Постанова

від 12.02.2025 по справі 916/5771/23

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 лютого 2025 року

м. Київ

cправа № 916/5771/23

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Міщенка І. С. - головуючого, Берднік І. С., Зуєва В. А.,

за участю секретаря судового засідання - Корнієнко О. В.,

розглянув у закритому судовому засіданні касаційну скаргу Концерну "Військторгсервіс" в особі філії "Південна" Концерну "Військторгсервіс"

на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 25.11.2024 (Принцевська Н. М. - головуюча, судді: Діброва Г. І., Ярош А. І.) у справі

за позовом керівника Одеської спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Південного регіону в інтересах держави в особі Міністерства оборони України

до: (1) Товариства з обмеженою відповідальністю "Юджинтрансгруп", (2) Концерну "Військторгсервіс" в особі філії "Південна" Концерну "Військторгсервіс",

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Регіонального відділення Фонду державного майна України по Одеській та Миколаївській областях

про визнання недійсним договору та зобов`язання вчинити певні дії.

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Узагальнений зміст позовних вимог і підстав позову

1. Керівник Одеської спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону (далі - "Прокурор") в інтересах держави в особі Міністерства оборони України (далі - "Позивач", МОУ) звернувся до Господарського суду Одеської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Юджинтрансгруп" (далі - "Відповідач-1", ТОВ "Юджинтрансгруп", Товариство) та Концерну "Військторгсервіс" в особі філії "Південна" Концерну "Військторгсервіс" (далі - "Відповідач-2", Концерн), в якому просив визнати недійсним, укладений між Відповідачами Договір про надання послуг № ВКС-1142 від 28.12.2022, а також зобов`язати ТОВ "Юджинтрансгруп" звільнити частину приміщення (будинок літ. Б площею 200 кв.м) на закритій території за адресою: м. Одеса, вул. Боровського, 32.

2. Обґрунтовуючи позовні вимоги Прокурор стверджував, що укладений між Відповідачами Договір про надання послуг № ВКС-1142 від 28.12.2022 (далі - Договір) є удаваним правочином, що вчинений з метою приховати інший правочин, який сторони насправді вчинили, а саме договір оренди державного майна.

3. Прокурор пояснював, що умови оспорюваного Договору та суть спірних правовідносин безумовно свідчать про те, що волевиявлення сторін у даному випадку було спрямоване на надання орендареві (Відповідачеві-1) права оплатного користування майном для здійснення підприємницької діяльності та отримання прибутку від використання цього майна, що цілком охоплюється правовою природою орендних правовідносин та водночас суперечить суті правовідносин з надання послуг.

4. У зв`язку з цим, Прокурор наголошував, що в порушення вимог орендного законодавства, процедури укладення Договору, саме як договору оренди державного майна, сторони не дотримались, відповідних дозволів на укладення правочину не отримали. Більше того, акцентував, що оспорюваний правочин не містить такої істотної умови як орендна плата за використання орендованого майна, а також, що оцінку державного майна для визначення орендної плати сторони не проводили.

5. Таким чином, Прокурор наполягав, що у спірних правовідносинах при укладенні оспорюваного Договору сторони не дотримались приписів Закону України "Про оренду державного та комунального майна", статті 638 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), а тому вказаний договір підлягає визнанню недійсним на підставі статей 203, 215, 235 цього ж Кодексу, а орендоване майно підлягає звільненню.

Обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій

6. Розглядаючи заявлений позов, суди попередніх інстанцій встановили, що філія "Південна" Концерну є його відокремленим підрозділом, який здійснює вид діяльності - "52.10 Складське господарство".

7. В свою чергу, відповідно до пункту 1.1. Статуту Концерну, затвердженого Міністром оборони України 29.12.2012, Концерн є державним господарським об`єднанням, заснованим на державній власності та утвореним відповідно до актів законодавства України. Функції з управління Концерном та контроль за його діяльністю здійснює МОУ.

8. Згідно з пунктами 2.2., 6.1 Статуту Концерн має відокремлене майно, яке є державною власністю та закріплене за ним на праві господарського відання. При цьому, відповідно до пункту 2.11 Статуту Концерн має право здійснювати право господарського відання майном з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених законодавством.

9. Так, будинок літера "Б", що розташований у місті Одесі по вул. Боровського, 32 є об`єктом державної власності МОУ, що підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, та входить до складу майнового комплексу: комбінату виробничо-будівельних конструкцій та будівельних матеріалів, який перебуває на балансі Концерну.

10. 28.12.2022 Концерн в особі філії "Південна" (як Виконавець) і Товариство (як Замовник) уклали Договір про надання послуг № ВКС-1142.

11. Предметом вказаного Договору відповідно до заяви про акцепт публічного договору є надання Виконавцем Замовнику послуг з розміщення майна та надання послуг на закритій території за адресою: м. Одеса, вул. Боровського, 32, частина приміщення літери буд. Б, площею 200 кв.м.

