Постанова від 19.02.2025 по справі 460/1199/24

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 лютого 2025 рокуЛьвівСправа № 460/1199/24 пров. № А/857/33399/24

Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі:

головуючого судді Обрізко І.М.,

суддів Іщук Л.П., Шинкар Т.І.,

за участю секретаря судового засідання Демчик Л.Р.,

за участю представника відповідача Юхименко Т.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції у місті Львові апеляційні скарги товариства з обмеженою відповідальністю «Сокол Ойл» та Головного управління ДПС у Рівненській області на рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 25 жовтня 2024 року, прийняте суддею Поліщук О.В. об 11 годині 31 хвилині у м.Рівне, повний текст складено 11 листопада 2024 року, у справі за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Сокол Ойл» до Головного управління ДПС у Рівненській області про визнання протиправними та скасування рішень,-

встановив:

ТОВ «Сокол Ойл» (надалі ТОВ, позивач) звернулося з адміністративним позовом до Головного управління ДПС у Рівненській області (надалі ГУ ДПС у Рівненській області, відповідач) про визнання протиправним та скасування податкових повідомлень-рішень (ППР) № 979617000701 від 01.12.2023, № 979817000701 від 01.12.2023, № 980017000701 від 01.12.2023 та рішення про застосування фінансових санкцій № 009804090117 від 01.12.2023.

Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 25 жовтня 2024 позов задоволено частково: визнано протиправними та скасовано ППР № 979617000701 від 01.12.2023, № 979817000701 від 01.12.2023, № 980017000701 від 01.12.2023. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Суд виходив з того, що фактично висновки податкового органу базуються виключно на тому, що позивач, всупереч вимогам положення пп.2.1.5 розділу 2 наказу Міністерства транспорту України «Про затвердження Норм витрат палива і мастильних матеріалів на автомобільному транспорті» № 43 від 10.02.1998 (далі - Наказ №43), не надав до перевірки розроблених ДержавтотрансНДІпроектом базових лінійних норм витрат паливно-мастильних матеріалів (ПММ) для кожного конкретного автомобіля, з огляду на що, визначені платником податків у власних наказах базові лінійні норми витрат палива на пробіг кожного автомобіля є необґрунтованими, а відтак, списання ним ПММ за період з 01.01.2021 по 30.06.2023 визнано таким, що здійснено без будь-якого нормування.

Водночас, зазначений акт не може визначати прав та обов`язків позивача, оскільки не пройшов державної реєстрації в Міністерстві юстиції України. Цей наказ взагалі не містить імперативних норм, порушення яких може трактуватися, як порушення вимог податкового законодавства.

Суд зазначив, що Наказ № 43 застосовується різними суб`єктами господарювання та є актом нормативно-технічного характеру, а не нормативно-правовим, що підтверджує відсутність у такого акту обов`язкового характеру та свідчить про можливість застосування його позивачем у своїй господарській діяльності на власний розсуд.

Суд зазначив, що позивач керувався фактичними нормами витрат, розрахованими щодо кожного конкретного транспортного засобу.

Податковий орган не здійснив розрахунок витрат палива, який би був нормативно та документально обґрунтованим.

Поскільки неправомірний висновок про заниження ПДВ, то і висновок про нескладення та не реєстрацію податкових накладних також є неправомірним.

Разом з тим, суб`єкт господарювання, який отримує пальне для власних потреб і зберігання, зобов`язаний отримати ліцензію (маються покликання на постанову Верховного Суду у справі №420/14246/20).

Факт зберігання доведено та сам позивач отримав ліцензію 28.09.2022 (після анулювання), терміном з 30.09.2022 по 30.09.2027 не є предметом дослідження розпорядження про анулювання ліцензії.

Не погодившись із зазначеним судовим рішенням, ТОВ «Сокол Ойл» та ГУ ДПС у Рівненській області подали апеляційні скарги. Вважають, що судом першої інстанції ухвалено рішення із неправильним застосуванням норм матеріального та процесуального права.

В обґрунтування апеляційної скарги ТОВ покликається на те, що висновки суду не узгоджуються з положеннями матеріального права, а також викладені без врахування позиції Верховного Суду, викладеної у постанові від 31.05.2022 у справі № 540/4291/20, яка стосується визначення випадків та критеріїв, за яких у суб`єкта господарювання виникає обов`язок отримати ліцензію на право зберігання пального.

Відповідно до абз. 8 ч. 2 ст. 17 Закону № 481 за зберігання пального без наявності ліцензії встановлено відповідальність у вигляді штрафних санкцій у сумі 500000 гривень. Водночас таку санкцію не можна застосувати у випадку, якщо місце зберігання пального є таким, яке за змістом ст. 15 Закону № 481 звільняє суб`єкта господарювання від обов`язку отримувати відповідну ліцензію.

Для оцінки наявності в діях суб`єкта господарювання складу правопорушення у вигляді здійснення діяльності зі зберігання пального без отримання відповідної ліцензії, з`ясуванню підлягають місце та спосіб його зберігання, мета придбання, технічні характеристики використаних для цього споруд (обладнання, ємностей), обсяги споживання, закупівлі та обставини використання пального. Ці обставини становлять об`єктивну та суб`єктивну сторони правопорушення. Сам собою факт наявності на балансі у суб`єкта господарювання невикористаного пального не є достатньою обставиною для його кваліфікації як зберігання пального без отримання відповідної ліцензії.

На думку апелянта, підстави вважати, що діяльність позивача відповідає визначенню «зберігання пального», яка підпадає під вимоги ліцензування в розумінні Закону № 481, відсутні, відповідно, позивач не мав обов`язку отримувати ліцензію для здійснення такої діяльності, а тому висновки суду в цій частині рішення є помилковими.

Звертає увагу на те, що отримання ліцензії не може слугувати підтвердженням обов`язку отримання даної ліцензії, а було вчинене на вимогу відповідача. Отримання ліцензії було лише засобом усунення можливості для відповідача ускладнювати ведення господарської діяльності позивача.

