Рішення

від 26.02.2025 по справі 460/13037/24

РІВНЕНСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІВНЕНСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

і м е н е м У к р а ї н и

26 лютого 2025 року м. Рівне№460/13037/24

Рівненський окружний адміністративний суд у складі судді О.Р. Греська, розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи адміністративну справу за позовом

ОСОБА_1

доВійськової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України про визнання дій протиправними, зобов`язання вчинення певних дій,В С Т А Н О В И В:

До Рівненського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 (далі по тексту позивач) до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України (далі по тексту відповідач), в якому позивач просить суд визнати протиправними дії щодо не нарахування та невиплати «винагороди» відповідно до вимог постанови Кабінету Міністрів України від 20.01.2016 №18 у період 2023 та 2024 років за час виконання бойових завдань та (або) за час безперервного лікуванні в закладах охорони здоров`я, у зв`язку із отриманням поранення (контузією, травми, каліцтва); зобов`язати нарахувати та виплатити «винагороду», відповідно до вимог постанови Кабінету Міністрів України від 20.01.2016 №18 у період 2023 та 2024 років за час виконання бойових завдань та (або) за час безперервного лікуванні в закладах охорони здоров`я, у зв`язку із отриманням поранення (контузією, травми, каліцтва) із здійсненням компенсації сум податку на доходи фізичних осіб, згідно постанови КМУ №44; зобов`язати здійснити розрахунок, нарахувати та виплатити компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушення строків їх за весь час затримки по день фактичної виплати на відповідний рахунок.

На обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що здійснюючі заходи в умовах особливого періоду (воєнному конфлікті/інших заходах в особливий період), безпосередньо виконуючи бойові завдання перебуваючи у районах бойових дій, що підтверджується бойовими наказами (розпорядженнями), журналом бойових дій (журнал ведення оперативної обстановки), бойовими донесення (підсумковими, терміновими та позатерміновими), рапортом керівника підрозділу, який виконував завдання та (або) за час безперервного лікуванні в закладах охорони здоров`я, у зв`язку із отриманням поранення (контузією, травми, каліцтва), яке носить пов`язаний характер із безпосереднім виконанням бойових завдань або наявними наказами командира про нарахування та виплату «додаткової винагороди» у збільшеному розмірі відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 №168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану» (підстави видання наказу є аналогічними до постанови Кабінету Міністрів України від 20.01.2016 №18 «Деякі питання грошового забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та поліцейських»), військовослужбовець, а саме позивач, набуває правові підстави для нарахування йому «винагороди» відповідно до вимог постанови КМУ №18 згідно підтверджуючих документів, які є підґрунтям для нарахування «додаткової винагороди» відповідно до вимог постанови КМУ №168. Таким чином, відповідачем ненараховано та невиплачено «винагороду», відповідно до вимог постанови КМУ №18 за період з лютого 2023 року по червень 2024 року (включно). На підставі викладеного позивач просив задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

Ухвалою суду від 07.11.2024 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження в адміністративній справі; розгляд справи ухвалено здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін; відповідачу встановлено строк для подання відзиву на позовну заяву.

Відповідач проти задоволення позову заперечив, у встановлений судом строк подав відзив на позов. На обґрунтування заперечення зазначив, що з моментом введення в Україні воєнного стану суспільні правовідносини в частині проходження військової служби були змінені. У зв`язку зі зміною правовідносин було прийнято постанову Кабінету Міністрів України «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану» від 28.02.2022 №168, яка стосувалася виплати додаткової винагороди військовослужбовцям саме в період воєнного стану, та є спеціальною нормою. При цьому, предмет регулювання суспільних відносин у постанови Кабінету Міністрів України від 20.01.2016 №18 та постанови Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 №168 є однаковим, та полягає у виплаті одноразових додаткових видів грошового забезпечення військовослужбовців. Отже, одночасне застосування двох вказаних однопредметних нормативних правових актів однакової сили, призведе до порушення принципу дії закону у часі та буде порушувати правило Lex posterior derogat priori «наступний закон скасовує попередній». Таким чином, до спірних правовідносин (виплата додаткової винагороди військовослужбовцям) має застосовуватися нормативно-правовий акт, який був прийнятий пізніше, тобто постанова Кабінету Міністрів України №168 від 28.02.2022, яка скасовує постанову Кабінету Міністрів України №18 від 20.01.2016 у відповідності до принципу «Lex posterior derogat priori». На підставі викладеного, відповідач проси відмовити в задоволенні позову відмовити повністю.

