Рішення

від 17.02.2025 по справі 927/1133/24

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЧЕРНІГІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Іменем України

РІШЕННЯ

17 лютого 2025 року м. Чернігівсправа № 927/1133/24 Господарський суд Чернігівської області у складі судді Фесюри М.В., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження справу

за позовом: Товариства з обмеженою відповідальністю "Торговий Дім"Агроальянс",

код ЄДРПОУ 37303065, Запорізьке Шосе, буд. 62 А, м. Дніпро, 49041,

до відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю "Промінь",

код ЄДРПОУ 30829348, вул. Пряма, буд. 314-А, м. Семенівка, Новгород-Сіверський район, Чернігівська область, 15400,

про стягнення 73 686,64 грн

без повідомлення (виклику) сторін

Обставини справи:

11.12.24, до Господарського суду Чернігівської області від Товариства з обмеженою відповідальністю "Торговий Дім"Агроальянс" надійшла позовна заява про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю "Промінь" 73 686,64 грн, в тому числі 16 858,98 грн боргу, 56 827,66 грн % річних.

Позовні вимоги позивач мотивує неналежним виконанням ТОВ "Промінь" своїх зобов`язань з оплати поставлених позивачем запасних частин та сервісного обслуговування.

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 21.10.24 справу №927/1133/24 передано на розгляд судді Фесюрі М.В.

Ухвалою суду від 16.12.24 позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі та ухвалено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

Крім того, даною ухвалою відповідачу встановлено строк для подання до суду та позивачу у порядку, визначеному ст. 165, 251 Господарського процесуального кодексу України, відзиву на позовну заяву разом з усіма доказами, які підтверджують обставини, на яких ґрунтуються його заперечення, якщо такі докази не надані позивачем, та попереджено відповідача, що у разі ненадання відзиву у встановлений строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами.

Ухвала суду про відкриття провадження у справі від 16.12.24 направлена позивачу та відповідачу до електронних кабінетів останніх в підсистемі Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи "Електронний суд" та згідно довідок про доставку електронного листа, роздрукованих з комп`ютерної програми "Діловодство спеціалізованого суду", були доставлені до електронних кабінетів позивача 16.12.24 19:21, відповідача 16.12.24 19:21.

Відповідно до п. 2 ч. 6 ст. 242 Господарського процесуального кодексу України, днем вручення судового рішення є, зокрема, день отримання судом повідомлення про доставлення копії судового рішення до електронного кабінету особи. Якщо судове рішення надіслано до електронного кабінету пізніше 17 години, судове рішення вважається врученим у робочий день, наступний за днем його відправлення, незалежно від надходження до суду повідомлення про його доставлення.

Враховуючи вищенаведені положення ч. 6 ст. 242 Господарського процесуального кодексу України, ухвала суду від 16.12.24 є такою, що отримана сторонами 17.12.24.

Як наслідок останнім днем встановленого судом процесуального строку для подання відповідачем відзиву на позовну заяву (як і клопотання про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням сторін) є 31.12.24 (з урахуванням правил обчислення процесуальних строків).

Відповідач процесуальним правом на подання відзиву не скористався, строк для надання відзиву сплив.

За частиною 2 статті 178 ГПК України в разі ненадання відповідачем відзиву в установлений судом строк без поважних причин, суд має право вирішити спір за наявними матеріалами справи.

Судочинство в господарських судах здійснюється на засадах диспозитивності та змагальності сторін (статті 13, 14 ГПК України).

Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом.

Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, установлених законом.

Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, установлених цим Кодексом.

Відповідно до статті 248 ГПК України суд розглядає справи в порядку спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів з дня відкриття провадження в справі.

Суд також врахував, що в силу вимог частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов`язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Суд констатує, що сторонами не заявлені клопотання щодо розгляду даної справи в судовому засіданні з повідомленням (викликом) учасників справи, в порядку визначеному статтею 252 ГПК України. Право сторін на подачу до суду клопотань наведеного змісту роз`яснене при відкритті провадження в справі в ухвалі суду від 16.12.24.

Суд дійшов висновку, що наявних у справі матеріалів достатньо для вирішення спору по суті.

Згідно з ч. 4 ст. 240 Господарського процесуального кодексу України, у разі неявки всіх учасників справи у судове засідання, яким завершується розгляд справи, або у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, суд підписує рішення (повне або скорочене) без його проголошення.

