Рішення від 12.02.2025 по справі 914/2511/24

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

79014, місто Львів, вулиця Личаківська, 128

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12.02.2025 Справа № 914/2511/24

м. Львів

за позовом: Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради, м.Львів

до відповідача: Публічного акціонерного товариства «Львівське автотранспортне підприємство 14630», м.Львів

про: стягнення заборгованості у розмірі 3084620,67 грн

Суддя Кітаєва С.Б.

За участю секретаря Сосницької А.А.

Представники сторін:

від позивача: Полійчук С.Р.-представник

від відповідача: Мудрак Р.Б.-представник

Суть спору:

Департамент економічного розвитку Львівської міської ради звернувся до Господарського суду Львівської області з позовом до Публічного акціонерного товариства «Львівське автотранспортне підприємство 14630» про стягнення заборгованості у розмірі 3084620,67 грн., з якої: 1452905,75 грн пайового внеску на створення і розвиток інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури м.Львова, а також 289148,15 грн пені, 1289630,49 грн інфляційних втрат та 52936,28 грн 3% річних.

Ухвалою суду від 21.10.2024 прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження та підготовче засідання призначено на 13.11.2024.

Ухвалою від 13.11.2024 судом повідомлено відповідача про відкладення розгляду справи на 27.11.2024.

Ухвалою від 27.11.2024 судом повідомлено відповідача про відкладення розгляду справи на 11.12.2024.

Ухвалою суду від 23.12.2024 продовжено строки підготовчого провадження на 30 днів та підготовче засідання призначено на 22.01.2025.

14.01.2025, за вх.№1111/25, через систему «Електронний суд» від відповідача надійшов відзив на позовну заяву.

22.01.2025, за вх.№1723/25, від позивача поступило клопотання про відкладення.

Ухвалою від 22.01.2025 судом повідомлено позивача про відкладення розгляду справи на 29.01.2025.

Ухвалою від 29.01.2025 суд закрив підготовче провадження у справі №914/2511/24 та призначив справу до судового розгляду по суті на 12.02.2025 р.

05.02.2025, за вх.№3178/25, відповідач подав пояснення.

Позивач явку представника в судове засідання 12.02.2025 забезпечив. В засіданні представник позивача зазначив про те, що позовні вимоги в частині стягнення основного боргу підтримує в повному обсязі. Щодо заявлених до стягнення пені, інфляційних втрат та 3% річних, то представник позивача зазначив, що у розрахунку позовних вимог було допущено помилку в нарахуванні сум пені, інфляційних втрат та 3% річних, оскільки вважає, що початок прострочення по сплаті пайового внеску слід відраховувати не з дати, зазначеної у розрахунку (з 01.07.2023), а з наступного дня після дати введення об`єкта до експлуатації (19.07.2023).

Відповідач явку повноважного представника в судове засідання 12.02.2025 забезпечив. Представник відповідача позовні вимоги в заявлених сумах основного боргу та 3% річних не заперечив. Заперечив проти розрахунку заявлених до стягнення сум пені та інфляційних втрат. Заявив про застосування позовної давності до вимоги про стягнення інфляційних втрат.

Враховуючи, що зібраних в матеріалах справи доказів достатньо для з`ясування обставин справи та прийняття рішення, в судовому засіданні 12.02.2025 проголошено вступну та резолютивну частини рішення по справі.

Правова позиція сторін.

Позиція позивача.

Позивач у позовній заяві зазначає про те, що між ним та ПАТ «Львівське автотранспортне підприємство-14630» було укладено Договір №35 про пайову участь.

За умовами Договору відповідач повинен був сплатити пайовий внесок на створення і розвиток інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури м.Львова 2 352 905,75 грн. по 31.12.2017 року.

30.05.2019 між позивач та відповідачем було укладено Додаткову угоду №128, в якому зобов`язано відповідача сплатити кошти на розвиток інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури м.Львова 2 352 905,75 грн. по 31.05.2022 року.

Позивач зазначає, що відповідачем сплачено 900 000 грн. заборгованості по договору.

Однак, відповідач допустив заборгованість перед позивачем за зобов`язаннями згідно умов Договору, не оплативши пайового внеску на створення і розвиток інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури м.Львова на суму 1 452 905,75 грн., що є порушенням умов Договору.

