Рішення

від 05.02.2025 по справі 910/13729/24

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

05.02.2025Справа № 910/13729/24

Господарський суд міста Києва у складі: головуючого - судді Лиськова М.О.,

при секретарі судового засідання Осьмаку Ю.Р.

розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали справи

За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Київський завод стель"

(08129, Бучанський район, Київська область,

с. Петропавлівська Борщагівка, вул. Черкаська, буд. 26, оф.1;

ідентифікаційний код: 42302702)

до Товариства з обмеженою відповідальністю

"Фінансова компанія "Рікард"

(04071, м. Київ, вул. Хорива, буд. 53;

ідентифікаційний код: 42100015)

Акціонерного товариства "ОТП Банк"

(01033, м. Київ, вул. Жилянська, буд. 43;

ідентифікаційний код: 21685166)

про визнання недійсним договору

За участі представників учасників справи згідно протоколу судового засідання

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Київський завод стель" (далі-позивач) звернулася до Господарського суду міста Києва з позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Рікард" (далі - відповідач 1) та Акціонерного товариства "ОТП Банк" (далі - відповідач 2) про визнання недійсним Договору від 17.09.2024 про відступлення права вимоги за Договором про надання банківських послуг №CR 20-252/28-2 від 04.06.2020.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 12.11.2024 відкрито провадження у справі, розгляд справи прийнято здійснювати за правилами загального позовного провадження, підготовче судове засідання у справі призначено на 04.12.2024.

27.11.2024 від Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Рікард" до суду надійшов відзив на позову заяву, в котрому проти задоволення позовних вимог заперечує повністю з підстав недоведеності та необґрунтованості.

04.12.2024 Акціонерним товариством "ОТП Банк" подано до суду письмові пояснення по суті спору, в яких проти задоволення позовних вимог заперечує повністю з підстав недоведеності та необґрунтованості.

Протокольною ухвалою суду від 04.12.2024 оголошено перерву в підготовчому провадженні до 22.01.2025.

Протокольною ухвалою суду від 22.01.2025 суд закрив підготовче провадження та за погодженням із сторонами призначив справу до судового розгляду по суті на 05.02.2025.

У судове засідання 05.02.2025 з`явився представник позивача та підтримав позовні вимоги в повному обсязі, просив їх задовольнити. Представники відповідачів у судовому засіданні із розгляду справи по суті проти задоволення позову заперечили, просили суд у задоволенні позову відмовити.

У судовому засіданні 05.02.2025 на підставі ст. 240 Господарського процесуального кодексу України проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Дослідивши матеріали справи, розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, заслухавши пояснення представника позивача та представників відповідачів, враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Суд встановив наступні обставини справи та надав їм правову оцінку, вважає що позов не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Між Товариством з обмеженою відповідальністю «СУЧАСНА АРХІТЕКТУРА МІСТ», Товариством з обмеженою відповідальністю «АЛЮМ-ХОЛДИНГ», Товариством з обмеженою відповідальністю «ФАСАДМАКС», Товариством з обмеженою відповідальністю «КИЇВСЬКИЙ ЗАВОД СТЕЛЬ», Товариством з обмеженою відповідальністю «СЕВЕН ГЛАС» (надалі - «Позичальники», «Боржники») та АКЦІОНЕРНИМ ТОВАРИСТВОМ «ОТП БАНК» (надалі - «Банк») був укладений Договір про надання банківських послуг №CR 20-252/28-2 (надалі - «Кредитний договір») та 4 (чотири) Додаткові договори від 15.03.2021р., 25.05.2021р., 20.09.2021р. та 20.01.2023р. (надалі - «Кредитний договір»).

Поручителями виступили ТОВ «АМТТ» на підставі договору поруки SR 20-288/28-2 від 04.06.2020р., ТОВ «ДАНІН ЦЕНТР» (наразі назва - ТОВ "САНСЕТ-КАРЛАЙЛ ТРЕЙД ГРУП") на підставі договору поруки SR 20-289/28-2 від 04.06.2020р. та фізична особа ОСОБА_1 на підставі договору поруки SR 20-290/28-2 від 04.06.2020р.

