Постанова від 26.02.2025 по справі 826/7432/17

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 лютого 2025 року

м. Київ

справа №826/7432/17

адміністративне провадження № К/990/42476/23

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача Стрелець Т.Г.,

суддів: Бучик А.Ю., Тацій Л.В.,

розглянувши у попередньому судовому засіданні у касаційній інстанції адміністративну справу № 160/3901/23

за позовом ОСОБА_1 до Національного банку України, Кабінету Міністрів України, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку, треті особи: Публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «ПриватБанк», Міністерство фінансів України, про визнання протиправним та скасування рішення, визнання нечинним договору, провадження у якій відкрито

за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 15 листопада 2023 року (прийняту у складі колегії суддів Чаку Є.В., Файдюка В.В., Мєзєнцева Є.І.)

УСТАНОВИВ:

ВСТУП

Під час розгляду цієї справи у касаційному порядку перед Верховним Судом постали питання про застосовність до спірних правовідносин Закону України від 13 травня 2020 року № 590-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення механізмів регулювання банківської діяльності», та норм статті 266-1 Кодексу адміністративного судочинства України.

Скаржник вважав, що вказаний Закон не міг бути поширений на спірні у цій справі правовідносини з огляду на закріплений у частині першій статті 58 Конституції України принцип незворотності дії законів у часі.

Також стверджував, що застосування вищезгаданого Закону до спірних правовідносин фактично позбавило позивача прав на судовий захист та на справедливий суд, порушило закріплені за ним у національному законодавстві та міжнародних договорах України гарантії непорушності права власності на акції у банку та пов`язані з цим майнові та корпоративні права.

Верховний Суд вважає, що за темпоральним критерієм законодавець застосував принцип прямої дії положень Закону України від 13 травня 2020 року № 590-IX у часі. Тому перехід до нового правового регулювання згідно із цим Законом здійснюється негайно з дня набрання ним чинності 23 травня 2020 року, а раніше прийняті законодавчі акти не застосовуються в частинах, що йому суперечать.

Отже розгляд справ такої категорії повинен здійснюватися з урахуванням особливостей провадження, визначених статтею 266-1 Кодексу адміністративного судочинства України та пунктом 6 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 13 травня 2020 року № 590-IX, який містить імперативні норми щодо закриття провадження у справі за наявності передбачених ним підстав.

Особливості правового регулювання відносин щодо виведення з ринку неплатоспроможного банку встановлюють, що єдиним способом судового захисту прав акціонера такого банку є вимога про відшкодування шкоди у грошовій формі, яка в адміністративному судочинстві повинна бути заявлена разом з вимогою про визнання протиправним (незаконним) та скасування індивідуального акта/рішення, передбаченого у частині першій статті 266-1 Кодексу адміністративного судочинства України.

Такі обмеження у способі судового захисту акціонера банку у правовідносинах, пов`язаних з виведенням банку з ринку за участю держави було доступним, чітким і передбачуваним для позивача, відповідало критерію законності в розумінні статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод й жодним чином не обмежує право на судовий захист (статті 55 Конституції України) та на справедливий суд (стаття 6 Конвенції), оскільки передбачає наявність гарантій для акціонерів у разі завдання їм збитків отримати відповідне відшкодування у порядку, встановленому законом. Тобто застосовані відносно позивача обмеження є пропорційними зазначеній у законі легітимній меті.

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Національного банку України, Кабінету Міністрів України, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку, треті особи: Публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «ПриватБанк», Міністерство фінансів України, у якому просив визнати протиправними та скасувати:

- рішення Правління Національного банку України № 498-рш/БТ від 18 грудня 2016 року про віднесення ПАТ КБ «ПриватБанк» до категорії неплатоспроможних;

- рішення Правління Національного банку України від 18 грудня 2016 року № 499-рш/БТ про затвердження пропозиції Національного банку України про участь держави у виведенні неплатоспроможного банку з ринку;

- постанови Кабінету Міністрів України від 18 грудня 2016 року № 961 «Деякі питання забезпечення стабільності фінансової системи» зі змінами;

- рішення виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 18 грудня 2016 року № 2859 «Про запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ КБ «ПриватБанк» та делегування повноважень тимчасового адміністратора банку»;

- рішення виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 19 грудня 2016 року № 2864 «Про збільшення статутного капіталу та приватне розміщення акцій ПАТ КБ «ПриватБанк»;

- рішення виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 19 грудня 2016 року № 2886 «Про визнання нікчемними правочинів щодо обтяження грошових зобов`язань ПАТ КБ «ПриватБанк» перед пов`язаними особами»;

- рішення виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 20 грудня 2016 року № 2887 «Про погодження умов придбання акцій додаткової емісії неплатоспроможного банку ПАТ КБ «ПриватБанк»;

- рішення виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 20 грудня 2016 року № 2894 «Про припинення повноважень членів правління та ради ПАТ КБ «ПриватБанк»;

- рішення Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 19 грудня 2016 року «Щодо реєстрації випуску та проспекту емісії акцій ПАТ КБ «ПриватБанк»;

- рішення Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 20 грудня 2016 року «Щодо реєстрації звіту про результати приватного розміщення акцій ПАТ КБ «ПриватБанк»;

- рішення Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 28 грудня 2016 року «Щодо реєстрації випуску та проспекту емісії акцій ПАТ КБ «ПриватБанк»;

- визнання нечинним з моменту укладення Договору купівлі-продажу акцій банку № БВ-744/16/13010-05/131 від 21 грудня 2016 року.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Окружний адміністративний суд міста Києва рішенням від 18 квітня 2019 року позов задовольнив у повному обсязі.

Це рішення оскаржене до суду апеляційної інстанції за скаргами Національного банку України, Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку, Кабінету Міністрів України, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «ПриватБанк» та Міністерства фінансів України.

Під час апеляційного перегляду цієї справи НБУ, КМУ, ФГВФО, ПАТ «КБ «ПриватБанк» та Мінфін подали клопотання про закриття провадження у справі.

Шостий апеляційний адміністративний суд постановою від 15 листопада 2023 року вищезгадане клопотання задовольнив, рішення суду першої інстанції скасував, а провадження у справі закрив.

Приймаючи зазначену постанову, суд апеляційної інстанції виходив з того, що станом на момент звернення позивача до суду з цим позовом у процедурі виведення ПАТ «КБ «Приватбанк» з ринку як неплатоспроможного було здійснено продаж 100 відсотків акцій вказаного Банку інвестору, а саме - державі в особі Мінфіну в порядку статті 41-1 Закону «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Тобто всі процедури, обумовлені підготовкою і передачею вказаного Банку новому акціонеру (державі) та відновленням його платоспроможності, були завершені.

Апеляційний суд врахував, що на час прийняття відповідачами оскаржених рішень та вчинення оспорюваного правочину нормами матеріального права, закріпленими у частині шостій статті 41 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», вже було обмежено права колишніх власників (акціонерів) неплатоспроможного банку щодо можливості повернення їм акцій неплатоспроможного банку та на відшкодування попереднім власникам збитків інвестором, яким у спірному випадку виступила держава, з підстав недійсності, скасування або визнання протиправними будь-яких рішень, правочинів або інших дій, вчинених у процедурі виведення неплатоспроможного банку з ринку.

Суд також підкреслив, що правове регулювання у сфері відносин, у яких у справі, яка розглядається, виник спір, прийнято Україною з метою адаптації законодавства до корпоративного та банківського права Європейського Союзу відповідно до зобов`язань за міжнародними договорами України, яке узгоджується зі статтею 85 Директиви Європейського Парламенту і Ради (ЄС) 2014/59/ЄС від 15 травня 2014 року «Про основні положення щодо фінансового оздоровлення та виведення з ринку неплатоспроможних банків та інвестиційних фірм» (далі Директива 2014/59/ЄС) та має певні особливості процедури застосування в національному праві, що допускається цими міжнародними договорами.

Зокрема, Суд зауважив, що відповідно до вказаної статті Директиви 2014/59/ЄС скасування рішення відповідного органу не повинне впливати на подальші акти чи правочини, які базувалися на такому рішенні; способи захисту від помилкового рішення чи дії обмежуються компенсацією майнових втрат позивача. Зазначений підхід базується на тому, що у процедурі виведення банку з ринку відбуваються настільки радикальні зміни як у структурі статутного капіталу, так і в майні банку (в тому числі внаслідок його докапіталізації), що навіть у разі порушення закону під час таких процедур повернення постраждалих осіб у попередній стан є неможливим, унаслідок чого як спосіб захисту порушених майнових прав може застосовуватися лише відшкодування збитків.

Застосувавши до спірних у цій справі правовідносин норми частини шостої статті 41 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», які обмежують способи захисту прав попереднього власника акцій неплатоспроможного банку, й у подальшому були конкретизовані у статті 266-1 Кодексу адміністративного судочинства України, яка включена до цього Кодексу на підставі підпункту 6 пункту 3 розділу І Закону України від 13 травня 2020 року № 590-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення механізмів регулювання банківської діяльності», апеляційний суд виснував, що законодавець встановив чітко окреслені межі захисту суб`єктивного права учасника банку, імперативно визначивши, які способи захисту можуть бути застосовані у разі порушення права особи під час процедури виведення з ринку неплатоспроможного банку, а які способи захисту не можуть бути застосовані.

На думку суду, провадження у цій справі за позовними вимогами про визнання протиправними та скасування рішень Правління НБУ, виконавчої дирекції Фонду, постанови КМУ про віднесення ПАТ «КБ «Приватбанк» до категорії неплатоспроможних, виведення Банку з ринку, запровадження тимчасової адміністрації у Банку, а також погодження умов придбання акцій не здатне поновити прав позивача як колишнього учасника (акціонера) Банку, оскільки як з огляду на правову природу спірних правовідносин, так і в силу частини шостої статті 41 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» відновлення становища, яке існувало до прийняття оскаржуваних рішень та вчинення оспорюваних правочинів у процедурі виведення неплатоспроможного банку з ринку, як наслідок недійсності правочинів не є можливим незалежно від встановлення/не встановлення судом певних порушень при вчиненні таких правочинів. Єдиним ефективним способом захисту позивача може бути відшкодування йому у грошовій формі завданої шкоди.

Проаналізувавши норми Закону України від 13 травня 2020 року № 590-IX апеляційний суд вважав, що з його прийняттям не було змінено матеріально-правове регулювання в частині способів захисту прав особи, яка постраждала внаслідок порушень закону у процедурі виведення банку з ринку (відновлення його платоспроможності). Констатував, що як на момент виникнення спірних у цій справі правовідносин (грудень 2016 року), так і на час прийняття оскарженої постанови суду апеляційної інстанції, єдиним способом захисту від таких порушень є стягнення збитків.

Проте суди попередніх інстанцій встановили, що позивач, покликаючись на порушення відповідачами порядку виведення неплатоспроможного банку з ринку за участю держави, вважав, що оскаржені у цій справі акти (правочини) та дії відповідачів призвели до протиправного позбавлення його прав на вільне володіння, користування та розпорядження власним майном, а саме - акціями ПАТ КБ «ПриватБанк». На думку апеляційного суду, саме ці права позивач вважав порушеними і за їх захистом звернувся до суду, а вимоги поданого у цій справі позову фактично мали на меті відновити майнові права ОСОБА_1 на такі акції, поновити його попереднє становище як акціонера істотної участі та правомочності щодо управління Банком, тобто повернути спірні правовідносини у той стан, який існував до прийняття оспорених у цій справі актів та укладення договору купівлі-продажу акцій ПАТ КБ «ПриватБанк».

Враховуючи мету звернення позивача з цим позовом, суд апеляційної інстанції вважав, що його задоволення не здатне відновити право приватної власності позивача на майно, а саме - право власності на акції ПАТ КБ «ПриватБанк», та суперечитиме приписам пункту 3 частини дев`ятої статті 266-1 Кодексу адміністративного судочинства України.

З огляду на особливості правового регулювання судової процедури розгляду спорів, пов`язаних із виведенням неплатоспроможного банку з ринку, апеляційний суд у підсумку вирішив, що у цьому конкретному випадку наявні підстави для закриття провадження у справі в повному обсязі на підставі пункту 6 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 13 травня 2020 року № 590-IX, відповідно до якого провадження в адміністративних справах, визначених частиною першою статті 266-1 КАС України, в яких предметом спору є вимоги, що не відповідають нормам частин сьомої-десятої статті 266-1 КАС України, і судовий розгляд яких станом на день набрання чинності цим Законом не завершений у судах першої, апеляційної інстанцій шляхом постановлення рішення (ухвали, постанови), підлягають закриттю у відповідній частині судом, який розглядає справу.

При цьому апеляційний суд зауважив, що приписи вищезгаданих норм мають імперативний характер й пряму дію в часі, не тягнуть відмову у задоволенні позову та не позбавляють позивача ефективного способу захисту його прав і законних інтересів у визначений законом спосіб шляхом звернення до суду з позовом про відшкодування у грошовій формі завданої шкоди.

Щодо темпорального аспекту дії норм пункту 6 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 13 травня 2020 року № 590-IX суд апеляційної інстанції виснував застосовність вказаних положень до спірних у цій справі правовідносин, звернувши увагу на приписи частини третьої статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України, частини першої статті 58 Конституції України, юридичні позиції Конституційного Суду України з цього питання, а також на судову правозастосовчу практику Верховного Суду.

З цього приводу апеляційний суд в оскарженій постанові виокремив, що у пункті 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 13 травня 2020 року № 590-IX вказано, що законодавчі та інші нормативно-правові акти, прийняті до дня набрання чинності цим Законом, застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону. У зв`язку з цим суд вказав, що за темпоральним критерієм законодавець застосував принцип прямої дії положень вищезгаданого Закону у часі, відповідно до якого перехід до регулювання відносин згідно із цим Законом здійснюється негайно з дня набрання ним чинності 23 травня 2020 року, а раніше прийняті законодавчі акти не застосовуються в частинах, що суперечать цьому Закону.

У підсумку суд констатував, що зазначена спеціальна норма, яка передбачає закриття провадження у справі, є процесуальною та оперативною, й виходячи з дії нормативних актів у часі встановлює, яку процесуальну дію має вчинити суд у разі, якщо позивач обрав неналежний спосіб захисту у процедурі виведення банку з ринку. За позицією суду, ця норма має застосовуватися разом з відповідною нормою закону як цілісний регулятор на час учинення відповідної процесуальної дії, а не на час виникнення спірних правовідносин (чи на час звернення позивача до суду).

