Постанова

від 12.02.2025 по справі 904/697/24

ЦЕНТРАЛЬНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ЦЕНТРАЛЬНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12.02.2025 року м.Дніпро Справа № 904/697/24

Центральний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого судді: Мороза В.Ф. - доповідач,

суддів: Іванова О.Г., Чередка А.Є.

секретар судового засідання Жолудєв А.В.

розглянувши апеляційну скаргу Дніпровської міської ради на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 17.07.2024 (суддя Юзіков С.Г.)

у справі № 904/697/24

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю фірма "АТК"

до відповідача-1 - Дніпровської міської ради

відповідача - 2 - Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради

про визнання незаконним рішення

ВСТАНОВИВ:

Позивач просить визнати незаконним Рішення державного реєстратора прав на нерухоме майно Відповідача-2 Коноваленка Анатолія Володимировича № 69379878 від 20 вересня 2023 р. про відмову в проведенні реєстраційних дій щодо реєстрації за Позивачем права оренди земельної ділянки площею 0,3449 га, розташованої по проспекту Олександра Поля (колишня Кірова) в м. Дніпрі в районі будинку № 93, кадастровий номер 1210100000:06:015:0190, на підставі договору оренди землі від 14.09.2010 та визнаної Постановою Центрального апеляційного господарського суду від 21.11.2022 у справі № 904/1868/19 укладеною додаткової угоди від 01.10.2016 про поновлення на той самий строк і на тих же умовах договору оренди від 14.09.2010; Зобов`язати Відповідача -2 здійснити державну реєстрацію за Позивачем права оренди земельної ділянки площею 0,3449 га, розташованої по проспекту Олександра Поля (колишня Кірова) в м. Дніпрі в районі будинку № 93, кадастровий номер 1210100000:06:015:0190, на підставі договору оренди землі від 14.09.2010 та визнаної Постановою Центрального апеляційного господарського суду від 21.11.2022 у справі № 904/1868/19 укладеною додаткової угоди від 01.10.2016 про поновлення на той самий строк і на тих же умовах договору оренди від 14.09.2010. У позові зазначено орієнтовну вартість витрат Позивача, пов`язаних з отриманням правничої допомоги у розмірі 40 000,00 грн.

Рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 17.07.2024 у справі №904/697/24 позов задоволено. Визнано незаконним Рішення державного реєстратора прав на нерухоме майно Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради Коноваленка Анатолія Володимировича № 69379878 від 20 вересня 2023р. про відмову в проведенні реєстраційних дій щодо реєстрації за Товариством з обмеженою відповідальністю фірма "АТК" права оренди земельної ділянки площею 0,3449 га, розташованої по проспекту Олександра Поля (колишнього Кірова) в м. Дніпрі в районі будинку № 93, кадастровий номер 1210100000:06:015:0190, на підставі Договору оренди землі від 14.09.2010 та визнаної Постановою Центрального апеляційного господарського суду від 21.11.2022 у справі № 904/1868/19 укладеною додаткової угоди від 01.10.2016 про поновлення на той самий строк і на тих же умовах договору оренди від 14.09.2010. Зобов`язано Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради здійснити державну реєстрацію за Товариством з обмеженою відповідальністю фірма "АТК" права оренди щодо земельної ділянки площею 0,3449 га, розташованої по проспекту Олександра Поля (колишнього Кірова) в м. Дніпрі в районі будинку № 93, кадастровий номер 1210100000:06:015:0190, на підставі договору оренди землі від 14.09.2010 та визнаної Постановою Центрального апеляційного господарського суду від 21.11.2022 у справі № 904/1868/19 укладеною додаткової угоди від 01.10.2016 про поновлення на той самий строк і на тих же умовах договору оренди від 14.09.2010.

Не погодившись з вказаним рішенням Дніпровською міською радою подано апеляційну скаргу, згідно якої просить скасувати рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 17.07.2024 у справі № 904/697/24 та прийняте нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги повністю.

В обґрунтування апеляційної вказує на те, що суд першої інстанції при ухваленні оскаржуваного рішення неправильно застосував норми матеріального права та допустив порушення норм процесуального права.

Апеляційна скарга мотивована тим, що:

- право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Відмовляючи позивачу у проведенні реєстраційних дій, Державний реєстратор керувався Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», Порядком державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою КабінетуМіністрів України від 25.10.2015 за №1127 та Порядком ведення Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, затвердженого постановою Кабінету Міністру України від 26.10.11 за №1141 та встановив наявність обставин, які стали підставою винесення рішення від 20.09.2023. Проте, суд першої інстанції помилково дійшов до висновку про відсутність підстав для відмови у державній реєстрації, не звернувши увагу на п. 5 ч. 1 ст. 24 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», керуючись яким реєстратор прийняв рішення про відмову в проведенні реєстраційних дій, встановивши наявність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями;

- задоволення судом першої інстанції вимоги стосовно зобов`язання Відповідача-2 здійснити державну реєстрацію права оренди, здійснено всупереч наявного запису про погашення права оренди земельної ділянки та дискреційності повноважень Відповідача-2;

- спосіб захисту, заявлений позивачем, не призведе до відновлення на його думку порушених прав. Позивач визнає незаконним Рішення про відмову в проведенні реєстраційних дій від 20.09.2023, тим самим погоджуючись з попередньою реєстрацією речового права. Позивач не відновить права на оренду земельної ділянки за договором, строк дії якого скінчився, оскільки відсутня підстава для вчинення реєстраційних дій;

- суд першої інстанції надав тлумачення постанові ЦАГС від 21.11.2022 у справі №904/1868/19, адже постановою Центрального апеляційного господарського суду від 21.11.2022 апеляційну скаргу ТОВ фірми «АТК» - задоволено частково. Рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 21.08.2019 скасовано в частині відмови в позові про визнання укладеною додаткової угоди. В цій частині позов задоволено. Визнано укладеною додаткову угоду від 01.10.2016 про поновлення на той самий строк і на тих же умовах договору оренди від 14.09.2010, який було укладено між позивачем та відповідачем, предметом якого є земельна ділянка площею 0.3449 га, розташована по проспекту Олександра Поля (колишнього - Кірова) в м. Дніпрі в районі будинку №93, кадастровий номер 1210100000:06:015:0190 в редакції, яку надав позивач. Стягнуто з Дніпровської міської ради на користь ТОВ фірми «АТК» 1 921,00 грн та 2 881,50 грн - витрати на сплату судового збору. Постановою Верховного Суду від 14.03.2023 постанову ЦАГС від 21.11.2022 - залишено в силі. Як вбачається з тексту додаткової угоди «Про поновлення терміну дії договору оренди земельної ділянки від 30.09.2010 з додатковою угодою від 11.12.2014» від 01.10.2016, що була затверджена ЦАГС в рамках розгляду справи №904/1868/19, так п. 1 зазначено : «поновити термін дії договору оренди земельної ділянки (державна реєстрація від « 30» вересня 2010, №041010400677) на три роки». Тобто, за умовами додаткової угоди, відповідно строк договору оренди сплинув.