12. Згідно з п. 3.1. Договору в порядку та на умовах, визначених цим договором, Виконавець зобов`язався надати Замовнику послуги з метою сприяння останньому в тимчасовому розміщенні товарно-матеріальних цінностей та/ або іншого майна Замовника або майна третіх осіб, визначеного на розсуд Замовника (далі - майно), а саме:

- тимчасове розміщення та складування на відкритому майданчику та у приміщеннях Виконавця майна Замовника під час здійснення їх приймання від постачальників, а також з метою їх сортування, комплектування партій товарів та їх подальшого відправлення автомобільним транспортом, та іншої законної господарської діяльності;

- можливість використання адреси, зазначеної у п. 3.2. даного Договору, для зазначення в якості поштової адреси Замовника та допуск на територію Виконавця постачальників та перевізників, що здійснюють доставки Замовнику, а також покупців та перевізників, що приймають майно від Замовника;

- доступ працівників Замовника до джерела електричної енергії з напругою 230 В +/- 6% і частотою току 50 Гц з виходом, обладнаним євро- розеткою в робочий час Виконавця (з 8:30 до 17:30, обідня перерва з 13:00 до 13:45; вихідні дні - субота та неділя, святкові та неробочі дні згідно з чинним законодавством), або в будь-який інший час за попередньою домовленістю Сторін з метою тимчасового підключення комп`ютерної та іншої офісної техніки Замовника;

- доступ працівників Замовника в робочий час Замовника або в будь- який інший час за попередньою домовленістю Сторін до сантехнічного вузла Виконавця.

13. Відповідно до пункту 4.1 Публічного договору про надання послуг Виконавець має право: (пп. 4.1.3.) самостійно визначати та змінювати на своїй території місце для опрацювання вантажів Замовником; (пп. 4.1.4.) перевіряти фактичний місячний обсяг майна, опрацьованого Замовником на території Виконавця під час завезення таких вантажів на територію Виконавця; (пп. 4.1.5.) не приймати на розміщення радіоактивних, отруйних, вибухонебезпечних предметів (речовин), рідини і гази, що знаходяться під тиском, а також речі, які відповідно до діючого законодавства України є такими, що не підлягають (обмежені) в цивільному обігу; (пп. 4.1.10.) відмовитись від прийняття для розміщення товарно-матеріальних цінностей та/або іншого майна у випадках: відсутності вільних місць у складських приміщеннях або на території Виконавця; не відповідності технічних властивостей приміщення складу або території Виконавця особливим умовам розміщення майна; якщо майно, заборонено до передачі для розміщення на території Виконавця; якщо Замовник має непогашену заборгованість перед Виконавцем за раніше надані послуги.

14. У пунктах 4.2.1., 4.2.2, 4.2.3. Договору сторони також домовилися, що Виконавець зобов`язався надати Замовнику приміщення та/або територію для розміщення товарно-матеріальних цінностей та/ або іншого майна Замовника у відповідності до розділу 3 цього Договору; надати доступ працівникам Замовника на територію Виконавця, де опрацьовуються вантажі Замовника впродовж усього строку дії даного Договору; щомісяця складати та надавати Замовнику Акти приймання-передачі наданих послуг, а також виставляти рахунки на оплату послуг та інших платежів за даним Договором.

15. Відповідно до пункту 4.4. Публічного договору про надання послуг Замовник має право: (пп. 4.4.2.) опрацьовувати (приймати, складувати, зберігати, комплектувати, сортувати, відвантажувати тощо) вантажі на території Виконавця.

16. При цьому, згідно з пунктом 4.5.2 Договору Замовник зобов`язався, зокрема, оплачувати інші послуги, надані Виконавцем на умовах, визначених у цьому Договорі.

Узагальнений зміст і обґрунтування рішень судів попередніх інстанцій

17. Господарський суд Одеської області рішенням від 14.05.2024 у задоволенні позову Прокурора відмовив.

17.1. Рішення узагальнено мотивував обранням Прокурором неналежного способу захисту прав держави у спірних правовідносинах. Суд пояснив, що строк дії Договору вже закінчився, цей правочин є виконаним, а тому обраний Прокурором спосіб захисту у вигляді зобов`язання Товариства звільнити частину займаного приміщення не можна вважати наслідком недійсності Договору адже, по-перше, це є лише односторонньою дією однієї сторін за правочином та не є двосторонньою реституцією, а по-друге, у даному випадку Прокурором взагалі не зазначено особу, на користь якої Відповідач-1 має звільнити приміщення.

17.2. Місцевий суд продовжив і вказав, що якщо вважати, що заявлена Прокурором вимога щодо звільнення приміщень є наслідком недійсності Договору, то приміщення має бути звільнене на користь Концерну, який є відповідачем у цій справі, а відтак у даному випадку має місце ситуація, за якої позовна вимога заявлена в інтересах Концерну, який не є органом державної влади, органом місцевого самоврядування чи іншим суб`єктом владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження. Таким чином, у будь-якому випадку Товариство не може бути зобов`язане звільнити частину спірного приміщення на користь МОУ, адже останнє передало це майно Концерну для володіння, використання та розпорядження відповідно до мети своєї господарської діяльності на свій розсуд і в порядку, що не суперечить чинному законодавству України.

18. За наслідками здійснення апеляційного перегляду цієї справи Південно-західний апеляційний господарський суд своєю постановою від 25.11.2024 рішення господарського суду першої інстанції скасував та прийняв нове, яким позов Прокурора задовольнив повністю.

18.1. Приймаючи постанову, суд апеляційної інстанції виходив із доведеності Прокурором обставин того, що оспорюваний Договір не є договором про надання послуг зберігання, оскільки він не містить умов щодо здійснення Концерном діяльності товарного складу у розумінні норм статті 294 Господарського кодексу України (далі - ГК України), статей 956, 957, 959, 961 ЦК України, статті 9 Закону України "Про сертифіковані товарні склади та прості і подвійні складські свідоцтва".

