Рішення

від 19.02.2025 по справі 910/12248/24

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

19.02.2025Справа № 910/12248/24

Господарський суд міста Києва у складі судді Нечая О.В., за участю секретаря судового засідання Будніка П.О., розглянувши у загальному позовному провадженні матеріали справи № 910/12248/24

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Т.Р.І.А.Д.А" (Україна, 76011, м. Івано-Франківськ, вул. Ботанічна, буд. 37; ідентифікаційний код: 37581770)

до Акціонерного товариства Комерційного банку "Приватбанк" (Україна, 01001, м. Київ, вул. Грушевського, буд. 1Д; ідентифікаційний код: 14360570)

про визнання права власності

Представники учасників справи:

від позивача: Дворський В.М., ордер АТ №1081288;

від відповідача: Яндульський Д.В., Довіреність №8108-К-О від 10.06.2024.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Т.Р.І.А.Д.А" (далі - позивач) звернулось до Господарського суду міста Києва з позовною заявою до Акціонерного товариства Комерційного банку "Приватбанк" (далі - відповідач), в якій просить суд визнати за позивачем право власності на транспортний засіб марки MAN, комерційний опис/модель - TGX 18.480, ідентифікаційний номер транспортного засобу НОМЕР_2, 2015 року випуску, червоного кольору, реєстраційний номер НОМЕР_1 .

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 09.10.2024 вказану позовну заяву було залишено без руху та встановлено позивачу строк для усунення її недоліків - протягом 10 днів з дня вручення даної ухвали.

15.10.2024 позивачем сформовано в системі "Електронний суд" заяву про усунення недоліків позовної заяви з додатками, яку 15.10.2024 зареєстровано в автоматизованій системі "Діловодство спеціалізованого суду".

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 21.10.2024 було прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі № 910/12248/24, постановлено розгляд справи здійснювати за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 20.11.2024.

24.10.2024 представником відповідача сформовано в системі "Електронний суд" відзив на позовну заяву, який 24.10.2024 зареєстровано в автоматизованій системі "Діловодство спеціалізованого суду".

У підготовче засідання 20.11.2024 з`явився представник позивача, представник відповідача не з`явився, про дату, час та місце проведення підготовчого засідання відповідач був повідомлений належним чином, явка представників сторін обов`язковою судом не визнавалась.

У підготовчому засіданні 20.11.2024 судом було прийнято до розгляду відзив на позовну заяву та оголошено перерву до 11.12.2024.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 20.11.2024, в порядку статей 120, 121 Господарського процесуального кодексу України, відповідача було повідомлено про те, що підготовче засідання у справі № 910/12248/24 призначено на 11.12.2024.

У підготовче засідання 11.12.2024 з`явились представники сторін.

У підготовчому засіданні 11.12.2024 суд закрив підготовче провадження та призначив справу до судового розгляду по суті на 22.01.2025.

У судове засідання 22.01.2025 з`явився представник позивача, представник відповідача не з`явився, про дату, час та місце проведення судового засідання відповідач був повідомлений належним чином, явка представників сторін обов`язковою судом не визнавалась, від відповідача надійшло клопотання про відкладення судового засідання.

У судовому засіданні 22.01.2025 судом було оголошено перерву до 19.02.2025.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 22.01.2025, в порядку статей 120, 121 Господарського процесуального кодексу України, відповідача було повідомлено про те, що судове засідання у справі № 910/12248/24 призначено на 19.02.2025.

12.02.2025 позивачем сформовано в системі "Електронний суд" заяву про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, яку 12.02.2025 зареєстровано в автоматизованій системі "Діловодство спеціалізованого суду".

У судове засідання 19.02.2025 з`явились представники сторін.

Представник позивача надав суду усні пояснення по суті спору, позовні вимоги підтримав.

Представник відповідача надав суду усні пояснення по суті спору, проти задоволення позовних вимог заперечував.

У судовому засіданні 19.02.2025 судом було проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши надані суду докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, заслухавши пояснення представників сторін, суд

ВСТАНОВИВ:

06.10.2021 між Акціонерним товариством Комерційний банк "Приватбанк" (далі - лізингодавець, банк) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Т.Р.І.А.Д.А" (далі - лізингоодержувач) було укладено Договір фінансового лізингу № IFU0FLOWWOFYC-1 (далі - Договір).