Процесуальний хід розгляду справи відображений у відповідних ухвалах Центрального апеляційного господарського суду.

Хронологія надходження інших процесуальних документів до суду.

Позивач своїм правом на подання відзиву не скористався.

За приписами ч. 3 ст. 263 ГПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

В судове засідання 12.02.2025 з`явилися представники відповідача-1 (апелянта) та позивача. Відповідач-2, будучи повідомленим про дату, час та місце розгляду справи, уповноваженого представника не направив, про причини неявки суд не повідомив.

Колегія суддів зазначає, що відповідно до ч. 1 ст. 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

У рішеннях від 28.10.1998 у справі «Осман проти Сполученого королівства» та від 19.06.2001 у справі «Креуз проти Польщі» Європейський суд з прав людини роз`яснив, що реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо доступності правосуддя, держави-учасниці цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони й обмеження, зміст яких полягає в запобіганні безладного руху в судовому процесі.

У рішеннях Європейського суду з прав людини у справах "Ryabykh v.Russia" від 24.07.2003, "Svitlana Naumenko v. Ukraine" від 09.11.2014 зазначено, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване частиною 1 статті 6 Конвенції, повинно тлумачитись у світлі Преамбули Конвенції, яка проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін.

Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінку сторін, предмет спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини першої статті 6 згаданої Конвенції (рішення ЄСПЛ від 08.11.2005 у справі "Смірнова проти України", рішення ЄСПЛ від 27.04.2000 у справі "Фрідлендер проти Франції").

«Розумність» строку визначається окремо для кожної справи. Для цього враховують її складність та обсяг, поведінку учасників судового процесу, час, необхідний для проведення відповідної експертизи (наприклад, рішення Суду у справі «G. B. проти Франції»), тощо. Отже, поняття «розумний строк» є оціночним, суб`єктивним фактором, що унеможливлює визначення конкретних строків судового розгляду справи, тому потребує нормативного встановлення.

Точкою відліку часу розгляду справи протягом розумного строку умовно можна вважати момент подання позовної заяви до суду.

Роль національних суддів полягає у швидкому та ефективному розгляді справ (51 рішення Європейського суду з прав людини від 30.11.2006 у справі "Красношапка проти України").

Отже, при здійсненні правосуддя судом мають враховуватися не тільки процесуальні строки, визначені ГПК України, а й рішення ЄСПЛ, як джерела права, зокрема, в частині необхідності забезпечення судового розгляду впродовж розумного строку.

Відповідно до ч. 1 ст. 12-1 Закону України "Про правовий режим воєнного стану" в умовах правового режиму воєнного стану суди, органи та установи системи правосуддя діють виключно на підставі, в межах повноважень та в спосіб, визначені Конституцією України та законами України.

Згідно ч. 2 ст. 12-1 Закону України "Про правовий режим воєнного стану" повноваження судів, органів та установ системи правосуддя, передбачені Конституцією України, в умовах правового режиму воєнного стану не можуть бути обмежені.

Відтак, органи судової влади здійснюють правосуддя, навіть в умовах воєнного стану.

Відповідно до ч. 3 ст. 2 ГПК України основними засадами (принципами) господарського судочинства є: 1) верховенство права; 2) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; 3) гласність і відкритість судового процесу та його повне фіксування технічними засобами; 4) змагальність сторін; 5) диспозитивність; 6) пропорційність; 7) обов`язковість судового рішення; 8) забезпечення права на апеляційний перегляд справи; 9) забезпечення права на касаційне оскарження судового рішення у визначених законом випадках; 10) розумність строків розгляду справи судом; 11) неприпустимість зловживання процесуальними правами; 12) відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення.

Згідно ч. 1 ст. 43 Господарського процесуального кодексу України учасники судового процесу та їх представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.

Суд звертає увагу на висновки Європейського суду з прав людини, викладені у рішенні від 07.07.1989 у справі "Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії", відповідно до якого заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Обов`язком заінтересованої сторони є прояв особливої старанності при захисті власних інтересів (рішення Європейського суду з прав людини від 04.10.2001 у справі "Тойшлер проти Германії" (Тeuschler v. Germany).

Таким чином, сторона повинна демонструвати зацікавленість у найшвидшому вирішенні її питання судом, брати участь на всіх етапах розгляду, що безпосередньо стосуються її, для чого має утримуватись від дій, що можуть безпідставно затягувати судовий процес, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 28.10.2021 у справі № 11-250сап21 акцентувала увагу на тому, що ЄСПЛ неодноразово висловлював позицію, згідно з якою відкладення розгляду справи має бути з об`єктивних причин і не суперечити дотриманню розгляду справи у розумні строки. Так, у рішенні у справі «Цихановський проти України» (Tsykhanovsky v. Ukraine) ЄСПЛ зазначив, що саме національні суди мають створювати умови для того, щоб судове провадження було швидким та ефективним. Зокрема, національні суди мають вирішувати, чи відкласти судове засідання за клопотанням сторін, а також чи вживати якісь дії щодо сторін, чия поведінка спричинила невиправдані затримки у провадженні. Суд нагадує, що він зазвичай визнає порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у справах, які порушують питання, подібні до тих, що порушуються у цій справі. Аналогічну позицію висловлено у рішеннях ЄСПЛ «Смірнова проти України» (Smirnov v. Ukraine, Application N 36655/02), «Карнаушенко проти України» (Karnaushenko v. Ukraine, Application N 23853/02).

Як відзначив Верховний Суд у постановах від 12.03.2019 у справі № 910/12842/17, від 01.10.2020 у справі № 361/8331/18, від 07.07.2022 у справі № 918/539/16 відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Таким чином, згідно усталеної судової практики та позиції ЄСПЛ відкладення розгляду справи можливе з об`єктивних причин, як-то неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні чи недостатність матеріалів для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення.

Пунктом 2 ч. 3 ст. 202 ГПК України визначено, що якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника) незалежно від причин неявки.

Частиною 12 ст. 270 ГПК України передбачено, що неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Враховуючи положення ст. 7, 13, 14, 42-46 ГПК України, зокрема, щодо того, що учасники справи мають рівні права, якими вони повинні користуватися добросовісно, та несуть ризик настання тих чи інших наслідків, зумовлених невчиненням ними процесуальних дій, з огляду на те, що суд не визнавав обов`язковою явку учасників справи, а в матеріалах справи містяться докази їх повідомлення про час та місце проведення судового засідання по розгляду апеляційної скарги, приймаючи до уваги необхідність дотримання розумних строків розгляду справи, зважаючи на обставини сприяння судом у наданні учасникам судового процесу достатнього часу для належної підготовки своєї позиції та викладення її в поданих процесуальних документах, а також в забезпеченні участі в судових засіданнях, в тому числі в режимі відеоконференції, і цими правами вони розпоряджаються на власний розсуд, констатуючи достатність матеріалів для апеляційного перегляду справи, колегія суддів вважає можливим здійснити перевірку рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку за наявними матеріалами та без участі представника відповідача-2.