18.2. Суд пояснив, що за оспорюваним договором Концерн фактично передав нерухоме майно (приміщення та територію) визначене для певного замовника, для розміщення та складування ним свого майна, за плату, що встановлена виходячи із конкретної площі, виділеної для цих цілей. Такий спосіб використання (розміщення та складування товару) неможливий без фактичного володіння цим нерухомим майном, а отже на підставі оспорюваного Договору Концерн передав Товариству правомочності володіння і користування майном, тобто фактичне панування над річчю та юридично забезпечену можливість такого панування, що охоплюється правовою природою саме орендних правовідносин.

18.3. Звідси суд дійшов висновку про те, що у даному випадку Відповідачі дійсно уклали удаваний правочин - договір оренди державного майна, який намагалися замаскувати під договір про надання послуг зі зберігання товару.

18.4. Таким чином, виходячи з того, що оспорюваний Договір є договором оренди, суд вказав, що при вирішенні питання щодо спростування презумції його дійсності слід виходити з положень законодавства, якими врегульовано процедуру укладення договорів оренди державного майна, зокрема, Закону України "Про оренду державного та комунального майна" та Порядку передачі в оренду державного та комунального майна, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.06.2020 № 483.

18.5. Враховуючи ж ці положення, суд апеляційної інстанції констатував, що в матеріалах даної справи відсутні будь-які докази на підтвердження дотримання визначеного законодавством порядку надання державного майна в оренду, зокрема щодо: - прийняття рішення про намір передати майно в оренду; - внесення інформації про потенційний об`єкт оренди до ЕТС (електронної торгової системи); - прийняття рішення про включення потенційного об`єкта оренди до одного із Переліків; - опублікування інформації про потенційний об`єкт оренди, щодо якого прийнято рішення про включення до одного з Переліків, в ЕТС; - розміщення в ЕТС оголошення про передачу майна в оренду; - проведення аукціону на право оренди майна або передача об`єкта в оренду без проведення аукціону, укладення та публікація в ЕТС договору оренди з умовами про розподіл орендної плати між державним бюджетом та балансоутримувачем.

18.6. Також суд апеляційної інстанції з`ясував, що в порушення вимог статті 10 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" оспорюваний Договір не містить такої істотної умови як орендна плата за використання орендованого майна і крім того, матеріалами справи не підтверджено, що при укладанні спірного Договору було проведено оцінку майна для визначення орендної плати.

18.7. За таких обставин, апеляційний господарський суд вирішив, що при укладенні оспорюваного Договору не було дотримано обов`язкових вимог чинного законодавства, яке регулює питання надання в оренду державного майна, а тому погодився з доводами Прокурора про те, що оспорюваний правочин є таким, що суперечить закону, а відтак підлягає визнанню недійсним.

18.8. Оскільки на час звернення до суду з даним позовом оспорюваний Договір був чинним і строк його дії не скінчився, а матеріали цієї справи не містять доказів повернення Товариством орендованого державного майна, слід задовольнити вимогу Прокурора і про зобов`язання Відповідача-1 звільнити орендоване приміщення. При цьому, у даному випадку вимога про звільнення приміщення є самостійною позовною вимогою, яка заявлена від імені власника, який є фактичним володільцем майна до особи, яка створює перешкоди у користуванні чи розпорядженні цим майном. У спірних правовідносинах ця вимога є належною та ефективною, оскільки повністю відновлює порушене право держави в особі МОУ на спірне приміщення.

Касаційна скарга

19. Не погодившись із постановою апеляційного суду, Концерн звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просить її скасувати, а рішення місцевого суду залишити в силі.

АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Узагальнені доводи касаційної скарги

20. Касаційну скаргу подано з підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1 і 3 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).

21. Обґрунтовуючи наявність обраних підстав касаційного оскарження, Концерн зазначає таке:

21.1. суд апеляційної інстанції неправильно застосував положення статті 23 Закону України "Про прокуратуру" та не врахував висновків Верховного Суду щодо правильного застосовування вказаної норми права, викладених у постановах від 26.05.2021 у справі № 926/14/19, від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18, від 07.07.2021 у справі № 914/1577/19, від 17.08.2020 у справі № 913/73/19, внаслідок чого помилково виснував про підставність заявлення Прокурором позову в інтересах держави у цій справі;

21.2. суд апеляційної інстанції неправомірно застосував до спірних правовідносин приписи Закону України "Про сертифіковані товарні склади та прості і подвійні складські свідоцтва", а також положення Розділу 2 "Зберігання на товарному складі" Глави 66 "Зберігання" ЦК України, а висновок Верховного Суду щодо можливості застосовування вказаних правових норм до подібних правовідносин наразі відсутній; у цій частині апеляційний суд не врахував також засадничий принцип цивільного права - "принцип свободи договору", керуючись яким сторони й уклали оспорюваний Договір, а також правовий висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 07.07.2022 у справі № 910/1801/21 щодо тлумачення змісту і умов оспорюваного правочину;

21.3. суд апеляційної інстанції порушив приписи статей 98, 104 ГПК України та не врахував висновок Верховного Суду щодо їх належного дотримання, який викладено у постанові від 12.02.2020 у справі № 910/21067/17 щодо рівноцінності висновку експерта з іншими засобами доказування, оскільки суд безпідставно відхилив поданий Концерном висновок експерта в галузі права, в якому науковці виснували про те, що укладений між Відповідачами у цій справі Договір є договором про надання послуг зі зберігання майна;

