Постанова

від 26.02.2025 по справі 320/17643/23

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУДСправа № 320/17643/23 Суддя (судді) першої інстанції: Лапій С.М.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 лютого 2025 року м. Київ

Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

Судді-доповідача: Ключковича В.Ю.

Суддів: Беспалова О.О., Парінова А.Б.,

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Київського окружного адміністративного суду від 16 жовтня 2024 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора, Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів про визнання протиправними та скасування рішень, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, -

В С Т А Н О В И В :

До Київського окружного адміністративного суду звернулась ОСОБА_1 (далі - позивач, апелянт) з адміністративним позовом до Офісу Генерального прокурора (далі - відповідач 1), Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів (далі - відповідач 2), в якому просить:

- визнати незаконним та скасувати рішення Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів №57дп-23 від 22.03.2023 «Про накладення дисциплінарного стягнення на прокурора відділу координації діяльності підрозділів Державного бюро розслідування сфері протидії злочинності та контролю виконання управління організації і процесуального керівництва досудового розслідуванням, яке здійснюється слідчими територіального управління Державного бюро розслідування Департаменту організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням кримінальних правопорушень, підслідних Державному бюро розслідувань, нагляду за додержанням законів його оперативними підрозділами публічного обвинувачення у відповідних провадженнях Генеральної прокуратури України ОСОБА_1 »;

- визнати незаконним та скасувати наказ №2-дц «Про застосування дисциплінарного стягнення» від 07.04.2023 відносно ОСОБА_1 ;

- поновити ОСОБА_1 на посаді прокурора відділу координації діяльності підрозділів Державного бюро розслідування сфері протидії злочинності та контролю виконання управління організації і процесуального керівництва досудового розслідуванням, яке здійснюється слідчими територіального управління Державного бюро розслідування Департаменту організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням кримінальних правопорушень підслідних Державному бюро розслідувань, нагляду за додержанням законів його оперативними підрозділами публічного обвинувачення у відповідних провадженнях Генеральної прокуратури України (або на аналогічній посаді в Офісі Генерального прокурора) з 08.04.2023;

- стягнути з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 08.04.2023 по 28.04.2023 в розмірі 24 004,95 грн, з урахуванням збільшення розміру на день прийняття рішення.

Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 16 жовтня 2024 року у задоволенні адміністративного позову відмовлено.

Не погоджуючись з вказаним рішенням, позивачем подано апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, просить скасувати вказане судове рішення та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.

Перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального і процесуального права, колегія суддів дійшла наступного висновку.

Щодо клопотання сторін про розгляд справи в судовому засіданні, колегія суддів зазначає наступне.

Частинами 2 та 3 статті 12 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що спрощене позовне провадження призначене для розгляду справ незначної складності та інших справ, для яких пріоритетним є швидке вирішення справи.

Загальне позовне провадження призначене для розгляду справ, які через складність або інші обставини недоцільно розглядати у спрощеному позовному провадженні.

Відповідно до пункту 1 частини шостої статті 12 Кодексу адміністративного судочинства України для цілей цього Кодексу справами незначної складності є справи щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби, окрім справ, в яких позивачами є службові особи, які у значенні Закону України «Про запобігання корупції» займають відповідальне та особливо відповідальне становище.

У той же час, згідно частин 1-3 статті 257 Кодексу адміністративного судочинства України за правилами спрощеного позовного провадження розглядаються справи незначної складності.

За правилами спрощеного позовного провадження може бути розглянута будь-яка справа, віднесена до юрисдикції адміністративного суду, за винятком справ, зазначених у частині четвертій цієї статті.

При вирішенні питання про розгляд справи за правилами спрощеного або загального позовного провадження суд враховує:

1) значення справи для сторін;

2) обраний позивачем спосіб захисту;

3) категорію та складність справи;

4) обсяг та характер доказів у справі, в тому числі чи потрібно у справі призначати експертизу, викликати свідків тощо;

5) кількість сторін та інших учасників справи;

6) чи становить розгляд справи значний суспільний інтерес;

7) думку сторін щодо необхідності розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження.

Відповідно до частини 4 статті 12, частини 4 статті 257 Кодексу адміністративного судочинства України виключно за правилами загального позовного провадження розглядаються справи у спорах:

1) щодо оскарження нормативно-правових актів, за винятком випадків, визначених цим Кодексом;

2) щодо оскарження рішень, дій та бездіяльності суб`єкта владних повноважень, якщо позивачем також заявлено вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної такими рішеннями, діями чи бездіяльністю, у сумі, що перевищує п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб;

3) про примусове відчуження земельної ділянки, інших об`єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, з мотивів суспільної необхідності;

4) щодо оскарження рішення суб`єкта владних повноважень, на підставі якого ним може бути заявлено вимогу про стягнення грошових коштів у сумі, що перевищує п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб;

5) щодо оскарження рішень Національної комісії з реабілітації у правовідносинах, що виникли на підставі Закону України "Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років";

6) щодо оскарження індивідуальних актів Національного банку України, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, Міністерства фінансів України, Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку, рішень Кабінету Міністрів України, визначених частиною першою статті 266-1 цього Кодексу.

У той же час, спірні правовідносини не відносяться до категорії справ, передбачених частиною 4 статті 12 Кодексу адміністративного судочинства України.

