Рішення

від 03.03.2025 по справі 369/8403/24

КИЄВО-СВЯТОШИНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 369/8403/24

Провадження № 2/369/2332/25

РІШЕННЯ

Іменем України

03.03.2025 м. Київ

Києво-Святошинський районний суд Київської області у складі:

головуючого судді Пінкевич Н.С.,

при секретарі судових засідань Липченко О.С.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Києво- Святошинського районного суду Київської області в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Бучанської районної державної адміністрації Київської області, Бучанської військьвої адміністрації Київської області, третя особа Боярська державна нотаріальна контора Київської області про визнання права власності,

в с т а н о в и в:

У травні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з даним позовом. Свої вимоги мотивував тим, що 30 травня 1996 року між ОСОБА_2 , яка діяла від імені ОСОБА_3 , та ним укладено договір купівлі-продажу об`єкту незавершеного будівництва (житловий будинок) зі станом готовності 92%, який знаходиться на земельній ділянці 1200 м2 за адресою : АДРЕСА_1 . Об`єкт незавершеного будівництва (житловий будинок), розміщений на земельній ділянці, яка була виділена продавцю ОСОБА_4 рішенням Петропавлівської Борщагівської сільської Ради народних депутатів.

Сторонами Договору купівлі- продажу було досягнуто згоди щодо істотних умов договору та відбулось повне виконання договору. З часу придбання житлового будинку ОСОБА_1 користується ним, утримує і обслуговує його.

З метою реалізації свого права на розпорядження вищезазначеним житловим будинком (об`єктом незавершеного будівництва), на початку 2023 року позивач звернувся до ЦНАП, нотаріусу з метою реєстрації договору купівлі-продажу. Однак, отримав відмову у проведенні реєстраційної дії (державної реєстрації) по об`єкту незавершеного будівництва, який був предметом продажу за договором купівлі-продажу. На підставі того, що Договір купівлі-продажу нерухомості не посвідчений нотаріально, це призвело до неможливості проведення державної реєстрації договору, з підстав невідповідності договору купівлі-продажу нерухомості вимогам чинного законодавства. Відповідно до умов договору купівлі-продажу: сторони за договором уклали договір, здійснили купівлю-продаж належного продавцю житлового будинку (об`єкту незавершеного будівництва) , тобто всі істотні умови договору виконані.

Враховуючи той факт, що договір купівлі-продажу не визнавався недійсним, позивач ОСОБА_1 вважає, що він на підставі ст. 128, 153 ЦК УРСР і ст.49 Закону України «Про власність» від 26.03.1991р. набув право власності на такий об`єкт нерухомості і правомірно володіє ним.

Просив суд визнати дійсним договір купівлі-продажу нерухомого майна від 30 травня 1996 року, який був укладений на Київській універсальній біржі та зареєстрований за №В4159/5657.

Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 22 травня 2024 року відкрито провадження у справі, призначено підготовче засідання.

Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 21 листопада 2024 року закрито підготовче засідання, справу призначено до розгляду.

У судове засідання позивач та її представник не з`явилися, представник надав до суду заяву про розгляд справи у їх з позивачем відсутність, позовні вимоги позивача підтримує повністю, просить суд про їх задоволення.

Відповідач та представник третьої особи в судове засідання не з`явилися, повідомлялись належним чином, причини неявки суду не повідомили, клопотань про відкладення до суду не надходило.

У відповідності до ч. 5 ст.268ЦПК України датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.

Відповідно до постанови КЦС ВС від 30 вересня 2022 року за № 761/38266/14 якщо проголошення судового рішення не відбувається, то датою його ухвалення є дата складення повного судового рішення, навіть у випадку, якщо фактичне прийняття такого рішення відбулось у судовому засіданні, яким завершено розгляд справи і в яке не з`явились всі учасники такої справи. При цьому, дата, яка зазначена як дата ухвалення судового рішення, може бути відмінною від дати судового засідання, яким завершився розгляд справи і у яке не з`явились всі учасники такої справи.

Дослідивши матеріали цивільної справи, суд приходить до висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню, виходячи з наступних підстав.

Пунктом 2Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» від 12.06.2009 №2передбачено, що відповідно до статей55,124 Конституції Українитастатті 3 ЦПК Україникожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно дост. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

У п. 33 рішення ЄСПЛ від 19.02.2009 у справі «Христов проти України» суд зазначив, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване ч. 1 ст. 6 Конвенції, слід тлумачити в контексті преамбули Конвенції, яка, зокрема, проголошує верховенство права як складову частину спільної спадщини Договірних держав.