Розглянувши матеріали справи, всебічно та повно дослідивши надані докази, суд ВСТАНОВИВ:

Обґрунтовуючи пред`явлені вимоги, позивач вказує, що між ним (постачальник) та Товариством (покупець) було досягнуто домовленості щодо поставки товару (запасних частин) та здійснення сервісного обслуговування/ремонту сільськогосподарської техніки Товариства з обмеженою відповідальністю "Промінь", а Товариство з обмеженою відповідальністю "Промінь", у свою чергу, зобов`язувалось оплатити надані послуги та використані запасні частини.

Як вказує позивач, на виконання означених домовленостей Товариством з обмеженою відповідальністю "Торговий Дім"Агроальянс" було поставлено запасні частини та здійснено сервісне обслуговування/ремонт сільськогосподарської техніки Товариства з обмеженою відповідальністю "Промінь", що підтверджується Актами виконаних робіт №66152 та №68200 та реєстрацією податкових накладних на загальну суму 16 858,98 грн. Однак, вказує позивач, незважаючи на належне виконання ним своїх зобов`язань, станом на день звернення до суду, оплати за запасні частини та сервісне обслуговування від Товариства з обмеженою відповідальністю "Промінь" не надходили, у зв`язку з чим утворилась заборгованість у розмірі 16 858,98 грн.

Також, посилаючись на приписи ст. 365 Цивільного кодексу України та погоджені у підписаних Сторонами Актах виконаних робіт умови щодо нарахування 365% річних на суму боргу за весь час прострочення, у разі порушення відповідачем строків оплати більше тридцяти днів, позивачем нараховано та заявлено до стягнення також 365% річних за період з 01.01.24 по 03.12.24 у розмірі 56 827,66 грн.

Надаючи правову оцінку відносинам, що склались між сторонами, суд виходить з такого.

Відповідно до ч. 1 ст. 202 та ч. 1 ст. 205 Цивільного кодексу України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків, правочин може вчинятися усно або в письмовій, електронній формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.

Відповідно до ст. 173 Господарського кодексу України господарським визнається зобов`язання, що виникає між суб`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб`єкт (зобов`язана сторона, у тому числі боржник) зобов`язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб`єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб`єкт (управлена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку.

Згідно ст. 193 Господарського кодексу України суб`єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим кодексом.

Договір є підставою виникнення цивільних прав і обов`язків (ст. 11, 626 Цивільного кодексу України), які мають виконуватись належним чином і в установлений строк відповідно до договору (ст. 526 Цивільного кодексу України), а одностороння відмова від виконання зобов`язання не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 525 Цивільного кодексу України).

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковим відповідно до актів цивільного законодавства (ч. 1 ст. 628 Цивільного кодексу України).

Відповідно до ч. 2 та ч. 3 ст. 180 Господарського кодексу України господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода. При укладенні господарського договору сторони зобов`язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.

Частиною 1 ст. 181 Господарського кодексу України передбачено, що господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого печатками. Допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів.

В обґрунтування заяви позивач зазначив, що між сторонами склалися господарські відносини шляхом укладення господарського договору у спрощений спосіб, на підставі чого Позивачем було поставлено запасні частини та здійснено сервісне обслуговування/ремонт сільськогосподарської техніки Відповідача, що підтверджується Актами виконаних робіт №66152 та №68200.

Згідно зі ст. 77 Господарського процесуального кодексу України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Доказами реального здійснення господарської операції є первинні документи, які підтверджують фактичну поставку товарів продавцем та їх отримання покупцем, а також документи, що підтверджують факт використання придбаних товарів у власній господарській діяльності покупця (висновок, викладений у постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 19 червня 2018 року у справі № 804/15389/15, постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 26 березня 2019 року у справі № 925/291/18).

За своєю правовою природою первинні документи є документами, які посвідчують виконання зобов`язань (констатують, фіксують певні факти господарської діяльності в правовідносинах між сторонами) та мають юридичне значення для встановлення обставин такого виконання (аналогічний висновок викладений у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 10.2020 у справі № 909/146/19).

Судом встановлено, що у справі відсутні докази того, що між Сторонами по справі виникли договірні зобов`язання, оформлені у спрощений спосіб, оскільки відповідних документів про зміст зобов`язання та про поставку товару та надання послуг з сервісного обслуговування, за підписами обох сторін у справу не подано. У позовній заяві позивач зазначив, що останнім було поставлено запасні частини та здійснено сервісне обслуговування/ремонт сільськогосподарської техніки Відповідача, що підтверджується Актами виконаних робіт №66152 та №68200. Однак, зазначені Акти в матеріалах справи відсутні.

До матеріалів справи позивачем в якості доказу залучено Акт № звірки взаємних розрахунків від 29.11.2024 року, який з боку відповідача не підписаний.

