Рішення

від 10.02.2025 по справі 201/11007/21

ЖОВТНЕВИЙ РАЙОННИЙ СУД М.ДНІПРОПЕТРОВСЬКА

Справа № 201/11007/21

Провадження № 2/201/105/2025

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 лютого 2025 року Жовтневий районний суд

міста Дніпропетровська

у складі: головуючого судді Федоріщева С.С.,

при секретарі Максимовій О.В.,

за участю позивача ОСОБА_1 та його представника ОСОБА_2 ,

відповідача ОСОБА_3 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду м. Дніпрі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , треті особи - Департамент житлового господарства Дніпровської міської ради, Комунальне підприємство «Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації» про визнання недійсними свідоцтва та розпорядження, -

ВСТАНОВИВ:

Стислий виклад позиції позивача.

27 жовтня 2021 року ОСОБА_1 через свого представника адвоката Гурського В.С., що діяв на підставі Ордеру на надання правової допомоги АЕ №1051102 від 15.01.2021 р., звернувся до Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська із позовом до ОСОБА_3 , треті особи - Департамент житлового господарства Дніпровської міської ради, Комунальне підприємство «Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації», та просив:

1. Визнати недійсним Свідоцтво про право власності на житло від 27.09.1993 р. в частині, за яким на праві приватної власності належить ОСОБА_3 квартири, яка знаходиться за адресою, АДРЕСА_1 .

2. Визнати недійсним Розпорядження Житлово-комунального управління Міністерства промисловості України від 27.09.93 р. №206 в частині вирішення питання щодо видачі свідоцтва про право власності ОСОБА_3 .

В обґрунтування позовних вимог позивач послався на те, що ІНФОРМАЦІЯ_1 його дружина ОСОБА_4 придбала зазначену квартиру у ОСОБА_5 . В подальшому, 03.04.2015 р. на підставі нотаріально посвідчених договорів про поділ майна подружжя та дарування ОСОБА_4 своєї частки в цій квартирі, позивач став її одноособовим власником. Водночас, рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 23.02.2016 р., залишеним силі судом апеляційної інстанції, у справі №201/6362/15-ц за позовом ОСОБА_3 (сина ОСОБА_5 ), зазначені договори поділу майна подружжя та дарування частки квартири визнано недійсними, а також визнано недійсним свідоцтво про право власності на зазначену квартиру видане 15.02.13 р. ОСОБА_4 в частині її частки, оскільки власником цієї частки був ОСОБА_3 відповідно до спірного свідоцтва про право власності на житло від 27.09.1993, отриманого внаслідок приватизації квартири.

Позивач вважає, що під час приватизації квартири було допущено низку порушень, оскільки ОСОБА_3 ще в 1991 році виїхав до Австралії, там отримав громадянство і на момент видачі свідоцтва громадянином України не був, а безоплатно приватизувати житло мали право лише громадяни України. Крім того, відповідач втратив право на приватизацію через те, що був відсутній у спірній квартирі понад 6 місяців, а саме - 8 років, та особисто не звертався до органу приватизації з заявою про приватизацію квартири (т.1 а.с.1-14).

Стислий виклад позиції відповідача.

28 лютого 2022 року відповідач подав до суду письмові заперечення на позов, у яких послався на те, що позивачем пропущено строк позовної давності, тому що на його думку, позивач був обізнаний про вказані обставини, які він вважає порушенням своїх прав, з дати видачі спірного Свідоцтва про право власності на житло та ухвалення спірного Розпорядження Житлово-комунального управління Міністерства промисловості України, тобто з 27.09.1993 р.

Крім того, про наявність спірного Свідоцтва, яке начебто порушує права позивача, йому було відомо з декількох цивільних справ, що стосуються зазначеної квартири:

-07.04.2009 р. ОСОБА_5 звертався до суду із позовом до ОСОБА_3 з аналогічним позовом про визнання спірного Свідоцтва недійсним. Однією із сторін цієї справи була дружина позивача - ОСОБА_4 . В задоволенні цього позову апеляційним судом відмовлено (справа №22ц-4976/11);

-13.03.2012 р. ОСОБА_4 намагалася переглянути судове рішення у справі №22ц-4976/11 за нововиявленими обставинами (провадження 8-ц/490/44/12 - їй було відмовлено), тобто і з 2012 року позивач знав про наявність спірного Свідоцтва;

-14.04.2016 р. рішення у справі №201/6362/15-ц, на яку посилається позивач у своєму позові, набрало законної сили. У цій справі долучені позивачем до свого позову копії документів вже були предметом розгляду.

Також відповідач звертає увагу на те, що позивач не довів правонаступництво та повноваження Третьої особи-1 Департаменту житлового господарства Дніпровської міської ради по відношенню до Управління житлово-комунального господарства Міністерства промисловості України, яке видавало спірне розпорядження про видачу спірного свідоцтва та видавало його.

При цьому позивачем не зазначено, на які права та обов`язки Третьої особи-2 Комунального підприємства «Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації» може вплинути рішення у даній справі.

На думку відповідача, вимога про визнання недійсним Свідоцтва про право власності на житло № НОМЕР_1 від 27.09.1993 р. в її частки не ґрунтується на законі, оскільки спірною квартирою, як об`єктом спільної сумісної (а не часткової), власності володіють 4 особи: ОСОБА_3 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_5 , отже права власності на частку у відповідача по справі, не існує і ніколи не існувало.

