Рішення

від 05.03.2025 по справі 501/3035/24

КИЇВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М. ОДЕСИ

Дата документу 05.03.2025

Справа № 501/3035/24

2/501/917/25

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 березня 2025 року Іллічівський міський суд Одеської області у складі:

головуючого - судді Пушкарського Д.В.,

за участю:

секретаря судового засідання - Карпової Ю.А.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом акціонерного товариства «Сенс Банк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 (третя особа: служба у справах дітей виконавчого комітету Чорноморської міської ради Одеського району Одеської області) про виселення та зняття з реєстраційного обліку, -

ВСТАНОВИВ:

Акціонерне товариство «Сенс Банк» (надалі АТ «Сенс Банк») правонаступник Акціонерного товариства «Укрсоцбанк», звернулось до суду з позовом в якому просить виселити відповідачів ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 з квартири АДРЕСА_1 , та знати їх з реєстраційного обліку за вказаною адресою.

Свої вимоги позивач обґрунтовує тим, що 07.06.2006 між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» та ОСОБА_4 був укладений договір кредиту №661/Ф03.9/062, за умовами якого банк надав відповідачу у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання грошові кошти в сумі 34500 дол. США зі сплатою 12,7% річних та встановленим порядком погашення заборгованості: з липня 2006 року по травень 2026 року щомісячно рівними частками по 144 дол. США (пункт 1.1.1. договору), в червні 2026 року - 84 дол. США, з кінцевим терміном погашення заборгованості по кредиту до 06 червня 2026 року, на умовах, визначених цим договором (пункт 1.1.2. договору).

Кредит було надано на придбання двокімнатної квартири АДРЕСА_1 (пункт 1.2 договору). Виконання зобов`язань забезпечено передачею квартири в іпотеку відповідно до договору іпотеки від 08.06.2006 року (а.с.117-126).

У зв`язку з неналежним виконанням позичальником договірних зобов`язань за кредитним договором, на підставі заяви АТ «Альфа-Банк», 21.02.2022 приватним нотаріусом звернуто стягнення на іпотечне майно відповідно до статті 37 Закону України «Про іпотеку» та пункту 4.5.3 іпотечного договору (а.с.49-50), унаслідок чого відповідачі втратили право користування квартирою.

15 жовтня 2019 року АКБ «Укрсоцбанк» прийнято рішення №5/2019 про приєднання до АТ «Альфа-Банк», де було визначено виникнення правонаступництва у АТ «Альфа-Банк» з дня прийняття цього рішення.

12.08.2022 року АТ «Альфа-Банк» прийняло рішення про зміну найменування на АТ «Сенс Банк».

01 грудня 2022 року змінено найменування АТ «Альфа-Банк» на АТ «Сенс-Банк» (а.с.20-47, 51-107).

Позивач зазначає, що у квартирі, яка є предметом іпотеки, зареєстровані: іпотекодавець ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .

Окремо зауважив про те, що малолітні діти ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , були зареєстровані у квартирі після укладення договору іпотеки, тому речових прав на майно, яке перебуває у власності позивача, не мають.

Позивач наголошує, що звертався до відповідачів із вимогою звільнити житлове приміщення та добровільно виселитися, проте відповідачі продовжують безпідставно користуватися квартирою, створюючи таким чином перешкоди у здійсненні законних прав власника, який не може вільно користуватися та розпоряджатися своїм майном.

Посилаючись на положення статей 317, 319, 321, 346, 391 ЦК України, ч.1 ст.109 ЖК України, банк просить позов задовольнити, зокрема, виселити відповідачів зі спірної квартири та зняти їх із реєстраційного обліку, а також солідарно стягнути з відповідачів витраті по оплаті судового збору (а.с.1-15, 137-140).

Позивач АТ «Сенс Банк» та його представник про час і місце розгляду справи повідомлені в установленому законом порядку. Надіслали до суду заяву, в якій просили розглядати справу за їхньої відсутності та задовольнити позов у повному обсязі, правом на уточнення позовних вимог не скористались, а також не заявляли клопотань про витребовування доказів (а.с.137-141).

