Постанова

від 20.02.2025 по справі 910/15474/23

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 лютого 2025 року

м. Київ

cправа № 910/15474/23

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Булгакової І.В. (головуючий), Ємця А.А., Жайворонок Т.Є.,

за участю секретаря судового засідання - Ксензової Г.Є.,

представників учасників справи:

прокурор - Томчук М.О.,

позивача-1 - Міністерства оборони України - Чернецький Р.В. (у порядку самопредставництва),

позивача-2 - Військової частини НОМЕР_1 - Форостовський В.О. (у порядку самопредставництва),

відповідача - товариства з обмеженою відповідальністю "Аріан-Трейд" - не з`яв.,

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Аріан-Трейд" (далі- Товариство)

на рішення Господарського суду Київської області від 18.07.2024 (суддя Кошик А.Ю.) та постанову Північного апеляційного господарського суду від 19.11.2024 (головуючий суддя Яковлєв М.Л., судді: Тищенко О.В. і Тарасенко К.В.)

у справі № 910/15474/23

за позовом заступника керівника Черкаської спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Центрального регіону (далі - прокурор) в інтересах держави в особі:

1) Міністерства оборони України (далі - Міністерство);

2) Військової частини НОМЕР_1 (далі - Військова частина)

до Товариства

про визнання недійсним договору в частині та стягнення 31 988,94 грн.

За результатами розгляду касаційної скарги Верховний Суд

ВСТАНОВИВ:

Прокурор в інтересах держави в особі Міністерства та Військової частини звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства про:

- визнання недійсним пункту 4.2 договору про закупівлю товарів за державні кошти № 110 від 18.11.2022 (далі - Договір), укладеного Військовою частиною та Товариством, в частині включення до ціни Договору суми податку на додану вартість (далі - ПДВ);

- стягнення з Товариства на користь Військової частини грошових коштів у розмірі 31 988,94 грн, а саме, зайво сплаченого ПДВ у сумі 31 733,33 грн та 3% річних у сумі 255,61 грн.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що оспорюваним пунктом 4.2 Договору передбачено включення у вартість товару ПДВ, який був сплачений Військовою частиною Товариству, однак згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 02.03.2022 № 178 "Деякі питання обкладення податком на додану вартість за нульовою ставкою у період воєнного стану" (далі - Постанова КМУ № 178; тут і надалі у редакції від 02.03.2022, чинній на момент укладення Договору) та підпунктом "г" підпункту 195.1.2 пункту 195.1 статті 195 Податкового кодексу України (далі - ПК України) постачання товару у спірних правовідносинах (рідина охолоджувальна незамерзаюча "Тосол-Аріан G11") обкладається ПДВ за нульовою ставкою. За таких обставин пункт 4.2 Договору підлягає визнанню недійсним, а сплачені Товариству кошти у розмірі ПДВ підлягають поверненню як такі, що отримані останнім без достатніх правових підстав.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 09.10.2023 матеріали справи № 910/15474/23 передано за підсудністю до Господарського суду Київської області.

Рішенням Господарського суду Київської області від 18.07.2024, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 19.11.2024, позов задоволено.

Рішення судів попередніх інстанцій мотивовані тим, що Військова частина відноситься до категорії суб`єктів, які визначені Постановою КМУ № 178, до яких за операції з постачання обумовленого Договором товару застосовується ПДВ за нульовою ставкою, а тому умови пункту 4.2 в частині включення до ціни Договору суми ПДВ у розмірі 31 733,33 грн, суперечать чинному законодавству. З огляду на те, що ці грошові кошти отримані Товариством за товар, який підлягав оподаткуванню за нульовою ставкою, їх перерахування Військовою частиною Товариству та неповернення останнім відповідної суми має наслідком збагачення останнього за рахунок Військової частини поза підставою, передбаченою законом. В разі прострочення виконання зобов`язання, зокрема, щодо повернення безпідставно одержаних чи збережених грошей нараховуються 3% річних від простроченої суми відповідно до частини другої статті 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). При цьому, за висновками судів, прокурором доведено підстави для представництва інтересів держави при зверненні з цим позовом в особі позивачів.

