Рішення

від 19.02.2025 по справі 910/11172/24

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

19.02.2025Справа № 910/11172/24

Господарський суд міста Києва у складі: головуючого судді Князькова В.В. за участю секретаря судового засідання Рєпкіної Є.Ю., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Безпечне паркування», м.Київ

до відповідача: Комунального підприємства «Київпарктранссервіс», м.Київ

про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити дії, -

За участю представників сторін:

від позивача: не з`явився

від відповідача: Середюк Т.А.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Товариство з обмеженою відповідальністю «Безпечне паркування» звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до відповідача Комунального підприємства «Київпарктранссервіс» про:

- визнання протиправними дій Комунального підприємства «Київтранспарксервіс», які полягають у направленні Товариству з обмеженою відповідальністю «Безпечне паркування» листа вих. №053/05-580 від 15.02.2024 з вимогою в термін до 16.03.2024 включно звільнити майданчик для паркування за адресою: м. Київ, Оболонський район, вул. Північна, 3 (біля ГБК «Полісся), в межах ІІІ територіальної зони паркування м. Києва, що включає 49 місць для платного паркування транспортних засобів, а також 6 спеціальних місць для безкоштовного паркування транспортних засобів, які перевозять осіб з інвалідністю, та з`явитися до Комунального підприємства «Київтранспарксервіс» для підписання акту повернення з експлуатації майданчика для паркування;

- зобов`язання Комунального підприємства «Київтранспарксервіс» забезпечити Товариству з обмеженою відповідальністю «Безпечне паркування» безперешкодне користування майданчиком для паркування та приймати від Товариства з обмеженою відповідальністю «Безпечне паркування» оплату вартості експлуатації майданчика для паркування за адресою: м. Київ, Оболонський район, вул. Північна, 3 (біля ГБК «Полісся), в межах ІІІ територіальної зони паркування м. Києва, що включає 49 місць для платного паркування транспортних засобів, а також 6 спеціальних місць для безкоштовного паркування транспортних засобів, які перевозять осіб з інвалідністю, на період строку дії Договору від 24.02.2021 №ДНП-2021-02/26, що складає 2190 календарних днів від дати підписання 01.03.2021 акту приймання передачі в експлуатацію майданчика для паркування.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилався на те, що сторонами в договорі з урахуванням протоколу узгодження розбіжностей до договору чітко визначено строк дії договору, що складає 2190 календарних днів від дати підписання акту приймання-передачі майданчика для паркування, підстави та порядок розірвання договору. На думку позивача, відповідач не визнає строк дії договору тривалістю 2190 календарних днів від дати підписання акту приймання передачі в експлуатацію майданчика для паркування, який визначений в протоколі узгодження розбіжностей до договору, який підписаний уповноваженими представниками сторін, та в якому сторони досягли згоди щодо істотних умов договору. Позивачем зазначено, що зокрема, що в листі від 15.02.2024 №053/5-580 відповідач пред`явив вимогу позивачу в термін до 16.03.2024 включно звільнити паркувальний майданчик та підписати акт повернення з експлуатації майданчика для паркування.

Ухвалою від 16.09.2024 судом було відкрито провадження у справі; постановлено розгляд справи здійснювати за правилами загального позовного провадження; призначено підготовче засідання на 09.10.2024.

У відзиві від 30.09.2024 відповідач проти задоволення позовних вимог надав заперечення посилаючись на те, що договір №ДНП-2021-02/26 від 24.02.2021 не містить вказівки про укладення останнього з протоколом розбіжностей. Одночасно, оригінал протоколу узгодження розбіжностей від 24.02.2021 до договору №ДНП-2021-02/26 від 24.02.2021 у відповідача відсутній, а пропозиції щодо його підписання до Комунального підприємства «Київпарктранссервіс» не надходили. Також, на думку відповідача, позивачем обрано не ефективний спосіб захисту.

30.09.2024 відповідачем також було подано клопотання про призначення у справі судової експертизи з метою встановлення дійсності підпису представника Комунального підприємства «Київпарктранссервіс» у протоколі узгодження розбіжностей від 24.02.2021 до договору №ДНП-2021-02/26 від 24.02.2021.

Позивачем у відповіді на відзив проти правової позиції відповідача було надано заперечення із посиланням на те, що сторони досягли згоди щодо всіх істотних умов договору та укладали договір №ДНП-2021-02/26 від 24.02.2021 з протоколом узгодження розбіжностей. Відсутність відмітки у договорі про наявність протоколу розбіжностей не вказує на те, що сторонами було досягнуто згоди щодо викладення умов договору саме в редакції такого протоколу, який підписано представниками контрагентів. Щодо обраних способів захисту позивачем зазначено, що останні узгоджуються із практикою Верховного Суду.

08.10.2024 відповідачем було подано заперечення на відповідь на відзив, в яких вказано, що договір припинив свою дію у зв`язку із закінченням строку на який його було укладено, а саме 01.03.2024, а пункти правочину, на які посилається позивач, взагалі в ньому відсутні.

09.10.2024 судом було відкладено підготовче засідання на 23.10.2024.

У судовому засіданні 23.10.2024 було оголошено перерву до 06.11.2024.

У судовому засіданні 06.11.2024 судом було оглянуто оригінал протоколу розбіжностей до договору №ДНП-2021-02/26 від 24.02.2021, надано останній для огляду відповідача та оголошено перерву у підготовчому засіданні до 04.12.2024.

04.12.2024 судом було розглянуто та відмовлено в задоволенні клопотання відповідача про призначення судової експертизи з урахуванням неможливості відповідача забезпечити явку особи - підписанта для відібрання експериментальних зразків підписів.

04.12.2024 судом було закрито підготовче провадження та призначено розгляд справи по суті на 08.01.2025.

07.01.2025 представником позивача було подано клопотання про долучення доказів разом із клопотанням про поновлення строків.

Вказане клопотання було розглянуто та задоволено судом у судовому засіданні 08.01.2025. Відповідачу надано строк на надання пояснень з урахуванням подачі нових доказів. 08.01.2025 судом було оголошено перерву до 05.02.2025.

16.01.2025 відповідачем було подано клопотання про призначення судової експертизи та додаткові пояснення по справі.