Судом апеляційної інстанції було здійснено всі необхідні дії, що сприяли в реалізації сторонами принципу змагальності та диспозитивності.

В судовому засіданні 12.02.2025 представник апелянта підтримав доводи апеляційної скарги, просив її задовольнити, рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти нове про відмову в задоволенні позовних вимог.

Представник позивача заперечив проти задоволення апеляційної скарги, наполягав на необхідності залишення оскаржуваного рішення без змін.

Апеляційний господарський суд, заслухавши пояснення присутніх представників учасників справи, дослідивши наявні у справі докази, оцінивши повноту та об`єктивність встановлених обставин та висновки місцевого господарського суду, перевіривши правильність застосування норм матеріального та процесуального права, зазначає наступне.

Як встановлено судом першої інстанції та підтверджено матеріалами справи, 14.09.2010 Дніпропетровська міська рада (Орендодавець) та ТОВ фірма "АТК" (Орендар) уклали Договір оренди землі №4249 (далі Договір), за п. 1.1. якого Орендодавець передає, а Орендар приймає в строкове платне користування земельну ділянку, яка знаходиться за адресою: просп. Кірова в районі будинку № 93 (Кіровський район) і зареєстрована в Державному реєстрі земель за кадастровим номером 1210100000:06:015:0190.

Цільове використання земельної ділянки за цим договором (УКЦВЗ) 1.11.6 (інша комерційна діяльність) (п. 1.2. Договору).

Підставою для надання земельної ділянки в оренду є рішення міської ради від 21.03.2007 № 163/11 (п. 1.3. Договору).

В оренду передається земельна ділянка, загальною площею 0,3449 га (п. 2.1. Договору).

На земельній ділянці знаходяться об`єкти нерухомого майна, інші об`єкти інфраструктури, які зазначені в акті приймання-передачі земельної ділянки (п. 2.2. Договору).

Нормативна грошова оцінка земельної ділянки на час укладення цього договору становить 1 309 348,37 грн. (п.2.3. Договору).

Договір укладено на три роки (п. 3.1. Договору).

Після закінчення строку, на який було укладено договір оренди землі, орендар, який належно виконував обов`язки відповідно до умов договору, продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку договору оренди і письмово, не пізніше ніж за 3 місяці до закінчення строку договору, звернувся до міської ради з клопотанням щодо продовження його дії, то за відсутності письмових заперечень орендодавця та відповідного рішення міської ради договір оренди земельної ділянки може бути продовжено або поновлено на той строк і на тих самих умовах, які були передбачені попереднім договором (п. 3.2. Договору).

Договір оренди набирає чинності після підписання сторонами та його державної реєстрації (п. 14.1 Договору).

Рішенням Дніпропетровської міської ради від 03.09.2014 № 237/55 "Про поновлення договору оренди землі від 30.09.2010, номер державної реєстрації 041010400677, по просп. Кірова в районі буд. №93 (Кіровський район) ТОВ фірмі "АТК", код ЄДРПОУ 32713694, для проектування та будівництва будівлі комерційного призначення" вирішено поновити на тих самих умовах і на той самий строк договір оренди землі, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Літаш І.П. 14.09.2010 за реєстровим номером 4249 (державна реєстрація від 30.09.2010, номер державної реєстрації 041010400677), укладений між Дніпропетровської міською радою та ТОВ фірмою "АТК", на підставі рішень міської ради від 21.03.2007 №163/11 та від 16.06.2010 №261/58, на три роки, починаючи з 01.10.2013 для проектування та будівництва будівлі комерційного призначення по пр. Кірова в районі буд. № 93; встановити розмір річної орендної плати за користування земельною ділянкою, площею 0,3449 га (кадастровий номер 1210100000:06:015:0190), у мінімальному розмірі орендної плати, визначеному Податковим кодексом України.

Відповідно до Акта приймання-передачі земельної ділянки кадастровий номер 1210100000:06:015:0190 від 14.09.2010, Орендодавець передав, а Орендар прийняв в оренду спірну земельну ділянку.

Згідно з витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права № 30805732, за Позивачем 11.12.2014 зареєстроване інше речове право право оренди земельної ділянки, строк дії 30.09.2013, з правом пролонгації.

11.12.2014 укладено Додаткову угоду до договору оренди землі, в якій сторони дійшли згоди поновити договір оренди землі, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Літаш І.П. 14.09.2010 за реєстровим номером 4249 (державна реєстрація від 30.09.2010, номер державної реєстрації 041010400677), укладений між Дніпропетровською міською радою та ТОВ фірмою "АТК", код ЄДРПОУ 32713694, на підставі рішень міської ради від 21.03.2007 №163/11 та від 16.06.2010 №261/58, на три роки, починаючи з першого жовтня дві тисячі тринадцятого року для проектування та будівництва будівлі комерційного призначення по просп. Кірова в районі буд. № 93.

Таким чином, строк дії Договору продовжено до 01.10.2016.

Згідно з витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права № 30808707, за Позивачем 11.12.2014 зареєстроване інше речове право право оренди земельної ділянки, строк дії на три роки, починаючи з 01.10.2013, з правом пролонгації.

07.05.2019 ТОВ фірма "АТК" звернулося до Господарського суду Дніпропетровської області з позовною заявою до Дніпровської міської ради, в якій просило визнати поновленим укладений між Дніпровською міською радою та ТОВ фірма "АТК" договір оренди землі від 14.09.2010 (державна реєстрація від 30.09.2010, номер державної реєстрації 041010400677), предметом якого є земельна ділянка площею 0,3449 га, розташована по проспекту Олександра Поля (колишнього Кірова) в м. Дніпрі в районі будинку № 93, кадастровий номер 1210100000:06:015:0190 на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені цим договором, шляхом укладення додаткової угоди від 01.10.2016 в судовому порядку; визнати укладеною додаткову угоду від 01.10.2016 про поновлення на той самий строк і на тих самих умовах договору оренди від 14.09.2010, який укладено між Дніпровською міською радою та ТОВ фірма "АТК" (державна реєстрація від 30.09.2010, номер державної реєстрації 041010400677), предметом якого є земельна ділянка площею 0,3449 га, розташована по просп. Олександра Поля (колишня Кірова) в м. Дніпрі в районі будинку № 93, кадастровий номер 1210100000:06:015:0190.

Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 21.08.2019, залишеним без змін постановою Центрального апеляційного господарського суду від 19.10.2021 у справі №904/1868/19 в задоволенні позову відмовлено.