Стосовно права власності позивача на спірну квартиру, то заочне судове рішення від 02.07.2007 р. у справі №2-2746/2007, на підставі якого ОСОБА_5 отримав та зареєстрував за собою одноосібне право власності на спірну квартиру в цілому - скасовано 02.10.2008 р., а 19.11.2008 р. позовну заяву у цій справі було залишено без розгляду.

Водночас, допоки це заочне рішення скасовано не було, ОСОБА_4 , придбала спірну квартиру у вітчіма відповідача - ОСОБА_5 , проте вона не є добросовісним відповідачем, адже її чоловік, ОСОБА_1 , позивач по справі, є двоюрідним братом зятя другої дружини ОСОБА_5 ( ОСОБА_9 ), - ОСОБА_10 . Оформлення договору купівлі-продажу спірної квартири на ОСОБА_4 було здійснено для того, щоб приховати ці родинні зв`язки позивача ОСОБА_1 із ОСОБА_5 .

Відповідач же, увесь цей час проживаючи в спірній квартирі, не знав про розгляд справи №2-2746/2007, тому для його нейтралізації після набуття права власності на квартиру ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , будучи лікарем-невропатологом із 35-річним стажем в обласній клінічній лікарні ім. Мечникова у м. Дніпропетровську, та маючи зв`язки серед лікарів-психіатрів, в березні 2008 року звернувся до КЗ «Дніпропетровська обласна клінічна психіатрична лікарня» з заявою про госпіталізацію відповідача ОСОБА_3 , однак в задоволенні заяви КЗ «ДОКПЛ» про примусову госпіталізацію відповідача і надання йому психіатричної допомоги у примусовому порядку, рішенням Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 20.03.2008 р. у справі №2-о-77/08, було відмовлено.

На це рішення позивач посилається у своїй позовній заяві, стверджуючи, що судом було встановлено факт наявності австралійського громадянства у відповідача ОСОБА_3 , однак це не відповідає дійсності, оскільки такі дані, згідно цього рішення, повідомляв суду лише заявник ОСОБА_5 , та вони нічим не підтверджені.

02.04.2008 р., не досягнувши мети нейтралізації відповідача ОСОБА_3 через примусову госпіталізацію до психіатричної лікарні, ОСОБА_5 , маючи, як співвласник спірної квартири, свій комплект ключів від неї, та діючи у змові із своєю дружиною ОСОБА_9 , а також подружжям ОСОБА_1 , проникли до спірної квартири у відсутність відповідача ОСОБА_3 , та замінили замки на вхідних дверях, що унеможливило подальше його користування нею. З цього приводу ОСОБА_3 звертався до суду, та ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 31.01.2012 р. у справі №22ц-13479/11 (у першій інстанції №2-240/2011), його позовні вимоги задоволено частково і вирішено: визнати договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 , що укладений 29 лютого 2008 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_4 та посвідчений державним нотаріусом Сьомої Дніпропетровської державної нотаріальної контори Куликовим С.В., зареєстрований в реєстрі за №1-1952, недійсним в його частині, що належить ОСОБА_3 згідно свідоцтва про право власності на житло від 27.09.1993 року; Відмовити ОСОБА_3 в його позовних вимогах про визнання недійсним договору купівлі-продажу частини квартири АДРЕСА_2 , що належить ОСОБА_5 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 згідно свідоцтва про право власності на житло від 27.09.1993 року. В іншій частині рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 29 вересня 2011 року (щодо вселення ОСОБА_3 до спірної квартири) - залишити без змін.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України від 19.09.2012 р. у цій справі (номер в суд касаційної інстанції №6-10463св12), зазначене судове рішення залишено без змін.

У цій справі відповідачка ОСОБА_4 зверталася до суду із зустрічною позовною заявою щодо визнання її одноособового права власності на спірну квартиру в цілому, однак судами в задоволенні її вимог було відмовлено.

Відповідач наголошує, що копії документів стосовно австралійського громадянства ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , які він долучив до позову у справі, що розглядається, він долучав як докази і в зазначеній вище справі №22ц-13479/11, та вони досліджувалися судами і їм було надано оцінку в рішеннях, що набрали законної сили. Зазначені копії документів не були прийняті судами до уваги.

Також відповідач звертає увагу на те, що питання визнання недійсним Свідоцтва про право власності на житло № НОМЕР_1 від 27.09.1993 р. в частині вже розглядалося судами у справах: №2-3404/09 у 1-й інстанції, №2п-92/09 у 1-й інстанції, №22-ц-2965/10 у 2-й інстанції, №2-11561/10 в 1-1 інстанції, №2-5170/11 в 1-й інстанції, та про ці справи було відомо позивачу.

Також рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 06.04.2011 р. у цивільній справі №22-ц-4976/11, в задоволенні позову ОСОБА_5 до ОСОБА_3 про визнання недійсним Свідоцтва про право власності на житло № НОМЕР_1 від 27.09.1993 р. в частині, було відмовлено. Рішення набрало законної сили.