30.01.2025 позивачем було подано додаткові пояснення по справі.

05.02.2025 судом було задоволено клопотання позивача та відкладено розгляд справи по суті на 19.02.2025.

19.02.2025 відповідач свого представника не направив, правом на участь у розгляді справи не скористався, проте, про дату, час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином, що підтверджується повідомленням про доставлення процесуального документа до електронного кабінету особи.

Щодо неявки позивача суд зазначає таке.

Згідно ч.1 ст.3 Господарського процесуального кодексу України судочинство в господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Кодексу України з процедур банкрутства, Закону України "Про міжнародне приватне право", а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен має право на справедливий розгляд його справи.

У рішенні 15-рп/2004 від 02.11.2004р. Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень ст.69 Кримінального кодексу України (справа про призначення судом більш м`якого покарання) визначено, що справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Зазвичай справедливість розглядають як властивість права, виражену, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню. У сфері реалізації права справедливість проявляється, зокрема, у рівності всіх перед законом і засобах, що обираються для їх досягнення.

Значення принципів справедливості та добросовісності поширюється не тільки на сферу виконання зобов`язань, а і на сферу користування правами, тобто, такі засади здійснення судочинства виступають своєрідною межею між припустимим використанням права (як формою правомірного поводження) та зловживанням правами (як формою недозволеного використання прав).

Одночасно, застосовуючи відповідно до ч.1 ст.11 Господарського процесуального кодексу України, ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» при розгляді справи ч.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд зазначає, що право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондується з обов`язком добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (п.35 рішення від 07.07.1989р. Європейського суду з прав людини у справі «Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії» (Alimentaria Sanders S.A. v. Spain).

Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч.1 ст.6 даної Конвенції (рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005р. у справі «Смірнова проти України»).

Отже, за висновками суду, неявка втретє позивача не перешкоджає розгляду спору у судовому засіданні 19.02.2025.

У судовому засіданні 19.02.2025 заслухавши відповідача, суд дійшов висновку щодо відмови в задоволенні клопотання відповідача, з огляду на те, що суд самостійно на підставі наявних в матеріалах справи доказів може встановити обставини справи.

Представником відповідача проти задоволення позовних вимог було надано заперечення.

В судовому засіданні 19.02.2025 на підставі ст. 240 Господарського процесуального кодексу України проголошено вступну та резолютивну частини рішення суду.

Розглянувши подані документи і матеріали, з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва,

ВСТАНОВИВ:

24.02.2021 між Комунальним підприємством «Київпарктранссервіс» (Сторона - 1) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Безпечне паркування» (Сторона - 2) було укладено договір №ДНП-2021-02/26 про надання майданчика для експлуатації, утримання та облаштування, за умовами п.1.1 якого Сторона-1 передає за плату Стороні-2 для експлуатації, утримання та облаштування майданчика для паркування транспортних засобів за адресою: м. Київ. Оболонський район, вул. Північна, 3 (біля ГБК «Полісся»), в межах III територіальної зони паркування м. Києва, що включає 49 (сорок дев`ять) місця для платного паркування транспортних засобів, а також 6 (шість) спеціальних місця для безкоштовного паркування транспортних засобів, які перевозять осіб з інвалідністю, для ведення діяльності з паркування транспортних засобів та здійснення розрахунків з юридичними та фізичними

Майданчик для паркування вважається переданими в експлуатацію Стороні-2 з моменту підписання сторонами акту приймання-передачі майданчика для паркування в експлуатацію (п.3.1 договору №ДНП-2021-02/26 від 24.02.2021).

У п.3.3 договору вказано, що майданчик для паркування вважається фактично повернутим Стороні-1 з моменту підписання Сторонами акту повернення з експлуатації майданчика для паркування у строки визначені п. 7.13. У випадку не підписання Стороною-2 акту повернення з експлуатації майданчика для паркування Сторона-1 має право підписати даний акт в односторонньому порядку, направивши відповідне повідомлення Стороні-2, після чого майданчик вважається повернутим Стороні-1.

Згідно п.4.1-4.3 договору №ДНП-2021-02/26 від 24.02.2021 вартість експлуатації 1 машиномісця за 1 день в гривнях, становить 6,50 (шість) грн. 50 коп., у т. ч. ПДВ в сумі 1,08 (одна) грн. 08 коп. Загальна ціна договору становить 348 757,50 (триста сорок вісім тисяч сімсот п`ятдесят сім) грн. 50 коп., у т. ч. ПДВ в сумі 58 126, 25 (п`ятдесят вісім тисяч сто двадцять шість) грн. 25 коп. Оплата вартості експлуатації майданчика починається з дня підписання акту приймання передачі Стороною-1 в експлуатацію Стороні-2 майданчика для паркування та здійснюється Стороною-2 щомісячно шляхом перерахування коштів на рахунок Сторони-1 у розмірі 100% місячної вартості експлуатації майданчика з урахування кількості календарних днів в місці, за який проводиться оплата не пізніше 15 (п`ятнадцятого) числа місяця, за який здійснюється розрахунок. Плата за місяць в якому підписано акт приймання-передачі здійснюється пропорційно до фактичної кількості днів експлуатації майданчика для паркування в даному місяці. Якщо акт приймання-передачі майданчика в експлуатацію підписано після 15 числа місяця, платіж вноситься до 1 (першого числа) наступного місяця.

У п.4.7 договору №ДНП-2021-02/26 від 24.02.2021 вказано, що оплата Сторони-2 Стороні-1 згідно умов даного договору проводиться за період з дати підписання акту приймання-передачі майданчика для паркування в експлуатацію по дату фактичного повернення з експлуатації Стороні - 1 майданчика для паркування.

У п.7.1, 7.2 договору №ДНП-2021-02/26 від 24.02.2021 зазначено, що цей Договір вважається укладеним і набирає чинності з моменту підписання його Сторонами. Строк дії договору становить 1095 календарних днів від дати підписання акту приймання передачі Стороною-1 в експлуатацію Стороні-2 майданчика для паркування.

Як вказує позивач, 24.02.2021 Комунальним підприємством «Київпарктранссервіс» (Сторона - 1) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Безпечне паркування» (Сторона - 2) було підписано протокол розбіжностей до договору №ДНП-2021-02/26 від 24.02.2021.