21.4. суд апеляційної інстанції неправильно застосовував приписи статей 15, 16 ЦК України, порушив положення статті 14 ГПК України, не врахував висновки Верховного Суду щодо правильного застосовування і дотримання вказаних норм, викладені у постановах від 06.12.2018 у справі № 902/1592/15 (предмет та підстави позову визначаються позивачем, а не судом) та від 08.02.2022 у справі № 209/3085/20 (судове рішення не може породжувати стан невизначеності і вимагати від сторін вчинення подальших узгоджених дій для вичерпання конфлікту), позаяк проігнорував, що обраний Прокурором у цій справі спосіб захисту є неефективним, створює невизначеність у відносинах сторін та (у разі передання цього майна на користь МОУ) унеможливлює подальше його використання балансоутримувачем - Концерном;

21.5. суд апеляційної інстанції неправильно застосовував приписи статей 1, 4, 5 Закону України "Про Фонд державного майна України", статей 4, 5 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", пунктів 18 - 20, 28 Порядку передачі в оренду державного та комунального майна, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.06.2020 № 483 за відсутності висновку Верховного Суду щодо правильного застосовування вказаних норм у подібних правовідносинах щодо визначення суб`єкта, на якого покладається першочергова вимога звернення про включення майна до Переліку відповідного типу; у цій частині суд не врахував, що у спірних правовідносинах передумовою для внесення об`єкту нерухомості до Переліку об`єктів першого типу є звернення Фонду державного майна України до МОУ та отримання позитивного рішення на користь Концерну, а тому у будь-якому випадку за відсутності доказів вчинення вказаних дій останній не може визнаватися таким, що порушив, встановлену законодавством процедуру передачі державного майна в оренду;

21.6. суд апеляційної інстанції порушив положення статей 74, 80, 82, 96 ГПК України, не врахував висновку Верховного Суду щодо належного дотримання вказаних норм, який викладено у постанові від 14.12.2018 у справі № 914/809/18 щодо неможливості суду самостійно збирати докази, оскільки з власної ініціативи встановив обставини включення будинку літ. "Б", розташованого у місті Одесі по вул. Боровського, 32 до Переліку першого типу, щодо якого прийнято рішення про передачу в оренду на аукціоні.

Узагальнені доводи інших учасників справи

22. Прокурор подав відзив на касаційну скаргу, у якому заперечує проти наведених Концерном доводів. Скаргу вважає необґрунтованою. Наполягає на правомірності висновків суду попередньої інстанції та законності прийнятої ним постанови. У зв`язку з цим просить у задоволенні касаційної скарги відмовити, а оскаржену постанову залишити без змін.

23. МОУ також подало відзив на касаційну скаргу. У відзиві стверджує про необґрунтованість аргументів Концерну, в той час як висновки апеляційного господарського суду у цій справі поділяє. У зв`язку з цим, МОУ просить відмовити у задоволенні касаційної скарги та залишити без змін оскаржену постанову.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Оцінка аргументів учасників справи і висновків суду попередньої інстанції

24. Відповідно до частини першої статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

25. Верховний Суд заслухав суддю-доповідача, пояснення прокурора ОГП (Томчук М. О.) і представника Концерну (Гуща В. О.), дослідив наведені у касаційній скарзі доводи, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевірив на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом попередньої інстанції норм матеріального і процесуального права та вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з таких міркувань.

Щодо наявності правових підстав для представництва Прокурором інтересів держави у спірних правовідносинах

26. Стаття 131-1 Конституції України передбачає, що прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

27. Частинами третьою, п`ятою статті 53 ГПК України встановлено, що у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.

28. Питання представництва інтересів держави прокурором у суді врегульовано статтею 23 Закону України "Про прокуратуру".

29. Відповідно до частини третьої статті 23 Закону "Про прокуратуру" прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

30. Велика Палата Верховного Суду у постановах від 20.07.2022 у справі № 910/5201/19, від 05.10.2022 у справах № 923/199/21 та № 922/1830/19 зазначала, що у випадку, коли держава вступає в цивільні правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими їх учасниками. Держава набуває і здійснює цивільні права й обов`язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції. Отже, поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка держави у відповідних, зокрема цивільних, правовідносинах. Тому у відносинах, в які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов`язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних правовідносинах.

31. Велика Палата Верховного Суду також звертала увагу на те, що в судовому процесі держава бере участь у справі як сторона через її відповідний орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах (постанови від 27.02.2019 у справі № 761/3884/18, від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц, від 20.07.2022 у справі № 910/5201/19, від 05.10.2022 у справах № 923/199/21 та № 922/1830/19).

32. Згідно з частиною четвертою статті 23 Закону "Про прокуратуру" наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді.

33. У постанові від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18 Велика Палата Верховного Суду дійшла висновків, що прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу.

Бездіяльність компетентного органу означає, що він знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.

Звертаючись до відповідного компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

Водночас невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо.

Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження його бездіяльності. Якщо прокурору відомо про причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові, але якщо з відповіді компетентного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.

34. Як слідує із встановлених обставин цієї справи, звертаючись до суду з позовом у ній Прокурор стверджував про порушення інтересів держави, внаслідок укладення Відповідачами оспорюваного Договору як удаваного правочину. Наполягав, що укладенням цього правочину під виглядом договору про надання послуг сторони насправді замаскували договір оренди державного майна, який має укладатися з дотриманням встановленого законодавством, чіткого порядку, недотримання якого призводить до бюджетних втрат, порушує прозору конкурсну процедуру та свідчить про неефективне використання державного майна. Органом, уповноваженим державою здійснювати захист її інтересів у спірних правовідносинах, який однак його не здійснює, Прокурор визначив МОУ, з посиланням, зокрема, на його функції, повноваження та компетенції, передбачені Положенням про МОУ, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 26.11.2014 № 671, а також Статутом Концерну.