13.03.2012 р. ОСОБА_4 зверталася до суду про перегляд цього судового рішення за нововиявленими обставинами, за наслідками чого, 05.12.2012 р. апеляційним судом Дніпропетровської області у справі №8-ц/490/44/12 в задоволенні цієї заяви було відмовлено, при цьому по справі було проведено декілька судових засідань, у яких приймав участь ОСОБА_1 як представник ОСОБА_4 , та не тільки був обізнаний про обставини справи, які наразі є ідентичними обставинам у справі, що розглядається, але й долучив до свого позову копії тих же самих документів, які судом вже були досліджені та їм надано правову оцінку (т.1 а.с.55-116).

Заяви, клопотання, інші процесуальні дії у справі.

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу справ між суддями від 27 жовтня 2021 року указана позовна заява передана для розгляду судді Федоріщеву С.С. (т.1 а.с.40-41).

Ухвалою судді від 28 жовтня 2021 року відкрито провадження у даній цивільній справі, та її розгляд призначено у загальному порядку (т.1 а.с.42-43).

28 лютого 2022 року відповідач подав до суду письмові заперечення на позов (т.1 а.с.55-116).

08 лютого 2022 року відповідач подав до суду заяву про визнання неналежними доказами подані позивачем копії листів, які начебто писав відповідач своєму відчиму ОСОБА_5 з Австралії про необхідність приватизації спірної квартири без його, ОСОБА_3 участі, але на його ім`я у тому числі. Крім того, він просив визнати неналежними копію паспорта громадянина Австралії на ім`я ОСОБА_3 , та відомості з рішення Самарського суду м. Дніпропетровська від 20 березня 2008 року у справі №2-о77/08 щодо вирішення питання про його госпіталізацію та примусове лікування у психіатричній лікарні (т.1 а.с.179-183).

08 лютого 2022 року відповідач подав до суду письмову заяву про застосування строків позовної давності у даній справі (т.1 а.с.184-187).

15 червня 2022 року, із виправленням описки ухвалою від 16 червня 2022 року, за клопотанням сторони позивача, судом витребувано відомості про перетин відповідачем державного кордону у період з 1990 року по 2010 рік, та отримання ним паспорту громадянина Австралії. 29 липня 2022 року представник позивача адвокат Гурський В.С., що діяв на підставі Ордеру на надання правової допомоги АЕ №1051102 від 15.01.2021 р., отримав копії цих ухвал для відправки адресатам (т.1 а.с.216, 220-222, 223).

17 серпня 2022 року до суду надійшла відповідь Державної прикордонної служби України про відсутність відомостей щодо перетину відповідачем державного кордону в зазначений період через те, що такі відомості зберігаються протягом 5 років (т.1 а.с.228).

16 листопада 2022 року відповідачем подано заяву про закриття підготовчого засідання та призначення справи до розгляду по суті, а 25 листопада 2025 року від сторони позивача надійшло клопотання про зупинення провадження у справі до надходження відповіді на ухвалу суду про австралійське громадянства відповідача від компетентних органів Австралії (т.1 а.с.237-248).

25 листопада 2022 року ухвалою суду задоволено клопотання сторони позивача про зупинення провадження у справі до надходження відповіді на ухвалу суду про австралійське громадянства відповідача від компетентних органів Австралії, та 08 грудня 2022 року на дану ухвалу відповідачем подано апеляційну скаргу (т.1 а.с.251-252, т.2 а.с.1-19).

08 лютого 2023 року постановою Дніпровського апеляційного суду в задоволенні апеляційної скарги на ухвалу суду першої інстанції від 25 листопада 2022 року про зупинення провадження у справі відмовлено (т.2 а.с.47-49).

11 грудня 2023 року за заявою відповідача провадження у справі поновлено (т.2 а.с.61).

22 лютого 2024 року до суду надійшла письмове повідомлення від департаменту житлового господарства Дніпровської міської ради про відсутність інформації щодо передачі у власність громадянам шляхом приватизації квартири АДРЕСА_2 (т.2 а.с.92).

28 лютого 2024 року, незважаючи на відсутність інформації з Австралії щодо австралійського громадянства відповідача, зважаючи на необхідність дотримання розумних строків розгляду справи, протокольною ухвалою суду було закрито підготовче провадження у даній цивільній справі та призначено дану справу до розгляду по суті (т.2 а.с.98-99)

15 травня 2024 року стороною позивача подано клопотання про повернення на стадію підготовчого провадження та про витребування КП «Дніпропетровське МБТІ» копій матеріалів приватизаційної справи квартири АДРЕСА_2 , в задоволенні яких, протокольною ухвалою суду від 15 травня 2024 року відмовлено (т.2 а.с.110-111, 114-115, 118-119).

09 липня 2024 року стороною позивача подано повідомлення австралійського адвоката, з яким позивач уклав відповідну угоду щодо витребування інформації з компетентного органу Австралії про австралійське громадянство відповідача. Згідно цього повідомлення, станом на 26 червня 2024 року відповідний запит знаходиться в обробці департаменту внутрішніх справ Австралії (т.2 а.с.134-136).

26 листопада 2024 року стороною позивача до суду подано клопотання про залучення до матеріалів справи повідомлення департаменту Міністерства внутрішніх справ Австралії на запит австралійського адвоката, з яким позивач уклав відповідну угоду щодо витребування інформації з компетентного органу Австралії про австралійське громадянство відповідача. Згідно цього повідомлення, переклад якого засвідчено нотаріально, випливає, що у наданні відповідних відомостей відмовлено (т.2 а.с.154-168).