Згідно змісту вказаного протоколу сторони досягли згоди доповнити договір пунктом 2.1.8 наступного змісту: «Забезпечує Стороні-2 безперешкодне користування майданчиком та зобов`язується утриматися від встановлення режиму охорони майданчика або іншого режиму доступу до майданчика без попереднього письмового погодження із Стороною-2.».

Пункт 4.3 сторони виклали в такій редакції: «Оплата вартості експлуатації майданчика починається з дня підписання акту приймання передачі Стороною-1 в експлуатацію Стороні- 2 майданчика для паркування та здійснюється Стороною-2 щомісячно шляхом перерахування коштів на рахунок Сторони-1 у розмірі 100% місячної вартості експлуатації майданчика з урахування кількості календарних днів в місяці, за який проводиться оплата не пізніше 15 (п`ятнадцятого) числа місяця, за який здійснюється розрахунок. Плата за місяць в якому підписано акт приймання-передачі здійснюється пропорційно до фактичної кількості днів експлуатації майданчика для паркування в даному місяці. Якщо акт приймання-передачі майданчика в експлуатацію підписано після 15 числа місяця, платіж вноситься до 1 (першого числа) наступного місяця.».

Згідно змісту протоколу розбіжностей сторони дійшли згоди викласти п.7.2 договору у наступній редакції: «Строк дії договору становить 2190 календарних днів від дати підписання акту приймання передачі Стороною-1 в експлуатацію Стороні-2 майданчика для паркування.».

У протоколі вказано, що даний протокол узгодження розбіжностей складений у двох оригінальних примірниках, по одному кожній зі сторін і є невід`ємною частиною договору № ДНП-2021-02/26 від «24» лютого 2021 року.

01.03.2021 Комунальним підприємством «Київпарктранссервіс» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Безпечне паркування» було складено та підписано акт приймання-передачі паркувального майданчика.

Листом №053/05-580 від 15.02.2024 Комунальним підприємством «Київпарктранссервіс» було повідмолено позивача про те, що договір №ДНП-2021-02/26 від 24.02.2021 закінчує свою дію 01.03.2024 та висловлено вимогу про повернення паркувального майданчика до 16.03.2024.

Листом №08 від 22.02.2024 Товариством з обмеженою відповідальністю «Безпечне паркування» повідомлено про те, що сторонами з урахуванням протоколу розбіжностей до договору було погоджено, що строк дії договору №ДНП-2021-02/26 від 24.02.2021 становить 2190 днів, а отже, підстава для повернення паркувального майданчика 16.03.2024 відсутня.

Також листом №11 від 29.02.2024 Товариством з обмеженою відповідальністю «Безпечне паркування» додаткового було повідомлено про відсутність судових рішень, яке б було підставою вважати договір достроково розірваним.

Таким чином, як вказує позивач, відповідач не визнає строк дії договору тривалістю 2190 календарних днів від дати підписання акту приймання передачі стороною-1 в експлуатацію стороні-2 майданчика для паркування, який визначений в протоколі узгодження розбіжностей до договору, який підписаний уповноваженими представниками сторін, та в якому сторони досягли згоди щодо істотних умов договору, що і стало підставою для звернення до суду з розглядуваним позовом.

Заперечуючи проти задоволення позовних вимог відповідачем зазначено, що договір №ДНП-2021-02/26 від 24.02.2021 не містить вказівки про укладення останнього з протоколом розбіжностей. Одночасно, оригінал протоколу узгодження розбіжностей від 24.02.2021 до договору №ДНП-2021-02/26 від 24.02.2021 у відповідача відсутній, а пропозиції щодо його підписання до Комунального підприємства «Київпарктранссервіс» не надходили. Також, на думку відповідача, позивачем обрано не ефективний спосіб захисту. Відповідачем зазначено, що договір припинив свою дію у зв`язку із закінченням строку на який його було укладено, а саме 01.03.2024, а пункти правочину, на які посилається позивач, взагалі в ньому відсутні.

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, господарський суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позовних вимог. При цьому суд виходить з наступного.

Щодо обраного позивачем способу захисту - визнання протиправними дій Комунального підприємства «Київтранспарксервіс», які полягають у направленні Товариству з обмеженою відповідальністю «Безпечне паркування» листа вих. №053/05-580 від 15.02.2024 з вимогою в термін до 16.03.2024 включно звільнити майданчик для паркування за адресою: м. Київ, Оболонський район, вул. Північна, 3 (біля ГБК «Полісся), в межах ІІІ територіальної зони паркування м. Києва, що включає 49 місць для платного паркування транспортних засобів, а також 6 спеціальних місць для безкоштовного паркування транспортних засобів, які перевозять осіб з інвалідністю, та з`явитися до Комунального підприємства «Київтранспарксервіс» для підписання акту повернення з експлуатації майданчика для паркування, суд зазначає таке.

За змістом положень статті 55 Конституції України кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку.

Відповідно до статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Згідно з частиною першою статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави (частина перша статті 2 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до частин першої та другої статті 5 Господарського процесуального кодексу України здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

У частині другій статті 4 Господарського процесуального кодексу України визначено осіб, які мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. До таких осіб зазначена норма відносить юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, фізичних осіб, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування.

Зазначені норми визначають об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес.

Порушенням є такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилось або зникло як таке. Порушення права пов`язане з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Аналіз наведених норм свідчить про те, що підставою для звернення особи до суду є наявність у неї порушеного права та / або законного інтересу. Таке звернення здійснюється особою, котрій це право належить, і саме з метою його захисту. Відсутність обставин, які б підтверджували наявність порушеного права та/або законного інтересу особи, за захистом якого вона звернулася, є підставою для відмови у задоволенні такого позову.

Отже, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

Вирішуючи переданий на розгляд господарського суду спір по суті, суд повинен встановити наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист якого подано позов.

Оцінка предмету заявленого позову, а відтак наявності підстав для захисту порушеного права та / або інтересу позивача, про яке ним зазначається в позовній заяві, здійснюється судом, на розгляд якого передано спір, крізь призму оцінки спірних правовідносин та обставин (юридичних фактів), якими позивач обґрунтовує заявлені вимоги.

