квітня 2017 року № 28/зп-17 оголошено добір кандидатів на посаду судді місцевого суду з урахуванням 600 прогнозованих вакантних посад суддів місцевого суду.

29 травня 2017 року ОСОБА_1 звернувся до ВККС із заявою про допуск до участі в доборі кандидатів на посаду судді місцевого суду.

Рішенням ВККС від 20 вересня 2017 року № 5/дс-17 кандидатів на посаду судді місцевого суду допущено до участі в доборі та складенні відбіркового іспиту як осіб, які не мають трирічного стажу роботи на посаді помічника судді, зокрема ОСОБА_1 .

Рішенням ВККС від 07 червня 2018 року № 254/дс-18 ОСОБА_1 визнано таким, що за результатами спеціальної перевірки відповідає установленим Законом України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 1402-VIII) вимогам до кандидата на посаду судді.

Законом України від 16 жовтня 2019 року № 193-ІХ «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та деяких законів України щодо діяльності органів суддівського врядування», який набрав чинності 7 листопада 2019 року, припинено повноваження членів ВККС.

Рішенням ВККС від 1 серпня 2023 року № 45/зп-23 продовжено термін дії результатів кваліфікаційного іспиту кандидатів на посаду судді місцевого загального, адміністративного, господарського судів, визначено рейтинг кандидатів на посаду судді місцевого загального суду та затверджено резерв кандидатів на заміщення вакантних посад суддів.

Рішенням ВККС від 14 вересня 2023 року № 95/зп-23 оголошено конкурс на зайняття 560 вакантних посад суддів у місцевих судах для кандидатів на посаду судді, зарахованих до резервів на заміщення вакантних посад суддів місцевих судів.

17 жовтня 2023 року ОСОБА_1 звернувся до ВККС із заявою про допуск до участі в оголошеному конкурсі як особа, яка відповідає вимогам статті 69 Закону № 1402-VIII, перебуває в резерві на заміщення вакантних посад суддів та не займає суддівської посади.

Рішенням ВККС від 1 грудня 2023 року № 10/дс-23 ОСОБА_1 допущено до участі в конкурсі.

Рішенням ВККС від 19 грудня 2023 року № 177/зп-23 затверджено та оприлюднено рейтинг учасників конкурсу на посади суддів місцевих загальних судів у межах конкурсу, оголошеного рішенням ВККС від 14 вересня 2023 року № 95/зп-23, у якому ОСОБА_1 зайняв переможну позицію на посаду судді Котовського міськрайонного суду Одеської області.

12 березня 2024 року ВККС провела співбесіду з ОСОБА_1 та прийняла рішення № 313/дс-24, яким вирішила рекомендувати призначити його на посаду судді Котовського міськрайонного суду Одеської області.

1 квітня до ВРП надійшли рекомендація ВККС та особова справа кандидата на посаду судді щодо призначення ОСОБА_1 на посаду судді Котовського міськрайонного суду Одеської області.

Зазначені матеріали передані члену ВРП Сасевичу О. М. для попереднього висновку.

2 квітня 2024 року член ВРП Сасевич О. М. склав висновок про можливість ухвалення рішення щодо внесення Президентові України подання про призначення ОСОБА_1 на посаду судді Котовського міськрайонного суду Одеської області.

У засіданні 18 квітня 2024 року ВРП оголосила перерву в розгляді зазначених матеріалів.

16 липня 2024 року ОСОБА_1 надав ВРП письмові пояснення щодо обставин відвідування ним тимчасово окупованих територій України у 2018 та 2019 роках.

На засіданні 19 вересня 2024 року ВРП ухвалила рішення № 2749/0/15-24 про відмову у внесенні Президентові України подання про призначення ОСОБА_1 на посаду судді Котовського міськрайонного суду Одеської області.

У голосуванні за пропозицію доповідача Сасевича О. М. взяли участь 14 членів ВРП, із яких 9 проголосували «за», 5 - «проти».

Не погодившись з рішенням ВРП, позивач звернувся з цим позовом до суду.

V. Релевантні джерела права й акти їхнього застосування

Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

За правилами частини другої статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 55 Конституції України унормовано, що права і свободи громадян захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

30 вересня 2016 року набрали чинності Закон України від 2 червня 2016 року №1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» (далі - Закон № 1401-VIII) та Закон № 1402-VIII.

Згідно з частиною третьою статті 127 Конституції України (тут і далі - у редакції Закону № 1401-VIII) на посаду судді може бути призначений громадянин України, не молодший тридцяти та не старший шістдесяти п`яти років, який має вищу юридичну освіту і стаж професійної діяльності у сфері права щонайменше п`ять років, є компетентним, доброчесним та володіє державною мовою. Законом можуть бути передбачені додаткові вимоги для призначення на посаду судді.

Відповідно до частин першої і другої статті 128 Конституції України призначення на посаду судді здійснюється Президентом України за поданням Вищої ради правосуддя в порядку, встановленому законом. Призначення на посаду судді здійснюється за конкурсом, крім випадків, визначених законом.

Відповідно до статті 131 Конституції України в Україні діє ВРП, яка, серед іншого, вносить подання про призначення судді на посаду.

Частиною першою статті 69 Закону № 1402-VIII закріплено, що на посаду судді може бути призначений громадянин України, не молодший тридцяти та не старший шістдесяти п`яти років, який має вищу юридичну освіту і стаж професійної діяльності у сфері права щонайменше п`ять років, є компетентним, доброчесним та володіє державною мовою відповідно до рівня, визначеного Національною комісією зі стандартів державної мови.

30 грудня 2023 року набув чинності Закон України від 9 грудня 2023 року № 3511-ІХ «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та деяких законодавчих актів України щодо удосконалення процедур суддівської кар`єри» (далі - Закон № 3511-ІХ), яким розділ IV «Порядок зайняття посади судді» Закону № 1402-VIII викладено у новій редакції.

За частиною першою статті 79 Закону № 1402-VIII (у редакції Закону № 3511-ІХ) конкурс на зайняття вакантної посади судді проводиться відповідно до цього Закону та положення про проведення конкурсу на зайняття вакантної посади судді, що затверджується ВККС, з дотриманням вимог законодавства про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків.

Згідно зі статтею 79-5 Закону № 1402-VIII (у редакції Закону № 3511-ІХ) після визначення переможця конкурсу ВККС на своєму засіданні проводить з ним співбесіду. За результатами співбесіди ВККС ухвалює, зокрема, рішення про рекомендацію або про відмову в наданні рекомендації про призначення кандидата на посаду судді.

Частиною першою статті 79-6 Закону № 1402-VIII (у редакції Закону № 3511-ІХ) передбачено, що ВРП відповідно до внесеної ВККС рекомендації на своєму засіданні розглядає питання, зокрема, про призначення кандидата на посаду судді та в разі ухвалення позитивного рішення вносить подання Президентові України про призначення судді на посаду.

