Постанова

від 24.02.2025 по справі 420/32950/23

П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

24 лютого 2025 р.м. ОдесаСправа № 420/32950/23

Перша інстанція: суддя Хом`якова В.В.,

повний текст судового рішення

складено 12.06.2024, м. Одеса

П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

судді-доповідача: Димерлія О.О.,

суддів: Шляхтицького О.І., Осіпова Ю.В.,

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційні скарги військової частини НОМЕР_1 ( НОМЕР_2 загін морської охорони), ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 12.06.2024 року у справі №420/32950/23 за позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 ( НОМЕР_2 загін морської охорони) про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії

У С Т А Н О В И В:

23 листопада 2023 року ОСОБА_1 (далі позивач) звернувся до Одеського окружного адміністративного суду із позовною заявою, у якій просив:

- визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 ( НОМЕР_2 загону морської охорони) щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні з військової служби по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців, тобто з 02.08.2021 року по 02.02.2022 року, виходячи із його середнього грошового забезпечення, розрахованого відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року №100;

- зобов`язати військову частину НОМЕР_1 ( НОМЕР_2 загін морської охорони) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні з військової служби по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців, тобто з 02.08.2021 року по 02.02.2022 року, виходячи із його середнього грошового забезпечення, розрахованого відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року №100.

Заявлені вимоги позивач обґрунтував тим, що при звільненні з військової служби відповідач неналежним чином виконав свій обов`язок щодо своєчасного проведення остаточного розрахунку, зокрема допустив затримку у виплаті грошового забезпечення. У зв`язку з чим позивач вважає, що відповідач зобов`язаний нарахувати та виплатити на його користь середній заробіток за весь час затримки розрахунку щодо виплати грошового забезпечення, але не більш як за шість місяців, тобто з 02.08.2021 року по 02.02.2022 року.

За наслідками розгляду зазначеної справи Одеським окружним адміністративним судом 12 червня 2024 року прийнято рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково.

Визнано протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 ( НОМЕР_2 загін морської охорони) щодо відмови у виплаті ОСОБА_1 середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні з військової служби по день фактичного розрахунку з 02.08.2021 року по 02.02.2022 року.

Присуджено до стягнення з військової частину НОМЕР_1 ( НОМЕР_2 загін морської охорони) на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з військової служби у розмірі 37806 грн. з вирахуванням із вказаної суми належних до сплати податків та зборів.

У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Задовольняючи позов частково, суд першої інстанції виходив з того, що обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 Кодексу законів про працю України. При цьому, визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.

Окружний адміністративний суд установив, що позивач звільнений з військової служби 01.08.2021 року, проте грошове забезпечення у сумі 164 873 грн. 68 коп. виплачено лише 25.10.2023 року, на виконання рішення суду від 15.05.2023 року у справі №200/225/23. Іншими словами, остаточний розрахунок проведений із затримкою.

Вирішуючи питання щодо визначення періоду та розміру середнього заробітку за час затримки повного розрахунку при звільненні, що підлягає виплаті на користь позивача, з посиланням на приписи статті 117 КЗпП України в редакції, яка діє з 19.07.2022 року, суд попередньої інстанції дійшов висновку про необхідність застосування механізму розрахунку істотності частки середнього заробітку та відповідно зменшив розмір такої суми.

Не погоджуючись із означеним рішенням суду, позивачем подано апеляційну скаргу, у якій посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, просить апеляційний суд скасувати рішення суду та прийняти нове рішення, яким:

- визнати протиправними дії військової частини НОМЕР_1 ( НОМЕР_2 загону морської охорони) щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні з військової служби по день фактичного розрахунку, тобто з 02.08.2021 року по 25.10.2023 року;

- стягнути з військової частини НОМЕР_1 ( НОМЕР_2 загін морської охорони) на користь ОСОБА_1 середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільненні за період з 02.08.2021 року по 25.10.2023 року у розмірі 504 484 грн. 07 коп.

Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, позивач зазначає, що суд першої інстанції ухвалюючи оскаржуване судове рішення, не врахував висновків Верховного Суду, викладених, зокрема у постанові від 30 листопада 2020 року у справі №480/3105/19 щодо порядку визначення частки заборгованості.

