Постанова

від 25.02.2025 по справі 910/23965/16

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 лютого 2025 року

м. Київ

cправа № 910/23965/16

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Дроботової Т. Б. - головуючого, Багай Н. О., Чумака Ю. Я.,

секретар судового засідання - Денисюк І. Г.,

за участю представників:

прокуратури - Ющенко М. А.,

позивачів - Дашківська О. В.,

третіх осіб - Яценко Д. С., Віднік А. М.,

розглянувши у закритому судовому засіданні касаційну скаргу Рівненської гарнізонної організації товариства військових мисливців та рибалок Західного регіону України

на постанову Північного апеляційного господарського суду від 07.02.2024 (судді: Кравчук Г. А. - головуючий, Михальська Ю. Б., Тищенко А. І.) і рішення Господарського суду міста Києва від 16.03.2023 (суддя Плотницька Н. Б. ) у справі

за позовом заступника військового прокурора Рівненського гарнізону в інтересах держави в особі Міністерства оборони України, Квартирно-експлуатаційного відділу м. Рівне, Військової частини НОМЕР_1

до Рівненської обласної ради,

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача, -Рівненська гарнізонна організації товариства військових мисливців та рибалок Західного регіону України; Рівненське обласне управління лісового та мисливського господарства,

про визнання недійсним та скасування рішення,

В С Т А Н О В И В:

1. Короткий зміст позовних вимог і судових рішень

1.1. У грудні 2016 року заступник військового прокурора Рівненського гарнізону (далі - прокурор) звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом (з урахуванням змін) в інтересах держави в особі Міністерства оборони України, Квартирно-експлуатаційного відділу м. Рівне, Військової частини НОМЕР_1 до Рівненської обласної ради про визнання незаконним і скасування пункту 1 рішення Рівненської обласної ради від 22.04.2011 № 268 "Про надання у користування мисливських угідь" (далі - рішення від 22.04.2011) в частині надання у користування мисливських угідь строком на 25 років Рівненській гарнізонній організації товариства військових мисливців та рибалок Західного регіону України.

1.2. Позовні вимоги обґрунтовані незаконністю передачі спірної земельної ділянки в користування. Зокрема, прокурор наголошував на тому, що відповідач всупереч положенням статей 141, 142 Земельного кодексу України вийшов за межі своїх повноважень та розпорядився земельною ділянкою, яка належить до земель оборони та відповідно, перебуває у власності держави, тому, її відчуження не здійснено без погодження Міністерства оборони України на порушення вимог закону.

1.3. Відповідач просив застосувати позовну давність.

1.4. Справа господарськими судами розглядалася неодноразово.

1.5. За результатами нового розгляду справи рішенням Господарського суду міста Києва від 16.03.2023 позов задоволено.

1.6. Аргументуючи судове рішення, суд першої інстанції виходив із доведеності матеріалами справи обставин неправомірної передачі відповідачем у користування Рівненській гарнізонній організації товариства військових мисливців та рибалок Західного регіону України спірної земельної ділянки для потреб мисливського господарства за рахунок земель оборони. Водночас місцевий господарський суд установив, що оскільки про існування оспорюваного рішення та порушення прав держави Міністерство оборони України дізналося лише у 2016 році, то з огляду на положення статей 256, 257, 261 Цивільного кодексу України позовну давність прокурор при зверненні з цим позовом у справі не пропустив.

1.7. Постановою Північного апеляційного господарського суду від 07.02.2024 вказане рішення суду першої інстанції залишено без змін. Суд апеляційної інстанції наголосив на законодавчо встановлених обмеженнях щодо можливості використання земель оборони іншими особами для ведення мисливського господарства та полювання.

2. Короткий зміст касаційної скарги і заперечень на неї

2.1. Не погоджуючись із ухваленими у справі судовими рішеннями, Рівненська гарнізонна організація товариства військових мисливців та рибалок Західного регіону України подала касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 16.03.2023 і постанову Північного апеляційного господарського суду від 07.02.2024 у цій справі та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.