Поряд із цим суд апеляційної інстанції звернув увагу й на висновки Великої Палати Верховного Суду щодо застосування норм права, викладені у постанові від 15 червня 2020 року у справі № 826/20221/16, у пункті 84 якої зазначено, що рішення про погодження умов придбання акцій додаткової емісії неплатоспроможного банку та рішення про погодження умов продажу неплатоспроможного банку не створюють для позивачів (пов`язаних з банком осіб) правових наслідків, оскільки такі наслідки можуть виникнути лише в разі укладання відповідних договорів.

Щодо позовних вимог про визнання протиправними рішення виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб щодо запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ КБ «ПриватБанк» та делегування повноважень тимчасового адміністратора банку», про збільшення статутного капіталу та приватне розміщення акцій ПАТ КБ «ПриватБанк», про визнання нікчемними правочинів щодо обтяження грошових зобов`язань ПАТ КБ «ПриватБанк» перед пов`язаними особами», про погодження умов придбання акцій додаткової емісії неплатоспроможного банку ПАТ КБ «ПриватБанк», про припинення повноважень членів правління та ради ПАТ КБ «ПриватБанк», суд зазначив, що ці рішення є обов`язковими лише для працівників банку, тобто є внутрішніми документами банку.

Поряд із цим апеляційний суд, покликаючись на правову позицію Великої Палати Верховного Суду, наведену у постановах від 11 квітня та 16 травня 2018 року у справах № 910/12294/16, 910/24198/16, 910/17448/16 відповідно, зауважив, що якщо у справі, учасником якої є Фонд та/або його уповноважена особа, суд установить, що оскаржуваний позивачем акт є внутрішнім документом банку, який не створює жодних обов`язків для третіх осіб (у тому числі й контрагентів банку) і не спричиняє порушення будь-яких прав, сфера його застосування обмежується внутрішніми відносинами відповідного банку, то з огляду на правову природу такого акта він не може бути предметом судового розгляду.

За позицією суду апеляційної інстанції, провадження у справі в частині позовних вимог, спрямованих до Фонду, не направлене на поновлення (і не здатне поновити) прав позивача незалежно від юрисдикції суду.

Що ж до позовних вимог про визнання протиправними рішення Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку щодо реєстрації випуску та проспекту емісії акцій ПАТ КБ «ПриватБанк», щодо реєстрації звіту про результати приватного розміщення акцій ПАТ КБ «ПриватБанк», щодо реєстрації випуску та проспекту емісії акцій ПАТ КБ «ПриватБанк», колегія суддів зазначає, що такі рішення не породжують для позивача ніяких прав та обов`язків, оскільки він не є учасником (суб`єктом) правовідносин, у межах яких такі акти були прийняті.

А щодо позовної вимоги про визнання нечинним з моменту укладення Договору купівлі-продажу акцій банку № БВ-744/16/13010-05/131 від 21 грудня 2016 року, суд зазначив, що такий правочин не є адміністративним, як помилково вважав суд першої інстанції, позаяк спрямований на продаж належних, зокрема, позивачу акцій ПАТ КБ «ПриватБанк» державі та особі уповноваженого органу, тобто за правовою природою є договором купівлі-продажу.

Зазначений договір апеляційний суд відніс до цивільно-правового договору купівлі-продажу, спрямованого на передання права власності на акції, у якому покупцем виступає держава в особі Міністерства фінансів України та діє як інвестор, а не як суб`єкт владних повноважень. Участь у цьому договорі держави як сторони договору - покупця не змінює цивільно-правової природи договору купівлі-продажу.

Зважаючи на те, що відносини позивача з банком щодо купівлі-продажу акцій банку та облік прав власності на них є корпоративними, суд дійшов висновку, що цей спір належить розглядати в порядку господарського судочинства. При цьому покликався на аналогічний висновок щодо застосування норм права, викладений Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 15 червня 2020 року у справі № 826/20221/16.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

15 грудня 2023 року до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 .

У касаційній скарзі позивач, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 15 листопада 2023 року та залишити в силі рішення окружного адміністративного суду міста Києва від 18 квітня 2019 року.

За результатом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 15 грудня 2023 року, сформовано колегію суддів у складі: головуючої судді Стрелець Т.Г., суддів Бучик А.Ю. і Тацій Л.В.

Ухвалою Верховного Суду від 22 січня 2024 року відкрито касаційне провадження за цією скаргою.

Касаційне провадження відкрите на підставі пунктів 1 та 2 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України.

Касаційне провадження за пунктом 1 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України відкрите Судом на підставі доводів касаційної скарги про те, що судом апеляційної інстанції під час апеляційного перегляду цієї справи не врахований висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду від 17 червня 2020 року у справі № 826/11415/16.

Обґрунтовуючи підстави для відкриття касаційного провадження у справі відповідно до пункту 2 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України, скаржник наводить мотиви щодо необхідності відступу від висновку стосовно застосування норм права у подібних правовідносинах, що викладений у постанові Верховного Суду від 15 червня 2020 року у справі № 826/20221/16, та застосований судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.

На думку скаржника, суд не надав жодної оцінки ключовим обставинам справи та висновкам суду першої інстанції по суті спору, насамперед в частині обсягу капіталу ПАТ КБ «ПриватБанк» як передумови для віднесення його до категорії неплатоспроможних, а також щодо порушення у зв`язку з цим процедури виведення Банку з ринку шляхом його націоналізації з огляду на відсутність фактичних та юридичних підстав для ініціювання такої процедури.

У касаційній скарзі висловлюється незгода з висновками суду апеляційної інстанції про те, що вимоги про визнання протиправними рішень НБУ, виконавчої дирекції ФГВФО щодо запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ КБ «ПриватБанк» та делегування повноважень тимчасового адміністратора Банку, про збільшення статутного капіталу Банку та приватне розміщення акцій Банку, про визнання нікчемними правочинів щодо обтяження грошових зобов`язань Банку перед пов`язаними особами, про погодження умов придбання акцій додаткової емісії неплатоспроможного Банку, про припинення повноважень членів правління та ради ПАТ КБ «ПриватБанк» є внутрішніми документами банку і обов`язкові лише для його працівників, не впливають на чиї-небудь права та не створюють ні для кого жодних обов`язків, а сфера застосування вказаних актів обмежується внутрішніми відносинами банку, у зв`язку з чим та з урахуванням правової природи таких актів вони не можуть бути предметом судового розгляду.

Заперечуючи такі висновки суду, скаржник наполягає на тому, що усі вищезгадані акти належать до публічно - правових та є невід`ємною складовою процесу націоналізації ПАТ КБ «ПриватБанк», а їх реалізація зумовила вплив на права та обов`язки значного кола осіб, у зв`язку з чим їх можливо оскаржити у судовому порядку.

Окрім цього, у касаційній скарзі стверджується про нерелевантність спірним у цій справі правовідносинам застосованих судом апеляційної інстанції висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постановах, прийнятих у справах № 826/20221/16, № 910/12294/16 та № 910/17448/16, оскільки на відміну від зазначених справ у справі, яка розглядається, позивач як власник значного пакету акцій оскаржує процедуру націоналізації Банку в цілому та всі її невід`ємні складові.

Позивач також вважає, що оскаржений у цій справі договір купівлі - продажу акцій неплатоспроможного банку є правочином, вчиненим у процесі виконання відповідачами публічно - владних управлінських повноважень, передбачених законом (статтею 41 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»), а стороною (покупцем) у вказаному договорі є держава в особі Міністерства фінансів України, що дозволяє стверджувати про наявність у такому випадку саме публічно - правових правовідносин.

ОСОБА_1 вважає, що взяті до уваги у оскарженій постанові апеляційного суду висновки щодо застосування норм права, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду у постанові, прийнятій у справі № 826/20221/16, за своєю юридичною силою не можуть бути вищі за матеріальні норми закону, на підставі яких укладався вищезазначений договір. До того ж скаржник відмічає, що у справі № 826/20221/16 подібний договір оскаржувався лише в частині акцій позивачів, а не у цілому, як це є у справі, яка розглядається. Підкреслює, що адміністративні суди розглядають значну кількість справ, пов`язаних з процедурою ліквідації банків, тоді як справи, предмет спору яких стосується виведення неплатоспроможного банку за участю держави є різновидом такої категорії спорів (наводить як приклад справу щодо ЗлатаБанку).

Помилковими вважає скаржник й наведені судом апеляційної інстанції мотиви про те, що вирішення заявлених у цій справи вимог не призведе до відновлення порушених прав позивача, оскільки предметом доказування у справі охоплюються обставини про те, чи дійсно Банк був неплатоспроможним й чи були наявні фактичні та юридичні підстави для його націоналізації, що впливає на значну кількість прав/обов`язків позивача та на його ділову репутацію. При цьому вказує, що закон, у тому числі й ті норми, які були застосовані апеляційним судом, прямо пов`язують можливість відшкодування шкоди як єдиний можливий спосіб захисту прав у спірних правовідносинах з незаконністю/протиправністю актів, прийнятих (виданих) у межах процедури виведення з ринку неплатоспроможного банку. А тому, на думку позивача, позиція суду про те, що вимоги поданого у цій справі позову про визнання протиправними та скасування саме таких актів, які згадані вище, є неналежним способом захисту прав позивача.

Стосовно ж закриття апеляційним судом провадження у справі, яка розглядається, на підставі пункту 6 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 13 травня 2020 року № 590-IX, то з цього приводу у касаційній скарзі висловлюється позиція про те, що положення згаданого Закону (норми пунктів 5 та 6 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення») вступають у колізію з актами вищої юридичної сили, зокрема, Конституції України та Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод як чинного і ратифікованого Україною міжнародного договору.

У цьому блоці аргументів наведені мотиви про те, що суд апеляційної інстанції, всупереч приписам частини першої статті 58 Конституції України, допустив зворотну дію Закону України від 13 травня 2020 року № 590-IX у часі, поширивши його на правовідносини, які розпочались до прийняття і набрання чинності вказаним актом законодавства (до 23 травня 2020 року).

За доводами касаційної скарги, суд апеляційної інстанції повинен був врахувати невідповідність норм вищезазначеного Закону Конституції України, зокрема частині першій її статті 58, й у порядку, встановленому статтею 7 Кодексу адміністративного судочинства України, застосувати норми Основного Закону України як норми прямої дії.

На підтримку таких доводів скаржник покликається на висновки Великої Палати Верховного Суду щодо застосування норм права, викладені у постанові від 12 вересня 2018 року у справі № 478/2192/13-ц, відповідно до яких зміна законодавства після відкриття провадження у справі не тягне за собою можливості закриття такого провадження.

Акцентує увагу й на правовій позиції Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду про неприпустимість застосування Закону України від 13 травня 2020 року № 590-IX до правовідносин, пов`язаних із оскарженням відповідної постанови НБУ про віднесення банку до категорії неплатоспроможних (постанова від 17 червня 2020 року у справі № 826/11415/16). Висловлює переконання у тому, що суд апеляційної інстанції в силу приписів частини п`ятої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України повинен був врахувати такі висновки щодо застосування норм права при виборі і застосуванні норми права до спірних у справі, що розглядається, правовідносин.

Позивач додатково обґрунтовує свою позицію щодо незастосовності пунктів 5 та 6 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 13 травня 2020 року № 590-IX й покликанням на практику ЄСПЛ, відповідно до якої застосування до правовідносин законодавства, набрання чинності яким або зміна якого відбулись у часі пізніше ніж виникли відповідні правовідносини, становить порушення права особи на справедливий судовий розгляд, передбачений статтею 6 Конвенції.

Насамкінець скаржник зазначає, що вищенаведений Закон обмежує право позивача на судовий захист, гарантоване статтею 55 Конституції України та статтею 6 Конвенції, порушує їх та їм суперечить, унеможливлюючи тим самим захист майнових прав позивача як власника акцій, зумовлює неможливість відновлення та реалізації таких прав відповідно до статті Конституції України.

Повторюючи доводи щодо неможливості застосування Закону України від 13 травня 2020 року № 590-IX з огляду на темпоральні межі його дії та незворотність дії у часі, скаржник також зауважує, що передбачені ним підставі для закриття провадження у справі (його припинення) не передбачені статтями 238 та 240 Кодексу адміністративного судочинства України. Тому позивач стверджує, що скасування рішення суду першої інстанції та закриття провадження у справі не охоплювалось межами апеляційного перегляду справи, за які вийшов апеляційний суд, порушивши норми процесуального права.

02 лютого 202 року до Верховного Суду від Міністерства фінансів України надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому наводяться заперечення щодо доводів касаційної скарги та зазначається про її необґрунтованість і відсутність підстав для задоволення.

В обґрунтуванні такої позиції Міністерство фінансів України наводить аргументи про те, що оскаржені позивачем акти Правління НБУ, виконавчої дирекції ФГВФО, та НКЦПФР є внутрішніми документами банку та вказаних органів, які не створюють жодних обов`язків для третіх осіб і не спричиняють порушення будь-яких прав позивача, оскільки сфера їх застосування обмежується внутрішніми відносинами відповідних органів. Тому, на думку Мінфіну, правова природа таких актів унеможливлює їх судове оскарження у суді будь-якої юрисдикції.

А стосовно вимог позову про визнання нечинним з моменту укладення договору купівлі-продажу акцій банку, то Міністерство зазначає, що такий договір не є адміністративним, а отже неведені вимоги позивача не підлягають розгляду за правилами адміністративного судочинства, що узгоджується з висновком Великої Палати Верховного Суду, сформованим у справі № 826/20221/16, який підлягав застосуванню та правильно врахований судом апеляційної інстанції під час апеляційного перегляду справи та прийняття оскарженої постанови.

Міністерство фінансів України підтримує та вважає правильними висновки суду апеляційної інстанції щодо наявності у цьому випадку підстав для закриття провадження у справі, передбачених пунктом 6 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 13 травня 2020 року № 590-IX.

05 лютого 2024 від Національного банку України до Верховного Суду надійшов відзив на зазначену касаційну скаргу.