Відповідно до частини другої статті 79-6 Закону № 1402-VIII (у редакції Закону № 3511-ІХ) ВРП відмовляє у внесенні Президентові України подання про призначення судді на посаду виключно з таких підстав:

1) наявність обґрунтованого сумніву щодо відповідності кандидата критеріям доброчесності чи професійної етики або інших обставин, які можуть негативно вплинути на суспільну довіру до судової влади у зв`язку з таким призначенням;

2) порушення визначеного законом порядку призначення на посаду судді.

За змістом частин четвертої та п`ятої цієї статті у разі відмови у внесенні Президентові України подання про призначення судді на посаду, відмови у переведенні судді до іншого суду за результатами конкурсу Вища рада правосуддя ухвалює вмотивоване рішення, яке може бути оскаржене до Верховного Суду в порядку, встановленому процесуальним законом.

Рішення ВРП про відмову у внесенні Президентові України подання про призначення судді на посаду, про відмову у переведенні судді до іншого суду за результатами конкурсу може бути оскаржене та скасоване виключно з таких підстав:

1) склад ВРП, який ухвалив відповідне рішення, не мав повноважень його ухвалювати;

2) рішення не підписано членом ВРП, який брав участь у його ухваленні;

3) рішення не містить посилання на визначені законом підстави відмови у внесенні Президентові України подання про призначення судді на посаду, підстави відмови у переведенні судді до іншого суду за результатами конкурсу або не містить мотивів, з яких ВРП дійшла відповідного висновку.

Статус, повноваження, засади організації та порядок діяльності ВРП визначає Закон України від 21 грудня 2016 року № 1798-VIII «Про Вищу раду правосуддя» (далі - Закон № 1798-VIII) (тут і далі - у редакції, чинній на дату ухвалення спірного рішення).

Статтею 1 цього Закону передбачено, що ВРП є колегіальним, незалежним конституційним органом державної влади та суддівського врядування, який діє в Україні на постійній основі для забезпечення незалежності судової влади, її функціонування на засадах відповідальності, підзвітності перед суспільством, формування доброчесного та високопрофесійного корпусу суддів, додержання норм Конституції і законів України, а також професійної етики в діяльності суддів і прокурорів.

Пунктом 1 частини першої статті 3 цього Закону визначено, що до повноважень ВРП належить внесення подання про призначення судді на посаду.

Згідно зі статтею 36 Закону № 1798-VIII призначення на посаду судді здійснюється Президентом України за поданням ВРП.

ВРП ухвалює рішення щодо внесення Президентові України подання про призначення судді на посаду за результатами розгляду рекомендації ВККС, до якої обов`язково додається особова справа (досьє) кандидата на посаду судді.

Відповідно до статті 37 Закону № 1798-VIII рішення щодо кандидата на посаду судді ухвалюється на засіданні ВРП.

Засідання ВРП у пленарному складі, на якому розглядається питання щодо внесення подання про призначення судді на посаду, є повноважним, якщо в ньому бере участь не менше чотирнадцяти членів ВРП.

Рішення щодо внесення Президентові України подання про призначення судді на посаду вважається ухваленим, якщо за нього проголосувало не менше чотирнадцяти членів ВРП.

Якщо за рішення щодо внесення Президентові України подання про призначення судді на посаду проголосувало менше чотирнадцяти членів ВРП, вважається, що ВРП ухвалено рішення про відмову у внесенні Президентові України подання про призначення судді на посаду.

ВРП може ухвалити рішення про відмову у внесенні Президентові України подання про призначення судді на посаду відповідно до пункту 1 частини дев`ятнадцятої статті 79 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (пункт 1 частини другої статті 79-6 Закону № 1402-VIII у редакції Закону № 3511-ІХ) тільки на підставі обґрунтованих відомостей, які були отримані ВРП в передбаченому законом порядку, якщо:

1) такі відомості не були предметом розгляду ВККС;

2) ВККС не дала належної оцінки таким відомостям в межах процедури кваліфікаційного оцінювання щодо відповідного кандидата.

Рішення ВРП про відмову у внесенні Президентові України подання про призначення судді на посаду може бути оскаржене та скасоване виключно з підстав, визначених Законом України «Про судоустрій і статус суддів» (стаття 38 Закону № 1798-VIII).

Відповідно до частини першої статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року №3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» визначено, що суди при розгляді справ застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права.

VІ. Позиція Верховного Суду

Виникнення спірних правовідносин у справі зумовлено ухваленням ВРП рішення від 19 вересня 2024 року №2749/0/15-24 про відмову у внесенні Президентові України подання про призначення ОСОБА_1 на посаду судді Котовського міськрайонного суду Одеської області.

За правилами частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

З уваги на ці приписи процесуального закону судовий контроль за реалізацією суб`єктами владних повноважень їхніх повноважень здійснюється за визначеними частиною другою статті 2 КАС України критеріями, зокрема, чи діяли вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України.

При цьому, якщо суд установить, що діяльність органу державної влади не відповідає хоча б одному із визначених у частині другій статті 2 КАС України критеріїв, це може бути підставою для задоволення позову щодо оскарження відповідних дій (бездіяльності) чи рішення, якщо така діяльність порушує права, свободи та інтереси позивача.

Отож перевіривши спірне рішення ВРП крізь призму критеріїв, визначених у частині другій статті 2 КАС України, Верховний Суд дійшов наступних висновків.

Підстави оскарження та скасування рішення ВРП про відмову у внесенні Президентові України подання про призначення кандидата на посаду судді передбачені частиною п`ятій статті 79-6 Закону № 1402-VIII (у редакції Закону №3511-ІХ), а саме, якщо: 1) склад ВРП, який ухвалив відповідне рішення, не мав повноважень його ухвалювати; 2) рішення не підписано членом ВРП, який брав участь у його ухваленні; 3) рішення не містить посилання на визначені законом підстави відмови у внесенні Президентові України подання про призначення судді на посаду, підстави відмови у переведенні судді до іншого суду за результатами конкурсу або не містить мотивів, з яких ВРП дійшла відповідного висновку.

Оцінюючи відповідність оспорюваного рішення в аспекті його відповідності пунктам 1, 2 частини п`ятої статті 79-6 Закону № 1402-VIII, Суд установив, що воно підписане повноважним складом ВРП та всіма її 14 членами, які брали участь в його ухваленні. Позивач був належним чином повідомлений про засідання ВРП, розгляд рекомендації ВККС відбувся за його участю та з урахуванням наданих ним пояснень. Ці обставини не ставляться під сумнів й учасниками справи.

За таких обставин підстави для скасування спірного рішення, передбачені пунктами 1, 2 частини п`ятої статті 79-6 Закону № 1402-VIII, відсутні.

Разом із тим, оцінка Судом спірного рішення ВРП у розрізі пункту 3 частини п`ятої статті 79-6 Закону № 1402-VIII побудована на іншому підході, позаяк не обмежується перевіркою дотримання вимог закону щодо змісту та форми ухваленого рішення, а спрямована на з`ясування питання, чи дійсно підстави відмови у внесенні Президентові України подання про призначення позивача на посаду судді були обґрунтованими.