Згідно з приміткою до статті 51-3 Закону України «Про запобігання корупції» до службових осіб, які займають відповідальне та особливо відповідальне становище віднесено, зокрема, осіб, посади яких належать до посад державної служби категорії «А» або «Б».

Відповідно до пункту 2 частини другої статті 6 Закону України «Про державну службу» до категорії «Б» належать посади керівників структурних підрозділів міністерств, інших центральних органів виконавчої влади та інших державних органів, їх заступників, керівників територіальних органів цих державних органів та їх структурних підрозділів, їх заступників.

Як убачається з матеріалів справи, спір у цій справі виник у зв`язку з перебуванням позивача на посаді прокурора відділу координації діяльності підрозділів Державного бюро розслідування сфері протидії злочинності та контролю виконання управління організації і процесуального керівництва досудового розслідуванням, яке здійснюється слідчими територіального управління Державного бюро розслідування Департаменту організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням кримінальних правопорушень підслідних Державному бюро розслідувань, нагляду за додержанням законів його оперативними підрозділами публічного обвинувачення у відповідних провадженнях Генеральної прокуратури України

Отже, ця справа є адміністративною справою щодо проходження публічної служби позивачем.

Проте ця обставина автоматично не наділяє цю справу ознаками справи, що має виняткову складність і вимагає її розгляду із застосуванням особливостей загального позовного провадження.

За загальним правилом, будь-яка справа може розглядатися за правилами спрощеного позовного провадження, за винятком справ, які обов`язково мають бути розглянуті в порядку загального позовного провадження.

Перелік справ, що не можуть розглядатися у порядку спрощеного позовного провадження, визначено у частині четвертій статті 12 та частині четвертій статті 257 Кодексу адміністративного судочинства України.

Верховний Суд у постанові від 25 квітня 2024 року у справі № 520/5388/22 зазначив, що справи пов`язані з проходженням публічної служби службовими особами, які, у розумінні Закону України «Про запобігання корупції», займають відповідальне або особливо відповідальне становище, до вказаного переліку не відносяться, а тому суд, беручи до уваги передбачені частиною третьою статті 257 Кодексу адміністративного судочинства України чинники, може розглянути її як за правилами загального позовного провадження, так і за правилами спрощеного позовного провадження, якщо дійде такого висновку.

Як вбачається з поданих клопотань сторін, в таких не наведено доводів, які б свідчили про те, що характер спірних правовідносин та предмет доказування вимагають проведення судового засідання або посилань на обставини, які можливо встановити лише у такий спосіб.

Колегія суддів звертає увагу, що відповідно до частин 1-3 статті 44 Кодексу адміністративного судочинства України учасники справи мають рівні процесуальні права та обов`язки.

Учасники справи зобов`язані добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами і неухильно виконувати процесуальні обов`язки.

Учасники справи мають право: ознайомлюватися з матеріалами справи, робити з них витяги, копії, одержувати копії судових рішень; подавати докази; брати участь у судових засіданнях, якщо інше не визначено законом; брати участь у дослідженні доказів; ставити питання іншим учасникам справи, а також свідкам, експертам, спеціалістам; подавати заяви та клопотання, надавати пояснення суду, наводити свої доводи, міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, і заперечення проти заяв, клопотань, доводів і міркувань інших осіб; ознайомлюватися з протоколом судового засідання, записом фіксування судового засідання технічними засобами, робити з них копії, подавати письмові зауваження з приводу їх неправильності чи неповноти; оскаржувати судові рішення у визначених законом випадках; користуватися іншими визначеними законом процесуальними правами.

За приписами частин 5 та 7 статті 44 Кодексу адміністративного судочинства України учасники справи зобов`язані: виявляти повагу до суду та до інших учасників судового процесу; сприяти своєчасному, всебічному, повному та об`єктивному встановленню всіх обставин справи; з`являтися в судове засідання за викликом суду, якщо їх явка визнана судом обов`язковою; подавати наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази; надавати суду повні і достовірні пояснення з питань, які ставляться судом, а також учасниками справи в судовому засіданні; виконувати процесуальні дії у встановлені законом або судом строки; виконувати інші процесуальні обов`язки, визначені законом або судом.

Документи (в тому числі процесуальні документи, письмові та електронні докази тощо) можуть подаватися до суду, а процесуальні дії вчинятися учасниками справи в електронній формі з використанням Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи, за винятком випадків, визначених цим Кодексом.

Стаття 261 Кодексу адміністративного судочинства України встановлює наступні особливості подання заяв по суті справи у спрощеному позовному провадженні.

Відзив подається протягом п`ятнадцяти днів з дня вручення відповідачу ухвали про відкриття провадження у справі.

Позивач має право подати до суду відповідь на відзив, а відповідач - заперечення протягом строків, встановлених судом в ухвалі про відкриття провадження у справі.

Треті особи мають право подати пояснення щодо позову у строк, встановлений судом в ухвалі про відкриття провадження у справі, а щодо відзиву - протягом десяти днів з дня його отримання.

Колегія суддів зазначає, що розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін ніяким чином не обмежує процесуальні права учасників справи, а свої пояснення та докази у справі учасники справи мають можливість надати до суду за правилами, встановленими Кодексом адміністративного судочинства України.