Відповідно до п. 1.1 Договору банк зобов`язується набути у власність у ТОВ КПП ЦЕНТР, місцезнаходження: 81554, Україна, Львівська область, Городоцький район, село Черляни, вулиця Польова, будинок 97, код ЄДРПОУ: 38169102, предмет(ти) лізингу (далі - майно) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій (далі - Додаток №1) та передати його в користування лізингоодержувачу на строк, зазначений у цьому договорі, а лізингоодержувач зобов`язується сплатити банку лізингові платежі в розмірі та порядку, визначених цим договором.

Пунктом 1.2 Договору визначено, що строк лізингу становить 36 місяців, що обчислюється з дати підписання сторонами Акту прийому-передачі майна та який не може бути меншим одного року з моменту передачі майна лізингоодержувачу.

Згідно з п. 2.1 Договору загальна вартість майна за цим договором становить 765875,00 грн , ПДВ 153175,00 грн, усього до сплати 919050,00 грн.

Пунктом 2.2.2 Договору встановлено, що лізингоодержувач сплачує винагороду лізингодавцеві за користування майном у розмірі 11% річних від суми залишку несплаченої вартості майна, виходячи з фактичної кількості днів користування майном та 360 днів у році, на дату сплати чергового лізингового платежу згідно Додатку №2.

Пунктом 4.1 Договору визначено, що протягом усього строку цього договору майно є власністю банку. Майно переходить у власність лізингоодержувача після сплати банку всієї суми лізингових та інших платежів за цим договором, але не раніше одного року з моменту передачі майна лізингоодержувачу.

Відповідно до п. 4.3 Договору, цей договір є належною і достатньою підставою для переходу майна у власність лізингоодержувача після сплати банку всієї суми лізингових та інших платежів за цим договором. Укладення додаткових договорів тощо для переходу майна у власність лізингоодержувача не вимагається.

Сторонами підписано Додаток №2 до Договору "Специфікація майна", яким визначено, що предметом Договору є Спеціалізований вантажний сідловий тягач, марка MAN, модель - TGX 18.480, серійний номер - НОМЕР_2 , рік виробництва - 2015, вартістю 919 050,00 грн.

Окрім того, сторонами підписано Додаток №2, яким затверджено Графік лізингових платежів, та Додаток №3 яким погоджено тарифи за оформлення документів.

23.09.2021 лізингодавець, на виконання умов Договору, набув у власність предмет лізингу, що підтверджується копією свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу НОМЕР_3 .

19.10.2021 сторонами було складено та підписано Акт прийому-передачі майна, відповідно до якого банк передав, а лізингоодержувач прийняв у лізинг Предмет лізингу.

15.08.2024 лізингодавець надіслав лізингоодержувачу супровідний лист №20.1.0.0.0/7-240813/394111, разом з:

- Актом звірки взаєморозрахунків та переходу права власності по фінансовому лізингу №1FU0FLOWWOFYC-1 від 13.08.2024, зі змісту якого вбачається, що всі зобов`язання сторін за Договором були належним чином виконані, лізингоодержувач повністю сплатив лізингові платежі, а предмет лізингу разом з відповідними документами передано у власність лізингоодержувача;

- Актом приймання-передачі транспортного засобу №1FU0FLOWWOFYC-1 від 13.08.2024;

- Довідкою від 21.08.2024 про перебування транспортного засобу на військовому обліку, відповідно до якої предмет лізингу знятий з військового обліку;

- Заявою банку про перереєстрацію предмета лізингу;

- Довіреністю АТ КБ "Приватбанк" від 13.08.2024 на ім`я директора ТОВ "Т.Р.І.А.Д.А." Сем`янчука Р.І.;

- Наказом АТ КБ "Приватбанк" від 13.08.2024 №1FU0FLOWWOFYC-1.

Позивач звернувся з наявними в нього документами до ТСЦ МВС №2641 для здійснення перереєстрації транспортного засобу.