Не погоджуючись із рішенням і постановою судів попередніх інстанцій, Товариство звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій:

- на обґрунтування підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), посилається на неправильне застосування судами попередніх інстанції статті 625 ЦК України без урахування висновків Верховного Суду щодо застосування цих норм у подібних правовідносинах, викладених у постанові від 12.04.2023 у справі № 461/4066/21 (аналогічні висновки містяться у постанові Верховного Суду від 29.03.2022 у справі № 296/3518/19);

- на обґрунтування підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 2 частини другої статті 287 ГПК України, посилається на необхідність відступлення від висновків Верховного Суду щодо застосування пункту 1 Постанови КМУ № 178, викладених у постановах від 14.11.2023 у справі № 910/2416/23 та від 23.05.2024 у справі № 911/1870/23, застосованих судом апеляційної інстанції;

- на обґрунтування підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК України, посилається на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм Постанови КМУ № 178 у взаємозв`язку з підпунктом "г" підпункту 195.1.2 пункту 195.1 статті 195 ПК України та зазначає про необхідність формування висновків Верховного Суду щодо застосування цих норм у подібних правовідносинах;

- на обґрунтування підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 4 частини другої статті 287 ГПК України, посилається на порушення судами норм процесуального права, оскільки останні не дослідили зібрані у справі докази, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Узагальнено скаржник не погоджується із висновками судів щодо наявності підстав для застосування до спірних правовідносин Постанови КМУ № 178 та оподаткування на її підставі поставленого за Договором товару за нульовою ставкою, з огляду на недоведеність того, що цей товар поставлявся Військовій частині для виконання нею саме мобілізаційних завдань.

Просить скасувати рішення і постанову судів попередніх інстанцій та прийняти нове рішення про відмову в позові.

Від Міністерства надійшли додаткові пояснення, у яких воно фактично не погоджується з позицією прокурора у справі та стверджує про незастосовність положень Постанови КМУ № 178 до спірної поставки товару за Договором.

Прокурор подав відзив на касаційну скаргу, в якому, посилаючись на законність і обґрунтованість оскаржуваних рішення і постанови судів попередніх інстанцій, просить залишити їх без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

Від Військової частини відзив на касаційну скаргу до Верховного Суду не надходив.

Перевіривши правильність застосування попередніми судовими інстанціями норм матеріального і процесуального права, відповідно до встановлених ними обставин справи, враховуючи підстави відкриття касаційного провадження, заслухавши доповідь судді-доповідача та пояснення представників учасників справи, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги з огляду на таке.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що 18.11.2022 Військова частина (покупець) та Товариство (продавець) уклали Договір, за яким продавець зобов`язався поставити покупцеві рідину охолоджуючу низькозамерзаючу "Тосол-Аріан G11" ТУ (Код ДК 021:2015 24960000-1 "Хімічна продукція різна"), а покупець зобов`язався прийняти товар та оплатити його на умовах цього Договору. За умовами Договору:

- номенклатура, асортимент, кількість товару, який продавець зобов`язується передати покупцю зазначається у специфікації, яка є невід`ємною частиною цього договору (пункт 1.2);

- загальна вартість товару складає 190 400,00 грн з ПДВ (пункт 4.2).

Cторонами не заперечується, що на виконання умов Договору платіжним дорученням № 979 від 14.12.2022 Військова частина перерахувала Товариству 190 400,00 грн, у т.ч. 31 733,33 грн ПДВ, а відповідач - поставив обумовлений товар на суму 190 400,00 грн з ПДВ, що підтверджується видатковою накладною № 235 від 14.12.2022.

Військова частина звернулася до Товариства з претензією № 1 від 17.04.2023 та з повторною претензією № 1 від 17.04.2023 у яких просила повернути сплачену за Договором суму ПДВ. На підтвердження направлення цих претензій до матеріалів справи долучені відповідні описи вкладення, накладні та фіскальні чеки.

Листом вих. № 19/06/25/4 від 19.06.2023 (у відповідь на претензію від 17.04.2023 № 1) Товариство відмовило Військовій частині у поверненні коштів посилаючись на те, що згідно з відповіддю Головного управління Державної податкової служби України у Київській області від 30.05.2023, на запит відповідача, роз`яснено, що нульова ставка податку на додану вартість застосовується щодо операцій з постачання пального та інших товарів, що використовуються для забезпечення транспорту при умові, що такі операції з постачання здійснюють категорії суб`єктів, що визначені Постановою КМУ № 178 та на виконання мобілізаційних завдань з забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави та, з огляду на вказане, висунув вимогу щодо надання Військовою частиною:

- документального підтвердження отримання мобілізаційних завдань з забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави для яких були придбані паливо-мастильні матеріали по Договору;

- документального підтвердження використання придбаних по Договору паливно-мастильних матеріалів саме для виконання мобілізаційних завдань.

Листом від 05.06.2023 № 894/1/1064 Військова частина, в порядку пункту 52.1 статті 52 ПК України, звернулася до Головного Управління ДПС у Черкаській області за наданням індивідуальної податкової консультації з приводу роз`яснення щодо застосування до Договору вимог Постанови КМУ № 178.