Відповідно до ст.ст.15,16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способом захисту цивільних прав та інтересів може, зокрема, бути припинення дії, яка порушує право.

Відповідно дост. 11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цьогоКодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

У справі Bellet v. France Суд зазначив, що стаття 6 § 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права. Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд сприяє всебічному і повному з`ясуванню обставин справи: роз`яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов`язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.

У пункті 24 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Надточій проти України» та пункті 23 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гурепка проти України № 2» наголошується на принципі рівності сторін, одному із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду, який передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість відстоювати свою позицію у справі в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.

При розгляді справи судом встановлено, що позивач ОСОБА_1 30 травня 1996 року придбав у Саффаре Мохсена житловий будинок (об`єкт незавершеного будівництва) зі станом готовності 92 %, який розташований на земельній ділянці 0,12га за адресою: АДРЕСА_1 на підставі укладеного договору купівлі-продажу, який зареєстрований Київською універсальною біржою за № В4159/5657, де ОСОБА_2 (брокер брокерської контори № 668) мала статус члена біржі і виступала від імені Продавця ОСОБА_5 , а ОСОБА_6 (брокер брокерської контори № 668) мала статус члена біржі і виступала від імені Покупця ОСОБА_1 .

Відповідно до умов договору купівлі-продажу, продавцю належав житловий будинок зі станом готовності 92 % (об`єкт незавершеного будівництва) на підставі договору купівлі-продажу, зареєстрованого на Київській універсальній біржі /КУБ/ 29 лютого 1996 року під реєстраційним №В0543/19980 і зареєстрований в Київському МБТ 23 травня 1996 року під реєстровим №778/2.

Під час укладання договору купівлі-продажу, продавцем було заявлено, що житловий будинок нікому не проданий, в заставі не перебуває, не переданий у спадок, у судовому спорі та під арештом не перебуває, про що було підтверджено довідкою Вишневої державної нотаріальної контори за №20 від 28 травня 1996 року.

Умовами договору передбачено, що покупець, набуває право власності на житловий будинок зі станом готовності 92 % (об`єкт незавершеного будівництва), який розташований на земельній ділянці земельній ділянці 0,12га за адресою : АДРЕСА_1 , з моменту укладання договору і реєстрації його на біржі (п.7 договору).

На початку 2023 року, позивач звернувся до ЦНАП та нотаріусу, з метою реєстрації договору, однак отримав відмову у вчиненні реєстраційної дії та/або внесення відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, з підстав невідповідності правовстановлюючого документу вимогам чинного законодавства, оскільки договір не посвідчений нотаріально.

Враховуючи зазначене, позивач звернувся до суду з позовом про визнання дійсним Договору купівлі-продажу нерухомого майна від 30 травня 1996 року за реєстраційним №В4159/5657 та надання права реєстраційної дії (проведення державної реєстрації) за вищевказаним Договором купівлі-продажу.

Відповідно до ч. 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до Законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до ч. 4 ст. 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Права власності є непорушним.

Відповідно до ч. 1 ст. 317 ЦК власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. Правомочність розпорядження означає юридично забезпечену можливість визначення і вирішення юридичної долі майна шляхом зміни його належності, стану або призначення (відчуження за договором, дарування, передачу у спадщину і т.ін.).

Відповідно до ч. 1 ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (ч. 2 ст. 77 ЦПК).

За ч. 1 ст. 79 ЦПК України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмету доказування (ч. 1 ст. 80 ЦПК України).

Згідно за ст. 328 ЦК України, право власності набувається на підставах, не заборонених законом.

Відповідно до абз. 3 ч. 2 ст. 331 ЦК України, якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Згідно зі ст. 3 Закону України від 01.07.2004р. «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» речові права на нерухоме майно, об`єкт незавершеного будівництва, майбутній об`єкт нерухомості та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до Закону, виникають, змінюються та припиняються з моменту такої реєстрації.

Згідно з ч. 4 ст. 3 зазначеного Закону, речові права на нерухоме майно, що виникли до набрання чинності цим Законом, до 01.01.2013р. визнаються дійсними, за таких умов: якщо реєстрація прав була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент її виникнення.