Таким чином, позивач просить стягнути з відповідача 1 452 905,75 грн. основного бору, 289 148,15 грн. пені, 52 936,28 грн. 3% річних та 1 289 630,49 грн. інфляційних втрат.

Позиція відповідача.

14.01.2025,за вх.№1111/25, через систему «Електронний суд» від відповідача поступив відзив на позову заяву.

З підстав, викладених в ухвалі суду від 29.01.2025 суд постановив клопотання відповідача про застосування строків позовної давності до заявленої вимоги про стягнення інфляційних втрат (викладене у відзиві) прийняти до розгляду, в іншій частині відзив (заяву по суті) залишено без розгляду.

Щодо заявленої до стягнення суми основного бору не заперечив.

Водночас, щодо нарахування пені, 3% річних і інфляційних втрат відповідач не погодився з розрахунками позивача, вважаючи їх необґрунтованими. У заяві від 14.01.2025 ним було подано власний контррозрахунок, який, на його думку, відповідає вимогам законодавства та фактичним обставинам справи.

З огляду на це відповідач просить суд врахувати поданий ним контррозрахунок та визначити належні до стягнення суми відповідно до правильних розрахунків.

Обставини справи.

02.02.2017 року між департаментом економічного розвитку Львівської міської ради та ПАТ «Львівське автотранспортне підприємство-14630» укладено Договір №35 про пайову участь, де ПАТ «Львівське автотранспортне підприємство-14630»-Замовник будівництва.

Відповідно до п.1.1. Договору, замовник зобов`язується здійснити відрахування у створення і розвиток інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури міста шляхом сплати пайового внеску на умовах і у порядку, передбаченому цим Договором.

Відповідно до п.2.1 Договору, замовник зобов`язаний здійснити будівництво об`єкта містобудування відповідно до погодженої проектно-кошторисної документації з дотриманням державних будівельних норм і правил та інших нормативних вимог у терміни: початок «лютий 2017 року» завершення «грудень 2018 року».

Згідно п.2.2 Договору, замовник зобов`язаний сплатити пайовий внесок на створення і розвиток інженерно-транспортної соціальної інфраструктури м.Львова в сумі: 2 352 905,75 грн по 31.12.2017 року (але не пізніше дати прийняття будівництва в експлуатацію).

Відповідно до п.2.3 Договору, у разі порушення термінів перерахування пайового внеску на створення і розвиток інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури Замовник сплачує пеню, у розмірі подвійної облікової ставки НБУ, яка діє на цей період, від суми коштів, що підлягають перерахуванню. Розмір несплаченої частки пайового внеску Замовника коригується на індекс інфляції від дати його розрахунку.

30.05.2019 року між департаментом економічного розвитку Львівської міської ради та ПАТ «Львівське автотранспортне підприємство-14630» укладено Додаткову угоду №128 про внесення змін до договору про пайову участь від 02.02.2017 року №35.

Згідно Додаткової угоди, внесено зміни до п.2.2 договору про пайову участь 02.02.2017 року №35, такий викладено у новій редакції: « 2.2 Сплатити пайовий внесок на створення і розвиток інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури м. Львова в сумі 2 352 905,75 грн. по 31 травня 2022 року (але не пізніше дати введення об`єкта до експлуатації).

Згідно інформації з Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва 18.07.2023 Інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю видано сертифікат про прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів №ЛВ122230712352.

Відповідачем 06.04.2023 сплачено пайовий внесок лише частково в сумі 900 000 грн. Факт часткової оплати сторонами не заперечується.

Внаслідок неналежного виконання договірних зобов`язань щодо оплати пайового внеску, позивач у позові просить суд стягнути з відповідача 1 452 905,75 грн. основного бору, 289 148,15 грн. пені, 52 936,28 грн. 3% річних та 1 289 630,49 грн. інфляційних втрат.

Як зазначено вище в судовому засіданні з розгляду справи по суті представник позивача заявив про допущення ним помилок у розрахунках пені, інфляційних втрат та 3% річних..

Оцінка суду.

Відповідно до ч. 1 ст. 11 ЦК України, цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки.