35. Так, згідно з пунктом 1 Положення про МОУ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26.11.2014 № 671, МОУ є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну політику з питань національної безпеки у воєнній сфері, сферах оборони і військового будівництва у мирний час та особливий період.

36. Пунктом 5 цього Положення на МОУ покладено обов`язок організовувати планово-фінансову роботу в апараті Міноборони, на підприємствах, в установах і організаціях, які належать до сфери його управління, здійснювати контроль за використанням фінансових і матеріальних ресурсів, забезпечувати організацію та вдосконалення бухгалтерського обліку.

37. Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно № 358516702 від 14.12.2023 у власності держави в особі МОУ знаходиться комбінат виробничо-будівельних конструкцій та будівельних матеріалів, загальною площею 10296,5 кв.м., в який, в тому числі входить будівля ремонтного цеху "Б", загальною площею 1806,2 кв.м., розташована за адресою: м. Одеса, вул. Боровського, 32.

38. В свою чергу, згідно з пунктам 1.1, 5.1. Статуту Концерну, затвердженого наказом МОУ від 15.11.2018 № 574, Концерн є державним господарським об`єднанням, заснованим на державній власності у формі концерну. Концерн належить до сфери управління МОУ. Концерн здійснює свою діяльність на основі та відповідно до законодавства України і Статуту Концерну, який затверджується Уповноваженим органом управління. Концерн має право в установленому порядку від свого імені укладати договори (угоди), вчиняти інші правочини, набувати майнових та немайнових прав, виконувати зобов`язання, бути позивачем та відповідачем у суді відповідно до законодавства.

39. Таким чином, виходячи з наведених положень та обставин можна погодитись з тим, що МОУ, як орган, що уповноважений державою на здійснення контролю за використанням фінансових і матеріальних ресурсів, забезпечення ефективного і цільового використання бюджетних коштів, як орган до сфери управління якого належить Концерн є компетентним у спірних правовідносинах та має повноваження щодо захисту інтересів держави у них.

40. Проте, як встановлено судом попередньої інстанції у цій справі, МОУ, знаючи про порушення прав та інтересів держави й маючи відповідні повноваження для їх захисту, належного захисту таких прав та інтересів не здійснило.

41. Вказане підтверджується дослідженими судом попередньої інстанції доказами, зокрема, листом керівника Одеської спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону від 02.11.2023 № 5-4-6735вих-23, адресованим МОУ, в якому Прокурор повідомляв про виявлені зловживання уповноважених осіб Концерну при укладенні ряду правочинів щодо державного майна, зокрема й Договору; листом-відповіддю Управління корпоративної політики МОУ від 17.11.2023 № 220/73/3367, в якому останнє просило Прокурора вжити заходів, спрямованих на захист інтересів МОУ, у разі виявлення ознак можливого вчинення протиправних дій посадовими особами.

42. В подальшому, Прокурор в порядку статті 23 Закону України "Про прокуратуру" звернувся до Господарського суду Одеської області з позовом у цій справі. У позовній заяві Прокурор зазначив про те, що необхідність вжиття ним заходів, спрямованих на захист інтересів держави в даному випадку, обумовлена саме триваючою бездіяльністю уповноваженого органу - МОУ у правовідносинах, пов`язаних з ефективним використанням державного майна. При цьому, між направленням листа від 02.11.2023 № 5-4-6735вих-23 на адресу МОУ та зверненням Прокурора до місцевого суду у цій справі (27.12.2023) минуло майже два місяці.

43. Враховуючи викладені Прокурором у позовній заяві обґрунтування, встановлені обставини справи та беручи до уваги характер спірних правовідносин, колегія суддів Верховного Суду вважає, що у даній справі Прокурором обґрунтовано та з дотриманням вимог статті 53 ГПК України та статті 23 Закону України "Про прокуратуру" подано позовну заяву в інтересах держави в особі МОУ, в той час як доводи касаційної скарги Концерну про зворотнє судом касаційної інстанції визнаються формальними, декларативними та необґрунтованими.

44. Неузгодженості із цитованими у касаційній скарзі правовими висновками щодо правильності застосовування статті 23 Закону України "Про прокуратуру", викладеними у постановах Верховного Суду від 26.05.2021 у справі № 926/14/19, від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18, від 07.07.2021 у справі № 914/1577/19, від 17.08.2020 у справі № 913/73/19 у даному випадку немає.

Щодо суті спору

45. Згідно з частинами першою-третьою, п`ятою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

46. Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

47. Вирішуючи спір про визнання угоди недійсною, суд з`ясовує наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання угоди недійсною і настання певних юридичних наслідків.

48. Згідно з частиною першою статті 235 ЦК України удаваний правочин - це правочин, вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який вони насправді вчинили.

49. У такій ситуації існують два правочини: один - удаваний, а інший - той, який сторони дійсно мали на увазі. Таким чином, удаваний правочин своєю формою приховує реальний правочин. За удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. За удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.

50. Правова конструкція статті 235 ЦК України передбачає, що сторона, звертаючись до суду із відповідним позовом, має довести: факт укладення правочину, що, на його думку, є удаваним; для приховання якого саме правочину вчинено спірний правочин; спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж тих, що передбачені насправді вчиненим правочином; настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж тих, що передбачені удаваним правочином (див. постанови Верховного Суду від 17.08.2021 у справі № 904/4885/20, від 11.04.2023 у справі № 916/508/22, від 23.10.2019 у справі № 607/13289/16-ц).