10 лютого 2025 року в судовому засіданні під час проведення судових дебатів. Позивач та його представник підтримали позовні вимоги з підстав, викладених у позовній заяві, відповідач проти задоволення позову заперечував з підстав, викладених у його письмових запереченнях на позов та просив застосувати строк позовної давності.

Треті особи у судове засідання своїх представників не направили, про день, час та місце розгляду справи повідомлялися належним чином, про причини неявки суду не повідомили, ніяких заяв та клопотань не направляли.

Фактичні обставини встановлені судом.

Судом встановлено, що 27.09.1993 р. Житлово-комунальним управлінням Міністерства промисловості України, ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , на підставі Розпорядження Житлово-комунального управління Міністерства промисловості України від 27.09.93 р. №206 було видано Свідоцтво про право власності на квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Заочним рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 02.07.2007 року у цивільній справі № 2-2746/2007 за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_3 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , третя особа - ВГІРФО Жовтневого РВ ДМУ УМВС України в Дніпропетровській області, про визнання договору купівлі-продажу дійсним та визнання права власності, позовні вимоги ОСОБА_5 було задоволено, та визнано дійсним договір купівлі-продажу частин зазначеної квартири, укладений 20.11.2006 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_3 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , а також визнано за ОСОБА_5 право власності на зазначену квартиру в цілому, зобов`язано ВГІРФО Жовтневого РВ ДМУ УМВС України в Дніпропетровській області зняти ОСОБА_3 з реєстраційного обліку за адресою: АДРЕСА_1 .

Право власності на зазначену квартиру було зареєстровано 02.10.2007 року КП «ДМБТІ» за ОСОБА_5 в цілому на підставі вказаного заочного рішення.

29.02.2008 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_4 був укладений договір купівлі-продажу зазначеної квартири, та цей договір був посвідчений державним нотаріусом Сьомої дніпропетровської державної нотаріальної контори Куликовим С.В. та зареєстрований в реєстрі за № 1-1952.

Право власності на вказану квартиру було зареєстровано КП «ДМБТІ» за ОСОБА_4 в цілому на підставі укладеного договору купівлі-продажу 04.04.2008 року.

Ухвалою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 02 жовтня 2008 року по справі № 2-п-47/2008 за заявою ОСОБА_3 про перегляд заочного рішення від 02.07.2007 року у цивільній справі № 2-2746/2007 за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_3 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , третя особа - ВГІРФО Жовтневого РВ ДМУ УМВС України в Дніпропетровській області, про визнання договору купівлі-продажу дійсним та визнання права власності, зазначене заочне рішення від 02.07.2007 року було скасовано, а ухвалою від 19.11.2008 року у цій справі, позов залишено без розгляду.

Поряд з цим, рішенням Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 20 березня 2008 р. у справі №2-о-77/08 в задоволенні заяви КЗ «ДОКПЛ» про примусову госпіталізацію ОСОБА_3 і надання йому психіатричної допомоги у примусовому порядку, було відмовлено. На це рішення позивач ОСОБА_1 посилається у своїй позовній заяві, стверджуючи, що судом було встановлено факт наявності австралійського громадянства у відповідача ОСОБА_3 , однак це не відповідає дійсності, оскільки такі дані, згідно цього рішення, повідомляв суду лише заявник ОСОБА_5 , та вони нічим не підтверджені.

В подальшому, заочним рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 25 червня 2009 року у цивільній справі № 2-3404/09 за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_3 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , третя особа - Комунальне житлово-експлуатаційне підприємство «Центральне», про визнання недійсним в частині свідоцтва про право власності, позов ОСОБА_5 було задоволено - визнано недійсним свідоцтво про право власності на житло від 27.09.1993 року за № НОМЕР_1 , в частині належності на праві спільної сумісної власності ОСОБА_3 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 квартири АДРЕСА_2 .

Ця справа про визнання частково недійсним свідоцтва про право власності на житло розглядалася судами неодноразово, та врешті-решт, рішенням колегії суддів судової палати з цивільних справ апеляційного суду Дніпропетровської області від 06.04.2011 року у задоволенні позову ОСОБА_5 було відмовлено, ці обставин підтверджуються матеріалами справи та не спростовані сторонами у судовому засіданні,

Крім того, ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 31.01.2012 р. у справі №22ц-13479/11 (у першій інстанції №2-240/2011), позовні вимоги ОСОБА_3 задоволено частково і вирішено:

-Визнати договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 , що укладений 29 лютого 2008 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_4 та посвідчений державним нотаріусом Сьомої Дніпропетровської державної нотаріальної контори Куликовим С.В., зареєстрований в реєстрі за №1-1952, недійсним в його частині, що належить ОСОБА_3 згідно свідоцтва про право власності на житло від 27.09.1993 року;

-Відмовити ОСОБА_3 в його позовних вимогах про визнання недійсним договору купівлі-продажу частини квартири АДРЕСА_2 , що належить ОСОБА_5 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 згідно свідоцтва про право власності на житло від 27.09.1993 року;

-В іншій частині рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 29 вересня 2011 року (щодо вселення ОСОБА_3 до спірної квартири) - залишити без змін.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України від 19.09.2012 р. у цій справі (номер в суд касаційної інстанції №6-10463св12), зазначене судове рішення залишено без змін.

У цій справі відповідачка ОСОБА_4 зверталася до суду із зустрічною позовною заявою щодо визнання її одноособового права власності на спірну квартиру в цілому, однак судами в задоволенні її вимог було відмовлено.