Дослідивши клопотання сторін, матеріали справи, предмет та підстави позову, склад учасників справи, тощо, беручи до уваги пункт 20 частини 1 статті 4 та частини 6 статті 12 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів дійшла висновку, що характер спірних правовідносин та предмет доказування не вимагають її розгляду в порядку загального позовного провадження, а тому у задоволенні зазначених клопотань необхідно відмовити.

Як вбачається з матеріалів справи, з 21.09.2019 позивач призначений на посаду прокурора відділу координації діяльності підрозділів Державного бюро розслідування сфері протидії злочинності та контролю виконання управління організації і процесуального керівництва досудового розслідуванням, яке здійснюється слідчими територіального управління Державного бюро розслідування Департаменту організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням кримінальних правопорушень підслідних Державному бюро розслідувань, нагляду за додержанням законів його оперативними підрозділами публічного обвинувачення у відповідних провадженнях Генеральної прокуратури України.

Наказом Генеральної прокуратури України №4634-вц від 21.12.2019 позивачу надано відпустку для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку до 19.08.2022.

17.08.2022 позивачем подано заяву Генеральному прокурору про надання відпустки без збереження заробітної плати за згодою сторін під час дії воєнного стану строком на 92 календарних дні з 20.08.2022.

Листом від 30.08.2022 №07/1/1-53098ВИХ-22 Офіс Генерального прокурора повідомив позивача, що його заява від 17.08.2022 фактично надійшла до Офісу Генерального прокурора 24.08.2022, а тому не підлягає задоволенню; повідомлено, що положеннями статті 12 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» передбачено, що такого виду відпустка надається тривалістю, визначеною у заяві, але не більше 90 календарних днів; відповідно до положень розділу ІІІ Правил внутрішнього службового розпорядку прокурорів Офісу Генерального прокурора, затверджених наказом Генерального прокурора 12.08.2020 №375, про свою відсутність на роботі прокурор повідомляє безпосереднього керівника у письмовій формі, засобами електронного чи телефонного зв`язку або іншими доступними способами; у разі недотримання прокурором цих вимог складається акт про його відсутність на робочому місці. З огляду на це, позивачу необхідно подати письмові пояснення на ім`я Генерального прокурора щодо причин своєї відсутності на робочому місці з 22.08.2022 та докази її поважності.

21.11.2022 та 24.11.2022 позивачем подано заяви про надання відпустки без збереження заробітної плати тривалістю 90 календарних днів з 21.11.2022 та з 08.12.2022 на період дії воєнного стану в Україні.

Листом від 23.11.2022 №07-23516-19 Офіс Генерального прокурора повідомив позивача, що відповідно до пункту першого розділу ІІІ Правил внутрішнього службового розпорядку прокурорів Офісу Генерального прокурора, затверджених наказом Генерального прокурора 12.08.2020 №375, про свою відсутність на роботі прокурор повідомляє безпосереднього керівника у письмовій формі, засобами електронного чи телефонного зв`язку або іншими доступними способами; у разі недотримання прокурором цих вимог складається акт про його відсутність на робочому місці; позивач після завершення відпустки по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку 20.08.2022 до роботи не став, про причини своєї відсутності на робочому місці Офіс Генерального прокурора не проінформував. Таким чином, з 22.08.2022 складаються акти про відсутність позивача на робочому місці. Що стосується надання відпустки з 21.11.2022, позивача проінформовано, що його заява надійшла до Офісу Генерального прокурора 21.11.2022, що суперечить вимогам п. 3 розділу Х Положення про організацію кадрової роботи в органах прокуратури України, затвердженого наказом Генерального прокурора від 10.02.2022 №25, а отже, не може бути надана з зазначеної позивачем дати. Крім того, позивачем не надано документи про поважність причин відсутності на роботі, у зв`язку з чим позивачу необхідно невідкладно з`явитися до Офісу Генерального прокурора для надання пояснень про причини своєї відсутності на робочому місці. Вказаним листом позивача також проінформовано, що у разі неподання підтверджуючих документів про причини своєї відсутності на робочому місці, наведене може слугувати підставою для звернення Офісу Генерального прокурора із дисциплінарною скаргою до відповідного органу, що здійснює дисциплінарне провадження.

Листом від 08.12.2022 №07-23516-19 Офіс Генерального прокурора, зокрема, додатково також повідомив позивача щодо її доводів про неможливість виконання службових обов`язків унаслідок існуючої загрози життю та здоров`ю дітей у зв`язку із ракетними обстрілами міста Києва, що відповідно до статті 10 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» у період воєнного стану не можуть бути припинені повноваження органів прокуратури України. Отже, прокурори зобов`язані виконувати службові повноваження, незважаючи на існуючий воєнний стан.

Начальником Департаменту кадрової роботи та державної служби Офісу Генерального прокурора 30.11.2022 №07/1/1-1156вих-22 подано до Відповідного органу, що здійснює дисциплінарне провадження, дисциплінарну скаргу про вчинення прокурором ОСОБА_1 дисциплінарного проступку.

Рішенням Відповідного органу, що здійснює дисциплінарне провадження від 07.12.2022 №07/3/2-734дс-233дп-22 відкрито дисциплінарне провадження стосовно прокурора ОСОБА_1 .