51. Колегія суддів зауважує, що правова природа договору не залежить від його назви, а визначається з огляду на зміст, тому при оцінці відповідності волі сторін та укладеного договору фактичним правовідносинам, суд повинен надати правову оцінку його умовам, правам та обов`язкам сторін для визначення спрямованості як їх дій, так і певних правових наслідків, дійсним намірам сторін спору при укладенні оспорюваних договорів, встановити фактичні правовідносин, які склалися між сторонами, і застосувати до цих правовідносин відповідні норми матеріального права.

52. Водночас невикористання при вчиненні певного правочину термінів, які визначають притаманні такому виду правочинів поняття, із закріпленням їх натомість у завуальований спосіб, а також викладення у різних документах взаємопов`язаних між собою прав і обов`язків сторін, що в сукупності складають зміст відповідних правовідносин, можуть бути засобами, які використовуються задля приховання суті правочину, укладення якого мають на меті сторони, шляхом оформлення "про людське око" (напоказ) іншого правочину (див. постанови Верховного Суду від 28.03.2018 у справі № 915/166/17, від 17.01.2019 у справі № 923/241/18, від 21.05.2019 у справі № 925/550/18, від 06.11.2019 у справі № 916/1424/18, від 07.07.2021 у справі № 903/601/20, від 03.11.2021 у справі № 918/1226/20, від 02.02.2022 у справі № 927/1099/20, від 29.09.2022 у справі № 918/351/21(918/672/21), від 07.12.2022 у справі № 924/11/22)

53. Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 ЦК України має визначити, який правочин насправді вчинили сторони, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення нікчемності правочину або про визнання його недійсним (див. постанови Верховного Суду від 23.01.2019 у справі № 522/14890/16-ц, від 15.06.2018 у справі № 916/933/17, від 26.06.2019 у справі № 910/12454/17, від 08.09.2021 у справі № 915/857/20, від 05.12.2018 у справі № 466/6298/16-ц).

54. Так, предметом позову у даній справі є вимога про визнання недійсним Договору, укладеного між Концерном та Товариством, який на переконання Відповідачів є договором про надання послуг зберігання, в той час як Прокурор і Позивач наполягають на тому, що це удаваним правочин, який насправді є договором оренди державного майна.

55. Вирішуючи питання кваліфікації правової природи оспорюваного правочину, суд апеляційної інстанції здійснив правовий аналіз статей 936, 937, 938, 943, 946, 947, 950, 953, 955, 956, 959, 961 ЦК України, статті 294 ГК України, статей 2, 9 Закону України "Про сертифіковані товарні склади та прості і подвійні складські свідоцтва" та дійшов висновку про те, що для договору зберігання характерними є такі ознаки: - здійснення передачі речі поклажодавцем зберігачу; - зберігання речі саме зберігачем особисто або ж передання її для цього іншій особі, якщо він вимушений це зробити в інтересах поклажодавця і не має можливості отримати його згоду; - наявність у зберігача обов`язку з повернення речі в схоронності за спливом строку зберігання або на першу вимогу поклажодавця; - внесення плати за зберігання за оплатним договором; - наявність відповідальності зберігача за втрату (нестачу) або пошкодження речі.

У разі ж якщо договір зберігання, укладається з професійним зберігачем, який здійснює свою діяльність як товарний склад, договір зберігання має й додаткові ознаки, а саме: - обов`язок товарного складу оглянути товар; - право поклажодавця оглядати товар або його зразки, брати проби протягом усього

часу зберігання; - обов`язок для товарного складу видавати складські документи.

56. Детально проаналізувавши умови оспорюваного Договору, а також суть правовідносин, що склалися між Концерном і Товариством на відповідність наведеними ознакам, апеляційний суд виснував про те, що спірні правовідносини під такі ознаки не підпадають.

57. Суд пояснив, що за оспорюваним Договором Концерн фактично передав спірне приміщення для розміщення та складування Товариством свого майна, за плату, яка встановлюється виходячи із конкретної площі, виділеної для цих цілей. При цьому другий Відповідач отримав необмежений безперешкодний доступ до приміщення та свого майна. Звідси очевидно, що у спірних правовідносинах Концерн передав Товариству фактичне панування над приміщенням та юридично забезпечену можливість такого панування, що охоплюється правовою природою саме орендних правовідносин, а не правовідносин, що виникають за договорами зберігання.

58. Підтвердженням цього висновку слугує і визначена у пункті 5.4 публічного договору умова щодо здійснення компенсації комунальних послуг балансоутримувачу, оскільки притаманна така умова саме правовідносинам з оренди державного та комунального майна і яка встановлюється згідно з пунктом 5 Методики розрахунку орендної плати за державне майно, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 28.04.2021 № 630.

59. За наведеного, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про спрямованість волі сторін оспорюваного Договору на встановлення між ними інших цивільно-правових відносин, ніж ті, що передбачені вчиненим договором про надання послуг, а саме цивільно-правових відносин найму нерухомого майна, яке належить до державної власності. За таких обставин суд ствердив, що оспорюваний Договір в дійсності є удаваним правочином і правовідносини сторін за ним є орендними та регулюються, зокрема, спеціальним Законом України "Про оренду державного та комунального майна", ЦК та ГК України, а також відповідними підзаконними нормативно-правовими актами.

60. У зв`язку з викладеним та з огляду також на існування принципуpublicum privatorum pactis mutari non potest (публічне право не може бути змінено приватними угодами) Верховний Суд відхиляє посилання скаржника на можливість застосовування у даному випадку принципу "свободи договору". Судова колегія наголошує, що використання принципу "свободи договору" за наявності чіткого правового регулювання конкретних правовідносин не може бути використано для уникнення необхідності його дотримання, а приватно-правові інструменти не повинні створювати ілюзію дотримання законодавства та добросовісності дій учасників договірних відносин.

