Рішення

від 05.02.2025 по справі 497/2785/23

БОЛГРАДСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

05.02.2025

Справа № 497/2785/23

Провадження № 2/497/21/25

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05.02.2025 року Болградський районний суд Одеської області в складі:

головуючого судді Раца В.А.,

секретаря Божевої І.Д.,

без участі сторін,

розглянувши у порядку загального позовного провадження, у відкритому судовому засіданні в місті Болграді цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Болградської міської ради Одеської області, третя особа, яка заявляє самостійні вимоги - ОСОБА_2 , про визнання права власності та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , Болградської міської ради Болградського району Одеської області про визнання права власності,

ВСТАНОВИВ:

24.11.2023 року позивач ОСОБА_1 , звернувся до суду з позовом до Болградської міської ради Одеської області та просить постановити судове рішення, яким визнати за ним право власності на 1/2 частку житлового будинку з господарськими будівлями та дворовими спорудами, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , як за членом робочого двору. Також просить визнати за ОСОБА_2 право власності на іншу 1/2 частку в цьому житловому будинку, хоча та не зверталася до суду з цією вимогою.

При цьому позивач посилається на те, що станом на 14 квітня 1991 року житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 за типом відносився до робочого двору та в ньому були зареєстровані та проживали він позивач та його дружина. За правилами для робочих дворів, збудований житловий будинок, належить подружжю або одній особі, члену робочого двору. Так їм з колишньою, на даний час дружиною, як членам робочого двору належить по 1/2 частини від вищевказаного будинку. Він звернувся до державного реєстратора з заявою про реєстрацію права власності на будинок, але йому було відмовлено через відсутність у нього правовстановлюючих документів на житловий будинок. Вище перелічене стало приводом для звернення до суду з цім позовом.

Ухвалою судді від 30.11.2023 року було відкрите провадження по справі та викликано сторони у підготовче судове засідання.

Ухвалою суду від 20.02.2024 року за клопотанням ОСОБА_2 , її залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмету спору та прийнято до спільного розгляду її зустрічну позовну заяву до ОСОБА_1 , Болградської міської ради Одеської області про визнання права власності з первісним позовом. У зустрічній позовній заяві представник ОСОБА_2 адвокат Сахарова Н.М., яка підтвердила свої повноваження електронним ордером серії ВН №1324608 від 18.01.2024 року (а.с.32), просила суд визнати за позивачем право власності на житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , а ОСОБА_1 в задоволенні позову відмовити. В зустрічній позовній заяві представник позивача посилалася на те, що в 1988 році ОСОБА_2 з ОСОБА_1 під час знаходження в шлюбі придбали земельну ділянку шляхом подачі заяви до сільської ради. Договір купівлі-продажу вони не укладали. На цій земельній ділянці вони почали будувати будинок, але станом на 14.04.1991 року будинок був ще не добудований. Вони перейшли жити в будинок, тому що: по-перше не мали свого житла, по-друге, лякалися, що в них будуть красти матеріали, з яких вони будували будинок. На початку 1996 року відповідач пішов від неї до іншої жінки та в червні без її відома розірвав з нею шлюб. В 2007 році вона вийшла заміж вдруге. Її чоловік почав жити з нею в недобудованому будинку, та вони з новим чоловіком добудовували будинок. Відповідач в 2008 році був знятий з реєстрації в вказаному будинку за її заявою. З 2007 року відповідач жодного разу не був в будинку. В 2017 році вона виготовила технічний паспорт на будинок, тому що завдяки її чоловіку вони добудували та зробили внутрішній ремонт в будинку. Це вже не той будинок, який був в 1996 році. І це не є спільним майном подружжя з відповідачем. Щодо наданої позивачем довідки, то вона зазначає про відсутність в ній даних щодо добудови житлового будинку. Відповідач не звертався до неї з вимогами про поділ майна жодного разу за 27 років. Він сказав, що залишає майно дітям. Він звернувся до суду з позовом про визнання права власності на 1/2 частину будинку, до якої вже не має відношення. На підставі вище вказаного позивач за зустрічною позовною заявою вважає, що позивачем ОСОБА_1 пропущений строк звернення з вимогами про визнання його долі в сумісному майні подружжя.