12.09.2024 Територіальний сервісний центр МВС № 2641 надав Лист-відповідь №31/28/26-6773-2024, яким відмовив у проведенні реєстраційної дії щодо предмета лізингу, посилаючись на п. 15 Порядку державної реєстрації (перереєстрації), зняття з обліку автомобілів, автобусів, а також самохідних машин, сконструйованих на шасі автомобілів, мотоциклів усіх типів, марок і моделей, причепів, напівпричепів, мотоколясок, інших прирівняних до них транспортних засобів та мопедів, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України № 1388 від 07.09.1998 (далі - Порядок № 1388). ТСЦ МВС №2641 зазначив, що перебування АТ КБ "Приватбанк" в Єдиному реєстрі боржників унеможливлює проведення реєстраційної дії.

З метою досудового врегулювання спору, позивач направляв на адресу відповідача вимогу про усунення перешкод в реєстрації транспортного засобу №194 від 18.09.2024, в якій просив вжити всіх необхідних заходів, спрямованих на набуття позивачем у власність транспортного засобу.

На вказану вимогу позивача відповідачем надано відповідь (лист № 20.1.0.0.0/7-240920/62878 від 25.09.2024), якою останній приніс свої вибачення за тимчасові незручності та запевнив, що докладає всіх зусиль для найскорішого вирішення питання.

Оскільки відповідач така і не усунув вказане порушення прав позивача та не вчинив дії, спрямовані на усунення перешкод у реєстрації автомобіля за лізингоодержувачем, останній звернувся до суду з цим позовом та просить суд визнати за ним право власності на транспортний засіб марки MAN, комерційний опис/модель - TGX 18.480, ідентифікаційний номер транспортного засобу НОМЕР_2, 2015 року випуску, червоного кольору, реєстраційний номер НОМЕР_1 .

Оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд дійшов висновку про наступне.

Згідно з пунктом 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини.

Відповідно до частини 1 статті 509 Цивільного кодексу України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Частина перша статті 626 Цивільного кодексу України визначає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

У відповідності до положень статей 6, 627 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно з частиною першою статті 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Укладений сторонами Договір, з огляду на встановлений статтею 204 Цивільного кодексу України принцип правомірності правочину, є належною підставою, у розумінні статті 11 Цивільного кодексу України, для виникнення у позивача та відповідача взаємних цивільних прав та обов`язків та за своєю правовою природою є договором фінансового лізингу, який підпадає під правове регулювання параграфу 6 Глави 58 Цивільного кодексу України.

За визначенням, наведеним у частині першій статті 806 Цивільного кодексу України, за договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов`язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у володіння та користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі). До договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом.

Особливості окремих видів і форм лізингу встановлюються законом (частина 3 статті 806 Цивільного кодексу України).

Відповідно до частин 1, 2 статті 7 Закону України "Про фінансовий лізинг" порядок та умови набуття лізингоодержувачем об`єкта фінансового лізингу у власність визначаються договором фінансового лізингу або зазначеним у такому договорі окремим договором купівлі-продажу (викупу) об`єкта фінансового лізингу, або іншим договором, визначеним договором фінансового лізингу. Лізингоодержувач має право набути у власність об`єкт фінансового лізингу, за умови належного виконання лізингоодержувачем своїх зобов`язань за договором фінансового лізингу, у тому числі із сплати лізингових та інших платежів, а також (у разі виникнення) неустойки (штрафу, пені), якщо інше не передбачено таким договором.

Згідно з частинами 1, 2 статті 16 Закону України "Про фінансовий лізинг" лізингові платежі, належні до сплати за договором фінансового лізингу, здійснюються в порядку, встановленому договором фінансового лізингу. До складу лізингових платежів включаються: сума, що відшкодовує частину вартості об`єкта фінансового лізингу; винагорода лізингодавцю за отриманий у фінансовий лізинг об`єкт фінансового лізингу; інші складові, зокрема платежі та/або витрати, що безпосередньо пов`язані з виконанням договору фінансового лізингу та передбачені таким договором. Протягом строку дії договору фінансового лізингу розмір лізингових платежів може бути змінено у випадках та порядку, передбачених таким договором.

Лізингоодержувачем в повному обсязі сплачено лізингові платежі у розмірах та в строки, визначених умовами Договору. Вказана обставина підтверджується наявною в матеріалах справи копією Акту звірки взаєморозрахунків та переходу права власності по фінансовому лізингу №1FU0FLOWWOFYC-1 від 13.08.2024, а також визнається сторонами, а отже вважаться судом доведеною.