Скаржник посилається на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права, зокрема статей 65, 77 Земельного кодексу України, статті 1 Закону України "Про використання земель оборони", статті 10 Закону України "Про оборону України", статті 14 Закону України "Про Збройні Сили України", та порушення норми процесуального права; підставою подання касаційної скарги скаржник визначає пункти 1, 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, а саме (1) неврахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 22.02.2018 у справі № 910/23965/16, від 30.07.2019 у справі № 910/1711/18 щодо надання в користування мисливських угідь, у постановах Верховного Суду від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17, від 28.11.2018 у справі № 911/926/17, від 29.06.2021 у справі № 904/3405/19 щодо застосування позовної давності, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18, у постанові Верховного Суду від 23.03.2021 у справі № 906/387/19 щодо підстав представництва прокурором інтересів держави в суді; (2) недослідження судами наявних у справі доказів, зокрема правовстановлюючих документів на землю.

2.2. Від Міністерства оборони України надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому позивач просить залишити без змін оскаржені у справі судові рішення як законні та обґрунтовані.

2.3. Від заступника керівника Рівненської спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Західного регіону надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому прокурор просить залишити без змін оскаржені у справі судові рішення як ухвалені з дотриманням норм матеріального і процесуального права.

2.4. Від Рівненської гарнізонної організації товариства військових мисливців та рибалок Західного регіону України надійшло клопотання про долучення письмових пояснень у справі та письмові пояснення.

3. Розгляд касаційної скарги та позиція Верховного Суду

3.1. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників учасників справи, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та заперечення на них, перевіривши матеріали справи щодо правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, колегія суддів дійшла висновку про відсутність правових підстав для задоволення касаційної скарги.

3.2. Як свідчать матеріали справи та установили попередні судові інстанції, відповідно до державного акта на право користування землею від 09.12.1981 № 13 Міністерство оборони України з урахуванням розпорядження Ради Міністрів СССР від 07.08.1947 Військова частина НОМЕР_1 є постійними користувачами земельної ділянки відповідної площі, яка розташована в адміністративних межах Березнівського, Костопільського і Рівненського району Рівненської області.

Суди також зазначили, що в матеріалах справи наявний державний акт на право користування землею № 13, виданий виконавчим комітетом Рівненської обласної ради народних депутатів, яким закріплено безстрокове та безоплатне користування земельною ділянкою 33 119 га для Міністерства оборони України, а також акт обстеження земельної ділянки військового містечка № НОМЕР_2 , розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , Квартирно-експлуатаційного відділу м. Рівне, від 30.06.2015.

У листі від 04.01.2011 № 69 командир вказаної військової частини погодив Рівненській гарнізонній організації товариства військових мисливців та рибалок Західного регіону України надання у користування мисливських угідь на території військового полігону військової частини площею 30 050 га згідно з державним актом від 12.04.1982 № 13 без вилучення земель у землекористувачів та землевласників.

22.04.2011 рішенням Рівненської обласної ради 5 сесії 6 скликання № 268, а саме пунктом 1, надано у користування мисливські угіддя строком на 25 років (згідно з додатком № 1) Рівненській гарнізонній організації товариства військових мисливців та рибалок Західного регіону України площею 30 050 га на території Костопільського, Березнівського, Гощанського, Рівненського районів на землях військової частини НОМЕР_1 та уповноважено Рівненську гарнізонну організацію товариства військових мисливців та рибалок Західного регіону України укласти договір про умови ведення мисливського господарства з Рівненським обласним управлінням лісового та мисливського господарства.

01.03.2012 між Рівненським обласним управлінням лісового та мисливського господарства та Рівненською гарнізонною організацією товариства військових мисливців та рибалок Західного регіону України укладено договір про умови ведення мисливського господарства.

Посилаючись на незаконність надання у користування мисливських угідь строком на 25 років Рівненській гарнізонній організації товариства військових мисливців та рибалок Західного регіону України за рахунок земель оборони, прокурор звернувся з позовом до суду у цій справі.

Згідно із частиною 3 статті 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Згідно зі статтею 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

3.3. Місцевий господарський суд дослідив обставини справи та наявні у ній докази, виконав обов`язкові вказівки Верховного Суду, викладені у постанові від 22.02.2018, та визнав позовні вимоги обґрунтованими, погодившись із доводами прокурора, та констатувавши доведення ним підстав представництва інтересів держави в суді в особі позивачів в порядку положень статті 53 Господарського процесуального кодексу України, статті 23 Закону України "Про прокуратуру" та відсутність обставин пропуску позовної давності за заявленим позовом.