Згідно ч.1 ст. 15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Статтею 16 ЦК України передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно ст. 509 ЦК України, зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Статтею 627 ЦК України встановлено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору, з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно з ч.ч. 1-3 ст. 40 ЗУ «Про регулювання містобудівної діяльності» (у редакції, чинній станом на час укладення договору) порядок залучення, розрахунку розміру і використання коштів пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту встановлюють органи місцевого самоврядування відповідно до цього Закону. Замовник, який має намір щодо забудови земельної ділянки у відповідному населеному пункті, зобов`язаний взяти участь у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту, крім випадків, передбачених частиною четвертою цієї статті. Пайова участь у розвитку інфраструктури населеного пункту полягає у перерахуванні замовником до прийняття об`єкта будівництва в експлуатацію до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку зазначеної інфраструктури.

Положеннями ч. 5 ст. 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» (у редакції, чинній станом на час укладення договору) встановлено, що величина пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту визначається у договорі, укладеному з органом місцевого самоврядування (відповідно до встановленого органом місцевого самоврядування розміру пайової участі у розвитку інфраструктури), з урахуванням загальної кошторисної вартості будівництва об`єкта, визначеної згідно з будівельними нормами, державними стандартами і правилами.

Між позивачем і відповідачем виникли правовідносини на підставі Договору про пайову участь №35 від 02.02.2017 року.

Відповідно до ч.ч. 9-10 ст. 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» (у редакції, чинній станом на час укладення договору), невід`ємною частиною договору є розрахунок величини пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту. Кошти пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту сплачуються в повному обсязі до прийняття об`єкта будівництва в експлуатацію єдиним платежем або частинами за графіком, що визначається договором. Кошти, отримані як пайова участь у розвитку інфраструктури населеного пункту, можуть використовуватися виключно для створення і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури відповідного населеного пункту.

Замовник, який має намір щодо забудови земельної ділянки у відповідному населеному пункті, зобов`язаний взяти участь у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту, крім випадків, передбачених частиною четвертою цієї статті.

Пайова участь у розвитку інфраструктури населеного пункту полягає у перерахуванні замовником до прийняття об`єкта будівництва в експлуатацію до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку зазначеної інфраструктури.

Величина пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту визначається у договорі, укладеному з органом місцевого самоврядування (відповідно до встановленого органом місцевого самоврядування розміру пайової участі у розвитку інфраструктури), з урахуванням загальної кошторисної вартості будівництва об`єкта, визначеної згідно з будівельними нормами, державними стандартами і правилами. Встановлений органом місцевого самоврядування для замовника розмір пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту не може перевищувати граничний розмір пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту. Граничний розмір пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту з урахуванням інших передбачених законом відрахувань не може перевищувати: 10 відсотків загальної кошторисної вартості будівництва об`єкта - для нежитлових будівель та споруд; 4 відсотки загальної кошторисної вартості будівництва об`єкта - для житлових будинків.

Органам місцевого самоврядування забороняється вимагати від замовника будівництва надання будь-яких послуг, у тому числі здійснення будівництва об`єктів та передачі матеріальних або нематеріальних активів (зокрема житлових та нежитлових приміщень, у тому числі шляхом їх викупу), крім пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту, передбаченої цією статтею, а також крім випадків, визначених частиною п`ятою статті 30 цього Закону.

Невід`ємною частиною договору є розрахунок величини пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту.

Кошти пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту сплачуються в повному обсязі до прийняття об`єкта будівництва в експлуатацію єдиним платежем або частинами за графіком, що визначається договором.

Кошти, отримані як пайова участь у розвитку інфраструктури населеного пункту, можуть використовуватися виключно для створення і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури відповідного населеного пункту.

Інформація щодо договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту та його виконання зазначається у декларації про готовність об`єкта до експлуатації або в акті готовності об`єкта до експлуатації.

Відповідно до ст. 526 ЦК України, зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до ст. 530 ЦК України, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Відповідно до вимог статті 610 Цивільного кодексу України, порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (ч.І ст. 612 Цивільного кодексу України).

Згідно з ст. 525 ЦК України, одностороння відмова від зобов`язання, або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до ст. 651 ЦК України, зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23.01.2019 у справі № 355/385/17 міститься висновок, що «у статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право -обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати».

Також у статті 26 Віденської конвенції «Про право міжнародних договорів» 1969 року (ратифікована Україною 14.05.1986) закріплено, що «кожен чинний договір є обов`язковим для його учасників і повинен добросовісно виконуватись».

