Рішення

від 04.02.2025 по справі 522/3503/24

ПРИМОРСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М.ОДЕСИ

Справа № 522/3503/24

Провадження № 2/522/2741/25

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 лютого 2025 року м. Одеса

Приморський районний суд м. Одеси у складі:

головуючого судді Федчишеної Т. Ю.,

за участі секретаря судового засідання Глущенко Т. О.,

представника позивача адвоката Садиленка О. Л.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , за участі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору Управління служби у справах дітей Адміністрації Амур-Нижньодніпровського району Дніпровської міської ради, про позбавлення батьківських прав, -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , за участі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору Управління служби у справах дітей Адміністрації Амур-Нижньодніпровського району Дніпровської міської ради, про позбавлення батьківських прав.

В обґрунтування позову зазначила, що з 17.09.2010 перебувала з відповідачем у зареєстрованому шлюбі, який розірвано на підставі заочного рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 19.09.2012. Сторони у справі є батьками ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Указувала, що з моменту припинення спільного проживання із відповідачем у лютому 2012 року, ОСОБА_2 виїхав до м. Євпаторії до своїх батьків. З 2012 року їхній син проживає разом з нею, лише вона займається його вихованням та утриманням, а відповідач з 2012 року ніяким чином не піклується про дитину, не проявляє заінтересованості в його подальшій долі, не цікавиться успіхами сина у житті, навчанні, спорті, його станом здоров`я, не піклується про фізичний і духовний розвиток дитини, його навчанням, підготовкою до самостійного життя, не забезпечує необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на його фізичний та психологічний розвиток як складову процесу виховання, не спілкується з дитиною, зокрема за допомогою засобів телефонного та/або відеоконферензв`язку, що створює дефіцит спілкування, необхідного для нормального самоусвідомлення сина, не сприяє засвоєнню дитиною загальновизнаних норм моралі, не виявляє інтересу до внутрішнього світу сина, не створює умов для отримання сином освіти. Таким чином відповідач не виконує покладених законом на батьків обов`язків: не бере педагогічної, матеріальної, грошової, посильної, трудової або будь-якої іншої участі у вихованні сина. Всі питання щодо виховання дитини вирішуються нею самостійно, без участі та підтримки з боку відповідача. Вважає, що внаслідок систематичної бездіяльності відповідача створились умови, які шкодять інтересам дитини, зокрема в частині повноцінного розвитку та формування чоловічого світогляду, ідентифікації і самосприйняття.

Зазначає, що в період з 2012 року по 2021 роки відповідач епізодично, після її наполегливих нагадувань, надсилав грошові кошти, проте, з початку 2022 року будь-які виплати з боку відповідача на утримання сина припинилися. До суду із заявою про стягнення аліментів вона не зверталася, оскільки відповідач зареєстрований на тимчасово окупованій території України, у зв`язку з чим фактичне виконання відповідного судового рішення станом на теперішній час є неможливим.

Вважає, що зазначені факти, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини батьком, свідомого нехтування ним своїми обов`язками, що підтверджує відсутність серйозного ставлення відповідача до своїх батьківських обов`язків.

Посилаючись на наведене позивач просила, з підстав, передбачених п. 2 ч. 1 ст. 164 СК України, позбавити ОСОБА_2 батьківських прав відносно ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Відзив від відповідача на позовну заяву у строк, встановлений судом, не надходив.

У судових засіданнях позивач та її представник адвокат Садиленко О. Л. позов просили задовольнити з підстав, наведених у позовній заяві.

Відповідач ОСОБА_2 у судове засідання не з`явився, про розгляд справи повідомлений належним чином в порядку ст. 12-1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України».

Представник третьої особи Управління служби у справах дітей Адміністрації Амур-Нижньодніпровського району Дніпровської міської ради у судове засідання не з`явився, про розгляд справи повідомлений належним чином.

Заслухавши у судових засіданнях позивача як свідка, пояснення її представника, показання свідка, дослідивши письмові матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив таке.

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з 17.09.2010 перебували у зареєстрованому шлюбі, який розірвано на підставі заочного рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 19.09.2012.

Сторони у справі є батьками ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_1 , виданим Амур-Нижньодніпровським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Дніпропетровського міського управління юстиції у Дніпропетровській області 15 лютого 2011 року.

Відповідно до висновку органу опіки та піклування адміністрації Амур-Нижньодніпровського району Дніпровської міської ради від 25.06.2024 № 5/5-285, позбавлення батьківських прав ОСОБА_2 , 1984 року народження, відносно малолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є доцільним.