Відповідачі ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , про час та місце розгляду справи повідомлені в установленому законом порядку, правом на подання відзиву не скористались, до судового засідання не з`явились (а.с.143-147).

Третя особа Служба у справах дітей виконавчого комітету Чорноморської міської ради Одеського району Одеської області про час та місце розгляду справи повідомлені в установленому законом порядку, в судове засідання представник не з`явився, правом на подання заяви щодо позовних вимог банку не скористались, висновок щодо необхідності захисту малолітніх дітей суду не надали (а.с.136).

Суд, вивчивши матеріали справи, дослідивши письмові докази, долучені до матеріалів справи, встановив наступні фактичні обставини та відповідні їм правовідносини.

Положеннями ч.1 ст.13, ч.2 ст.264 ЦПК України визначено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до положень ч.1, 7 ст.80 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Як встановлено судом та підтверджується матеріалами справи, між сторонами виникли кредитні правовідносини, забезпечені іпотекою. Новий власник, зареєструвавши право власності на підставі іпотечного договору, не може користуватися майном через відмову попередніх власників виселитися.

07.06.2006 між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» та ОСОБА_4 був укладений договір кредиту №661/Ф03.9/062, за умовами якого банк надав відповідачу у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання грошові кошти в сумі 34 500 дол. США зі сплатою 12,7 % річних та встановленим порядком погашення заборгованості: з липня 2006 року по травень 2026 року щомісячно рівними частками по 144 дол. США (пункт 1.1.1. договору), в червні 2026 року - 84 дол. США, з кінцевим терміном погашення заборгованості по кредиту до 06 червня 2026 року, на умовах, визначених цим договором (пункт 1.1.2. договору).

Кредит було надано на придбання двокімнатної квартири АДРЕСА_1 (пункт 1.2 договору). Виконання зобов`язань забезпечено передачею квартири в іпотеку відповідно до договору іпотеки від 08.06.2006 року (а.с.117-126).

Так, відповідно до пункту 4.5. вказаного договору у разі невиконання (неналежного виконання) позичальником обов`язків, визначених пунктами 3.3.7, 3.3.8. цього договору, протягом більше, ніж 60 (шістдесят) календарних днів, строк користування кредитом вважається таким, що сплив, та, відповідно, позичальник зобов`язаний протягом одного робочого дня погасити кредит у повному обсязі, сплатити проценти за фактичний час використання кредиту та нараховані штрафні санкції (штраф, пеню).

Згідно довідки виконавчого комітету Чорноморської міської ради Одеської області від 15.02.2024, у квартирі, яка є предметом іпотеки, зареєстровані: з 17.03.2017 року ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з 28.07.2006 року ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з 07.05.2015 року ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , з 07.05.2015 року ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , з 17.03.2017 року ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_5 (а.с.48). Діти зареєстровані у квартирі після укладення договору іпотеки.

Враховуючи, що у спірній квартирі зареєстровані малолітні діти, судом отримано інформацію про те, що 11.06.2020 року Верховний Суд у справі №501/1443/17 скасував рішення Іллічівського міського суду від 29.05.2018 та постанову Одеського апеляційного суду від 12.06.2019.

У цій справі ПАТ «Укрсоцбанк» вимагав стягнення 41236,38 дол. США за кредитним договором №661/Ф03.9/062 від 07.06.2006 року, укладеним з ОСОБА_4 . Суд відмовив у задоволенні позову через сплив строку позовної давності відповідно до ст.257 ЦК України.

Тобто банк скористався одним із своїх прав - замість звернення стягнення на предмет іпотеки обрав стягнення заборгованості за кредитним договором, направивши перед цим 27.06.2017 досудову вимогу про погашення заборгованості за договором кредиту до позичальника ОСОБА_4

15 жовтня 2019 року АКБ «Укрсоцбанк» прийнято рішення №5/2019 про приєднання до АТ «Альфа-Банк», де було визначено виникнення правонаступництва у АТ «Альфа-Банк» з дня прийняття цього рішення.

12.08.2022 року АТ «Альфа-Банк» прийняло рішення про зміну найменування на АТ «Сенс Банк» (а.с.20-47, 51-107).