Постановою Верховного Суду від 19.01.2022 постанову Центрального апеляційного господарського суду від 19.10.2021 скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постановою Центрального апеляційного господарського суду від 11.05.2022 рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Постановою Верховного Суду від 20.07.2022 постанову Центрального апеляційного господарського суду від 11.05.2022 скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постановою Центрального апеляційного господарського суду від 21.11.2022 визнано укладеною додаткову угоду від 01.10.2016 про поновлення на той самий строк і на тих же умовах договору оренди від 14.09.2010, який укладено між Дніпровською міською радою та ТОВ фірма "АТК" (державна реєстрація від 30.09.2010, номер державної реєстрації 041010400677), предметом якого є земельна ділянка площею 0,3449 га, розташована по проспекту Олександра Поля (колишня - Кірова) в м. Дніпрі в районі будинку № 93, кадастровий номер 1210100000:06:015:0190, в наступній редакції, зокрема : "1. Поновити термін дії Договору оренди земельної ділянки (державна реєстрація від "30" вересня 2010р., № 0410104700677) на три роки".

Позивач у вересні 2023 року звернувся до Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради із заявою про державну реєстрацію прав на зазначену земельну ділянку та разом із заявою надав Договір оренди землі від 14.09.2010, відомості з Державного земельного кадастру, Постанову Верховного Суду від 14.03.2023 у справі № 904/1868/19 та Постанову Центрального апеляційного господарського суду від 21.11.2022 у справі № 904/1868/19.

20.09.2023 державним реєстратором прав на нерухоме майно Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради Коноваленком А.В. прийняте Рішення про відмову в проведенні реєстраційних дій № 69379878. Як зазначено у Рішенні № 69379878 від 20.09.2023 державний реєстратор встановив, що під час перевірки відомостей в реєстрі інше речове право (право оренди земельної ділянки) вже зареєстровано в реєстрі з урахуванням Постанови Центрального апеляційного господарського суду від 21.11.2022 по справі № 904/1868/19. В подальшому Автоматизованою системою Державного реєстру погашено запис про інше речове право (право оренди земельної ділянки), у зв`язку з чим державний реєстратор відмовив у проведенні реєстраційних дій за заявою.

Позивач зазначає, що Міністерство юстиції України у листі від 04.01.2023 № 1056/149220-9-22/8.4.4 надало роз`яснення: "Стосовно державної реєстрації права оренди земельної ділянки, у зв`язку з поновленням договору оренди землі та за умови, що програмними засобами ведення Державного реєстру речових прав на нерухоме майно припинено право оренди відповідної земельної ділянки, що відповідно до статті 18 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме та їх обтяжень" державна реєстрація прав проводиться в такому порядку, зокрема: прийняття рішення про державну реєстрацію прав (у разі відсутності підстав для зупинення розгляду заяви, зупинення державної реєстрації прав, відмови у проведенні державної реєстрації прав) та відкриття розділу в Державному реєстрі прав та/або внесення до відкритого розділу або спеціального розділу Державного реєстру прав відповідних відомостей про речові права на нерухоме майно, об`єкт незавершеного будівництва, майбутній об`єкт нерухомості та їх обтяження, про об`єкти та суб`єктів цих прав (пункти 5, 6 частини першої Закону).

Таким чином, наявність припиненого програмними засобами ведення Державного реєстру речових прав на нерухоме майно права оренди земельної ділянки, щодо якої укладено додаткову угоду про пролонгацію договору оренди землі відповідно до ст. 33 Закону України "Про оренду землі" (у редакції до 16 липня 2020 року), не є перешкодою проведення державної реєстрації права оренди. Для такої реєстрації заявнику необхідно надати договір оренди землі та додаткову угоду до такого договору про пролонгацію, укладену відповідно до приписів статті 33 Закону України "Про оренду землі" (у редакції до 16 липня 2020 року)".

Відповідно до Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна зміст, характеристика іншого речового права зареєстрованого за Позивачем строк дії: на три роки, починаючи з 01.10.2013 року, з правом пролонгації змінено на дата укладання договору (після 2013 р.) / Дата державної реєстрації (до 2013р.): 01.10.2016, строк:3р. Дата закінчення дії: 01.10.2019.

Наведені обставини стали причиною звернення Позивачем з позовом та є предметом спору у даній справі.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції дійшов висновку, що Договір оренди земельної ділянки (державна реєстрація від "30" вересня 2010р., № 0410104700677) поновлено на тих самих умовах на строк до 21.11.2025. Натомість Погашення Автоматизованою системою Державного реєстру запису про інше речове право на наведену земельну ділянку (право оренди земельної ділянки), відбулося на підставі некоректного внесення Державним реєстратором даних щодо строку дії договору оренди з урахуванням Постанови Центрального апеляційного господарського осуду від 21.11.2022 у справі №904/1868/19. За висновком суду, оскільки підстав для відмови в державній реєстрації прав, передбачених ч. 1 ст. 24 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" не виявлено, рішення державного реєстратора прав на нерухоме майно Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради Коноваленка А.В. № 69379878 від 20.09.2023 про відмову в проведенні реєстраційних дій щодо реєстрації за ТОВ фірма "АТК" права оренди земельної ділянки прийнято всупереч вказаного Закону, у зв`язку з чим, вимоги Позивача є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам, оскаржуваному судовому рішенню та доводам апеляційної скарги, апеляційний суд зазначає наступне.

Відповідно до ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги (ч. 1). Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї (ч. 2). Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього (ч. 3). Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (ч. 4).

Позивач просить визнати незаконним Рішення державного реєстратора прав на нерухоме майно Відповідача -2 Коноваленка Анатолія Володимировича № 69379878 від 20 вересня 2023 р. про відмову в проведенні реєстраційних дій щодо реєстрації за Позивачем права оренди земельної ділянки площею 0,3449 га, розташованої по проспекту Олександра Поля (колишня Кірова) в м. Дніпрі в районі будинку № 93, кадастровий номер 1210100000:06:015:0190, на підставі договору оренди землі від 14.09.2010 та визнаної Постановою Центрального апеляційного господарського суду від 21.11.2022 у справі № 904/1868/19 укладеною додаткової угоди від 01.10.2016 про поновлення на той самий строк і на тих же умовах договору оренди від 14.09.2010; Зобов`язати Відповідача -2 здійснити державну реєстрацію за Позивачем права оренди земельної ділянки площею 0,3449 га, розташованої по проспекту Олександра Поля (колишня Кірова) в м. Дніпрі в районі будинку № 93, кадастровий номер 1210100000:06:015:0190, на підставі договору оренди землі від 14.09.2010 та визнаної Постановою Центрального апеляційного господарського суду від 21.11.2022 у справі № 904/1868/19 укладеною додаткової угоди від 01.10.2016 про поновлення на той самий строк і на тих же умовах договору оренди від 14.09.2010.