61. У цій частині Верховний Суд окремо відмічає, що посилання на приписи Закону України "Про сертифіковані товарні склади та прості і подвійні складські свідоцтва", а також на положення Розділу 2 "Зберігання на товарному складі" Глави 66 "Зберігання" ЦК України суд апеляційної інстанції зробив виключно у розрізі пояснень щодо додаткових ознак, які притаманні договорам зберігання, які укладаються з професійними зберігачами і такі посилання жодного впливу на результат розгляду цієї справи не мали, правовою основою оскарженої постанови не були. За цим відсутні підстави для формування правового висновку щодо правильного застосовування вказаних норм із визначеної скаржником підстави касаційного оскарження (пункт 3 частини другої статті 287 ГПК України). Посилання ж скаржника на правовий висновок із постанови Верховного Суду від 07.07.2022 у справі № 910/1801/21 нерелевантні, адже правовідносини у вказаній справі (стягнення заборгованості за договором про надання рекламних послуг) не подібні тим, що мають місце у цій справі.

62. Щодо ж аргументів Концерну про порушення судом попередньої інстанції приписів статей 98, 104 ГПК України та не врахування висновку Верховного Суду щодо їх належного дотримання, який викладено у постанові від 12.02.2020 у справі № 910/21067/17, то такі аргументи суд касаційної інстанції вважає цілковито безпідставними, оскільки вказані норми процесуального права не регулюють питань, пов`язаних із змістом висновку експерта у галузі права чи його оцінки.

63. Такі питання врегульовано у статтях 108, 109 ГПК України, якими чітко передбачено, що учасники справи мають право подати до суду висновок експерта у галузі права щодо: 1) застосування аналогії закону, аналогії права; 2) змісту норм іноземного права згідно з їх офіційним або загальноприйнятим тлумаченням, практикою застосування, доктриною у відповідній іноземній державі.

Висновок експерта у галузі права не може містити оцінки доказів, вказівок про достовірність чи недостовірність того чи іншого доказу, про переваги одних доказів над іншими, про те, яке рішення має бути прийнято за результатами розгляду справи.

Висновок експерта у галузі права не є доказом, має допоміжний (консультативний) характер і не є обов`язковим для суду. Суд може посилатися в рішенні на висновок експерта у галузі права як на джерело відомостей, які в ньому містяться, та має зробити самостійні висновки щодо відповідних питань.

64. Таким чином, враховуючи наведені положення процесуального Закону, суд апеляційної інстанції раціонально відмітив, що наданий Відповідачем-2 науково-правовий висновок має консультативний характер і не є обов`язковим для суду, а господарський суд апеляційної інстанції, в свою чергу, зробив самостійні висновки щодо відповідних питань права та правозастосування у спірних правовідносинах і наведених норм ГПК України жодним чином не порушив.

65. Звідси висновки Верховного Суду із постанови від 12.02.2020 у справі № 910/21067/17 при дотриманні судом апеляційної інстанції вимог статей 108, 109 ГПК України у цій справі врахуванню не підлягали.

66. Як вже зазначалося, виходячи з висновків про те, що оспорюваний Договір є договором оренди, апеляційний суд визначив, що при вирішенні питання щодо спростування презумції його дійсності слід виходити з положень законодавства, якими врегульовано процедуру укладення договорів оренди державного майна, зокрема, Закону України "Про оренду державного та комунального майна" та Порядку передачі в оренду державного та комунального майна, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.06.2020 № 483.

67. В свою чергу, як слідує із встановлених судом апеляційної інстанції обставин цієї справи, визначений наведеними нормативно-правовими актами порядок передачі державного майна в оренду у спірних правовідносинах Відповідачами дотримано не було. Також суд апеляційної інстанції з`ясував, що в порушення вимог статті 10 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" оспорюваний Договір не містить такої істотної умови як орендна плата за використання орендованого майна і крім того, матеріалами справи не підтверджено, що при укладанні спірного Договору було проведено оцінку майна для визначення орендної плати.

68. За таких обставин, апеляційний господарський суд вирішив, що при укладенні оспорюваного Договору не було дотримано обов`язкових вимог чинного законодавства, яке регулює питання надання в оренду державного майна, а тому погодився з доводами Прокурора про те, що оспорюваний правочин є таким, що суперечить закону і за цим дійшов висновку про визнання його недійсним.

69. Заперечуючи наведені висновки, Концерн у касаційній скарзі узагальнено стверджує про те, що суд апеляційної інстанції при їх наданні неправильно застосовував приписи статей 1, 4, 5 Закону України "Про Фонд державного майна України", статей 4, 5 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", пунктів 18 - 20, 28 Порядку передачі в оренду державного та комунального майна, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.06.2020 № 483, оскільки не врахував, що у спірних правовідносинах передумовою для внесення об`єкту нерухомості до Переліку об`єктів першого типу є звернення Фонду державного майна України до МОУ та отримання позитивного рішення на користь Концерну, а тому у будь-якому випадку за відсутності доказів вчинення вказаних дій останній не може визнаватися таким, що порушив, встановлену законодавством процедуру передачі державного майна в оренду.