Такий правовий висновок Верховного Суду викладений у постановах від 19 вересня 2019 року у справі № 924/831/17, від 28 листопада 2019 року у справі № 910/8357/18.

Способи захисту цивільних прав і законних інтересів осіб, прав та законних інтересів суб`єктів господарювання визначені у статті 16 Цивільного кодексу України та статті 20 Господарського кодексу України.

Згідно з частиною другою статті 16 Цивільного кодексу України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Відповідно до частин другої та третьої статті 20 Господарського кодексу України кожний суб`єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси зазначених суб`єктів захищаються шляхом: визнання наявності або відсутності прав; визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб`єктів, що суперечать законодавству, ущемлюють права та законні інтереси суб`єкта господарювання або споживачів; визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом; відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів суб`єктів господарювання; припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення; присудження до виконання обов`язку в натурі; відшкодування збитків; застосування штрафних санкцій; застосування оперативно-господарських санкцій; застосування адміністративно-господарських санкцій; установлення, зміни і припинення господарських правовідносин; іншими способами, передбаченими законом. Порядок захисту прав суб`єктів господарювання та споживачів визначається цим Кодексом, іншими законами.

Отже, визначені у статті 16 Цивільного кодексу України та статті 20 Господарського кодексу України переліки способів захисту порушених прав та інтересів не є вичерпними.

Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату.

Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Способи захисту цивільного права чи інтересу - це визначені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника і такі способи мають бути доступними й ефективними.

Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Переважно, спосіб захисту порушеного права прямо визначається спеціальним законом і регламентує конкретні цивільні правовідносини. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Це право чи інтерес суд має захистити у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Вимога захисту цивільного права чи інтересу має забезпечити їх поновлення, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі отримання відповідного відшкодування.

Зазначені правові позиції неодноразово висловлювались Верховним Судом, та, зокрема викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 11 вересня 2019 року у справі №487/10132/14-ц, від 22 жовтня 2019 року у справі № 923/876/16, від 31 серпня 2021 року у справі № 903/1030/19, від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц та інших.

Згідно з висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 11 лютого 2020 року у справі № 923/364/19, від 16 червня 2020 року у справі № 904/1221/19, оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок, судам слід виходити із його ефективності, і це означає, що вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тому ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Крім того, Велика Палата Верховного Суду у постанові у від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 зазначила про те, що за частиною другою статті 5 Господарського процесуального кодексу України суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у своєму рішенні спосіб захисту, який не встановлений законом, лише за умови, що законом не встановлено ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу. Отже, суд може застосувати не встановлений законом спосіб захисту лише за наявності двох умов одночасно: по-перше, якщо дійде висновку, що жодний установлений законом спосіб захисту не є ефективним саме у спірних правовідносинах, а по-друге, якщо дійде висновку, що задоволення викладеної у позові вимоги позивача призведе до ефективного захисту його прав чи інтересів.

Застосування судом того чи іншого способу захисту має призводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду. Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18, від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19, від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18.

Вирішуючи господарський спір, суд з`ясовує, чи існує у позивача право або законний інтерес; якщо так, то чи має місце його порушення, невизнання або оспорювання відповідачем; якщо так, то чи підлягає право або законний інтерес захисту і чи буде такий захист ефективний за допомогою того способу, який визначено відповідно до викладеної в позові вимоги. В іншому випадку у позові слід відмовити.

Аналогічна позиція Верховного суду викладена у постанові колегії суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 14 червня 2019 року у справі № 910/6642/18, від 11 лютого 2020 року у справі № 922/1159/19).

Суд також звертається до правової позиції, викладеної у пункті 42 постанови Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 в якій вказано, що, розглядаючи справу, суд має з`ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 4) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах. Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах його позовні вимоги не підлягають задоволенню.

Наразі, суд зазначає, що спірні правовідносини сторін виникли з договору №ДНП-2021-02/26 від 24.02.2021 про надання майданчика для експлуатації, утримання та облаштування, а отже, є зобов`язальними та стосуються забезпечення відповідачем безперешкодного користування майданчиком для паркування та приймати від Товариства з обмеженою відповідальністю «Безпечне паркування» оплату вартості експлуатації майданчика для паркування за адресою: м. Київ, Оболонський район, вул. Північна, 3 (біля ГБК «Полісся), в межах ІІІ територіальної зони паркування м. Києва, що включає 49 місць для платного паркування транспортних засобів, а також 6 спеціальних місць для безкоштовного паркування транспортних засобів, які перевозять осіб з інвалідністю, на період строку дії Договору від 24.02.2021 №ДНП-2021-02/26, що складає 2190 календарних днів від дати підписання 01.03.2021 акту приймання передачі в експлуатацію майданчика для паркування.

Тобто, саме у межах вирішення позову в частині вимог про зобов`язання відповідача вчинити певні дії і підлягають встановленню обставини правомірності або неправомірності дій відповідача щодо заявлення вимоги про звільнення майданчика для паркування.

У даному випадку судом встановлено, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або укладеним між сторонами договором.

Насамперед, заявлення позовної вимоги про визнання дій відповідача протиправними направлено на встановлення факту, проте, ніяким чином не на відновлення прав позивача, як сторони у зобов`язальних правовідносинах. Тобто, навіть у разі її задоволення, за відсутності позовної вимоги про зобов`зання відповідача забезпечити безперешкодне користування майданчиком для паркування та приймати від Товариства з обмеженою відповідальністю «Безпечне паркування» оплату вартості експлуатації майданчика для паркування за адресою: м. Київ, Оболонський район, вул. Північна, 3 (біля ГБК «Полісся), в межах ІІІ територіальної зони паркування м. Києва, що включає 49 місць для платного паркування транспортних засобів, а також 6 спеціальних місць для безкоштовного паркування транспортних засобів, які перевозять осіб з інвалідністю, на період строку дії Договору від 24.02.2021 №ДНП-2021-02/26, що складає 2190 календарних днів від дати підписання 01.03.2021 акту приймання передачі в експлуатацію майданчика для паркування не призвело б до ефективного судового захисту.

Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові (див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (пункт 6.21), від 02.02.2021 у справі № 925/642/19 (пункт 54), від 06.04.2021 у справі № 910/10011/19 (пункт 99), від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (пункт 76), від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19 (пункт 6.56), від 25.01.2022 у справі № 143/591/20 (пункт 8.46), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 155), від 25.01.2022 у справі № 143/591/20 (пункт 8.46), від 06.07.2022 у справі № 914/2618/16 (пункт 28), від 01.03.2023 у справі № 522/22473/15-ц (пункт 127).

Отже, суд дійшов висновку щодо відмови в задоволенні позовних вимог в частині визнання протиправними дій Комунального підприємства «Київтранспарксервіс», які полягають у направленні Товариству з обмеженою відповідальністю «Безпечне паркування» листа вих. №053/05-580 від 15.02.2024 з вимогою в термін до 16.03.2024 включно звільнити майданчик для паркування за адресою: м. Київ, Оболонський район, вул. Північна, 3 (біля ГБК «Полісся), в межах ІІІ територіальної зони паркування м. Києва, що включає 49 місць для платного паркування транспортних засобів, а також 6 спеціальних місць для безкоштовного паркування транспортних засобів, які перевозять осіб з інвалідністю, та з`явитися до Комунального підприємства «Київтранспарксервіс» для підписання акту повернення з експлуатації майданчика для паркування.

Посилання позивача в контексті означеної позовної вимоги на постанову Верховного Суду у справі №904/4644/20 суд до уваги не приймає, оскільки остання не є релевантною до спірних правовідносин.

Щодо позову Товариства з обмеженою відповідальністю «Безпечне паркування» в частині зобов`язання Комунального підприємства «Київтранспарксервіс» забезпечити Товариству з обмеженою відповідальністю «Безпечне паркування» безперешкодне користування майданчиком для паркування та приймати від Товариства з обмеженою відповідальністю «Безпечне паркування» оплату вартості експлуатації майданчика для паркування за адресою: м. Київ, Оболонський район, вул. Північна, 3 (біля ГБК «Полісся), в межах ІІІ територіальної зони паркування м. Києва, що включає 49 місць для платного паркування транспортних засобів, а також 6 спеціальних місць для безкоштовного паркування транспортних засобів, які перевозять осіб з інвалідністю, на період строку дії Договору №ДНП-2021-02/26 від 24.02.2021, що складає 2190 календарних днів від дати підписання 01.03.2021 акту приймання передачі в експлуатацію майданчика для паркування суд зазначає таке.

Згідно з п. 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини.

Правовідносини між сторонами виникли на підставі договору №ДНП-2021-02/26 від 24.02.2021 про надання майданчика для експлуатації, утримання та облаштування.

Укладений між сторонами договір за своєю правовою природою є договором найму, а відтак правовідносини підпадають під правове регулювання глави 58 Цивільного кодексу України.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 15.03.2024 у справі № 910/1248/23.

Відповідно до ч. 1 ст. 759 Цивільного кодексу України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язується передати наймачеві майно у володіння та користування за плату на певний строк.

Тобто, виходячи зі змісту вказаної правової норми в орендних правовідносинах основним обов`язком орендодавця ж передання орендарю майна у володіння та користування на певний строк.

У ч.1 ст.763 Цивільного кодексу України вказано, що договір найму укладається на строк, встановлений договором.

Як вказувалось вище, у п.7.1, 7.2 договору №ДНП-2021-02/26 від 24.02.2021 зазначено, що цей Договір вважається укладеним і набирає чинності з моменту підписання його Сторонами. Строк дії договору становить 1095 календарних днів від дати підписання акту приймання передачі Стороною-1 в експлуатацію Стороні-2 майданчика для паркування.

Одночасно, до позовної заяви позивачем було долучено протокол узгодження розбіжностей від 24.02.2021 до договору №ДНП-2021-02/26 від 24.02.2021, згідно змісту якого сторони дійшли згоди викласти п.7.2 договору у наступній редакції: «Строк дії договору становить 2190 календарних днів від дати підписання акту приймання передачі Стороною-1 в експлуатацію Стороні-2 майданчика для паркування.». Наразі, суд зазначає, що оригінал вказаного протоколу було оглянуто судом у судовому засіданні.

Оцінюючи вказаний протокол розбіжностей судом враховано, що у постанові від 11.08.2021 у справі № 926/324/20 Верховний Суд, зазначив, що господарський договір не може існувати без істотних умов (частина 8 статті 181), позаяк недосягнення згоди з усіх істотних умов договору свідчить про його неукладеність. Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода".

Згідно зі ст. 181 Господарського кодексу України (у редакції на час спірних правовідносин) господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами. Допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів.

Проект договору може бути запропонований будь-якою з сторін. У разі якщо проект договору викладено як єдиний документ, він надається другій стороні у двох примірниках.

Сторона, яка одержала проект договору, у разі згоди з його умовами оформляє договір відповідно до вимог частини першої цієї статті і повертає один примірник договору другій стороні або надсилає відповідь на лист, факсограму тощо у двадцятиденний строк після одержання договору.

За наявності заперечень щодо окремих умов договору сторона, яка одержала проект договору, складає протокол розбіжностей, про що робиться застереження у договорі, та у двадцятиденний строк надсилає другій стороні два примірники протоколу розбіжностей разом з підписаним договором.

Сторона, яка одержала протокол розбіжностей до договору, зобов`язана протягом двадцяти днів розглянути його, в цей же строк вжити заходів для врегулювання розбіжностей з другою стороною та включити до договору всі прийняті пропозиції, а ті розбіжності, що залишились неврегульованими, передати в цей же строк до суду, якщо на це є згода другої сторони.

У разі досягнення сторонами згоди щодо всіх або окремих умов, зазначених у протоколі розбіжностей, така згода повинна бути підтверджена у письмовій формі (протоколом узгодження розбіжностей, листами, телеграмами, телетайпограмами тощо).

Якщо сторона, яка одержала протокол розбіжностей щодо умов договору, заснованого на державному замовленні або такого, укладення якого є обов`язковим для сторін на підставі закону, або сторона - виконавець за договором, що в установленому порядку визнаний монополістом на певному ринку товарів (робіт, послуг), яка одержала протокол розбіжностей, не передасть у зазначений двадцятиденний строк до суду розбіжності, що залишилися неврегульованими, то пропозиції другої сторони вважаються прийнятими.