Згідно з наданою відповіддю від 16.06.2023 № 11527/6/23-00-04-03-10 роз`яснено, що нульова ставка податку на додану вартість, відповідно до підпункту "г" підпункту 195.1.2 пункту 195.1 статті 195 ПК України та Постанови КМУ № 178 застосовується як до операцій з постачання пального, так і до операцій з постачання будь-яких інших товарів, що використовуються для забезпечення транспорту (інші паливно-мастильні матеріали, запасні частини, комплектуючі, охолоджуючі рідини, інструменти та додаткове обладнання, визначені відповідними нормативними та технічними документами), при умові, що такі операції з постачання здійснюються для категорії суб`єктів та відповідно до умов, що визначені Постановою КМУ № 178 та зазначені товари будуть використовуватись і заходах, передбачених Законом України "Про правовий режим воєнного стану".

Зазначене слугувало підставою для звернення прокурора до суду з цим позовом в особі позивачів.

Задовольняючи позовні вимоги, суди попередніх інстанцій встановили, що прокурором доведено підстави для представництва інтересів держави при зверненні з цим позовом в особі позивачів. Зазначене Товариством у касаційній скарзі не заперечується.

Розглядаючи справу по суті позовних вимог, суди виходили з того, що відповідно до частин першої, третьої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьої, п`ятою, шостою ст. 203 ЦК України. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Згідно з частинами першою-третьою, п`ятою, шостою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб`єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

Отже, прокурором (позивачем) при зверненні до суду з вимогами про визнання договору недійсним повинно бути доведено наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання угод недійсними, а також доведено наявність порушеного права.

У підпункті 14.1.178 пункту 14.1 статті 14 ПК України визначено, що ПДВ - непрямий податок, який нараховується та сплачується відповідно до норм розділу V цього Кодексу.

За змістом підпунктів "а" і "б" пункту 185.1 статті 185 ПК України об`єктом оподаткування ПДВ є операції платників податку з постачання товарів/послуг, місце постачання яких розташоване на митній території України, відповідно до статті 186 ПК України.

За своєю правовою сутністю ПДВ є часткою новоствореної вартості та сплачується покупцем (замовником послуг).

Відповідно до частини першої статті 1 ПК України, останній регулює відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, зокрема визначає вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов`язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов`язки їх посадових осіб під час адміністрування податків та зборів, а також відповідальність за порушення податкового законодавства.

Згідно із підпунктом "г" підпункту 195.1.2 статті 195 ПК України за нульовою ставкою оподатковуються операції з постачання товарів для заправки (дозаправки) або забезпечення наземного військового транспорту чи іншого спеціального контингенту Збройних Сил України, що бере участь у миротворчих акціях за кордоном України, або в інших випадках, передбачених законодавством.

У силу приписів статті 4 Закону України "Про оборону України", у разі збройної агресії проти України органи державної влади та органи військового управління, не чекаючи оголошення стану війни, вживають заходів для відсічі агресії. На підставі відповідного рішення Президента України Збройні Сили України разом з іншими військовими формуваннями розпочинають воєнні дії.

Отже, маючи на меті спростити порядок та сприяти оперативному матеріальному забезпеченню військових формувань Збройних Сил України, 02.03.2022 було прийнято Постанову КМУ № 178.

Відповідно до пунктів 1, 2 цієї Постанови, до припинення чи скасування воєнного стану операції з постачання товарів для заправки (дозаправки) або забезпечення транспорту Збройних Сил, Національної гвардії, Служби безпеки, Служби зовнішньої розвідки, Державної прикордонної служби, Міністерства внутрішніх справ, Державної служби з надзвичайних ситуацій, Управління державної охорони, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації, інших утворених відповідно до законів військових формувань, їх з`єднань, військових частин, підрозділів, установ або організацій, що утримуються за рахунок коштів державного бюджету, для потреб забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави обкладаються податком на додану вартість за нульовою ставкою. Ця постанова набирає чинності з дня її опублікування і застосовується з 24.02.2022 року.

Суди з`ясували, що Військова частина відноситься до категорії суб`єктів, які визначені Постановою КМУ № 178, та до яких за операції з постачання обумовленого Договором товару застосовується ПДВ за нульовою ставкою.