70. Але суд касаційної інстанції з наведеними твердженнями не погоджується та вважає, що наводячи такі аргументи скаржник по суті намагається перекласти власну відповідальність за недотримання порядку передачі державного майна в оренду на Фонд державного майна України чи МОУ, хоча ж насправді ухилення від цієї процедури є як раз однією з основних причин з якої сторони вдаються до конструкції удаваного правочину і саме з цієї причини Фонд державного майна України та МОУ могли навіть не знати про існування оспорюваного Договору. Більше того, у спірних правовідносинах вказані обставини не мають ніякого значення, адже предмет доказування у спорі про визнання недійсним оспорюваного Договору не формують.

71. Враховуючи наведене, підстави для формування висновку Верховного Суду щодо правильності застосування приписів статей 1, 4, 5 Закону України "Про Фонд державного майна України", статей 4, 5 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", пунктів 18 - 20, 28 Порядку передачі в оренду державного та комунального майна, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.06.2020 № 483 у даному випадку відсутні.

72. Відсутні у цій частині й підстави для прийняття аргументів Концерну про те, що суд апеляційної інстанції порушив положення статей 74, 80, 82, 96 ГПК України та не врахував висновку Верховного Суду щодо належного дотримання вказаних норм, який викладено у постанові від 14.12.2018 у справі № 914/809/18, оскільки з матеріалів цієї справи слідує, що про обставини включення будинку літ. "Б", розташованого у місті Одесі по вул. Боровського, 32 до Переліку першого типу, щодо якого прийнято рішення про передачу в оренду на аукціоні МОУ ще повідомляло місцевий господарський суд, а в подальшому ці обставини вже були відображені в апеляційній скарзі Прокурора.

Щодо способу захисту

73. Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

74. Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

75. Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що, як правило, суб`єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (див. постанови від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16, від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18, від 22.06.2021 у справі № 334/3161/17).

76. Крім того, Велика Палата Верховного Суду звертала також увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (див. постанови від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18, від 22.06.2021 у справі № 334/3161/17).

77. Звертаючись до суду з позовом у цій справі, Прокурор заявив дві позовні вимоги, а саме про визнання недійсним Договору та про зобов`язання Товариства звільнити займане приміщення, які суд апеляційної інстанції повністю задовольнив.

78. Суд виснував, що спосіб захисту у вигляді вимоги про визнання недійсним правочину прямо передбачений ЦК України і у спірних правовідносинах є належним. Водночас, оскільки на час звернення до суду з даним позовом оспорюваний Договір був чинним і строк його дії не скінчився, а матеріали цієї справи не містять доказів повернення Товариством орендованого державного майна, слід задовольнити вимогу Прокурора і про зобов`язання Відповідача-1 звільнити орендоване приміщення. При цьому, у даному випадку вимога про звільнення приміщення є самостійною позовною вимогою, яка заявлена від імені власника, який є фактичним володільцем майна до особи, яка створює перешкоди у користуванні чи розпорядженні цим майном. У спірних правовідносинах ця вимога є належною та ефективною, оскільки повністю відновлює порушене право держави в особі МОУ на спірне приміщення.

79. Скаржник стверджує, що наведені висновки суд апеляційної інстанції зробив з неправильним застосовуванням приписів статей 15, 16 ЦК України, порушенням положень статті 14 ГПК України та без урахування висновків Верховного Суду щодо правильного застосовування і дотримання вказаних норм, викладених у постановах від 06.12.2018 у справі № 902/1592/15 та від 08.02.2022 у справі № 209/3085/20.

80. Проте, розглянувши вказані доводи, колегія суддів Верховного Суду вважає їх необґрунтованими, адже констатує, що висновки суду касаційної інстанції, про неврахування яких судом попередньої інстанції стверджує скаржник, надавалися касаційним судом у неподібних цій справі правовідносинах.

81. Так, у справі № 902/1592/15 судами розглядався спір по скасування пункту додатку до рішення сесії міської ради та визнання укладеним договору оренди земельної ділянки. У справі ж № 209/3085/20 взагалі вирішувався спір про поділ майна подружжя. У жодній із вказаних справ суд касаційної інстанції не висновував щодо належності способів захисту, які Прокурор обрав у справі № 916/5771/23 та за обставин, які б мали спільні цьому спору риси.

82. Більше того, обраний Прокурором спосіб захисту у вигляді вимоги про зобов`язання Товариства звільнити займане приміщення не стосується скаржника та ніяк не впливає на його статус балансоутримувача цього об`єкта. Звідси доводи Концерну щодо подальшої невизначеності у відносинах сторін чи то неможливості користування державним майном є безпідставними.

83. З цих міркувань, підстави вважати, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував приписи статей 15, 16 ЦК України чи порушив положень статті 14 ГПК України у суду касаційної інстанції відсутні. Заявлені скаржником підстави касаційного оскарження постанови апеляційного господарського суду в межах здійснення касаційного провадження не підтвердилися.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

84. За змістом пункту 1 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

85. Відповідно до положень статті 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

86. Оскільки в ході касаційного розгляду не було виявлено неправильного застосовування судом апеляційної інстанції норм матеріального чи порушень норм процесуального права в межах підстав касаційного оскарження, то і підстав для зміни чи відміни оскаржуваної постанови у касаційному провадженні також немає. У зв`язку з цим касаційна скарга Концерну задоволенню не підлягає, в той час як оскаржена постанова підлягає залишенню без змін.

Судові витрати

87. Внаслідок відмови у задоволенні касаційної скарги судові витрати за її подання покладаються на скаржника.

Керуючись статтями 300, 301, 306, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Концерну "Військторгсервіс" в особі філії "Південна" Концерну "Військторгсервіс" залишити без задоволення.

2. Постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 25.11.2024 у справі № 916/5771/23 залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Міщенко І. С.

Судді Берднік І. С.

Зуєв В. А.