Так, у відповідності до висновків, викладених Верховним Судом у постанові від 30 листопада 2020 року по справі №480/3105/19, в апеляційній скарзі позивач навів механізм розрахунку суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Такий механізм полягає в тому, що розмір середнього заробітку пропорційно залежить від розміру невиплачених належних звільненому працівникові сум. При цьому, всі належні при звільненні суми становлять 100 відсотків, стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку. З урахуванням наведеного в апеляційній скарзі механізму визначення розміру середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні, позивач просив стягнути на його користь 504 484 грн. 07 коп.

Разом з цим, з урахуванням поданих додаткових пояснень по справі, позивач просив апеляційний суд врахувати правові висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 10 квітня 2024 року у справі №360/380/23.

Такі висновки суду касаційної інстанції зводяться до того, що при розрахунку середнього заробітку підлягають застосуванню положення статті 117 КЗпП України в редакції, яка діяла до 19.07.2022 року із врахуванням висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 30 листопада 2020 року у справі №480/3105/19, а також приписи чинної статті 117 КЗпП України в редакції, яка діє з 19.07.2022 року, якими законодавець обмежив виплату 6 місяцями, проте без застосування принципу співмірності щодо коштів, які роботодавець невчасно сплатив працівникові.

У відзиві на апеляційну скаргу представник військової частини НОМЕР_1 ( НОМЕР_2 загін морської охорони) вказує на пропуск ОСОБА_1 строку звернення до суду з цим позовом та просить відмовити у задоволенні вимог поданої скарги.

Не погоджуючись частково з вказаним рішенням суду першої інстанції, військовою частиною НОМЕР_1 ( НОМЕР_2 загін морської охорони) (далі скаржник) подано апеляційну скаргу, у якій посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права, просить апеляційний суд скасувати оскаржуване рішення суду та ухвалити нове, яким у задоволенні позовних вимог відмовити у повному обсязі.

Доводи апеляційної скарги зводяться до того, що приписи статті 117 КЗпП України не розповсюджуються на правовідносини, які виникають у порядку виконання судового рішення про присудження виплати заробітної плати.

Крім цього, як зауважено скаржником, на момент звільнення із військової служби спору між позивачем та відповідачем з приводу повноти проведеного розрахунку не існувало, до суду з позовом про виплату грошового забезпечення ОСОБА_1 звернувся лише у січні 2023 року, тобто майже через півтора року з часу звільнення із служби.

Серед іншого, скаржник звертає увагу на пропуск позивачем строку звернення до суду із даним позовом.

У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 спростовує доводи апеляційної скарги військової частини НОМЕР_1 ( НОМЕР_2 загін морської охорони), та просить суд апеляційної інстанції залишити без задоволення апеляційну скаргу відповідача.

В силу приписів пункту 1 частини 1 статті 311 КАС України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.

Переглядаючи рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційних скарг, перевіряючи дотримання судом норм процесуального права при встановленні фактичних обставин у справі та правильність застосування норм матеріального права, апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційна скарга військової частини НОМЕР_1 не підлягає задоволенню, а апеляційна скарга ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Як з`ясовано апеляційним судом, що в період з 26 липня 1996 року по 01 серпня 2021 року ОСОБА_1 проходив військову службу у Прикордонних військах України, Державній прикордонній службі України, в тому числі у військовій частині НОМЕР_1 ( НОМЕР_2 загін морської охорони).

Наказом начальника Регіонального управління Морської охорони Адміністрації Державної прикордонної служби України від 30.06.2021 року №137-ОС позивача звільнено із військової служби за підпунктом "а" (у зв`язку із закінченням строку контракту) пункту 2 частини 5 статті 26 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" у запас Збройних Сил України.

Наказом командира НОМЕР_2 загону морської охорони Регіонального управління Морської охорони Адміністрації Державної прикордонної служби України від 30.07.2021 року №239-ОС "Про особовий склад" ОСОБА_1 виключено зі списків особового складу загону та всіх видів забезпечення. Як зазначено у наказі, остаточною датою закінчення проходження позивачем військової служби вважати 01.08.2021 року.

Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 15.05.2023 року у справі 200/225/23, зокрема зобов`язано військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошове забезпечення за період з 29.01.2020 року по 31.12.2020 року, допомогу для оздоровлення за 2020 рік, з урахуванням посадового окладу та окладу за військовим званням, визначеного шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" станом на 01.01.2020 року, на відповідній тарифній коефіцієнт згідно із додатків 1, 14 до постанови Кабінету Міністрів України "Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб" від 30.08.2017 року №704 та провести їх виплату з урахуванням раніше виплачених сум.