Просить скасувати рішення суду в частині відмови у задоволенні позову та ухвалити в цій частині постанову, якою повністю задовольнити позов.

ГУ ДПС у Рівненській області у своїй апеляційній скарзі зазначає, що Верховний Суд у постановах від 20.07.2021 у справі 620/1635/20, від 20.12.2023 у справі №821/1566/16 зазначив, що списання палива і мастильних матеріалів здійснюється, виходячи з даних про пробіг автомобіля та норм витрат палива і мастильних матеріалів на автомобільному транспорті, затверджених Наказом № 43.

В зв`язку із зазначеним безпідставним є висновок судів, що позивач з метою обліку пального під час здійснення господарської діяльності керувався власними, встановленими нормами витрат пального.

Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові №826/13368/15 від 28.07.2020.

Звертає увагу на те, що судом не враховано, що у наведених ТОВ наказах відсутні будь-які посилання (обґрунтування), як саме розрахована вказана базова лінійна норма витрати палива на пробіг кожного вищезазначеного автомобіля з причепом чи без. Крім того, у наказах міститься посилання на Наказ № 43, однак докази формування витрат відсутні.

Просить скасувати рішення суду в частині задоволення позовних вимог та прийняти постанову, якою повністю відмовити у позові.

Колегія суддів заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представника відповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, приходить до наступного.

Відповідно до ч. 1 ст. 317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є, зокрема, неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Розглядаючи спір, судова колегія вважає, що місцевий суд не в повній мірі дослідив і оцінив обставини по справі, надані сторонами докази.

Судом встановлено, що згідно Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань ТОВ «Сокол Ойл», (далі як і раніше ТОВ) ЄДРПОУ 41763557 з 28.11.2017 зареєстроване як юридична особа та є платником податків, в т.ч. ПДВ. Видами діяльності товариства є: 46.71 Оптова торгівля твердим, рідким, газоподібним паливом і подібними продуктами (Основний), 46.90 Неспеціалізована оптова торгівля, 49.41 Вантажний автомобільний транспорт.

У період з 16.10.2023 по 27.10.2023 посадовими особами ГУ ДПС у Рівненській області на підставі наказу № 1524-п від 27.09.2023 та направлень від 16.10.2023 проведено документальну планову виїзну перевірку ТОВ з питань своєчасності достовірності, повноти нарахування та сплати податків та зборів, а також дотримання вимог валютного та іншого законодавства за період з 01.01.2021 по 30.06.2023.

За результатами проведення перевірки складено акт від 10.11.2023 № 10017/Ж5/17-00-07-01/41763557 (далі - акт перевірки) /т. 1 а.с. 80 - 119/.

Згідно з висновками акту перевірки, в ході проведення перевірки відповідачем встановлено порушення ТОВ вимог податкового законодавства, а саме:

- п. 189.1, ст 189, пп «г» п.198.5 ст. 198, п. 200.1, п. 200.4 ст. 200 Податкового кодексу України, в результаті чого позивачем занижено податкові зобовязання з ПДВ на загальну суму 1640689 грн в т.ч. за січень 2021 - 24956 грн, лютий 2021 - 28169 грн, березень 2021 - 42839 грн, квітень 2021 - 40958 грн, травень 2021 - 31582 грн, червень 2021 - 38816 грн, липень 2021 - 51672 грн, серпень 2021 - 54035 грн, вересень 2021 - 68747 грн, жовтень 2021 - 73143 грн, листопад 2021 - 68164 грн, грудень 2021 - 63352 грн, січень 2022 - 52007 грн, лютий 2022 - 67841 грн, березень 2022 - 7762 грн, квітень 2022 - 15553 грн, травень 2022 - 34679 грн, червень 2022 - 63346 грн, липень 2022 - 58664 грн, серпень 2022 - 67963 грн, вересень 2022 - 59451 грн, жовтень 2022 - 57126 грн, листопад 2022 - 75011, грудень 2022 - 85908 грн, січень 2023 - 56507 грн, лютий 2023 - 59252 грн, березень 2023 - 71600 грн, квітень 2023 - 67378 грн, травень 2023 - 74725 грн, червень 2023 - 79483 грн, що в подальшому призвело до заниження суми яка підлягає нарахуванню до сплати в бюджет (р. 18 декларації) на загальну суму 886285 грн, в тому числі за січень 2021 - 20413 грн, лютий 2021 - 32712 грн, березень 2021 - 42839 грн, квітень 2021 - 40958 грн, травень 2021 - 31582 грн, липень 2021 - 65594 грн, серпень 2021 - 78929 грн, вересень 2021 - 68747 грн, жовтень 2021 - 73143 грн, грудень 2021 - 131516 грн, лютий 2022 - 119848 грн, березень 2022 - 7762 грн, квітень 2022 - 15553 грн, травень 2022 - 34679 грн, червень 2022 - 63346 грн, липень 2022 - 58664 грн та до завищення залишку від`ємного значення, що включається до складу податкового кредиту наступного звітного періоду (р. 21 декларації) за червень 2023 на суму 754404 грн;

- в порушення п. 201.10 ст. 201 Податкового кодексу України, не складено та не зареєстровано в Єдиному державному реєстрі податкових накладних податкові накладні на загальну суму ПДВ 1640689 грн в т.ч. за січень 2021- 24956 грн, лютий 2021 - 28169 грн, березень 2021 - 42839 грн, квітень 2021 - 40958 грн, травень 2021 - 31582 грн, червень 2021 - 38816 грн, липень 2021 - 51672 грн, серпень 2021 - 54035 грн, вересень 2021 - 68747 грн, жовтень 2021 - 73143 грн, листопад 2021 - 68164, грудень 2021 - 63352 грн, січень 2022- 52007 грн, лютий 2022 - 67841 грн, березень 2022 - 7762 грн, квітень 2022 - 15553 грн, травень 2022 - 34679 грн, червень 2022 - 63346 грн, липень 2022 - 58664 грн, серпень 2022 - 67963 грн, вересень 2022 - 59451 грн, жовтень 2022 - 57126 грн, листопад 2022 - 75011, грудень 2022 - 85908 грн, січень 2023 - 56507 грн, лютий 2023 - 59252 грн, березень 2023 - 71600 грн, квітень 2023 - 67378 грн, травень 2023 - 74725 грн, червень 2023 - 79483 грн.