З посиланням на висновки Верховного Суду, викладені у низці постанов, суди попередніх інстанцій виснували, що:

- хоча ПДВ й включається до ціни товару, однак не є умовою про ціну в розумінні цивільного та господарського законодавства, оскільки не може встановлюватися (погоджуватися чи змінюватися) сторонами за домовленістю, тобто у договірному порядку (див. постанову Верховного Суду від 14.11.2023 у справі № 910/2416/23);

- умови пункту 4.2 Договору в частині включення до ціни Договору суми ПДВ у розмірі 31 733,33 грн, суперечать чинному законодавству, зокрема, підпункту "г" підпункту 195.1.2 статті 195 ПК України та Постанові КМУ № 178, у зв`язку з чим цей пункт Договору підлягає визнанню недійсним (див. постанови Верховного Суду від 14.11.2023 у справі № 910/2416/23, від 23.05.2024 у справі № 911/1870/23 та від 28.05.2024 у справі № 910/12151/23);

- з огляду на те, що сума ПДВ у розмірі 31 733,33 грн отримана Товариством за товар, який підлягав оподаткуванню за нульовою ставкою, перерахування цієї суми коштів Військовою частиною Товариству та неповернення останнім відповідної суми має наслідком збагачення Товариства за рахунок Військової частини поза підставою, передбаченою законом, та підлягає поверненню в порядку статті 1212 ЦК України (див. постанову Верховного Суду від 10.02.2022 у справі № 916/707/21);

- невиконання боржником грошового зобов`язання є триваючим правопорушенням, тому право на позов про стягнення коштів на підставі статті 625 ЦК України виникає у кредитора з моменту порушення грошового зобов`язання та вимоги про повернення боргу до моменту його усунення, однак, у випадку безпідставного набуття боржником коштів у позадоговірному порядку, у боржника виникає обов`язок повернути безпідставно одержані кошти починаючи з наступного дня після їх отримання, у зв`язку із чим позовні вимоги про стягнення 3% річних (розрахунок яких перевірено судами та визнано правильним) також підлягають задоволенню.

Товариство не погоджується з такими висновками судів попередніх інстанцій, у зв`язку з чим звернулося до Верховного Суду з цією касаційною скаргою.

Верховний Суд, забезпечуючи реалізацію основних засад господарського судочинства закріплених у частини третій статті 2 ГПК України, зокрема, ураховуючи принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін, та дотримуючись принципу верховенства права, на підставі встановлених фактичних обставин здійснює перевірку застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Верховний Суд звертає увагу на те, що касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені скаржником і стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Касаційне провадження у справі відкрито на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, за змістом якого підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Отже, відповідно до положень цих норм касаційний перегляд з указаних мотивів може відбутися за наявності таких складових: (1) суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду; (2) спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

Колегія суддів враховує, що процесуальний кодекс та інші законодавчі акти не містять визначення поняття "подібні правовідносини", а також будь-яких критеріїв визначення подібності правовідносин з метою врахування відповідного висновку, тому для розуміння відповідних термінів звертається до правових висновків, викладених у судовому рішенні Великої Палати Верховного Суду.

Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов`язують визначати подібність правовідносин конкретизувала висновки Верховного Суду щодо тлумачення поняття "подібні правовідносини", що полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

При цьому, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що термін "подібні правовідносини" може означати як ті, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші. Таку спільність або тотожність рис слід визначати відповідно до елементів правовідносин. Із загальної теорії права відомо, що цими елементами є їх суб`єкти, об`єкти та юридичний зміст, яким є взаємні права й обов`язки цих суб`єктів. Отже, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін "подібні правовідносини", зокрема пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України та пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями.

З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.

У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і в разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів.

Отже, для касаційного перегляду з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі недостатньо, обов`язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є подібність правовідносин у справі, в якій Верховний Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається.

Алгоритм та порядок встановлення фактичних обставин кожної конкретної справи не є типовим та залежить у першу чергу від позиції сторін спору, а також доводів і доказів, якими вони обґрунтовують свою позицію. Всі юридично значущі факти, які складають предмет доказування, визначають фактичний склад у справі, що формується, виходячи з підстав вимог і заперечень сторін та норм матеріального права. Підстави вимог і заперечення осіб, які беруть участь у справі, конкретизують предмет доказування, який може змінюватися в процесі її розгляду.

Водночас, Верховний Суд у силу приписів статті 300 ГПК України не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові судів попередніх інстанцій чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Обґрунтовуючи наявність передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України підстави касаційного оскарження, Товариство посилається на неправильне застосування судами попередніх інстанції статті 625 ЦК України без урахування висновків Верховного Суду щодо застосування цих норм у подібних правовідносинах, викладених у постанові від 12.04.2023 у справі № 461/4066/21 (аналогічні висновки містяться у постанові Верховного Суду від 29.03.2022 у справі № 296/3518/19).