Відповідно до Висновку Відповідного органу, що здійснює дисциплінарне провадження від 15.02.2023 №07/3/2-734дс-233дп-22 членом Комісії запропоновано притягнути до дисциплінарної відповідальності прокурора ОСОБА_1 та накласти дисциплінарне стягнення у вигляді звільнення з посади в органах прокуратури.

06.03.2023 позивачем подано Генеральному прокурору заяву про звільнення за власним бажанням у зв`язку із тимчасовою зміною місця проживання внаслідок збройної агресії рф проти України, та існуванням загрози для життя і здоров`я позивача, а також двох її неповнолітніх дітей.

Листом від 09.03.2023 №07-23516-19 Офіс Генерального прокурора повідомив позивача, що за приписами абз. 2 ч. 9 ст. 46 Закону України «Про прокуратуру» до завершення дисциплінарного провадження прокурор не може бути звільнений з посади прокурора у зв`язку з поданням заяви про звільнення за власним бажанням. Ураховуючи викладене, до прийняття відповідним органом, що здійснює дисциплінарне провадження остаточного рішення у дисциплінарному провадженні обґрунтовані підстави для підготовки наказу про звільнення з посади відсутні.

Кваліфікаційно-дисциплінарною комісією прокурорів 22.03.2023 прийнято рішення №57дп-23 «Про накладення дисциплінарного стягнення на прокурора відділу координації діяльності підрозділів Державного бюро розслідування сфері протидії злочинності та контролю виконання управління організації і процесуального керівництва досудового розслідуванням, яке здійснюється слідчими територіального управління Державного бюро розслідування Департаменту організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням кримінальних правопорушень підслідних Державному бюро розслідувань, нагляду за додержанням законів його оперативними підрозділами публічного обвинувачення у відповідних провадженнях Генеральної прокуратури України ОСОБА_1 », яким прокурора ОСОБА_1 притягнуто до дисциплінарної відповідальності та накладено дисциплінарне стягнення у вигляді звільнення з посади в органах прокуратури.

Надалі, наказом Генерального прокурора від 07.04.2023 №2-дц «Про застосування дисциплінарного стягнення» позивача звільнено з посади в органах прокуратури за порушення правил внутрішнього службового розпорядку (пункт 7 частини 1 статті 43 Закону України «Про прокуратуру»). Підставою прийняття вказаного наказу стало рішення Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів 22.03.2023 №57дп-23.

Позивач, вважаючи протиправними рішення відповідачів, звернувся до суду з даним позовом за захистом своїх прав та інтересів.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог суд першої інстанції виснував, що рішення Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів №57дп-23 від 22.03.2023 «Про накладення дисциплінарного стягнення на прокурора відділу координації діяльності підрозділів Державного бюро розслідування сфері протидії злочинності та контролю виконання управління організації і процесуального керівництва досудового розслідуванням, яке здійснюється слідчими територіального управління Державного бюро розслідування Департаменту організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням кримінальних правопорушень підслідних Державному бюро розслідувань, нагляду за додержанням законів його оперативними підрозділами публічного обвинувачення у відповідних провадженнях Генеральної прокуратури України ОСОБА_1 » прийнято Комісією на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно та своєчасно, тобто протягом розумного строку. Відтак, у задоволенні позовних вимог про визнання незаконним та скасування рішення Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів №57дп-23 від 22.03.2023 відмовив.

Також, суд відмовив у задоволенні позовних вимог про визнання незаконним та скасування наказу №2-дц «Про застосування дисциплінарного стягнення» від 07.04.2023 відносно ОСОБА_1 ; поновлення позивача на посаді прокурора з 08.04.2023 та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, оскільки вони є похідними вимогами від первинної, у задоволенні якої судом відмовлено.

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та висновкам суду першої інстанції, колегія суддів зазначає наступне.

Згідно з частиною 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 2 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

За приписами частини 2 статті 3 Конституції України права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Законом України від 02.06.2016 № 1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» Конституцію України доповнено ст. 131-1, відповідно до якої в Україні діє прокуратура, яка здійснює: 1) підтримання публічного обвинувачення в суді; 2) організацію і процесуальне керівництво досудовим розслідуванням, вирішення відповідно до закону інших питань під час кримінального провадження, нагляд за негласними та іншими слідчими і розшуковими діями органів правопорядку; 3) представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом. Організація та порядок діяльності прокуратури визначаються законом.

Стаття 131-1 Конституції України вказує зокрема на те, що за новим конституційним правопорядком прокуратуру як інститут, що виконує функцію кримінального переслідування, структурно вмонтовано в загальну систему правосуддя.

Згідно з частиною 1 статті 43 Закону України «Про прокуратуру» (далі - Закон № 1697-VII) прокурора може бути притягнуто до дисциплінарної відповідальності у порядку дисциплінарного провадження з таких підстав: 1) невиконання чи неналежне виконання службових обов`язків; 2) необґрунтоване зволікання з розглядом звернення; 3) розголошення таємниці, що охороняється законом, яка стала відомою прокуророві під час виконання повноважень; 4) порушення встановленого законом порядку подання декларації про майно, доходи, витрати і зобов`язання фінансового характеру; 5) вчинення дій, що порочать звання прокурора і можуть викликати сумнів у його об`єктивності, неупередженості та незалежності, у чесності та непідкупності органів прокуратури; 6) систематичне (два і більше разів протягом одного року) або одноразове грубе порушення правил прокурорської етики; 7) порушення правил внутрішнього службового розпорядку; 8) втручання чи будь-який інший вплив прокурора у випадках чи порядку, не передбачених законодавством, у службову діяльність іншого прокурора, службових, посадових осіб чи суддів, у тому числі шляхом публічних висловлювань стосовно їх рішень, дій чи бездіяльності, за відсутності при цьому ознак адміністративного чи кримінального правопорушення; 9) публічне висловлювання, яке є порушенням презумпції невинуватості.