У разі якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов господарського договору, такий договір вважається неукладеним (таким, що не відбувся). Якщо одна із сторін здійснила фактичні дії щодо його виконання, правові наслідки таких дій визначаються нормами Цивільного кодексу України.

Вказаною статтею врегульовано порядок дій сторонами у разі заперечень щодо окремих умов договору проекту договору запропонованого будь-якою з сторін.

Отже, за наявності заперечень щодо окремих умов договору сторона, яка одержала проект договору, складає протокол розбіжностей, про що робиться застереження у договорі, та у двадцятиденний строк надсилає другій стороні два примірники протоколу розбіжностей разом з підписаним договором. У разі досягнення сторонами згоди щодо всіх або окремих умов, зазначених у протоколі розбіжностей, така згода повинна бути підтверджена у письмовій формі, зокрема, протоколом узгодження розбіжностей. Порядок розгляду пропозицій протягом 20-ти днів, встановлений частиною п`ятою статті 181 ГК України є обов`язковим.

Аналогічна позиція викладена в постанові Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі № 918/370/17, від 09 грудня 2019 року у справі № 910/15190/18.

У договорі № ДНП-2021-02/26 від 24 лютого 2021 року відсутні будь-які застереження щодо Протоколу узгодження розбіжностей. Тобто, у договорі № ДНП-2021-02/26 від 24.02.2021 відсутні умови, що договір діє разом з Протоколом узгодження розбіжностей.

Відповідно до п. 9.4. договору № ДНП-2021-02/26 усе листування між сторонами здійснюється за поштовими адресами, зазначеними в цьому договорі. Проте, позивачем до матеріалів справи не надано підтвердження надсилання пропозицій щодо підписання протоколу узгодження розбіжностей на адресу відповідача.

Враховуючи викладене вище, підписання договору №ДНП-2021-02/06 від 24.02.2021 про надання майданчика для експлуатації, утримання та облаштування та Протоколу узгодження розбіжностей до договору №ДНП-2021-02/06 від 24.02.2021 не свідчить про підписання його на умовах встановлених у Протоколі узгодження розбіжностей від 24.02.2021. Вказане свідчить про підписання протоколу узгодження розбіжностей до договору №ДНП-2021-02/06 від 24.02.2021 після підписання самого договору №ДНП-2021-02/06 від 24.02.2021.

Одночасно, суд звертає увагу на те, що законодавчі вимоги щодо застосування преюдиції у господарському процесі передбачені ч. 4 ст.75 Господарського процесуального кодексу України, згідно якої обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Преюдиціальність - обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набуло законної сили, в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, адже їх істину вже встановлено у рішенні чи вироку, і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. Вказану правову позицію висловлено Верховним Судом у постанові від 23.05.2018р. по справі №910/9823/17.

Не потребують доказування преюдиціальні обставини, тобто встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, - при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. При цьому не має значення, в якому саме процесуальному статусі виступали відповідні особи у таких інших справах - позивачів, відповідачів, третіх осіб тощо. Преюдиціальне значення процесуальним законом надається саме обставинам, встановленим судовими рішеннями (в тому числі в їх мотивувальних частинах), а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом.

У статті 1 Конституції України закріплено, що Україна є правовою державою.

Як будь-яка правова держава, Україна гарантує захист прав і законних інтересів людини і громадянина в суді шляхом здійснення правосуддя.

Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина 1 статті 129 Конституції України).

Обов`язок держави у забезпеченні права кожної людини на доступ до ефективних та справедливих послуг у сфері юстиції та правосуддя закріплені як основоположні принципи у Конституції України, національному законодавстві та її міжнародних зобов`язаннях, у тому числі міжнародних договорах, стороною яких є Україна.

У статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яку ратифіковано Законом України від 17.07.1997 №475/97-ВР і яка для України набрала чинності 11.09.1997 (далі - Конвенція), закріплено принцип доступу до правосуддя. Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами Європейського суду з прав людини розуміється здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.

У своїх рішеннях Європейський суд з прав людини, здійснюючи тлумачення положень Конвенції, указав, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване п.1 ст. 6 Конвенції, повинно тлумачитись у світлі Преамбули Конвенції, відповідна частина якої проголошує верховенство права частиною спільної спадщини договірних Сторін.

Суд зазначає, що одним з основних елементів верховенства права є принцип правової визначеності, який серед іншого передбачає, що рішення суду з будь-якої справи, яке набрало законної сили, не може бути поставлено під сумнів.

Принцип юридичної визначеності вимагає поваги до принципу res judicata, тобто поваги до остаточного рішення суду. Згідно з цим принципом жодна сторона не має права вимагати перегляду остаточного та обов`язкового до виконання рішення суду лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі. Повноваження судів вищого рівня з перегляду мають здійснюватися для виправлення судових помилок і недоліків, а не задля нового розгляду справи. Таку контрольну функцію не слід розглядати як замасковане оскарження, і сама лише ймовірність існування двох думок стосовно предмета спору не може бути підставою для нового розгляду справи. Відхід від цього принципу можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі й непереборні обставини (рішення Європейського суду з прав людини у справах «Христов проти України», no. 24465/04, від 19.02.2009р., «Пономарьов проти України», no. 3236/03, від 03.04.2008р.).

Як свідчать матеріали справи, у провадженні Господарського суду міста Києва перебувала справа №910/3552/24 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Безпечне паркування" до Комунального підприємства "Київтранспарксервіс" про визнання права на експлуатацію, утримання та облаштування майданчика для паркування транспортних засобів на підставі договору №ДНП-2021-02/26 від 24.02.2021.

Рішенням господарського суду м. Києва від 15.07.2024 відмовлено Товариству з обмеженою відповідальністю "Безпечне паркування" у позові до Комунального підприємства "Київтранспарксервіс".

Постановою від 27.01.2025 Північного апеляційного господарського суду рішення Господарського суду м. Києва від 15.07.2024 залишено без змін.

Отже, обставини, які було встановлено судовими рішеннями у справі №910/3552/24 мають преюдиційне значення та повторного доведення не потребують.