Так, предметом спору у справі № 461/4066/21 є розірвання договору, стягнення коштів, інфляційних втрат і 3% річних. Позов мотивовано не набуттям позивачем погоджених сторонами прав вимоги (прав кредитора) у зобов`язанні за кредитним договором, договором поруки та договором іпотеки, за відступлення яких позивачем сплачено кошти в сумі 2 050 000,00 грн на користь відповідача, у зв`язку з чим ці кошти повинні бути стягнуті з відповідача як безпідставно набуті.

У справі № 296/3518/19 предметом спору було стягнення коштів з підстав їх помилкового перерахування позивачем на рахунок відповідача.

У постанові від 12.04.2023 у справі № 461/4066/21 (подібні висновки висловлено Верховним Судом і у постанові від 29.03.2022 у справі № 296/3518/19) Верховний Суд дійшов висновку, що зобов`язання повернути майно, отримане за оспорюваним правочином, виникає в особи з моменту набрання законної сили судовим рішенням про визнання такого правочину недійсним. Ураховуючи презумпцію правомірності правочину (стаття 204 ЦК України), особа отримала майно на підставі укладеного правочину, але ця підстава згодом відпала з визнанням судом цього правочину недійсним.

Водночас у цій справі № 910/15474/23 предметом спору є визнання недійсними пунктів Договору з підстав необґрунтованого включення до його ціни ПДВ та стягнення безпідставно отриманих коштів та додатково нарахованих на них 3% річних.

Отже, висновки, наведені у постановах Верховного Суду від 12.04.2023 у справі № 461/4066/21 та від 29.03.2022 у справі № 296/3518/19, не є релевантними до спірних правовідносин.

При цьому, у постанові від 07.02.2024 у справі № 910/3831/22 Велика Палата Верховного Суду, відступивши від висновків, викладених у постанові Касаційного цивільного суду від 02.02.2021 у справі № 330/2142/16-ц та постановах Касаційного господарського суду від 23.04.2019 у справі № 918/47/18, від 17.08.2021 у справі № 913/371/20 та від 27.03.2019 у справі № 905/1313/18, наголосила, що зобов`язання повернути безпідставно набуте майно виникає в особи безпосередньо з норми статті 1212 ЦК України на підставі факту набуття нею майна (коштів) без достатньої правової підстави або факту відпадіння підстави набуття цього майна (коштів) згодом. Виконати таке зобов`язання особа повинна відразу після того, як безпідставно отримала майно або як підстава такого отримання відпала. Це зобов`язання не виникає з рішення суду. Судове рішення в цьому випадку є механізмом примусового виконання відповідачем свого обов`язку з повернення безпідставно отриманих коштів, який він не виконує добровільно.

Велика Палата Верховного Суду також не погодилася з висновками, що зобов`язання з повернення безпідставно набутого майна має бути виконане особою протягом 7 днів з дня направлення/отримання нею вимоги про виконання такого зобов`язання відповідно до статті 530 ЦК України. Зазначила, що: стаття 1212 ЦК України регулює недоговірні відносини, коли особа набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно); з моменту безпідставного набуття такого майна або з моменту, коли підстава його набуття відпала, утримання особою такого майна є неправомірним; отже, зобов`язання з повернення потерпілому такого майна особа повинна виконати відразу після його безпідставного набуття або відпадіння підстави набуття цього майна.

За обставинами цієї справи № 910/15474/23 обов`язок щодо поновлення порушеного права Військової частини шляхом повернення безпідставно отриманих коштів виник у Товариства наступного дня після їх отримання, оскільки операції за Договором відповідно до норм ПК України та Постанови КМУ № 178 оподатковуються за нульовою ставкою. Отже, скаржник з самого початку не мав правових підстав для отримання сум ПДВ, а тому, висновки, яких дійшов Верховний Суд у справах № 461/4066/21, № 296/3518/19, не суперечать висновкам, якими керувалися суди попередніх інстанцій у цій справі, ухвалюючи оскаржувані рішення, зважаючи на встановлені у ній фактичні обставини, предмет та підставу позову.

Пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України встановлено, що суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Зважаючи на те, що наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, не знайшла свого підтвердження після відкриття касаційного провадження, колегія суддів відповідно до пункту 5 частини першої статті 296 цього Кодексу дійшла висновку про необхідність закриття касаційного провадження у справі за касаційною скаргою Товариства в частині підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України.

Касаційне провадження у цій справі також відкрито на підставі пункту 2 частини другої статті 287 ГПК України. Товариство посилається на необхідність відступлення від висновків Верховного Суду щодо застосування пункту 1 Постанови КМУ № 178, викладених у постановах від 14.11.2023 у справі № 910/2416/23 та від 23.05.2024 у справі № 911/1870/23, застосованих судами попередніх інстанцій.