Також у цій справі №22ц-13479/11, копії документів стосовно австралійського громадянства ОСОБА_3 , аналогічні тим, що надав позивач ОСОБА_1 у справі, що розглядається, відповідач ОСОБА_5 надавав як докази, та вони досліджувалися судами і їм було надано оцінку в рішеннях, що набрали законної сили. Зазначені копії документів не були прийняті судами до уваги.

Питання визнання недійсним Свідоцтва про право власності на житло № НОМЕР_1 від 27.09.1993 р. в частині вже розглядалося судами у справах: №2-3404/09 у 1-й інстанції, №2п-92/09 у 1-й інстанції, №22-ц-2965/10 у 2-й інстанції, №2-11561/10 в 1-1 інстанції, №2-5170/11 в 1-й інстанції, та про ці справи було відомо позивачу ОСОБА_1 .

06 квітня 2011 року рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області у цивільній справі №22-ц-4976/11, в задоволенні позову ОСОБА_5 до ОСОБА_3 про визнання недійсним Свідоцтва про право власності на житло № НОМЕР_1 від 27.09.1993 р. в частині, було відмовлено. Рішення набрало законної сили.

13 березня 2012 року ОСОБА_4 зверталася до суду про перегляд цього судового рішення за нововиявленими обставинами, за наслідками чого, 05.12.2012 р. апеляційним судом Дніпропетровської області у справі №8-ц/490/44/12 в задоволенні цієї заяви було відмовлено, при цьому по справі було проведено декілька судових засідань, у яких приймав участь ОСОБА_1 як представник ОСОБА_4 , та не тільки був обізнаний про обставини справи, які наразі є ідентичними обставинам у справі, що розглядається, але й долучив до свого позову копії тих же самих документів, які судом вже були досліджені та їм надано правову оцінку.

26 вересня 2013 року постановою Дніпропетровського окружного адміністративного суду у справі № 804/11495/13-а зобов`язано Жовтневий районний відділ Головного Управління Державної Міграційної служби України в Дніпропетровській області здійснити реєстрацію місця проживання ОСОБА_3 за адресою: АДРЕСА_1 . При цьому судом встановлено, що у паспорті ОСОБА_3 серії НОМЕР_2 , оригінал якого було оглянуто у судовому засіданні, мається відмітка Жовтневого районного відділу Дніпропетровського міського управління УМВС України у Дніпропетровській області від 11.02.1986 р. про те, що позивач прописаний за адресою: АДРЕСА_1 . Постанова набрала законної сили.

Між тим, 03 квітня 2015 року подружжя ОСОБА_1 уклали між собою два нотаріально посвідчені договори: договір про поділ майна подружжя, за яким право власності на спірної квартири АДРЕСА_2 було передано ОСОБА_1 та договір дарування другої частини цієї квартири останньому від ОСОБА_4 , і таким чином ОСОБА_1 став одноособовим власником цієї квартири.

23 лютого 2016 року рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від у справі №201/6362/15-ц позовні вимоги ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , ОСОБА_1 про визнання правочинів недійсними задоволено частково. Визнано недійсним свідоцтво про право власності на нерухоме майно, індексний номер 529380, видане 15.02.13 р. Реєстраційною службою Дніпропетровського міського управління юстиції на право власності ОСОБА_13 на квартиру АДРЕСА_2 в частині частки квартири, що належить ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про право власності на житло від 27.09.93 р.; визнано недійсним договір про поділ майна подружжя від 03.04.15 р., укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Панченко О.В., зареєстрованого за реєстровим номером 475, в частині частки квартири що належить ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про право власності на житло від 27.09.93 р.; Визнано недійсним Договір дарування частки квартири АДРЕСА_2 від 03.04.15 р., укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Панченко О.В., зареєстрованого за реєстровим номером 475, в частині частки квартири, що належить ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про право власності на житло від 27.09.93 р.; Витребувано із чужого незаконного володіння ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 частку квартири АДРЕСА_2 .

Ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 14 квітня 2016 року апеляційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_3 - відхилено. Рішення суду першої інстанції залишено без змін.

У своєму рішенні суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції зазначає, що укладаючи оспорюваний договір про поділ майна подружжя ОСОБА_4 діяла на підставі Свідоцтва про право власності на нерухоме майно, індексний номер 529380, виданого 15 лютого 2013 року. На момент видачі оспорюваного свідоцтва ОСОБА_4 не була одноосібним власником квартири оскільки, як зазначено раніше, рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 31.01.2012 року договір купівлі-продажу спірної квартири, укладений між ОСОБА_4 , та ОСОБА_5 був визнаний недійсним в частині, що належить ОСОБА_3 згідно свідоцтва про право власності на житло від 27.09.1993. Тобто, ОСОБА_3 був співвласником спірної квартири, якому належало частина квартири. Враховуючи даний факт, суд прийшов до висновків, що свідоцтво про право власності слід визнати недійсним, як і укладені між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 договори в частині цієї квартири.

Мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного представником позивача, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову. Норми права, які застосував суд, та мотиви їх застосування.

Відповідно до ч.2 ст.124 Конституції України, юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення.

Згідно ст.4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Статтею 12 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставі своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст.13 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненнями фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Відповідно до змісту ст.76 ЦПК України, доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Статтею 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно з частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до ст.321 ЦК України, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Відповідно до ст.386 ЦК України, держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності.