04.04.2024 року від ОСОБА_3 надійшов відзив на зустрічну позовну заяву, він частково визнав позовні вимоги, а саме не заперечував проти визнання за ОСОБА_2 права власності на вище вказаний будинок в розмірі 1/2 частини. Також пояснив, що будинок не змінив своєї конфігурації з того моменту, коли він виселився з будинку, а облаштування каналізації та вигрібної ями не є істотною зміною в будівництві.

26.08.2024 року ОСОБА_2 надала заяву про застосування наслідків сплину строків позовної давності, в якій посилається на те, що згідно з п.9 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок» від 04.10.1991 року №7, право власності на жилий будинок, збудований громадянином на відведеній в установленому порядку земельній ділянці і прийнятий в експлуатацію, виникає з часу його реєстрації у виконкомі місцевої ради. Об`єкти нерухомого майна, до складу яких входять самочинно збудовані (реконструйовані переплановані) об`єкти, не є об`єктами права власності (ч.2 ст.376 ЦК України), а тому не можуть бути предметом поділу (виділу). Так, між нею та ОСОБА_4 у 1996 році було розірвано шлюб, а у 2008 році позивача знято з реєстрації місця проживання у спірному домоволодінні. З наведеного убачається, що він мав право звернутися з зазначеним позовом до суду протягом 3 років починаючи з 2008 року, тобто до 2011 року включно, проте, звернувся у 2023 році поза межами строку позовної давності.

16.10.2024 року від ОСОБА_1 надійшла заява, в якій він заперечує проти застосування наслідків спливу позовної давності. Також просив відмовити в задоволенні зустрічного позову.

Ухвалою суду від 16 жовтня 2024 року по справі закрито підготовче провадження та призначено судовий розгляд.

11.11.2024 року від ОСОБА_2 надійшли додаткові пояснення до заяви про застосування наслідків сплину строків позовної давності та заява про залишення зустрічного позову без розгляду, в якій заявник посилається на те, що записи в погосподарських книгах про віднесення вказаного господарства до суспільної групи господарств колгоспний двір, самі по собі не є достатніми та належними доказами на підтвердження зазначених обставин, оскільки суспільна група господарства визначалась залежно від роду занять голови господарства (сім`ї), а не відповідних записів сільської ради у погосподарських книгах. Такий будинок може відноситися до суспільної групи господарств робітничий дім, однак в такому випадку положення ч.1 ст. 120, ст. 123 ЦК УРСР режим правоволодіння цим майном не регулюють. Спірний будинок станом на 14.04.1991 року по типу відносився до робочого двору. На думку заявника строк позовної давності почав плинути з 2008 року, тобто з року, поли ОСОБА_3 було знято з реєстрації у спірному домоволодінні.

Сторони у підготовче засідання не з`явилися.

Позивач ОСОБА_1 та третя особа, яка заявляє самостійні вимоги - ОСОБА_2 за первісним позовом, а за зустрічний позовом відповідач та позивач, надали 16.10.2024 року заяви про розгляд справи за їх відсутності, ОСОБА_1 на своїх позовних вимогах наполягав, ОСОБА_2 позовні вимоги ОСОБА_1 не визнала, просила суд відмовити в їх задоволенні у зв`язку з пропущенням відповідних строків, її позов до ОСОБА_1 просила залишити без розгляду (а.с.102, 103).

Представник відповідача - Болградської міської ради Одеської області, Арнаутов М.І., який здійснює свої повноваження на підставі довіреності, надіслав через підсистему "Електронний суд" 30.12.2024 року заяву про розгляд справи без участі представника міської ради, справу просив вирішити відповідно до норм чинного законодавства, за наявними в матеріалах справи даними. Також представник 16.01.2025 року надав через систему «Електронний суд» заяву, в якій також зазначив, що підстав для задоволення заяви ОСОБА_2 про застосування наслідків сплину позовної давності не вбачає, заяву не підтримуємо; справу просить розглядати із урахуванням їхньої заяви від 30.12.2024 року.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, суд прийшов до висновку, що первісний позов підлягає задоволенню в повному обсязі, а зустрічна позовна заява залишенню без розгляду у зв`язку з наданням відповідної заяви позивачем.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно зі ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Зі ст. 81 ЦПК України вбачається, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом. Відповідно до ст. 392 ЦК України власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Щодо вимоги про визнання права власності члена робочого двору.