За змістом ст. 153 ЦК УРСР, в редакції 1963 року, яка діяла на момент укладання договору та підлягає застосуванню до спірних правовідносин, договір є укладеним, якщо сторонами досягнуто згоди за всіма істотними умовами. Істотними є ті умови договору, які визнані такими за законом або необхідні для договорів даного виду, а також всі ті умови, щодо яких за заявою однієї зі сторін повинно бути досягнуто згоди.

За ст. 128 ЦК УРСР право власності за договором виникає з моменту передачі речі (майна), якщо інше не передбачено законом або договором.

Відповідно до ст. 224 ЦК УРСР 1963 року за договором купівлі-продажу, продавець зобов`язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов`язується прийнято майно і сплатити за нього певну грошову суму. За ст.225 кодексу, продавець на законних підставах скористався правом продажу належного йому на праві приватної власності майном. Що було підтверджено довідкою 1-ї Київської обласної Вишневої державної нотаріальної контори за №50 від 30.05.1996р., про що було зазначено в умовах Договору купівлі-продажу житлового будинку (об`єкта незавершеного будівництва) від 30 травня 1996 року, який зареєстрований Київською універсальною біржою за №В4159/5657.

Згідно зі ст. 227 ЦК УРСР 1963 року, договір купівлі-продажу житлового будинку, повинен бути нотаріально посвідчений, якщо хоча б однією зі сторін є громадянин. Недодержання цієї вимоги тягне недійсність договору (стаття 47 цього Кодексу).

Відповідно до ст. 47 ЦК УРСР 1963 року нотаріальне посвідчення угод обов`язкове лише у випадках, зазначених у законі. Недодержання в цих випадках нотаріальної форми тягне за собою недійсність угоди з наслідками, передбаченими ст.48 цього Кодексу. Якщо одна зі сторін повністю або частково виконала угоду, що потребує нотаріального посвідчення, а друга сторона ухиляється від нотаріального оформлення угоди, суд вправі за вимогою сторони, яка виконала угоду, визнати угоду дійсною. В цьому разі наступне нотаріальне оформлення угоди не вимагається.

Державна реєстрація права власності на житлові будинки, споруди регулювалася підзаконними нормативними актами, зокрема, такими як: 1) Інструкція про порядок реєстрації будинків та домоволодінь у містах і селищах міського типу Української РСР, затверджена заступником Міністра комунального господарства Української РСР 31.01.1966р. і яка втратила чинність на підставі наказу Держжитлокомунгоспу від 13.12.1995р. за № 56; 2) Тимчасове положення про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно, затверджене наказом Міністерства юстиції України від 07.02.2002р. №7/5 і зареєстроване в Мінюсті 18.02.2002р. за № 157/6445 (з подальшими змінами), в яких зазначалось, що державній реєстрації підлягає право власності на закінчене будівництвом нерухоме майно, яке прийняте в експлуатацію у встановленому законодавством порядку.

Зазначені нормативні акти передбачали державну реєстрацію будівель, споруд, державну реєстрацію прав власності на нерухоме майно, проте виникнення права власності на будинки, споруди не належало до державної реєстрації до часу набрання чинності ЦК та Закону України від 01.07.2004р. «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та ї обтяжень».

На виконання постанови КМУ від 18 лютого 1998 року № 192 «Про заходи щодо створення системи реєстрації прав на нерухоме та рухоме майно» прийнято Інструкцію про порядок державної реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна, що перебувають у власності юридичних та фізичних осіб, яка затверджена наказом Держбуду України від 9 червня 1998 року № 121, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 26 червня 1998 року за № 399/2839. Інструкція втратила чинність згідно з наказом Міністерства Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України від 15 лютого 2002 року № 36 у зв`язку з прийняттям Тимчасового положення про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 7 лютого 2002 року № 7/5, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 18 лютого 2002 року за № 157/6445.

За пунктом 1.8, вказаної Інструкції державній реєстрації підлягають тільки ті об`єкти нерухомості, будівництво яких закінчено, та прийняті в експлуатацію у встановленому порядку незалежно від форм їхньої власності та при наявності матеріалів технічної інвентаризації, підготовлених тим бюро технічної інвентаризації, яке проводить державну реєстрацію права власності на ці об`єкти.