Відповідно до ст. 391 ЦК України, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Аналізуючи доводи позивача ОСОБА_1 щодо порушень Закону під час приватизації спірної квартири АДРЕСА_2 , зокрема в частині того, що відповідач ОСОБА_3 не був громадянином України, на момент приватизації втратив право на приватизацію, оскільки був відсутній у спірній квартирі понад 6 місяців, а саме - 8 років, та особисто не звертався до органу приватизації з заявою про приватизацію квартири, суд враховує наступне.

Відповідно до статті 4 Конституції України в Україні існує єдине громадянство. Підстави набуття і припинення громадянства України визначаються законом. Статтею 2 Закону України «Про громадянство України» передбачено, якщо громадянин України набув громадянство (підданство) іншої держави, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України.

Якщо іноземець набув громадянство України, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України.

Разом з тим, відповідно до пункту 1 статті 19 Закону України «Про громадянство України» добровільне набуття громадянином України громадянства іншої держави, якщо на момент такого набуття він досяг повноліття, є підставою для втрати громадянства України.

Добровільним набуттям громадянства іншої держави вважаються всі випадки, коли громадянин України для набуття громадянства іншої держави повинен був звертатися із заявою чи клопотанням про таке набуття відповідно до порядку, встановленого національним законодавством держави, громадянство якої набуто.

Не вважаються добровільним набуттям іншого громадянства такі випадки:

-одночасне набуття дитиною за народженням громадянства України та громадянства іншої держави чи держав;

-набуття дитиною, яка є громадянином України, громадянства своїх усиновителів унаслідок усиновлення її іноземцями;

-автоматичне набуття громадянином України іншого громадянства внаслідок одруження з іноземцем;

-автоматичне набуття громадянином України, який досяг повноліття, іншого громадянства внаслідок застосування законодавства про громадянство іноземної держави, якщо такий громадянин України не отримав документ, що підтверджує наявність у нього громадянства іншої держави.

В даному випадку, належних та допустимих доказів того, що відповідач ОСОБА_3 як на момент приватизації, так і на теперішній час втратив громадянство України, суду не надано. Копію паспорту громадянина Австралії на ім`я ОСОБА_3 , надану позивачем, суд прийняти до уваги не може, оскільки вона належним чином не завірена (т.1 а.с.34), та наявне у відповідача громадянство цієї країни офіційно не підтверджено, не зважаючи на процесуальні заходи з цього приводу, вжитті судом за клопотанням сторони позивача під час розгляду даної справи.

Інформація Міністерства внутрішніх справ Австралії на запит адвокатів цієї країни, з якими співпрацювала сторона позивача у цьому питанні, що витлумачується стороною позивача як опосередковане визнання факту належності відповідача до громадянства цієї країни, прямої відповіді на це питання не містить.

Більш того, навіть, якщо відповідач ОСОБА_3 дійсно набув громадянства Австралії за обставин, на які посилається сторона позивача, це не означає автоматичного припинення у нього громадянства України, виходячи з наступного.

Положення пункту 1 частини першої статті 19 Закону України «Про громадянство України» не застосовуються, якщо внаслідок виходу з громадянства України громадянин України стане особою без громадянства.

Датою припинення громадянства України у випадках, передбачених цією статтею, є дата видання відповідного Указу Президента України.

Громадянин України, щодо якого оформляється втрата громадянства, до видання Указу Президента України про припинення громадянства України користується всіма правами і несе всі обов`язки громадянина України.

В даному випадку доказів видання Указу Президента України про припинення громадянства України у відповідача ОСОБА_3 , суду не надано, та у вільному доступі судом не виявлено.

Водночас, відповідно до ст. 1, ч. 1 ст. 5, ст. 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», наймачі квартир (будинків) державного житлового фонду та члени їх сімей, які постійно проживають у квартирі разом із наймачем або за якими зберігається право на житло, мають право на приватизацію займаних квартир шляхом передачі їм цих квартир в спільну сумісну або часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім`ї, які постійно мешкають у даній квартирі, в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, на підставі рішення відповідного органу приватизації.

В даному випадку, доводи сторони позивача про те, що у 1990 році ОСОБА_14 (дружина відповідача ОСОБА_3 ) отримала від Австралійського посольства в Москві погодження на клопотання про міграцію в Австралію, і дане погодження розповсюджувалось на ОСОБА_3 та їх сина ОСОБА_8 , через що починаючи з початку 1991 року, та до самого 1998 року відповідач ОСОБА_3 проживав на території Австралії та 28 січня 1994 року отримав Австралійське громадянство, не підтверджені належними та допустимими доказами. Як вже згадано вище, копію паспорту громадянина Австралії на ім`я ОСОБА_3 , надану стороною позивача (т.1 а.с.34), суд не може прийняти до уваги як належний та допустимий доказ з наведених вище причин, та це поєднано із тим, що відповідач ОСОБА_3 не визнає належність цього документу йому, а вжиті судом процесуальні заходи щодо перевірки справжності цього документу, ініційовані стороною позивача, ніяких результатів не дали, незважаючи на тривалий час очікування офіційної відповіді з Австралії на вищезгадану ухвалу суду про витребування відповідної інформації.