3.4. Переглядаючи справу в порядку положень статті 269 Господарського процесуального кодексу України та надаючи правову кваліфікацію спірним правовідносинам, суд апеляційної інстанції урахував зокрема положення статей 3, 19, 77, 92, 149 Земельного кодексу України, статей 21, 256-258, 267 Цивільного кодексу України, статті 4 Закону України "Про використання земель оборони", статей 21, 22 Закону України "Про мисливське господарство та полювання", пунктів 36, 42 Положення про порядок надання в користування земель (земельних ділянок) для потреб Збройних Сил України та основні правила користування наданими землями, затвердженого наказом Міністра оброни України від 22.12.1997 № 483, та погодився з висновками місцевого господарського суду про наявність підстав для задоволення позову.

Встановлені судами фактичні обставини справи свідчать, що спірна земельна ділянка належить до земель оборони, уповноваженим державою органом управління якою є Міністерство оборони України; доказів на підтвердження зміни правового статусу та/або цільового призначення спірної земельної ділянки у встановленому законом порядку сторонами не надано та, відповідно, у матеріалах справи немає. Оспорюваним рішенням передано в користування мисливські угіддя за рахунок земель оборони, проте таке, як установив суд апеляційної інстанції, здійснено з порушенням порядку їх використання, передбаченим Законом України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України, Закону України "Про використання земель оборони", Закону України "Про оборону України", Закону України "Про Збройні Сили України", оскільки законодавством не передбачено можливості здійснення діяльності із ведення мисливського господарства у межах земель оборони.

3.5. У контексті наведеного та доводів касаційної скарги Верховний Суд звертається до висновків, викладених у постанові Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 08.11.2019 у справі № 910/21762/17.

Зокрема, як було зазначено Судом мисливські угіддя і земельна ділянка є різними об`єктами користування, проте, водночас, мисливське угіддя як ділянка суші має свою чітко окреслену територію на земельній ділянці, у зв`язку з чим права та інтереси землекористувачів, власників земельних ділянок та користувачів мисливських угідь перетинаються та тісно пов`язані.

У постанові від 29.08.2019 у справі № 914/2331/17 Верховний Суд з посиланням на позицію, викладену у постанові Верховного Суду від 22.08.2018 у справі № 910/23965/16, дійшов схожих висновків, зазначивши, що визначення мисливських угідь як певної ділянки суші та водного простору (а не земельної ділянки) має на меті чітке окреслення меж, кордонів певної території, на якій перебувають мисливські тварини і які можуть бути використані для ведення мисливського господарства.

Таким чином, мисливські угіддя фактично є частиною земної (або водної) поверхні, з певним місцем розташування, а також з визначеними щодо нього правами, порядком їх надання і користування, отже мисливські угіддя не можуть існувати окремо від земельної ділянки та/або водного простору, в межах яких провадиться діяльність із ведення мисливського господарства.

Враховуючи викладене, порядок і підстави надання у користування мисливських угідь мають визначатися з урахуванням положень законодавства України, що регулює земельні відносини

Відповідно до частин 1, 4 статті 77 Земельного кодексу України (в редакції, чинній на час надання в користування мисливських угідь) землями оборони визнаються землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України. Порядок використання земель оборони встановлюється законом.

Правові засади і порядок використання земель оборони визначає Закон України "Про використання земель оборони", статтею 4 якого визначено, що військові частини за погодженням з органами місцевого самоврядування або місцевими органами виконавчої влади і в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, можуть дозволяти фізичним і юридичним особам вирощувати сільськогосподарські культури, випасати худобу та заготовляти сіно на землях, наданих їм у постійне користування.

Землі оборони можуть використовуватися для будівництва об`єктів соціально-культурного призначення, житла для військовослужбовців та членів їхніх сімей, а також соціального та доступного житла без зміни їх цільового призначення.

Таким чином, наведеними нормами визначено, для яких господарських цілей можна використовувати землі оборони, однак можливість здійснення діяльності із ведення мисливського господарства в межах таких земель не передбачено, а отже, здійснення такої діяльності на території земель оборони не відповідатиме вказаним положенням закону.