За змістом частини 1 статті 45 Закону № 1697-VII дисциплінарне провадження - це процедура розгляду Кваліфікаційно-дисциплінарною комісією прокурорів дисциплінарної скарги, в якій містяться відомості про вчинення прокурором дисциплінарного проступку.

Дисциплінарне провадження здійснюється Кваліфікаційно-дисциплінарною комісією прокурорів.

На підставі частин 4, 10 статті 46 Закону № 1697-VII після відкриття дисциплінарного провадження член Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів проводить перевірку в межах обставин, повідомлених у дисциплінарній скарзі. У разі виявлення під час перевірки інших обставин, що можуть бути підставою для притягнення прокурора до дисциплінарної відповідальності, інформація про це включається у висновок члена Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів за результатами перевірки.

Член Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів за результатами перевірки готує висновок, який повинен містити інформацію про наявність чи відсутність дисциплінарного проступку прокурора та виклад обставин, якими це підтверджується.

Відповідно до частини 5 статті 47 Закону № 1697-VII розгляд висновку про наявність чи відсутність дисциплінарного проступку прокурора відбувається на засадах змагальності.

Згідно зі статті 48 Закону № 1697-VII при прийнятті рішення у дисциплінарному провадженні враховуються характер проступку, його наслідки, особа прокурора, ступінь його вини, обставини, що впливають на обрання виду дисциплінарного стягнення.

Приписами статті 49 Закону «Про прокуратуру» визначено, що на прокурора можуть бути накладені такі дисциплінарні стягнення:

1) догана;

2) заборона на строк до одного року на переведення до органу прокуратури вищого рівня чи на призначення на вищу посаду в органі прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду (крім Генерального прокурора);

3) звільнення з посади в органах прокуратури.

Відповідно до частин 1, 2 статті 45, частин 10 статті 46 Закону № 1697-VII, дисциплінарне провадження - це процедура розгляду відповідним органом, що здійснює дисциплінарне провадження щодо прокурорів, дисциплінарної скарги, в якій містяться відомості про вчинення прокурором дисциплінарного проступку.

Право на звернення до відповідного органу, що здійснює дисциплінарне провадження щодо прокурорів, із дисциплінарною скаргою про вчинення прокурором дисциплінарного проступку має кожен, кому відомі такі факти. Рекомендований зразок дисциплінарної скарги розміщується на веб-сайті Офісу Генерального прокурора.

Член відповідного органу, що здійснює дисциплінарне провадження, за результатами перевірки готує висновок, який повинен містити інформацію про наявність чи відсутність дисциплінарного проступку прокурора та виклад обставин, якими це підтверджується. Якщо за результатами перевірки член відповідного органу, що здійснює дисциплінарне провадження, встановив наявність дисциплінарного проступку, у висновку додатково зазначається характер проступку, його наслідки, відомості про особу прокурора, ступінь його вини, інші обставини, що мають значення для прийняття рішення про накладення дисциплінарного стягнення, а також пропозиція члена відповідного органу, що здійснює дисциплінарне провадження, щодо конкретного виду дисциплінарного стягнення.

Розгляд висновку про наявність чи відсутність дисциплінарного проступку прокурора відбувається на засіданні відповідного органу, що здійснює дисциплінарне провадження (ч.1 статті 47 Закону № 1697-VII).

Відповідний орган, що здійснює дисциплінарне провадження, приймає рішення в дисциплінарному провадженні більшістю голосів від свого загального складу. Перед прийняттям рішення відповідний орган, що здійснює дисциплінарне провадження, за відсутності прокурора, стосовно якого здійснюється провадження, і запрошених осіб обговорює результати розгляду висновку про наявність чи відсутність дисциплінарного проступку прокурора (ч.1 статті 48 Закону № 1697-VII).

За результатами дисциплінарного провадження може бути прийнято рішення про неможливість подальшого перебування особи на посаді прокурора (крім Генерального прокурора) у разі: 1) якщо дисциплінарний проступок, вчинений прокурором, має характер грубого порушення; 2) якщо прокурор вчинив дисциплінарний проступок, перебуваючи у статусі прокурора, який притягувався до дисциплінарної відповідальності.

Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 03 лютого 2021 року у справі №9901/229/19 вказала, що перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень на відповідність закріпленими частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України критеріям, суд не втручається у дискрецію (вільний розсуд) владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями. Принцип розподілу влади заперечує надання адміністративному суду адміністративно-дискреційних повноважень. Єдиним критерієм здійснення правосуддя є право. Тому завданням адміністративного судочинства завжди є контроль легальності. Перевірка доцільності переступає компетенцію адміністративного суду і виходить за межі завдання адміністративного судочинства.

Отже, в межах розгляду цієї справи суд може надати правову оцінку рішенню Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів виключно у контексті дотримання відповідної процедури, не втручаючись у надану відповідачем юридичну оцінку доказам, зібраним у ході процедури проведення перевірки відомостей про дисциплінарний проступок прокурора на предмет їх достатності.