Не підтверджується факт перетину державного кордону України відповідачем ОСОБА_3 в зазначені стороною позивача періоди й Державною прикордонною службою України у відповіді на ухвалу суду, постановлену з цього приводу за клопотанням сторони позивача (т.1 а.с.228).

Не може суд прийняти до уваги як належний та допустимий доказ й копії рукописних листів, у яких начебто відповідач ОСОБА_3 звертається до свого вітчима ОСОБА_5 з Австралії, та просить провести приватизацію згаданої квартири АДРЕСА_2 без його участі, але у такий спосіб, щоб він теж став її співвласником (т.1 а.с.35-39). Оригіналів цих листів суду не представлено, експертизу почерку не заявлено та не проведено, а відповідач ОСОБА_3 заперечує своє авторство щодо цих листів.

Водночас, щодо набуття громадянства України відповідачем ОСОБА_3 , суд не може залишити поза увагою встановлений 26 вересня 2013 року Дніпропетровським окружним адміністративним судом у справі №804/11495/13-а той факт, що у паспорті ОСОБА_3 серії НОМЕР_2 , оригінал якого було оглянуто у судовому засіданні, мається відмітка Жовтневого районного відділу Дніпропетровського міського управління УМВС України у Дніпропетровській області від 11.02.1986 р. про те, що позивач прописаний за адресою: АДРЕСА_1 .

При цьому суд звертає увагу на те, що Постановою Верховної ради Української PCP від 24.08.1991 р. «Про проголошення незалежності України», проголошено незалежність України та створено самостійну Українську державу - Україну.

08.10.1991 року Верховною радою України було прийнято Закон України «Про громадянство України», стаття 2 якого встановлювала коло осіб, які набули громадянства України після проголошення незалежності і прийняття даного закону.

Відповідно до ст. 2 ЗУ «Про громадянство України», громадянами України є:

1)особи, які на момент набрання чинності цим Законом проживали в Україні, незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, освіти, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять, які не є громадянами інших держав і які не заперечують проти набуття громадянства України;

2)особи, які працюють за державним направленням, проходять військову службу або навчаються за межами України, за умови, якщо вони народилися чи довели, що постійно проживали на її території, не перебувають у громадянстві інших держав і не пізніш як через рік після набрання чинності цим Законом виявили бажання стати громадянами України;

3)особи, які набули громадянства України відповідно до цього Закону.

З викладеного вбачається, що громадянства могли набути ті особи, які на момент набрання чинності цим Законом проживали в Україні, і які не заперечували проти набуття громадянства України.

Згідно до частин 1,4 статті 5 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" від 19 червня 1992 року № 2482 - XII передбачається, що: "До членів сім`ї наймача включаються лише громадяни, які постійно проживають у квартирі …. Право на приватизацію квартир (будинків) державного житлового фонду з використанням житлових чеків одержують громадяни України, які постійно проживають у цих квартирах …".

Виходячи з аналізу змісту вказаного закону у поєднанні з нормами ст.ст.1, 6, 9, 61 ЖК України, ст.29 ЦК України місцем постійного проживання особи є житлове приміщення, в якому особа постійно проживає, має передбачені ст.64 ЖК України права користування цим приміщенням і на яке за особою зберігається це право і при тимчасовій відсутності (у випадках, передбачених ст.71 ЖК України), а відтак, і право на приватизацію разом з іншими членами сім`ї.

Відповідно до ст.17 ЦК Української РСР, який діяв на час виникнення спірних правовідносин, передбачено, що місцем проживання визнається те місце, де громадянин постійно або переважно проживає.

Згідно Постанови Ради міністрів СРСР «Про затвердження Положення про паспортну систему в СРСР» від 28.08.1974 р. № 677 (далі-Постанова №677), яка міститься на офіційному сайті Верховної Ради України та діяла на час виникнення спірних правовідносин, у розділі III «Прописка, реєстрація, виписка» передбачено, що громадяни прописуються за місцем проживання (п.22).

Відповідно до п.25 Постанови №677 передбачено вимоги до прописки та виписки громадян. В указаному пункті, зокрема зазначено, що громадянами надаються: для прописки - заява за встановленою формою, яка повинна містити також згоду особи, яка надає житлову площу, на прописку, паспорт; для виписки - заява, паспорт.

Отже, факт постійного проживання відповідача ОСОБА_3 у спірній квартирі станом на момент її приватизації, а відтак і наявність у нього права на участь у приватизації цієї квартири, окрім його пояснень, підтверджується відміткою у паспорті про його прописку.

Належних та допустимих доказів протилежного суду не надано, також як і не надано доказів того, що відповідач ОСОБА_3 не звертався особисто із заявою про приватизацію спірної квартири до органу приватизації на виконання вимог ч.3 ст. 8 ЗУ «Про приватизацію державного житлового фонду», у редакції яка діяла на момент приватизації, та згідно із якою, передача квартир (будинків) у власність громадян здійснюється на підставі рішень відповідних органів приватизації, що приймаються не пізніше місяця з дня одержання заяви громадянина.

Водночас, відповідно до Постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 2-383/2010 (провадження № 14-308цс18), стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов`язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню.