Відповідно до вимог частини четвертої статті 229 Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС України), фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Розглянувши матеріали та з`ясувавши всі обставини адміністративної справи, які мають юридичне значення для розгляду та вирішення спору по суті, дослідивши наявні у справі докази у їх сукупності, суд встановив наступне.

Позивач, ОСОБА_1 з 04.02.2023 по 18.06.2024 проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 Національної гвардії України, де отримував грошове забезпечення.

Позивач вважає, що відповідач протягом проходження військової служби ненараховував йому та невиплачував винагороду, яка визначено постановою Кабінету Міністрів України від 20.01.2016 №18 за час виконання бойових завдань та (або) за час безперервного лікуванні в закладах охорони здоров`я, у зв`язку із отриманням поранення (контузією, травми, каліцтва), у зв`язку з чим звернувся до суду з даною позовною заявою.

Вирішуючи адміністративний спір по суті, суд зазначає наступне.

Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також загальні засади проходження в Україні військової служби визначає Закон України Про військовий обов`язок і військову службу від 25.03.1992 №2232-XII (далі Закон №2232-XII).

Згідно із частиною першою статті 2 цього Закону, військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.

Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, встановлення єдиної системи їх соціального та правового захисту, гарантування військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливих умови для реалізації їх конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни та регулювання відносини у цій галузі визначено Законом України від 20.12.1991 №2011-ХІІ Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей (далі - Закон №2011-ХІІ).

Відповідно до статті 9 Закону №2011-ХІІ, держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.

До складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.

Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця. Грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону.

Відповідно до пункту 2 постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 №704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу складається з посадового окладу, окладу за військовим (спеціальним) званням, щомісячних (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премії) та одноразових додаткових видів грошового забезпечення.

Постановою Кабінету Міністрів України №18 від 20.01.2016 «Про деякі питання грошового забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та поліцейських» постановлено, що за час участі у заходах із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії російської федерації у Донецькій та Луганській областях чи в антитерористичній операції, у воєнних конфліктах, інших заходах в умовах особливого періоду військовослужбовцям Збройних Сил, Служби безпеки, Служби зовнішньої розвідки, Головного управління розвідки Міністерства оборони, Національної гвардії, Державної прикордонної служби, Управління державної охорони, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації, Державної спеціальної служби транспорту, військовим прокурорам Офісу Генерального прокурора, особам рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби, Державної служби з надзвичайних ситуацій, співробітникам Служби судової охорони, особам начальницького складу Національного антикорупційного бюро та поліцейським виплачується винагорода в порядку, визначеному керівниками відповідних державних органів за: безпосередню участь в антитерористичній операції, у воєнних конфліктах, інших заходах в умовах особливого періоду, - в розмірах, визначених керівниками відповідних державних органів за погодженням з Міністерством фінансів та Міністерством економіки, у межах бюджетних призначень пропорційно часу участі в антитерористичній операції, у воєнних конфліктах, інших заходах в умовах особливого періоду (далі Постанова №18).

Порядок та розміри виплати винагороди військовослужбовцям Національної гвардії України (далі - військовослужбовці) за безпосередню участь у воєнних конфліктах, у заходах із забезпечення НБО, у заходах із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації в Донецькій та Луганській областях (далі - заходи із забезпечення НБО) чи в антитерористичній операції (далі - АТО), інших заходах в умовах особливого періоду визначає Інструкція про порядок та розміри виплати винагороди військовослужбовцям Національної гвардії України в особливий період, під час здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації в Донецькій та Луганській областях або проведення антитерористичної операції, затверджена наказом Міністерства внутрішніх справ України від 02.03.2016 №148, зареєстрована в Міністерстві юстиції України 17.03.2016 за №403/28533 (далі Інструкція №148).

Відповідно до пункту 3 розділу І Інструкції №148, виплата винагороди здійснюється військовослужбовцям за місцем проходження служби на підставі наказів командирів військових частин, а командирам військових частин - на підставі наказів командирів вищого рівня. Розміри винагород у наказах зазначаються в гривнях.

Пунктом 1 розділу ІІ вищевказаної Інструкції №148 визначено, що виплата винагороди військовослужбовцям здійснюється за безпосередню участь у воєнних конфліктах, у заходах із забезпечення НБО чи АТО, інших заходах в умовах особливого періоду у розмірах, визначених у додатку 1 до цієї Інструкції на місяць.