Відтак право власності на предмет лізингу за Договором, а саме на транспортний засіб марки MAN, комерційний опис/модель - TGX 18.480, ідентифікаційний номер транспортного засобу НОМЕР_2, 2015 року випуску, червоного кольору, реєстраційний номер НОМЕР_1 перейшло до позивача після виконання ним умов Договору.

Вказане підтверджується копіями Акту приймання-передачі транспортного засобу №1FU0FLOWWOFYC-1 від 13.08.2024; Заяви банку про перереєстрацію предмета лізингу; Довіреності АТ КБ "Приватбанк" від 13.08.2024 на ім`я директора ТОВ "Т.Р.І.А.Д.А." Сем`янчука Р.І.; Наказу АТ КБ "Приватбанк" від 13.08.2024 №1FU0FLOWWOFYC-1. Зазначена обставина також визнається сторонами спору.

Разом з тим, виконання сторонами умов Договору не мало наслідком здійснення перереєстрації права власності на предмет лізингу на позивача.

Відповідно до частини одинадцятої статті 34 Закону України "Про дорожній рух" власники транспортних засобів та особи, які використовують їх на законних підставах, зобов`язані зареєструвати (перереєструвати) належні їм транспортні засоби протягом десяти діб після придбання, митною оформлення, одержання транспортних засобів або виникнення обставин, що потребують внесення змін до реєстраційних документів. У разі наявності обтяжень реєстрація (перереєстрація) транспортних засобів здійснюється за наявності згоди обтяжувача (обтяжувачів), справжність підпису (підписів) якого (яких) засвідчено нотаріусом.

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю; ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності; право приватної власності є непорушним.

Згідно з ч.ч. 1, 2 ст. 321 Цивільного кодексу України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

У відповідності до статті 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.

Відповідно до абзаців першого - четвертого пункту 8 Порядку № 1388 державна реєстрація (перереєстрація) транспортних засобів проводиться на підставі заяв власників, поданих особисто або уповноваженим представником, і документів, що посвідчують їх особу, підтверджують повноваження представника (для фізичних осіб - нотаріально посвідчена довіреність), а також правомірність придбання, отримання, ввезення, митного оформлення (далі - правомірність придбання) транспортних засобів, відповідність конструкції транспортних засобів установленим вимогам безпеки дорожнього руху, а також вимогам, які є підставою для внесення змін до реєстраційних документів. Не допускаються до державної реєстрації транспортні засоби з правим розташуванням керма (за винятком транспортних засобів, які були зареєстровані в підрозділах Державтоінспекції до набрання чинності Законом України "Про дорожній рух"). Документами, що підтверджують правомірність придбання транспортних засобів, їх складових частин, що мають ідентифікаційні номери, є оформлені в установленому порядку: договори, укладені на товарних біржах на зареєстрованих в уповноваженому органі МВС бланках; укладені та оформлені безпосередньо в сервісних центрах МВС у присутності адміністраторів таких органів договори купівлі-продажу (міни, поставки), дарування транспортних засобів, а також інші договори, на підставі яких здійснюється набуття права власності на транспортний засіб.

Згідно зі ст. 210 Цивільного кодексу України правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації.

Відповідно до ч. 1 ст. 334 Цивільного кодексу України право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 05.04.2023 у справі № 911/1278/20 викладено висновок про те, що положеннями частини першої статті 334 ЦК України щодо переходу права власності на рухоме майно, так і спеціальним законодавством, що регулює порядок обліку та реєстрації транспортних засобів, не передбачено в імперативному порядку, що право власності на таке рухоме майно переходить до набувача транспортного засобу з моменту здійснення його державної реєстрації. Право власності на рухоме майно переходить до набувача відповідно до умов укладеного договору, що узгоджується з принципом свободи договору відповідно до статей 6, 627, 628 Цивільного кодексу України. Якщо договором не передбачено особливостей переходу права власності у конкретному випадку шляхом вчинення певних дій, воно переходить з моменту передання транспортного засобу.

Судом встановлено, що автомобіль було передано у володіння позивача, втім зазначені дії не призвели до реєстрації транспортного засобу за останнім.