Принцип міжнародного права «договорів слід додержуватись» (pacta ) входить і до системи національного цивільного права (ст. 629 ЦК України).

При цьому, обов`язковість умов договору превалює над загальними нормами права, якщо такі умови не порушують загальних принципів та засад у цивільного законодавства.

Оскільки істотними умовами договору пайової участі є розмір пайової участі та строк (графік) сплати пайової участі (ч. 9 ст. 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» у редакції, чинній на час укладення договору), то їх невиконання сторонами є порушенням умов договору. Відповідно, обов`язку замовника укласти договір про пайову участь та сплатити кошти пайової участі у відповідному розмірі кореспондує право органу місцевого самоврядування вимагати від замовника сплатити на підставі цього договору кошти пайової участі у розвитку інфраструктури відповідного населеного пункту.

Разом з тим, 01.01.2020 набули чинності норми Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» від 20.09.2019 №132-ІХ (далі - Закон №132- IX), якими статтю 40 Закону №3038-УІ виключено. Згідно з пунктом 2 Розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №132-ІХ договори про сплату пайової участі, укладені до 01.01.2020, є дійсними та продовжують свою дію до моменту їх повного виконання.

За змістом Закону №132-ІХ та Прикінцевих та перехідних положень до нього, з 01.01.2020 у замовників будівництва відсутній обов`язок укладати з органом місцевого самоврядування відповідний договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту. Дійсними та такими, що продовжують свою дію до моменту їх виконання, є лише договори про пайову участь, укладені до 01.01.2020 року.

Крім того, пунктом 2 Розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №132-ІХ визначено, що ця норма права застосовується лише до договорів, які підписані до 1 січня 2020 року. Саме у цьому випадку правовідносини з оплати участі в інфраструктурі населеного пункту є триваючими та до них можуть застосовуватись положення норми права, що втратила чинність.

Наведені вище правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.12.2021 у справі №643/21744/19.

Договір про пайову участь від 02.02.2017 №35 є чинним, рішень суду щодо внесення змін, або розірвання Договору не постановлялося.

Окрім того, згідно з ст. 629 ЦК України, договір є обов`язковим для виконання сторонами і Позивачем договірні зобов`язання не порушувались.

Укладаючи 02.02.2017 року договір, сторони діяли відповідно до названого Закону та встановили обов`язок відповідача, передбачений Законом. Більше того, відповідно до пункту 2 розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні" договори про сплату пайової участі, укладені до 01 січня 2020 року, є дійсними та продовжують свою дію до моменту їх повного виконання.

Згідно витягу з Реєстру документів ЄДЕССБ, 18.07.2023 року Інспекцією державного архітектурно-будівельною контролю видано сертифікат про прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів «Будівництво публічним акціонерним товариством «Львівське автотранспортне підприємство-14630» багатоквартирного житлового будинку з вбудованими приміщеннями громадського призначення та підземним паркінгом зі знесенням існуючих будівель на вул. Городницькій, 47 ( 3 черга будівництва). Реєстраційний номер в ЄДЕССБ №ЛВ122230712352.

Відтак, укладений між позивачем та відповідачем договір про пайову участь замовника будівництва у створення і розвиток інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури міста від 02.02.2017 року є дійсним та продовжує свою дію до моменту його повного виконання сторонами.

Суд звертає увагу, що відповідно до додаткової угоди № 128 від 30.05.2019 сплата пайового внеску повинна бути проведена по 31.05.2022 (але не пізніше дати введення об`єкта в експлуатацію).

Відповідно до ст. 39 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» датою прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об`єкта є дата реєстрації декларації про готовність об`єкта до експлуатації або видачі сертифіката. Прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів залежно від класу наслідків здійснюється шляхом реєстрації відповідним органом державного архітектурно-будівельного контролю на безоплатній основі поданої замовником декларації про готовність об`єкта до експлуатації або на підставі акта готовності об`єкта до експлуатації шляхом видачі органами державного архітектурно-будівельного контролю сертифіката у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Так, у матеріалах справи наявні докази того, що об`єкт будівництва за адресою м. Львів, вул. Городницька, 47 прийнято в експлуатацію 18.07.2023.