Згідно з пунктом 2 розділу ІІ Інструкції №148, винагорода виплачується пропорційно часу участі у воєнних конфліктах, у заходах із забезпечення НБО чи АТО, інших заходах в умовах особливого періоду, який обраховується з дня фактичного початку участі військовослужбовців у цих заходах до дня завершення такої участі, про що зазначається у відповідних наказах командирів.

Розмір винагороди визначається залежно від місць виконання завдань на підставі:

даних обліку військовослужбовців, які виконують завдання на лінії бойового зіткнення на глибину ротних опорних пунктів першого ешелону оборони, на території між позиціями військ противника та своїх військ, які беруть участь у заходах, пов`язаних з припиненням збройних конфліктів та інших провокацій на державному кордоні, у заходах із знешкодження (знищення) незаконних воєнізованих або збройних формувань (груп), диверсійно-розвідувальних сил та інших збройних формувань агресора, у заходах з відбиття збройного нападу на об`єкти, що охороняються військовослужбовцями, звільнення таких об`єктів у разі їх захоплення або спроби насильного заволодіння зброєю, бойовою та іншою технікою або виконують завдання в інших місцях дислокації в межах визначеного району воєнного конфлікту (АТО), визначеної операційної зони;

переліку військових частин (підрозділів), які виконують завдання на лінії бойового зіткнення на глибину ротних опорних пунктів першого ешелону оборони;

документів органів військового управління (штабу АТО, ООШ, штабів відповідних угруповань), військових частин про періоди виконання окремими військовослужбовцями завдань на лінії бойового зіткнення на глибину ротних опорних пунктів першого ешелону оборони або в інших місцях дислокації в межах визначеного району воєнного конфлікту (заходів із забезпечення НБО чи АТО), визначеної операційної зони.

Пунктом 3 розділу ІІ Інструкції №148 передбачено, що підтвердженням безпосередньої участі в АТО (у заходах із забезпечення НБО) для виплати винагороди є витяг із наказу штабу АТО (штабу відповідного угруповання або ООШ) про включення (виключення) військовослужбовця до (зі) складу сил та засобів, що беруть безпосередню участь в АТО (у заходах із забезпечення НБО).

Згідно з пунктом 4 розділу ІІ Інструкції №148 винагорода виплачується також під час безперервного перебування на стаціонарному лікуванні в закладах охорони здоров`я після отриманих під час безпосередньої участі у воєнних конфліктах, у заходах із забезпечення НБО чи АТО, інших заходах в умовах особливого періоду поранень (контузії, травми, каліцтва), психічних та поведінкових розладів.

При цьому винагорода виплачується в розмірах, що встановлені військовослужбовцю на день отримання поранення (контузії, травми, каліцтва), виявлення психічних та поведінкових розладів.

З наявного в матеріалах справи наказу №161 від 18.06.2024 командира військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України (по стройовій частині) встановлено, що позивач брав безпосередню участь у заходах необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України відповідно до Указу Президента України від 24.02.2022 №64/202 та наказів Головнокомандувача Збройних сил України від 01.03.2023 №52, від 01.08.2023 №210, від 01.09.2023 №247, від 01.10.2023 №273, від 01.11.2023 №301, від 01.12.2023 №149, від 01.02.2024 №47, 01.03.2024 №82, від 01.04.2024 №121, від 01.05.2024 №170: з 09.02.2023 по 24.02.2023, з 26.07.2023 по 07.09.2023, з 29.10.2023 по 30.11.2023, з 01.01.2024 по 01.02.2024, з 03.03.2024 по 30.04.2024.

Спірним в межах даної справи є питання нарахування та виплати позивачу винагороди передбаченої Постановою №18.

За змістом частини другої статті 55 Конституції України, кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Відповідно до частин першої та третьої статті 124 Основного Закону України правосуддя в Україні здійснюють виключно суди; юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення; у передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

За приписом пункту 1 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.

Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

У Рішенні Конституційного Суду України №6-зп від 25.11.1997 суд зазначив, що частину другу статті 55 Конституції України необхідно розуміти так, що кожен, тобто громадянин України, іноземець, особа без громадянства має гарантоване державою право оскаржити в суді загальної юрисдикції рішення, дії чи бездіяльність будь-якого органу державної влади, органу місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх рішення, дія чи бездіяльність порушують або ущемляють права і свободи громадянина України, іноземця, особи без громадянства чи перешкоджають їх здійсненню, а тому потребують правового захисту в суді.

Окрім того, Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, в Рішенні № 19-рп/2011 від 14.12.2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.