Актом не встановлено розбіжностей між бухгалтерським обліком та фактичною наявністю активів на дату проведення обстеження. Розбіжностей між даними бухгалтерського обліку та фактичними залишками ТМЦ на складі підприємства не встановлено. В охопленому перевіркою звітних періодах платник податків ТОВ не оформляв взаємовідносини із ризиковими контрагентами, відображення яких у бухгалтерському і податковому обліку вплинуло на визначення у Декларації від`ємного значення з ПДВ.

Вказаним актом визначено, що в ході проведення аналізу первинних документів встановлено невідповідність списанням ТОВ дизельного палива при наданні транспортних послуг з перевезення та доставці ПММ покупцям.

Інформація щодо порушень, наведена в розділі 3.1.2 акту перевірки.

До перевірки надавались первинні документи подорожні листи та акти списання ПММ на підтвердження використання палива у господарській діяльності, а саме для здійснення перевезень, як в межах надання позивачем транспортних послуг з перевезення ПММ, так і в межах транспортування власних ПММ.

До перевірки платником надано накази «Про встановлення норм витрати палива на автомобільному транспорті», де наведені обґрунтування застосування правил списання ПММ, враховуючи норми та нормативні коефіцієнти Наказу № 43, наказу Міністерства інфраструктури України № 36 від 24.01.2012, зокрема накази від 08.10.2023 № 13, від 01.11.2022 № 17, від 03.08.2020 № 11, від 30.03.2023 № 3, від 30.06.2018 № 3, від 27.09.2021 № 12 , від 26.08.2022 № 12, від 26.06.2019 № 18.

Згідно вищезазначених наказів встановлено, що підприємство для здійснення господарської діяльності використовує транспортні засоби та тимчасову лінійну норму витрат палива на них без вантажу, а саме: для автомобіля VOLVO FMFH E5 2008 року випуску, держномер НОМЕР_1 - 28,5 л/100км (розхід палива, за нормальних умов), для автомобіля VOLVO FH 2014 року випуску, держномер НОМЕР_2 - 28,5 л/100км (розхід палива, за нормальних умов), для автомобіля MAN TGX 18.400 2010 року випуску, в спорядженому стані, держномер НОМЕР_3 - 27,0 л/100км (розхід палива, за нормальних умов), для автомобіля VOLVO FMFH 420, 2014 року випуску, держномер НОМЕР_4 28,5 л/100км (розхід палива, за нормальних умов), для автомобіля MERCEDES, 2013 року випуску, держномер НОМЕР_5 - 27,0 л/100км (розхід палива, за нормальних умов), для автомобіля VOLVO FMFH 42.7 5E5 2010 року випуску, держномер НОМЕР_6 - 28,5 л/100км (розхід палива, за нормальних умов), для автомобіля MAN TGX 2012 року випуску, держномер НОМЕР_7 - 27,0 л/100км.

Проаналізувавши зміст цих наказів, податковий орган в акті перевірки зауважив, що у наказі Міністерства транспорту України «Про затвердження Норм витрат палива і мастильних матеріалів на автомобільному транспорті» № 43 від 10.02.1998 (зі змінами згідно з наказом № 36 від 24.10.2012) (далі як і раніше - Наказ №43) відсутні моделі таких транспортних засобів, які використовує позивач, а в самих наказах відсутнє пояснення, як саме розрахована базова лінійна норма витрати палива на пробіг кожного автомобіля.

Покликаючись на пп.2.1.5 розділу 2 Наказу № 43, податковий орган зауважив, що ТОВ до перевірки не надало розроблених ДержавтотрансНДІпроектом базових лінійних норм витрат ПММ для кожного конкретного автомобіля та не обґрунтувало, як саме розрахована вказана базова лінійна норма витрати палива на пробіг, з огляду на що, списувало ПММ без будь-якого нормування.

Таким чином, перевіркою встановлено, що зазначені ПММ у період, що перевірявся, використані не у господарській діяльності, а відтак відповідно до наданих до перевірки документів, що пов`язані з предметом перевірки, та згідно даних реєстру податкових накладних встановлено, що платником податків не відображено реалізацію зазначених ПММ, не складено та не зареєстровано податкові накладні з відповідною номенклатурою, та не включено до складу податкових зобов`язань з податку на додану вартість за відповідні періоди.

На таких підставах, податковим органом в акті перевірки зроблено висновки, що ТОВ порушило п.189.1 ст.189, п.198.5 ст.198, п.201.1, п.201.10. ст.210 Податкового кодексу України, внаслідок чого занизило податкові зобов`язання з ПДВ на суму 1640689 грн, що призвело до завищення залишку від`ємного значення, що включається до складу податкового кредиту наступного звітного періоду (р. 21 декларації) за червень 2023 на суму 754404 грн та відповідно не складено та не зареєстровано в Єдиному державному реєстрі податкових накладних податкові накладні на загальну суму ПДВ 1640689 грн.

Крім того в ході проведення перевірки встановлено порушення ст. 15 Закону України «Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, спиртових дистилятів, алкогольних напоїв, тютюнових виробів, рідин, що використовуються в електронних сигаретах, та пального» № 481/95-ВР від 19.12.1995 (із змінами та доповненнями) (далі як і раніше Закон № 481), перевіркою встановлено факт зберігання дизельного пального ТОВ за адресою: Рівненська область, Березнівський район, с. Кургани, вул. Шляхова,1 корпус 15, без ліцензії на право зберігання пального.