Відповідно до ч. 1 ст. 317 Цивільного кодексу України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Частинами 1, 2 статті 319 Цивільного кодексу України встановлено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

Зі змісту вказаних норм вбачається, що право власності забезпечує власника не лише можливістю вільно володіти та користуватися своїм майном, а й розпоряджатися ним.

У даному випадку позивач, як лізингоодержувач за договором та власник предмета лізингу, суттєво обмежений у праві розпоряджатися власним майном, оскільки він позбавлений можливості як здійснити державну реєстрацію зазначеного автомобіля за собою, так і розпорядитись ним, оскільки за даними реєстрів МВС власником вказаного автомобіля є відповідач, що, за висновками суду, свідчить про наявність підстав вважати, що право власності позивача де-юре не визнається з боку держави.

Відповідно до абзацу дев`ятого пункту 15 Порядку №1388 у разі надходження до сервісного центру МВС звернення щодо транспортного засобу, відомості про власника якого містяться в Єдиному реєстрі боржників, перереєстрація транспортного засобу не здійснюється, крім випадків, коли: перереєстрація транспортного засобу не пов`язана з його відчуженням; транспортний засіб придбано на електронному аукціоні в порядку, установленому статтею 61 Закону України "Про виконавче провадження"; транспортний засіб отримано в рахунок погашення боргу в порядку, установленому статтею 61 Закону України "Про виконавче провадження"; транспортний засіб придбано в порядку, установленому статтею 30 Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень"; транспортний засіб безоплатно отримано відповідно до пункту 14 Порядку розпорядження майном, конфіскованим за рішенням суду і переданим органам державної виконавчої служби, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 11.07.2002 № 985.

Отже, центр МВС діяв відповідно до приписів пункту 15 Порядку №1388, а тому доводи відповідача в частині порушення прав позивача саме діями центру МВС є безпідставними, оскільки саме перебування банку в Реєстрі боржників стало підставою для відмови в реєстрації права власності на автомобіль за позивачем.

Відповідно до статті 392 Цивільного кодексу України власник майна може пред`явити позов про визнання йото права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Згідно зі ст. 386 Цивільного кодексу України держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності.

Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.

Власник, права якого порушені, має право на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди.

У відповідності до ч. 5 ст. 34 Закону України "Про дорожній рух" у разі звернення особи, яка внесена до Єдиного реєстру боржників, для здійснення перереєстрації, зняття з обліку транспортного засобу з метою його відчуження територіальні органи Міністерства внутрішніх справ України зобов`язані відмовити у вчиненні реєстраційної дії, про що не пізніше наступного робочого дня повідомити зазначений у Єдиному реєстрі боржників орган державної виконавчої служби або приватного виконавця із зазначенням відомостей про такий транспортний засіб.

Згідно з п. 6 ч. 3 ст. 18 Закону України "Про виконавче провадження" виконавець під час здійснення виконавчого провадження має право накладати арешт на майно боржника, опечатувати, вилучати, передавати таке майно на зберігання та реалізовувати його в установленому законодавством порядку.

За умовами частин 1, 5, 7 статті 9 Закону України "Про виконавче провадження" єдиний реєстр боржників - це систематизована база даних про боржників, що є складовою автоматизованої системи виконавчого провадження та ведеться з метою оприлюднення в режимі реального часу інформації про невиконані майнові зобов`язання боржників та запобігання відчуженню боржниками майна. Відомості про боржника вносяться до Єдиного реєстру боржників (крім відомостей щодо боржників, якими є державні органи, органи місцевого самоврядування, а також боржників, які не мають заборгованості за виконавчим документом про стягнення періодичних платежів більше трьох місяців, та боржників за рішенням немайнового характеру) одночасно з винесенням постанови про відкриття виконавчого провадження. Відомості про боржника виключаються з Єдиного реєстру боржників одночасно з винесенням постанови про закінчення виконавчого провадження, повернення виконавчого документа стягувачу на підставі пунктів 1, 3, 11 частини першої статті 37 цього Закону або постанови, передбаченої частиною четвертою статті 40 цього Закону, чи в день встановлення виконавцем факту відсутності заборгованості за виконавчими документами про стягнення періодичних платежів.