Відповідно до положень ст. 40 вказаного Закону у декларації про готовність об`єкта до експлуатації або в акті готовності об`єкта до експлуатації зазначається інформація щодо договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту та його виконання. Тобто, у випадку чинності договору про пайову участь, що має місце в даній ситуації, інформація про його виконання, а його виконанням є, зокрема, сплата пайового внеску, повинна відображатись у відповідних дозвільних документах. Наведене свідчить, що до отримання таких документів пайовий внесок має бути сплачений.

Аналізуючи положення договору стосовно строку сплати пайового внеску «не пізніше дати прийняття об`єкта будівництва в експлуатацію», його зазначення з одночасним визначенням конкретної дати, суд зазначає, що вказівка на таку подію має значення у випадку настання такої швидше, ніж настання конкретної дати. Суд приходить до такого тлумачення умови договору, виходячи із сукупного аналізу умов договору про пайову участь та положень ст. 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», яка діяла на час укладення договору та відповідно до якої встановлювались зобов`язання замовника по договору про пайову участь. Так, ст. 40 Закону передбачалось, що кошти пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту сплачуються в повному обсязі до прийняття об`єкта будівництва в експлуатацію єдиним платежем або частинами за графіком, що визначається договором. Договором, що є підставою стягнення в даній справі, визначено для сплати пайового внеску період в часі до 31.05.2022, який за логікою договірних відносин не буде перевищувати строку будівельних робіт, завершення яких відбувається здачею об`єкта в експлуатацію. Крім цього, суть пайового внеску відповідно до зазначених положень договору та Закону зводиться до його сплати саме до, а не після, прийняття об`єкта будівництва в експлуатацію.

Відповідачем 06.04.2023 сплачено 900 000 грн. заборгованості по договору. Даний факт підтверджено сторонами в судовому засіданні.

Несплата відповідачем пайового внеску є порушенням законодавства і у позивача, як органу місцевого самоврядування виникає право вимагати стягнення коштів на підстав статті 1212 ЦК України (Постанови КГС ВС від 13.12.2022 у справі № 910/21307/21 та від 20.07.2022 у справі № 910/9548/21).

Враховуючи наведені обставини, суд доходить висновку, що у відповідача наявний обов`язок по сплаті пайового внеску і невиконання такого у встановлений договором строк порушує права та інтереси позивача.

Відповідач свої договірні зобов`язання по сплаті пайового внеску не виконував належним чином. Відтак, станом на дату подання позовної заяви заборгованість Відповідача перед позивачем зі сплати пайового внеску становить 1 452 905,75 грн., що відповідачем визнається.

Окрім вищезазначеного, внаслідок неналежного виконання зобов`язання щодо оплати основного боргу, позивач просить стягнути з відповідача 427 548, 69 грн пені, 1 197 733, 41 грн інфляційних втрат та 78 735, 54 грн 3% річних.

Щодо стягнення пені, суд зазначає наступне.

Відповідно до матеріалів справи, позивачем здійснено нарахування пені за період з 01.07.2023 по 31.12.2023.

Відповідно до вимог ст. 549 Цивільного кодексу України, неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.

Згідно з приписами ст. 611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов`язання настають наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки.

Частиною 1 ст. 230 Господарського кодексу України визначено, що штрафними санкціями в цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов`язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання зобов`язання.

За змістом ч. 4 ст. 231 Господарського кодексу України у разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов`язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов`язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).

Відповідно до ст. 253 Цивільного кодексу України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок. Тому період обчислення пені починається з наступного дня після дати, в якій зобов`язання з оплати мало бути виконано. Відповідно до ч. 6 ст. 232 Господарського кодексу України, нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов`язань припиняється через шість місяців від дня, коли зобов`язання мало бути виконано, якщо інше не встановлено законом або договором.

Об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в постанові від 20.08.2021 у справі № 910/13575/20 уточнила правову позицію, викладену у справі № 911/634/19, вказавши, що у кожному конкретному випадку господарські суди повинні належним чином проаналізувати умови укладених між сторонами договорів щодо нарахування штрафних санкцій, та встановити, чи містить відповідний пункт договору або певний термін, шляхом вказівки на подію (день сплати заборгованості, день фактичної оплати, фактичний момент оплати), або інший строк, відмінний від визначеного ч. 6 ст. 232 ГК України, який є меншим або більшим шести місяців.