НБУ заперечує проти задоволення касаційної скарги, вважає оскаржену постанову суду апеляційної інстанції законною та обґрунтованою і такою, що прийнята з правильним застосуванням норм матеріального та дотриманням норм процесуального права, у зв`язку з чим просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а постанову апеляційного суду - без змін.

Національний банк України повністю підтримує викладені у постанові суду апеляційної інстанції висновки про те, що частина оскаржених у цій справі актів Фонду належить до внутрішніх документів банку і не породжує для позивача жодних обов`язків й не впливає на його права, не може їх порушувати та не здатне поновити майнові права на акції, за захистом яких ОСОБА_1 звернувся до суду, у зв`язку з чим такий спір не може бути розглянуто за правилами будь-якого судочинства.

Вважає правильними висновки апеляційного суду й про те, що заявлені у цій справі позовні вимоги до НКЦПФР також не можуть бути розглянуті по суті, оскільки Національною комісією прийняті рішення у правовідносинах, учасником яких ОСОБА_1 не являється, і якими його права, обов`язки та охоронювані законом інтереси не зачіпаються.

Погоджується НБУ й з тим, що оскаржений позивачем договір купівлі - продажу акцій банку не є адміністративним й належить до цивільно - правових правочинів, у зв`язку спір щодо визнання його нечинним з моменту укладення є корпоративним та з огляду на суб`єктний склад учасників таких правовідносин, їх характер та зміст, підлягає розгляду господарським судом.

У відзиві на касаційну скаргу НБУ наголошує й на обґрунтованості висновків апеляційного суду щодо наявності підстав для закриття провадження у цій справі у повному обсязі за усіма позовними вимогами відповідно до пункту 6 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 13 травня 2020 року № 590-IX, оскільки мета позову та наведені у ньому підстави та їх обґрунтування (відновлення майнових прав позивача на акції банку як колишнього їх власника) вказують на невідповідність заявлених ОСОБА_1 вимог нормам частин сьомої - десятої статті 266-1 Кодексу адміністративного судочинства України.

Тому Національний банк України переконаний у тому, що провадження у цій справі підлягало закриттю на підставі пункту 6 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 13 травня 2020 року № 590-IX, статті 266-1 Кодексу адміністративного судочинства України та з урахуванням висновків Великої Палати Верховного Суду щодо застосування норм права, викладених у постанові від 15 лютого 2023 року у справі № 910/18214/19 у правовідносинах, які є подібними до тих, у яких виник спір у справі, що розглядається.

Щодо покликань касаційної скарги на незастосування судом апеляційної інстанції правових позицій Верховного Суду, наведених у постанові від 17 червня 2020 року у справі № 826/11415/16, НБУ зазначає, що такі не є релевантними відносно справи, яка розглядається.

З цього приводу Національний банк України відзначає, що у справі, яка розглядається, на відміну від вищезгаданої постанови Верховного Суду, не вирішувалось питання про застосування наслідків пропуску строку звернення до адміністративного суду, встановлених частиною другою статті 266-1 Кодексу адміністративного судочинства України, якою цей Кодекс було доповнено відповідно до Закону України від 13 травня 2020 року № 590-IX. При цьому висновок щодо застосування норм вказаного акту законодавства у світлі темпоральних меж його дії саме у подібних правовідносинах викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 лютого 2023 року у справі № 910/18214/19, яка й підлягала врахуванню під час розгляду цієї справи.

До того ж НБУ підкреслює, що у справі № 826/11415/16 не вирішувалось питання ефективності способу захисту майнових прав колишнього акціонера ПАТ «КБ «ПриватБанк» й вказане провадження не було пов`язане з оскарженням процедури виведення цього Банку з ринку за участю держави як неплатоспроможного.

З покликанням на висновки щодо застосування норм права, відображені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 лютого 2023 року у справі № 910/18214/19 та від 15 червня 2020 року № 826/20221/16, НБУ наводить аргументи про те, що договір купівлі - продажу акцій ПАТ «КБ «ПриватБанк» правильно визнаний судом апеляційної інстанції саме як цивільно - правовий, а спір щодо його оскарження, який виник між колишнім акціонером банку та покупцем (державою в особі Мінфіну), є корпоративним й повинен вирішуватися в судах господарської юрисдикції.

За доводами НБУ касаційна скарга не містить належного обґрунтування вимог про відступ від висновків щодо застосування норм права, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 червня 2020 року № 826/20221/16, оскільки аргументи скаржника в цій частині фактично зводяться до незгоди з таким судовим рішенням й не містять покликань на суперечливість, неповноту, невизначеність та неефективність таких висновків у розрізі критеріїв для відступу, наведених у пункті 22 ухвали Великої Палати Верховного Суду від 15 листопада 2023 року у справі № 910/14489/20, при тому, що висновки стосовно приналежності аналогічних вимог до господарської юрисдикції є послідовними.

Не погоджуючись із твердженнями скаржника про те, що апеляційний суд необґрунтовано не надавав оцінку рішенню суду першої інстанції по суті спору, НБУ акцентує увагу на тому, що у справі, яка розглядається, провадження у справі в цілому закрите на підставі пункту 6 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 13 травня 2020 року № 590-IX, у якому наведені конкретні умови та обставини для застосування такого процесуального наслідку.

У продовження своїх доводів, покликається на неодноразово викладені правові позиції (пункт 4.16 постанови Верховного Суду від 27 травня 2020 року у справі № 916/1126/19, постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2018 року у справі № 910/14144/17 (пункт 33) та від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 55)) про те, що закриття провадження у справі - це форма закінчення розгляду справи без прийняття судового рішення у зв`язку з виявленням після відкриття провадження у справі обставин, з якими закон пов`язує неможливість судового розгляду справи.

З огляду на це НБУ вважає, що апеляційний суд обґрунтовано не надав оцінки рішенню суду першої інстанції по суті спору, що не становить порушення норм процесуального права.

Вищевказане, на думку Національного банку України, вказує на те, що перегляд рішення суду першої інстанції по суті спору апеляційним судом не здійснювався, а це унеможливлює перегляд цього ж рішення по суті й судом касаційної інстанції, у зв`язку з чим не можуть бути розглянуті й доводи та вимоги касаційної скарги в цій частині.

05 лютого 2024 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від Акціонерного товариства «Комерційний банк «ПриватБанк».

Банк вважає, що суд апеляційної інстанції повно встановив усі обставини справи, правильно застосував норми матеріального та дотримався вимог норм процесуального права, прийняв належним чином мотивовану постанову, а викладені у ній висновки є обґрунтованими, у зв`язку з чим таке судове рішення скасуванню не підлягає.

Верховний Суд, уважно ознайомившись зі змістом відзиву АТ «КБ «ПриватБанк» на касаційну скаргу ОСОБА_1 , встановив, що доводи Банку загалом збігаються з аргументами, викладеними у відзиві Національного банку України на цю ж касаційну скаргу. Тому, з метою процесуальної економії та уникнення надмірного перевантаження обсягу постанови суду касаційної інстанції, повторення по суті однакових аргументів учасників справи, Верховний Суд не здійснює детального опису наведених у відзиві Банку доводів, які вже викладені іншими учасниками справи, а концентрує увагу на тих позиціях відзиву, які є відмінними від позицій інших учасників справи, однак підкреслює, що у межах розгляду справи у касаційному порядку Судом буде надана належна оцінка усіх аргументів кожного учасника.

Так, АТ «КБ «ПриватБанк», з-поміж іншого, зазначає, що Закон України від 13 травня 2020 року № 590-IX вніс зміни у законодавство з питань, які стосуються механізмів регулювання банківської діяльності, зокрема щодо оскарження індивідуальних актів НБУ, ФГВФО, Мінфіну, НКЦПФР, КМУ, прийнятих у межах процедури виведення з ринку неплатоспроможного банку.

Покликаючись на приписи частини третьої статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України Банк вважає, що під час розгляду цієї справи до застосуванню підлягали усі положення вищезгаданого Закону, включно із тими, які встановлювали особливості судового оскарження актів (рішень, постанов тощо) органів, визначених у статті 266-1 цього ж Кодексу, а також підстави для закриття провадження у справах, розгляд яких станом на день набрання ним чинності не був завершений шляхом постановлення остаточного судового рішення.

Отже, за позицією Банку, суду апеляційної інстанції насамперед належало визначити, чи належала справа, яка розглядається, до категорій адміністративних справ, передбачених статтею 266-1 Кодексу адміністративного судочинства України, та чи відповідають заявлені у цій справі вимоги нормам частин сьомої - десятої вказаної статті цього Кодексу.

Банк переконаний, що суд апеляційної інстанції, з огляду на предмет спору у цій справі та мету його подання, наведені в обґрунтуванні його підстав аргументи, зміст, предмет регулювання та правову природу оскаржених актів, характер спірних правовідносин, дійшов правильного висновку про належність цієї справи до категорії адміністративних справ, передбачених статтею 266-1 Кодексу адміністративного судочинства України, та обґрунтовано констатував, що заявлені ОСОБА_1 вимоги не відповідають вимогам частин сьомої - десятої вказаної статті.

Спростовує доводи касаційної скарги щодо незастосовності до спірних у цій справі правовідносин норм частини шостої статті 41 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» та Закону України від 13 травня 2020 року № 590-IX покликанням на висновки щодо застосування цих же норм права у подібних правовідносинах, що містяться у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 лютого 2023 року у справі № 910/18214/19, яка застосувала їх як релевантні у подібній справі.

Разом з цим стверджує, що такі висновки Великої Палати Верховного Суду повністю спростовують доводи касаційної скарги про нібито неконституційність вищевказаних актів законодавства, порушення судом апеляційної інстанції закріплених у Конституції України правил дії законів у часі та права позивача на судовий захист та на справедливий суд.

У якості додаткового спростування аргументів ОСОБА_1 про неконституційність Закону України від 13 травня 2020 року № 590-IX АТ «КБ «ПриватБанк» наводить аргументи про те, що конституційне провадження у справі № 19-уп/2023 за конституційним поданням 64 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих приписів Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення механізмів регулювання банківської діяльності» від 13 травня 2020 року № 590-IX та цього закону в цілому, окремих приписів Цивільного кодексу України, Кримінального процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України, Цивільного процесуального кодексу України, Господарського процесуального кодексу України, законів України «Про Національний банк України», «Про банки і банківську діяльність», «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», «Про виконавче провадження» зі змінами, унесеними Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення механізмів регулювання банківської діяльності» від 13 травня 2020 року № 590-IX - закрите ухвалою Великої Палати Конституційного Суду України від 23 листопада 2023 року.

У касаційній скарзі позивача, на думку Банку, безпідставно стверджується про наявність підстав для відступу від висновків щодо застосування норм права, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 червня 2020 року № 826/20221/16. У цій частині заперечень проти доводів скаржника Банк наводить покликання на численну практику Верховного Суду щодо критеріїв для відступу від раніше висловлених правових позицій Верховного Суду (наприклад постанова Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2023 року у справі № 373/626/17 та інші) й зазначає, що касаційна скарга не містить жодного змістовного аргументу, який би відповідав таким критеріям і вказував не необхідність відступу.

12 лютого 2025 року до верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу Кабінету Міністрів України.

Кабінет Міністрів України, покликаючись на аналогічні вищевикладеним у відзивах Мінфіну, НБУ та АТ «КБ «ПриватБанк» аргументи, наполягає на тому, що касаційна скарга ОСОБА_1 є безпідставною та неаргументованою, а постанова суду апеляційної інстанції є законною та обґрунтованою.

Оскільки доводи відзиву на касаційну скаргу повторюються і повністю збігаються з доводами інших учасників справи, які заперечують проти задоволення касаційної скарги, то Верховний Суд, не повторюючи вкотре такі доводи у цій постанові, надаватиме їм оцінку разом з аргументами усіх таких учасників справи.

16 лютого 2024 року до Верховного Суду надійшло клопотання АТ «КБ «ПриватБанк» про закриття касаційного провадження у справі.

АТ «КБ «ПриватБанк» вважає, що касаційне провадження у справі підлягає закриттю на підставі пунктів 4, 5 частини першої статті 339 Кодексу адміністративного судочинства України.

Вказану вимогу АТ «КБ «ПриватБанк» обґрунтовує наявністю вже сформованої та послідовної правозастосовчої практики Верховного Суду в подібних правовідносинах з порушених скаржником питань (зокрема постанова Великої Палати Верховного Суду від 15 червня 2020 року № 826/20221/16), а також покликається на те, що висновок стосовно застосування норм права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі (постанова Верховного Суду від 17 червня 2020 року у справі № 826/11415/16), стосується правовідносин, які не є подібними.

29 березня 2024 року від позивача до Верховного Суду надійшли заперечення проти таких доводів АТ «КБ «ПриватБанк». Зазначає, що наведені в обґрунтуванні підстав касаційного оскарження висновки Верховного Суду щодо застосування норм права, які, на думку ОСОБА_1 не були враховані судом апеляційної інстанції, викладені у справі, предмет спору в якій виник у аналогічних зі справою, що розглядається, правовідносинах.

Зокрема стверджує, що одним із досліджуваних судом питань у справі № 826/11415/16, як і у справі, яка розглядається, було питання щодо неплатоспроможності банку, а також темпорального застосування Закону України від 13 травня 2020 року № 590-IX в аспекті його дії у часі з урахуванням норм частини першої статті 58 Конституції України, що, за доводами позивача, вказує на релевантність постанови, прийнятої Верховним Судом у вищезгаданій справі, оскарженій у цьому випадку постанові суду апеляційної інстанції, про подібність правовідносин у цих справах, а отже й про необхідність врахування такої практики судом апеляційної інстанції.

ОСОБА_1 заперечує аргументи АТ «КБ «ПриватБанк» стосовно наявності вже сформованої правозастосовчої практики Верховного Суду в подібних правовідносинах, зазначену в постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 червня 2020 року № 826/20221/16, оскільки, на думку позивача, правовідносини у вказаній справі та у справі, яка розглядається, не є подібними.

Тому скаржник не вбачає наявності передбачених процесуальних законом підстав для закриття касаційного провадження у справі, яка розглядається.

Верховний Суд ухвалою від 25 лютого 2025 року призначив касаційну скаргу до попереднього розгляду у суді касаційної інстанції на 26 лютого 2025 року.

ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ

Суди встановили, що рішенням Правління Національного банку України (далі також НБУ) № 498-рш/БТ від 18 грудня 2016 року Публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «ПриватБанк» (далі також ПАТ КБ «ПриватБанк») віднесено до категорії неплатоспроможних. Надано пропозицію Кабінету Міністрів України (далі також КМУ) щодо виведення ПАТ КБ «ПриватБанк» з ринку шляхом його продажу інвестору в особі держави відповідно до статті 41-1 Закону України від 23 лютого 2012 року № 4452-V «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

Цього ж дня Правлінням Національного банку України прийнято рішення № 499-рш/БТ, яким затверджена пропозиція Національного банку України про участь держави у виведенні неплатоспроможного банку з ринку. Згідно вказаної пропозиції, мінімальна потреба в капіталі - 116,8 млрд. грн. (з урахуванням обміну необтяжених грошових зобов`язань ПАТ КБ «ПриватБанк» перед пов`язаними особами, а також необтяжених грошових зобов`язань перед юридичними та фізичними особами, що не пов`язані з банком, крім коштів за поточними та депозитними рахунками таких осіб, що підлягають обміну на акції додаткової емісії банку у сумі 31,2 млрд. грн.).

Указом Президента України від 18 грудня 2016 року № 560/2016 уведено в дію рішення Ради національної безпеки і оборони України (далі також РНБО) від 18 грудня 2016 року «Про невідкладні заходи щодо забезпечення національної безпеки України в економічній сфері та захисту інтересів вкладників», яким, зокрема: запропоновано Кабінету Міністрів України розглянути на підставі пропозицій Національного банку України питання щодо капіталізації за участю держави в установленому законодавством порядку ПАТ КБ «ПриватБанк»; вирішено доручити Кабінету Міністрів України за участю Національного банку України, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (Фонд, ФГВФО), Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку (далі також Національна комісія, НКЦПФР) невідкладно вжити вичерпних заходів щодо недопущення дестабілізації фінансової системи держави та забезпечення захисту прав вкладників.

Кабінетом Міністрів України прийнято постанову від 18 грудня 2016 року № 961 «Деякі питання забезпечення стабільності фінансової системи», якою відповідно до статті 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», на підставі пропозиції Національного банку щодо капіталізації банку за участі держави, рішення Ради з фінансової стабільності, враховуючи зобов`язання власників істотної участі банку (лист від 16 грудня 2016 року) та виходячи з необхідності забезпечення стабільності фінансової системи і захисту прав та охоронюваних законом інтересів вкладників, постановлено:

1) прийняти пропозицію НБУ щодо участі держави в особі Міністерства фінансів України (далі також Міністерств фінансів, Мінфін) у виведенні з ринку ПАТ КБ «ПриватБанк» у спосіб, визначений пунктом 5 частини другої статті 39 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»;

2) установити, що держава в особі Міністерства фінансів придбаває акції ПАТ КБ «ПриватБанк» у повному обсязі за одну гривню; після виконання абзацу другого цього пункту з метою відновлення та забезпечення стабільної роботи ПАТ КБ «ПриватБанк» держава в особі Міністерства фінансів бере участь у його додатковій капіталізації шляхом придбання акцій додаткової емісії існуючої номінальної вартості на суму, що не перевищує розміру мінімальної потреби в капіталі, розрахованої Національним банком.

3) Міністерству фінансів забезпечити для виконання абзацу другого пункту 2 цієї постанови укладення договору купівлі-продажу акцій ПАТ КБ «ПриватБанк» після здійснення Фондом гарантування вкладів фізичних осіб заходів, визначених статтею 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», забезпечення прозорої, керованої, контрольованої і безперервної роботи системи інформаційних технологій і процесів оброблення інформації та узгодження з Національним банком плану підтримання ліквідності ПАТ КБ «ПриватБанк». Видатки на придбання зазначених акцій здійснити за рахунок коштів, передбачених Міністерству фінансів у державному бюджеті на його утримання; здійснювати для забезпечення виконання абзацу третього пункту 2 цієї постанови випуск облігацій внутрішньої державної позики в розмірі до 116 800 000 000 гривень із строком обігу до 15 років та відсотковою ставкою доходу на рівні не вище 10,5 відсотків річних, із подальшим внесенням їх від імені держави в оплату за акції додаткової емісії ПАТ КБ «ПриватБанк»; у тримісячний строк внести пропозиції щодо необхідності додаткової капіталізації ПАТ КБ «ПриватБанк» за результатами проведеної міжнародно-визнаною аудиторською компанією оцінки його фінансового стану.

4) взяти до відома рішення Ради Національної безпеки і оборони України від 18 грудня 2016 року «Про невідкладні заходи щодо забезпечення національної безпеки України в економічній сфері та захисту інтересів вкладників», введене в дію Указом Президента України від 18 грудня 2016 року № 560.

Кабінет Міністрів України постановою від 28 грудня 2016 року № 1002 вніс зміни до пункту 3 постанови № 961 та доповнив його абзац третій після слів «відсотка річних» словами і цифрами «у тому числі з індексованою вартістю в розмірі 64 000 000 000 гривень із строком обігу до 15 років та відсотковою ставкою доходу на рівні 6 відсотків річних».

22 лютого 2017 року Кабінет Міністрів України прийняв постанову № 89, якою вніс зміни до абзацу третього пункту постанови № 1002, а саме: цифри « 64 000 000 000» замінено цифрами « 73 800 000 000».

Виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб ухвалено рішення від 18 грудня 2016 року № 2859 «Про запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ КБ «ПриватБанк» та делегування повноважень тимчасового адміністратора банку», розпочато процедуру виведення ПАТ КБ «ПриватБанк» з ринку шляхом запровадження в ньому тимчасової адміністрації строком на один місяць з 19 грудня 2016 року по 18 січня 2017 року (включно). Призначено строком на один місяць з 19 грудня 2016 року по 18 січня 2017 року (включно) уповноваженою особою Фонду на здійснення тимчасової адміністрації у ПАТ КБ «ПриватБанк» директора департаменту врегулювання неплатоспроможності банків Фонду Соловйову H.A. Делеговано Соловйовій H.A. повноваження тимчасового адміністратора ПАТ КБ «ПриватБанк», визначені Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», зокрема, статтями 37-39 Закону. Делеговано Шевченку A.M. повноваження тимчасового адміністратора ПАТ КБ «ПриватБанк», визначені Законом, зокрема, статтями 37-39 Закону, крім повноважень органів управління.

19 грудня 2016 року виконавча дирекція Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийняла рішення № 2864 «Про збільшення статутного капіталу та приватне розміщення акцій ПАТ КБ «ПриватБанк», у якому зазначила про збільшення статутного капіталу ПАТ КБ «ПриватБанк» за рахунок додаткових внесків на загальну суму 35 940 520 840, 00 грн. шляхом проведення приватного розміщення 128 359 003 штук простих іменних акцій номінальною вартістю 280,00 грн. кожна.

Цього ж дня виконавча дирекція Фонду гарантування вкладів фізичних осіб рішенням № 2886 «Про визнання нікчемними правочинів щодо обтяження грошових зобов`язань ПАТ КБ «ПриватБанк» перед пов`язаними особами» визнала нікчемними правочини з пов`язаними особами, внаслідок яких були обтяжені договори, укладені банком з пов`язаними особами.

20 грудня 2016 року виконавча дирекція Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийняла рішення № 2887 «Про погодження умов придбання акцій додаткової емісії неплатоспроможного банку ПАТ КБ «ПриватБанк», яким погодила умови договорів про придбання акцій додаткової емісії від імені пов`язаних осіб, визначені посадові особи Фонду щодо підписання договорів як від імені банку, так і від імені пов`язаних осіб.

Рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 20 грудня 2016 року № 2894 «Про припинення повноважень членів правління та ради ПАТ КБ «ПриватБанк» припинені повноваження членів правління, наглядової ради вказаного банку.

Крім того, 19 грудня 2016 року Національна комісія з цінних паперів та фондового ринку прийняла рішення «Щодо реєстрації випуску та проспекту емісії акцій ПАТ КБ «ПриватБанк», а 20 грудня 2016 року НКЦПФР прийняла рішення «Щодо реєстрації звіту про результати приватного розміщення акцій ПАТ КБ «ПриватБанк».

21 грудня 2016 року 100 відсотків акцій ПАТ КБ «ПриватБанк» продані Міністерству фінансів України згідно Договору № БВ-744/16/13010-05/131 купівлі-продажу акцій банку за ціною продажу в 1 (одну) гривню 00 коп.

28 грудня 2016 року НКЦПФР прийняла рішення «Щодо реєстрації випуску та проспекту емісії акцій ПАТ КБ «ПриватБанк».

РЕЛЕВАНТНІ ДЖЕРЕЛА ПРАВА ТА АКТИ ЇХ ЗАСТОСУВАННЯ

За правилами частини першої статті 41 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» у редакції, чинній станом на час виникнення спірних у цій справі правовідносин та на дату подання позову у справі, що розглядається, Фонд відповідно до плану врегулювання здійснює продаж неплатоспроможного банку інвестору згідно з умовами, визначеними цією статтею та нормативно-правовими актами Фонду.

Пунктом 2 частини третьої цієї ж статті передбачено, що з дня затвердження плану врегулювання, яким передбачено продаж неплатоспроможного банку інвестору: Фонд зобов`язаний прийняти рішення про зменшення розміру статутного капіталу, визначення нової номінальної вартості акцій банку та/або про деномінацію акцій банку у разі, якщо розмір регулятивного капіталу банку є меншим за розмір статутного капіталу банку. У разі від`ємного розміру регулятивного капіталу статутний капітал банку вважається таким, що дорівнює 1 гривні.

Згідно з абзацом п`ятим статті 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» у разі виведення неплатоспроможного банку з ринку за участю держави у спосіб, визначений пунктом 4 або 5 частини другої статті 39 цього Закону, держава виступає інвестором.

За приписами абзаців другого - п`ятого статті 41 вищезгаданого Закону після укладення договору купівлі-продажу акцій неплатоспроможного банку та їх передачі інвестору:

1) інвестор не може бути позбавлений права власності на придбані ним акції банку, та такі акції не можуть бути витребувані у нього на користь попереднього власника; та

2) попередній власник акцій банку не має права вимагати від інвестора відшкодування будь-яких збитків, понесених у результаті придбання інвестором акцій банку, з підстав недійсності, скасування або визнання протиправними будь-яких рішень, правочинів або інших дій, прийнятих або вчинених у процесі визнання банку неплатоспроможним та виведення його з ринку.

Зазначені у цій частині норми застосовуються у разі, якщо інвестор здійснив придбання акцій неплатоспроможного банку відповідно до вимог цього Закону.

23 травня 2020 року набрав чинності Закон України від 13 травня 2020 року № 590-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення механізмів регулювання банківської діяльності».

Відповідно до підпункту 6 пункту 3 вказаного Закону Кодекс адміністративного судочинства України доповнений статтею 266-1, якою визначено особливості провадження у справах щодо оскарження індивідуальних актів Національного банку України, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, Міністерства фінансів України, Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку та рішень Кабінету Міністрів України стосовно виведення банків з ринку.

За нормами вказаної статті її (частина перша) правила поширюються на розгляд адміністративних справ щодо:

1) законності індивідуальних актів Національного банку України про віднесення банку до категорії неплатоспроможних, про відкликання у банку банківської ліцензії та ліквідацію банку, про затвердження пропозиції Національного банку України про участь держави у виведенні неплатоспроможного банку з ринку;

2) законності індивідуальних актів Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про запровадження тимчасової адміністрації у банку, про початок процедури ліквідації банку, про затвердження плану врегулювання та будь-яких інших індивідуальних актів, прийнятих на його виконання, а також індивідуальних актів щодо призначення уповноважених осіб Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, делегування їм повноважень;

3) законності рішень Кабінету Міністрів України про участь держави у виведенні неплатоспроможного банку з ринку;

4) законності індивідуальних актів Міністерства фінансів України, прийнятих на виконання рішень Кабінету Міністрів України про участь держави у виведенні неплатоспроможного банку з ринку;

5) законності індивідуальних актів Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку, прийнятих у процесі виведення неплатоспроможного банку з ринку.

2. Позовна заява про оскарження індивідуального акта/рішення подається до суду протягом трьох місяців з дня оприлюднення такого акта/рішення в порядку, визначеному законом. Зазначений строк є граничним і поновленню не підлягає.

3. Подання позовної заяви, а також відкриття провадження в адміністративній справі не зупиняють дію оскаржуваного індивідуального акта/рішення.

4. Адміністративні справи, визначені частиною першою цієї статті, розглядаються у порядку загального позовного провадження.

5. Під час розгляду адміністративних справ, визначених частиною першою цієї статті, суд перевіряє, чи прийнятий індивідуальний акт або рішення на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, які визначають повноваження Національного банку України, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку, Кабінету Міністрів України та Міністерства фінансів України.

6. Під час розгляду адміністративних справ, визначених частиною першою цієї статті, суд використовує як підставу для власної оцінки та покладається на кількісні, якісні оцінки та висновки, зроблені Національним банком України, Фондом гарантування вкладів фізичних осіб, Кабінетом Міністрів України, Міністерством фінансів України, Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку, на підставі яких були прийняті відповідні рішення, крім випадків, якщо:

1) оскаржуване рішення/акт прийнято з істотним порушенням встановленого порядку його прийняття (порушення, яке істотно вплинуло на результат оцінки);

2) кількісні, якісні оцінки та висновки ґрунтуються на очевидно помилкових відомостях та/або не враховують суттєвих обставин (фактів), за умови врахування яких оскаржуване рішення/акт не могло бути прийнято;

3) наявні очевидні розбіжності та/або логічні суперечності між кількісними, якісними оцінками та/або висновками;

4) оскаржуване рішення/акт прийнято за відсутності повноважень або з використанням повноважень всупереч меті, з якою вони надані законом.

7. Суд за результатами розгляду адміністративних справ, визначених частиною першою цієї статті, може прийняти рішення про:

1) визнання протиправним (незаконним) та скасування індивідуального акта/рішення, визначеного частиною першої цієї статті, або окремих його положень;

2) стягнення з відповідача (відповідачів) коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправним (незаконним) індивідуальним актом/рішенням, якщо така вимога заявлена позивачем одночасно з вимогою про визнання протиправним (незаконним) та скасування індивідуального акта/рішення;

3) відмову в задоволенні позовних вимог (повністю або частково).