Відповідно до частини третьої статті 51 Конституції України сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Виховання в сім`ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці (ч. 1 ст. 12 Закону України «Про охорону дитинства»).

Частиною 7 ст. 7 СК України передбачено, що дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини від 20 листопада 1989 року ратифікованою Постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991року № 789-XII (далі - Конвенція про права дитини), іншими міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Пунктами 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Верховною Радою України 27 лютого 1991 року, передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.

За правилами статті 9 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

Відповідно до статті 18 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.

Права батьків і дітей, які засновані на спорідненості, становлять основоположну складову сімейного життя, а заходи національних органів, спрямовані перешкодити реалізації цих прав, є втручанням у права, гарантовані статтею 8 Конвенції.

Підстави позбавлення батьківських прав визначені ст. 164 СК України.

Відповідно до ч. 1 ст. 164 СК України мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він: не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров`я без поважної причини і протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування (п. 1); ухиляються від виконання своїх обов`язків по вихованню дитини (п. 2); жорстоко поводяться з дитиною (п. 3); є хронічними алкоголіками або наркоманами (п. 4); вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва (п. 5); засуджені за вчинення умисного кримінального правопорушення щодо дитини (п. 6).

Ухилення батьків від виконання своїх обов`язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення, не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти. Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування своїми обов`язками.

Отже, тлумачення п. 2 ч. 1 ст. 164 СК України свідчить про те, що позбавлення батьківських прав за цією підставою, може бути лише за наявності винної поведінки, в даному випадку, батька, свідомого нехтування ним своїми обов`язками.

Під час вирішення такої категорії спорів судам необхідно мати на увазі, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, вирішення сімейних питань, на який вони йдуть лише у виняткових випадках, і головне - за наявності достатніх та переконливих доказів, що характеризують особливості батька й матері як особи, що становить реальну загрозу для дитини, її здоров`я та психічного розвитку.

Позбавлення батьківських прав є виключною мірою і надзвичайним способом впливу на недобросовісних батьків, яке тягне за собою серйозні правові наслідки як для батьків так і для дітей (ст. 166 СК України). Вказаний захід впливу підлягає застосуванню лише тоді, коли змінити поведінку у кращу сторону, в даному випадку батька, неможливо, і лише при наявності вини в діях останнього.

Такий правовий висновок неодноразово викладений Верховним Судом у постановах, зокрема, від 07 лютого 2024 року в справі № 455/307/22, провадження № 61-16965св23; від 20 березня 2024 року в справі № 204/2097/22, провадження № 61-951св24; від 24 жовтня 2024 року у справі № 199/3287/23, провадження № 61-8177св24, від 29 квітня 2020 року у справі № 522/10703/18, від 13 квітня 2020 року у справі № 760/468/18, від 11 березня 2020 року у справі № 638/16622/17, від 02 жовтня 2019 року у справі № 461/7387/16-ц, від 08 травня 2019 року у справі № 409/1865/17-ц.

Верховний Суд неодноразово звертав увагу, що зверненню до суду з позовом про позбавлення батьківських прав має передувати виважена та ґрунтовна підготовка, збір необхідної доказової бази, адже більшість чинників, які є підставою для прийняття позитивних рішень у вказаних категоріях справи, мають оціночний характер, залежать від конкретних обставин справи та особистості учасників цих правовідносин (постанови Верховного Суду від 12 лютого 2024 року у справі № 202/1931/22, провадження № 61-14340св23; від 28 лютого 2024 року у справі № 303/4697/22, провадження № 61-16164св23; від 23 жовтня 2024 року у справі № 464/2040/23, провадження № 61-9216св24).

Європейський суд з прав людини у справі «Хант проти України» від 07 грудня 2006 року (заява № 31111/04) наголошує на тому, що питання сімейних відносин має ґрунтуватися на оцінці особистості заявника та його поведінці.

У рішенні від 16 липня 2015 року у справі «Мамчур проти України» (заява № 10383/09) ЄСПЛ зауважував, що оцінка загальної пропорційності будь-якого вжитого заходу, що може спричинити розрив сімейних зв`язків, вимагатиме від судів ретельної оцінки низки факторів та залежно від обставин відповідної справи вони можуть відрізнятися. Проте необхідно пам`ятати, що основні інтереси дитини є надзвичайно важливими. При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним.

У рішенні від 30 червня 2020 року у справі «Іlya Lyapin vs russia» (заява № 70879/11) ЄСПЛ також наголошував на тому, що позбавлення особи її/його батьківських прав є особливо кардинальним заходом, який позбавляє батька/матір сімейного життя з дитиною, та не відповідає меті їх возз`єднання, зазначивши, що наявність сімейних зв`язків між подружжям та дитиною, про які вони дійсно піклуються, мають бути захищені відповідно Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання. Попри це насамперед повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об`єктивних обставин спору, а вже тільки потім права батьків.