Нагадаємо, що відповідно до частини другої статті 79-6 Закону № 1402-VIII (у редакції Закону № 3511-ІХ) ВРП відмовляє у внесенні Президентові України подання про призначення на посаду судді виключно з таких підстав: 1) наявність обґрунтованого сумніву щодо відповідності кандидата критеріям доброчесності чи професійної етики або інших обставин, які можуть негативно вплинути на суспільну довіру до судової влади у зв`язку з таким призначенням; 2) порушення визначеного законом порядку призначення на посаду судді.

Водночас абзац другий частини четвертої статті 37 Закону № 1798-VIII передбачає умови, за яких ВРП може не погодитися з рекомендацією ВККС, відповідно до пункту 1 частини дев`ятнадцятої статті 79 Закону № 1402-VIII (пункт 1 частини другої статті 79-6 Закону № 1402-VIII у редакції Закону № 3511-ІХ).

Аналіз наведених норм Законів № 1798-VIII та № 1402-VIII свідчить, що сумнів щодо відповідності кандидата критерію доброчесності чи професійної етики або інших обставин, які можуть негативно вплинути на суспільну довіру до судової влади у зв`язку з таким призначенням, повинен ґрунтуватися на достовірних відомостях, які були отримані ВРП в передбаченому законом порядку, за умови якщо такі відомості не були предметом розгляду ВККС або остання не дала їм належної оцінки в межах процедури кваліфікаційного оцінювання відповідного кандидата.

Тут зауважимо, що Велика Палата Верховного Суду в постанові від 7 листопада 2019 року у справі № 9901/243/19 вже висловлювала правову позицію щодо застосування статті 37 Закону № 1798-VIII та частини дев`ятнадцятої статті 79 Закону № 1402-VIII, яка полягає в тому, що ВРП може заново оцінити кандидата на посаду судді та дійти іншого висновку, ніж ВККС. Хоча рекомендація Комісії спирається винятково на об`єктивні критерії, ВРП може не погодитися з нею (Комісією) тільки з підстав, передбачених законом.

У наведеній постанові Велика Палата Верховного Суду також зауважила, що ані Закон № 1402-VIII, ані Закон № 1798-VIII не встановлюють, які саме підстави можуть бути використані для відмови внести подання про призначення на посаду судді.

Варто наголосити, що правова процедура (fair procedure - справедлива процедура) є складовою принципів законності та верховенства права і передбачає правові вимоги до належного прийняття актів органами публічної влади.

Конституційний Суд України у Рішенні від 11 жовтня 2018 року № 7-р/2018 (справа № 1-123/2018(4892/17) зазначив, що принцип юридичної визначеності як один із елементів верховенства права не виключає визнання за органом публічної влади певних дискреційних повноважень у прийнятті рішень, однак у такому випадку має існувати механізм запобігання зловживанню ними.

Європейська Комісія «За демократію через право» на 86-му пленарному засіданні (Венеція, 25- 26 березня 2011 року) (CDL-AD(2011)003rev) схвалила Доповідь «Верховенство права» (далі - Доповідь), у якій до елементів верховенства права віднесено, зокрема, юридичну визначеність та заборону свавілля (пункт 41).

У пункті 45 Доповіді зазначено, що потреба у визначеності не означає, що органові, який ухвалює рішення, не повинні надаватись дискреційні повноваження (де це необхідно) за умови наявності процедур, що унеможливлюють зловживання ними; у цьому контексті закон, яким надаються дискреційні повноваження певному державному органові, повинен вказати чітко і зрозуміло на обсяг такої дискреції; не відповідатиме верховенству права, якщо надана законом виконавчій владі дискреція матиме характер необмеженої влади; отже, закон повинен вказати на обсяг будь-якої дискреції та на спосіб її здійснення з достатньою чіткістю, аби особа мала змогу відповідним чином захистити себе від свавільних дій влади.

Щодо заборони свавілля у пункті 52 Доповіді зазначено, що хоча дискреційні повноваження є необхідними для здійснення всього діапазону владних функцій у сучасних складних суспільствах, ці повноваження не мають здійснюватись у свавільний спосіб; їх здійснення у такий спосіб уможливлює ухвалення суттєво несправедливих, необґрунтованих, нерозумних чи деспотичних рішень, що є несумісним з поняттям верховенства права.

Виходячи з практики ЄСПЛ за загальним правилом національні суди повинні утриматися від перевірки обґрунтованості адміністративних актів, однак все ж суди повинні проконтролювати, чи не є викладені у них висновки адміністративних органів щодо обставин у справі довільними та нераціональними, не підтвердженими доказами або ж такими, що є помилковими щодо фактів; у будь-якому разі суди повинні дослідити такі акти, якщо їх об`єктивність та обґрунтованість є ключовим питанням правового спору (рішення від 31 липня 2008 року у справі «Дружстевні заложна пріа та інші проти Чеської Республіки» (DRUZSTEVNI ZALOZNA PRIA AND OTHERS v. THE CZECH REPUBLIC), рішення від 22 листопада 1995 року у справі «Брайєн проти Об`єднаного Королівства» (BRYAN v. THE UNITED KINGDOM), рішення від 21 липня 2011 року у справі «Сігма радіо телевіжн лтд проти Кіпру» (SIGMA RADIO TELEVISION LTD. v. CYPRUS), рішення від 2 грудня 2010 року у справі «Путтер проти Болгарії» (PUTTER v. BULGARIA)).

Наведене дає підстави стверджувати, що межі дискреції ВРП щодо здійснення розгляду рекомендації ВККС не можуть бути неосяжними та повинні підлягати зовнішньому публічному контролю. Процес розгляду ВРП цього питання, як і прийняте за результатом цього процесу рішення, мають бути зрозумілим як кандидатам на посаду судді, питання про призначення яких на посаду судді розглядалося ВРП, так і незалежному сторонньому спостерігачу.

Обсяг і ступінь мотивації рішення залежить від конкретних обставин, які були предметом розгляду, але у будь-якому випадку має показувати, приміром, що доводи/пояснення кандидата на посаду судді взято до уваги, і, що важливо, давати розуміння, чому і чим керувалася ВРП, коли оцінювала цього кандидата.

Як неодноразово зазначала Велика Палата Верховного Суду, відповідно до завдань адміністративного судочинства, визначених статтею 2 КАС України, адміністративний суд не наділений повноваженнями втручатися у розсуд (дискрецію) суб`єкта владних повноважень поза межами перевірки за критеріями, передбаченими у цій статті й інших законах, зокрема у Законі № 1798-VIII. Водночас оцінка Верховним Судом мотивів та обґрунтованості оскаржуваного рішення ВРП не є втручанням у її дискреційні повноваження (зокрема, постанови від 16 вересня 2021 року у справі № 9901/395/20, від 29 вересня 2022 року у справі №9901/230/19).