8. Особливості визначення розміру шкоди, заподіяної протиправними (незаконними) індивідуальними актами/рішеннями, зазначеними у частині першій цієї статті, встановлюються Законом України «Про банки і банківську діяльність».

9. Визнання протиправним (незаконним) та скасування індивідуального акта/рішення, визначеного частиною першою цієї статті, або окремих його положень:

1) не відновлює того становища банку, яке існувало до прийняття такого акта/рішення, включаючи правовий статус цього банку, та не відновлює становища/прав осіб, які були учасниками банку на момент прийняття такого акта/рішення;

2) не може бути підставою для визнання недійсними, нечинними, протиправними та скасування будь-яких рішень, правочинів або інших дій/визнання протиправною бездіяльності, прийнятих, вчинених або допущених у процедурі виведення неплатоспроможного банку з ринку/ліквідації банку;

3) не породжує будь-яких прав осіб, які були учасниками банку на момент прийняття такого індивідуального акта/рішення, крім права на відшкодування заподіяної шкоди.

10. Суд не може прийняти будь-яке інше рішення, що може мати наслідком зупинення/припинення розпочатої процедури виведення неплатоспроможного банку з ринку та/або ліквідації банку.

Законом України від 13 травня 2020 року № 590-IX були внесені зміни й до статті 79 Закону України «Про банки і банківську діяльність», якою (після внесення змін) встановлено, що особливості оскарження рішень (індивідуальних актів) Національного банку України про віднесення банку до категорії неплатоспроможних, про відкликання у банку банківської ліцензії та ліквідацію банку встановлюються Кодексом адміністративного судочинства України.

Визнання протиправним (незаконним) та скасування індивідуального акта Національного банку України, зазначеного в частині другій цієї статті, або окремих його положень:

не відновлює того становища банку, яке існувало до прийняття такого акта/рішення, включаючи відновлення правового статусу цього банку, та не відновлює становища/прав осіб, які були учасниками банку на момент прийняття такого акта/рішення;

не може бути підставою для визнання недійсними, нечинними, протиправними та скасування будь-яких рішень, правочинів або інших дій/визнання протиправною бездіяльності, прийнятих, вчинених або допущених у процедурі виведення неплатоспроможного банку з ринку/ліквідації банку;

не породжує будь-яких прав у осіб, які були учасниками банку на момент прийняття такого індивідуального акта/рішення, крім права на відшкодування завданої шкоди.

Застосування положень цієї статті та/або відшкодування шкоди, завданої учаснику (учасникам) банку внаслідок протиправного (незаконного) віднесення банку до категорії неплатоспроможних, відкликання у банку банківської ліцензії та ліквідації банку, відповідно до статті 79-1 цього Закону не звільняє такого учасника (учасників) від цивільної, адміністративної або кримінальної відповідальності за свої дії.

Окрім цього, Законом України від 13 травня 2020 року № 590-IX Закон України «Про банки і банківську діяльність» доповнено статтею 79-1, за приписами частини першої якої у разі визнання протиправним (незаконним) та скасування рішення (індивідуального акта) Національного банку України, зазначеного у частині другій статті 79 цього Закону, особа, яка була учасником банку на момент прийняття такого рішення (індивідуального акта), має право на відшкодування шкоди, заподіяної таким рішенням (індивідуальним актом), у порядку, встановленому законом, з урахуванням особливостей, встановлених цією статтею.

А пунктами 5 та 6 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 13 травня 2020 року № 590-IX встановлено, що судові провадження, розпочаті до набрання чинності цим Законом, у яких на день набрання чинності цим Законом не ухвалено остаточне рішення, вирішуються, розглядаються або переглядаються з урахуванням особливостей, встановлених цим Законом.

Судові провадження в адміністративних справах, визначених частиною першою статті 266-1 Кодексу адміністративного судочинства України, в яких предметом спору є вимоги, що не відповідають нормам частин сьомої - десятої статті 266-1 Кодексу адміністративного судочинства України, і судовий розгляд яких станом на день набрання чинності цим Законом не завершений у судах першої, апеляційної або касаційної інстанцій шляхом постановлення рішення (ухвали, постанови), підлягають закриттю у відповідній частині судом, який розглядає справу.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Відповідно до частин першої - третьої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Згідно з частинами першою, другою статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Перевіряючи у межах повноважень, встановлених процесуальним законом, та доводів касаційної скарги, які зумовили відкриття касаційного провадження у справі, правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і дотримання ними норм процесуального права, а також надаючи оцінку аргументам сторін, Верховний Суд виходить з такого.

З огляду на доводи касаційної скарги, які слугували підставою для відкриття касаційного провадження у справі, що розглядається, а також враховуючи аргументи інших учасників справи, наведені у відзивах на неї, у цьому випадку на вирішення Верховного Суду поставлені такі питання:

чи підлягають застосуванню до спірних правовідносин пункти 5, 6 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 13 травня 2020 року № 590-IX, норми статті 266-1 Кодексу адміністративного судочинства України й статей 41 та 79 Закону України «Про банки і банківську діяльність» у редакції, яка діяла після набрання чинності Законом України від 13 травня 2020 року № 590-IX;

чи є релевантними до спірних у цій справі правовідносин висновки щодо застосування норм права, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 лютого 2023 року у справі № 910/18214/19 та від 15 червня 2020 року у справі № 826/20221/16;

чи повинен був суд апеляційної інстанції враховувати висновки Верховного Суду щодо застосування норм права, викладені у постанові, прийнятій у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, від 17 червня 2020 року у справі № 826/11415/16;

в залежності від відповідей на поставлені вище питання, перевірити висновки суду апеляційної інстанції щодо наявності у цьому конкретному випадку підстав для закриття провадження у справі, що розглядається, згідно з пунктом 6 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 13 травня 2020 року № 590-IX.

Відповідаючи на поставлені вище питання та надаючи оцінку наведеним у оскарженій постанові висновкам щодо застосування норм права, доводам учасників справи, Верховний Суд виходить з такого.

Процесуальний закон, який існував станом на момент звернення ОСОБА_1 до суду з позовом у справі, яка розглядається (пункти 1, 4 частини четвертої статті 105 Кодексу адміністративного судочинства України) передбачав можливість захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб у спосіб заявлення в адміністративному позові вимог, зокрема, про: скасування або визнання нечинним рішення відповідача - суб`єкта владних повноважень повністю чи окремих його положень; стягнення з відповідача - суб`єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, завданої його незаконним рішенням, дією або бездіяльністю.

При цьому, за правилами частини другої статті 21 Кодексу адміністративного судочинства України вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб`єктів публічно-правових відносин, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Інакше вимоги про відшкодування шкоди вирішуються судами в порядку цивільного або господарського судочинства.

Норми Кодексу адміністративного судочинства України у редакції, чинній станом на момент звернення ОСОБА_1 до суду з цим позовом, не встановлювали жодних особливостей здійснення судом провадження у такій категорії справ, до якої належить й справа, що розглядається.

Процесуальний закон у тій же редакції не передбачав й обмежень щодо вибору колишнім учасником неплатоспроможного банку, зокрема акціонером останнього, способу захисту його прав у адміністративному суді, порушення яких він пов`язує зі здійсненням процедури виведення неплатоспроможного банку з ринку, у тому числі за участю держави.

Проте такі обмеження існували у нормах матеріального права - частині шостій статті 41 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» й були доступними, чіткими та передбачуваними для позивача. Зокрема визначали, що інвестор (без уточнення конкретного суб`єкта) не може бути позбавлений права власності на придбані ним акції банку, та такі акції не можуть бути витребувані у нього на користь попереднього власника, а попередній власник акцій банку не має права вимагати від інвестора відшкодування будь-яких збитків, понесених у результаті придбання інвестором акцій банку, з підстав недійсності, скасування або визнання протиправними будь-яких рішень, правочинів або інших дій, прийнятих або вчинених у процесі визнання банку неплатоспроможним та виведення його з ринку.

Із набранням чинності Законом України від 13 травня 2020 року № 590-IX були внесені зміни, зокрема, до Кодексу адміністративного судочинства України, шляхом доповнення його статтею 266-1, а також до статті 79 Закону України «Про банки і банківську діяльність».

Норми зазначених статей містили приписи про те, що визнання протиправним (незаконним) та скасування: індивідуальних актів Національного банку України про віднесення банку до категорії неплатоспроможних, про відкликання у банку банківської ліцензії та ліквідацію банку, про затвердження пропозиції Національного банку України про участь держави у виведенні неплатоспроможного банку з ринку; Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про запровадження тимчасової адміністрації у банку, про початок процедури ліквідації банку, про затвердження плану врегулювання та будь-яких інших індивідуальних актів, прийнятих на його виконання, а також індивідуальних актів щодо призначення уповноважених осіб Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, делегування їм повноважень; рішень Кабінету Міністрів України про участь держави у виведенні неплатоспроможного банку з ринку; індивідуальних актів Міністерства фінансів України, прийнятих на виконання рішень Кабінету Міністрів України про участь держави у виведенні неплатоспроможного банку з ринку або окремих положень вказаних адміністративних актів - не породжує будь-яких прав осіб, які були учасниками банку на момент прийняття такого індивідуального акта/рішення, крім права на відшкодування заподіяної шкоди.

Ці ж норми закріплювали, що визнання протиправним (незаконним) та скасування вищезгаданих індивідуальних актів/рішень або окремих їх положень, у тому числі, не відновлює того становища банку, яке існувало до прийняття такого акта/рішення, включаючи правовий статус цього банку, та не відновлює становища/прав осіб, які були учасниками банку на момент прийняття такого акта/рішення.

Тобто обмеження у способах захисту прав колишніх учасників неплатоспроможного банку існували у спірних правовідносинах й станом на момент їх виникнення та звернення до суду з цим позовом, фактично зводивши захист таких прав до вимог про відшкодування шкоди, завданої внаслідок виведення неплатоспроможного банку з ринку або ліквідації банку на підставі протиправного (незаконного) індивідуального акта НБУ, ФГВФО, Мінфіну, НКЦПФР, рішення КМУ.

Із набранням чинності Законом України від 13 травня 2020 року № 590-IX, який, з-поміж іншого, вніс зміни й до Кодексу адміністративного судочинства України шляхом доповнення його статтею 266-1, таке правове регулювання не змінилось. Такі зміни фактично закріпили (деталізували) у процесуальних нормах вже існуюче матеріально - правове регулювання способів захисту прав учасників неплатоспроможного банку (до яких закон відносить й акціонерів) від порушень з боку суб`єктів владних повноважень, компетентних на реалізацію відповідних публічно - владних управлінських функцій у процедурі виведення з ринку такого банку, в тому числі за участю держави.

Тож з прийняттям Закону України від 13 травня 2020 року № 590-IX не було змінено матеріально-правове регулювання в частині способів захисту прав особи, яка постраждала внаслідок порушень закону у процедурі виведення банку з ринку (відновлення його платоспроможності), оскільки як на момент виникнення спірних правовідносин (грудень 2016 року), так і на цей час єдиним способом захисту від таких порушень є стягнення збитків у грошовій формі. Отже й питання темпорального застосування зазначеного Закону в частині належного способу захисту не виникає.

Такий висновок щодо застосування норм права викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 лютого 2023 року у справі № 910/18214/19.

У цій же постанові (пункт 9.17) Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на параграф 5 статті 66 Директиви Європейського Парламенту і Ради (ЄС) 2014/59/ЄС від 15 травня 2014 року «Про основні положення щодо фінансового оздоровлення та виведення з ринку неплатоспроможних банків та інвестиційних фірм» (далі також Директива 2014/59/ЄС) у якому визначено, що держави-члени повинні забезпечити, щоб кредитори, яких стосується виконання повноважень на списання або конверсію відповідно до параграфа 4, не мали права оскаржувати зменшення основної суми інструменту чи зобов`язання або у відповідних випадках його конверсію згідно з будь-якими положеннями законодавства держави-члена.

А також вказала на статтю 85 цієї Директиви, згідно з якою порядок оскарження рішень про вжиття заходів із запобігання кризі, який, зокрема, врегульовує, що держави-члени повинні забезпечити, щоб кожна особа, якої стосується рішення про вжиття заходу з управління кризою, мала право на оскарження такого рішення. До права на оскарження застосовуються такі положення: подання апеляційної скарги автоматично не призупиняє дію оскаржуваного рішення; рішення органу із врегулювання підлягає негайному виконанню і є підставою для спростовної презумпції, що призупинення його виконання суперечило б інтересам суспільства. Для захисту інтересів осіб, які діють добросовісно і які придбали акції та інші активи, права або зобов`язання установи, яка підлягає врегулюванню, скасування рішення органу із врегулювання не впливає на адміністративні дії або транзакції, які здійснив орган із врегулювання на підставі скасованого рішення. У такому випадку засоби правового захисту у зв`язку із неправомірним рішенням або дією органів із врегулювання обмежуються компенсацією збитків, яких зазнав заявник у результаті рішення або дії.

Судовим розглядом справи № 910/18214/19 встановлено, що у грудні 2016 року на підставі рішень Правління НБУ, виконавчої дирекції Фонду та постанови КМУ здійснено заходи щодо виведення неплатоспроможного ПАТ «КБ «ПриватБанк» з ринку в порядку, визначеному пунктом 5 частини другої статті 39, статтями 41, 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», шляхом його продажу інвестору в особі держави з одночасним збільшенням статутного капіталу Банку.

Зазначені обставини відображені у судовому рішенні, яке набрало законної сили, є спільними й зі справою, що розглядається, підтверджені наявними у її матеріалах доказами та не спростовані учасниками справи.

Вищезгадані законодавчі положення комплексно врегульовують правовідносини, пов`язані з виведенням неплатоспроможного банку з ринку шляхом його продажу інвестору в особі держави, містять у собі спеціальні норми матеріального права у таких відносинах й були чинні станом на час прийняття оскаржених позивачем актів та учинення оспореного ним правочину в процедурі придбання державою акцій неплатоспроможного банку, яка за правом Європейського Союзу визначена як «bail-in tool».