В якості забезпечення виконання зобов`язань за Кредитним договором, ТОВ «ДАНІН ЦЕНТР» (наразі назва - ТОВ "САНСЕТ-КАРЛАЙЛ ТРЕЙД ГРУП") на підставі договору застави № PL 22-440/28-2 від 20.01.2023 року передано в заставу АТ «ОТП БАНК» рухоме майно, що перебуває за адресою: Київська область, Бучанський район, с. Крюковщина, вул. Балукова, 1-А.

У зв`язку з не виплатою кредиту, АТ «ОТП БАНК» звернувся до Господарського суду міста Києва з позовною заявою до вищезазначених боржників про стягнення заборгованості.

06.03.2024 р. Господарський суд міста Києва ухвалив рішення по справі №910/17064/23, частково задовольнив позовну заяву АТ «ОТП БАНК» та вирішив стягнути солідарно з боржників заборгованість у розмірі 15 252 497,11 грн.

Рішення суду набрало законної сили 02.04.2024р.

Остання перевірка наявності заставленого майна була проведена АТ «ОТП БАНК» 19.06.2024р., в результаті перевірки встановлено, що майно (обладнання) знаходиться за адресою АДРЕСА_1 .

В подальшому, між АТ «ОТП БАНК» (ідентифікаційний код 21685166) та ТОВ «ФІНАНСОВА КОМПАНІЯ «РІКАРД» укладено наступні правочини:

- Договір від 17.09.2024р. про відступлення права вимоги за Договором про надання банківських послуг № CR 20-252/28-2 від 04.06.2020 року.

- Договір від 20.09.2024р. про відступлення права вимоги за Договором застави № PL 22-440/28-2 від 20.01.2023 року.

- Договір від 20.09.2024р. про відступлення права вимоги за Договором поруки № SR 20-288/28-2 від 04.06.2020 року.

- Договір від 20.09.2024р. про відступлення права вимоги за Договором поруки № SR 20-289/28-2 від 04.06.2020 року.

- Договір від 20.09.2024р. про відступлення права вимоги за Договором поруки № SR 20-290/28-2 від 04.06.2020 року.

19.09.2024 р. ТОВ «ФК «РІКАРД» проведено повну оплату за Договором від 17.09.2024р. про відступлення права вимоги за Договором про надання банківських послуг № CR 20-252/28-2 від 04.06.2020 року.

20.09.2024 р. між ТОВ «ФК «РІКАРД» та АТ «ОТП БАНК» укладено акт приймання-передачі документів кредитної справи.

20.09.2024 р. приватним нотаріусом Мурською Н.В. здійснено зміну заставодержателя в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна з АТ «ОТП БАНК» на ТОВ «ФК «РІКАРД», що підтверджується витягом з реєстру.

У зв`язку з укладенням вищезазначених договорів, Товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Рікард" стало змість Акціонерного товариства "ОТП Банк" стороною в зобов`язаннях, що виникли за Кредитним договором, Договорами поруки та Договором застави.

20.09.2024р. АТ «ОТП БАНК» направив всім боржникам повідомлення про зміну кредитора.

24.09.2024р. ТОВ «ФК «РІКАРД» направлено всім боржникам повідомлення про зміну кредитора, повідомлено реквізити для виконання зобов`язань за Кредитним договором та загальну суму заборгованості в розмірі 28 563 219,996 грн.

Звертаючись до суду із позовом, Позивач вказує, що АТ «ОТП Банк» та ТОВ «ФК «Рікард» при укладенні Договору про відступлення права вимоги за Кредитним договором безпідставно завищено загальний розмір заборгованості за Кредитним договором всупереч умовам Кредитного договору та нормам чинного Законодавства України, застосовано неіснуючі ставки нарахування процентів та незаконно продовжено нарахування процентів, без надання розрахунку такої суми заборгованості та без зазначення періоду нарахування.

Таким чином, як на підставу визнання недійсним Договору від 17.09.2024 року про відступлення права вимоги за Договором про надання банківських послуг №CR 20-252/28-2 від 04.06.2020 року, Позивач посилається виключно на незгоду із загальним розміром заборгованості, що було нараховано у зв`язку з невиплатою кредиту, процентів, штрафних санкцій, комісій.

За змістом статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема договори та інші правочини, інші юридичні факти.

Згідно із частиною 1 статті 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (частина 4 цієї ж статті).