Водночас у рішеннях Європейського суду з прав людини склалася практика, яка підтверджує, що дискреційні повноваження не повинні використовуватися свавільно, а суд повинен контролювати рішення, прийняті на підставі реалізації дискреційних повноважень, максимально ефективно (див. рішення у справі «Hasan and Chaush v.Bulgaria» № 30985/96).

Досліджуючи оскаржувані рішення на предмет їх відповідності положенням частини 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, зокрема в частині їх обґрунтованості, безсторонності, розсудливості, пропорційності тощо, колегія суддів виходить із наступного.

За обставинами справи, наказом Генеральної прокуратури України №4634-вц від 21.12.2019 позивачу надано відпустку для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку до 19.08.2022.

22.08.2022 позивачем засобами електронного зв`язку направлено Генеральному прокурору заяву від 17.08.2022 про надання відпустки без збереження заробітної плати за згодою сторін під час дії воєнного стану строком на 92 календарних дні з 20.08.2022.

Листом від 30.08.2022 №07/1/1-53098ВИХ-22 Офіс Генерального прокурора повідомив позивача, що його заява від 17.08.2022 фактично надійшла до Офісу Генерального прокурора 24.08.2022, а тому не підлягає задоволенню. Крім того, позивачу необхідно подати письмові пояснення на ім`я Генерального прокурора щодо причин своєї відсутності на робочому місці з 22.08.2022 та докази її поважності.

Надалі, 21.11.2022 та 24.11.2022 позивач подав заяви про надання відпустки без збереження заробітної плати тривалістю 90 календарних днів з 21.11.2022 та з 08.12.2022 на період дії воєнного стану в Україні.

Листом від 23.11.2022 №07-23516-19 Офіс Генерального прокурора повідомив позивача, що відповідно до пункту першого розділу ІІІ Правил внутрішнього службового розпорядку прокурорів Офісу Генерального прокурора, затверджених наказом Генерального прокурора 12.08.2020 №375, про свою відсутність на роботі прокурор повідомляє безпосереднього керівника у письмовій формі, засобами електронного чи телефонного зв`язку або іншими доступними способами; у разі недотримання прокурором цих вимог складається акт про його відсутність на робочому місці; позивач після завершення відпустки по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку 20.08.2022 до роботи не став, про причини своєї відсутності на робочому місці Офіс Генерального прокурора не проінформував. Таким чином, з 22.08.2022 складаються акти про відсутність позивача на робочому місці.

В частині надання відпустки з 21.11.2022, позивача проінформовано, що його заява надійшла до Офісу Генерального прокурора 21.11.2022, що суперечить вимогам п. 3 розділу Х Положення про організацію кадрової роботи в органах прокуратури України, затвердженого наказом Генерального прокурора від 10.02.2022 №25, а отже не може бути надана з зазначеної позивачем дати. Крім того, позивачем не надано документи про поважність причин відсутності на роботі, у зв`язку з чим позивачу необхідно невідкладно з`явитися до Офісу Генерального прокурора для надання пояснень про причини своєї відсутності на робочому місці. Вказаним листом позивача проінформовано, що у разі неподання підтверджуючих документів про причини своєї відсутності на робочому місці може слугувати підставою для звернення Офісу Генерального прокурора із дисциплінарною скаргою до відповідного органу, що здійснює дисциплінарне провадження.

Так, сторонами не заперечуються дати невиходу позивача на роботу: 22, 23, 26, 29, 30, 31 серпня 2022 року, 01, 02, 05, 06, 07, 08, 09, 12, 13, 14, 15, 16, 19, 20, 21, 22, 23, 26, 27, 28, 29, 30 вересня 2022 року, 03, 04, 05, 06, 07, 10, 11, 12, 13, 14, 17, 18, 19, 24, 25, 26, 27, 28, 31 жовтня 2022 року, 01, 02, 03, 04, 07, 08, 09, 10, 1 1, 14, 15, 16, 17, 18, 21, 22 листопада 2022 року, про що відповідачем складено відповідні акти.

Як вірно враховано судом першої інстанції, ОСОБА_1 не надала доказів перебування її у відпустці чи на лікарняному у спірні періоди.

Статтею 40 КЗпП України передбачено розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу у випадках прогулу (у тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин.

Разом з тим, працівник зі свого боку має довести поважність причин прогулу перед роботодавцем, і з врахуванням не тільки своїх свобод та інтересів, а й установи, де працює.

Пунктом 24 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» від 06 листопада 1992 року прогул визначено як відсутність працівника на роботі як протягом усього робочого дня, так і більше трьох годин безперервно або сумарно протягом робочого дня без поважних причин.

Відповідно до статті 10 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» у період воєнного стану не можуть бути припинені повноваження, зокрема, органів прокуратури України.

Згідно з пунктом 2 постанови Кабінету Міністрів України від 12 квітня 2022 року № 440 «Деякі питання організації роботи державних службовців та працівників державних органів у період воєнного стану» передбачено, що у період воєнного стану робота державних службовців та працівників державного органу за межами України допускається лише у разі службового відрядження, оформленого в установленому порядку.