Саме у таких правовідносинах виник спір й у справі, що розглядається, у зв`язку з чим колегія суддів відхиляє твердження скаржника про непоширення на них дії норм частини шостої статті 41 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

Тому наявні підстави стверджувати, що станом на час виникнення спірних у справі правовідносин та надалі нормами матеріального права вже було обмежено права колишніх власників (акціонерів) неплатоспроможного банку щодо можливості повернення їм акцій неплатоспроможного банку та на відшкодування попереднім власникам збитків інвестором, яким у спірному випадку виступила держава, з підстав недійсності, скасування або визнання протиправними будь-яких рішень, правочинів або інших дій, вчинених у процедурі виведення неплатоспроможного банку з ринку.

Таке регулювання прийнято Україною з метою адаптації законодавства до корпоративного та банківського права Європейського Союзу відповідно до зобов`язань за міжнародними договорами України, воно узгоджується зі статтею 85 Директиви 2014/59/ЄС та має певні особливості процедури застосування в національному праві, що допускається цими міжнародними договорами. Так, відповідно до цієї статті Директиви 2014/59/ЄС скасування рішення відповідного органу не повинне впливати на подальші акти чи правочини, які базувалися на такому рішенні; способи захисту від помилкового рішення чи дії обмежуються компенсацією майнових втрат позивача. Зазначений підхід базується на тому, що у процедурі виведення банку з ринку відбуваються настільки радикальні зміни як у структурі статутного капіталу, так і в майні банку (в тому числі внаслідок його докапіталізації), що навіть у разі порушення закону під час таких процедур повернення постраждалих осіб у попередній стан є неможливим, унаслідок чого як спосіб захисту порушених майнових прав може застосовуватися лише відшкодування збитків. Аналогічний висновок щодо застосування норм права міститься у пункті 9.29 постанови Великої Палати Верховного Суду від 15 лютого 2023 року у справі № 910/18214/19.

Вказаній регламентації відповідають й приписи статті 79 Закону України «Про банки і банківську діяльність» у редакції Закону України від 13 травня 2020 року № 590-IX, яка також встановлює єдиний можливий спосіб захисту прав акціонерів неплатоспроможного банку від порушень, допущених у процедурі виведення неплатоспроможного банку з ринку, а саме - шляхом відшкодування завданої шкоди.

Цей же спосіб захисту (стягнення з відповідача (відповідачів) коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправним (незаконним) індивідуальним актом/рішенням стосовно виведення банків з ринку) визначено й у нормах статті 266-1 Кодексу адміністративного судочинства України, яка була включена до цього Кодексу на підставі Закону України від 13 травня 2020 року № 590-IX.

Пунктами 5, 6 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» вказаного Закону встановлено, що судові провадження, розпочаті до набрання чинності цим Законом, у яких на день набрання чинності цим Законом не ухвалено остаточне рішення, вирішуються, розглядаються або переглядаються з урахуванням особливостей, встановлених цим Законом.

Судові провадження в адміністративних справах, визначених частиною першою статті 266-1 Кодексу адміністративного судочинства України, в яких предметом спору є вимоги, що не відповідають нормам частин сьомої - десятої статті 266-1 Кодексу адміністративного судочинства України, і судовий розгляд яких станом на день набрання чинності цим Законом не завершений у судах першої, апеляційної або касаційної інстанцій шляхом постановлення рішення (ухвали, постанови), підлягають закриттю у відповідній частині судом, який розглядає справу.

У касаційній скарзі зазначається, що наведені вище законодавчі положення не можуть бути застосовані судом під час розгляду цієї справи, оскільки вони не мають зворотної дії у часі й порушують право позивача на справедливий суд, фактично позбавляючи його можливості захистити свої права як акціонера банку, тобто суперечать статті 41 Конституції України, статті 6 Конвенції та статті 1 Першого Протоколу до неї.

Верховний Суд вважає такі доводи касаційної скарги необґрунтованими та надаючи їм оцінку виходить з такого.

У контексті застосування процесуальних норм, які було новелізовано із прийняттям Закону України від 13 травня 2020 року № 590-IX, необхідно враховувати положення частини третьої статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України, якою визначено, що провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

Така регламентація порядку здійснення судочинства в адміністративних судах відповідає припису частини першої статті 58 Конституції України, згідно з яким закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Так, у Рішенні від 09 лютого 1999 року № 1-рп/99 (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) Конституційний Суд України виснував, що в регулюванні суспільних відносин застосовуються різні способи дії в часі нормативно-правових актів; перехід від однієї форми регулювання суспільних відносин до іншої може здійснюватися, зокрема, негайно (безпосередня дія), шляхом перехідного періоду (ультраактивна форма) і шляхом зворотної дії (ретроактивна форма). За загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце (абзаци перший та другий пункту 2 мотивувальної частини зазначеного Рішення).

Верховний Суд враховує, що за загальним правилом, відомим, зокрема із загальної теорії права, закони та інші нормативно-правові акти (їхні окремі приписи) мають пряму дію в часі, тобто регулюють (1) відносини, що виникли після набрання чинності, а також (2) відносини, які виникли до набрання чинності та продовжують існувати на час набрання чинності (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 03 листопада 2021 року у справі № 9901/378/20 (пункти 29-30), від 08 вересня 2021 року у справі № 9901/315/20 (пункт 40)). Тому, помилковим є твердження скаржника про те, що приписи пунктів 5, 6 Закону України від 13 травня 2020 року № 590-IX та інші його положення, якими, зокрема, внесені зміни до Кодексу адміністративного судочинства України шляхом доповнення його статтею 266-1, поширюють свою дію тільки на ті правовідносини, які виникли після набрання чинності цим Законом. Застосування на час розгляду справи в суді передбачених таким Законом (як спеціальним) процесуальних приписів про поширення його дії на справи, розгляд яких не завершений, та про закриття провадження у справі, відкритого до набрання чинності цим законом, відповідає загальним правилам застосування закону в часі відповідно до статті 58 Конституції України.

При цьому, за змістом пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 13 травня 2020 року № 590-IX законодавчі та інші нормативно-правові акти, прийняті до дня набрання чинності цим Законом, застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону. Отже, за темпоральним критерієм законодавець застосував принцип прямої дії положень вказаного Закону у часі - тобто перехід до регулювання згідно із цим Законом здійснюється негайно з дня набрання ним чинності 23 травня 2020 року, а раніше прийняті законодавчі акти не застосовуються в частинах, що суперечать цьому Закону.

Запроваджене у нормах пунктів 5 та 6 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 13 травня 2020 року № 590-IX правове регулювання узгоджується із процедурою, передбаченою статтею 85 Директиви 2014/59/ЄС, яка імплементована Україною до національного законодавства на виконання міжнародних зобов`язань.

Такі спеціальні норми щодо врегулювання порядку здійснення судочинства в адміністративних судах та вчинення окремих процесуальних дій (однією з яких є закриття провадження у справі) є процесуальними та оперативними, виходячи з дії нормативних актів у часі, встановлюють особливості здійснення провадження у окремій категорії адміністративних справ та визначають, яку процесуальну дію має вчинити суд у разі, якщо позивач обрав неналежний спосіб захисту у процедурі виведення банку з ринку.

Отже, ці норми мають застосовуватися разом з відповідною нормою закону як цілісний регулятор на час учинення відповідної процесуальної дії, а не на час виникнення спірних правовідносин (чи на час звернення позивача до суду).

Такий порядок застосування норм права узгоджується з правовими позиціями, викладеними у пунктах 9.49- 9.53 постанови Великої Палати Верховного Суду від 15 лютого 2023 року у справі № 910/18214/19 за наслідком дослідження темпоральної складової дії Закону України від 13 травня 2020 року № 590-IX у правовідносинах, пов`язаних з виведенням неплатоспроможного банку з ринку, зокрема, за участю держави.

Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги й про те, що суд апеляційної інстанції порушив норми процесуального права, закривши провадження у справі з підстав, які прямо не передбачені у процесуальному законі, зокрема, у статті 238 Кодексу адміністративного судочинства України.

З цього приводу колегія суддів зазначає, що застосування по суті процесуальних приписів пунктів 5 та 6 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 13 травня 2020 року № 590-IX до правовідносин, спір стосовно яких перебуває на розгляді адміністративного суду, і судове провадження не завершено прийняттям остаточного рішення на дату набрання чинності цим Законом, не суперечить положенням статті 6 Конвенції, як помилково вважає позивач. Воно забезпечує однаковий порядок та процесуальні наслідки розгляду спорів за позовами учасників (акціонерів) неплатоспроможного банку - як тих, що звернулися до суду до набрання чинності змінами до відповідних статей Кодексу адміністративного судочинства України, і їх спір не завершено розглядом у суді, так і тих, що звернулися після набрання чинності Законом України від 13 травня 2020 року № 590-IX, - реалізуючи принцип рівності перед законом і судом, визначений у пункті 2 частини третьої статті 2 цього Кодексу як один з основних засад (принципів) адміністративного судочинства і деталізований у його статті 9.

Твердження про вичерпний перелік підстав для закриття провадження у справі, наведений у статті 238 Кодексу адміністративного судочинства України, ґрунтується на суб`єктивному і неправильному розумінні позивачем змісту норм цієї статті та не враховує, що законодавство України не обмежує повноваження парламенту встановити підстави для закриття провадження у справі в іншому законі, ніж процесуальний кодекс.

Тому Верховний Суд висновує, що запроваджені Законом України від 13 травня 2020 року № 590-IX особливості розгляду певної категорії адміністративних справ, пов`язаних з оскарженням індивідуальних актів (рішень) та дій відповідних органів у процедурі виведення з ринку неплатоспроможного банку, а також механізм закриття провадження у таких справах, які спрямовані на виконання міжнародних договорів України (а вони відповідно до статті 7 Кодексу адміністративного судочинства України належать до джерел права, які застосовуються судом і мають пріоритетне значення), не суперечить процесуальним кодексам, узгоджуються із законотворчою практикою, є доступними, чіткими і зрозумілими для учасників справи.

Верховний Суд зауважує на співвідношенні між загальною та спеціальною нормами. Спеціальна норма встановлює правила, які підлягають застосуванню у певних випадках, визначених такою нормою, а загальна норма встановлює правила, які підлягають застосуванню у всіх випадках, крім тих, на які поширюється гіпотеза спеціальної норми. Тому загальна та спеціальна норми не суперечать одна одній, а встановлюють системне законодавче регулювання. У цій справі підлягають застосуванню спеціальні процесуальні норми пунктів 5 та 6 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 13 травня 2020 року № 590-IX, статті 266-1 Кодексу адміністративного судочинства України.

Продемонстрований вище підхід до застосування вищезгаданих норм повністю узгоджується з правовими позиціями, зазначеними у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 лютого 2023 року у справі № 910/18214/19, які стосуються загально-правових та процедурних питань, що виникають під час здійснення судочинства в судах загальної юрисдикції, тож є універсальними як цивільних або господарських справ, так і для справ, провадження у яких здійснюється в порядку адміністративного судочинства. Перешкод для врахування таких правових позицій Великої Палати Верховного Суду під час вибору та застосування норм права до правовідносин, у яких виник спір у справі, що розглядається, колегія суддів не вбачає, а тому відхиляє аргументи скаржника про їх не релевантність до цієї конкретної справи.

Верховний Суд визнає помилковими доводи касаційної скарги про неможливість застосування Закону України від 13 травня 2020 року № 590-IX як такого, що суперечить, зокрема, статті 41 Конституції України та вимогам статті 1 Першого Протоколу до Конвенції.

У цій частині оцінки доводів касаційної скарги, Верховний Суд відзначає, що встановлені законом, зокрема й частиною шостою статті 41 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», обмеження у способі захисту прав акціонера неплатоспроможного банку у процедурі виведення його з ринку за участю держави шляхом купівлі акцій такого банку державою (націоналізації) узгоджуються з регулюванням за статтею 85 Директиви 2014/59/ЄС та з вимогами статті 1 Першого Протоколу до Конвенції (яка є частиною національного законодавства), відповідно до якої кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном; ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права; проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Європейський суд з прав людини тлумачить поняття «майно» (possessions) набагато ширше, ніж поняття «майно» розуміється у праві України, як і в цілому у праві держав континентальної системи права. У контексті статті 1 Першого Протоколу до Конвенції під «possessions» розуміється не тільки наявне майно (existing possessions), але й ціла низка інтересів економічного характеру (активів (assets)). Поряд з іншим рухомим та нерухомим майном під захист статті 1 Першого Протоколу до Конвенції підпадають корпоративні права, зокрема, акції (і не лише в частині їх вартості, а й у частині прав щодо контролю над підприємством, які вони надають власнику), патенти, ліцензії, професійна клієнтура («добре ім`я»), матеріальна компенсація, присуджена судовим рішенням, право на пенсію та інші виплати (див. mutatis mutandis справи «Ятрідіс проти Греції» (Iatridis v. Greece), заява № 31107/96, рішення ЄСПЛ від 25 березня 1999 року, § 54; «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy), заява № 33202/96, рішення ЄСПЛ від 05 січня 2000 року, § 100; «Броньовский проти Польщі» (Broniowski v. Poland), заява № 31443/96, рішення ЄСПЛ від 22 червня 2004 року, §129; «Гратзінгер та Гратзінгерова проти Чеської Республіки» (Gratzinger and Gratzingerova v. Czech Republic), заява № 39794/98, рішення ЄСПЛ від 10 липня 2002 року, § 69; «Прессос компанія Нав`єра А. О.» та інші проти Бельгії» (Pressos Compania Naviera S. A. and оthers v. Belgium), заява № 17849/91, рішення ЄСПЛ від 20 листопада 1995 року).

Закріплений у першому реченні статті 1 Першого Протоколу до Конвенції принцип мирного володіння майном є загальним щодо всіх видів майна. Умови позбавлення особи власності передбачено у другому та третьому реченнях цієї статті: таке втручання має бути передбачено законом і відбуватися в інтересах суспільства (для забезпечення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, сплати податків та іншого) з дотриманням «справедливого балансу» між вимогами таких інтересів та вимогами захисту відповідного конвенційного права.