Відповідно до законодавчого визначення правочином є перш за все вольова дія суб`єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб`єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів - набути, змінити або припинити цивільні права та обов`язки. Здійснення правочину законодавством може пов`язуватися з проведенням певних підготовчих дій учасниками правочину (виготовленням документації, оцінкою майна, інвентаризацією), однак сутністю правочину є його спрямованість, наявність вольової дії, що полягає в згоді сторін взяти на себе певні обов`язки (на відміну, наприклад, від юридичних вчинків, правові наслідки яких наступають у силу закону незалежно від волі його суб`єктів).У двосторонньому правочині волевиявлення повинно бути взаємним, двостороннім і спрямованим на досягнення певної мети; породжуючи правовий наслідок, правочин - це завжди дії незалежних та рівноправних суб`єктів цивільного права (аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 16.12.2021 у справі № 906/521/20 ).

Статтею 204 Цивільного кодексу України встановлено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

За загальними положеннями про недійсність правочину, визначеними ст.215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частини 1-3, 5 та 6 ст.203 ЦК України.

Згідно із ч.ч. 1-3, 5, 6 ст. 203 цього Кодексу зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Відповідно до ст. 15 Цивільного кодексу України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення невизнання або оспорювання.

Отже, матеріально-правовий аспект захисту прав та інтересів насамперед полягає в з`ясуванні, чи має особа таке право або інтерес та чи були вони порушені.

Оскільки, правовою підставою для звернення до господарського суду є захист порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, право на пред`явлення позову у особи виникає після порушення її права.

Тобто, захисту в судовому порядку підлягає вже порушене право, а не те, яке може бути порушено в майбутньому, і щодо якого невідомо, буде воно порушено, чи ні.

При вирішенні спору про визнання договору недійсним підлягають застосуванню загальні приписи ст.ст. 3, 15, 16 Цивільного кодексу України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору має бути встановлено не лише наявність підстав визнання недійсним правочину, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце.

Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин.

Отже, з огляду на положення вказаних статей підставою для захисту цивільного права чи охоронюваного законом інтересу є його порушення, невизнання чи оспорення. Відтак, задоволення судом позову можливе лише за умови доведення позивачем обставин щодо наявності у нього відповідного права (охоронюваного законом інтересу), а також порушення (невизнання, оспорення) цього права відповідачем з урахуванням належно обраного способу судового захисту

Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (частина 5 статті 203 ЦК України).

Так, визнання правочину недійсним є одним із передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів за статтею 16 ЦК України, а загальні вимоги щодо недійсності правочину встановлені нормами статті 215 ЦК України.

Згідно з частиною 1 статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Частиною 3 статті 215 ЦК України визначено, що якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

За змістом статті 215 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненим правочином.

Відповідно до статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорювання правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці. Це підтверджується висновками, що містяться в постановах Верховного Суду України від 25.12.2013 у справі № 6-78цс13, від 11.05.2016 у справі № 6-806цс16 тощо.

Відповідно до статей 512, 514 Цивільного кодексу України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до ч. 3 ст. 656 ЦК України предметом договору купівлі-продажу може бути право вимоги, якщо вимога не має особистого характеру. До договору купівлі-продажу права вимоги застосовуються положення про відступлення права вимоги, якщо інше не встановлено договором або законом.

До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 514 ЦК України). Обсяг і зміст прав, що переходять до нового кредитора, залежать від зобов`язання, в якому здійснюється відступлення права вимоги.

Договір відступлення права вимоги має такі ознаки: 1) предметом є відступлення права вимоги щодо виконання обов`язку у конкретному зобов`язанні; 2) таке зобов`язання може бути як грошовим, так і не грошовим (передання товарів, робіт, послуг тощо); 3) відступлення права вимоги може бути оплатним або безоплатним; 4) форма договору відступлення права вимоги має відповідати формі договору, за яким виникло відповідне зобов`язання; 5) наслідком договору відступлення права вимоги є заміна кредитора у зобов`язанні. Отже, за договором відступлення права вимоги первісний кредитор у конкретному договірному зобов`язанні замінюється на нового кредитора, який за відступленою вимогою набуває обсяг прав, визначений договором, у якому виникло таке зобов`язання.