Отже, у процедурі розгляду ВРП рекомендації ВККС негативне рішення має містити не лише посилання на визначені законом підстави відмови у внесенні Президентові України подання про призначення на посаду судді, а й мотиви, з яких ВРП дійшла висновку про наявність обставин, з якими пов`язується обґрунтований сумнів щодо відповідності кандидата критерію доброчесності чи професійної етики, або інших обставин, які можуть негативно вплинути на суспільну довіру до судової влади у зв`язку з таким призначенням.

Суд не заперечує, що ВРП у силу частини другої статті 79-6 Закону № 1402-VIII визначає підстави, зазначені у пункті 1 частини другої цієї статті, керуючись власною оцінкою обставин, пов`язаних із кандидатом на посаду судді, та його особистих якостей, і вправі засумніватися у відповідності судді чи кандидата на посаду судді критеріям та умовам, за яких можливе внесення подання про призначення на посаду судді. Проте це не відміняє того, що підстави відмови внести подання про призначення на посаду судді не повинні бути формальними, номінальними чи декларативними.

Тобто обставини, з якими ВРП пов`язує відмову у внесенні Президентові України подання про призначення судді на посаду, повинні бути об`єктивними, реальними, вагомими (істотними) і негативними настільки, щоб не лише викликати сумнів у відповідності кандидата критерію доброчесності чи професійної етики. Ці обставини мають оцінюватися також з погляду можливості їх негативного впливу на суспільну довіру до судової влади у зв`язку з таким призначенням.

Як свідчить зміст оспорюваного рішення, ВРП його ухвалила на підставі пункту 1 частини другої статті 79-6 Закону № 1402-VIII, керуючись наявністю сумніву щодо відповідності ОСОБА_1 як кандидата на посаду судді критерію доброчесності, оцінивши обставини його поїздок до тимчасово окупованих територій у період 2018, 2019 років, а також урахувала манеру висловлювань і пояснень кандидата під час співбесід з ВККС і ВРП, дійшовши висновку про відсутність у позивача сталої громадянської позиції.

У цьому контексті принагідно зауважити наступне.

З матеріалів особової справи (досьє) кандидата на посаду судді місцевого суду ОСОБА_1 (електронний файл), які були надані ВККС на виконання ухвали про витребування доказів, Судом установлено, що в межах конкурсу, оголошеного рішенням ВККС від 14 вересня 2023 року № 95/зп-23, Комісією направлялися запити до відповідних органів з метою отримання інформації стосовно кандидата в аспекті питання його відповідності критерію доброчесності. Зокрема, до Державної прикордонної служби України (лист від 20 жовтня 2023 року вих. № 21-2320/23) щодо інформації про перетин державного кордону та лінії розмежування з тимчасово окупованими територіями України з 1 січня 2014 року, до Національної поліції України (лист від 20 жовтня 2023 року вих. № 21-232123) щодо наявності відомостей у базі даних «Армор», до Служби безпеки України (лист від 20 жовтня 2023 року № 21-2325/23) щодо можливої колабораційної діяльності, перебування на тимчасово окупованих територіях України, наявності громадянства інших країн, причетності до корупційної діяльності тощо.

Отримана на вказані запити інформація від уповноважених органів міститься у матеріалах досьє кандидата та знаходилася у розпорядженні ВККС на час прийняття рішення від 12 березня 2024 року № 313/дс-24. У цьому рішенні ВККС зазначила, що нею не отримано інформації про кандидата, яка б породжувала обґрунтовані сумніви в незалежності, чесності, неупередженості, непідкупності, сумлінності, у дотриманні ним етичних норм, у бездоганній поведінці у професійній діяльності та особистому житті, а також щодо законності джерел походження майна, відповідності рівня життя кандидата на посаду судді або членів сім`ї задекларованим доходам. З огляду на це ВККС вирішила рекомендувати призначити ОСОБА_1 на посаду судді Котовського міськрайонного суду Одеської області.

Отже, дослідженням матеріалів справи встановлено, що ВККС мала відомості щодо поїздок позивача до тимчасово окупованих територій у 2018, 2019 роках і дійшла висновку про його відповідність критеріями компетентності та доброчесності.

В подальшому, доповідач - член ВРП Сасевич О.М., розглянувши рекомендацію ВККС і досьє кандидата на посаду судді, запропонував ВРП ухвалити рішення про внесення Президентові України подання про призначення ОСОБА_1 на посаду судді Котовського міськрайонного суду Одеської області.

У своєму висновку доповідач констатував, що за результатами попереднього розгляду рекомендації ВККС не було виявлено порушень порядку надання Комісією рекомендації щодо призначення ОСОБА_1 на посаду судді Котовського міськрайонного суду Одеської області, а також не отримано відомостей, які не були предметом розгляду Комісії, і які викликали б обґрунтований сумнів щодо відповідності кандидата критерію доброчесності чи професійної етики, або щодо інших обставин, які можуть негативно вплинути на суспільну довіру до судової влади у зв`язку з таким призначенням.

Незважаючи на те, що текст спірного рішення не містить висновку щодо неналежності здійсненої ВККС оцінки отриманих стосовно позивача відомостей ВРП все ж дійшла висновку про невідповідність ОСОБА_1 критерію доброчесності, виходячи з власної оцінки відомостей про кандидата та особистого переконання кожного з її членів.

У цьому аспекті варто зауважити, що доброчесність як вимога до судді (кандидата на посаду судді) запроваджена в українське законодавство Законом № 1401-VIII, однак зміст цього поняття чинне законодавство не наводить. Так само не визначено оціночних критеріїв (індикаторів), якими ВРП може керуватися, вирішуючи питання відповідності кандидата критерію доброчесності, або інших обставин, які можуть негативно вплинути на суспільну довіру до судової влади у зв`язку з призначенням цього кандидата на посаду судді.

Доброчесність - це необхідна морально-етична складова діяльності судді, яка, серед іншого, визначає межу і спосіб його поведінки, що базується на принципах доброго ставлення до сторін у справах та чесності у способі власного життя, виконанні своїх обов`язків та здійсненні правосуддя.

У преамбулі Бангалорських принципів поведінки суддів від 19 травня 2006 року, схвалених Резолюцією Економічної та соціальної ради ООН від 27 липня 2006 року № 2006/23 (далі - Бангалорські принципи поведінки суддів), йдеться про те, що ці принципи мають на меті встановлення стандартів етичної поведінки суддів, серед іншого з уваги на те, що довіра суспільства до судової системи, а також до авторитету судової системи в питаннях моралі, чесності та непідкупності судових органів посідає першочергове місце в сучасному демократичному суспільстві.

Так, одним зі схвалених є принцип, згідно з яким дотримання етичних норм, демонстрація дотримання етичних норм є невід`ємною частиною діяльності суддів.

Постійна увага з боку суспільства покладає на суддю обов`язок прийняти низку обмежень, і хоч пересічному громадянину ці обов`язки могли б здатися обтяжливими, суддя приймає їх добровільно та охоче. Поведінка судді має відповідати високому статусу його посади.