01.12.2023, на підставі висновків акту перевірки ГУ ДПС у Рівненській області прийнято ППР № 979617000701, яким позивачу збільшено суму грошового зобов`язання за платежем податок на додану вартість в розмірі 1107856 грн 30 коп (в т.ч. за податковим зобов`язанням - 886285 грн та штрафними санкціями - 221571,25 грн), ППР № 979817000701, яким позивачу зменшено розмір від`ємного значення суми податку на додану вартість за червень 2023 на суму 754404 грн, ППР № 980017000701 яким позивачу за порушення термінів реєстрації податкових накладних застосовано штраф в сумі 102000 грн та рішення про застосування фінансових санкцій яким до позивача застосовано фінансові санкції у вигляді штрафу в розмірі 500000 грн.

Відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, порядок їх адміністрування, права та обов`язки платників податків, компетенція контролюючих органів, повноваження і обов`язки їх посадових осіб під час здійснення податкового контролю, а також відповідальність за порушення податкового законодавства регулюються Податковим кодексом України від 02.12.2010 № 2755-VI (надалі - ПК України).

Згідно з п.п. 20.1.4 п. 20.1 ст. 20 ПК України контролюючі органи мають право проводити відповідно до законодавства перевірки і звірки платників податків (крім Національного банку України), у тому числі після проведення процедур митного контролю та/або митного оформлення.

Згідно пункту 44.1 статті 44 ПК України для цілей оподаткування платники податків зобов`язані вести облік доходів, витрат та інших показників, пов`язаних з визначенням об`єктів оподаткування та/або податкових зобов`язань, на підставі первинних документів, регістрів бухгалтерського обліку, фінансової звітності, інших документів, пов`язаних з обчисленням і сплатою податків і зборів, ведення яких передбачено законодавством.

Платникам податків забороняється формування показників податкової звітності, митних декларацій на підставі даних, не підтверджених документами, що визначені абзацом першим цього пункту.

Статтею 1 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» визначено, що первинним документом є документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення.

Відповідно до частини першої, другої статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи.

Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені на паперових або машинних носіях і повинні мати такі обов`язкові реквізити: назву документа (форми); дату і місце складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

Положеннями підпункту 14.1.178 пункту 14.1 статті 14 ПК України визначено, що податок на додану вартість непрямий податок, який нараховується та сплачується відповідно до норм розділу V цього Кодексу.

Статтею 185 ПК України визначено, які операції є об`єктом оподаткування податком на додану вартість (надалі ПДВ), а саме: 185.1. Об`єктом оподаткування є операції платників податку з: а) постачання товарів, місце постачання яких розташоване на митній території України, відповідно до статті 186 цього Кодексу, у тому числі операції з безоплатної передачі та з передачі права власності на об`єкти застави позичальнику (кредитору), на товари, що передаються на умовах товарного кредиту, а також з передачі об`єкта фінансового лізингу у володіння та користування лізингоодержувачу/орендарю; б) постачання послуг, місце постачання яких розташоване на митній території України, відповідно до статті 186 цього Кодексу; в) ввезення товарів на митну територію України; г) вивезення товарів за межі митної території України; е) постачання послуг з міжнародних перевезень пасажирів і багажу та вантажів залізничним, автомобільним, морським і річковим та авіаційним транспортом.

З метою оподаткування цим податком до операцій з ввезення товарів на митну територію України та вивезення товарів за межі митної території України прирівнюється поміщення товарів у будь-який митний режим, визначений Митним кодексом України.

Тобто, як вірно звернув увагу суд першої інстанції, об`єктом оподаткування податком на додану вартість є не всі господарські операції, а відповідно до статті 185 ПК України лише операції з постачання товарів, робіт, послуг.

Положеннями підпункту 14.1.179 пункту 14.1 статті 14 ПК України визначено, що податкове зобов`язання для цілей розділу V цього Кодексу це загальна сума податку на додану вартість, одержана (нарахована) платником податку в звітному (податковому) періоді.

Відповідно до пункту 187.1 статті 187 ПК України, датою виникнення податкових зобов`язань з постачання товарів/послуг вважається дата, яка припадає на податковий період, протягом якого відбувається будь-яка з подій, що сталася раніше:

а) дата зарахування коштів від покупця/замовника на рахунок платника податку в банку/небанківському надавачу платіжних послуг як оплата товарів/послуг, що підлягають постачанню, а в разі постачання товарів/послуг, оплата яких здійснюється електронними грошима, - дата зарахування електронних грошей платнику податку як оплата товарів/послуг, що підлягають постачанню, на електронний гаманець, а в разі постачання товарів/послуг за готівку - дата оприбуткування коштів у касі платника податку, а в разі відсутності такої - дата інкасації готівки у банківській установі, що обслуговує платника податку;

б) дата відвантаження товарів, а в разі експорту товарів - дата оформлення митної декларації, що засвідчує факт перетинання митного кордону України, оформлена відповідно до вимог митного законодавства, а для послуг - дата оформлення документа, що засвідчує факт постачання послуг платником податку. Для документів, складених в електронній формі, датою оформлення документа, що засвідчує факт постачання послуг платником податку, вважається дата, зазначена у самому документі як дата його складення відповідно до Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», незалежно від дати накладення електронного підпису.

Пункт 188.1 ст. 188 ПК України визначає, що база оподаткування операцій з постачання товарів/послуг визначається виходячи з їх договірної вартості з урахуванням загальнодержавних податків та зборів (крім акцизного податку, який нараховується відповідно до підпунктів 213.1.9 і 213.1.14 пункту 213.1 статті 213 цього Кодексу, збору на обов`язкове державне пенсійне страхування, що справляється з вартості послуг стільникового рухомого зв`язку, податку на додану вартість та акцизного податку на спирт етиловий, що використовується виробниками - суб`єктами господарювання для виробництва лікарських засобів, у тому числі компонентів крові і вироблених з них препаратів (крім лікарських засобів у вигляді бальзамів та еліксирів).