Так, 15 квітня 1991 року набув чинності Закон України від 07 лютого 1991 року № 697-XII "Про власність", яким було передбачено право спільної власності громадян, гарантії захисту права власності, правомірності володіння майном.

Положення статей 17, 18 Закону "Про власність" щодо спільної сумісної власності поширюються на правовідносини, які виникли після введення в дію цього Закону (з 15 квітня 1991 року). До правовідносин, що виникли раніше, застосовується діюче на той час законодавство. Зокрема, спори щодо майна колишнього колгоспного двору, яке було придбане до 15 квітня 1991 року, мають вирішуватися за нормами, що регулювали власність цього двору, а саме: а) право власності на майно, яке належало колгоспному двору і збереглося після припинення його існування, мають ті члени двору, котрі до 15 квітня 1991 року не втратили права на частку в його майні. Такими, що втратили це право, вважаються працездатні члени двору, які не менше трьох років підряд до цієї дати не брали участі своєю працею і коштами у веденні спільного господарства двору (в цей строк не включається час перебування на дійсній строковій військовій службі, навчання в учбовому закладі, хвороба); б) розмір частки члена двору визначається виходячи з рівності часток усіх його членів, включаючи неповнолітні та непрацездатних. Частку працездатного члена двору може бути зменшено або відмовлено у її виділенні при недовгочасному його перебуванні у складі двору або незначній участі працею чи коштами в господарстві двору. Особам, які вибули з членів двору, але не втратили права на частку в його майні, вона визначається виходячи з того майна двору, яке було на час їх вибуття і яке збереглося.

Отже, всі члени колгоспного двору, які були такими станом на 15 квітня 1991 року, мали право спільної сумісної власності на майно колгоспного двору. Наведене узгоджується з правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 22 січня 2019 року у справі № 713/1310/17-ц.

Правильне застосування судами норм статей 120, 123 ЦК УРСР передбачає з`ясування питання про віднесення будинку до відповідної суспільної групи господарств.

Подібний за змістом правовий висновок, викладений у постановах Верховного Суду України від 15 січня 2014 року у справі № 6-145цс13, від 24 грудня 2014 року у справі № 6-192цс14, від 18 листопада 2015 року у справі № 6-350цс15.

Спеціальним нормативним актом, який визначає порядок ведення погосподарського обліку в сільських радах, є Вказівки по веденню книг погосподарського обліку в сільських Радах народних депутатів, затверджені наказом Центрального статистичного управління СРСР від 13 квітня 1979 року № 112/5 (далі - Вказівки № 112/5), а згодом Вказівки № 5-24/26 та Вказівки № 69), які були замінені Інструкцією ведення погосподарського обліку в сільських Радах народних депутатів, затверджених наказом Міністерства статистики України від 22 лютого 1995 року № 48.

Згідно зі змістом Вказівок № 112/5 і 69 суспільна група господарства визначалась залежно від роду занять голови господарства (сім`ї). Особи, які працювали в колгоспі, але не були членами колгоспу, належали до суспільної групи робітників або службовців залежно від займаної посади.

Відповідно до абзацу 2 пункту 20 Вказівок № 112/5 виключенням із загального порядку були лише господарства, в яких проживали працюючі члени колгоспу. Такі господарства, незалежно від роду занять голови господарства, відносилися до господарств колгоспників.

У пункті 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року № 20 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності» роз`яснено, що, розглядаючи позови, пов`язані зі спільною власністю громадян, суди повинні виходити з того, що відповідно до чинного законодавства спільною сумісною власністю є: майно, нажите подружжям за час шлюбу (ст. 16 Закону "Про власність", ст. 22 Кодексу про шлюб та сім`ю України). Розмір часток у спільній сумісній власності подружжя визначається за нормами Кодексу про шлюб та сім`ю (далі - КпШС України).