Суд зазначає, що акт звірки розрахунків в будь-якому випадку не є первинним обліковим документом, виконує в бухгалтерському обліку допоміжну функцію для спрощення взаємних розрахунків за договорами і звірки фактів сплати коштів, використовується виключно в бухгалтерських службах і підлягає оцінці та перевірці судом нарівні з іншими документами у справі.

Верховним Судом у постанові від 11.09.2019 по справі №902/1260/15 зазначено, що акт звіряння взаєморозрахунків не є первинним документам, а відтак не є належним та допустимим доказом, з якого можливо встановити беззаперечну заборгованість. Акт звіряння взаєморозрахунків може лише опосередковано свідчити про наявність боргу за договором, однак судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях.

За висновками Верховного Суду, що викладені у постановах від 05.03.2019 по справі №910/1389/18, від 10.09.2019 по справі №916/2403/18, від 19.09.2019 по справі №910/14566/18, від 04.12.2019 по справі №916/1727/17, акт звірки може вважатися доказом у справі в підтвердження певних обставин, зокрема в підтвердження наявності заборгованості суб`єкта господарювання, її розміру, визнання боржником такої заборгованості тощо. Однак, за умови, що інформація, відображена в акті підтверджена первинними документами та акт містить підписи уповноважених на його підписання сторонами осіб. Як правило, акти звірок розрахунків (чи заборгованості) складаються та підписуються бухгалтерами контрагентів і підтверджують остаточні розрахунки сторін на певну дату.

Отже, акт звірки взаєморозрахунків сам по собі не є первинним документом та, може бути належним доказом на підтвердження наявності заборгованості, лише за наявності первинних документів.

Таким чином, матеріали справи не містять жодних первинних документів як належних доказів на підтвердження факту виникнення між сторонами по справі договірних зобов`язань та наявності у відповідача заборгованості перед позивачем.

Окрім того, суд зазначає, що за приписами частин третьої, восьмої статті 19 ГК України, обов`язком суб`єктів господарювання є ведення бухгалтерського обліку та подання фінансової звітності згідно із законодавством, що забезпечує здійснення державою контролю і нагляду за господарською діяльністю суб`єктів господарювання, а також за додержанням ними податкової дисципліни.

Відповідно до пункту 201.1 статті 201 ПК України на дату виникнення податкових зобов`язань платник податку зобов`язаний скласти податкову накладну в електронній формі з дотриманням умови щодо реєстрації у порядку, визначеному законодавством, електронного підпису уповноваженої платником особи та зареєструвати її в Єдиному реєстрі податкових накладних у встановлений цим Кодексом термін.

Згідно з пунктом 201.7 статті 201 ПК України податкова накладна складається на кожне повне або часткове постачання товарів/послуг, а також на суму коштів, що надійшли на поточний рахунок як попередня оплата (аванс).

При здійсненні операцій з постачання товарів/послуг платник податку - продавець товарів/послуг зобов`язаний в установлені терміни скласти податкову накладну, зареєструвати її в Єдиному реєстрі податкових накладних та надати покупцю за його вимогою (пунктом 201.10 статті 201 цього Кодексу).

Податкові накладні, отримані з Єдиного реєстру податкових накладних, є для отримувача товарів/послуг підставою для нарахування сум податку, що відносяться до податкового кредиту, тобто спричиняють правові наслідки.

Підставою для виникнення в платника права на податковий кредит з податку на додану вартість є факт реального здійснення операцій з придбання товарно-матеріальних цінностей з метою їх використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку, а також оформлення відповідних операцій належним чином складеними первинними документами, які містять достовірні відомості про їх обсяг та зміст.

Встановлюючи правило щодо обов`язкового підтвердження сум податкового кредиту, врахованих платником ПДВ при визначенні податкових зобов`язань, законодавець, безумовно, передбачає, що ці документи є достовірними, тобто операції, які вони підтверджують, дійсно мали місце.

Такий висновок сформовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 29.06.2021 зі справи № 910/23097/17.

З урахуванням наведеного Верховний Суд зазначає, що, оцінюючи податкові накладні у сукупності з іншими доказами у справі, господарські суди повинні враховувати фактичні дії як постачальника так і покупця щодо відображення ними в податковому та бухгалтерському обліку постачання спірного товару.

Якщо сторона заперечує факт передачі товару за договором поставки за податковими накладними, але одночасно реєструє податкові накладні на придбання товарів від постачальника та формує як покупець податковий кредит за фактом поставки товару на підставі спірних видаткових накладних, і жодним чином не пояснює свої дії та правову підставу виникнення в платника права на податковий кредит з ПДВ за цими накладними, то така поведінка сторони не є добросовісною та розумною. У такому випадку дії сторони з реєстрації податкових накладних засвідчують волю до настання відповідних правових наслідків, тому податкова накладна, виписана однією стороною в договорі (постачальником) на постачання послуг на користь другої сторони (покупця), може бути допустимим доказом факту прийняття товару від контрагента на визначену суму, якщо покупець вчинив юридично значимі дії, зокрема, відобразив податковий кредит за вказаною господарською операцією з контрагентом.