У пунктах 88, 91, 92 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.10.2024 у справі № 911/952/22 зазначено про те, що період, за який нараховується пеня, має визначені часові межі - початок та кінець періоду (граничні строки) її нарахування, який, зазвичай, може бути пов`язаний з певною календарною датою або подією, що неминуче має настати. Наприклад, такий момент може бути визначений шляхом відображення, зазначення (погодження сторонами) в договорі умови про нарахування пені, зокрема, "до повного виконання зобов`язання", "до дати фактичного виконання", "до повної сплати заборгованості/погашення боргу", "протягом року/усього періоду існування заборгованості" тощо. Якщо умовами укладеного договору сторони передбачили більш тривалий, ніж визначений частиною шостою статті 232 ГК України, строк нарахування штрафних санкцій (зазначили про їх нарахування до дня фактичного виконання, протягом усього періоду існування заборгованості тощо), то їх нарахування не припиняється за період прострочення зобов`язання понад шість місяців від дня, коли відповідне зобов`язання мало бути виконано, а застосуванню підлягає саме строк, встановлений договором (див., для прикладу, постанову Верховного Суду України від 15 квітня 2015 року у справі № 910/6379/14 (провадження № 3-53гс15), в якій умовами договору сторонами було погоджено нарахування пені по день фактичної оплати боргу). У разі відсутності подібних умов у договорі (використання/зазначення в договорі лише формулювання про нарахування пені "за кожен день прострочення") нарахування штрафних санкцій (зокрема, пені) припиняється через шість місяців від дня, коли зобов`язання мало бути виконано відповідно до частини шостої статті 232 ГК України.

Відповідно до п.2.3 Договору, у разі порушення термінів перерахування пайового внеску на створення і розвиток інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури Замовник сплачує пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ, яка діє на цей період, від суми коштів, що підлягають перерахуванню.

Відповідно до ст. 253 ЦК України передбачено, що перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.

Суд зазначає, що датою виконання зобов`язання щодо сплати пайового внеску є момент введення об`єкта в експлуатацію (18.07.2023). Даний факт не заперечується сторонами.

Якщо останній день строку припадає на вихідний, святковий або інший неробочий день, що визначений відповідно до закону у місці вчинення певної дії, днем закінчення строку є перший за ним робочий день (ч. 5 ст. 253 ЦК України). Відтак, строк нарахування пені повинен обчислюватися з 19.07.2023 (з наступного дня після введення об`єкта в експлуатацію) до 31.12.2023 (кінцевий строк визначено позивачем у розрахунку пені).

У відповідності до позиції, викладеної у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 22.04.2024 у справі № 559/1622/19, суд має з`ясовувати обставини, пов`язані з правильністю здійснення позивачем розрахунку, та здійснити оцінку доказів, на яких цей розрахунок ґрунтується. У разі якщо відповідний розрахунок позивачем здійснено неправильно, то суд, з урахуванням конкретних обставин справи, самостійно визначає суми нарахувань, які підлягають стягненню, не виходячи при цьому за межі визначеного позивачем періоду часу, протягом якого, на думку позивача, мало місце невиконання такого зобов`язання, та зазначеного позивачем максимального розміру стягуваних сум нарахувань.

Позивач здійснив нарахування пені з 01.07.2023, що є передчасним.

Суд, здійснивши власний розрахунок пені, враховуючи вищевикладене, обраний позивачем період та суму боргу, встановлений законом шестимісячний строк для нарахування пені, дійшов висновку, що позовні вимоги в частині стягнення з відповідача пені підлягають частковому задоволенню у розмірі 253323,07 грн, в задоволенні решти слід відмовити за безпідставністю.

Щодо стягнення 3% річних та інфляційних втрат, суд зазначає наступне.

Згідно з ч. 2 ст. 625 ЦК України, в разі порушення грошового зобов`язання боржник, який прострочив його виконання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

За змістом цієї норми закону, нарахування інфляційних втрат на суму боргу та 3% річних входять до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації від боржника за неналежне виконання зобов`язання.

Стаття 625 ЦК України входить до розділу I «Загальні положення про зобов`язання» книги 5 ЦК України, тому в ній визначені загальні правила відповідальності за порушення грошового зобов`язання і її дія поширюється на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено спеціальними нормами, що регулюють суспільні відносини з приводу виникнення, зміни чи припинення окремих видів зобов`язань.