Відповідно до статті 112 Цивільного кодексу Українського РСР (далі - ЦК Української РСР) майно може належати на праві спільної власності двом або кільком громадянам.

Статтями 22, 28, 29 КпШС України, чинного до 01 січня 2004 року, передбачено, що майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування та розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядав за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку. В разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними.

Питання набуття права власності на житлові будинки регулювались Указом Президії Верховної Ради СРСР від 26 серпня 1948 року «Про право громадян на купівлю і будівництво індивідуальних житлових будинків» (далі - Указ від 26 серпня 1948 року, який втратив чинність 22 лютого 1988 року на підставі Указу Президії Верховної ради СРСР "Про визнання такими, що втратили чинність, Указу Президії Верховної Ради СРСР "Про право громадян на купівлю і будівництво індивідуальних жилих будинків" і статті 1 Указу Президії Верховної Ради СРСР "Про внесення змін до деяких законодавчих актів СРСР у питаннях охорони природи і раціонального використання природних ресурсів") і прийнятою відповідно до Указу від 26 серпня 1948 року постановою Верховної ради СРСР від 26 серпня 1948 року «Про порядок застосування Указу Президії Верховної Ради СРСР від 26 серпня 1948 року «Про право громадян на купівлю і будівництво індивідуальних житлових будинків» (далі - Постанова від 26 серпня 1948 року), які, зокрема, визначали умови та правові наслідки будівництва.

Згідно зі статтею 1 Указу від 26 серпня 1948 року кожен громадянин і кожна громадянка мали право купити або збудувати для себе на праві особистої власності жилий будинок на один або два поверхи з числом кімнат від однієї до п`яти, як у місті, так і поза містом.

Пункт 2 Постанови від 26 серпня 1948 року визначав, що земельні ділянки для будівництва індивідуальних жилих будинків відводяться за рахунок земель міст, селищ, держземфонду і земель держлісфонду у безстрокове користування, а збудовані на цих ділянках будинки є особистою власністю забудовника.

Отже, за Указом від 26 серпня 1948 року та Постановою від 26 серпня 1948 року підставою виникнення у громадянина права власності на жилий будинок був сам факт збудування ним його з додержанням вимог цих актів законодавства. Ці правові акти не пов`язували виникнення права власності на житловий будинок із проведенням його реєстрації.

Порядок реєстрації будинків та домоволодінь у містах і селищах міського типу Української РСР був встановлений Інструкцією, затвердженою Міністерством комунального господарства Української РСР 31 січня 1966 року. Згідно з пунктами 4, 7 цієї Інструкції підлягали реєстрації всі будинки і домоволодіння, у тому числі, належні громадянам на праві особистої власності, і здійснювалась вона на підставі документів, що встановлюють право власності (правовстановлюючих документів, перелік яких додано до вказаної Інструкції), в тому числі, й на підставі записів у погосподарських книгах (п. 20 Інструкції). Тобто, записи у погосподарських книгах визнавались в якості актів органів влади (публічних актів), що підтверджують право приватної власності.

Відповідно до ст. 16 Закону України «Про власність» майно, нажите подружжям за час шлюбу, належить їм на праві спільної сумісної власності.

Виходячи зі змісту ст. 22 КпШС, яка діяла на момент виникнення права власності на житловий будинок та перебування ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у зареєстрованому шлюбі, діяла абсолютна презумпція спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу.

Ця презумпція могла бути спростована одним із подружжя. Один із подружжя може оспорювати поширення режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі, в судовому порядку.

Судом встановлено, що станом на 14 квітня 1991 року об`єкт погосподарського обліку за адресою: АДРЕСА_1 відносився до суспільної групи робочий двір, тобто було спільним майном подружжя: голова домогосподарства ОСОБА_1 , 1962 року народження, дружина ОСОБА_5 , 1965 року народження, також з ними в будинку був зареєстрований та проживав син ОСОБА_6 , що підтверджується довідкою вих.№414 від 08.08.2022 року, виданою старостою с.Табаки Терзі В.В. (а.с.12).