Як зазначає у позові АТ «Сенс Банк», у зв`язку з неналежним виконанням позичальником договірних зобов`язань за кредитним договором, на підставі заяви АТ «Альфа-Банк», 21.02.2022 приватним нотаріусом звернуто стягнення на іпотечне майно відповідно до статті 37 Закону України «Про іпотеку» та пункту 4.5.3 іпотечного договору (а.с.49-50), унаслідок чого відповідачі втратили право користування квартирою.

У позові також зазначається, що позивач звертався до відповідачів із вимогою звільнити житлове приміщення та добровільно виселитися. Відповідно до копій списку згрупованих відправлень АТ «Укрпошта» від 03.07.2024, відповідачам було надіслано листа з копією позовної заяви, в якому зазначено про наявність вимоги про усунення порушень та добровільне звільнення житлового приміщення.

Проте вказана вимога у матеріалах позову відсутня та її зміст суду невідомий (а.с.108-116).

Так, Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

Статтею 41 Конституції України установлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого житла, а органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ у справі «Маккенн проти Сполученого Королівства» від 13 травня 2008 року, пункт 50, «Кривіцька та Кривіцький проти України» від 02 грудня 2010 року).

Концепція житла за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановлених у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. Тому чи є «житлом» місце конкретного проживання, що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення ЄСПЛ у справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63).

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві».

Згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності - дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Поняття «майно» в першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та не залежить від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

У рішенні від 07 липня 2011 року у справі «Сєрков проти України» (заява № 39766/05), яке набуло статусу остаточного 07 жовтня 2011 року, ЄСПЛ зазначив, що пункт 2 статті 1 Першого протоколу до Конвенції визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом уведення в дію «законів».

Таким законом, є стаття 109 ЖК України, яка закріплює правило про неможливість виселення громадян без надання іншого житлового приміщення.

Відповідно до частини першої зазначеної статті виселення із займаного житлового приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.

Громадянам, яких виселяють із житлових приміщень, одночасно надається інше постійне житлове приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на житлові приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне житлове приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду (частина друга статті 109 ЖК України).

Звернення стягнення на передане в іпотеку житлове приміщення є підставою для виселення всіх громадян, що мешкають у ньому, за винятками, встановленими законом. Після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги, якщо сторонами не погоджено більший строк. Якщо громадяни не звільняють житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду (частина третя статті 109 ЖК України). Тобто починає діяти частина друга статті 109 ЖК України щодо можливості виселення з одночасним наданням іншого постійного житлового приміщення.

В усталеній практиці Верховного Суду України при розгляді вказаної категорії справ, у тому числі й у постановах від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16, від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16, було роз`яснено порядок застосування статті 40 Закону № 898-IV та статті 109 ЖК України. Зазначено, що частина друга статті 109 ЖК України установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Зроблено висновок, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на житлове приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону №898-IV, так і норма статті 109 ЖК України. Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц (провадження № 14-317цс18) погодилася з такими висновками.

У постановах від 13 березня 2019 року у справі № 520/7281/15-ц (провадження № 14-49цс19) та від 12 червня 2019 року у справі № 205/578/14-ц (провадження № 14-48цс19) Велика Палата Верховного Суду визначила, що в разі якщо сторони договору іпотеки передбачили в ньому іпотечне застереження про можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі цього договору, виселення мешканців з відповідного об`єкта має відбуватися з дотриманням передбаченої у частині другій статті 40 Закону № 898-IV та у частині третій статті 109 ЖК України процедури.

Аналізуючи статтю 109 ЖК України, можна зробити висновок, що частина третя цієї статті деталізує порядок виселення осіб, які проживають у переданому в іпотеку житловому приміщенні після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на житло шляхом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін (у договірному порядку) без звернення до суду. У такому випадку після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на передане в іпотеку житло всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя добровільно звільнити приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги, якщо сторонами не погоджено більший строк.

Якщо громадяни не звільняють житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

У цьому випадку частина третя статті 109 ЖК України відсилає до частини другої цієї статті, у якій зазначається про необхідність надання громадянам, яких виселяють із житлових приміщень, іншого постійного житлового приміщення (за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на житлові приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку), із зазначенням такого постійного житлового приміщення в рішенні суду.

