Рішення від 19.02.2025 по справі 906/1046/24

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м. Київ, вул. Б.Хмельницького, 44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

19.02.2025Справа № 906/1046/24

Господарський суд міста Києва у складі судді Андреїшиної І.О., за участю секретаря судового засідання Березовської С.В., розглянувши матеріали господарської справи

за позовом Підприємства з іноземним капіталом "ІНДРАЯНІ ОВЕРСІЗ" (03164, вул. Академіка Єфремова, 8-А, оф. 55, ідентифікаційний код 253985326555)

до Товариства з обмеженою відповідальністю "ТВІЙ ХЛІБ" (04080, м. Київ, вул. Кирилівська, буд. 82, ідентифікаційний код 39147619)

про стягнення 2 424 068,39 грн,

Представники учасників судового процесу:

Від позивача: Залеський О.А.

Від відповідача: не з`явився

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Підприємство з іноземним капіталом "ІНДРАЯНІ ОВЕРСІЗ" звернулося до Господарського суду Житомирської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "ТВІЙ ХЛІБ" про стягнення заборгованості за договором поставки № 02.04 від 02.04.2024 у розмірі 2 424 068,39 грн, з яких 1 522 094,23 грн основного боргу, 304 418,84 грн штрафу, 532 732,98 грн не отриманого прибутку та 64 822,34 грн інфляційних втрат.

Ухвалою Господарського суду Житомирської області від 14.10.2024 матеріали позовної заяви № 1-08/10-24 від 08.10.2024 передано за територіальною підсудністю до Господарського суду міста Києва.

Господарський суд міста Києва ухвалою від 06.11.2024 залишив позов без руху, надав строк для усунення недоліків позову у встановлений спосіб.

11.11.2024 від позивача через відділ діловодства суду надійшли матеріали на виконання вимог ухвали суду.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 18.11.2024 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі, постановлено розгляд справи № 906/1046/24 здійснювати у порядку загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 11.12.2024.

У засідання суду 11.12.2024 з`явився представник позивача.

Відповідач участь свого представника у засідання суду 11.12.2024 не забезпечив, про дату та час судового розгляду повідомлявся належним чином.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 11.12.2024 відкладено підготовче засідання на 22.01.2025.

У засіданні суду 22.01.2025 присутнім представником позивача надано усні пояснення щодо можливості закриття підготовчого провадження та про призначення справи до розгляду по суті.

Відповідач участь свого представника у засідання суду 22.01.2025 не забезпечив, про дату та час судового розгляду повідомлявся належним чином.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 22.01.2025 закрито підготовче провадження та призначити справу до судового розгляду по суті на 12.02.2025.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 12.02.2025 відкладено розгляд справи на 19.02.2025.

Позивач у судовому засіданні 19.02.2025 підтримав заявлені позовні вимоги.

Відповідач участь свого представника у засідання суду 19.02.2025 не забезпечив, про дату та час судового розгляду повідомлявся належним чином.

19.02.2025 у судовому засіданні оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представників сторін, всебічно та повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оглянувши оригінали документів, копії яких долучено до матеріалів справи, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд

ВСТАНОВИВ:

2 квітня 2024 року між Підприємством з іноземним капіталом "ІНДРАЯНІ ОВЕРСІЗ" (далі - позивач, продавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю «ТВІЙ ХЛІБ» (далі - відповідач, покупець) було укладено договір поставки № 02.04, згідно з умовами якого позивач зобов`язується поставити відповідачу товар (надалі - товар), в кількості та асортименті вказаному у видаткових накладних що є невід`ємною частиною договору поставки і складені на підставі письмової заявки покупця, а відповідач, в свою чергу, зобов`язувався прийняти товар та оплатити його вартість на умовах, визначених цим договором та ст.712 ЦК України.

Згідно з п. 3.1 договору 3.1. ціна товару вказується в рахунку на оплату для кожної партії товару та додатку № 1 до договору «Специфікація».