Як вбачається з технічного паспорту на будинок садибного типу з господарськими будівлями та спорудами, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , виготовленого 10 серпня 2022 року КП «Болградське бюро технічної інвентаризації» на замовлення ОСОБА_1 (а.с.16-19), рік спорудження всіх будівель та споруд за цією адресою 1988 рік, тобто під час перебування ОСОБА_1 та ОСОБА_2 в зареєстрованому шлюбі. Що також підтверджується копією технічного паспорту на житловий будинок наданий третьою особою ОСОБА_2 (а.с.41-43).

Шлюб між подружжям було розірвано 11 червня 1996 року, що підтверджується свідоцтвом про розірвання шлюбу серії НОМЕР_1 від 11 червня 1996 року (а.с.40).

На даний час в будинку зареєстровані ОСОБА_2 , та їх спільні діти ОСОБА_6 та ОСОБА_7 , що підтверджується довідкою старости Табаківського старостінського округу Болградської міської ради Терзі В. за вих.№15 від 16.01.2024 року (а.с.45), також відповідно до довідки за вих.№16 від 16.01.2024 року ОСОБА_1 за вищевказаною адресою не значиться, знятий з реєстрації з 2008 року (а.с.46). Що стало підставою для зняття фактичного власника майна з реєстрації в належному йому будинку (1/2 частини) суду надано не було, тому суд не має можливості надати висновок щодо правомірності зняття позивача з реєстрації, чи було йому відомо про це суду також не надано відповідних доказів.

На час звернення до суду з цим позовом ОСОБА_1 зареєстрований за іншою адресою: АДРЕСА_2 (а.с.7), але факт реєстрації особи за іншою адресою не позбавляє його права на власність на інше житлове приміщення.

Так, рішенням державного реєстратора прав на нерухоме майно №69843249 від 20.10.2023 року позивачу відмовлено у проведенні державної реєстрації права власності на вищевказаний житловий будинок через відсутність правовстановлюючого документу на житловий будинок (а.с.13), що стало приводом для звернення до суду.

Належність правовстановлюючих документів встановлюється судом відповідно до законодавства, яке було чинним на час набуття права власності на житловий будинок, споруду, зокрема відповідно до Інструкція про порядок реєстрації будинків та домоволодінь у містах і селищах міського типу Української РСР, затвердженої Міністерством комунального господарства УРСР 31 січня 1966 року та погодженої з Верховним Судом УРСР 15 січня 1966 року, який втратив чинність згідно з наказом Державного комітету України по житлово-комунальному господарству від 13 грудня 1995 року, та інших нормативно-правових актів.

Вказана Інструкція передбачала обов`язкову реєстрацію (інвентаризацію) будинків і домоволодінь у межах міст і селищ (п. 4 Інструкції), в тому числі й на підставі записів у погосподарських книгах (п. 20 Інструкції).

Тобто записи у погосподарських книгах визнавались в якості актів органів влади (публічних актів), що підтверджують право приватної власності.

В свою чергу, погосподарські книги є особливою формою статистичного обліку, що здійснювався в Україні (УРСР) із 1979 року. В погосподарських книгах при визначенні року побудування зазначається рік введення в експлуатацію будинку.

Відповідно до положень нормативно-правових актів, які були чинними на час виникнення спірних правовідносин, а саме: Технічних вказівок по веденню книжок погосподарського обліку в сільських радах, затверджених Центральним статистичним управлінням при Раді Міністрів СРСР 27 червня 1972 року, Вказівок по веденню погосподарського обліку в сільських радах народних депутатів, затверджених Центральним статистичним управлінням при Раді Міністрів СРСР 13 квітня 1979 року № 112/5, Вказівок по веденню погосподарського обліку в сільських радах народних депутатів, затверджених Центральним статистичним управлінням при Раді Міністрів СРСР 12 травня 1985 року № 5-24/26, суспільна група господарства переважно встановлюється залежно від роду занять глави сім`ї. Глава сім`ї визначається в кожному конкретному випадку повнолітніми членами сім`ї за їхньою взаємною згодою. Залежно від роду занять глави сім`ї господарство відноситься до суспільної групи колгоспників, робочих, службовців, кустарів чи селян-одноосібників. Виняток із загального правила складають господарства, в яких проживають працюючі члени колгоспу. Такі господарства, незалежно від роду занять глави сім`ї, відносяться до господарства колгоспників.