Надання уповноваженій особі Фонду відповідно до пункту 5 частини другої статті 39 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» повноважень на вжиття заходів з додаткової емісії акцій неплатоспроможного банку без відповідного скликання загальних зборів акціонерів та щодо укладення договорів купівлі-продажу акцій від імені пов`язаних з банком осіб без погодження з такими особами відповідно до затвердженого Фондом плану врегулювання було передбачено законом. Отже, таке обмеження прав акціонерів, яке було доступним, чітким і передбачуваним, зокрема для позивача, відповідало критерію законності в розумінні статті 1 Першого Протоколу до Конвенції. Це обмеження було спрямоване на забезпечення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів у збереженні платоспроможності банку, який займав значне місце на ринку фінансових послуг, і ліквідація якого могла потягнути істотні негативні наслідки фінансової нестабільності в державі. З огляду на відсутність інших юридичних засобів збереження такої стабільності, які би відповідали європейським вимогам, і за наявності гарантій для акціонерів у разі завдання їм збитків отримати відповідне відшкодування, застосовані обмеження є пропорційними зазначеній легітимній меті.

Виходячи з аналогічних мотивів Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15 лютого 2023 року у справі № 910/18214/19 (пункт 9.34) не вбачала порушення справедливого балансу між вищевказаним суспільним інтересом у втручанні у право власності позивача (теж одного з акціонерів ПАТ «КБ «ПриватБанк») шляхом придбання акцій неплатоспроможного Банку і викупу їх державою, позаяк законом передбачено можливість компенсації шкоди акціонеру, якщо він у відповідному судовому процесі підтвердить добросовісність своїх дій у правовідносинах із неплатоспроможним банком і порушення своїх прав та законних інтересів.

Тому Верховний Суд не вбачає підстав для використання передбачених у статті 7 Кодексу адміністративного судочинства України можливостей щодо застосування норм Конституції України, зокрема її статей 41 та 58, як норм прямої дії під час розгляду у касаційному порядку цієї справи.

Колегія суддів погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про те, що до спірних у цій справі правовідносин необхідно застосовувати, зокрема, норми Закону України від 13 травня 2020 року № 590-IX, статті 79 Закону України «Про банки і банківську діяльність», частини шостої статті 41 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» та статті 266-1 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суд критично оцінює покликання позивача на постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 17 червня 2020 року у справі № 826/11415/16 як на приклад неоднакового правозастосування у питанні застосовності до спірних у цій справі правовідносин Закону України від 13 травня 2020 року № 590-IX. У справі № 826/11415/16 Верховний Суд вирішував питання щодо можливості застосування особливостей, встановлених статтею 266-1 Кодексу адміністративного судочинства України та Закону України від 13 травня 2020 року № 590-IX, виключно в частині тримісячного строку на подання позовної заяви про оскарження індивідуального акта/рішення, передбаченого частиною першою вказаної статті цього ж Кодексу. У справі ж, яка розглядається, такого питання не поставало, а тому викладені у зазначеній вище постанові правові позиції не можуть сприйматись та братись до уваги під час розгляду цієї справи як такі, що є релевантними та вказують на неоднакове застосування відповідних норм права.

Перевіряючи дотримання судом апеляційної інстанції норм процесуального права, зокрема статті 266-1 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд виходить з такого.

Юридичний аналіз норм статті 266-1 Кодексу адміністративного судочинства України, яка встановлює особливості здійснення судом провадження у справі, яка розглядається, засвідчує, що процесуальний закон надає можливість оскаржити до адміністративного суду індивідуальні акти стосовно виведення банків з ринку, що передбачені частиною першою вказаної статті, виключно у випадку, якщо такі вимоги заявлені позивачем одночасно з вимогою про визнання протиправним (незаконним) та скасування таких індивідуальних актів/рішення, про що зазначено й у частині сьомій цієї ж статті.

При цьому, частина дев`ята статті 266-1 Кодексу адміністративного судочинства України прямо встановлює, що визнання протиправним (незаконним) та скасування індивідуального акта/рішення, визначеного частиною першою цієї статті, або окремих його положень:

1) не відновлює того становища банку, яке існувало до прийняття такого акта/рішення, включаючи правовий статус цього банку, та не відновлює становища/прав осіб, які були учасниками банку на момент прийняття такого акта/рішення;

2) не може бути підставою для визнання недійсними, нечинними, протиправними та скасування будь-яких рішень, правочинів або інших дій/визнання протиправною бездіяльності, прийнятих, вчинених або допущених у процедурі виведення неплатоспроможного банку з ринку/ліквідації банку;

3) не породжує будь-яких прав осіб, які були учасниками банку на момент прийняття такого індивідуального акта/рішення, крім права на відшкодування заподіяної шкоди.

У справі ж яка розглядається, ОСОБА_1 відніс до предмету спору (судового оскарження) рішення Правління НБУ про віднесення ПАТ КБ «ПриватБанк» до категорії неплатоспроможних; про затвердження пропозиції НБУ про участь держави у виведенні неплатоспроможного банку з ринку, постанову КМУ про участь держави у виведенні неплатоспроможного банку з ринку, рішення виконавчої дирекції ФГВФО, якими запроваджена тимчасова адміністрація у ПАТ КБ «ПриватБанк» та делеговані повноваження тимчасового адміністратора банку, збільшено статутний капітал та приватне розміщення акцій ПАТ КБ «ПриватБанк», визнані нікчемними правочини щодо обтяження грошових зобов`язань ПАТ КБ «ПриватБанк» перед пов`язаними особами, погоджені умови придбання акцій додаткової емісії неплатоспроможного банку ПАТ КБ «ПриватБанк» та припинені повноваження членів правління та ради ПАТ КБ «ПриватБанк», а також оспорив рішення НКЦПФР щодо реєстрації випуску та проспекту емісії акцій ПАТ КБ «ПриватБанк», реєстрації звіту про результати приватного розміщення акцій ПАТ КБ «ПриватБанк» та щодо реєстрації випуску та проспекту емісії акцій ПАТ КБ «ПриватБанк».

Поряд із цим позивач не заявив у цьому позові вимог про відшкодування шкоди у грошовій формі, а підстави позову обґрунтовував порушенням відповідачами його майнових прав на акції неплатоспроможного банку, які йому належали до моменту прийняття оскаржених індивідуальних актів/рішень, пов`язаних із цим корпоративних прав на отримання дивідендів, розпорядження належними йому акціями у статутному капіталі Банку та участь в управлінні справами Банку.

Наведені у позові обґрунтування засвідчують, що ОСОБА_1 у цьому конкретному випадку звернувся до суду за захистом своїх майнових та корпоративних прав як учасника банку - акціонера з метою поновити такі права та загалом своє правове становище, яке існувало до початку процедури виведення банку з ринку як неплатоспроможного за участю держави у спосіб продажу їй акцій банку.

Беручи до уваги такі обставини, Верховний Суд вважає, що у цій справі, яка визначена частиною першою статті 266-1 Кодексу адміністративного судочинства України, предметом спору є вимоги, які не відповідають нормам частин сьомої та дев`ятої цієї статті, оскільки не спрямовані на реалізацію права на відшкодування шкоди, завданої оскарженими адміністративними актами, та мають на меті відновити майнові і корпоративні права та правове становище ОСОБА_1 як акціонера ПАТ КБ «ПриватБанк» істотної участі.

За приписами пункту 6 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 13 травня 2020 року № 590-IX судові провадження в адміністративних справах, визначених частиною першою статті 266-1 Кодексу адміністративного судочинства України, в яких предметом спору є вимоги, що не відповідають нормам частин сьомої - десятої статті 266-1 Кодексу адміністративного судочинства України, і судовий розгляд яких станом на день набрання чинності цим Законом не завершений у судах першої, апеляційної або касаційної інстанцій шляхом постановлення рішення (ухвали, постанови), підлягають закриттю у відповідній частині судом, який розглядає справу.

З огляду на таке правове регулювання особливостей судової процедури розгляду спорів, пов`язаних із виведенням неплатоспроможного банку з ринку, Верховний Суд вважає правильними висновок суду апеляційної інстанції про наявність підстав для закриття провадження у цій справі в частині вищевказаних позовних вимог на підставі пункту 6 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 13 травня 2020 року № 590-IX.

Не вважає обґрунтованими Суд й доводи скаржника про те, що суд апеляційної інстанції порушив вимоги процесуального закону в частині меж апеляційного перегляду справи, безпідставно не надавши оцінку висновкам суду першої інстанції по суті спору, доводам учасників справи в цій частині та не дослідивши. У межах повноважень апеляційного суду, наявні у матеріалах справи докази.

У цьому випадку суд апеляційної інстанції застосував процесуальний наслідок у вигляді закриття провадження у справі на підставі закону який взагалі виключав можливість розгляду судом заявлених у цій справі вимог по суті спору як таких, що не відповідають встановленим у Кодексі адміністративного судочинства України особливостям розгляду справ, визначених частиною першою статті 266-1 цього Кодексу.

З наведеного висновується, що невідповідність заявлених позивачем вимог як нормам матеріального, так і процесуального права унеможливлювали розгляд цієї справи по суті спору й таке регулювання було прямо передбачене законодавством.

Це не означало того, що питання стосовно наявності чи відсутності фактів порушення прав і законних інтересів позивача як учасника ПАТ «КБ «ПриватБанк» внаслідок прийняття відповідачами оскаржених у цій справі рішень у процедурі виведення його з ринку шляхом застосування процедури викупу державою як інвестором неплатоспроможного банку не могло бути вирішене взагалі. Питання про те, чи порушені права та законні інтереси позивача, суд може вирішити тільки у спорі за належною позовною вимогою - про відшкодування завданої шкоди у грошовій формі. У цій справі таких вимог позивач не заявив й відповідних підстав позову з наведенням розрахунків шкоди у порядку, встановленому законом, не навів.

Що ж до закриття провадження у цій справі в частині вимог про визнання нечинним з моменту укладення Договору купівлі-продажу акцій ПАТ КБ «ПриватБанк» № БВ-744/16/13010-05/131 від 21 грудня 2016 року, Верховний Суд зазначає наступне.

Суд першої інстанції виходив з того, що такий правочин є адміністративним договором та порушує права ОСОБА_1 , за захистом яких він звернувся до суду у справі, яка розглядається.

Аналогічним чином правова природа цього ж правочину була визначена судами першої та апеляційної інстанцій під час розгляду справи № 826/20221/16, які також віднесли його до адміністративного договору.

Однак з такими висновками не погодилась Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15 червня 2020 року, розглядаючи вищевказану справу.

Зокрема зазначила, що держава в особі суб`єкта владних повноважень стороною цих договорів не є, а договір про придбання акцій не є адміністративним, оскільки вони не відповідає визначенню адміністративного договору, наведеному у пункті 14 частини першої статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України в редакції, яка діяла станом на момент укладення такого правочину.

Після 15 грудня 2017 року Кодекс адміністративного судочинства України було викладено у новій редакції, а норми, які надавали визначення адміністративному договору, були включені до пункту 16 частини першої статті 4 цього Кодексу й суттєвих змін у порівняння з попередньою редакцією не зазнали.

Визначаючи характер правовідносин та юридичну природу договору купівлі - продажу акцій неплатоспроможного банку, інвестором (покупцем акцій) у якому виступає держава в особі відповідного органу державної влади, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15 червня 2020 року у справі № 826/20221/16, проаналізувавши норми, які визначають функції Фонду у процедурі виведення банку з ринку за участю держави, дійшла висновку про те, що вони зводяться до встановлення контролю над банком замість його статутних органів, виконання представницьких функцій шляхом вчинення дій від імені банку та інших осіб, забезпечення передачі контролю новому акціонеру - державі як інвестору, єдиному члену вищого органу управління банком, а не контролюючому суб`єкту. Тож констатувала, що такі відносини є приватноправовими.

У пунктах 113, 114 наведеної вище постанови Велика Палата Верховного Суду наголосила, що такий договір спрямований на продаж належних учасникам банку акцій ПАТ «КБ «ПриватБанк» державі в особі уповноваженого органу, тобто за правовою природою є договором купівлі-продажу. Зазначений договір є цивільно-правовим договором, спрямованим на передання права власності на акції. Правове регулювання купівлі-продажу встановлене главою 54 Цивільного кодексу України. Покупець за цим договором - держава в особі Міністерства фінансів України діє як інвестор, а не як суб`єкт владних повноважень. Участь у цьому договорі держави як сторони договору - покупця не змінює цивільно-правової природи договору купівлі-продажу.

Отже, відносини позивачів з Банком щодо купівлі-продажу акцій банку та облік прав власності на них є корпоративними відповідно до пунктів 4 і 5 частини першої статі 12 Господарського процесуального кодексу України, у редакції яка діяла на момент звернення з позовом.

З урахуванням таких правових позицій, а також беручи до уваги те, що у справі, яка розглядається, позивач звернувся за захистом своїх майнових та корпоративних прав як власник акцій, зважаючи на суб`єктний склад учасників спірних у цій справі правовідносин, Верховний Суд вважає, що такі є приватноправовими, а Договір купівлі-продажу акцій ПАТ КБ «ПриватБанк» від 21 грудня 2016 року № БВ-744/16/13010-05/131 належить до цивільно - правових правочинів. У зв`язку з цим вимогу ОСОБА_1 про визнання нечинним з моменту укладення вказаного договору належить розглядати судам господарської юрисдикції.

Судові прецеденти щодо оскарження одним з акціонерів ПАТ КБ «ПриватБанк» вищевказаного договору в порядку господарського судочинства вже мали місце у правозастосовчій практиці Верховного Суду (справа № 910/18214/19).

Так, відповідно до правових позицій, наведених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 лютого 2023 року у справі № 910/18214/19 (пункти 9.30, 9.38, 9.39 та 9.57), закріплені у національному законодавстві гарантії прав інвестора зумовлювали те, що оспорювання в судовому порядку дійсності договору купівлі-продажу акцій, навіть у випадку констатації судом певних порушень при його укладенні, не призвело б до відновлення стану, що існував до його укладення. Тобто оскарження до суду договору купівлі-продажу акцій, укладеного у процедурі «бейл-ін», не може бути підставою для застосування наслідків недійсності правочину (договору). А тому відповідна позовна вимога в разі її задоволення судом не призведе до відновлення становища, яке існувало до порушення. Отже, така вимога є неефективним способом захисту інтересів акціонера неплатоспроможного банку незалежно від того, чи були законними рішення компетентних органів про виведення неплатоспроможного банку з ринку (у тій справі шляхом обміну його акцій на зобов`язання інвестора).