Пунктом 3 постанови Кабінету Міністрів України від 12 квітня 2022 року № 440 передбачено, що у разі перебування державного службовця або працівника державного органу в робочий час за кордоном, крім перебування у службовому відрядженні, оформленому в установленому порядку, до них може бути застосоване дисциплінарне стягнення відповідно до закону.

Відповідно до пункту 7 частини 1 статті 43 Закону України «Про прокуратуру» прокурора може бути притягнуто до дисциплінарної відповідальності у порядку дисциплінарного провадження з таких підстав: порушення правил внутрішнього службового розпорядку.

Отже, обставини відсутності позивача на робочому місці у спірні періоди є встановленими та сторонами не заперечується.

Як убачається з матеріалів справи, запитів від ОСОБА_1 про роз`яснення щодо організації роботи в умовах воєнного стану та куди їй треба повернутися для виконання своїх службових обов`язків не надходило. Водночас, їй неодноразово повідомлялось про необхідність повернутися до робочого місця.

Заяв щодо надання дозволу на дистанційну роботу позивачем також не подавалось.

В контексті доводів апелянта про необхідність проставлення позначки «НЗ-неявка з нез`ясованих причин» у табелі обліку робочого часу, колегія суддів зазначає, що дані обставини не спростовують відсутність позивача на робочому місці.

Надалі, надаючи оцінку твердженням позивача про порушення відповідачем частини 4 статті 12 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», судом враховано наступне.

Так, за приписами частини 4 статті 12 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» у період дії воєнного стану роботодавець за заявою працівника, який виїхав за межі території України або набув статусу внутрішньо переміщеної особи, в обов`язковому порядку надає йому відпустку без збереження заробітної плати тривалістю, визначеною у заяві, але не більше 90 календарних днів, без зарахування часу перебування у відпустці до стажу роботи, що дає право на щорічну основну відпустку, передбаченого пунктом 4 частини першої статті 9 Закону України "Про відпустки".

За фактичними обставинами справи, листом від 30.08.2022 №07/1/1-53098ВИХ-22 Офіс Генерального прокурора повідомив позивача, що його заява про надання відпустки від 17.08.2022 не підлягає задоволенню.

Надалі, 21.11.2022 та 24.11.2022 позивач подав заяви про надання відпустки без збереження заробітної плати тривалістю 90 календарних днів з 21.11.2022 та з 08.12.2022 на період дії воєнного стану в Україні.

Листом від 23.11.2022 №07-23516-19 Офіс Генерального прокурора відмовив позивачу у наданні відпустки з 21.11.2022 та з 08.12.2022.

Втім, колегія суддів зауважує, що отримавши відмови відповідача 1 про надання відпустки без збереження заробітної плати за згодою сторін під час дії воєнного стану з 20.08.2022, а також з 21.11.2022 та з 08.12.2022 позивачем не вчинено жодних дій, що свідчили б про незгоду з такими відмовами.

З огляду на чітку і однозначну відповідь Офісу Генерального прокурора про відмову у наданні відпустки, легітимне очікування на таку відпустку за весь період, у позивача не могло виникнути.

Також слід зазначити, що відповідно до частини другої статті 12 Закону № 2136-ІХ передбачено, що у період дії воєнного стану роботодавець може відмовити працівнику у наданні будь-якого виду відпусток (крім відпустки у зв`язку вагітністю та пологами та відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку), якщо такий працівник залучений до виконання робіт на об`єктах критичної інфраструктури.

Так, статтею 4 Закону України «Про критичну інфраструктуру» передбачено, що захист критичної інфраструктури є складовою частиною забезпечення національної безпеки України.

Згідно положень частин 1, 4 статті 9 Закону України «Про критичну інфраструктуру» для організації ефективного забезпечення безпеки і стійкості критичної інфраструктури з урахуванням специфіки забезпечення окремих життєво важливих функцій та/або послуг визначаються сектори критичної інфраструктури.

До життєво важливих функцій та/або послуг, порушення яких призводить до негативних наслідків для національної безпеки України, належать, зокрема: правопорядок, здійснення правосуддя, тримання під вартою (пункт 13).

16 грудня 2022 року Кабінетом Міністрів України, на виконання положень Закону України «Про критичну інфраструктуру», прийнято постанову № 1384, якою перелік секторів критичної інфраструктури доповнено сектором «Правосуддя».

У зв`язку із прийняттям Закону України № 1401-VIIІ від 02.06.2016 «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» основні засади діяльності органів прокуратури закріплено у статті 131-1 Конституції України (Розділ VIII «Правосуддя»), тобто органи прокуратури інституційно є елементом загальної системи правосуддя.

Таким чином, органи прокуратури відносяться до об`єктів критичної інфраструктури, а позивач, який призначений на посаду прокурора Генеральної прокуратури України, вважається працівником, залученим до виконання робіт на об`єкті критичної інфраструктури.

За таких обставин суд висновує, що до прокурорів може бути застосовано положення частини другої статті 12 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» щодо відмови у надані відпустки.

Окрім того, слід зауважити, що у період воєнного стану одночасно із необхідністю здійснення військового супротиву Збройними Силами України важливе значення має підтримання правопорядку, а також запобігання і усунення випадків порушення прав людини. Велику роль у реалізації даного завдання відіграють органи прокуратури України. Одним із найважливіших завдань прокуратури в умовах воєнного стану є документування усіх фактів посягання на територіальну цілісність та недоторканість України, диверсій, незаконного перетину державного кордону України, планування, підготовки та розв`язання та ведення агресивної війни, інших порушень законів, що передбачені міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Введення воєнного стану в Україні не звільняє прокурорів від виконання їх службових обов`язків.