Відповідно до правової позиції Верховного Суду України по цивільній справі №6-145цс13 Порядок введення погосподарського обліку в сільських радах визначався Вказівками по введенню погосподарського обліку в сільських народних депутатів (далі - Вказівки), затвердженими постановою Державного комітету статистики СРСР (далі - Держкомстат СРСР) від 12 травня 1985 року № 5-24/26, а згодом Вказівками, затвердженими постановою Держкомстату СРСР від 25 травня 1990 року № 69.

Згідно із зазначеними Вказівками суспільна група господарства визначалась залежно від роду занять голови господарства (сім`ї). Особи, які працювали у колгоспі, але не були членами колгоспу, відносились до суспільної групи робочих або службовців залежно від займаної посади.

На підставі вище вказаного судом встановлено, що власниками житлового будинку є ОСОБА_1 та ОСОБА_2 в рівних частках по 1/2 за кожним, тобто вимога ОСОБА_1 про визнання за ним права власності на 1/2 частину вище вказаного будинку знайшла своє підтвердження, тому підлягає задоволенню.

Також суд роз`яснює третій особі - ОСОБА_2 , що вона має право на звернення до суду з позовом про відшкодування витрат на облаштування житлового будинку, проведення комунікацій, тощо з моменту припинення обслуговування цього будинку ОСОБА_1 , та накладні (а.с.47-а.с.53) можуть бути доказами у данному спорі.

Щодо застосування строків позовної давності.

Так, в своїй заяві від 26.08.2024 року третя особа ОСОБА_2 просить застосувати до вимог ОСОБА_1 строки позовної давності, посилаючись на той факт, що по-перше: станом на 14.04.1991 року житловий будинок предмет спору у даній справі, був не добудований (самочинно збудований) та не може бути предметом поділу (виділу), а тому не можливо призначити експертизу; по-друге: у 2008 році позивача знято з реєстрації з місця проживання у спірному домоволодінні та саме з цієї дати на думку третьої особи необхідно рахувати три роки позовної давності.

Відповідно до вимог ст.ст. 52,53 ЦПК України треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, можуть вступити у справу до закінчення підготовчого провадження або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження, подавши позов до однієї або декількох сторін. Треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, користуються усіма правами і несуть усі обов`язки позивача. Треті особи, які не заявляють самостійних вимог, мають процесуальні права і обов`язки, встановлені статтею 43 цього Кодексу, а саме подавати заяви та клопотання, надавати пояснення суду, наводити свої доводи, міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, і заперечення проти заяв, клопотань, доводів і міркувань інших осіб.

Тобто третя особа ОСОБА_2 , яка була залучена до участі в справі, як третя особа, яка заявляє самостійні вимоги, але в подальшому просила залишити їх без розгляду, має всі права учасників справи, та може заявляти клопотання про застосування відповідних строків.

Згідно з частиною першою статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Відповідно до статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності. Визнання закону таким, що втратив чинність, припиняє його дію в повному обсязі.

З огляду на вищезазначені вимоги в указаній справі повинні застосовуватись положення актів цивільного законодавства, чинні на момент виникнення спірних правовідносин, а саме ЦК Української РСР 1963 року.

Згідно з статтею 71 ЦК УРСР, чинного на час виникнення спірних правовідносин, загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки.

Відповідно до положень статті 76 ЦК УРСР перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права.

За змістом пункту 6 Прикінцевих і перехідних положень ЦК України правила цього Кодексу щодо позовної давності стосуються тільки тих позовів, строк пред`явлення яких, встановлений попереднім законодавством, не сплив до 01 січня 2004 року. Якщо ж строк позовної давності закінчився до зазначеної дати, то до відповідних відносин застосовуються правила про позовну давність, передбачені ЦК УРСР 1963 року.

Відповідно до статей 71, 75 ЦК УРСР загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено позовна давність, встановлюється в три роки і позовна давність застосовується судами незалежно від заяви сторін.