Відповідно до п. 3.3. договору 3.3. оплата по договору здійснюється покупцем в безготівковому порядку шляхом перерахування грошових коштів на розрахунковий рахунок постачальника не пізніше 14 календарних днів з моменту поставки (відвантаження), або за домовленістю сторін, на кожну окрему партію товару шляхом перерахування грошових коштів на поточний рахунок постачальника.

Згідно з пунктом 6.2 договору у випадку прострочення оплати більш ніж на 30 календарних днів, покупець додатково сплачує штраф у розмірі 20% від суми заборгованості.

Відповідно до п. 6.3. договору поставки, у випадку затримки оплати за прийняту партію товару більше ніж на 7 календарних днів покупець зобов`язаний відшкодувати постачальнику не отриманий прибуток, що рівний тридцяти п`яти відсоткам вартості партії товару.

Згідно з п. 10.2. договору поставки № 02.04 від 2 квітня 2024 сторони домовилися про збільшення строку позовної давності по всім зобов`язанням (сплаті заборгованості, пені, недоотриманого прибутку), що виникли на підставі цього договору до 3 років. Нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання грошових зобов`язань здійснюється без застосування ч.б ст.232 ГК України.

Так, позивач у позовній заяві зазначає, що останнім умови договору поставки виконано повністю і поставлено відповідачу товар загальною вартістю 1 622 353,20 грн, що підтверджується видатковими накладними та товарно-транспортними накладними, а саме: № 569 від 4 квітня 2024 року, № 571 від 4 квітня 2024 року, № 578 від 4 квітня 2024 року, №591 від 5 квітня 2024 року, підписаними сторонами договору поставки.

Водночас, позивач стверджує, що відповідачем взяті на себе зобов`язання щодо розрахунку за отриманий товар в обумовлені договором поставки строки, виконано лише частково, зокрема, відповідачем були сплачені кошти в сумі 100 258,97 грн.

З огляду на те, що відповідач не розрахувався з позивачем за поставлений товар в обумовлені Договором поставки строки, позивач направив на адресу відповідача претензію від 19 серпня 2024 року № 19/08-01 з проханням оплатити заборгованість перед Підприємством з іноземним капіталом "ІНДРАЯНІ ОВЕРСІЗ" у розмірі 1 522 094,23 грн та підписати акт звірки взаєморозрахунків від 19 серпня 2024 року. Докази направлення містяться в матеріалах справи.

Відповідач акт звірки не підписав. Будь-яких заперечень з приводу наявності заборгованості перед позивачем в розмірі 1 522 094,23 грн не надав.

Звертаючись до суду з даним позовом, позивач зазначає, що відповідачем не було здійснено оплати поставленого товару, внаслідок чого за останнім рахується заборгованість у розмірі 1 522 094,23 грн основного боргу, що і стало підставою для звернення до суду.

Крім того, внаслідок несвоєчасного виконання відповідачем грошового зобов`язання, позивачем нараховано до стягнення з відповідача 304 418,84 грн штрафу, 532 732,98 грн не отриманого прибутку та 64 822,34 грн інфляційних втрат.

Оцінивши наявні в справі докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, суд приходить до висновку, що заявлені позовні вимоги підлягають задоволенню повністю, виходячи з наступного.

За змістом ст. 509 Цивільного кодексу України, ст. 173 Господарського кодексу України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

За приписами ст. ст. 11, 509 Цивільного кодексу України зобов`язання виникають, зокрема, з договору.

Згідно зі ст. 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до ст. ст. 6, 627 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

З огляду на встановлений ст. 204 Цивільного кодексу України принцип правомірності правочину, суд приймає до уваги Договір як належну підставу, у розумінні норм ст. 11 названого Кодексу України, для виникнення у позивача та відповідача взаємних цивільних прав та обов`язків.