Позивачем долучено до матеріалів позовної заяви Інформацію з Єдиного реєстру боржників, відповідно до якої станом на 01.10.2024 щодо ПАТ КБ "Приватбанк" в реєстрі боржників міститься 275 записів по виконавчим провадженням, де банк є боржником.

Матеріалами справи також підтверджується звернення позивача до відповідача з вимогою усунути порушення, однак відповідач не вчинив дій, спрямованих на усунення перешкод у реєстрації автомобіля за позивачем.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення Європейського суду з прав людини від 09.12.1994 у справі "Руїс Торіха проти Іспанії").

Частинами 3, 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Відповідно до ч. 1 ст. 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Приписами статей 76, 77 Господарського процесуального кодексу України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно з частинами 1, 2 статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

З огляду на вищевикладене, дослідивши всі обставини справи, перевіривши їх наявними доказами, судом встановлено обґрунтованість заявлених позовних вимог, відтак позов підлягає задоволенню.

Щодо розподілу судових витрат суд зазначає таке.

Відповідно до частин 1, 3 статті 123 Господарського процесуального кодексу України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.

Витрати позивача по сплаті судового збору в розмірі 11028,68 грн, відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України, покладаються на відповідача, оскільки позов підлягає задоволенню.

Щодо витрат позивача на професійну правничу допомогу адвоката в розмірі 7500,00 грн суд дійшов наступних висновків.

Відповідно до частин 1, 2 статті 126 Господарського процесуального кодексу України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (частина 3 статті 126 Господарського процесуального кодексу України).

Водночас, за змістом частини 4 статті 126 Господарського процесуального кодексу України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (ч. 5 ст. 126 Господарського процесуального кодексу України).

Загальне правило розподілу судових витрат визначене в частині 4 статті 129 Господарського процесуального кодексу України. Разом із тим, у частині 5 наведеної норми цього Кодексу визначено критерії, керуючись якими суд може відступити від вказаного загального правила при вирішенні питання про розподіл витрат на правову допомогу та не розподіляти такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення, а натомість покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення.

Зокрема, відповідно до частини 5 статті 129 Господарського процесуального кодексу України під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

На підтвердження понесених витрат на правову допомогу адвоката позивачем надано належним чином засвідчені копії Договору про надання правової допомоги від 05.09.2024, Акту приймання-передачі наданих послуг від 10.02.2025 на суму 7500,00 грн та Детальний опис обсягу виконаних робіт від 10.02.2025.

Дослідивши умови Договору про надання правової допомоги від 05.09.2024, суд встановив, що гонорар адвоката сторони визначили у фіксованому розмірі - 7500,00 грн за дану справу.

Відповідно до положень статті 30 Закону України "Про адвокатуру і адвокатську діяльність" гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Судом враховано, що розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом і може бути змінений лише за їх взаємною домовленістю; суд не має право його змінювати і втручатися у правовідносини адвоката та його клієнта.

Частиною шостою статті 126 Господарського процесуального кодексу України визначено, що обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Відповідач, заперечуючи проти покладення на нього витрат позивача на професійну правничу допомогу, зазначає, що вартість послуг є завищеною, що не відповідає критеріям обґрунтованості та розумності в розумінні приписів частини 5 статті 129 Господарського процесуального кодексу України.

Суд зауважує, що відмова у відшкодуванні витрат на правову допомогу є правом суду, а не обов`язком, реалізація якого є наслідком доведення стороною, яка заявляє клопотання про зменшення розміру витрат на професійну правничу допомогу адвоката, обставин необґрунтованості (неспівмірності зі складністю справи, затраченим часом, ціною позову тощо) заявленого розміру судових витрат на професійну правничу допомогу.

Під час вирішення питання про розподіл судових витрат господарський суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені частинами п`ятою - сьомою та дев`ятою статті 129 Господарського процесуального кодексу України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу.

У такому випадку суд відмовляє стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні понесених нею витрат на правову допомогу повністю або частково та, відповідно, не покладає такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення.

При цьому в судовому рішенні суд повинен конкретно вказати, які саме витрати на правову допомогу не підлягають відшкодуванню повністю або частково, навести мотивацію такого рішення та правові підстави для його ухвалення. Зокрема, вирішуючи питання розподілу судових витрат, господарський суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути непропорційним до предмета спору. У зв`язку з наведеним суд, з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03.10.2019 у справі № 922/445/19.