Положеннями підпункту 14.1.181 пункту 14.1 статті 14 ПК України визначено, що податковий кредит це сума, на яку платник податку на додану вартість має право зменшити податкове зобов`язання звітного (податкового) періоду, визначена згідно з розділом V цього Кодексу. Відповідно до пункту 198.1 статті 198 ПК України, право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з: а) придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг; б) придбання (будівництво, спорудження, створення) необоротних активів, у тому числі при їх ввезенні на митну територію України (у тому числі у зв`язку з придбанням та/або ввезенням таких активів як внесок до статутного фонду та/або при передачі таких активів на баланс платника податку, уповноваженого вести облік результатів спільної діяльності); в) отримання послуг, наданих нерезидентом на митній території України, та в разі отримання послуг, місцем постачання яких є митна територія України; г) ввезення необоротних активів на митну територію України за договорами оперативного або фінансового лізингу.

Відповідно до пункту 198.2 статті 198 ПКУ датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається дата тієї події, що відбулася раніше: дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг; дата отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною. Відповідно до пункту 198.3 статті 198 ПКУ податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг (у разі здійснення контрольованих операцій - не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу) та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв`язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари/послуги та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

В силу вимог пункту 198.6 статті 198 ПК України не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв`язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу.

Відповідно до пункту 198.5 статті 198 Податкового кодексу України, платник податку зобов`язаний нарахувати податкові зобов`язання виходячи з бази оподаткування, визначеної відповідно до пункту 189.1 статті 189 цього Кодексу, та скласти не пізніше останнього дня звітного (податкового) періоду і зареєструвати в Єдиному реєстрі податкових накладних в терміни, встановлені цим Кодексом для такої реєстрації, зведену податкову накладну за товарами/послугами, необоротними активами, придбаними/виготовленими з податком на додану вартість (для товарів/послуг, необоротних активів, придбаних або виготовлених до 1 липня 2015, - у разі якщо під час такого придбання або виготовлення суми податку були включені до складу податкового кредиту), у разі якщо такі товари/послуги, необоротні активи призначаються для їх використання або починають використовуватися: в операціях, що не є господарською діяльністю платника податку (крім випадків, передбачених пунктом 189.9 статті 189 цього Кодексу).

Колегія суддів звертає увагу на те, що висновки податкового органу базуються виключно на тому, що позивач, всупереч вимогам положення пп.2.1.5 розділу 2 Наказу № 43 не надав до перевірки розроблених ДержавтотрансНДІпроектом базових лінійних норм витрат ПММ для кожного конкретного автомобіля, з огляду на що, визначені платником податків у власних наказах базові лінійні норми витрат палива на пробіг кожного автомобіля є необґрунтованими, а відтак, списання ним ПММ за період з 01.01.2021 по 30.06.2023 визнано таким, що здійснено без будь-якого нормування.

На переконання суду, зазначені висновки податкового органу є необґрунтованими та безпідставними з огляду на наступне.

Положення Наказу № 43 (які були чинними на час існування відповідних правовідносин) призначені для планування потреби підприємств, організацій та установ в паливно-мастильних матеріалах і контролю за їх витратами, ведення звітності, запровадження режиму економії і раціонального використання нафтопродуктів, а також можуть застосовуватись для розроблення питомих норм витрат палива. Нормування витрат палива - це встановлення допустимої міри його споживання в певних умовах експлуатації автомобілів, для чого застосовуються базові лінійні норми, встановлені по моделях (модифікаціях) автомобілів, та система нормативів і коригуючих коефіцієнтів, які дозволяють враховувати виконану транспортну роботу, кліматичні, дорожні, та інші умови експлуатації. Нормування витрат моторних олив та мастил здійснюється пропорційно до витрат палива згідно з встановленими нормативами.

Таким чином, як вірно зазначив суд першої інстанції, цей галузевий акт призначений для планування потреби підприємств, організацій та установ в паливно-мастильних матеріалах і контролю за їх витратами, ведення звітності, запровадження режиму економії і раціонального використання нафтопродуктів. Він може застосовуватись для розроблення питомих норм витрат палива, але разом з тим, норми списання палива на підприємстві можуть бути врегульовані внутрішніми наказами, з урахуванням технічних характеристик автомобілів, експлуатаційних норм і інших факторів.

Водночас, зазначений акт не може визначати прав та обов`язків позивача, оскільки не пройшов державної реєстрації в Міністерстві юстиції України. Цей наказ взагалі не містить імперативних норм, порушення яких може трактуватися, як порушення вимог податкового законодавства, отже, не може бути обов`язковим для визначення бази при обчисленні об`єкта оподаткування, зокрема, з урахуванням того, що серед встановлених чинним податковим законодавством обмежень щодо формування складу витрат та податкового кредиту відсутнє застереження стосовно не можливості включення до їх складу фактичних витрат на паливо, які перевищують вказані нормативи у Нормах витрат палива і мастильних матеріалів на автомобільному транспорті.

Враховуючи наведене вище, суд першої інстанції вірно визнав необґрунтованими посилання на Норми витрат палива і мастильних матеріалів на автомобільному транспорті, затвердженіНаказом № 43, оскільки цей галузевий нормативний акт призначений для планування потреби підприємств, організацій та установ в паливно-мастильних матеріалах і контролю за їх витратами, ведення звітності, запровадження режиму економії і раціонального використання нафтопродуктів, а також можуть застосовуватись для розроблення питомих норм витрат палива.

У той же час витрати на придбання паливно-мастильних матеріалів конкретного платника, що підлягають врахуванню при визначенні його оподатковуваного доходу, не обов`язково мають дорівнювати цим нормативам. А відтак відповідні витрати мають визнаватися на підставі первинних документів, що підтверджують здійснення платником податку витрат, обов`язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, встановленихрозділом II Податкового кодексу України(як того вимагає пункт138.2статті138цьогоКодексу).

Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про необґрунтованість доводів контролюючого органу про завищення позивачем витрат з огляду на ненадання розрахунків відповідно до Норми витрат палива і мастильних матеріалів на автомобільному транспорті, затвердженіНаказом № 43.