Статтею 80 ЦК УРСР встановлено, що закінчення строку позовної давності до пред`явлення позову є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважною причину пропуску строку позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Згідно зі ст. 76 ЦК УРСР перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права. Аналогічним чином питання початку перебігу позовної давності визначені і в ст. 261 ЦК України, згідно якої перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або особу, яка його порушила.

Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Такої правової позиції дійшов Верховний суд України під час розгляду справи № 6-2469цс16.

Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»).

У справі що розглядається правовстановлюючий документ не видавався, до 20 жовтня 2023 року жодний з власників не звертався для реєстрації свого права власності на вище вказаний будинок та фактично ОСОБА_1 не міг знати про стан своїх майнових прав, зокрема щодо неможливості реєстрації свого права власності на житловий будинок як члена робочого двору.

На підставі вище викладено суд вважає, що перебіг позовної давності почав плинути з 20 жовтня 2023 року, тобто з моменту отримання позивачем відмови в проведенні реєстраційних дій, тому відмовляє в задоволенні заяви третьої особи ОСОБА_2 про застосування наслідків сплину строків позовної давності до позовної вимоги ОСОБА_1 .

Щодо посилання третьої особи на самочинне будівництво, то слід зазначити, що за загальним правилом, закріпленим у частині другій статті 373 ЦК України, особа, яка здійснила самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

За змістом ч.1 ст. 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

У пункті 4 Постанови Пленуму ВССУ від 30.03.2012 № 6 «Про практику застосування судами статті 376 Цивільного кодексу України (про правовий режим самочинного будівництва)» вказано, що при розгляді справ зазначеної категорії судам слід мати на увазі, що самочинним вважається будівництво житлового будинку, будівлі, споруди, іншого нерухомого майна, якщо вони збудовані (будуються) на земельній ділянці, що не була відведена особі, яка здійснює будівництво; або відведена не для цієї мети; або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи належно затвердженого проекту; або з істотним порушенням будівельних норм і правил.

Тобто, нерухоме майно класифікується як самочинно збудоване за різними критеріями, зокрема за критерієм будівництва без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи належно затвердженого проекту.

Оцінивши зібрані у справі докази, суд дійшов висновку, що житловий будинок, який збудований позивачем та третьою особою не є самочинним будівництвом, на цей будинок виготовлена технічна документація, представник відповідача Болградської міської ради в заяві від 25.12.2023 року не заперечував проти задоволення заявлених позовних вимог, тому суд відхиляє ці доводи третьої особи.

Щодо зустрічного позову.

Ухвалою суду від 20.02.2024 року було прийнято до спільного розгляду зустрічну позовну заяву ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , Болградської міської ради Болградського району Одеської області про визнання права власності з первісним позовом.

11.11.2024 року до суду надійшла заява ОСОБА_2 про залишення її зустрічної позовної заяви без розгляду на підставі п.5 ч.1 ст. 257 ЦПК України.

Згідно з ч.ч.1, 3 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Як вбачається з п.5 ч.1 ст. 257 ЦПК України, суд постановляє ухвалу про залишення позову без розгляду, якщо позивач до початку розгляду справи по суті подав заяву про залишення позову без розгляду.

Ознайомившись в судовому засіданні з матеріалами справи, в тому числі з заявою ОСОБА_2 , суд вважає, що заява про залишення без розгляду зустрічної позовної заяви підлягає задоволенню.

На підставі вищевикладеного, керуючись ст.ст.328,392 ЦК України, ст.ст.12,81, 82, 257, 259, 263-265 354 ЦПК України, суд,

УХВАЛИВ:

Позов ОСОБА_1 до Болградськоїміської радиОдеської області,третя особа,яка заявляєсамостійні вимоги- ОСОБА_2 ,про визнанняправа власності - задовольнити.

Визнати за ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_2 , право власності на 1/2 частину житлового будинку з господарськими будівлями та дворовими спорудами при ньому, розташованому по АДРЕСА_1 .

Зустрічний позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , Болградської міської ради Болградського району Одеської області про визнання права власності - залишити без розгляду.

Рішення може бути оскаржено до Одеського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Суддя В.А. Раца