Наведене узгоджується з висновками щодо врахування найкращих інтересів дитини під час розгляду справ, які стосуються прав дітей, сформульованими Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/16-ц (провадження № 14-327цс18) та Верховним Судом у постановах від 22 листопада 2023 року в справі № 320/4384/18, провадження № 61-1682св22; від 19 лютого 2024 року в справі № 159/2012/23, провадження № 61-15840св23; від 21 лютого 2024 року в справі № 404/9387/21, провадження № 61-13425св23.

Верховний Суд наголошував, що особистісні непорозуміння між батьками не можуть бути підставою для позбавлення батьківських прав, оскільки в рішеннях, що стосуються дітей, забезпечення їх найкращих інтересів повинне мати першочергове значення і переважати над інтересами батьків (постанови Верховного Суду від 06 жовтня 2021 року в справі № 320/5094/19, провадження № 61-7357св21; від 07 березня 2024 року в справі № 947/7448/22, провадження № 61-18610св23; від 01 серпня 2024 року в справі № 366/52/21, провадження № 61-8861св24).

Необґрунтоване (за відсутності застосування гнучких заходів впливу для спонукання батька до належного виконання своїх батьківських обов`язків) позбавлення батьківських прав (прав на виховання дитини, захист її інтересів, на відібрання дитини в інших осіб, які незаконно її утримують та ін.), що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті кровної спорідненості з нею, не може вважатися таким, що відповідає інтересам дитини (постанова Верховного Суду від 23 жовтня 2024 року в справі № 464/2040/23, провадження № 61-9216св24).

Положеннями частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

У частинах першій та другій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Разом з тим, зазначаючи у позовній заяві про ухилення відповідача від виконання своїх обов`язків по вихованню дитини, позивач не надала доказів на підтвердження своїх вимог.

Так, посилання у характеристиці ОСОБА_3 , наданій класним керівником «Комунального закладу освіти Ліцей «Синергія» Дніпропетровської обласної ради» ОСОБА_4 на те, що ОСОБА_1 бере активну участь у житті класу, допомагає в організації позакласних заходів, регулярно відвідує батьківські збори, цікавиться життям дитини, забезпечує відвідування навчальних занять, екскурсій, організовує правильне проведення вільного часу, моніторить поводження дитини в мережі Інтернет та інформаційну гігієну, цікавиться навчальними досягненнями дитини, водночас батько із дитиною не спілкується, з сім`єю не проживає, у вихованні участі не бере, з класним керівником на зв`язок не виходив, на батьківські збори не з`являвся, жодним чином не підтверджує свідоме нехтування відповідачем своїми батьківськими обов`язками, які є підставою для застосування наслідків, передбачених п. 2 ч. 1 ст. 164 СК України.

При цьому, у даній характеристиці не зазначено відомостей, на підставі яких класним керівником зроблено висновки про те, що батько із дитиною не спілкується та у вихованні дитини участі не бере.

Крім того, непроживання відповідача разом з дитиною, за відсутності доказів винної поведінки відповідача, яка б свідчила про ухилення від виконання ним своїх батьківських обов`язків, не є підставою для позбавлення його батьківських прав.

Крім того, на підтвердження ухилення ОСОБА_2 від участі у вихованні сина, позивач посилалася на довідку ЛКК 3/11 від 08.01.2024 з якої слідує, що ОСОБА_3 , 07.02.2011 спостерігається сімейним лікарем, який регулярно проводить планові обстеження згідно віку пацієнта та дає рекомендації за результатами обстежень, хлопчик відвідує лікаря завжди у супроводі мами ОСОБА_1 чи бабусі ОСОБА_5 , а також на довідку тренера ТОВ «Фітклаб» від 09.01.2024, відповідно до якої ОСОБА_6 систематично відвідує фітнес-центр «ФІТФОЮ» з восени 2022 року, займається комплексними заняттями для фізичного здоров`я з особистим тренером. На заняття ОСОБА_7 завжди приводить мати дитини ОСОБА_8 . Спілкування стосовно занять дитини тренер центру проводить виключно з матір`ю.

Однак, указані документи не підтверджують винної поведінки відповідача, свідомого нехтування ним своїми батьківськими обов`язками.