Згідно зі статтею 177 ЦК України об`єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага.

Відповідно до частини першої статті 178 ЦК України об`єкти цивільних прав можуть вільно відчужуватися або переходити від однієї особи до іншої в порядку правонаступництва чи спадкування або іншим чином, якщо вони не вилучені з цивільного обороту, або не обмежені в обороті, або не є невід`ємними від фізичної чи юридичної особи.

Відповідно до статті 190 ЦК України майном як особливим об`єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки. Майнові права є неспоживною річчю. Майнові права визнаються речовими правами.

Право вимоги у зобов`язанні є майновим правом, яке має цивільну оборотоздатність та може вільно відчужуватись з урахуванням обмежень, встановлених нормами глави 47 ЦК України.

Отже, відступлення права вимоги може відбуватись, зокрема, на підставі договору купівлі-продажу, дарування, міни. Якщо право вимоги відступається за плату (так званий продаж боргів), то сторони у відповідному договорі мають визначити ціну продажу цього майнового права. Можлива різниця між вартістю права вимоги та ціною його продажу може бути обумовлена ліквідністю цього майнового права та сама по собі (за відсутності інших ознак) не свідчить про наявність фінансової послуги, яка надається новим кредитором попередньому.

Зміст зобов`язання, у якому відступається право вимоги (оплата за поставлений товар, надану послугу, повернення наданих коштів тощо), не впливає на оборотоздатність цього майнового права, тому не має вирішального значення для відмежування договору відступлення права вимоги від договору факторингу.

Частиною 2 статті 516 ЦК України передбачено, якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов`язанні, новий кредитор несе ризик настання несприятливих для нього наслідків. У цьому разі виконання боржником свого обов`язку первісному кредиторові є належним виконанням.

Відтак, законодавець відокремлює надання боржником згоди на заміну кредитора у зобов`язанні та письмове повідомлення боржника про таку заміну, а відповідно і визначає різні правові наслідки недотримання вказаних вимог.

Відсутність згоди боржника на заміну кредитора у зобов`язанні, якщо обов`язковість такої згоди передбачено договором, є підставою для визнання недійсним на підставі частини першої статті 203 Цивільного кодексу України договору про відступлення права вимоги, оскільки у такому випадку договір про відступлення права вимоги суперечить приписам частини першої статті 516 Цивільного кодексу України.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 22.05.2018 у справі № 904/11838/16, від 29.05.2018 у справі № 910/14716/17.

Судом встановлено, що між АТ «ОТП БАНК» та ТОВ «ФК «РІКАРД» укладено Договір від 17.09.2024 року про відступлення права вимоги за Договором про надання банківських послуг №CR 20- 252/28-2 від 04.06.2020 року та Договір від 20.09.2024р. про відступлення права вимоги за Договором застави № PL 22-440/28-2 від 20.01.2023 року. Даний правочин щодо заміни кредитора зареєстровано в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна, що підтверджується відповідним витягом.

20.09.2024р. АТ «ОТП БАНК» здійснив належне повідомлення боржників за кредитним договором, поручителей за договорами поруки та заставодавця за договором застави.

Крім цього, 24.09.2024р. ТОВ «ФК «РІКАРД» також направлено повідомлення про зміну кредитора, заставодержателя та повідомлено реквізити для виконання зобов`язань за Кредитним договором.

Відповідно до частини 1 статті 517 ЦК України первісний кредитор у зобов`язанні повинен передати новому кредиторові документи, які засвідчують права, що передаються, та інформацію, яка є важливою для їх здійснення.

20.09.2024р. між ТОВ «ФК «РІКАРД» та АТ «ОТП БАНК» укладено акт приймання-передачі документів кредитної справи. Крім цього, 19.09.2024р. ТОВ «ФК «РІКАРД» проведено повну оплату за Договором від 17.09.2024р. про відступлення права вимоги за Договором про надання банківських послуг № CR 20-252/28-2 від 04.06.2020 року в розмірі 15 025 000, 00 грн.