Тому Велика Палата Верховного Суду виснувала, що провадження за позовними вимогами про недійсність правочинів із придбання позивачем акцій додаткової емісії неплатоспроможного ПАТ «КБ «Приватбанк» та про відчуження на користь держави належної йому частки у складі 100 % акцій неплатоспроможного Банку не здатне поновити прав позивача як колишнього учасника (акціонера) Банку, оскільки як з огляду на правову природу спірних правовідносин, так і в силу частини шостої статті 41 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» відновлення становища, яке існувало до вчинення оспорюваних правочинів у процедурі виведення неплатоспроможного банку з ринку як наслідок недійсності правочинів не є можливим незалежно від встановлення / не встановлення судом певних порушень при вчиненні таких правочинів. Єдиним ефективним способом захисту позивача може бути відшкодування йому у грошовій формі завданої шкоди.

У такому випадку, за позицією Великої Палати Верховного Суду, належить констатувати обрання позивачем неефективного способу захисту прав у розумінні статті 13 Конвенції та частини шостої статті 41 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», який не забезпечить поновлення порушених прав, за захистом яких він звернуся до суду.

Розглядаючи справу № 910/18214/19, Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на імперативні приписи пункту 7 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 13 травня 2020 року № 590-IX про закриття провадження у справах із предметом позову про визнання недійсними правочинів колишніх акціонерів банку, якщо розгляд таких спорів не завершено на день набрання чинності цим Законом.

З огляду на таке правове регулювання особливостей судової процедури розгляду спорів, пов`язаних із виведенням неплатоспроможного банку з ринку, Велика Палата Верховного Суду визнала правильними висновок місцевого господарського суду про закриття провадження в такій справі на підставі пункту 7 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 13 травня 2020 року № 590-IX.

Вищенаведене дає підстави стверджувати про те, що згідно з особливостями правового регулювання таких правовідносин вимога колишнього акціонера неплатоспроможного банку, акції якого були придбані державою як інвестором у процедурі виведення такого банку з ринку за участю держави, про визнання недійсним договору купівлі - продажу акцій (а отже й вимога про визнання його нечинним з моменту укладення) не підлягають розгляду як в порядку адміністративного, так і в порядку господарського судочинства, й за суб`єктним складом учасників правовідносин не підпадають під юрисдикцію цивільного суду. Тобто такі вимоги не підлягають розгляду жодним судом.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 238 Кодексу адміністративного судочинства України суд закриває провадження у справі: якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.

Застосовуючи вищевказану норму, поняття «спір, який не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства» слід тлумачити в широкому значенні, тобто як поняття, що стосується спорів, які не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, і тих, які взагалі не підлягають судовому розгляду. На цьому наголошувала Велика Палата Верховного Суду, зокрема, у постанові від 03 жовтня 2024 року у справі № 990/159/24. З таких правових позицій виходив і суд апеляційної інстанції, закриваючи провадження у справі, яка розглядається, в частині вимоги про визнання нечинним з моменту укладення договору купівлі-продажу акцій ПАТ КБ «ПриватБанк» від 21 грудня 2016 року № БВ-744/16/13010-05/131.

Окрім цього, Верховний Суд враховує, що обґрунтування підстав поданого ОСОБА_1 позову у справі, яка розглядається, зводяться до протиправності рішення Правління Національного банку України № 498-рш/БТ від 18 грудня 2016 року про віднесення ПАТ КБ «ПриватБанк» до категорії неплатоспроможних, з огляду на помилковість висновків НБУ в частині обсягу та ліквідності активів банку, а всі інші вимоги позову, зокрема й щодо визнання нечинним з моменту укладення договору купівлі-продажу акцій ПАТ КБ «ПриватБанк», базуються на протиправності вказаної постанови Правління НБУ. Тобто задоволення вимоги про визнання нечинним з моменту укладення договору купівлі-продажу акцій ПАТ КБ «ПриватБанк» позивач ставить у залежить від основної вимоги - про визнання протиправною та скасування рішення Правління Національного банку України № 498-рш/БТ від 18 грудня 2016 року про віднесення ПАТ КБ «ПриватБанк» до категорії неплатоспроможних.

Поряд із цим варто звернути увагу на норми частини другої статті 266-1 Кодексу адміністративного судочинства України, які передбачають, що визнання протиправним (незаконним) та скасування індивідуального акта/рішення, визначеного частиною першою цієї статті, або окремих його положень не може бути підставою для визнання недійсними, нечинними, протиправними та скасування, зокрема, будь-яких правочинів вчинених у процедурі виведення неплатоспроможного банку з ринку/ліквідації банку.

З цього висновується, що усі заявлені позивачем вимоги у справі, яка розглядається, не відповідають нормам частин сьомої - десятої статті 266-1 Кодексу адміністративного судочинства України, у зв`язку з чим Верховний Суд погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про те, що провадження у цій справі підлягає закриттю в цілому на підставі пункту 6 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 13 травня 2020 року № 590-IX, а в частині вимоги про визнання нечинним з моменту укладення договору купівлі-продажу акцій ПАТ КБ «ПриватБанк» - ще й на підставі пункту 1 частини першої статті 238 Кодексу адміністративного судочинства України, як такої, що не може бути розглянута як в порядку адміністративного судочинства, так і взагалі не підлягає судовому розгляду.

Щодо доводів касаційної скарги про відступ від висновків щодо застосування норм права, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 червня 2020 року у справі № 826/20221/16, то колегій суддів вважає їх безпідставними та необґрунтованими.

Відповідно до частини четвертої статті 346 Кодексу адміністративного судочинства України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати.

Кодекс адміністративного судочинства України не визначає конкретних обставин, підстав та умов, за яких виникає потреба (необхідність) у відступі від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати Верховного Суду.

Однак це питання досліджувалось у судовій практиці. Зокрема, у пунктах 58-60 постанови від 09 вересня 2020 року у справі № 260/91/19 Велика Палата Верховного Суду зазначала про те, що необхідність відступу від висновку, викладеного в раніше ухваленій постанові Великої Палати Верховного Суду, має виникати з певних визначених об`єктивних причин і такі причини повинні бути чітко визначені та аргументовані.

Обґрунтованими підставами для відступу від уже сформованої правової позиції Верховного Суду можуть бути, зокрема, зміна законодавства; ухвалення рішення Конституційним Судом України або ж винесення рішення Європейського суду з прав людини, висновки якого мають бути враховані національними судами; зміни у правозастосуванні, зумовлені розширенням сфери застосування певного принципу права або ж зміною доктринальних підходів до вирішення питань, необхідність забезпечити єдність судової практики у застосуванні норм права тощо.

Відступаючи від висновку щодо застосування юридичної норми, Велика Палата Верховного Суду може шляхом буквального, звужувального чи розширювального тлумачення відповідної норми або повністю відмовитися від її висновку на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши належні способи тлумачення юридичних норм.

Для передачі справи на розгляд до Великої Палати Верховного Суду необхідна наявність виключної правової проблеми з врахуванням кількісного та якісного критеріїв.

Тобто, по-перше, правова проблема має існувати не в одній конкретній справі, а у невизначеній кількості справ, які або вже існують, або можуть виникнути з врахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності; мають існувати обставини, з яких вбачається, що відсутня стала судова практика у відповідних питаннях, поставлені правові питання не визначені на нормативному рівні, відсутні процесуальні механізми вирішення такого питання тощо; по-друге, вирішення виключної правової проблеми вплине на забезпечення сталого розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики.

З точки зору якісного критерію про виключність правової проблеми можуть свідчити наступні обставини: з касаційної скарги вбачається, що судами була допущена явна й груба помилка у застосуванні норм процесуального права, в тому числі свавільне розпорядження повноваженнями, й перегляд справи Великою Палатою Верховного Суду потрібен з метою унеможливлення її повторення у подальшій судовій діяльності; норми матеріального чи процесуального права були застосовані судами першої чи апеляційної інстанцій таким чином, що постає питання щодо дотримання принципу пропорційності, тобто забезпечення належного балансу між приватними та публічними інтересами; наявні колізії в нормах матеріального права, що викликає необхідність у застосуванні аналогії закону чи права, або постає питання щодо дотримання принципу верховенства права.

Водночас у скарзі ОСОБА_1 не наведено обґрунтувань, які у світлі вищезгаданих критеріїв могли б зумовлювати підстави для відступу від уже сформованої правової позиції Верховного Суду або його Великої Палати.

Самих лише покликань на незгоду з певним висновком Великої Палати Верховного Суду (у цьому випадку викладеного у постанові від 15 червня 2020 року у справі № 826/20221/16), обґрунтовану неправильним, на думку скаржника, застосуванням норм матеріального права, недостатньо для підтвердження необхідності відступу від раніше викладених правових позицій Великої Палати Верховного Суду.

Тому вимога скаржника про відступ від висновків Великої Палати Верховного Суду, наведених у вказаній вище постанові, задоволенню також не підлягає.

Що стосується доводів АТ «КБ «ПриватБанк» про закриття касаційного провадження у справі, яка розглядається, з підстав, передбачених пунктами 4, 5 частини першої статті 339 Кодексу адміністративного судочинства України, то з цього приводу Верховий Суд виходить з такого.

За нормами пунктів 4, 5 частини першої статті 339 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо:

після відкриття касаційного провадження виявилося, що Верховний Суд у своїй постанові вже викладав висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, або відступив від свого висновку щодо застосування норми права, наявність якого стала підставою для відкриття касаційного провадження, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку, коли Верховний Суд вважає за необхідне відступити від такого висновку). Якщо ухвала про відкриття касаційного провадження мотивована також іншими підставами, за якими відсутні підстави для закриття провадження, касаційне провадження закривається лише в частині підстав, передбачених цим пунктом;

після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

В обґрунтуванні передбачених пунктом 2 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України підстав для відкриття касаційного провадження у справі, що розглядається, позивач покликався на відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах. При цьому вважав, що викладені у справах № 910/18214/19 і № 826/20221/16 правові позиції Великої Палати Верховного Суду в цьому конкретному випадку не є застосовними і помилково враховані апеляційним судом.

Однак колегія суддів підкреслює, що правовідносини у цій справі та у розглянутих Великою Палатою Верховного Суду справах № 910/18214/19 і № 826/20221/16 витікають з процедури виведення неплатоспроможного банку з ринку за участю держави та співпадають у таких елементах подібності правовідносин як суб`єктний склад, предмет спору, суть і характер відносин, їх матеріально - правове регулювання та умови застосування конкретних правових норм.

Вищевикладені правові позиції Великої Палати Верховного Суду стосувались загальних правових питань, зокрема, таких як ефективність способу судового захисту майнових прав акціонерів націоналізованого банку на акції та пов`язаних із цим корпоративних прав, дії закону України від 13 травня 2020 року № 590-IX в часі, застосування спільних для всіх юрисдикцій та схожих за предметом регулювання процесуальних норм тощо. Отже наведена правозастосовча практика Верховного Суду є застосовною до спірних у цій справі правовідносин та обґрунтовано врахована судом апеляційної інстанції під час апеляційного перегляду цієї справи як така, що є релевантною.

Водночас, під час розгляду цієї справи у касаційному порядку, на вирішення Верховного Суду, окрім вищезазначеного, поставлене питання щодо дотримання (правильного застосування) апеляційним судом пункту 6 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 13 травня 2020 року № 590-IX (щодо можливості закриття провадження у справі) та статті 266-1 Кодексу адміністративного судочинства України (щодо особливостей розгляду означеної категорії справ). Тому розгляд цієї справи у касаційному порядку обумовлений необхідністю формування Верховним Судом висновків щодо застосування вказаних норм права у тих правовідносинах, у яких у цьому випадку виник спір, і які раніше не були сформовані.

У зв`язку з цим колегія суддів не вважає, що у цій ситуації настала сукупність усіх умов та обставин, які визначені у нормах пункту 4 частини першої статті 339 Кодексу адміністративного судочинства України, та могли б вказувати на наявність передбачених процесуальним законом підстав для закриття касаційного провадження.

Разом з тим, колегія суддів враховує, що відкриття касаційного провадження у цій справі на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України обумовлене доводами касаційної скарги про неврахування апеляційним судом висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду від 17 червня 2020 року у справі № 826/11415/16.

Верховний Суд у пункті 160 цієї постанови констатував, що висновок із застосування норм права, який викладений у постанові Верховного Суду від 17 червня 2020 року у справі № 826/11415/16 та на який посилається позивач у касаційній скарзі, охоплював лише процедурне питання щодо застосування наслідків пропуску тримісячного строку на подання позовної заяви про оскарження індивідуального акта/рішення, передбаченого частиною першою статті 266-1 Кодексу адміністративного судочинства України, яка включена до цього Кодексу на підставі Закону України від 13 травня 2020 року № 590-IX.

У справі, яка розглядається, такого питання не поставало.

У зв`язку з цим Верховний Суд вважає обґрунтованими вимоги АТ «КБ «ПриватБанк» про закриття касаційного провадження у справі, яке відкрите з підстав, передбачених пунктом 1 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України.

За правилами пункту 1 частини першої статті 349 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до частини першої статті 350 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Не може бути скасовано правильне по суті і законне судове рішення з мотивів порушення судом норм процесуального права, якщо це не призвело і не могло призвести до неправильного вирішення справи.

Провівши касаційний розгляд справи у межах доводів касаційної скарги, які слугували підставою для відкриття касаційного провадження у справі, та повноважень касаційного суду, визначених статтею 341 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд дійшов висновку про те, що суд апеляційної інстанції правильно застосував норми матеріального та не допустив порушення норм процесуального права, які могли б зумовлювати скасування оскарженої у цій справі постанови, ухвалив законне та обґрунтоване судове рішення, а тому підстав для його скасування та задоволення касаційної скарги - не вбачає.

Керуючись статтями 339, 340, 341, 343, 349, 350, 355, 356 Кодексу адміністративного судочинства України, Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Касаційне провадження у справі № 826/7432/17, в частині відкриття на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України, закрити.

Постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 15 листопада 2023 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і не оскаржується.

Суддя-доповідач Стрелець Т.Г.

Судді: Бучик А.Ю.

Тацій Л.В.