Статтею 712 ЦК України встановлено, що за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов`язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов`язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов`язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

У частині 2 статті 712 ЦК України зазначено, що до договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Статтею 655 ЦК України визначено, що за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Згідно з ч. 1 ст. 662 Цивільного кодексу України продавець зобов`язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу.

Статтею 663 Цивільного Кодексу України передбачено, що продавець зобов`язаний передати товар покупцеві у строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо зміст договору не дає змоги визначити цей строк, - відповідно до положень статті 530 цього Кодексу.

Як вбачається з матеріалів справи, у вересні 2023 позивач поставив, а відповідач прийняв товар на загальну суму 1 622 35,20 грн, що підтверджується видатковими накладними:

- № 569 від 4 квітня 2024 року;

- № 571 від 4 квітня 2024 року;

- № 578 від 4 квітня 2024 року;

- №591 від 5 квітня 2024 року.

Товар було прийнято відповідальними особами покупця без зауважень та заперечень, а вказані вище видаткові накладні містять підпис представника відповідача.

В пункті 3.3. договору поставки визначено, що оплата по договору здійснюється покупцем в безготівковому порядку шляхом перерахування грошових коштів на розрахунковий рахунок постачальника не пізніше 14 календарних днів з моменту поставки (відвантаження), або за домовленістю сторін, на кожну окрему партію товару шляхом перерахування грошових коштів на поточний рахунок постачальника.

У той же час, відповідач своїх зобов`язань з оплати поставленого позивачем товару належним чином у встановлений договором строк не здійснив, зокрема, відповідачем сплачено за поставлений товар частково, а саме 100 258,97 грн. У результаті чого у відповідача перед позивачем утворилась заборгованість в розмірі 1 522 094,23 грн.

Таким чином, судом встановлено, що останній строк належної оплати товару згідно з видатковими накладними від 4 квітня 2024 року № 569, № 571, № 578 та від 5 квітня 2024 року № 591 сплинув відповідно 18 та 19 квітня 2024 року.

У відповідності до ст. 664 Цивільного кодексу України обов`язок продавця передати товар покупцеві вважається виконаним у момент: вручення товару покупцеві, якщо договором встановлений обов`язок продавця доставити товар; надання товару в розпорядження покупця, якщо товар має бути переданий покупцеві за місцезнаходженням товару.

Якщо з договору купівлі-продажу не випливає обов`язок продавця доставити товар або передати товар у його місцезнаходженні, обов`язок продавця передати товар покупцеві вважається виконаним у момент здачі товару перевізникові або організації зв`язку для доставки покупцеві.

Статтею 688 Цивільного кодексу України на покупця покладено обов`язок повідомити продавця про порушення умов договору щодо кількості, асортименту, якості, комплектності товару в розумний строк після того, як порушення могло бути виявлене відповідно до характеру і призначення товару.

Жодних заперечень з приводу отримання товару відповідачем суду надано не було.

Отже, суд при розгляді справи приймає до уваги відсутність у відповідача будь-яких заперечень та претензій щодо належного виконання позивачем прийнятих за договором зобов`язань з передання товару.

Зважаючи на викладені вище обставини та виходячи з положень ст. ст. 76-79 Господарського процесуального кодексу України, за висновками суду, представлені до матеріалів справи видаткові накладні є належними доказами передачі товару відповідачу, а отже, виконання позивачем своїх зобов`язань з поставки товару в межах договору здійснено належним чином.

Статтею 526 Цивільного кодексу України встановлено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

За змістом ст. 193 Господарського кодексу України суб`єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Відповідно до ст. 629 Цивільного кодексу України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Згідно з ч. 1 ст. 691 Цивільного кодексу України покупець зобов`язаний оплатити товар за ціною, встановленою у договорі купівлі-продажу.

Частиною 1 ст. 692 Цивільного кодексу України передбачено, що покупець зобов`язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.

У ч. 1 ст. 530 Цивільного кодексу України зазначено, що якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

За приписами ст. ст. 525, 615 Цивільного кодексу України одностороння відмова від виконання зобов`язання і одностороння зміна умов договору не допускаються.