Позивач звертаючись до суду із позовом про визнання Договору від 17.09.2024 року про відступлення права вимоги за Договором про надання банківських послуг №CR 20- 252/28-2 від 04.06.2020 року недійсним, фактично визнає відсутність порушень його прав у зв`язку з укладенням Договору від 17.09.2024 року про відступлення права вимоги за Договором про надання банківських послуг №CR 20-252/28-2 від 04.06.2020 року, оскільки фактично визнає факт заборгованості та невиконання зобов`язань по кредитному договору.

З огляду на зазначене, укладення Договору від 17.09.2024 року про відступлення права вимоги за Договором про надання банківських послуг №CR 20-252/28-2 від 04.06.2020 року не призвело та не могло призвести до порушень прав Позивача.

Таким чином, законодавством не встановлено підстав недійсності договору щодо відступлення права вимоги у разі передачі вимоги за зобов`язанням, із розміром якого сторона не погоджується. Обставини, пов`язані з фактичним виконанням чи невиконанням, чи частковим виконанням зобов`язань за відповідним договором не визначаються нормами матеріального права як підстава для визнання недійсним правочину щодо відступлення права вимоги за такими договорами.

Суд зауважує, що у випадку незгоди з розміром заборгованості позивач мав право в порядку ст. 518 ЦК України висувати свої заперечення.

Питання про належне чи неналежне виконання сторонами зобов`язань за договором кредиту, право вимоги за яким передавалося за оспорюваним договором, підлягає дослідженню у межах спору про стягнення заборгованості та не впливає на правомірність та дійсність договору про відступлення права вимоги.

У постанові Верховного Суду від 13.03.2019 у справі №905/635/18, зазначено, що у разі заміни кредитора в зобов`язанні саме зобов`язання зберігається цілком і повністю, змінюється лише його суб`єктний склад у частині кредитора. При цьому такий спеціальний інструмент для заміни сторони у зобов`язанні, як відступлення права вимоги, може бути застосований лише відносно дійсного зобов`язання, тобто такого зобов`язання, яке існувало на момент переходу відповідного права від первісного кредитора.

Статтею 203 ЦК України передбачено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

За змістом статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права та обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили.

Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Аналогічна правова позиція наведена у постановах Верховного Суду від 16.04.2019 у справі №916/1171/18, від 14.11.2018 у справі №910/8682/18, від 30.08.2018 у справі №904/8978/17, від 04.03.2019 у справі №5015/6070/11, від 10.09.2019 у справі №9017/317/19, від 09.07.2019 у справі №903/849/17.

Наведені обставини у їх сукупності дають підстави для висновку про те, що передана за оспорюваним Договором вимога є дійсною, а також про відсутність будь-яких інших обставин, з якими чинне законодавство України пов`язує можливість визнання недійсним спірного правочину, що не спростовано позивачем.

Позивачем не доведено належними і допустимими доказами порушення його суб`єктивних прав та законних інтересів внаслідок укладення відповідачами оспорюваного Договору та відповідно наявності у нього правових підстав для звернення до суду із вимогою про визнання недійсним такого договору.

Таким чином, вимога про визнання недійсним Договору від 17.09.2024 року про відступлення права вимоги за Договором про надання банківських послуг №CR 20-252/28-2 від 04.06.2020 року не підлягає задоволенню.

Отже, суд приходить до висновку, що оспорюваний позивачем Договір від 17.09.2024 укладений сторонами у відповідності до положень чинного законодавства, з дотриманням порядку передачі прав та обов`язків від первісного кредитора до нового кредитора, що виключає підстави для визнання його недійсним.

Позивач, реалізуючи право на судовий захист і звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним правочину, стороною якого він не є, зобов`язаний довести (підтвердити) в установленому законом порядку, яким чином оспорюваний ним договір порушує (зачіпає) його права та законні інтереси, а суд має перевірити доводи та докази, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, і вирішити питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту позивача.

Порушенням розуміється такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке. Порушення права пов`язане з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно з ч.ч.1-3 ст.13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Аналогічна норма міститься у ч.1 ст.74 Господарського процесуального кодексу України.

Частиною 3 ст. 162 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що позовна заява повинна містити виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини; правові підстави позову.