Так, за позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 14.11.2023 у справі № 910/2416/23, за нульовою ставкою оподатковуються операції для заправки (дозаправки) або забезпечення наземного військового транспорту чи іншого спеціального контингенту Збройних Сил України, що бере участь у миротворчих акціях за кордоном України, або в інших випадках, передбачених законодавством, а тому постанова КМУ № 178 не суперечить положенням ПК України.

У постанові від 23.05.2024 у справі № 911/1870/23 Верховний Суд, зокрема, зазначив, що оскільки не тільки Постановою КМУ № 178 визначено нульову ставку ПДВ для операцій з заправки (дозаправки) або забезпечення наземного військового транспорту чи іншого спеціального контингенту, але й це передбачено підпунктом "г" підпункту 195.1.2 пункту 195.1 статті 195 ПК України, то включення до ціни договору ПДВ у розмірі 20%, враховуючи, що замовником товару за договором виступає військова частина, суперечить Постанові КМУ № 178, яка прийнята відповідно до підпункту "г" підпункту 195.1.2 пункту 195.1 статті 195 ПК України, що є підставою для визнання недійсним пункту договору в цій частині та стягнення сплаченого ПДВ.

Скаржник зазначає, що за обставинами цієї справи № 910/15474/23 спірний договір укладено після введення воєнного стану в Україні (після 24.02.2022) та не відповідно до певної типової форми договору. Тому можна стверджувати про те, що Договір укладений Військовою частиною не на виконання мобілізаційних завдань.

Ураховуючи це та преамбулу Постанови КМУ № 178, можна дійти висновку про те, що положення цієї постанови не слід застосовувати до правовідносин сторін за Договором, предметом яких є постачання паливно-мастильних матеріалів та гідравлічних рідин, які укладено під час воєнного стану.

У той же час пункт 1 самої Постанови КМУ № 178 (її основного змісту) свідчить про зворотне. Так, зміст цього пункту дозволяє виснувати, що ця постанова застосовується (в т.ч. обкладанням ПДВ за нульовою ставкою), зокрема, при здійсненні операцій з постачання товарів, у тому числі мастильних матеріалів.

Надаючи оцінку цим доводам скаржника Верховний Суд зазначає, що в силу приписів пункту 2 частини другої статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.

Отже, відповідно до цих положень ГПК України касаційний перегляд з указаних мотивів може відбутися за наявності таких складових: (1) суд апеляційної інстанції застосував норму права у подібних правовідносинах з урахуванням висновку Верховного Суду, викладеного у постанові; (2) скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від такого висновку.

У цьому аспекті Суд зауважує, що відступленням від висновку є повна відмова Верховного Суду від свого попереднього висновку на користь іншого або ж конкретизація попереднього висновку із застосуванням відповідних способів тлумачення юридичних норм (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04.09.2018 у справі № 823/2042/16).

Крім того, Суд звертає увагу, що обґрунтованими підставами для відступу від уже сформованої правової позиції Верховного Суду є, зокрема: 1) зміна законодавства (існують випадки, за яких зміна законодавства не дозволяє суду однозначно дійти висновку, що зміна судової практики можлива без відступу від раніше сформованої правової позиції); 2) ухвалення рішення Конституційним Судом України; 3) нечіткість закону (невідповідності критерію "якість закону"), що призвело до різного тлумаченням судами (палатами, колегіями) норм права; 4) винесення рішення ЄСПЛ, висновки якого мають бути враховані національними судами; 5) зміни у праворозумінні, зумовлені: розширенням сфери застосування певного принципу права; зміною доктринальних підходів до вирішення складних питань у певних сферах суспільно-управлінських відносин; наявністю загрози національній безпеці; змінами у фінансових можливостях держави.

Отже, причинами для відступу можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту. Водночас, з метою забезпечення єдності та сталості судової практики для відступу від висловлених раніше правових позицій Верховного Суду суд повинен мати ґрунтовні підстави: попередні рішення мають бути помилковими, неефективними чи застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання. Такий правовий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду у постанові від 04.09.2018 у справі № 823/2042/16, який є сталим і послідовним щодо причин для відступу.

Також, слід зазначити, що Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у пункті 70 рішення від 18.01.2001 у справі "Чепмен проти Сполученого Королівства" (Chapman v. the United Kingdom) наголосив на тому, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом він не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави. Причинами для відступу можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту.