Зазначене відповідає висновку Верховного Суду, викладеному у постанові від 28 липня 2020 у справі № 826/13368/15.

Крім того, враховуючи те, що організаційно-правова форма ТОВ відмінна від зазначених у загальних положеннях Наказу № 43, застосування контролюючим органом його норм до внутрішньо-господарської діяльності Товариства у імперативному порядку є протиправним, оскільки положення Наказу № 43 мають відомчий характер та не є обов`язковими для даного суб`єкта господарювання.

Окремо суд зазначає, що вказаний Наказ № 43 застосовується різними суб`єктами господарювання та є актом нормативно-технічного характеру, а не нормативно-правовим, що підтверджує відсутність у такого акту обов`язкового характеру та свідчить про можливість застосування його позивачем у своїй господарській діяльності на власний розсуд.

Такий висновок суду узгоджується з позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 08.09.2020 у справі № 808/966/16.

Відтак, платнику податків не заборонено самостійно розробити форми документів, які встановлюватимуть норми витрат паливно-мастильних матеріалів з урахуванням усіх технічних характеристик автомобілів, експлуатаційних норм й інших факторів, а також умови й порядок застосування коригуючих коефіцієнтів, які затвердити наказом по підприємству.

Тому списання паливно-мастильних матеріалів конкретного платника, як було зазначено вище, не обов`язково мають дорівнювати цим нормативам.

Так, позивач з метою обліку пального під час здійснення господарської діяльності керувався власними нормами витрат пального, які розраховані з огляду на характеристики, технічний стан та рік випуску належних йому автомобілів, які враховують рекомендації заводів-виробників та проведених власних замірів використання пального. Відтак, при нормуванні витрат ПММ та задоволення потреб рухомого складу транспортних засобів у ПММ, позивач керувався фактичними нормами витрат, розрахованими щодо кожного конкретного автомобіля виходячи із визначених для нього показників, а відповідні витрати пального в цьому разі були підтверджені наявними відповідними первинними документами, що враховували навантаження та інші фактори.

Наведене позиція відповідає усталеній практиці Верховного Суду, висловленої у постановах від 28.07.2020 у справі № 826/13368/15, від 08.08.2020 у справі № 808/966/16, від 01.10.2019 у справі № 820/2788/18, від 14.04.2020 у справі № 822/2258/17.

Разом з тим, відповідачем не ставляться під сумнів первинні документи позивача щодо придбання ПММ та його використання в рамках власної господарської діяльності, натомість заперечується лише обсяг витрат палива, який, на його думку, є ненормованим.

Приймаючи до уваги наведені вище висновки Верховного Суду, у контролюючого органу відсутнє право посилатися на зазначений галузевий нормативний акт, як на обов`язковий для платника податків. За таких обставин, висновки відповідача про заниження позивачем податкових зобов`язань з ПДВ внаслідок використання у своїй господарській діяльності ПММ за період з 01.01.2021 по 30.06.2023 в кількості 532959,7 л без його належного нормування, є безпідставним.

Суд першої інстанції доцільно закцентував увагу на тому, що зазначаючи про невірне визначення норм списання пального, податковим органом при цьому не здійснений власний розрахунок витрат палива, який би був нормативно та документально обґрунтованим.

Отже, рішення суду першої інстанції в частині задоволення позову є правильним та підлягає залишенню без змін.

З приводу висновків ату перевірки про порушення позивачем ст. 15 Закону № 481 (із змінами та доповненнями), а саме встановлення факту зберігання дизельного пального ТОВ за адресою: Рівненська область, Березнівський район, с. Кургани, вул. Шляхова,1 корпус 15, без ліцензії на право зберігання пального, колегія суддів зазначає наступне.

Основні засади державної політики щодо регулювання виробництва, експорту, імпорту, оптової і роздрібної торгівлі спиртом етиловим, спиртовими дистилятами, біоетанолом, алкогольними напоями, тютюновими виробами, рідинами, що використовуються в електронних сигаретах, та пальним, забезпечення їх високої якості та захисту здоров`я громадян, а також посилення боротьби з незаконним виробництвом та обігом алкогольних напоїв, тютюнових виробів, рідин, що використовуються в електронних сигаретах, та пального на території України визначає Закон України від 19.12.1995 № 481/95-ВР «Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв, тютюнових виробів, рідин, що використовуються в електронних сигаретах та пального» (далі як і раніше - Закон № 481).

Відповідно до ст.15 Закону № 481 суб`єкти господарювання (у тому числі іноземні суб`єкти господарювання, які діють через свої зареєстровані постійні представництва) отримують ліцензії на право оптової торгівлі пальним та зберігання пального на кожне місце оптової торгівлі пальним або кожне місце зберігання пального відповідно, а за відсутності місць оптової торгівлі пальним - одну ліцензію на право оптової торгівлі пальним за місцезнаходженням суб`єкта господарювання (у тому числі іноземного суб`єкта господарювання, який діє через своє зареєстроване постійне представництво) або місцезнаходженням постійного представництва.

Відповідно до ст. 1 Закону № 481 місце зберігання пального - визначене як місце (територія), на якому розташовані споруди та/або обладнання, та /або ємності, що використовуються для зберігання пального на праві власності або користування.

Зберігання пального - діяльність із зберігання пального (власного або отриманого від інших осіб) із зміною або без змін його фізико-хімічних характеристик.

Закон №481не визначає, що саме розуміється під власним споживанням пального, а так само, під поняттям «споруди», «обладнання», «ємності». При цьому, якщо загальні визначення понять «споруда» та «обладнання» є більш чітко окресленими, то поняття «ємність» таким не є і за загальним правилом охоплює абсолютно усі споруди, обладнання, резервуари чи інші пристрої, які мають щонайменшу місткість, до яких можна віднести і паливні баки автомобілів, обладнання, пристроїв. Тому застосування такого поняття в абсолютному значенні уЗаконі №481робить його вимоги непередбачуваними для суспільства.