Тобто порядок звернення стягнення на предмет іпотеки (шляхом позасудового врегулювання чи в судовому порядку) не впливає на встановлені законом гарантії надання іншого житлового приміщення при вирішенні судом спору про виселення з іпотечного майна, передбачені частиною другою статті 109 ЖК України. Визначальним у цьому випадку є встановлення, за які кошти придбано іпотечне майно - за рахунок чи не за рахунок кредитних коштів.

Загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого постійного житлового приміщення, передбачене частиною другою статті 109 ЖК України, стосується не тільки випадків виселення мешканців при зверненні стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку, а й у разі виселення мешканців при зверненні стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку, коли мешканці відмовляються добровільно звільняти житлове приміщення, тобто не досягнуто згоди щодо виселення між новим власником і попереднім власником чи наймачами житлового приміщення.

Це передбачено і в частині першій статті 109 ЖК України, у якій вказано, що виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.

А тому в разі якщо іпотечне майно було набуто не за кредитні кошти і на нього звертається стягнення в позасудовому порядку та якщо мешканці відмовляються добровільно звільняти житлове приміщення, то виселення цих осіб повинне відбуватися на підставі рішення суду в порядку статті 40 Закону № 898-IV та частин першої - третьої статті 109 ЖК України, тобто з наданням іншого постійного житлового приміщення.

Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого постійного житлового приміщення при зверненні стягнення на житлове приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту (позики), повернення якого забезпечене іпотекою відповідного житлового приміщення. У цьому випадку виселення громадян проводиться у порядку, передбаченому частиною четвертою статті 109 ЖК України, тобто з наданням цим громадянам житлових приміщень з фондів житла для тимчасового проживання відповідно до статті 132-2 цього Кодексу.

Відповідний правовий висновок зазначений Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 22 березня 2023 року у справі № 361/4481/19 (провадження № 14-109цс22).

Відповідно до четвертої статті 263 ЦПК України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Як було встановлено судом, у спірній квартирі, яка є предметом іпотеки, зареєстровані та тривалий час проживають: з 17.03.2017 року ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з 28.07.2006 року ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з 07.05.2015 року ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , з 07.05.2015 року ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , з 17.03.2017 року ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_5 .

Позивач не надав доказів наявності у відповідачів іншого житла на праві власності або користування.

Тривале проживання відповідачів (понад 5 років) у спірній квартирі, незалежно від її правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати їхнє право на користування житлом таким, що підлягає захисту, навіть якщо власник квартири змінився.

З огляду на принцип пропорційності, виселення відповідачів у цій справі, буде становити порушення статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, оскільки не відповідає вимогам необхідності в демократичному суспільстві і порушує справедливий баланс між правами власника і правами відповідачів, які проживають у спірному житлі.

Окрім того, як зазначалось вище, позивач звернувся до відповідачів із вимогою звільнити житлове приміщення та добровільно виселитися. Проте у матеріалах справи відсутні об`єктивні докази її вручення відповідачам, а також не вбачається зміст цієї вимоги (а.с.1-126), отже вимоги частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» позивачем не дотримані.

Позивач також звернувся до суду з вимогою про виселення відповідачів зі спірного житлового приміщення, посилаючись на статті 317, 321, 391 ЦК України та статтю 109 ЖК України. Водночас він не уточнив, чи має виселення відбуватися з наданням іншого постійного житла чи без нього. Оскільки позивач не скористався правом на уточнення позовних вимог, суд не може виходити за їхні межі (а.с.1-15).

Обґрунтовуючи позовні вимоги про виселення та зняття з реєстраційного обліку позивач, не надав суду належних доказів того, що квартира була придбана саме за кредитні кошти. Адже суд не може витребувати ці дані самостійно, оскільки в межах принципу змагальності процесу сторона, що заявляє вимогу, повинна самостійно довести її правомірність.