Статтею 6 Закону України "Про оренду землі" передбачено, що право оренди земельної ділянки підлягає державній реєстрації відповідно до закону.

Згідно з ч. 1 ст. 19 Закону України "Про оренду землі" строк дії договору оренди землі визначається за згодою сторін, але не може перевищувати 50 років. Дата закінчення дії договору оренди обчислюється від дати його укладення. Право оренди земельної ділянки виникає з моменту державної реєстрації такого права.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 4 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" державній реєстрації прав підлягають: речові права на нерухоме майно, похідні від права власності: право постійного користування та право оренди (суборенди) земельної ділянки.

Згідно з ч. 1 ст. 24 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (в редакції, чинній на час прийняття рішення держреєстратора) підстави для відмови в державній реєстрації прав: 1) заявлене речове право, обтяження не підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону; 2) заява про державну реєстрацію прав подана неналежною особою; 3) подані документи не відповідають вимогам, встановленим цим Законом; 4) подані документи не дають змоги встановити набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обтяження; 5) наявні суперечності між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями; 6) наявні зареєстровані обтяження речових прав на нерухоме майно, об`єкт незавершеного будівництва, майбутній об`єкт нерухомості, крім випадків, визначених цим Законом; 6-1) встановлення факту застосування санкцій відповідно до Закону України "Про санкції", які унеможливлюють проведення державної реєстрації прав; 7) заяву про державну реєстрацію обтяжень щодо попереднього правонабувача подано після державної реєстрації права власності на таке майно за новим правонабувачем; 8) після завершення строку, встановленого частиною третьою статті 23 цього Закону, не усунені обставини, що були підставою для прийняття рішення про зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав; 9) документи подано до неналежного суб`єкта державної реєстрації прав, нотаріуса; 10) заяву про державну реєстрацію прав та їх обтяжень в електронній формі подано особою, яка згідно із законодавством не має повноважень подавати заяви в електронній формі; 11) заявником подано ті самі документи, на підставі яких заявлене речове право, обтяження вже зареєстровано у Державному реєстрі прав; 12) заявник звернувся із заявою про державну реєстрацію права власності щодо майна, що відповідно до поданих для такої реєстрації документів відчужено особою, яка на момент проведення такої реєстрації внесена до Єдиного реєстру боржників, у тому числі за виконавчими провадженнями про стягнення аліментів за наявності заборгованості з відповідних платежів понад три місяці; 13) відсутність згоди заставодержателя (іпотекодержателя) на дострокове припинення дії договору емфітевзису, суперфіцію, оренди земельної ділянки сільськогосподарського призначення щодо державної реєстрації припинення таких прав, що перебувають у заставі (іпотеці); 14) у Державному реєстрі прав відсутня державна реєстрація спеціального майнового права на подільний об`єкт незавершеного будівництва, крім випадків, визначених законом, - у разі державної реєстрації спеціального майнового права на майбутні об`єкти нерухомості; 15) у Державному реєстрі прав відсутня державна реєстрація спеціального майнового права на об`єкт незавершеного будівництва, майбутній об`єкт нерухомості - у разі державної реєстрації переходу спеціального майнового права, іншого речового права, обтяження на об`єкт незавершеного будівництва (крім об`єктів незавершеного будівництва, на які зареєстровано право власності), майбутній об`єкт нерухомості; 16) заява про первинну державну реєстрацію спеціального майнового права на майбутні об`єкти нерухомості містить відомості не про всі майбутні об`єкти нерухомості у складі подільного об`єкта незавершеного будівництва; 17) не визначено чи визначено не в повному обсязі майбутні об`єкти нерухомості, включені до гарантійної частки, - у разі первинної державної реєстрації спеціального майнового права на майбутні об`єкти нерухомості, які є частинами подільного об`єкта незавершеного будівництва; 18) наявні зареєстровані спеціальні майнові права на майбутні об`єкти нерухомості, що є складовою частиною подільного об`єкта незавершеного будівництва, - у разі державної реєстрації речового права або обтяження на подільний об`єкт незавершеного будівництва, крім зміни замовника будівництва відповідно до закону, обтяження майна іпотекою відповідно до Закону України "Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю"; 19) у Державному реєстрі прав відсутні відомості про право власності/право користування земельною ділянкою замовника будівництва (крім випадків, якщо відповідно до закону виконання будівельних робіт може здійснюватися за відсутності документа, що засвідчує право власності чи право користування земельною ділянкою) у разі: державної реєстрації спеціального майнового права на неподільний/подільний об`єкт незавершеного будівництва; первинної державної реєстрації спеціального майнового права на майбутні об`єкти нерухомості; державної реєстрації спеціального майнового права на майбутній об`єкт нерухомості у зв`язку з його першим відчуженням; 20) не дотримано вимоги, визначені статтею 27-2 цього Закону.

Рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб`єкта державної реєстрації прав, а також дії, пов`язані з автоматичною державною реєстрацією прав, можуть бути оскаржені до Міністерства юстиції України, його територіальних органів або до суду (абз. 1 ч. 1 ст. 37 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень".

Постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 №1127 затверджено "Порядок державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (далі - Порядок).

Пунктом 1 Порядку визначено умови, підстави та процедуру проведення відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" державної реєстрації речових прав на нерухоме майно, об`єкти незавершеного будівництва та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав), перелік документів, необхідних для її проведення, права та обов`язки суб`єктів у сфері державної реєстрації прав, а також умови, підстави та процедуру взяття на облік безхазяйного нерухомого майна.

Відповідно до п. 12 Порядку розгляд заяви та документів, поданих для державної реєстрації прав, здійснюється державним реєстратором, який встановлює черговість розгляду заяв, що зареєстровані в базі даних заяв на таке майно, відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами та їх обтяженнями, а також наявність підстав для проведення державної реєстрації прав, зупинення розгляду заяви, зупинення державної реєстрації прав, відмови в державній реєстрації прав.

Під час розгляду заяви та документів, поданих для державної реєстрації прав, державний реєстратор використовує відомості Державного реєстру прав, зокрема його невід`ємної архівної складової частини, а також Державного земельного кадастру та Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва, а також відомості інших реєстрів (кадастрів), автоматизованих інформаційних систем, держателем (розпорядником, володільцем, адміністратором) яких є державні органи, шляхом безпосереднього доступу до них чи у порядку інформаційної взаємодії з Державним реєстром прав.

Згідно з п. 18 Порядку за результатом розгляду заяви та документів, поданих для державної реєстрації прав, державний реєстратор приймає рішення щодо державної реєстрації прав або щодо відмови в такій реєстрації.

Відповідно до п. 19 Порядку державний реєстратор за результатом прийнятого рішення щодо державної реєстрації прав відкриває та/або закриває розділи в Державному реєстрі прав, вносить до відкритого розділу або спеціального розділу Державного реєстру прав відповідні відомості про речові права на нерухоме майно та їх обтяження.