Ліцензії на право зберігання пального видаються уповноваженими Кабінетом Міністрів України органами виконавчої влади за місцем розташування місць зберігання пального терміном на п`ять років.

Суб`єкт господарювання (у тому числі іноземний суб`єкт господарювання, який діє через своє зареєстроване постійне представництво) має право зберігати пальне без отримання ліцензії на право зберігання пального в місцях виробництва пального або місцях оптової торгівлі пальним чи місцях роздрібної торгівлі пальним, на які отримані відповідні ліцензії.

Ліцензія на право зберігання пального не отримується на місця зберігання пального, що використовуються:

- підприємствами, установами та організаціями, які повністю утримуються за рахунок коштів державного або місцевого бюджету;

- підприємствами, установами та організаціями системи державного резерву;

- суб`єктами господарювання (у тому числі іноземними суб`єктами господарювання, які діють через свої зареєстровані постійні представництва) для зберігання пального, яке споживається для власних виробничо-технологічних потреб виключно на нафто- та газовидобувних майданчиках, бурових платформах і яке не реалізується через місця роздрібної торгівлі.

Крім цього, відповідно до ст. 15 Закону, суб`єкти господарювання, які здійснюють роздрібну, оптову торгівлю пальним або зберігання пального виключно у споживчій тарі до 5 літрів, ліцензію на роздрібну або оптову торгівлю пальним або ліцензію на зберігання пального не отримують.

Інших винятків щодо отримання суб`єктами господарювання ліцензій на право зберігання пального норми Закону № 481 не містять.

Разом з цим, пп.14.1.6. п.14.1, ст.14 ПК України визначено, що акцизний склад - це:

а) спеціально обладнані приміщення на обмеженій території (далі - приміщення), розташовані на митній території України, де під контролем постійних представників контролюючого органу розпорядник акцизного складу провадить свою господарську діяльність шляхом вироблення, оброблення (перероблення), змішування, розливу, пакування, фасування, зберігання, одержання чи видачі, а також реалізації спирту етилового, горілки та лікеро-горілчаних виробів:

б) приміщення або територія на митній території України, де розпорядник акцизного складу провадить свою господарську діяльність шляхом вироблення, оброблення (перероблення), змішування, розливу, навантаження-розвантаження, зберігання, реалізації пального.

Не є акцизним складом:

а) приміщення відокремлених підрозділів розпорядника акцизного складу, які використовуються ним виключно для пакування, фасування, зберігання, одержання чи видачі маркованих марками акцизного податку горілки та лікеро-горілчаних виробів, відвантажених з акцизного складу, а також для здійснення оптової та/або роздрібної торгівлі відповідно до отриманої розпорядником акцизного складу ліцензії;

б) приміщення або територія, на кожній з яких загальна місткість розташованих ємностей для навантаження-розвантаження та зберігання пального не перевищує 200 кубічних метрів, а суб`єкт господарювання (крім платника єдиного податку четвертої групи) - власник або користувач такого приміщення або території отримує протягом календарного року пальне в обсягах, що не перевищують 1000 кубічних метрів (без урахування обсягу пального, отриманого через паливороздавальні колонки в місцях роздрібної торгівлі пальним, на які отримано відповідні ліцензії), та використовує пальне виключно для потреб власного споживання чи промислової переробки і не здійснює операцій з реалізації та зберігання пального іншим особам;

в) приміщення або територія незалежно від загальної місткості розташованих ємностей для навантаження-розвантаження та зберігання пального, власником або користувачем яких є суб`єкт господарювання - платник єдиного податку четвертої групи, який отримує протягом календарного року пальне в обсягах, що не перевищують 10000 кубічних метрів (без урахування обсягу пального, отриманого через паливороздавальні колонки в місцях роздрібної торгівлі пальним, на які отримано відповідні ліцензії), та використовує пальне виключно для потреб власного споживання і не здійснює операцій з реалізації та зберігання пального іншим особам;

г) паливний бак як ємність для зберігання пального безпосередньо в транспортному засобі або обладнанні чи пристрої;

г) приміщення або територія, у тому числі платника податку, де зберігається або реалізується виключно пальне у споживчій тарі ємністю до 5 літрів включно, отримане від виробника або особи, яка здійснила його розлив у таку тару.

З аналізу наведених норм права слідує, що суб`єкти господарювання, які отримують пальне для власних потреб та зберігають його для використання в господарській діяльності, зобов`язані отримати відповідну ліцензію. Виключенням є зберігання пального без отримання ліцензії в паливних баках транспортних засобів (технологічного обладнання) та у споживчій тарі ємністю до 5 літрів включно, отримане від виробника або особи, яка здійснила його розлив у таку тару. В інших випадках зберігання пального дозволяється виключно за наявності ліцензії, отриманої на кожне місце зберігання.

Верховний Суд у постанові від 05.02. 2025 у справі №520/12715/21 зазначив, що системний аналіз наведених нормПК Українита Закону №481 у їх взаємозв`язку дають підстави для формулювання такого правового висновку. Зберігання пального нерозривно пов`язане із наявністю у суб`єкта господарювання споруд та/або обладнання, та/або ємностей, що використовуються для зберігання пального на праві власності або користування (місця зберігання пального). Наявність у суб`єкта господарювання обов`язку з отримання ліцензії на право здійснення діяльності зі зберігання пального, яка опосередковується придбанням та використанням суб`єктом господарювання пального для задоволення своїх власних виробничих потреб при провадженні його господарської діяльності (не пов`язаної з метою отримання доходу від зберігання пального як виду економічної діяльності) залежить саме від наявності у суб`єкта господарювання місця зберігання пального, яке за своїми ознаками (характеристиками) відповідає визначенню «акцизного складу» та/або «акцизного складу пересувного», незалежно від того чи зареєстрований такий суб`єкт платником акцизного податку, розпорядником акцизного складу та/або наявністю підстав для реєстрації такого місця як акцизного складу. Відповідно, у випадку, якщо наявне у суб`єкта господарювання місце зберігання пального відповідає ознакам, якіПК Українивстановлює як виключення з визначення «акцизного складу» та/або «акцизного складу пересувного», такий суб`єкт не має обов`язку отримувати ліцензію на право зберігання пального у такому місці.