Тимчасове положення про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно встановлює, що до 1 січня 2012 року державна реєстрація права власності та права користування (сервітут) на об`єкти нерухомого майна, розташовані на земельних ділянках, права користування (найму, оренди) будівлею або іншими капітальними спорудами, їх окремими частинами; права власності на об`єкти незавершеного будівництва, а також облік безхазяйного нерухомого майна, довірче управління нерухомим майном проводиться реєстраторами БТІ, створеними до набрання чинності Законом України від 11 лютого 2010 року «Про внесення змін до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» та інших законодавчих актів України» та підключеними до Реєстру прав власності на нерухоме майно.

У пункті 4 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 квітня 1978 року № 3 «Про судову практику в справах про визнання угод недійсними» (зі змінами та доповненнями) роз`яснено, що з підстав недодержання нотаріальної форми визнаються недійсними тільки угоди, які відповідно до чинного законодавства підлягають обов`язковому нотаріальному посвідченню, зокрема договори довічного утримання; застави, купівлі-продажу (у тому числі при придбанні на біржових торгах). Щоб не допустити неправильного визнання дійсними угод на підставі ч.2 ст.47 ЦК, суд повинен перевірити, чи підлягала виконана угода нотаріальному посвідченню, чому вона не була нотаріально посвідчена і чи не містить вона протизаконних умов.

Зі змісту договору купівлі продажу від 01 серпня 1996 року вбачається, що даний договір укладений відповідно до вимог ст. 15 Закону України «Про товарну біржу»: угоди, зареєстровані на біржі, не підлягають нотаріальному посвідченню. Угода вважається укладеною з моменту її реєстрації на біржі.

На теперішній час позивачу стало відомо про недійсність біржової угоди і необхідності підтвердження її дійсності у судовому порядку.

У редакції, що діяла на час укладення договору купівлі-продажу, в самому Законі України «Про товарну біржу» не передбачалися правові наслідки у вигляді недійсності договору, укладеного та зареєстрованого на біржі.

З огляду на результати дослідження договору купівлі-продажу, вбачається, що сторони: домовилися щодо всіх істотних умов договору; підтвердили письмовими доказами; повністю виконали умови договору.

В цьому контексті, суд приходить до висновку, що немає підстав для визнання недійсним та/або нікчемним договору купівлі-продажу від 30 травня 1996 року, що зареєстрований Київською універсальною біржою. Водночас, зазначений договір купівлі-продажу у встановленому законом порядку не визначений як недійсним та/або оспорюваний, в частині невідповідності вимогам Закону України «Про товарну біржу».

Статтею 392 ЦК України передбачено право власника майна на пред`явлення позову про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається.

Суд вважає, що позивач довів належним чином доказами, наявність підстав для визнання договору дійсним та визнання права власності на нерухомість з наступних підстав.

Відповідно до ч. 4 ст.41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Права власності є непорушним.

Відповідно до ч. 1 ст. 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. Правомочність розпорядження означає юридично забезпечену можливість визначення і вирішення юридичної долі майна шляхом зміни його належності, стану або призначення (відчуження за договором, дарування, передачу у спадщину і т.ін.).

Відповідно до ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Згідно з ч. 1 ст.182 ЦК України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.

Положення ст. 392 ЦК України спрямовано на захист вже існуючого права власності, однак лише державна реєстрація визначає момент, після якого виникає право власності. Особливістю правого режиму нерухомого майна визначається тим, що права на нього та правочини щодо нього підлягають державній реєстрації. Державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності за фактом його державної реєстрації.

Згідно ст. 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Водночас встановлюється презумпція правильності зареєстрованих відомостей.

Одночасно, положення ч. 3 ст. 3 Закону, відповідно до якої речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до 01.01.2013р., визнаються дійсними за наявності однієї з таких умов: реєстрація таких прав була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення; на момент виникнення таких прав діяло законодавство, що не передбачало їх обов`язкової реєстрації. На факт визнання державної реєстрації прав, проведеної до 01.01.2013р., впливає виключно відповідність такої реєстрації діючому на момент її проведення законодавству.

Відповідно до абз.3 п.2 Постанови № 14 Пленуму Верховної Суду України «Про судове рішення у цивільній справі» від 18.12.2009р., в якому роз`яснено, що у випадку наявності суперечності між нормами законів (кодексів), що мають однакову юридичну силу, застосуванню підлягає той, що прийнятий пізніше.