У пункті 27 Висновку № 3 (2002) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо принципів та правил, які регулюють професійну поведінку суддів, зокрема питання етики, несумісної поведінки та безсторонності (далі - Висновок КРЄС) зазначено, що судді не повинні бути ізольовані від суспільства, в якому вони живуть, оскільки судова система може тільки тоді функціонувати належним чином, коли судді не втрачають відчуття реальності. Більш того, судді, будучи громадянами, мають основоположні права та свободи, які захищені, зокрема, Європейською конвенцією з прав людини (свобода думки, релігійна свобода тощо). Таким чином, вони повинні загалом вільно займатися позапрофесійною діяльністю на свій розсуд.

Щодо правил поведінки судді КРЄС вважає, що кожний окремий суддя повинен робити все можливе для підтримання судової незалежності на інституційному та особистому рівнях; судді повинні поводитися гідно при виконанні посадових обов`язків та в особистому житті (пункт 50 Висновку КРЄС).

Згідно зі статтею 58 Закону № 1402-VIII питання етики суддів визначаються Кодексом суддівської етики, що затверджується з`їздом суддів України за пропозицією Ради суддів України.

Статтею 1 Кодексу суддівської етики, затвердженого 22 лютого 2013 року рішенням ХІ чергового з`їзду суддів України, визначено, що суддя повинен бути прикладом неухильного додержання вимог закону і принципу верховенства права, присяги судді, а також дотримання високих стандартів поведінки з метою зміцнення довіри громадян у чесність, незалежність, неупередженість та справедливість суду.

Суддя має докладати всіх зусиль до того, щоб на думку розсудливої, законослухняної та поінформованої людини його поведінка була бездоганною (стаття 3 Кодексу суддівської етики).

Згідно з Кодексом суддівської етики, затвердженим 18 вересня 2024 року XX черговим з`їздом суддів України, суддя має усвідомлювати постійну увагу суспільства та демонструвати високі стандарти поведінки з метою зміцнення довіри до судової влади та утвердження авторитету правосуддя (стаття 1). Суддя має докладати зусиль, щоб на думку звичайної розсудливої людини (законослухняної людини, яка, будучи достатньою мірою поінформованою про факти та процеси, що відбуваються, об`єктивно сприймає інформацію та обставини зі сторони) його поведінка відповідала високому статусу посади та не викликала обґрунтованих сумнівів у його доброчесності (стаття 3).

У пункті 20 Рекомендації CM/Rec (2010) 12 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо суддів: незалежність, ефективність та обов`язки (далі - Рекомендація CM/Rec) вказано, що судді не можуть ефективно здійснювати правосуддя без довіри громадськості, адже вони є частиною суспільства, якому служать. Їм слід бути обізнаними щодо очікувань громадськості від судової системи та скарг на її функціонування.

Щодо добору і підвищення по службі суддів у пункті 44 Рекомендації CM/Rec зазначено, що рішення, які стосуються добору та підвищення суддів по службі, мають ґрунтуватися на об`єктивних критеріях, які попередньо визначені законом чи компетентними органами влади. Прийняття таких рішень має базуватися на заслугах, з урахуванням кваліфікації, вмінь та потенціалу, необхідних для вирішення справ при застосуванні закону, зберігаючи повагу до людської гідності.

Із оспорюваного рішення убачається, що обґрунтований сумнів щодо відповідності ОСОБА_1 критерію доброчесності у відповідача виник під час дослідження інформації, наявної у досьє кандидата, яка стосувалася його поїздок до тимчасово окупованих територій. При оцінюванні цих відомостей ВРП керувалася індикаторами, які свідчать про невідповідність судді чи кандидата на посаду судді критеріям доброчесності та професійної етики (далі - індикатори).

Так, Громадська рада доброчесності (далі - ГРД) рішенням від 11 січня 2019 року (зі змінами, внесеними рішенням від 16 грудня 2020 року) затвердила індикатори, у пункті 1.5 яких як індикатор, який серед інших вказує на невідповідність критерію незалежності як складової загальних критеріїв доброчесності та професійної етики, визначено такий: «Суддя (кандидат на посаду судді або члени його сім`ї, близькі родичі) допускав поведінку, що свідчить про підтримку агресивних дій інших держав проти України, колаборацію з представниками таких держав, окупаційної адміністрації або їх пособниками (наприклад, без нагальної потреби відвідував рф після початку збройної агресії, тимчасово окуповані території). Однак поїздки в рф, Автономну Республіку Крим чи на іншу тимчасово окуповану територію України з нагальної потреби до близьких родичів, для владнання майнових питань самі по собі не свідчать про наявність порушення цього індикатора».

Разом із тим, 9 листопада 2023 року ВККС на своєму офіційному вебсайті опублікувала повідомлення (https://www.vkksu.gov.ua/news/vkksu-ta-grd-diyshly-zgody-shchodo-spilnyh-indykatoriv-dlya-vyznachennya-nevidpovidnosti) про те, що Комісія та ГРД дійшли згоди щодо переліку індикаторів, які свідчать про невідповідність судді чи кандидата на посаду судді критеріям доброчесності та професійної етики, а також принципів їх застосування. Як зазначено у повідомленні, таке рішення забезпечить єдиний підхід до оцінювання суддів та підвищить якість процедури. Так, серед індикаторів, які вказують на недоброчесність особи, ВККС спільно з ГРД передбачили такий: « 17. Суддя вчинив діяння, що свідчить про підтримку агресивних дій інших держав проти України, колаборацію з представниками таких держав, окупаційної адміністрації або їх пособниками (наприклад, без нагальної потреби відвідував РФ після початку збройної агресії, тимчасово окуповані території)».

Як принципи оцінювання індикаторів у повідомленні зазначено, зокрема, про те, що для оцінювання відповідності судді критеріям доброчесності можуть використовуватися будь-які джерела інформації без часових та територіальних обмежень. Використання інформації має відбуватися з урахуванням вимог Закону № 1402-VIII щодо формування суддівського досьє. При оцінюванні відповідності індикаторам доброчесності враховується істотність будь-якого порушення.

З уваги на зміст пункту 17 індикаторів, які опубліковані 9 листопада 2023 року на офіційному вебсайті Комісії, ВРП оцінила обставини поїздок позивача до тимчасово окупованих територій як такі, що були здійснені без нагальної потреби.

ВРП дійшла висновку, що племінник ОСОБА_1 є родичем третього ступеня спорідненості та критерію «близький родич» фактично не відповідає. Окрім того ВРП вказала, що обставини поїздки позивача до тимчасово окупованої Автономної Республіки Крим не свідчать про наявність у позивача нагальної потреби відвідування племінника. При цьому ОСОБА_1 , приїхавши до Криму, не вирішував будь-яких питань щодо набуття, зміни, припинення, передачі майнових прав.