За змістом ст. ст. 524, 533-535 та 625 ЦК України, грошовим є зобов`язання, виражене у грошових одиницях (національній валюті України чи у грошовому еквіваленті зобов`язання, вираженого в іноземній валюті), що передбачає обова`язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов`язку. Тобто, грошовим є будь-яке зобов`язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов`язок боржника з такої сплати.

Норми ст. 625 ЦК України спрямовані в першу чергу на те, щоб через неправомірні дії боржника (прострочення) право власності кредитора не було порушене, оскільки внаслідок знецінення національної грошової одиниці купівельна спроможність коштів, які б кредитор міг одержати за належного виконання боржником своїх грошових зобов`язань, буде значно меншою, що має відповідно наслідком зменшення майнового блага кредитора.

Отже, наслідки прострочення боржником грошового зобов`язання у вигляді трьох процентів річних та інфляційних втрат не є санкціями, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові, ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника та незалежно від сплати ним неустойки (пені) за порушення виконання зобов`язання.

Додатково слід зауважити, що інфляційні втрати нараховані позивачем відповідно до ст.625 Цивільного кодексу України, а не умов п.2.3. договору.

Як вже зазначено судом, датою виконання зобов`язання щодо сплати пайового внеску є момент введення об`єкта в експлуатацію (18.07.2023), а відповідно прострочення виконання грошового зобов`язання з оплати пайового внеску повинен обчислюватися з 19.07.2023 (з наступного дня після введення об`єкта в експлуатацію).

Позивачем нараховано 3% річних у розмірі 52 936,28 грн. за період з 01.07.2023 по 31.12.2023 в сумі 21 972,71 грн., та з 01.01.2024 по 16.09.2024 в сумі 30 963,57 грн. Однак, відповідно до ст. 253 ЦК України, розрахунок здійснено невірно.

Суд здійснивши перерахунок 3% річних за період з 19.07.2023 по 16.09.2024 (кінцевий строк визначений позивачем у розрахунку 3% річних) від суми боргу 1452905,75 грн встановив, що розмір 3% річних становить 50786,77 грн. Відтак вимога про стягнення 3 річних підлягає до задоволення частково у розмірі 50786,77 грн. В задоволенні решти вимог про стягнення 3% річних слід відмовити.

Крім того, позивач просить суд стягнути з відповідача інфляційні втрати у розмірі 1 289 630,49 грн.

Відповідно до правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду у справі № 905/600/18 від 05.07.2019, інфляційні нарахування розраховуються окремо за кожен місяць прострочення, виходячи із суми боргу на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, з урахуванням індексу інфляції, визначеного Державною службою статистики України. У розрахунок включаються всі періоди, незалежно від того, чи мав місце інфляційний або дефляційний коефіцієнт.

Суд, здійснивши перевірку нарахування позивача щодо стягнення інфляційних нарахувань, дійшов висновку, що позивачем зазначено не правильний період прострочення грошового зобов`язання інфляційних нарахувань, і за перерахунком суду за період з 19.07.2023 по 31.08.2024 (кінцевий строк визначений позивачем у розрахунку інфляційних втрат) від суми боргу 1452905,75 грн інфляційні втрати складають в сумі 87 559,02 грн, в задоволенні решти вимог про стягнення інфляційних втрат слід відмовити.

Щодо заяви відповідача про застосування строку позовної давності до вимог про стягнення інфляційних втрат суд зазначає.

Згідно з ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Відповідно до ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Частиною 1 статті 261 ЦК України встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

За змістом наведеної норми позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.

Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушені право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

Таким чином, правила про позовну давність мають застосовуватись лише тоді, коли буде доведено існування самого суб`єктивного права, а отже, і обґрунтованості позовних вимог.

Як вже зазначено судом факт початку строку прострочення грошового зобов`язання з оплати пайового внеску виник саме з 19.07.2023, а тому враховуючи положення ст. 257 ЦК України для стягнення індексу інфляції застосовується загальна позовна давність в три роки

З матеріалів справи вбачається, що позивач звернувся до суду 14.10.2024, тобто в межах трирічного строку позовної давності.

З цих підстав доводи відповідача про те, що позивачем пропущено строк позовної давності щодо вимог про стягнення інфляційних втрат є безпідставними.

Як унормовано статтею 129 Конституції України, основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно з частинами першою четвертою статті 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Аналогічна норма міститься у частині першій статті 74 Господарського процесуального кодексу України.