Також позивач не обґрунтувала та не надала суду доказів, в чому полягає захист інтересів дитини шляхом позбавлення ОСОБА_2 відносно неповнолітнього ОСОБА_3 , 2011 року народження, батьківських прав та доказів, які б безспірно свідчили про умисне ухилення відповідача від виконання батьківських обов`язків відносно дитини.

Крім того, у судовому засіданні було допитано позивача як свідка в порядку ст. 234 ЦПК України, а також свідка ОСОБА_5 .

Так,позивач ОСОБА_1 у судовомузасіданні пояснила,що у2010році міжнею тавідповідачем булозареєстровано шлюб,у якомув 2011році народивсясин ОСОБА_3 .Сімейне життяміж сторонамине склалося,шлюб міжними розірваноу 2012році.Після розлучення ОСОБА_2 повернувся добатьків вАвтономну РеспублікуКрим,у подальшому,як їйвідомо,він переїхавдо м.Москви російськоїфедерації,має іншусім`ю. Впродовж усьогочасу післярозлучення вонанамагалася підтримуватиспілкування звідповідачем, розповідала йому про успіхи сина, запрошувала його в гості, пропонувала йому спілкуватися із сином зокрема без її участі, проте він відмовлявся. Між сторонами існувала домовленість про сплату відповідачем аліментів на сина у добровільному порядку. З 2012 по 2022 рік відповідач епізодично надсилав їй кошти на утримання дитини, проте з 2022 року будь-які виплати припинив. Зазначила, що відповідач із сином особисто ні разу не спілкувався, коли сину виповнилося 10 років, він знайшов сторінку батька в соціальній мережі та написав йому, проте останній йому так і не відповів.

Свідок ОСОБА_5 , яка є матір`ю позивача, у судовому засіданні пояснила, що у 2011 році між її донькою та ОСОБА_2 зареєстровано шлюб, у якому в 2011 році народився син - ОСОБА_3 . Через короткий проміжок часу після народження дитини шлюб між сторонами було розірвано, ОСОБА_1 із сином продовжила проживати разом з нею, а ОСОБА_2 поїхав до своїх батьків. З 2012 року ОСОБА_2 до них не приїздив, не цікавився життям сина.

Однак, такі показання не можуть бути єдиними достатніми та переконливими доказами для застосування до відповідача такої крайньої міри впливу, як позбавлення батьківських прав відносно неповнолітнього сина.

Інших доказів у підтвердження своїх вимог позивачем не надано.

Згідно з вимогами статті 19 СК України при розгляді судом спорів щодо позбавлення батьківських прав обов`язковою є участь органу опіки та піклування. Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв`язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи.

Висновок органу опіки та піклування має рекомендаційний характер для суду та як доказ підлягає дослідженню й оцінці судом на основі всіх наявних в матеріалах справи доказів у їх сукупності та взаємозв`язку (постанови Верховного Суду від 26 липня 2021 року у справі № 638/15336/18, провадження № 61-13690св20; від 07 лютого 2022 року у справі № 759/3554/20, провадження № 61-1544св21; від 10 листопада 2023 року у справі № 401/1944/22, провадження № 61-10115св23; від 15 листопада 2023 року у справі № 932/2483/21, провадження № 61-5203св23).

За положенням частини шостої статі 19 СК України суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування (про доцільність чи недоцільність позбавлення батьківських прав), якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.

З висновку органу опіки та піклування адміністрації Амур-Нижньодніпровського району Дніпровської міської ради від 25.06.2024 № 5/5-285 «Про доцільність/недоцільність позбавлення батьківських прав ОСОБА_2 , 1984 р.н., відносно малолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 », слідує, що позбавлення батьківських прав ОСОБА_2 , 1984 року народження, відносно малолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є доцільним.

Разом з тим, зазначений висновок органу опіки та піклування, його зміст про доцільність позбавлення батьківських прав відповідача, суд вважає немотивованим та поверхневим, у ньому не наведено підстав та аргументів, які б вказували на доцільність позбавлення відповідача батьківських прав, в ньому не вказано про встановлені фактичні обставини ухилення відповідача від виконання своїх батьківських обов`язків щодо виховання дитини, він не містить даних, які об`єктивно характеризують відповідача як особу, яка не здійснює своїх батьківських обов`язків, не з`ясовані та не встановлені фактичні обставини ухилення відповідача від виконання своїх батьківських обов`язків щодо виховання дитини та можливі причини такого ухилення.

Як слідує з матеріалів справи, зареєстроване місце проживання відповідача станом на 18.03.2014 значиться за адресою: АДРЕСА_1 . Також у позовній заяві позивач указувала, що після розірвання шлюбу відповідач переїхав до своїх батьків в АР Крим.