У постанові суду апеляційної інстанції судом було встановлено, що строк дії договору №ДНП-2021-02/06 від 24.02.2021 є таким, що закінчився 01.03.2024.

До того ж, згідно з ч.ч.1-3 ст.13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Аналогічна норма міститься у ч.1 ст.74 Господарського процесуального кодексу України.

Принцип змагальності процесу означає, що кожній стороні повинна бути надана можливість ознайомитися з усіма доказами та зауваженнями, наданими іншою стороною, і відповісти на них (п. 63 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Руїс-Матеос проти Іспанії» від 23 червня 1993 р.).

Захищене статтею 6 Європейської конвенції з прав людини право на справедливий судовий розгляд також передбачає право на змагальність провадження. Кожна сторона провадження має бути поінформована про подання та аргументи іншої сторони та має отримувати нагоду коментувати чи спростовувати їх.

Дія принципу змагальності ґрунтується на переконанні: протилежність інтересів сторін найкраще забезпечить повноту матеріалів справи через активне виконання сторонами процесу тільки їм притаманних функцій. Принцип змагальності припускає поєднання активності сторін у забезпеченні виконання ними своїх процесуальних обов`язків із забезпеченням судом умов для здійснення наданих їм прав.

До того ж, суд зазначає, що однією з засад здійснення господарського судочинства у відповідності до ст.2 Господарського процесуального кодексу України є рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом

Принцип рівності сторін у процесі - у розумінні «справедливого балансу» між сторонами - вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представити справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (п.33 Рішення віл 27.10.1993р. Європейського суду з прав людини у справі «Домбо Бегеер Б.В. проти Нідерландів»).

У п.26 рішення від 15.05.2008р. Європейського суду з прав людини у справі «Надточій проти України» суд нагадує, що принцип рівності сторін - один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду - передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище у порівнянні з опонентом.

У ч.1 ст.73 Господарського процесуального кодексу України вказано, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків (ч.2 ст.73 Господарського процесуального кодексу України).

За приписами ч.1 ст.74 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ст.76 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

У ст.77 Господарського процесуального кодексу України вказано, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

В контексті наведених засад господарського судочинства суд звертає увагу учасників судового процесу на приписи ст.79 Господарського процесуального кодексу України, згідно яких наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Суд зауважує, що стандарт доказування "вірогідності доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач.

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (відповідні висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 02.10.2018 у справі №910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17).

Наразі, суд критично ставиться до наявної в матеріалах справи заяви свідка ОСОБА_1 від 10.09.2024, підпис якого посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Докійчук Н.В. У вказаній заяві вказано, що ОСОБА_1 перебував на посаді першого заступника директора Комунального підприємства «Київпарктранссервіс» з 16.11.2020 по 19.02.2024 та виконував обов`язки директора підприємства з 10.01.2022 по серпень 2022 року. 24.02.2021 виконуючи обов`язки директора Комунального підприємства «Київпарктранссервіс» А.О. Свиридом у присутності свідка ОСОБА_1 було вручено директору Товариства з обмеженою відповідальністю «Безпечне паркування» Лубському А.А. у двох примірниках проект договору про надання майданчика для паркування, утримання та облаштування за адресою: м.Київ, Оболонський район, вул.Північна, 3 (біля ГБК «Полісся), в межах ІІІ зони паркування м.Києва.

У заяві свідка також вказано, що 24.02.2021 директором Товариства з обмеженою відповідальністю «Безпечне паркування» Лубським А.А. було надано виконуючому обов`язки директора Комунального підприємства «Київтранспарксервіс» Свириду А.О. два примірники протоколу узгодження розбіжностей та підписаний екземпляр Договору про надання майданчика для експлуатації, утримання та облаштування.

24.02.2021 в присутності свідка виконуючим обов`язки директора Комунального підприємства «Київтранспарксервіс» Свиридом А.О. було підписано протокол узгодження розбіжностей до договору про надання майданчика для експлуатації, утримання та облаштування за адресою: м. Київ, Оболонський район, вул. Північна, 3 (біля ГБК «Полісся), в межах III територіальної зони паркування м. Києва, та вручено підписаний примірник протоколу узгодження розбіжностей директору Товариства з обмеженою відповідальністю «Безпечне паркування» Лубському А.А .

Судом враховано, що показання свідка є одним із способів доказування у господарському процесі.

У відповідності до ч.ч.1, 2 ст.87 Господарського процесуального кодексу України показання свідка - це повідомлення про відомі йому обставини, які мають значення для справи. Не є доказом показання свідка, який не може назвати джерела своєї обізнаності щодо певної обставини, або які ґрунтуються на повідомленнях інших осіб. На підставі показань свідків не можуть встановлюватися обставини (факти), які відповідно до законодавства або звичаїв ділового обороту відображаються (обліковуються) у відповідних документах. Законом можуть бути визначені інші обставини, які не можуть встановлюватися на підставі показань свідків.

Наразі, судом встановлено, що обставини, які підтверджено у заяві свідка, наданій позивачем, не обліковуються згідно чинного законодавства у певних документах.

Проте, надана суду заява свідка засвідчує лише сам факт підписання протоколу розбіжностей, проте, ніяким чином не його зміст.

Аналогічно, суд критично ставиться до копії додаткової угоди №1 від 02.01.2024 до договору №ДНП-2021-02/26 від 24.02.2021, яка була надана позивачем, оскільки за приписами ч.ч.1, 2 ст.91 Господарського процесуального кодексу України письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії, якщо інше не передбачено цим Кодексом. Якщо для вирішення спору має значення лише частина документа, подається засвідчений витяг з нього.

Проте, надана позивачем копія додаткової угоди №1 від 02.01.2024 до договору №ДНП-2021-02/26 від 24.02.2021 взагалі ніяким чином не завірена, оригіналу означеного документа позивачем для огляду суду надано не було, у дослідженні доказів представник позивача участі не приймав.

Відповідачем обставини укладання вказаної додаткової угоди заперечено та вказано на відсутності останньої у Комунального підприємства «Київтранспарксервіс».