Відповідно до статті 73 ГПК України доказами у справі є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Згідно з частинами першою, третьою статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Обов`язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи.

Важливим елементом змагальності процесу є стандарти доказування - спеціальні правила, яким суд має керуватися при вирішення справи. Ці правила дозволяють оцінити, наскільки вдало сторони виконали вимоги щодо тягаря доказування і наскільки вони змогли переконати суд у своїй позиції, що робить оцінку доказів більш алгоритмізованою та обґрунтованою.

На сьогодні у праві існують такі основні стандарти доказування: "баланс імовірностей" (balance of probabilities) або "перевага доказів" (preponderance of the evidence); "наявність чітких та переконливих доказів" (clear and convincing evidence); "поза розумним сумнівом" (beyond reasonable doubt).

17.10.2019 набув чинності Закон України N 132-IX від 20.09.2019 "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні", яким було, зокрема внесено зміни до України змінено назву статті 79 ГПК з "Достатність доказів" на нову - "Вірогідність доказів" та викладено її у новій редакції, фактично впровадивши в господарський процес стандарт доказування "вірогідності доказів".

У рішенні Європейського Суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі "Brualla Gomez de La Torre v. Spain" від 19.12.97 наголошено про загальновизнаний принцип негайного впливу процесуальних змін на позови, що розглядаються.

Стандарт доказування "вірогідності доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто, з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати їх саме ту кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.

Відповідно до статті 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються скоріше були (мали місце), аніж не були.

Слід зауважити, що Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 02.10.2018 у справі N 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі N 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі N 902/761/18, від 04.12.2019 у справі N 917/2101/17).

Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі N 129/1033/13-ц (провадження N 14-400цс19).

Такий підхід узгоджується з судовою практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі "Дж. К. та Інші проти Швеції" ("J.K. AND OTHERS v. SWEDEN") ЄСПЛ наголошує, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом ("beyond reasonable doubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". … Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри".

Схожий стандарт під час оцінки доказів застосовано у рішенні ЄСПЛ від 15.11.2007 у справі "Бендерський проти України" ("BENDERSKIY v. Ukraine"), в якому суд оцінюючи фактичні обставини справи звертаючись до балансу вірогідностей вирішуючи спір виходив з того, що факти встановлені у експертному висновку, є більш вірогідним за інші докази.

Відповідно до частини четвертої статті 11 ГПК України, статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику зазначеного Суду як джерело права.

Враховуючи те, що позивачем подано достатньо об`єктивних, допустимих та переконливих доказів в підтвердження своїх позовних вимог, виконавши вимоги процесуального права, всебічно і повно перевіривши обставини справи в їх сукупності, дослідивши представлені докази у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню частково.

Судові витрати.

Оскільки спір виник через неправомірні дії відповідача, судовий збір, відповідно до ст.129 ГПК України, покладається на відповідача пропорційно задоволених вимог.

Відтак до стягнення з відповідача на користь позивача підлягає 27 668, 62 грн сплаченого судового збору.

Керуючись ст.ст. 2, 4, 7, 13, 14, 46, 73, 74, 76-80, 91, 123, 129, 236-238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, суд,-

УХВАЛИВ:

1.Позов задовольнити частково.

2.Стягнути з Публічного акціонерного товариства «Львівське автотранспортне підприємство 14630» (79019, м.Львів, вул.Городницька, буд.47, ідентифікаційний код 03114744) на користь Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради (79008, м.Львів, пл.Ринок, 1, ідентифікаційний код 34814859) 1452905,75 грн основного боргу, 253323,07 грн пені, 87559,02 грн. інфляційних втрат, 50786,77 грн. 3% річних та 27668,62 грн. судового збору.

3. В задоволенні решти позовних вимог вілмовити.

4. Наказ видати після набрання рішенням законної сили.

Рішення суду набирає законної сили у строки передбачені ст. 241 ГПК України.

Рішення може бути оскаржене в порядку та строки передбачені ст.ст. 256, 257 ГПК України.

Веб-адреса Єдиного державного реєстру судових рішень, розміщена на офіційному веб-порталі судової влади України в мережі Інтернет: http://reyestr.court.gov.ua/.

Повне рішення складено 24.02.2025.

СуддяКітаєва С.Б.