Вступаючи на службу в органи прокуратури ОСОБА_1 , у відповідності до статті 36 Закону України «Про прокуратуру», складено присягу, якою присвятила свою діяльність служінню Українському народові і Україні та урочисто присягалась: неухильно додержуватися Конституції та законів України; сумлінним виконанням своїх службових обов`язків сприяти утвердженню верховенства права, законності та правопорядку; захищати права і свободи людини і громадянина, інтереси суспільства і держави; постійно вдосконалювати свою професійну майстерність, бути принциповим, чесно, сумлінно і неупереджено виконувати свої обов`язки, з гідністю нести високе звання прокурора.

Отже, поведінка позивача у даних правовідносинах свідчить про порушення службової дисципліни, ігнорування своїх службових обов`язків та порушення правил внутрішнього службового розпорядку.

Доводи апелянта про створення штучних та незаконних обставин у вигляді відмови у наданні відпустки, для підведення позивача під дисциплінарне порушення, яке фактично ним не вчинялось, колегія суддів відхиляє як безпідставні.

Також, колегія суддів зазначає, що висновки Верховного Суду у постанові від 26 травня 2021 року по справі № 209/2805/18, на які посилається позивач, не є релевантними до спірних правовідносин, оскільки прийняті за іншого нормативного регулювання. Зокрема, предметом судової справи №209/2805/18 був обов`язок роботодавця автоматично продовжити відпустку на дні тимчасової непрацездатності, що настала під час відпустки працівника.

Однак, в межах справи №320/17643/23 відповідних обставин непрацездатності ОСОБА_1 під час перебування у відпустці, судом не встановлено.

В контексті посилань апелянта на подання заяви про переведення до Офісу Генерального прокурора невстановленої форми, колегія суддів зазначає, що дані обставини не є предметом спірних правовідносин, позаяк позивача звільнено за порушення правил внутрішнього службового розпорядку відповідно до пункту 7 частини 1 статті 43 Закону України «Про прокуратуру».

Крім того, колегія суддів звертає увагу на очевидну суперечність доводів апеляційної скарги, оскільки позивач наполягає на тому, що його слід було звільнити, але не за порушення правил внутрішнього службового розпорядку, а на підставі пункту 6 розділу ІІ Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» №113-ІХ від 19.09.2019 та пункту 9 частини 1 статті 51 Закону України «Про прокуратуру».

Поряд з цим, колегія суддів також критично оцінює посилання скаржника на легітимні очікування звільнення за приписами Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» №113-ІХ у разі ненадання йому відпустки, позаяк в даному випадку судом не вбачається причинно-наслідкового зв`язку між оскарженням незаконного звільнення ОСОБА_1 і позовними вимогами про поновлення на посаді.

У зв`язку з наведеним, твердження апелянта про те, що бездіяльність відповідача створила поважні причини, за якими позивач взагалі не повинен був бути присутнім на роботі, що виключає вчинення ним дисциплінарного проступку у вигляді прогулу, колегія суддів вбачає можливим відхилити за безпідставністю.

Разом з тим, покликання апелянта на відсутність у прокурорів, що не переведені до Офісу Генерального прокурора «реальних повноважень», передбачених статтею 131-1 Конституції України не спростовують порушення ним правил внутрішнього службового розпорядку, що виявилось у невиході на роботу, оскільки факт порушення трудової дисципліни підтверджений представленими суду доказами.

З огляду на встановлені під час розгляду справи обставини, колегія суддів доходить висновку, що Кваліфікаційно-дисциплінарна комісія належним чином з`ясувала обставини, які мали значення для прийняття рішення, навела мотиви, з яких дійшла висновку про наявність у діях позивача складу дисциплінарного проступку з посиланням на відповідні докази та обґрунтувала пропорційність застосування такого виду стягнення і його співмірність вчиненому проступку.

Беручи до уваги вищевикладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що факт вчинення позивачем дисциплінарного проступку знайшов своє підтвердження під час судового розгляду, а застосування до позивача дисциплінарного стягнення у вигляді звільнення прийнятий відповідачем у межах, на підставі та у спосіб, що визначені чинним законодавством.

Відповідно до положень частини 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

За правилами частини 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність правових підстав для задоволення адміністративного позову.

Доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків суду попередньої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права.

Решта тверджень та посилань сторін судовою колегією апеляційного суду не приймається до уваги через їх неналежність до предмету позову або непідтвердженість матеріалами справи.

Відповідно до статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

За правилами статті 316 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За таких обставин, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що підстав для скасування рішення суду першої інстанції не вбачається.

З огляду на результат апеляційного розгляду судові витрати розподілу не підлягають.

Керуючись статтями 242, 308, 315, 311, 316, 321, 322 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.

Рішення Київського окружного адміністративного суду від 16 жовтня 2024 року - залишити без змін.

Постанова суду набирає законної сили з дати її ухвалення та може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду у порядку та строки, визначені статтями 328-331 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя доповідач: В.Ю. Ключкович

Судді: О.О. Беспалов

А.Б. Парінов