Як передбачено п. 23 Порядку за наявності підстав для відмови в державній реєстрації прав, що визначені Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", державний реєстратор приймає відповідне рішення, яке повинне містити вичерпний перелік обставин, що стали підставою для його прийняття, з відповідним обґрунтуванням їх застосування.

В свою чергу, колегія суддів звертає увагу, що внаслідок прийняття оспорюваного рішення не відбулось змін у формі власності та суб`єкта відповідних прав. Так само, не зазнали змін й речові права на згадану земельну ділянку за результатом прийнятого державним реєстратором рішення.

Відтак, у спірних правовідносинах відсутні треті особи з правами на спірну земельну ділянку (суб`єкти, чиє право оспорюється), адже внаслідок оспорюваного рішення про відмову в проведенні реєстраційних дій, яке до того ж прийнято за наслідком розглядуваної заяви позивача, не відбулося зміни власника чи то землекористувача земельної ділянки площею 0,3449 га, розташованої по проспекту Олександра Поля (колишня Кірова) в м. Дніпрі в районі будинку № 93, кадастровий номер 1210100000:06:015:0190.

Таким чином, позивачем фактично оскаржується рішення державного реєстратора, прийняте ним під час виконання владних повноважень як уповноваженого державою суб`єкта у сфері державної реєстрації прав.

На підставі чого, доцільно зауважити, що суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Апеляційний суд звертається до рішення Конституційного Суду України від 09.07.2002 у справі N 1-2/2002 N 15-рп/2002, який зазначив, що положення частини другої статті 124 Конституції України (254к/96-ВР) треба розглядати у системному зв`язку з іншими положеннями Основного Закону України (254к/96-ВР), які передбачають захист судом прав і свобод людини і громадянина, а також прав юридичної особи, встановлюють юридичні гарантії їх реалізації, надаючи можливість кожному захищати права і свободи будь-якими не забороненими законом засобами (частина п`ята статті 55 Конституції України (254к/96-ВР). Тобто кожна особа має право вільно обирати не заборонений законом засіб захисту прав і свобод, у тому числі судовий захист.

Із змісту частини другої статті 124 Конституції України (254к/96-ВР) щодо поширення юрисдикції на всі правовідносини, що виникають у державі, випливає, що кожен із суб`єктів правовідносин у разі виникнення спору може звернутися до суду за його вирішенням. Суб`єктами таких правовідносин можуть бути громадяни, іноземці, особи без громадянства, юридичні особи та інші суб`єкти цих правовідносин.

Право на судовий захист передбачено й іншими статтями Конституції України (254к/96-ВР). Так, відповідно до статті 8 Конституції України (254к/96-ВР) звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України (254к/96-ВР), норми якої мають пряму дію та найвищу юридичну силу, гарантується. Частина четверта статті 13 Конституції України (254к/96-ВР) встановлює обов`язок держави забезпечити захист прав усіх суб`єктів права власності і господарювання, в тому числі у судовому порядку.

Право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами.

Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» №3477-IV від 23.02.2006 визначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

За приписами ч. 4 ст. 11 ГПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Право на доступ до правосуддя є одним з основоположних прав людини. Воно передбачене у статті 6 Конвенції.

Поняття «суд, встановлений законом» стосується не лише правової основи існування суду, але й дотримання ним норм, які регулюють його діяльність (пункт 24 рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України»).

Доступом до правосуддя згідно зі стандартами ЄСПЛ розуміють здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.

У своїх рішеннях ЄСПЛ указав, що для того, щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (рішення від 04 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції»).

Крім того, у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції право на судовий розгляд справи означає право кожної особи на звернення до суду та право на те, що її справа буде розглянута і вирішена судом.

Наведене дає підстави для висновку, що «суд, встановлений законом» охоплює поняття юрисдикції суду, визначеної процесуальним законом.

Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Частиною першою статті 125 Конституції України передбачено, що судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.

При визначенні питання належності спору до юрисдикції суду, постає два питання: по-перше, чи підлягає спір вирішенню судами, тобто чи є він юридичним у розумінні статті 124 Конституції України, якщо так, то до юрисдикції якого суду належить вирішення такого спору.

Колегією суддів враховано, що судова юрисдикція - це інститут права, покликаний розмежувати між собою як компетенцію різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського й адміністративного.

Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції судів, які розглядають справи за правилами цивільного, кримінального, господарського й адміністративного судочинства. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до його відання, тобто діяти в межах установленої законом компетенції.

Велика Палата Верховного Суду у своїх постановах від 19.02.2020 у справі №629/4590/17, від 23.06.2020 у справі № 689/1220/17 та від 30.06.2020 у справі № 727/2878/19, неодноразово наголошувала на тому, що під час визначення предметної та/або суб`єктної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад спірних правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності.

Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ (правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2019 у справі № 802/385/18-а).

Згідно ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічноправових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Пунктом 1 та абз. 2 п. 2 ч. 1 ст. 4 КАС України передбачено, що адміністративна справа це переданий на вирішення адміністративного суду публічноправовий спір. Публічноправовий спір спір, в якому хоча б одна сторона здійснює публічновладні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій.

Суб`єкт владних повноважень це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічновладних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг (п. 7 ч. 1 ст. 7 КАС України).

За правилами визначення юрисдикції адміністративних судів, закріплених статтею 19 КАС України, юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічноправових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативноправових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.

До адміністративного суду можуть бути оскаржені виключно рішення, дії та бездіяльність суб`єкта владних повноважень, що виникають у зв`язку зі здійсненням суб`єктом владних повноважень владних управлінських функцій, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності встановлено інший порядок судового провадження.

Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.

Водночас, необхідно зазначити, що при вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних, і господарських чи цивільних справ недостатньо застосування виключно формального критерію - визначення суб`єктного складу спірних правовідносин. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічноправовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічноправових відносин і стосується саме цих відносин.

Публічно-правовим вважається, зокрема, спір, у якому сторони правовідносин виступають одна щодо іншої не як рівноправні і в якому одна зі сторін виконує публічно-владні управлінські функції та може вказувати або забороняти іншому учаснику правовідносин певну поведінку, давати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо.

Необхідною ознакою суб`єкта владних повноважень є здійснення ним публічно-владних управлінських функцій. Ці функції суб`єкт повинен виконувати саме в тих правовідносинах, у яких виник спір.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є предмет спору, характер спірних матеріальних правовідносин і їх суб`єктний склад. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

Разом із тим, звертаючись до правових висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2019 у справі № 526/138/17, від 04.09.2019 у справі № 599/567/17 та підтриманих у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 15.10.2020 у справі № 916/3066/19, колегія суддів апеляційного господарського суду зазначає, що приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника.

Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин. Спір є приватноправовим також у тому випадку, якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб`єктів владних повноважень.

Як зазначила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23.01.2019 у справі №808/703/18 при визначенні предметної юрисдикції справи суд має виходити із суті права/інтересу, за захистом якого особа звертається до суду, та мети звернення з позовом, оскільки саме такі критерії розмежування належності спору до тієї чи іншої юрисдикції дають змогу найбільш ефективно захистити порушене право позивача.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Частинами 1-2 ст. 4 ГПК України встановлено, що право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

За змістом статей 15 і 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Юрисдикція господарських справ визначена статтею 20 ГПК України, відповідно до п. 6 якої господарські суди розглядають інші справи у визначених законом випадках, зокрема, справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (рухоме та нерухоме, в тому числі землю), реєстрації або обліку прав на майно, яке (права на яке) є предметом спору, визнання недійсними актів, що порушують такі права.

Відповідно до правових висновків Великої Палати Верховного Суду, наведених у постанові від 01.10.2019 у справі № 911/2034/16 для віднесення справи до господарської юрисдикції суду необхідно визначити, чи правовідносини та спір є господарськими. Зокрема, господарський суд підвідомчий господарському суду за таких умов: участь у спорі суб`єкта господарювання; наявність між сторонами, по-перше, господарських відносин і, по-друге, спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом; відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції.

Згідно зі статтею 2 Господарського кодексу України учасниками відносин у сфері господарювання є суб`єкти господарювання, споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, а також громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб`єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності.

Натомість за змістом ч. 1 ст. 45 ГПК України сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені у статті 4 цього Кодексу. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням (ч. 2 ст. 4 ГПК України).

Отже, сама по собі участь органу місцевого самоврядування у спірних правовідносинах не дає підстав для віднесення такого спору до категорії публічно-правових, оскільки визначальною ознакою для встановлення юрисдикції, до якої має бути віднесено спір, є суть права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа.

Водночас, слід зауважити, що Дніпровська міська рада та Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради, яких позивач визначив як відповідачів, не є суб`єктами господарювання у спірних правовідносинах.

В свою чергу, норми Господарського процесуального кодексу України прямо не відносять вирішення спору, пов`язаного з державною реєстрацією прав (відмовою у такій реєстрації) до юрисдикції господарського суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.09.2018 у справі № 823/2042/16 зазначено, що «спір про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації речового права на нерухоме майно чи обтяження такого права за іншою особою у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно є цивільно-правовим. А тому вирішення таких спорів здійснюється за правилами цивільного або господарського судочинства залежно від суб`єктного складу сторін. Належним відповідачем у справах за позовом про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації права чи обтяження має бути особа, право чи обтяження якої зареєстровано». Аналогічний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.01.2019 у справі № 755/9555/18.

Велика Палата Верховного Суду у постановах від 20.06.2018 у справі № 820/4146/17, від 18.09.2018 у справі № 823/235/16, від 29.08.2018 у справі № 807/719/15 звертала увагу, що оскарження рішення про державну реєстрацію, яке є наслідком реалізації сторонами у справі прав на спірне нерухоме майно, підлягає розгляду за правилами господарського чи цивільного судочинства.

Якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, спричинених рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень, які вона вважає неправомірними, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, мають майновий характер або пов`язаний з реалізацією її майнових або особистих немайнових інтересів, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту цивільних прав та інтересів (правовий висновок викладений в постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.01.2020 у справі № 826/4954/18).

Тобто спір про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації речового права на нерухоме майно треба розглядати як спір, пов`язаний із порушенням цивільних прав позивача на нерухоме майно іншою особою, за якою зареєстроване речове право на це майно. При цьому належним відповідачем у такій справі є особа, право на майно якої оспорюється та щодо якої здійснено аналогічний запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 15.01.2020 у справі №587/2326/16-ц (пункт 24), від 26.02.2020 у справі № 287/167/18-ц (пункт 52), від 23.06.2020 у справі № 680/214/16-ц (пункт 72); постанови Верховного Суду від 19.06.2024 у справі №756/15167/18, від 11.09.2024 у справі № 522/4905/19, від 09.10.2024 у справі № 335/4520/21).

У справах про оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного реєстратора при реалізації ним відповідних функцій, якщо позовні вимоги спрямовані на захист приватного (майнового) права, заснованого на нормах цивільного законодавства, реєстратор має залучатися до участі у справі як третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору.

Отже, належним відповідачем у справах за позовом про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації права чи обтяження має бути особа, право чи обтяження якої зареєстровано.

Натомість, варто наголосити, що якщо позовні вимоги виникли виключно в результаті виконання державним реєстратором своїх владно-публічних та управлінських функцій, порушення вимог Закону про державну реєстрацію, то необхідно звертатися до адміністративного суду.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.06.2018 у справі № 823/378/16 дійшла висновку, що спір не має ознак приватноправового характеру, якщо предметом перевірки в цій справі є виключно дотримання державним реєстратором як суб`єктом владних повноважень публічно-владних управлінських функцій, зокрема, правомірність здійснення повторної реєстрації (в цьому випадку права користування земельною ділянкою), у разі наявного та зареєстрованого тотожного права на цю земельну ділянку за іншим користувачем.

Отже, вирішуючи питання про розмежування юрисдикції, суди повинні звертати увагу на предмет обґрунтування позову.

У постанові від 25.07.2018 у справі № 128/3652/16-ц Велика Палата Верховного Суду констатувала публічно-правовий характер спору, оскільки предмет і підстава позову жодним чином не пов`язані з майновими правами, виконанням чи невиконанням цивільно-правових угод, а дослідженню підлягають виключно владні, управлінські рішення та дії нотаріуса як державного реєстратора, який діє як суб`єкт владних повноважень.

Враховуючи те, що внаслідок прийняття оспорюваного рішення не відбулося виникнення, зміни чи припинення цивільних/господарських правовідносин, й відсутні інші особи з якими існує спір про цивільне право на земельну ділянку площею 0,3449 га, розташованої по проспекту Олександра Поля (колишня Кірова) в м. Дніпрі в районі будинку № 93, кадастровий номер 1210100000:06:015:0190, колегія суддів доходить висновку, що за своїм суб`єктним складом, предметом та підставами позову, обраним способом захисту прав та характером стверджуваних порушень спір виник у сфері публічно-правових відносин, відповідно такий підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства.