У контексті перевірки вмотивованості висновків ВРП у частині сумніву щодо відповідності позивача критерію доброчесності з огляду на обставини його поїздки до тимчасово окупованої Автономної Республіки Крим, колегія суддів виходить з такого.

Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР Україна ратифікувала Конвенцію, взявши на себе зобов`язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І Конвенції (стаття 1 розділу І Конвенції).

Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції (пункт 1).

Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб (пункт 2).

У рішенні від 12 січня 2023 року «Овчаренко та Колос проти України», аналізуючи законність втручання у право на повагу до приватного життя, ЄСПЛ зазначив, що словосполучення «згідно із законом» пункту 2 статті 8 Конвенції по суті посилається на національне законодавство та встановлює зобов`язання забезпечувати дотримання його матеріально-правових і процесуальних норм (див. рішення у справі «Акопян проти України» (Akopyan v. Ukraine), заява № 12317/06, пункт 109, від 5 червня 2014 року). Якщо було доведено, що втручання не відповідало закону, то зазвичай порушення статті 8 Конвенції встановляється без визначення того, чи переслідувало втручання «законну мету», або чи було воно «необхідним у демократичному суспільстві» (див., наприклад, рішення у справах «Чорап проти Молдови» (Ciorap v. Moldova), заява № 12066/02, пункт 104, від 19 червня 2007 року, «Халікова проти Азербайджану» (Khalikova v. Azerbaijan), заява №42883/11, пункт 128, від 22 жовтня 2015 року, «Чукаєв проти росії» (Chukayev v. Russia), заява № 36814/06, пункт 137, від 5 листопада 2015 року, та «Поровський проти Польщі» (Porowski v. Poland), заява № 34458/03, пункт 171, від 21 березня 2017 року). До того ж словосполучення «згідно із законом» стосується якості відповідного закону та вимагає, щоб він був сумісним з принципом верховенства права і доступним для відповідної особи, яка до того ж повинна мати можливість передбачити наслідки його застосування для себе. Таким чином, це словосполучення, inter alia, передбачає, що формулювання національного законодавства має бути достатньо передбачуваним, щоб дати особам належну вказівку на обставини та умови, за яких органи державної влади мають право вдаватися до заходів, що зачіпають їхні права за Конвенцією (див. рішення у справі «Фернандез Мартінез проти Іспанії» [ВП] (Fernandez Martinez v. Spain) [GC], заява №56030/07, пункт 117, ЄСПЛ 2014 (витяги), з подальшими посиланнями). Крім того, законодавство має забезпечувати певний рівень юридичного захисту проти свавільного втручання органів державної влади. У цьому контексті необхідним є існування чітких процесуальних гарантій. Те, які саме гарантії вимагатимуться, принаймні певною мірою залежатиме від характеру та масштабів відповідного втручання (див. згадане рішення у справі «Олександр Волков проти України» (Oleksandr Volkov v. Ukraine), пункт 170, з подальшими посиланнями) (пункти 93, 94).

Отже втручання у право на повагу до приватного життя є таким, що порушує статтю 8 Конвенції, якщо воно не є виправданим за пунктом 2 цієї статті Конвенції як таке, що було здійснене «згідно із законом», переслідує одну або декілька законних цілей, перелічених у ньому, і є «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення цієї цілі/цих цілей.

У постанові від 20 червня 2024 року у справі № 990/2/24 Велика Палата Верховного висловилася з приводу питання відвідування суддею, яка проходила кваліфікаційне оцінювання на відповідність займаній посаді, тимчасово окупованих територій, зазначивши наступне:

« 162. У цьому контексті варто зазначити, що поняття «нагальна потреба» є оціночним, тобто чітко не визначеним. Як слушно зазначив суд першої інстанції, ВРП має право давати власне тлумачення таким поняттям, але до межі, яка не суперечить закону і основоположним правам та свободам людини, які захищені, зокрема, Конвенцією.

163. Велика Палата Верховного Суду також погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що в спірному випадку оцінка нагальності для позивачки потреби відвідувати діда повинна відбуватися з урахуванням права на повагу до сімейного життя, яке гарантується статтею 8 Конвенції та практики ЄСПЛ щодо цього питання.

164. Ратифікуючи Конвенцію, України взяла на себе зобов`язання поважати право людини на приватне та сімейне життя. Основною метою статті 8 Конвенції є захист від свавільного втручання у приватне та сімейне життя, житло та кореспонденцію. Це зобов`язання має класичний негативний характер (утримання від втручання), який Суд визначив як основний об`єкт статті 8 Конвенції (рішення у справі «Кроон та інші проти Нідерландів» (Kroon and Others v. the Netherlands) від 27 жовтня 1994 року).

165. Хоча мета статті 8 Конвенції полягає в основному в захисті особистості від свавільного втручання органів державної влади в її справи, вона не просто примушує державу утримуватися від такого втручання: на додаток до цього негативного зобов`язання невід`ємною частиною ефективного захисту приватного життя можуть бути і зобов`язання позитивні. Ці зобов`язання можуть передбачати вжиття заходів, призначених забезпечити повагу до приватного життя навіть у сфері відносин індивідуумів один з одним. Межі між позитивними і негативними зобов`язаннями держави відповідно до вимог статті 8 Конвенції неможливо точно визначити. Проте принципи, що підлягають застосуванню, є аналогічними.

166. Отже, зміст права на повагу до сімейного життя охоплює право людини вимагати від держави виконання негативних (утримання від дій) і позитивних (вчинення дій) обов`язків зі створення умов, необхідних для безперешкодної реалізації її потреб та інтересів у сфері сімейного життя. Поняття «повага» передбачає визнання державою цінності конкретних сімейних відносин. При цьому повага з боку держави до гарантованих статтею 8 Конвенції прав людини є невід`ємною передумовою впевненості суспільства у верховенстві права.

167. Поняття «приватне життя» у практиці ЄСПЛ не є чітко визначеним і охоплює широкий спектр питань, зокрема встановлення та підтримання стосунків з іншими людьми та зовнішнім світом (рішення «Бурґгартц проти Швейцарії» (Burghartz v. Switzerland) від 22 лютого 1994 року; «Німітц проти Німеччини» (Niemietz v. Germany) від 16 грудня 1992 року).

168. ЄСПЛ тлумачить поняття «сімейне життя» як таке, що охоплює не лише формальні, але й інші «сімейні зв`язки», які існують де-факто і характеризуються достатньою сталістю (наприклад, рішення у справі «Кроон та інші проти Нідерландів» (Kroon and Others v. the Netherlands) від 27 жовтня 1994 року).

169. Отже, поняття «сімейне життя» відповідно до положень статті 8 Конвенції у розумінні Суду охоплює зв`язки між близькими родичами, наприклад між онуками та їхніми дідусями й бабусями.

170. Так, до традиційних цінностей українського народу належить підтримання тісних сімейних зв`язків між дітьми, батьками, дідами. Вони є спільними для багатьох сімей.