Як підсумок, Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 08.11.2019 у справі № 910/21762/17 (пункт 10.43) виснував, що діяльність із ведення мисливського господарства в межах території мисливського угіддя, яким є ділянка суші або водного простору, здійснюється з фактичним використанням земельної ділянки, в межах якої знаходиться мисливське угіддя, тому регулювання таких правовідносин здійснюється з урахуванням положень Земельного кодексу України. Поряд із цим статтею 4 Закону України "Про використання земель оборони", яка встановлює правила використання земель оборони в господарських цілях, не передбачено можливості здійснення діяльності із ведення мисливського господарства у межах таких земель, що, враховуючи неможливість користування мисливським угіддям без фактичного використання території земельної ділянки в його межах, свідчить про те, що передача мисливського угіддя в межах території земель оборони не відповідає положенням закону.

3.6. За встановлених судами попередніх інстанцій фактичних обставин, беручи до уваги положення законодавства, яке регулює спірні правовідносини та наведену судову практику, колегія суддів суду касаційної інстанції погоджується з висновком судів про неправомірність надання у наведеному випадку в користування земель оборони для здійснення діяльності із ведення мисливського господарства у межах таких земель та з огляду на це не вбачає підстав для скасування ухвалених у справі судових рішень про задоволення позову.

3.7. За змістом статті 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Суд касаційної інстанції використовує процесуальні права суду першої інстанції виключно для перевірки правильності застосування норм матеріального і процесуального права судами першої та апеляційної інстанцій (частина 7 статті 301 Господарського процесуального кодексу України).

3.8. Як уже зазначалося, на обґрунтування підстав касаційного оскарження скаржник посилався на положення пунктів 1, 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України і з цих підстав було відкрито касаційне провадження.

Отже, предметом касаційного розгляду є законність та обґрунтованість оскаржуваних скаржником рішення та постанови в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

3.9. За змістом пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини 1 цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках, зокрема, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають з подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.

У кожному випадку порівняння правовідносин та їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин (пункт 31 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20).

Разом із тим зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де схожі предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (такий правовий висновок викладено у пункті 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 696/1693/15-ц).Верховний Суд у своїй діяльності висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи. Такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами.

З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності та необхідності застосування таких правових висновків у кожній конкретній справі.

Схожа правова позиція є усталеною та знайшла своє відображення у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.03.2023 у справі № 154/3029/14-ц.

Неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах як підстави для касаційного оскарження, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі, де мали місце подібні правовідносини.

Крім того, посилання скаржника на неврахування висновку Верховного Суду як на підставу для касаційного оскарження не можуть бути взяті до уваги судом касаційної інстанції, якщо відмінність у судових рішеннях зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норми, а неоднаковими фактичними обставинами справ, які мають юридичне значення.

Надавши оцінку висновкам, викладеним у наведених скаржником постановах Верховного Суду щодо підстав представництва прокурором інтересів держави в суді, та відповідним посиланням скаржника, колегія суддів не бере їх до уваги, оскільки попередні судові інстанції у справі, що розглядається, встановили наявність у прокурора достатніх правових підстав для звернення до суду із позовом у цій справі, спрямованим на захист інтересів держави в особі визначених ним позивачів, тоді як доводи скаржника у наведеній частині стосуються виключно його незгоди з наданою судами оцінкою встановлених обставин справи і необхідності надання судом касаційної інстанції переоцінки наявних в матеріалах справи доказів, що з огляду на визначені в статті 300 Господарського процесуального кодексу України межі розгляду справи судом касаційної інстанції не є компетенцією суду касаційної інстанції.

Разом із тим визнаються необґрунтованими посилання скаржника на постанову Верховного Суду від 30.07.2019 у справі № 910/1711/18. У цій справі Верховний Суд направляв справу на новий розгляд для встановлення фактичних обставин, необхідних для правильного вирішення справи, зокрема щодо встановлення меж земельних ділянок, усіх їх власників і користувачів, а також щодо їх правового статусу у спірних правовідносинах та чи надавалась ними згода на передачу мисливських угідь.