Автономна Республіка Крим та місто Севастополь є тимчасово окупованими російською федерацією територіями України з 20 лютого 2014 року.

Разом з тим, висновок органу опіки та піклування складено без урахування того, що місцем проживання відповідача є тимчасово окупована територія України, що може впливати на можливість виконання відповідачем своїх батьківських обов`язків.

Такий висновок належно не обґрунтований, зроблений без наведення достатніх доказів, які б підтверджували ухилення відповідача від здійснення батьківських обов`язків, не містить даних, які об`єктивно характеризують відповідача як особу, яка не здійснює своїх батьківських обов`язків, а тому не є правовою підставою для застосування крайнього заходу - позбавлення батьківських прав.

Висновок має рекомендаційний характер та не містить однозначних обставин, які б вказували на наявність підстав для застосування відносно відповідача такого крайнього заходу, як позбавлення батьківських прав.

Відповідно до частин другої, третьої статті 171СК України дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні між батьками, іншими особами спору щодо її виховання, місця проживання, у тому числі при вирішенні спору про позбавлення батьківських прав, поновлення батьківських прав, а також спору щодо управління її майном. Суд має право постановити рішення всупереч думці дитини, якщо цього вимагають її інтереси.

У судовому засіданні було заслухано думку дитини ОСОБА_3 , який зазначив, що батька він жодного разу не бачив та не спілкувався з ним. Він знайшов його сторінку в соціальній мережі та написав йому, проте батько йому не відповів. Зазначив, що надалі з батьком спілкуватися не бажає.

Разом з тим, як неодноразово зазначав у своїх постановах Верховний Суд, озвучена у судовому засіданні думка дитини не є єдиною підставою, яка враховується при вирішенні питання про позбавлення батьківських прав. Думка дитини не завжди може відповідати її інтересам, може бути висловлена під впливом певних зовнішніх факторів, яким вона в силу віку неспроможна надавати правильну оцінку, чи інших можливих факторів впливу на неї.

Виходячи з пріоритету якнайкращих інтересів дитини, суд вважає, що думка ОСОБА_3 щодо позбавлення його батька батьківських прав не підлягає врахуванню, таке неврахування думки, на переконання суду, є виправданим з огляду на його вік та нерозуміння в силу цього правових наслідків позбавлення відповідача батьківських прав стосовно нього.

Такі висновкиповністю узгоджуютьсяз висновками,викладеними упостановах ВерховногоСуду від 26 грудня 2024 року у справі № 561/474/24 (провадження № 61-13691св24), від 13 липня 2022 року у справі № 705/3040/18 (провадження № 61-19878св21).

При цьому за обставинами даної справи суд не вбачає підстав для попередження відповідача про необхідність змінити ставлення до виховання дитини і покладення на орган опіки та піклування контролю за виконанням ним батьківських обов`язків, оскільки це застосовується виключно за доведеності винної поведінки батька, чого в даній справі не встановлено.

Позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав, тобто природніх прав, наданих батькам щодо дитини на її виховання, захист її інтересів та інших прав, які виникають із факту кровної спорідненості з дитиною, є крайнім заходом впливу, необхідність застосування якого за обставин цієї справи не доведено, тому з урахуванням якнайкращих інтересів дитини, за обставин недоведеності свідомого нехтування відповідачем своїми батьківськими обов`язками, зважаючи на проживання відповідача на тимчасово окупованій території України та з огляду на відсутність виключних підстав для позбавлення його батьківських прав, суд дійшов висновку, що у задоволенні позову слід відмовити.

Відповідно до ст. 141 ЦПК України судові витрати, понесені ОСОБА_1 слід залишити за нею.

Керуючись ст. ст. 4-13, 17, 18, 76, 81, 263, 265, 273 ЦПК України, ст. ст. 7, 155, 164, 165 СК України, -

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , за участі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору Управління служби у справах дітей Адміністрації Амур-Нижньодніпровського району Дніпровської міської ради, про позбавлення батьківських прав - відмовити.

Рішення суду може бути оскаржене до Одеського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Учасники справи:

Позивач: ОСОБА_1 , РНОКПП: НОМЕР_2 , адреса: АДРЕСА_2 ;

Відповідач: ОСОБА_2 , РНОКПП: НОМЕР_3 , адреса: АДРЕСА_1 ;

Третя особа: Управління служби у справах дітей Адміністрації Амур-Нижньодніпровського району Дніпровської міської ради, код ЄДРПОУ: 439387888, адреса: м. Дніпро, пр. Мануйлівський, 31, каб. 55.

Повне судове рішення складено 19.02.2025.

Суддя Тетяна ФЕДЧИШЕНА