Отже, позивачем при зверненні до суду з позовом про визнання недійсним Договору від 17.09.2024 року про відступлення права вимоги за Договором про надання банківських послуг №CR 20-252/28-2 від 04.06.2020 року повинно бути доведено суду обставини порушення його прав та законних інтересів унаслідок укладення такого Договору, невідповідність Договору вимогам чинного законодавства, а також ефективність обраного способу захисту, а саме обставини того, що у разі задоволення позовних вимог порушені права та законні інтереси позивача буде відновлено. Аналогічну правову позицію щодо предмету доказування у спорах про скасування рішень державного реєстратора наведено Верховним Судом у постановах 10.11.2021 по справі №910/8060/19.

Верховний Суд у постанові від 13.01.2022 по справі №921/591/20 зауважив, що додатково, в контексті обраного способу захисту, розглядаючи справу, суд має з`ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 4) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах. Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача у цих правовідносинах, позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню (пункт 43 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19).

Проте, за висновками суду, позивачем всіх обов`язкових складових предмету доказування у розглядуваному спорі належними та допустимими у розумінні ст.76, 77 Господарського процесуального кодексу України доказами не доведено.

Позивач не надав жодних доказів порушення його прав або законних інтересів внаслідок укладення спірного договору про відступлення права вимоги.

Таким чином, суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що позивачем не доведено порушення оспорюваним договором про відступлення прав вимоги від 17.09.2024 прав позивача, та його укладення між відповідачами всупереч вимогам статей 203, 515, 516 ЦК України, у зв`язку з чим відсутні підстави для визнання його недійсним відповідно до частини 1 статті 215 ЦК України.

Суд зазначає, що обов`язком сторін у господарському процесі є доведення суду тих обставин, на які вони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень.

Так, за змістом положень статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події, суд може зобов`язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів.

Згідно зі статтею 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до частини першої статті 74 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять до предмета доказування.

Необхідність доводити обставини, на які учасник справи посилається як на підставу своїх вимог і заперечень в господарському процесі, є складовою обов`язку сприяти всебічному, повному та об`єктивному встановленню усіх обставин справи, що передбачає, зокрема, подання належних доказів, тобто таких, що підтверджують обставини, які входять у предмет доказування у справі, з відповідним посиланням на те, які обставини цей доказ підтверджує.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 05.02.2019 у справі №914/1131/18, від 26.02.2019 у справі №914/385/18, від 10.04.2019 у справі № 04/6455/17, від 05.11.2019 у справі №915/641/18.

При цьому, одним з основних принципів господарського судочинства є принцип змагальності.

Названий принцип полягає в тому, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається на підтвердження чи заперечення вимог.

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (близька за змістом правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 18.11.2019 зі справи № 902/761/18, від 20.08.2020 зі справи № 914/1680/18).

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Вимоги, як і заперечення на них, за загальним правилом обґрунтовуються певними обставинами та відповідними доказами, які підлягають дослідженню, зокрема, перевірці та аналізу. Все це має бути проаналізовано судом як у сукупності (в цілому), так і кожен доказ окремо, та відображено у судовому рішенні.

Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Позивач не довів належними та допустимими доказами свою правову позицію.

Приймаючи до уваги наведене вище у сукупності, суд зазначає, що Товариства з обмеженою відповідальністю "Київський завод стель" не доведено наявності у позивача порушеного права чи інтересу в результаті укладення спірного правочину, що є передумовою для звернення з позовом до суду, а позовні вимоги належним чином не обґрунтовані, не відповідають фактичним обставинам справи, не доведені належними доказами у справі та спростовані відповідачем у встановленому законом порядку.

З огляду на викладене, господарський суд дійшов висновку, що позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю "Київський завод стель" є такими, що задоволенню не підлягають. Решта доводів учасників процесу, їх письмових пояснень, поданих до матеріалів справи документів та наданих усних пояснень представників сторін були ретельно досліджені судом, і наведених вище висновків суду не спростовують.

Судовий збір за розгляд справи відповідно до ст. 129 ГПК України покладається на позивача.

Керуючись ст. ст. 73-74, 76-79, 86, 129, 233, 237-238 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

У задоволенні позовних вимог - відмовити повністю.

Рішення набирає законної сили відповідно до ст. 241 ГПК України та може бути оскаржено у порядку і строк, встановлені ст. 254, 256, 257 ГПК України.

Дата складання та підписання повного тексту рішення 20.02.2025

Суддя М.О. Лиськов