171. Сімейні цінності можуть мати різні форми прояву, але поважатися і захищатися повинні однаково. Демократичне суспільство характеризується плюралізмом і терпимістю. Однак держава повинна демонструвати однакове ставлення до людей незалежно від того, як організоване їх сімейне життя і яких традицій вони дотримуються.».

Застосовуючи вказану позицію Великої Палати Верховного Суду та висновки ЄСПЛ до обставин даної справи, Верховний Суд звертає увагу на наступне.

Із матеріалів справи Суд установив, що в поясненнях від 16 липня 2024 року, наданих ВРП, позивач, з-поміж іншого, зазначив, що є уродженцем Донецької області та, відповідно, має там родичів, які досі проживають у тимчасово окупованому м. Донецьку, а саме: рідний брат, племінник, тітка (сестра матері) та двоюрідний брат. У 2019 році відвідував тимчасово окуповану Автономну Республіку Крим, єдиною метою чого було побачення з племінником (син рідного брата), 2010 року народження, з яким у нього є міцний зв`язок і який перебував там за рекомендацією лікарів через проблеми з дихальними шляхами.

У цих поясненнях ОСОБА_1 зауважив про те, що перетин лінії розмежування державного кордону з тимчасово окупованими територіями відбувався згідно з нормами чинного законодавства; буд-якого виду відповідальності за відвідування тимчасово окупованих територій норми чинного законодавства на той час не передбачали. Окремо позивач підкреслив, що якщо б він мав уявлення можливих наслідків відвідування тимчасово окупованих територій на шляху до зайняття посади судді, то спілкування з родичами обмежив лише засобами телефонного зв`язку.

При цьому позивач надавав однакові пояснення щодо причин своєї поїздки до Криму як ВККС, так і ВРП та під час розгляду справи в суді.

На тлі пояснень позивача Верховний Суд зазначає, що 27 квітня 2014 року набрав чинності Закону України від 15 квітня 2014 року № 1207-VII «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» (далі - Закон № 1207-VII).

Метою Закону № 1207-VII відповідно до статті 2 є визначення статусу території України, тимчасово окупованої внаслідок збройної агресії Російської Федерації, встановлення особливого правового режиму на цій території, визначення особливостей діяльності державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій в умовах цього режиму, додержання та захисту прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб.

Для цілей цього Закону тимчасово окупованою територією визначається, зокрема, сухопутна територія Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, внутрішні води України цих територій (пункт 1 частини першої статті 3).

Відповідно до статті 4 Закону № 1207-VII (у редакції на час поїздки позивача до тимчасово окупованої АРК) на тимчасово окупованій території на строк дії цього Закону поширюється особливий правовий режим перетину меж тимчасово окупованої території, вчинення правочинів, проведення виборів та референдумів, реалізації інших прав і свобод людини і громадянина.

Згідно зі статтею 10 Закону № 1207-VII (у редакції на час поїздки позивача до тимчасово окупованої АРК) громадяни України мають право на вільний та безперешкодний в`їзд на тимчасово окуповану територію і виїзд з неї через контрольні пункти в`їзду-виїзду за умови пред`явлення документа, що посвідчує особу та підтверджує громадянство України.

Отже, на час поїздки ОСОБА_1 до тимчасово окупованого Криму його право, як громадянина України, на вільний та безперешкодний в`їзд на тимчасово окуповану територію і виїзд з неї було закріплено законом, а спеціальні закони, які регулюють питання доступу до суддівської кар`єри, не містили прямих і чітких приписів щодо заборони відвідування кандидатами на посади суддів тимчасово окупованих територій з метою зустрічей з родичами, як і власне, жодні акти ВККС і ВРП цього не встановлювали.

Зазначимо, що з листів - відповідей Державної прикордонної служби України (від 26 жовтня 2023 року вих. № 91-52036/18/23-Вих) та Служби безпеки України (від 10 листопада 2023 року вих. № 5/6/5/3-7998), які надані на запити ВККС у рамках конкурсу на посади суддів місцевих загальних судів стосовно кандидата ОСОБА_1 та містяться в особовій справі (досьє) позивача, вбачається, що порушень законодавства у діях останнього в аспекті питань, порушених у запитах Комісії, не виявлено. ВРП самостійно також не встановила обставин чи підстав, які б указували на те, що ОСОБА_1 підтримував агресивні дії російської федерації проти України, або співпрацював з окупаційною владою.

У спірному рішенні ВРП лише вказує на те, що у поїздці позивача до тимчасово окупованого Криму не було нагальної потреби, а відвідування представниками судових органів окупованих територій та країни-агресора без нагальної потреби сприймається суспільством негативно та може зашкодити авторитету судової влади загалом. Втім, нагальність потреби відвідати племінника міг визначити лише сам позивач.

Ураховуючи наведене Верховний Суд уважає, що ВРП помилково аналізувала обставини поїздки ОСОБА_1 до тимчасово окупованого Криму виключно з точки зору її «нагальності», залишивши поза увагою те, що головна суть індикаторів відповідності кандидата на посуду судді критерію доброчесності полягає у тому, щоб з`ясувати, чи вчинив кандидат на посаду судді діяння, що свідчить про підтримку агресивних дій інших держав проти України, колаборацію з представниками таких держав, окупаційної адміністрації або їх пособниками.

Це свідчить, що висновки відповідача ґрунтуються суто на суб`єктивній оцінці та припущеннях про те, що у позивача була відсутня нагальна потреба у відвідування тимчасово окупованої території, без урахування відсутності доказів про вчинення ним дій, про які зазначено вище.

За таких обставин колегія суддів уважає, що поїздка позивача до тимчасово окупованої Автономної Республіки Крим з метою побачення з племінником за відсутності будь-яких доказів про те, що він підтримував дії країни-агресора або співпрацював з окупаційною владою, не може сама по собі свідчити про недоброчесність позивача.

Твердження ВРП у спірному рішення про те, що пояснення ОСОБА_1 від 16 липня 2024 року не підтверджують нагальну потребу відвідати тимчасово окуповану територію Автономної Республіки Крим, а навпаки спростовують, вказуючи на перевагу особистих кар`єрних інтересів над попередньо заявленими ним родинними (релігійними) зв`язками, колегія суддів уважає необґрунтованими.

Верховний Суд звертає увагу на те, що з пояснень ОСОБА_1 , які ним надавалися під час співбесіди з ВККС і ВРП, убачається, що поїздку до тимчасово окупованого Криму він пояснював лише бажанням побачитися з племінником і підтримати його, так як він перебував у Криму через проблеми з дихальними шляхами. Втім позивач не трактував цю поїздку як таку, що мала нагальну потребу.

Під час розгляду справи позивач також пояснив Суду, що причина цієї поїздки обумовлена виключно бажанням підтримання тісного сімейного зв`язку з племінником, який до того ж є його похресником, який завжди існував між ними. Позивач зазначив, що оскільки прямої заборони відвідування Криму чинне законодавство не містило, то він не міг уявити та спрогнозувати, що ця поїздка матиме такі наслідки на його шляху до професії судді. Саме цим пояснюються його міркування про те, що якщо б він усвідомлював наслідки поїздки до Криму, то спілкувався б з племінником у месенджерах і телефоном.