Суд також бере до уваги, що скасовуючи рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 09 лютого 2011 року про задоволення позову ОСОБА_5 до ОСОБА_3 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 і ОСОБА_4 , третя особа комунальне житлово-експлуатаційне підприємство «Центральне» про визнання частково недійсним свідоцтва про право власності на житло, та відмовляючи в задоволенні цього позову, суд апеляційної інстанції у своїй ухвалі від 06 квітня 2011 року по справі №22ц-4976/11, звернув увагу на наступне: поклавши в основу рішення доводи позивача про те, що відповідачі в 1991 році виїхали на постійне місце проживання до Австралії, суд залишив поза увагою, що ним не надано доказів на підтвердження даного факту, хоча відповідно до вимог ч.1 ст.60 ЦПК України це є його процесуальним обов`язком.

Дана справа за змістом доказів, наданих позивачами, є аналогічною із справою, що розглядається, та у суду відсутні підстави робити інші висновки у справі, що розглядається, ніж ті, до яких дійшов суд апеляційної інстанції в зазначеній справі №22ц-4976/11.

За таких обставин, підстав для задоволення позовних вимог судом не встановлено, та в задоволенні позову має бути відмовлено.

Щодо заяви відповідача ОСОБА_3 про застосування строку позовної давності.

З аналізу наведених вище цивільних справ щодо спірної квартири АДРЕСА_2 , та хронології подій, що відбулися з нею після її продажу 29.02.2008 року ОСОБА_5 дружині позивача ОСОБА_4 , про спірні обставини, щодо яких позивач звернувся із позовом у даній справі, він був обізнаний у строк понад три роки (загальна позовна давність), передбачені ст.257 ЦК України, що передували даті його звернення до суду із даним позовом.

Відповідно до ст.256 ЦК України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

У постанові ВП ВС від 13.02.2019 по справі № 826/13768/16 (11-609апп18) визначено, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до відповідальності у суді після закінчення певного періоду часу після вчинення правопорушення.

«Пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людині основоположних свобод від 4 листопада 1950 року передбачає, що кожен має право на справедливий розгляд його справи судом. ЄСПЛ зауважує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до відповідальності у суді після закінчення певного періоду часу після вчинення правопорушення. Періоди позовної давності, які є звичним явищем у національних правових системах Договірних держав, переслідують декілька цілей, що включають гарантування правової визначеності й остаточності та запобігання порушенню прав відповідачів, які могли б бути ущемлені у разі, якщо було б передбачено, що суди ухвалюють рішення на підставі доказів, які могли стати неповними внаслідок спливу часу» (див. mutatis mutandis рішення у справах «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії» від 20 вересня 2011 року («OAO Neftyanaya Kompaniya Yukos v. Russia», заява № 14902/04, пункт 570), «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства» від 22 жовтня 1996 року («Stubbings and Others v. the United Kingdom», заяви № 22083/93 і № 22095/93, пункт 51)», - йдеться у постанові.

Також у постанові ВП ВС від 04.12.2018 по справі № 910/18560/16 (12-143гс18) наголошено на тому, що позовна давність може застосовуватися виключно, якщо позовні вимоги судом визнано обґрунтованими та доведеними:

«Однак застосування положень про позовну давність та відмова в позові з цієї підстави здійснюється в разі, коли суд попередньо встановив наявність порушеного права, на захист якого подано позов, та обґрунтованість і доведеність позовних вимог».

Загальні положення застосування позовної давності також викладені у наступних постановах Верховного Суду: № 522/1029/18 (14-270цс19); № 522/2110/15-ц (14-247 цс 18) /п. 61; № 522/2201/15-ц (14-179 цс 18) /п. 61/; № 522/2202/15-ц (14-132цс18) /п. 61/; № 372/1036/15-ц (14-252цс18);№ 904/10956/16 (12-90гс19); № 183/1617/16 (14-208 цс 18) /п.п. 73/; № 911/1437/17 (12-226гс18) /п. 76/.

Виходячи з вимог ст. 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем. А отже, відмова в задоволенні позову у зв`язку з відсутністю порушеного права не потребує зазначення у рішенні суду висновку щодо вирішення питання спливу позовної давності як додаткової підстави для відмови в задоволенні позову.

Окрім того, у п. 87 своєї постанови від 22.05.2018 по справі № 369/6892/15-ц (14-96цс18) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що за змістом частини першої статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.

З огляду на викладене, незважаючи на пропуск позивачем строку позовної давності та заяву про його застосування відповідачем, суд доходить до висновку про те, що, як зазначено вище, в задоволенні позову має бути відмовлено у зв`язку із його недоведеністю.

Враховуючи результат розгляду справи, на підставі ст.141 ЦПК України, витрати, понесені позивачем у зв`язку із зверненням до суду із позовом у даній справі, не відшкодовуються.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст.1, 5, 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», ст.ст.2, 19 Закону України «Про громадянство України», ст.ст. 1,6,9,61 ЖК України, ст.17 ЦК УРСР, ст.ст.29, 256, 257 ЦК України, ст. 12, 13, 76, 78, 81, 141, 259, 263-265, 280-282, 355 ЦПК України, суд -

УХВАЛИВ:

В задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , треті особи - Департамент житлового господарства Дніпровської міської ради, Комунальне підприємство «Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації» про визнання недійсними свідоцтва та розпорядження - відмовити.

Апеляційна скарга на рішення може бути подана протягом 30 діб до Дніпровського апеляційного суду, який обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Повний текст виготовлено 20 лютого 2025 року.

Суддя С.С. Федоріщев