Верховний Суд зазначає, що правовідносини у цій справі № 910/15474/23 та справах № 910/2416/23, № 911/1870/23 є подібними за суб`єктним, об`єктним, змістовними критеріями та враховані судами попередніх інстанцій при прийнятті оскаржуваних судових рішень.

Проте, звертаючись з касаційною скаргою на підставі пункту 2 частини другої статті 287 ГПК України, скаржник вмотивовано не обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у зазначених ним постановах Верховного Суду від 14.11.2023 у справі № 910/2416/23 та від 23.05.2024 у справі № 911/1870/23, застосованих судами попередніх інстанцій, не навів змістовного обґрунтування мотивів і причин необхідності для такого відступлення.

З мотивування підстав для відступлення не вбачається того, у чому полягає, зокрема, вади цих рішень Верховного Суду або нечіткість норми пункту 1 самої Постанови КМУ № 178, висновок щодо застосування якої вони містять, та яка (норма) на відміну від преамбули є нормою права цього підзаконного нормативно-правового акта, спрямованою на регулювання суспільних відносин.

З огляду на наведене, підстава касаційного оскарження, визначена пунктом 2 частини другої статті 287 ГПК України, не знайшла свого підтвердження.

У якості підстав касаційного оскарження прийнятих у справі судових рішень, Товариство посилається на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм Постанови КМУ № 178 у взаємозв`язку з підпунктом "г" підпункту 195.1.2 пункту 195.1 статті 195 ПК України за відсутності висновків Верховного Суду щодо застосування цих норм у подібних правовідносинах.

Відповідно до приписів пункту 3 частини третьої статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Отже, по-перше, слід з`ясувати відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, а по-друге, наявність/відсутність подібності правовідносин та наявність/відсутність неправильного застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Зі змісту пункту 3 частини другої статті 287 ГПК України вбачається, що вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики, шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію відносин та підлягають застосуванню господарськими судами під час вирішення спору.

Суд виходить з того, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22.03.2023 у справі № 154/3029/14-ц зазначила, що правові висновки Верховного Суду не мають універсального характеру для всіх без винятку справ. З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності та необхідності застосування правових висновків Великої Палати Верховного Суду в кожній конкретній справі.

Однак, як вже частково зазначалося раніше Верховним Судом розглядалися справи № 911/1870/23, № 910/12151/23 та № 910/2416/23, предметом спору у яких було визнання недійсними пунктів договору з підстав необґрунтованого включення до його ціни ПДВ та стягнення безпідставно отриманих коштів та додатково нарахованих на них 3% річних, з підстав порушення вимог Постанови КМУ № 178 та підпункту "г" підпункту 195.1.2 пункту 195.1 статті 195 ПК України.

Верховний Суд за наслідками перегляду судових рішень у цих справах прийняв постанови від 14.11.2023, від 28.05.2024 та від 23.05.2024, які містять висновки щодо застосування цих норм права у сукупності у подібних правовідносинах, які враховані судами попередніх інстанцій, їм відповідають та від яких, як вже частково зазначалося раніше, Верховний Суд не вбачає підстав для відступу.

Отже, висновок щодо застосування норм права у наведеному скаржником контексті у подібних правовідносинах, про відсутність якого зазначає скаржник у касаційній скарзі на обґрунтування підстави касаційного оскарження, визначеної пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК України, сформований Верховним Судом у постановах 14.11.2023 у справі № 910/2416/23, від 28.05.2024 у справі № 910/12151/23 та від 23.05.2024 у справі № 911/1870/23.

Пунктом 4 частини першої статті 296 ГПК України встановлено, що суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження виявилося, що Верховний Суд у своїй постанові викладав висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, або відступив від свого висновку щодо застосування норми права, наявність якого стала підставою для відкриття касаційного провадження, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку, коли Верховний Суд вважає за необхідне відступити від такого висновку).

Зважаючи на те, що наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК України, не знайшла свого підтвердження після відкриття касаційного провадження, колегія суддів відповідно до пункту 4 частини першої статті 296 цього Кодексу дійшла висновку про необхідність закриття касаційного провадження у справі за касаційною скаргою Товариства і у частині підстави, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК України.

Верховний Суд зазначає, що з огляду на принцип диспозитивності виключно скаржником визначається підстава, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема, пунктом 1, 2, 3 частини другої статті 287 ГПК України, покладається на скаржника.