Наведене свідчить, що позивач, приймаючи рішення відвідати тимчасово окупований Крим, перебував у стані юридичної непередбаченості, оскільки не міг передбачати та спрогнозувати наслідки такої поведінки, яка прямо не заборонена законом.

Верховний Суд наголошує, що будь-яке втручання державного органу у право особи на повагу до приватного і сімейного життя має здійснюватися «згідно із законом».

Однак обсяг установлених у цій справі обставин вказує на те, що мало місце порушення статті 8 Конвенції в аспекті неповаги до права ОСОБА_1 на сімейне життя, яке не було виправданим і необхідним за переліченими у пункті 2 статті 8 Конвенції критеріями.

В аспекті висновку про відсутність у ОСОБА_1 сталої громадянської позиції ВРП, у спірному рішенні зазначає про приховування позивачем дійсних обставин відвідування окупованої території України, що вбачається і в манері надання ним усних пояснень - повтори, нелогічно побудовані вислови, запинання, тощо, а також вживання сполучника «якоби» під час співбесіди з ВККС.

Насамперед варто зазначити, що в законодавстві відсутнє визначення поняття «громадянська позиція», однак його сенс і зміст можна розуміти як ставлення людини до держави, громадянином якої він є, а також спрямованість її дій і вчинків у суспільстві, де вона проживає. Сталість громадянської позиції означає її незмінність.

Оцінюючи поведінку позивача під кутом наявності у нього стійкої громадянської позиції колегія суддів звертає увагу на обставини, що встановлені Судом із матеріалів особової справи позивача.

Позивач є уродженцем м. Красноармійськ Донецької області, де проживали його батьки на час заповнення ним анкети кандидата на посаду судді - 12 жовтня 2023 року. Брат позивача проживає у м. Донецьк.

З 19 липня 2005 року ОСОБА_1 зареєстрований у м. Покровську Донецької області.

До 2014 року ОСОБА_1 проживав і працював на різних посадах в державних органах у м. Донецьк.

З липня 2014 року по даний час позивач проживає у м. Києві.

У своїх поясненнях ВККС, ВРП і під час розгляду справи в суді позивач пояснював, що переїзд з м. Донецька до м. Києва був зумовлений окупацією країною-агресором Донецької області.

Окрім того, під час судового засідання 10 лютого 2025 року позивач повідомив Суду, що за його ініціативою батьки виїхали з Донецької області та наразі проживають в Одеській області.

Вищевказані обставини, на думку Верховного Суду, дають підстави не погодитися з висновком ВРП про відсутність сталої громадянської позиції у ОСОБА_1 , позаяк у 2014 році позивач зробив свідомий і чіткий вибір про неможливість проживання на окупованій території та подальшу розбудову свого життя і кар`єри на підконтрольній Україні території. Це говорить про те, що позивач вважає себе частиною саме українського суспільства.

Щодо манери висловлювань позивача, які ВРП також оцінила, як прояв відсутності сталої громадянської позиції, Верховний Суд зауважує, що індикатори не містять положень про можливість оцінювання судді чи кандидата на посаду судді на відповідність критерію доброчесності через призму правильності мовлення.

Рівень ОСОБА_1 щодо володіння державною мовою підтверджується державним сертифікатом від 26 липня 2022 року № 212, виданим Національною комісією зі стандартів державної мови.

Вдаючись у спірному рішенні до аналізу лексико-граматичних правил вживання українських слів ОСОБА_1 , ВРП не зазначає, які нормативно-правові акти, або ж її власні акти загалом передбачають оцінювання кандидата у вимірі поняття доброчесності через призму мовленнєвого та розмовного стилю.

На тлі наведеного вище Верховний Суд резюмує, що висновки ВРП про невідповідність ОСОБА_1 вимогам доброчесності у зв`язку з його поїздкою до тимчасово окупованої Автономної Республіки Крим і вживання слова «якоби» ґрунтуються на припущеннях і суб`єктивному оцінюванні фактів, на підтвердження яких докази відсутні.

За наведеного правового регулювання спірних правовідносин і встановлених у справі обставин Верховний Суд констатує, що оспорюване рішення ВРП є невмотивованим, оскільки не містить належного обґрунтування того, що поведінка ОСОБА_1 викликає обґрунтований сумнів щодо його відповідності критерію доброчесності та є обставиною, що може негативно вплинути на суспільну довіру до судової влади у разі призначення на посаду судді. Висновки ВРП щодо недоброчесності ОСОБА_1 є такими, що не узгоджуються з правом на повагу до приватного та сімейного життя, гарантованого статтею 8 Конвенції.

Таким чином дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Верховний Суд дійшов висновку, що рішення ВРП про відмову у внесенні Президентові України подання про призначення ОСОБА_1 на посаду судді не відповідає вимогам пункту 3 частини п`ятої статті 79-6 Закону №1402-VIII, а також критеріям обґрунтованості, безсторонності та розсудливості, визначеним статтею 2 КАС України, що є підставою для визнання його протиправним і скасування, а отже, позов підлягає задоволенню.

VІІ. Судові витрати

Згідно з частиною першою статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

З матеріалів справи встановлено, що при зверненні до Верховного Суду позивачем сплачено судовий збір за подання позовної заяви у розмірі 968,96 грн, що підтверджується платіжною інструкцією № 0.0.3952742414.1 від 18 жовтня 2024 року.

Ураховуючи, що Суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення адміністративного позову ОСОБА_1 , понесені ним судові витрати у вигляді судового збору слід стягнути на його користь за рахунок бюджетних асигнувань ВРП.

Керуючись статтями 241- 243, 246, 250, 255, 266 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити.

Визнати протиправним та скасувати рішення Вищої ради правосуддя від 19 вересня 2024 року № 2749/0/15-24 «Про відмову у внесенні Президентові України подання про призначення ОСОБА_1 на посаду судді Котовського міськрайонного суду Одеської області».

Зобов`язати Вищу раду правосуддя повторно розглянути рекомендацію Вищої кваліфікаційної комісії суддів України про призначення ОСОБА_1 на посаду судді Котовського міськрайонного суду Одеської області

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Вищої ради правосуддя (вул. Студентська, буд. 12-А, м. Київ, 04050; код ЄДРПОУ 00013698) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) судові витрати у розмірі 968,96 грн (дев`ятсот шістдесят вісім гривень 96 копійок).

Рішення Верховного Суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо таку скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення Верховного Суду може бути подана до Великої Палати Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Рішення складене та підписане 17 лютого 2025 року.

...........................

...........................

...........................

...........................

...........................

В.М. Соколов,

С.А. Уханенко,

М.В. Білак,

А.Г. Загороднюк,

В.Е. Мацедонська,

Судді Верховного Суду