Судом встановлено, що на підтвердження здійснення господарської операції позивачем долучено до матеріалів справи податкові накладні №25082021 та №13082021, складені ним за результатами проведення господарських операцій. Водночас у матеріалах справи відсутні на підтвердження відображення Відповідачем цих господарських операцій у своїй податковій звітності та вчинення останнім юридично значимих дій по оформленню податкового кредиту, у зв`язку з чим у суду відсутні допустимі докази щодо вчинення відповідачем юридично значимих дій з оподаткування.

З огляду на відсутність саме первинних документів, які б підтверджували здійснення позивачем господарських операцій з поставки та надання послуг з сервісного обслуговування, на підставі яких суд мав би можливість встановити факт виникнення у відповідача зобов`язання та наявності відповідної заборгованості, про яку стверджує позивач, заявлені позовні вимоги задоволенню не підлягають.

Згідно з частинами 1, 3 статті 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Частинами 1, 3 статті 74 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу свої вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Обов`язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи. Важливим елементом змагальності процесу є стандарти доказування - спеціальні правила, якими суд має керуватися при вирішення справи. Ці правила дозволяють оцінити, наскільки вдало сторони виконали вимоги щодо тягаря доказування і наскільки вони змогли переконати суд у своїй позиції, що робить оцінку доказів більш алгоритмізованою та обґрунтованою (постанова Верховного Суду від 22 квітня 2021 року у справі № 904/1017/20).

За змістом частин 1, 2 статті 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Відповідно до статті 76 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються (стаття 77 Господарського процесуального кодексу України).

Згідно зі статтею 78 Господарського процесуального кодексу України достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи.

Статтею 79 Господарського процесуального кодексу України унормовано, що наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Слід зазначити, що із внесенням 17.10.2019 змін до Господарського процесуального кодексу України його статтю 79 Господарського процесуального кодексу України викладено у новій редакції, чим фактично впроваджено в господарський процес стандарт доказування "вірогідності доказів".

Зазначений стандарт підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надають позивач та відповідач. Тобто, з введенням в дію вказаного стандарту доказування необхідним є не надання достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надання саме тієї кількості, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.

Так, тлумачення змісту статті 79 Господарського процесуального кодексу України свідчить, що нею покладено на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються скоріше були (мали місце), аніж не були.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язку вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц, провадження № 14-400цс19; пункт 9.58 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2021 року у справі № 904/2104/19, провадження № 12-57гс21). Подібний висновок викладений також у постановах Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/14/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17, від 04.02.2021 у справі № 910/11534/18, від 07.07.2021 у справі № 916/2620/20.

Отже, покладений на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність передбачає, що висновки суду можуть будуватися на виводах про те, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.

Суд зауважує, що відсутність відзиву відповідача на позовну заяву не звільняє позивача від обов`язку надати суду всі наявні у нього докази, що підтверджують заявлені ним позовні вимоги.

Оскільки вимога про стягнення 365% річних є похідною від вимоги про стягнення основного боргу, в задоволенні якої судом відмовлено, суд дійшов висновку, що похідна вимога про стягнення з відповідача 365% річних у розмірі 56 827,66 грн також не підлягає задоволенню.

Витрати зі сплати судового збору відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України покладаються на позивача.

Керуючись ст.73, 74, 76, 77, 79, 86, 129, 233, 238, 241, 247, 252 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд

ВИРІШИВ:

1. У задоволенні позову відмовити.

Рішення набирає законної сили у строк та в порядку, встановленому ст.241 Господарського процесуального кодексу України.

Рішення може бути оскаржено до Північного апеляційного господарського суду в строк, встановлений ст.256 Господарського процесуального кодексу України та в порядку, передбаченому ст.257 Господарського процесуального кодексу України.

СуддяМ.В. Фесюра

Веб адреса Єдиного державного реєстру судових рішень, розміщена на офіційному веб порталі судової влади України в мережі Інтернет: http://reyestr.court.gov.ua/

Документи по справі можуть бути направлені на адресу суду: пр-т Миру, 20, м. Чернігів, 14000, та на електронну адресу Господарського суду Чернігівської області: Е-mail: inbox@cn.arbitr.gov.ua; тел. канцелярії (099)420-54-50.