Заявник касаційної скарги, оскаржуючи судові рішення з підстави, передбаченої у пункті 4 частини другої статті 287 ГПК України, вказує на те, що суди не обґрунтували невзяття до уваги відсутність доказів того, що придбаний за договором товар (мастильні матеріали) призначені для виконання мобілізаційних завдань в умовах воєнного стану, забезпечення транспорту для потреб забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави, отже до спірного Договору не застосовується положення, зокрема Постанови КМУ № 178, отже судами порушено норми процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки суд не дослідив зібрані у справі докази і внаслідок порушення процесуальних норм щодо стандартів доказування дійшов до помилкових висновків.

За змістом пункту 4 частини другої статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 310 цього Кодексу.

Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 310 зазначеного Кодексу підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 цього Кодексу.

Отже, за змістом вказаної норми достатньою підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є не саме по собі порушення норм процесуального права у виді недослідження судом зібраних у справі доказів, а зазначене процесуальне порушення у сукупності з належним обґрунтуванням скаржником заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 цього Кодексу.

Водночас скаржник належним чином не обґрунтував у своїй касаційній скарзі наявність хоча би однієї із підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 ГПК України, а тому Верховний Суд не бере до уваги доводи Товариства про наявність підстав для скасування судових рішень із вказаної скаржником підстави, передбаченої у пункті 4 частини другої статті 287 ГПК України.

Верховний Суд також вважає за необхідне зазначити, що відповідно до висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 16.01.2019 у справі № 373/2054/16-ц, встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанції, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Верховний Суд є судом права, а не факту, тому діючи у межах повноважень та порядку, визначених статтею 300 ГПК України, він не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку (постанови Верховного Суду від 03.02.2020 у справі № 912/3192/18, від 12.11.2019 у справі № 911/3848/15, від 02.07.2019 у справі № 916/1004/18).

З урахуванням наведеного суд касаційної інстанції не приймає і не розглядає доводи скаржника, наведені у касаційній скарзі, які пов`язані з переоцінкою доказів та встановленням обставин справи.

При цьому суди попередніх інстанцій врахували висновок Верховного Суду, викладений від 23.05.2024 у справі № 911/1870/23 про те, що з огляду на функції та обов`язки, покладені на військові частини, всі заходи останніх спрямовані виключно на захист, оборону та недоторканості територіальних кордонів України, що не потребує документального підтвердження, оскільки слідує з аналізу фактичних подій на території України та норм законодавства. Отже, закупівлі товарів для забезпечення транспорту військових частин в період військового стану, можливо лише безпосередньо для виконання потреб та функцій спрямованих на забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави, що прямо передбачено Постановою КМУ № 178, яку прийнято до укладення спірного Договору.

Зважаючи на викладене, інша зазначена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена у пункті 4 частини другої статті 287 ГПК України, також не отримала підтвердження під час касаційного провадження, що виключає скасування оскаржених судових рішень попередніх судових інстанцій з такої підстави.

Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та практику Суду як джерело права.

Європейський суд з прав людини у рішенні в справі "Серявін та інші проти України" вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

За таких обставин Верховний Суд вважає, що надав відповіді на всі істотні, вагомі та доречні доводи, які викладені скаржником у касаційній скарзі та стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Відповідно до статті 300 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Відповідно до статті 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

З урахуванням меж перегляду справи в касаційній інстанції Верховний Суд вважає, що доводи Товариства, викладені у касаційній скарзі на рішення Господарського суду Київської області від 18.07.2024 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 19.11.2024, про неврахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду, а також про неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права за відсутності висновків Верховного Суду про їх застосування не підтвердилися, а тому касаційне провадження за касаційною скаргою Товариства в частині підстав, передбачених пунктами 1, 3 частини другої статті 287 ГПК України, необхідно закрити, а в частині підстав, передбачених пунктами 2, 4 частини другої статті 287 ГПК України, касаційну скаргу слід залишити без задоволення.

Відповідно до статті 129 ГПК України понесені Товариством у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції витрати зі сплати судового збору покладаються на скаржника, оскільки касаційна скарга залишається без задоволення.

Керуючись статтею 129, пунктами 4, 5 частини першої статті 296, статтями 308, 309, 315 ГПК України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційне провадження за касаційною скаргою товариства з обмеженою відповідальністю "Аріан-Трейд" на рішення Господарського суду Київської області від 18.07.2024 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 19.11.2024 у справі № 910/15474/23, з підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктами 1, 3 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, - закрити.

2. Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Аріан-Трейд" на рішення Господарського суду Київської області від 18.07.2024 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 19.11.2024 у справі № 910/15474/23, з підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктами 2, 4 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України - залишити без задоволення.

3. Рішення Господарського суду Київської області від 18.07.2024 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 19.11.2024 у справі № 910/15474/23 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя І. Булгакова

Суддя А. Ємець

Суддя Т. Жайворонок