У п. 41 рішення ЄСПЛ у справі «Церква села Сосулівка проти України» від 28.02.2008 р. Суд зазначив, що згідно з принципами, які закріплені в його практиці (див., п. 31 рішення у справі «Пудас проти Швеції» (Pudas v. Sweden) від 27.10.1987 р.), спір щодо «права», про яке можна стверджувати (принаймні на підставах, які можна довести), що воно визнається в національному праві, а також є реальним і важливим. Спір може стосуватися як фактичного існування права, так і обсягів та способу його реалізації. Зрештою, результат провадження повинен безпосередньо впливати на можливість реалізації права, про яке йдеться у справі. Окрім того, чи буде право розглядатися як право цивільного характеру у світлі відповідних положень Конвенції, має визначатися не лише за юридичною галузевою кваліфікацією, але й за його матеріально-правовим змістом та наслідками реалізації цього права в межах національної правової системи (див. п. 89 рішення у справі «Кьоніг проти Німеччини» від 28.06.1978 р. (Konig v. Germany)). Відповідно, вирішальним для визначення того, чи стосується справа прав цивільного характеру, вважається безпосередньо характер права, яке є предметом розгляду (див. п. 90 «Кьоніг проти Німеччини»).

Суд, який розглядає справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися «судом, встановленим законом» у розумінні ч. 1 ст. 6 Конвенції. Зокрема, у п. 24 рішення ЄСПЛ від 20.07.2006 р. у справі «Сокуренко і Стригун проти України» Суд вказав, що словосполучення «встановленого законом» поширюється не лише на правову основу існування суду, але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність.

До того ж ЄСПЛ у рішенні від 12.10.1978 р. у справі «Занд проти Австрії» зазначив, що словосполучення «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу існування суду, але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Поняття «суд, встановлений законом» у ч. 1 ст. 6 Конвенції передбачає «всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів».

З огляду на зазначене, не вважається «судом, встановленим законом» орган, який не маючи юрисдикції, здійснює судовий розгляд на підставі практики, яка не передбачена законом.

Місцевий господарський суд залишив поза увагою вказані обставини та помилково вирішив спір по суті за наявності підстав для закриття провадження у справі.

Враховуючи наведені обставини, колегія суддів доходить висновку про порушення судом першої інстанції норм процесуального права, а саме ст. 20 ГПК України, що полягає у розгляді справи по суті, яка не відноситься до юрисдикції господарських судів.

У своїй практиці Європейський суд неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у 6 § 1 Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання (див. рішення Суду у справі Плахтєєв та Плахтєєва проти України, no. 20347/03, від 12.03.2009). Держави-учасниці користуються у цьому питанні певною свободою розсуду. Однак Суд повинен прийняти в останній інстанції рішення щодо дотримання вимог Конвенції; він повинен переконатись у тому, що право доступу до суду не обмежується таким чином чи такою мірою, що сама суть права буде зведена нанівець. Крім того, подібне обмеження не буде відповідати ст. 6 § 1, якщо воно не переслідує легітимної мети та не існує розумної пропорційності між використаними засобами та поставленою метою (див. (VOLOVIK v. UKRAINE, 15123/03, § 53, 55, ЄСПЛ, від 06.12.2007, Prince Hans-Adam II of Liechtenstein v. Germany).

Також, у рішенні ЄСПЛ від 18.11.2010 у справі «Мушта проти України» зазначено, що "право на суд" не є абсолютним. Воно може підлягати обмеженням, що допускаються, оскільки право на доступ за своєю природою вимагає регулювання державою. Однак, такі обмеження не можуть обмежувати реалізацію цього права у такий спосіб або до такої міри, що саму суть права було порушено. Ці обмеження повинні переслідувати легітимну мету та має бути розумний ступінь пропорційності між використаними засобами та поставленими цілями.

Таким чином, прецедентна практика Європейського суду з прав людини щодо застосування статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визнає, що доступ до суду не є абсолютним і національним законодавством може обмежуватись, зокрема, для дотримання правил судової процедури.

У даній справі апеляційним судом враховано вищенаведені висновки ЄСПЛ.

Згідно п. 4 ч. 1 ст. 275 ГПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і у відповідній частині закрити провадження у справі повністю або частково або залишити позовну заяву без розгляду повністю або частково.

За приписами ст. 278 ГПК України судове рішення першої інстанції, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню повністю або частково в апеляційному порядку із залишенням позову без розгляду або закриттям провадження у справі у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 226 та 231 цього Кодексу. Порушення правил юрисдикції господарських судів, визначених статтями 20-23 цього Кодексу, є обов`язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів апеляційної скарги. Якщо судом першої інстанції ухвалено законне і обґрунтоване рішення, смерть фізичної особи - сторони у спорі чи припинення юридичної особи - сторони у спорі, що не допускає правонаступництва, після ухвалення такого рішення не може бути підставою для застосування вимог частини першої цієї статті. У разі закриття судом апеляційної інстанції провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 231 цього Кодексу суд за заявою позивача в порядку письмового провадження постановляє ухвалу про передачу справи до суду першої інстанції, до юрисдикції якого віднесено розгляд такої справи, крім випадків об`єднання в одне провадження кількох вимог, які підлягають розгляду в порядку різного судочинства. У разі наявності підстав для підсудності справи за вибором позивача у його заяві має бути зазначено лише один суд, до підсудності якого відноситься вирішення спору.

У відповідності до п. 1 ч. 1 ст. 231 ГПК України господарський суд закриває провадження у справі, якщо спір не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства.

Частиною 2 цієї статті визначено, що якщо провадження у справі закривається з підстави, встановленої пунктом 1 частини першої цієї статті, суд повинен роз`яснити позивачеві, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд справи. Суд апеляційної або касаційної інстанції повинен також роз`яснити позивачеві про наявність у нього права протягом десяти днів з дня отримання ним відповідної постанови звернутися до суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією, крім випадків об`єднання в одне провадження кількох вимог, які підлягають розгляду в порядку різного судочинства. Заява подається до суду, який прийняв постанову про закриття провадження у справі.

З огляду на суб`єктний склад учасників справи, характер спірних правовідносин, зміст позовних вимог, а також враховуючи обставини, встановлені судом та підтверджені матеріалами справи, колегія суддів доходить до висновку про необхідність скасування рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 17.07.2024 у справі № 904/697/24, оскільки спір не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства, а належить розглядати адміністративним судом за правилами, передбаченими Кодексом адміністративного судочинства України.

При цьому апеляційний суд роз`яснює позивачу його право на звернення до Центрального апеляційного господарського суду із заявою про направлення даної справи за встановленою юрисдикцією, протягом десяти днів з дня отримання ним відповідної постанови.

Керуючись ст.ст. 129, 231, 269, 275, 278, 282 Господарського процесуального кодексу України, апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Дніпровської міської ради на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 17.07.2024 у справі № 904/697/24 задовольнити частково.

Рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 17.07.2024 у справі №904/697/24 скасувати.

Провадження у справі № 904/697/24 закрити.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, порядок і строки оскарження визначені ст.ст. 286-289 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст постанови підписано 20.02.2025

Головуючий суддя В.Ф. Мороз

Суддя О.Г. Іванов

Суддя А.Є. Чередко