Зважаючи на обставини справи, суд також зазначає, що відповідно до роз`яснень, які містяться в п.п.41, 42 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30.03.12 №5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» при вирішенні спору про звернення стягнення на предмет іпотеки суд має дати оцінку співмірності суми заборгованості за кредитом та вартості іпотечного майна. Суд не може одночасно звернути стягнення на предмет іпотеки та стягнути суму заборгованості за кредитним договором. У такому випадку суд має зазначити в резолютивній частині рішення лише про звернення стягнення на предмет іпотеки із зазначенням суми заборгованості за кредитним договором, а сам розрахунок заборгованості має наводитись у мотивувальній частині рішення.

З матеріалів справи видно, що у справі №501/1443/17 Верховний Суд скасував рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 29.05.2018 та постанову Одеського апеляційного суду від 12.06.2019, відмовивши у задоволенні позову ПАТ «Укрсоцбанк» через сплив строку позовної давності.

У цій справі АТ «Укрсоцбанк» просив стягнути 41236,38 дол. США за кредитним договором №661/Ф03.9/062 від 07.06.2006, укладеним з ОСОБА_4 .

Після цього правонаступник банку - АТ «Альфа-Банк», яке змінило свою назву на АТ «Сенс Банк», звернув стягнення на квартиру на підставі ст.37 Закону України «Про іпотеку» та пункті 4.5.3 договору іпотеки від 08.06.2006 (а.с.49-50, 117-125).

На переконання суду, такі дії позивача є порушенням принципу res judicata, оскільки вимоги щодо стягнення заборгованості за кредитним договором вже були відхилені Верховним Судом, а вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки банк не заявляв. Між тим відповідно до частини третьої ст. 39 Закону України «Про іпотеку» одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є житловий будинок або житлове приміщення.

Отже, 16.02.2022 року, набувши право власності на спірне майно у позасудовому порядку на підставі іпотечного застереження визначеного у пункті 4.5.3 договору іпотеки 08.06.2006 року, незважаючи на рішення суду про відмову у стягнення заборгованості за кредитним договором №661/Ф03.9/062 від 07.06.2006 року, позивач звернувся до суду із позовом про виселення, що суперечить принципу res judicata та є неприпустимим.

Підсумовуючи викладене суд приходить до висновку, що позовні вимоги про виселення ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , ОСОБА_2 задоволенню не підлягають.

Щодо малолітніх дітей, суд зазначає наступне.

Згідно з частиною четвертою статті 29 ЦК України, місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає.

Відповідно до частини першої статті 6 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» (у редакції, чинній на момент виникнення правовідносин), батьки або інші законні представники зобов`язані зареєструвати місце проживання новонародженої дитини протягом трьох місяців з дня її державної реєстрації народження.

Крім того, згідно з частиною другою статті 156 ЖК України, член сім`ї власника житла має право вселити до займаного ним приміщення інших членів сім`ї. Для вселення до батьків їхніх неповнолітніх дітей згоди власника не потрібно.

Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 30 травня 2024 року у справі №303/319/20 (провадження №61-400св24).

Враховуючи викладене, суд зазначає, що виселення малолітніх дітей без надання альтернативного житла є непропорційним втручанням у їхнє право на житло, що суперечить положенням статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. А тому суд приходить до висновку про відсутність підстав для виселення відповідачів, зокрема, ОСОБА_3 та ОСОБА_5 .

За таких обставин, вимоги позивача про виселення відповідачів не ґрунтуються на вимогах закону та матеріалах справи, а тому задоволенню не підлягають. Оскільки вимога про зняття з реєстраційного обліку є похідною, вона також не підлягає задоволенню.

Вирішуючи питання щодо стягнення судових витрат, суд зазначає, що відповідно до положень ч.1 ст.141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Оскільки судом прийнято рішення про відмову у задоволенні позову в повному обсязі, судові витрати пов`язані із сплатою судового збору покладаються на позивача АТ «Сенс Банк».

На підставі викладеного, керуючись ст.ст.258, 259, 263-265 ЦПК України, суд, -

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову акціонерного товариства «Сенс Банк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 (третя особа: служба у справах дітей виконавчого комітету Чорноморської міської ради Одеського району Одеської області) про виселення та зняття з реєстраційного обліку, - відмовити у повному обсязі.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Суддя