На виконання вказаного рішення суду відповідачем 25 жовтня 2023 року проведено остаточний розрахунок належних позивачу сум при звільненні та перераховано останньому 164 873 грн. 68 коп., що підтверджується повідомленням про надходження коштів.

Після того, як на виконання судового рішення у справі №200/225/23 позивач отримав кошти, 23 листопада 2023 року останній звернувся до суду з цим позовом і з наведених в ньому мотивів просив зобов`язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити на його користь середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до приписів статті 117 КЗпП України в редакції, яка діє з 19.07.2022 року.

Частиною другою статті 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією та законами України.

Тобто, суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.

Приписами частини 5 статті 17 Конституції України установлено, що держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Цією ж статтею передбачено, що право особи на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Згідно до частин другої-четвертої статті 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» порядок виплати грошового забезпечення визначається Міністром оборони України, керівниками центральних органів виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні утворені відповідно до законів України військові формування та правоохоронні органи, керівниками розвідувальних органів України.

До складу грошового забезпечення входять посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.

У відповідності із частиною другою статті 24 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України.

Пунктом 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних України, затвердженого Указом Президента України від 10 грудня 2008 року № 1153/2008 передбачено, що особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.

Слід зазначити, що на даний час Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991 року №2011-XII та Положенням про проходження громадянами України військової служби у Збройних України, затвердженого Указом Президента України від 10 грудня 2008 року № 1153/2008 не врегульовані питання, пов`язані з виплатою грошового забезпечення або відповідних компенсацій військовослужбовцям у разі затримки проведення з ними повного розрахунку за час служби, не установлено порядку здійснення розрахунку зі звільненою особою, зокрема, дати проведення остаточного розрахунку та відповідальності роботодавців за невчасне здійснення виплат всіх сум, які підлягають сплаті.

Разом з цим, вказане ставить таких осіб у вкрай невигідне становище, оскільки фактично позбавляє їх гарантій на фінансове забезпечення соціально-побутових потреб та створює умови для неналежного виконання роботодавцем своїх обов`язків.

Згідно зі статтею 1 Конвенції Міжнародної організації праці від 01 липня 1949 року № 95 «Про захист заробітної плати», ратифікованої Україною 30 червня 1961 року, незалежно від назви оплати праці і методу її обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах, і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано.

Статтею 12 Конвенції установлено, що коли минає термін трудового договору, остаточний розрахунок заробітної плати, належної працівнику, має бути проведено відповідно до національного законодавства, колективного договору чи рішення арбітражного органу, або - коли немає такого законодавства, угоди чи рішення - в розумний термін з урахуванням умов контракту.

Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 07.05.2002 року за № 8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов`язаних із спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, встановивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми Кодексу Законів про працю України, у якому визначені основні трудові права працівників.

За загальним правилом, норми спеціального законодавства є пріоритетними перед нормами загальними. Тобто, норми Кодексу законів про працю України підлягають застосуванню у разі, коли нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини.

Відтак, у спірних правовідносинах повинні застосовуватись не тільки норми спеціального законодавства, але й трудового.

Частиною першою статті 47 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) регламентовано, що власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

За правилами статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Положеннями статті 117 КЗпП України визначено відповідальність за затримку розрахунку при звільненні.

Положеннями частини першої цієї статті установлено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Згідно із частиною другою статті 117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Законом України від 01 липня 2022 року № 2352-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» текст статті 117 КЗпП України викладено в такій редакції:

«У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті».

Закон України № 2352-ІХ та відповідно і нова редакція статті 117 КЗпП України набрали чинності з 19 липня 2022 року.

Оскільки в даному випадку спеціальним законодавством не установлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, з метою забезпечення рівності прав та принципу недискримінації у трудових відносинах, колегія суддів дійшла висновку про можливість застосування норм статті 116 та 117 КЗпП України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які складаються під час звільнення з військової служби.

Відтак, апеляційний суд уважає правильним висновок суду першої інстанції щодо наявності правових підстав для застосування норм статті 116 та 117 КЗпП України у спірному випадку.