Таким чином, для оцінки наявності в діях суб`єкта господарювання складу правопорушення у вигляді здійснення діяльності зі зберігання пального без отримання відповідної ліцензії, з`ясуванню підлягають місце та спосіб його зберігання, мета придбання, технічні характеристики використаних для цього споруд (обладнання, ємностей), обсяги споживання, закупівлі та обставини використання пального. Ці обставини складають об`єктивну та суб`єктивну сторони правопорушення. Сам по собі факт наявності «на балансі» у суб`єкта господарювання невикористаного пального не є достатньою обставиною для його кваліфікації як зберігання пального без отримання відповідної ліцензії.

Як вбачається зі змісту акта перевірки, у ньому зафіксовано, що загальна місткість резервуару, що знаходиться за адресою: Рівненська обл., Березнівський р-н., с. Кургани, вул. Шляхова, 1, корпус 15 становить 15000 л, що дорівнює 15 куб.м.

Однак, безпосередньо в акті перевірки відповідачем не відображено спосіб зберігання пального, технічні характеристики використаних для цього споруд (обладнання, ємностей).

Верховний Суд у постанові від 05.02. 2025 у справі №520/12715/21 також зазначив, що у спорах про правомірність застосування штрафних санкцій за зберігання пального без наявності відповідної ліцензії основним і вирішальним предметом доказування є підтвердження або спростування обставин саме факту здійснення суб`єктом господарювання діяльності зі зберігання пального, а не його придбання, колегія суддів вважає, що невстановлення під час фактичної перевірки обставин здійснення позивачем діяльності зі зберігання пального, часу цієї діяльності та місця, у якому пальне зберігалося, унеможливлює визнання правомірним застосування штрафних санкцій за зберігання пального без наявності ліцензії.

При цьому у постанові від 12 червня 2018 у справі № 822/2198/17 Верховний Суд зазначив, що, визначаючи предмет доказування у справі, суди повинні виходити з обставин, якими контролюючий орган обґрунтовує свою позицію, при цьому належним доказом, яким встановлюється податкове правопорушення, є акт перевірки контролюючого органу.

Зі змісту розглядуваного у цій справі акта перевірки не вбачається, що контролюючий орган встановлював фактичну та кількісну наявність пального, спосіб його зберігання, технічні характеристики використаних для цього споруд, ємностей, знімав залишки пального. Крім того, податковий орган не вимагав від позивача провести інвентаризацію пального на зберіганні.

Водночас, ці обставини складають об`єктивну та суб`єктивну сторони правопорушення, відповідальність за вчинення якого встановлена приписами частини другоїстатті 17 Закону України № 481. Невстановлення зазначених обставин також унеможливлює здійснення співставлення між об`ємом (кількістю) пального, що перебувало на зберіганні суб`єкта господарювання, та показниками, що містяться у нормах підпунктів14.1.6,14.1.6-1 пункту 14.1 статті 14 ПК України.

Як вже було зазначено судом вище, загальна місткість резервуару становить 15000 л, що дорівнює 15 куб.м., що у свою чергу означає те, що даний резервуар не є акцизним складом,

Отже, враховуючи нормативно-правове регулювання спірних правовідносин та встановлені судом обставини справи, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що підстави вважати, що зберігання позивачем дизельного пального, придбаного для власного використання, підпадає під визначення «зберігання пального», що вимагає ліцензування відповідно до нормстатті 15 Закону № 481, відсутні. Відтак, відсутні й підстави для притягнення позивача до відповідальності, встановленої нормою абзацу 9 частини другоїстатті 17 цього Закону.

Колегія суддів вважає помилковим висновок суду першої інстанції про те, що додатковим доказом на підтвердження правомірності винесеного рішення про застосування штрафних санкцій слугує отримана позивачем ліцензія на право зберігання пального (для потреб власного споживання) № 17010414202200141, дата реєстрації 28.09.2022, термін дії з 30.09.2022 по 30.09.2027, оскільки, отримання такої ліцензії не може слугувати підтвердженням обов`язку отримання даної ліцензії.

З огляду на наведене, апеляційний суд приходить до висновку, що позиція суду першої інстанції ґрунтується на неправильному застосуванні норм матеріального та процесуального права, які призвели до неправильного вирішення справи, а тому рішення суду підлягає скасуванню в частині відмови у задоволенні позовних вимог з прийняттям нового про задоволення позовних вимог у повному обсязі.

Враховуючи результат розгляду апеляційної скарги та, виходячи із приписів ст.139 КАС України, апеляційний суд має стягнути за рахунок бюджетних асигнувань ГУ ДПС у Рівненській області на користь ТОВ судові витрати в сумі 14278 грн.

Керуючись ст.ст. 243, 308, 315, 317, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-

постановив:

Апеляційну скаргу Головного управління ДПС у Рівненській області залишити без задоволення.

Апеляційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Сокол Ойл» задовольнити.

Рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 25 жовтня 2024 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог у справі №460/1199/24 скасувати та прийняти в цій частині постанову, якою позов товариства з обмеженою відповідальністю «Сокол Ойл» задовольнити.

Визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління ДПС у Рівненській області про застосування фінансових санкцій № 009804090117 від 01.12.2023 року.

В решті рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 25 жовтня 2024 року залишити без змін.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДПС у Рівненській області (код ЄДРПОУ 44070166) на користь товариства з обмеженою відповідальністю «Сокол Ойл» (код ЄДРПОУ 41763557) судові витрати в розмірі 14278 (чотирнадцять тисяч двісті сімдесят вісім) грн. 00 коп.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків встановлених ч.5 ст.328 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя І. М. Обрізко судді Л. П. Іщук Т. І. Шинкар Повне судове рішення складено 03.03.2025.