Верховний Суд неодноразово висловлював правову позицію стосовно того, що вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, повинен бути співрозмірним з ціною позову, тобто не має бути явно завищеним порівняно з ціною позову. Також судом мають бути враховані критерії об`єктивного визначення розміру суми послуг адвоката. У зв`язку з цим суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи. При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (див., зокрема, постанови Верховного Суду від 07.11.2019 у справі № 905/1795/18, від 08.04.2020 у справі № 922/2685/19).

Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Так, у справі "Схід/Захід Альянс Лімітед» проти України" (заява № 19336/04) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (п. 268). У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Лавентс проти Латвії" зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

У постанові від 16.11.2022 у справі № 922/1964/21 Велика Палата Верховного Суду виснувала, що учасник справи повинен деталізувати відповідний опис лише тією мірою, якою досягається його функціональне призначення - визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат. Надмірний формалізм при оцінці такого опису на предмет його деталізації, за відсутності визначених процесуальним законом чітких критеріїв оцінки, може призвести до порушення принципу верховенства права.

У випадку встановленого договором фіксованого розміру гонорару сторона може доводити неспівмірність витрат у тому числі, але не виключно, без зазначення в детальному описі робіт (наданих послуг) відомостей про витрати часу на надання правничої допомоги. Зокрема, посилаючись на неспівмірність суми фіксованого гонорару зі складністю справи, ціною позову, обсягом матеріалів у справі, кількістю підготовлених процесуальних документів, кількістю засідань, тривалістю розгляду справи судом тощо.

З огляду на те, що вартість правничої допомоги при розгляді цієї справи була визначена у фіксованому розмірі, а подання позову зумовлено порушенням прав позивача, що встановлено рішенням суду, враховуючи, що відповідачем не спростовано співмірність заявлених витрат, суд дійшов висновку про обґрунтованість розміру витрат позивача на професійну правничу допомогу.

При цьому, відповідно до висновку, викладеного в постанові Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 03.10.2019 у справі №922/445/19, судові витрати підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено чи тільки має бути сплачено.

Оцінивши у порядку статті 86 Господарського процесуального кодексу України надані позивачем докази на підтвердження понесених судових витрат, суд, керуючись статтями 74 - 79 названого Кодексу, вважає їх належними, допустимими та такими, що підтверджують витрати на професійну правничу допомогу.

Приймаючи до уваги викладене, з огляду на предмет позову, характер спірних правовідносин, складність справи, заперечення відповідача, а також обсяг та зміст наданих адвокатом послуг, зважаючи на те, що позов підлягає задоволенню, суд дійшов висновку, що заявлені витрати на професійну правничу допомогу є обґрунтованими та підлягають відшкодуванню позивачеві в сумі 7500,00 грн.

Керуючись статтями 129, 233, 237, 238, 240 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

1. Позов задовольнити.

2. Визнати за Товариством з обмеженою відповідальністю "Т.Р.І.А.Д.А" (Україна, 76011, м. Івано-Франківськ, вул. Ботанічна, буд. 37; ідентифікаційний код: 37581770) право власності на транспортний засіб марки MAN, комерційний опис/модель - TGX 18.480, ідентифікаційний номер транспортного засобу НОМЕР_2, 2015 року випуску, червоного кольору, реєстраційний номер НОМЕР_1 .

3. Стягнути з Акціонерного товариства Комерційного банку "Приватбанк" (Україна, 01001, м. Київ, вул. Грушевського, буд. 1Д; ідентифікаційний код: 14360570) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Т.Р.І.А.Д.А" (Україна, 76011, м. Івано-Франківськ, вул. Ботанічна, буд. 37; ідентифікаційний код: 37581770) витрати по сплаті судового збору у розмірі 11 028 (одинадцять тисяч двадцять вісім) грн 68 коп. та витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 7 500 (сім тисяч п`ятсот) грн 00 коп.

4. Видати наказ після набрання рішенням законної сили.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до суду апеляційної інстанції протягом двадцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повне рішення складено 28.02.2025.

Суддя О.В. Нечай