Твердження позивача з боку відповідача належними доказами не спростовані.

З огляду на вказане в сукупності судом встановлено, що борг відповідача перед позивачем за представленими до матеріалів справи документами становить 1 522 094,23 грн, з огляду на що вказана сума заборгованості підлягає стягненню з відповідача на користь позивача.

Крім суми основного боргу, позивач також просить суд стягнути з відповідача 304 418,84 грн штрафу, 532 732,98 грн не отриманого прибутку та 64 822,34 грн інфляційних втрат.

Відповідно до ч. 1 ст. 216 Господарського кодексу України, учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.

Згідно зі ст. 218 Господарського кодексу України, підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинення ним правопорушення у сфері господарювання. Учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов`язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведено, що ним вжито усіх належних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.

Штрафними санкціями згідно ч. 1 ст. 230 Господарського кодексу України, визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов`язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов`язання.

Щодо одночасного стягнення з відповідача пені та штрафу суд зазначає, що такий вид забезпечення виконання зобов`язання як пеня та її розмір встановлено ч. 3 ст. 549 Цивільного кодексу України, ч. 6 ст. 231 Господарського кодексу України та ст. ст. 1, 3 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань», а право встановити у договорі розмір та порядок нарахування штрафу надано сторонам ч. 4 ст. 231 Господарського кодексу України. Можливість одночасного стягнення пені та штрафу за порушення окремих видів господарських зобов`язань передбачено ч. 2 ст. 231 Господарського кодексу України. При цьому в інших випадках порушення виконання господарських зобов`язань чинне законодавство не встановлює для учасників господарських відносин обмежень передбачати в договорі можливість одночасного стягнення пені та штрафу, що узгоджується зі свободою договору, встановленою ст. 627 Цивільного кодексу України, тобто коли сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Розмір штрафних санкцій відповідно до ч. 4 ст. 231 Господарського кодексу України встановлюється законом, а в разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в передбаченому договором розмірі. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов`язання або в певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов`язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).

Статтею 549 Цивільного кодексу України визначено, що неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання; штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання; пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.

Відповідно до п. 6 ст. 232 Господарського кодексу України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов`язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов`язання мало бути виконано.

Наведеною нормою передбачено період часу, за який нараховується пеня і який не повинен перевищувати шести місяців від дня, коли відповідне зобов`язання мало бути виконане; законом або укладеним сторонами договором може бути передбачено більшу або меншу тривалість цього періоду. Його перебіг починається із дня, наступного за останнім днем, у який зобов`язання мало бути виконано, і початок такого перебігу не може бути змінений за згодою сторін.

Аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 20.08.2020 у справі № 902/959/19.

Так, згідно з пунктом 6.2 договору у випадку прострочення оплати більш ніж на 30 календарних днів, покупець додатково сплачує штраф у розмірі 20% від суми заборгованості.

Перевіривши розрахунок штрафу у розмірі 304 418,84 грн, судом встановлено, що зазначений розрахунок є арифметично вірним, а тому позов підлягає задоволенню у цій частині.

Крім того, відповідно до п. 6.3. договору поставки, у випадку затримки оплати за прийняту партію товару більше ніж на 7 календарних днів покупець зобов`язаний відшкодувати постачальнику не отриманий прибуток, що рівний тридцяти п`яти відсоткам вартості партії товару.

Дослідивши зазначений пункт договору, суд встановив, що наведена в договорі відповідальність за своєю правовою природою є штрафом, а не не отриманим прибутком. Проте, враховуючи принцип свободи договору, суд визнає, що помилкове визначення виду відповідальності не є підставою для не застосування її.

Перевіривши розрахунок штрафу позивача, судом встановлено, що з відповідача підлягає сума у розмірі 532 732,98 грн.

Щодо стягнення втрат від інфляції.

Відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений законом або договором.

Передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних в порядку ст. 625 ЦК України є способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Щодо втрат від інфляції, суд зазначає, що інфляційні нарахування на суму боргу, сплата яких передбачена частиною другою статті 625 ЦК України, не є штрафною санкцією, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті.

Зазначені нарахування здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов`язання.

Індекс інфляції - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купуються населенням для невиробничого споживання, і його найменший період визначення складає місяць.

Розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається виходячи з суми боргу, що існувала на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, помноженої на індекс інфляції, визначений Державною службою статистики України, за період прострочення починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція. При цьому в розрахунок мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція).

При цьому індекс інфляції нараховується не на кожну дату місяця, а в середньому за місяць.

Вказана позиція викладена у постанові Верховного Суду від 25.04.2018 № 904/7401/16.

За розрахунком суду, розрахунок та інфляційних втрат є більший, ніж у визначеному позивачем розмірі. Однак, при ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог (ч. 2 ст. 237 Господарського процесуального кодексу України).

З огляду на викладене, позовні вимоги в частині стягнення інфляційних втрат підлягають задоволенню у заявленому позивачем розмірі.

Відповідач доводів позивача не спростував, контррозрахунок заявлених до стягнення сум не надав.

З огляду на викладене, позовні вимоги позивача підлягають задоволенню повністю.

Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно із ч.2-3 ст.13 Господарського процесуального кодексу України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до ч. 1 ст.73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

За приписами ч. 1 ст.74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Статтею 76 Господарського процесуального кодексу України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Відповідно до ч. 1 ст. 77 Господарського процесуального кодексу України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно з приписами статей 78-79 ГПК України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

За приписами ч. 1 ст. 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Будь-які подані учасниками процесу докази (в тому числі, зокрема, й стосовно інформації у мережі Інтернет) підлягають оцінці судом на предмет належності і допустимості. Вирішуючи питання щодо доказів, господарські суди повинні враховувати інститут допустимості засобів доказування, згідно з яким обставини справи, що відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Що ж до належності доказів, то нею є спроможність відповідних фактичних даних містити інформацію стосовно обставин, які входять до предмета доказування з даної справи.

Надаючи оцінку доводам учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч.5 ст.236 Господарського процесуального кодексу України).

Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994р. Європейського суду з прав людини у справі «Руїс Торіха проти Іспанії»). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006р. у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» (SERYAVINOTHERS v. UKRAINE) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі № 910/13407/17.

Відповідно до частини четвертої статті 129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір покладається на відповідача.

На підставі викладеного та керуючись статтями 129, 233, 238, 240-241 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва,

ВИРІШИВ:

1. Позов задовольнити повністю.

2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "ТВІЙ ХЛІБ" (04080, м. Київ, вул. Кирилівська, буд. 82, ідентифікаційний код 39147619) на користь Підприємства з іноземним капіталом "ІНДРАЯНІ ОВЕРСІЗ" (03164, вул. Академіка Єфремова, 8-А, оф. 55, ідентифікаційний код 253985326555) заборгованість у розмірі 1 522 094 (один мільйон п`ятсот двадцять дві тисячі дев`яносто чотири) грн 23 коп., штраф у розмірі 304 418 (триста чотири тисячі чотириста вісімнадцять) грн 84 коп., неотриманий прибуток у розмірі 532 732 (п`ятсот тридцять дві тисячі сімсот тридцять дві) грн 98 коп., інфляційних втрат у розмірі 64 822 (шістдесят чотири тисячі вісімсот двадцять дві) грн 34 коп. та витрати зі сплати судового збору у розмірі 36 361 (тридцять шість тисяч триста шістдесят одна) грн 02 коп.

3.Після набрання рішенням законної сили видати накази.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене у строки та порядку, встановленому розділом ІV ГПК України.

Повний текст рішення складено 19.02.2025

Суддя І.О. Андреїшина