Рішення, прийняті суб`єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин першої, другої статті 55 Конституції України, статей 2, 5 Кодексу адміністративного судочинства України.

Обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражені права чи інтереси особи, яка стверджує про їх порушення.

Неодмінним елементом правовідносин є їх зміст, тобто суб`єктивне право особи та її юридичний обов`язок. За таких обставин, судовому захисту підлягає суб`єктивне право особи, яке порушується у конкретних правовідносинах.

У Рішенні № 18-рп/2004 від 01.12.2004 Конституційний Суд України розтлумачив, що поняття охоронюваний законом інтерес слід розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загально-правовим засадам.

Отже, охоронюваний законом інтерес полягає у прагненні особи набути певних матеріальних або нематеріальних благ з метою задоволення певних потреб, якщо такі прагнення є абстрактними, тобто випливають із певного суб`єктивного права у конкретних правовідносинах. Тому порушення охоронюваного законом інтересу, яке дає підстави для звернення особи за судовим захистом, є створення об`єктивних перешкод на шляху до здобуття відповідного матеріального та/або нематеріального блага.

При цьому, позивач на власний розсуд визначає чи порушені його права, свободи чи інтереси рішеннями, дією або бездіяльністю суб`єкта владних повноважень. Водночас, задоволення відповідних вимог особи можливе лише в разі об`єктивної наявності порушення, тобто встановлення, що рішення, дія або бездіяльність протиправно породжують, змінюють або припиняють права та обов`язки у сфері публічно-правових відносин.

Суд наголошує, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 п. 9 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України №3-рп/2003 від 30.01.2003).

Завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень (частина перша статті 2 КАС України).

Частиною першою статті 5 КАС України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.

Згідно з пунктом 9 частини 5 статті 160 КАС України у позовній заяві повинно бути обґрунтовано порушення оскаржуваним рішенням прав, свобод або інтересів позивача.

Отже, адміністративне судочинство спрямоване на справедливе вирішення судом спорів з метою захисту саме порушених прав осіб у сфері публічно-правових відносин. Обов`язковою умовою визнання протиправними рішень суб`єкта владних повноважень є доведеність позивачем порушених його прав та інтересів цим рішенням суб`єкта владних повноважень.

Крім того, адміністративне судочинство спрямоване на захист саме порушених прав осіб у сфері публічно-правових відносин, тобто для відновлення порушеного права у зв`язку із прийняттям рішення суб`єктом владних повноважень особа повинна довести, яким чином відбулось порушення її прав.

Своєю чергою, порушення вимог Закону рішенням, діями чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень не є достатньою підставою для визнання їх судом протиправними, оскільки обов`язковою умовою визнання їх протиправними є доведеність позивачем порушення його прав та охоронюваних законом інтересів цими діями/бездіяльністю чи рішенням з боку відповідача, зокрема наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або законного інтересу, на захист якого подано позов.

Відповідно до висновку, що сформований у постанові Верховного Суду України від 15.11.2016 у справі № 800/301/16, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване в законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження про порушення прав було обґрунтованим. Обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Відсутність спору, у свою чергу, виключає можливість звернення до суду, оскільки відсутнє право, що підлягає судовому захисту.

Аналогічний висновок, сформований у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.12.2018 у справі № 802/2474/17-а.

За таких обставин, вирішуючи спір, суд повинен пересвідчитись у належності особи, яка звернулась за судовим захистом, відповідного права або охоронюваного законом інтересу (наявність права на позов у матеріальному розумінні), встановити, чи є відповідне право або інтерес порушеним (встановити факт порушення), а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Під час розгляду кожної справи суд повинен встановити чи має місце порушення прав та інтересів позивача, адже без цього не можна виконати завдання судочинства. Якщо позивач не довів факту порушення особисто своїх прав чи інтересів, то навіть у разі, якщо рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень є протиправними, підстав для задоволення позову немає.

Звернення до суду є способом захисту порушених суб`єктивних прав, а не способом відновлення законності та правопорядку у публічних правовідносинах.

Відсутність порушеного права та неправильний спосіб захисту встановлюються при розгляді справи по суті і є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.

Відсутність у заявника прав чи обов`язків у зв`язку із вчиненням оскаржуваних дій не породжує для останнього і права на захист, тобто права на звернення із цим адміністративним позовом.

Суд зазначає, що таке порушення має бути реальним, обґрунтованим, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених прав чи інтересів особи - позивача з боку відповідача, яка стверджує про їх порушення.

Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.