Як слідує з матеріалів справи, на виконання рішення суду від 15.05.2023 року у справі 200/225/23, 25 жовтня 2023 року військовою частиною НОМЕР_1 проведено остаточний розрахунок належних позивачу сум при звільненні та перераховано останньому 164 873 грн. 68 коп.

Судова колегія зауважує, що вказаним судовим рішенням, яке набрало законної сили, установлено не проведення повного розрахунку відповідача із позивачем в день його звільнення (встановлено невиплату грошового забезпечення при звільненні з військової служби).

Апеляційний суд наголошує, що закон покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена статтею 117 Кодексу законів про працю України відповідальність.

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

Більше того, після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Беручи до уваги вище наведене, судова колегія уважає необґрунтованими доводи апеляційної скарги військової частини НОМЕР_1 про відсутність у даному випадку підстав для застосування приписів статті 117 КЗпП України та як наслідок зобов`язання нарахувати та виплатити на користь позивача середній заробіток за час затримки повного розрахунку при звільненні.

Слід зазначити, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17, з-поміж іншого, зазначила таке:

«Положеннями статті 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать.

Невиконання цього обов`язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.

Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.

За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов`язку. І саме з цією обставиною пов`язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.».

Слід також зауважити, що питання про застосування приписів статті 117 КЗпП України у вимірі правовідносин, подібних до тих, які розглядаються в даному випадку, не завжди мало однакову правову оцінку суду касаційної інстанції.

Водночас, треба зазначити, що викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 позиція (зокрема щодо наявності передбачених статтею 117 КЗпП України підстав для стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, якщо навіть остаточний розрахунок відбувся на підставі виконання судового рішення) не піддавалася зміні (відступу).

Більше того, у подальшому, позицію щодо застосування висновків Великої Палати Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17, підтримано Верховним Судом зокрема, але не виключно у постанові від 28.06.2023 року по справі №560/11489/22.

Так, у постанові від 28.06.2023 року по справі №560/11489/22, Верховний Суд зауважив про те, що правова позиція суду касаційної інстанції основується на нормативному регулюванні спірних правовідносин, зміна якого може вплинути на те, яким чином її застосовувати до правовідносин, які виникли після цієї зміни.

Зазначене застереження у контексті цієї справи зумовлене тим, що з 19 липня 2022 року стаття 117 КЗпП України діє у редакції, викладеній згідно із Законом № 2352-ІХ:

«У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.».

Суд касаційної інстанції звернув увагу, що відповідно до статті 117 КЗпП України у чинній її редакції час затримки розрахунку при звільненні, який підлягає оплаті середнім заробітком, обмежений шістьма місяцями.

Переглядаючи рішення судів попередньої інстанції у справі №560/11489/22, суд касаційної інстанції наголосив на тому, що суди під час вирішення цього спору керувалися приписами статті 117 КЗпП України у редакції, яка діяла до набрання чинності Законом № 2352-ІХ.

До такого висновку, Верховний Суд дійшов за наслідками аналізу змісту судових рішень, а саме суду апеляційної інстанції, який визначив суму, що підлягає стягненню на користь позивача за 1743 днів (за період з 26 грудня 2017 року по 6 жовтня 2022 року), посилаючись на правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 30 листопада 2020 року в справі № 480/3105/19.

У свою чергу, як зазначено судом касаційної інстанції, наведений у цій постанові підхід щодо критеріїв/способів зменшення суми середнього заробітку, який підлягає стягненню у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні, побудований з урахуванням, зокрема, того, що оплаті середнім заробітком підлягав весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Іншими словами, на той час стаття 117 КЗпП України діяла дещо в іншій редакції, яка не обмежувала періоду, за який може стягуватися середній заробіток у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні.

Вже на дату звернення позивача (1 листопада 2022 року) до суду з цим позовом стаття 117 КЗпП України діяла в редакції, викладеній згідно із Законом № 2352-ІХ, і підлягала застосуванню.

За наведених обставин, судова колегія суду касаційної інстанції уважала, що суд апеляційної інстанції діяв правильно, коли для належного і ефективного способу захисту позивача вважав за необхідне визначити суму для стягнення.