Оскільки в даних правовідносинах наявна колізія норм матеріального права, що мають однакову юридичну силу ст. 15 Закону України «Про товарну біржу» та ст.277 ЦК Української РСР 1963 року, а Закон України «Про товарну біржу» був прийнятий в 1991 року, а ЦК на момент укладання спірного договору діяв з 1963 року, тому при вирішенні спору про необхідність чи відсутність необхідності нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу, укладеного на товарній біржі, суд вважає правомірним застосування сторонами ст.15 Закону України «Про товарну біржу» (як нормативного акту, прийнятого пізніше), що дозволяв укладати біржові контракти щодо відчуження житлової нерухомості фізичною особою без нотаріального посвідчення.

Відповідно до ст. 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Право на нерухоме майно це правоздатність фізичної особи позивача. Зміст правоздатності позивача залежить від державного визнання прав, якими володіє позивач. Основним з елементів правоздатності є можливість розпоряджатися належним майном, що гарантується державою.

Під час розгляду справи, позивачем доведено, що порушуються його законні права та інтереси, які підлягають судовому захисту.

На сьогоднішній день, єдиним документом, що підтверджує право власності на житловий будинок позивача є договір купівлі продажу об`єкту нерухомості. Вчинити повторно правочин купівлі-продажу та посвідчити його нотаріально позивач не може через те що йому невідомо теперішнє місцезнаходження продавця.

Позивач не може розпоряджатися своєю нерухомістю на власний розсуд, право позивача як власника порушено. Сторони договору купівлі-продажу, виконали всі умови договору, в результаті яких наступили юридичні наслідки, а саме продавець передав у власність покупцю об`єкт нерухомості. Згідно договору купівлі-продажу від 01.08.1996р. укладеного на біржі, позивачу переходять три правомочності володіння, користування і розпорядження, що у своїй сукупності становлять зміст права власності. Сторони домовились щодо всіх істотних умов договору та претензій один до одного не мають.

Докази, щодо виконання умов договору купівлі-продажу ніким не спростовані та свідчать про те, що покупець є добросовісним набувачем на житловий будинок (об`єкт незавершеного будівництва зі станом готовності 92%), що розташований за адресою: АДРЕСА_1 .

Позивач не має можливості усунути порушення своїх прав в позасудовому порядку. Таким чином, розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог, дослідивши всебічно, повно, безпосередньо та об`єктивно наявні у справі докази, оцінив їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв`язок у сукупності, з`ясувавши усі обставини справи, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, з урахуванням того, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичної особи, суд дійшов висновку про необхідність задоволення позову.

Обґрунтовуючи судове рішення, крім іншого, суд приймає до уваги вимоги ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини зазначені в рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (RuizTorijav. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, про те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Керуючись ст.4,12,13,76-82, 141, 258, 259, 263, 265, 268 ЦПК України, суд,

УХВАЛИВ:

Позов ОСОБА_1 до Бучанської районної державної адміністрації Київської області, Бучанської військьвої адміністрації Київської області, третя особа Боярська державна нотаріальна контора Київської області про визнання права власності задовольнити.

Визнати дійсним договір купівлі-продажу нерухомості, укладеного 30 травня 1996 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 , який зареєстрований Київською універсальною біржою за реєстраційним № В4159/5657.

Учасники справи:

Позивач:

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ,

Адреса реєстрації: АДРЕСА_2 ; Реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_1 ; Документ, що посвідчує особу: паспорт громадянина України, Серія НОМЕР_2 , виданий Голосіївським РУ ГУ МВС України в м.Києві, 01.08.2001р.

Відповідач:

Бучанська районна державна адміністрація Київської області,

Адреса: 08293, Київська обл., м. Буча, вул. Інститутська, 22, Код згідно з ЄДРПОУ : 44014159

Третя особа:

Боярська державна нотаріальна контора, Київської області

Адреса: 08151, Київська обл., м. Боярка, вул. Б. Хмельницького, 113, Код згідно з ЄДРПОУ: 02884380.

Заочне рішення може бути переглянуто Києво-Святошинським районним судом Київської області за письмовою заявою відповідача. Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.

Рішення суду може бути оскаржене протягом тридцяти днів з дня його проголошення шляхом подання апеляційної скарги до Київського апеляційного суду, а в разі, якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Заочне рішення набирає законної сили, якщо протягом строків, встановлених ЦПК України, не подані заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи.

Повний текст рішення виготовлено 03 березня 2025 року.

Суддя Наталія ПІНКЕВИЧ