Загальні підходи до судового захисту законних інтересів були сформульовані Верховним Судом у постанові від 20.02.2019 у справі № 522/3665/17, які також узгоджуються із постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 31.03.2021 у справі № 640/21611/19. У даних постановах Верховний Суд зазначив, що обставинами, які свідчать про очевидну відсутність у позивача порушеного права чи законного інтересу (а отже і матеріально-правової заінтересованості), є, зокрема, не правовий характер вимог, адже задоволення позовних вимог не породжує правових наслідків для позивача. Це виключає можливість віднесення спору до юридичного відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції України.

Верховний Суд наголосив про необхідність з`ясування судом обставин, що свідчать про порушення права чи інтересу. Позивач повинен довести, що він має законний інтерес і є потерпілим від порушення цього інтересу з боку суб`єкта владних повноважень.

Ознаками потерпілого від порушення законного інтересу Верховний Суд вказав:

а) безпосередньо йому належить законний інтерес, на захист якого подано позов;

б) має місце безпосередній негативний вплив порушення на позивача або обґрунтована ймовірність негативного впливу на позивача у майбутньому. Зокрема, якщо позивач змушений змінити свою поведінку або існує ризик бути притягнутим до відповідальності;

в) негативний вплив є суттєвим (зокрема, позивачеві завдано шкоду);

г) існує причинно-наслідковий взаємозв`язок між законним інтересом, оскаржуваним актом та стверджуваним порушенням.

Зазначені критерії не мають застосовуватись механічно та негнучким способом. У вказаних справах Верховний Суд підсумував, що безпосередньо позивач не є потерпілим від оскаржуваного рішення, оскільки воно не спричинило суттєвого негативного впливу саме на позивача і він не зазнав жодної реальної шкоди.

Суд може робити висновок про неправомірність рішень, дії чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень та про порушення у зв`язку із цим прав лише за позовом належного позивача. Оцінка рішень за позовом особи, яка не має права на звернення до суду, яка не є потерпілою у конкретних правовідносинах (є неналежним позивачем), апріорі не може призвести до захисту прав і не узгоджується із завданнями адміністративного судочинства.

Судом з`ясовано, що звертаючись до суду із цим позовом, позивач вказав, що порушення його прав полягає у тому, що відповідачем ненараховано та невиплачено винагороду, відповідно до вимог Постанови №18 за період з лютого 2023 року по червень 2024 року (включно).

Однак, позивачем до позовної заяви додано довідку про доходи від 19.07.2024 №674, відповідно до якої під час проходження служби у відповідача йому нараховувалися та виплачувалися як заробітна плата, так і інші нарахування.

З позовної заяви не можливо встановити чому саме позивач дійшов до висновку щодо невиплати йому винагороди (визначеної Постановою №18), оскільки вона містить лише покликання на норми законодавства, без покликань на конкретні обставини та зазначення конкретних доказів, що свідчили б про порушення відповідачем його прав та інтересів.

Таким чином, позивачем не наведено, а в матеріалах справи не містяться будь-яких належних, достатніх та допустимих доказів порушення прав та інтересів позивача.

Відповідно до частини другої статті 6 КАС України та статті 17 Закону України Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини", суди застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та практику Європейського Суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерела права.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів позивача, висновки суду ґрунтується на висновках, що їх зробив ЄСПЛ у справі "Проніна проти України" (рішення від 18.07.2006).

Зокрема, у пункті 23 рішення ЄСПЛ зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи, що і зроблено судом під час розгляду справи, аналізуючи відповідні доводи позивача.

Відповідно до частини першої статті 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Згідно з частиною другою статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Враховуючи з`ясовані обставини справи, досліджені наявні в матеріалах справи письмові докази, суд приходить до висновку, що у задоволенні позовних вимог позивача слід відмовити повністю.

Підстави для розподілу судових витрат у відповідності до статті 139 КАС України відсутні.

Керуючись статтями 241-246, 255, 257-262, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

В И Р І Ш И В :

В задоволенні позову ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України про визнання дій протиправними, зобов`язання вчинення певних дій, відмовити повністю.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Апеляційна скарга подається безпосередньо до Восьмого апеляційного адміністративного суду.

Учасники справи:

Позивач - ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 . ЄДРПОУ/РНОКПП НОМЕР_2 )

Відповідач - Військова частина НОМЕР_1 Національної гвардії України ( АДРЕСА_2 . ЄДРПОУ/РНОКПП НОМЕР_3 )

Повний текст рішення складений 26.02.2025.

Суддя Олег ГРЕСЬКО