Разом з цим, сума, яку постановив стягнути цей суд, визначена без урахування чинних - зокрема на дату звернення позивача - приписів статті 117 КЗпП України. Тож якщо зважити на суму несвоєчасно виплаченого грошового забезпечення, яку апеляційний суд визначив без урахування висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 11 лютого 2021 року у справі №240/532/20, і відтак поклав в основу своїх розрахунків, то висновки щодо розміру середнього заробітку, який підлягає стягненню, з погляду колегії суддів, є помилкові.

Враховуючи наведені вище висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 28.06.2023 року у справі №560/11489/22, у даному випадку наявні підстави для стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

Так, процедура нарахування середнього заробітку працівника визначається за правилами Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 (далі - Порядок № 100).

Відповідно до пункту 2 Порядку № 100, обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв`язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки.

У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час. Якщо протягом останніх двох календарних місяців працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи.

Положеннями абзацу першого пункту 8 Порядку №100 передбачено нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Як установлено апеляційним судом та слідує з матеріалів справи, з архівної відомості №1 за період з січня 2021 року по грудень 2021 року, розмір місячного грошового забезпечення позивача за два повних календарних місяця, що передували звільненню, з 01 червня 2021 року по 31 липня 2021 року, склав за червень 2021 року 30 284 грн. 74 коп., за липень 2021 року 30 506 грн. 43 коп. (а.с.53 зворотній бік)

За таких обставин, середньоденне грошове забезпечення позивача, за два останні місяці перед звільненням, склало 996 грн. 58 коп. (30 284 грн. 74 коп. + 30 506 грн. 43 коп. = 60 791 грн. 17 коп./61 день = 996 грн. 58 коп.).

Разом з цим, у відповідності до висновків, викладених Верховним Судом у постанові від 28.06.2023 року по справі №560/11489/22, у даному випадку підлягає застосуванню стаття 117 КЗпП України в редакції, викладеній згідно із Законом №2352-ІХ, щодо обмеження періоду, за який може стягуватися середній заробіток у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні, а саме шістьма місяцями.

Отже, за період з 02.08.2021 року по 02.02.2022 року середній заробіток за час затримки повного розрахунку при звільненні становить 183 370 грн. 72 коп. (184 дні х 996 грн. 58 коп.).

Насамкінець слід врахувати приписи чинної редакції статті 117 КЗпП України щодо періоду, яким законодавець обмежив виплату шістьма місяцями, проте без застосування принципу співмірності цієї суми щодо коштів, які роботодавець невчасно сплатив працівникові.

Аналогічна правова позиція, викладена Верховним Судом у постанові від 14.03.2024 у справі №560/6960/23.

Підсумовуючи вище викладене, апеляційний суд вказує про те, що сума, яку постановив стягнути суд попередньої інстанції, визначена без урахування наведеного, у зв`язку з чим висновок окружного адміністративного суду щодо розміру середнього заробітку, який підлягає виплаті на користь позивача, є помилковим.

У зв`язку з викладеним, колегія суддів дійшла висновку, що рішення суду першої інстанції підлягає зміні в частині суми, належної до виплати на користь позивача.

При цьому, апеляційний суд не вирішує питання про утримання з цих коштів податків, зборів та інших обов`язкових платежів, оскільки справляння і сплата податків у даному випадку є обов`язком роботодавця, а не суду (правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 08 листопада 2018 у справі №805/1008/16-а).

Щодо доводів апеляційної скарги позивача про ігнорування судом попередньої інстанції висновків Верховного Суду, викладених, зокрема у постанові від 30 листопада 2020 року у справі №480/3105/19, у відповідності до яких судом касаційної інстанції вказано про чітку формулу застосування критеріїв зменшення розміру відшкодування, визначеного відповідно до статті 117 КЗпП України.

Слід зазначити, що у цій справі апеляційним судом враховано правову позицію, викладену Верховним Судом у постанові від 28.06.2023 року по справі №560/11489/22, від 14.03.2024 у справі №560/6960/23 з огляду на предмет та підстави позову.

Так, стаття 160 КАС визначає, що позивач викладає у позовній заяві свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування.

Позивач має право змінити предмет або підстави позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог шляхом подання письмової заяви до закінчення підготовчого засідання або не пізніше ніж за п`ять днів до першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження (частина перша статті 47 КАС).

Реалізація особою таких прав кореспондується з обов`язком добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами (частина друга статті 44 КАС).