Одночасно, разом із вказаною додатковою угодою позивачем також надано заяву свідка ОСОБА_1 від 06.01.2025, підпис якого посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Докійчук Н.В. У вказаній заяві зазначено таке:

«Я, ОСОБА_1 , перебував на посаді першого заступника директора Комунального підприємства «Київтранспарксервіс» з 16.11.2020 по 19.02.2024.

01.01.2024 у зв`язку з тимчасовою відсутністю в.о. директора Комунального підприємства «Київтранспарксервіс» Олійника Владислава Володимировича, я, як перший заступник директора, приступив до тимчасового виконання обов`язків директора підприємства до дня виходу на роботу в.о. директора Олійника В.В. на підставі наказу №1-К від 01.01.2024, посадової інструкції та розподілу обов`язків.

02.01.2024 мною, як в.о. директора Комунального підприємства «Київтранспарксервіс» було підписано та укладено з Товариством з обмеженою відповідальністю «Безпечне паркування» в особі директора Жеребка Сергія Леонідовича Додаткову угоду №1 до Договору про надання майданчика для експлуатації, утримання та облаштування від 24.02.2021 №ДНП-2021-02/26, якою внесено зміни до п. 7.2 Договору шляхом доповнення, що строк дії Договору автоматично продовжується на період, на який введено/продовжено правовий режим воєнного стану, а в частині виконання зобов`язань - до їх повного виконання Сторонами. Всі інші пункти та розділи Договору (та/чи Протоколу узгодження розбіжностей) залишено без змін.

Примірники Додаткової угоди до Договору були підготовлені і роздруковані та в них було зазначено, що від імені Комунального підприємства «Київтранспарксервіс» діє виконуючий обов`язки директора Олійник Владислав Володимирович.

Проте, оскільки 02.01.2024 виконуючий обов`язки директора Комунального підприємства «Київтранспарксервіс» Олійник Владислав Володимирович був відсутній на робочому місці та я з 01.01.2024 приступив до виконання обов`язків директора, мною було підписано Додаткову угоду до Договору та власноручно вписано своє прізвище та ініціали, як підписанта.

Примірники Договору від 24.02.2021 №ДНП-2021-02/26 про надання майданчика для експлуатації, утримання та облаштування, Протокол узгодження розбіжностей до Договору та Додаткова угода до цього Договору перебували в Комунальному підприємстві «Київтранспарксервіс».

В приміщенні Комунального підприємства «Київтранспарксервіс» неодноразово проводилися обшуки, під час проведення яких вилучалися Договори про надання майданчика для експлуатації, утримання та облаштування, Протоколи узгодження розбіжностей Договорів, Додаткові угоди до Договорів та інші документи.».

Суд зазначає, що доказів вилучення (протоколи з кримінального провадження) у відповідача саме додаткової угоди 1 від 02.01.2024 до договору №ДНП-2021-02/26 від 24.02.2021 матеріали справи не містять.

Наразі, дослідивши зміст наявної в матеріалах справи додаткової угоди. Суд критично ставиться до заяви свідка, оскільки в останній містить графа «Директор

---

В.Олійник», на місці прочерку міститься підпис, проте, знизу міститься рукописний напис прізвища ОСОБА_4 . Тобто, означений документ не містить даних щодо його підписання саме ОСОБА_1, як виконуючим обов`язки директора. Навпаки, у преамбулі додаткової угоди вказано, що така угода начебто укладається Комунальним підприємством «Київтранспарксервіс» в особі виконуючого обов`язки директора Олійника Владислава Володимировича.

Відтак, враховуючи всі наявні в матеріалах справи докази в їх сукупності та логічній послідовності, з огляду на обставини, які встановлено у судовому рішенні по справі №910/3552/24 стосовно того, що строк дії договору №ДНП-2021-02/06 від 24.02.2021 є таким, що закінчився 01.03.2024, виходячи з того, що надані до матерів справи докази означених обставин не спростовують, у суду відсутні підстави для визнання чинними та наявними у відповідача обов`язків із забезпечення безперешкодного користування майданчиком за договором №ДНП-2021-02/06 від 24.02.2021.

За таких обставин, не підлягають задоволенню і позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «Безпечне паркування» в частині зобов`язання Комунального підприємства «Київтранспарксервіс» забезпечити Товариству з обмеженою відповідальністю «Безпечне паркування» безперешкодне користування майданчиком для паркування та приймати від Товариства з обмеженою відповідальністю «Безпечне паркування» оплату вартості експлуатації майданчика для паркування за адресою: м. Київ, Оболонський район, вул. Північна, 3 (біля ГБК «Полісся), в межах ІІІ територіальної зони паркування м. Києва, що включає 49 місць для платного паркування транспортних засобів, а також 6 спеціальних місць для безкоштовного паркування транспортних засобів, які перевозять осіб з інвалідністю, на період строку дії Договору №ДНП-2021-02/26 від 24.02.2021, що складає 2190 календарних днів від дати підписання 01.03.2021 акту приймання передачі в експлуатацію майданчика для паркування.

Надаючи оцінку іншим доводам учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч.5 ст.236 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до п.5 ч.4 ст.238 Господарського процесуального кодексу України у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.

Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994 Європейського суду з прав людини у справі «Руїс Торіха проти Іспанії»). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.

У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» (SERYAVINOTHERS v.) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того,

вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від

27 вересня 2001 року).

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах від 13.03.2018, від 24.04.2019, від 05.03.2020 Верховного Суду по справах №910/13407/17, №915/370/16 та №916/3545/15.

З огляду на вищевикладене, враховуючи, що обрання невірного способу захисту прав є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову, всі інші заяви, клопотання, доводи та міркування учасників судового процесу залишені судом без задоволення та не прийняті до уваги як необґрунтовані, безпідставні та такі, що не спростовують висновків суду щодо відмови в задоволенні позову.

Згідно приписів ст.129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір залишається за позивачем.

Керуючись ст.ст. 74, 76-80, 87, 236 - 240 Господарського процесуального кодексу України,

ВИРІШИВ:

1. Відмовити повністю в задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю «Безпечне паркування» до Комунального підприємства «Київпарктранссервіс» про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити дії.

У судовому засіданні оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до апеляційного господарського суду протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повне рішення складено та підписано 20.02.2025.

Суддя В.В. Князьков