Верховний Суд у постанові від 09 липня 2020 року у справі №922/404/19 сформулював висновок щодо застосування норм процесуального права у подібних правовідносинах про те, що:

«Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів: предмета і підстави позову.

Під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення.

Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.

Відтак, зміна предмета позову означає зміну вимоги, з якою позивач звернувся до відповідача, а зміна підстав позову - це зміна обставин, на яких ґрунтується вимога позивача».

Зі змісту позовної заяви убачається, що підставою цього позову є приписи статті 117 КЗпП України в редакції, яка діє з 19.07.2022 року, що повністю відповідає заявленому предмету позову.

Більше того, як слідує зі змісту позовної заяви, позивач наполягав на неврахуванні окружним адміністративним судом під час вирішення цього спору висновків, Верховного Суду, викладених зокрема у постанові від 30 листопада 2020 року у справі №480/3105/19.

Натомість, в апеляційній скарзі позивач виклав протилежну, на відміну від заявленої у позові, позицію та заявив вимоги, які не були предметом позову в суді першої інстанції.

Як з`ясовано апеляційним судом, позивач не скористався правом змінити підстави та предмет позову до першого судового засідання суду першої інстанції, а фактично виклав в апеляційній скарзі нове обґрунтування та вимоги, які не існували на момент подання позову, та не визначалися в якості підстав та предмету позову.

Враховуючи викладене, судова колегія відхиляє доводи апеляційної скарги позивача в цій частині, оскільки з цих підстав позов не заявлявся. Відтак, висновки Верховного Суду, викладені зокрема у постанові від 30 листопада 2020 року у справі №480/3105/19, не можуть бути застосовані до даних спірних правовідносин.

При цьому, застосування вище наведеного алгоритму визначеної належної до виплати на користь позивача суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, на переконання колегії суддів, не суперечить правовому висновку Верховного Суду, викладеному у постанові від 10 квітня 2024 року у справі №360/380/23.

Що ж стосується посилання відповідача на пропуск позивачем строку звернення до суду із даним позовом.

Відповідно до частини 1 статті 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Частиною другою цієї статті передбачено, що для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

При цьому, згідно із частиною 3 статті 122 КАС України для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Отже, КАС України передбачає можливість встановлення цим Кодексом та іншими законами спеціальних строків звернення до адміністративного суду, які мають перевагу в застосуванні порівняно із загальним шестимісячним строком, визначеним у частині другій статті 122 цього Кодексу.

Таким спеціальним строком для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби є місячний строк, установлений частиною 5 статті 122 КАС України.

Строк звернення до суду за вирішенням цього публічно-правового спору щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні охоплюється спеціальною нормою частини 5 статті 122 КАС України.

Аналогічна правова позиція міститься у постанові судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 11.02.2021 року у справі №240/532/20.

Відтак, звернення позивача до суду із даним позовом 23.11.2023 року після отримання остаточного розрахунку при звільненні 25.10.2023 року мало місце у межах встановленого приписами частини 5 статті 122 КАС України місячного строку.

Згідно із п.2 ч.1 ст.315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, апеляційний суд має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.

Приписами статті 317 КАС України передбачено підстави для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення, зокрема, неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи.

Беручи до уваги вище викладене, оскільки при прийнятті оскаржуваного рішення судом першої інстанції неправильно застосовано норми матеріального права, відтак, згідно до вимог ст. 315, 317 КАС України, рішення суду першої інстанції підлягає зміні в частині суми, належної до стягнення з відповідача на користь позивача.

Керуючись ст. 308, 311, 315, 317, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, апеляційний суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу військової частини НОМЕР_1 ( НОМЕР_2 загін морської охорони) залишити без задоволення.

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 12.06.2024 року у справі №420/32950/23 змінити, виклавши абзац третій його резолютивної частини в такій редакції:

«Зобов`язати військову частину НОМЕР_1 ( НОМЕР_2 загін морської охорони) нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з військової служби по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців, тобто з 02.08.2021 року по 02.02.2022 року, у розмірі 183 370 (сто вісімдесят три тисячі триста сімдесят гривень) грн. 72 коп.».

В іншій частині рішення Одеського окружного адміністративного суду від 12.06.2024 року у справі №420/32950/23 - залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її підписання суддями та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня отримання сторонами копії судового рішення.

Суддя-доповідач О.О. ДимерлійСудді Ю.В. Осіпов О.І. Шляхтицький