Натомість у цій справі, в якій подано касаційну скаргу, суди попередніх інстанцій за наслідками повторного розгляду справи, на виконання вказівок, вміщених у постанові Верховного Суду від 22.02.2018, якою ця справа направлялася на новий розгляд, дослідили обставини справи та наявні у ній докази та установили, що спірна земельна ділянка належить до земель оборони та передача її в користування для ведення мисливського господарства здійснена з порушенням вимог закону.

У контексті вказаних доводів скаржника, колегія суддів також зазначає, що відповідно до частини 4 статті 236 Господарського процесуального кодексу України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду. Господарським процесуальним законом визначені процесуальні механізми забезпечення єдності судової практики, що полягають у застосуванні спеціальної процедури відступу від висновків щодо застосування норм права, викладених у раніше постановлених рішеннях Верховного Суду. Логіка побудови й мета існування цих процесуальних механізмів указує на те, що в цілях застосування норм права в подібних правовідносинах за наявності протилежних правових висновків суду касаційної інстанції слід виходити з того, що висновки, які містяться в судових рішеннях судової палати Касаційного господарського суду, мають перевагу над висновками колегії суддів, висновки об`єднаної палати Касаційного господарського суду - над висновками палати чи колегії суддів цього суду, а висновки Великої Палати Верховного Суду - над висновками об`єднаної палати, палати й колегії суддів Касаційного господарського суду (постанова Верховного Суду від 19.04.2021 у справі № 910/11131/19).

Як уже зазначалося, висновок про неможливість надання мисливських угідь у користування за рахунок земель оборони викладено у постанові Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 08.11.2019 у справі № 910/21762/17 і висновок суду апеляційної інстанції у відповідній частині йому не суперечить.

Водночас колегія суддів суду касаційної інстанції звертає увагу на те, що підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції на обґрунтування мотивувальної частини постанови, саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах. Цитування скаржником окремих висновків, наведених у постановах Верховного Суду, не є належним правовим обґрунтуванням підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України.

Щодо посилань скаржника на постанову Верховного Суду від 22.02.2018 у цій справі № 910/23965/16, то колегія суддів зазначає, що, як свідчить зміст оскаржуваних судових рішень, судами під час нового розгляду справи були враховані обов`язкові вказівки наведені у вказаній постанові у цій справі.

Водночас, проаналізувавши висновки, які викладені у перелічених скаржником постановах Верховного Суду щодо застосування інституту позовної давності, колегія суддів суду касаційної інстанції зазначає, що такі висновки були зроблені судами з урахуванням конкретних обставин та наявних у таких справах і оцінених судами згідно з вимогами процесуального законодавства доказів, які є відмінними від тих, що встановлені та є у справі, в якій подано касаційну скаргу, а отже, застосування судами відповідних положень законодавства, якими унормовано позовну давність, у справах, на які посилається скаржник, залежало від встановлення певної сукупності фактів, які мають матеріально-правове значення у питанні застосування позовної давності.

У справі, що розглядається, попередні судові інстанції на підставі оцінки наявних у справі доказів, оцінки аргументів сторін, установили обставини того, що прокурором не пропущено позовну давність при зверненні з позовом у цій справі в інтересах держави в особі визначених ним позивачів, зокрема Міністерства оборони України. Доводи скаржника у наведеній частині стосуються виключно його незгоди з наданою судами попередніх інстанцій оцінкою встановлених обставин справи і необхідності надання судом касаційної інстанції переоцінки наявних в матеріалах справи доказів (стосовно того, що про порушення прав держави у наведеному випадку Міністерство оборони України дізналося лише у 2016 році, а отже, при зверненні з цим позовом у справі позовну давність не пропущено), що з огляду на визначені в статті 300 Господарського процесуального кодексу України межі розгляду справи судом касаційної інстанції не є компетенцією суду касаційної інстанції.

Висновки у наведених скаржником справах та у цій справі, в якій подано касаційну скаргу, не можуть вважатися у наведеному випадку подібними через те, що такі висновки у вказаних справах виокремлені скаржником із контексту судових рішень, при цьому не ураховані викладені в рішеннях правові позиції Верховного Суду стосовно спірних правовідносин та предмету спору в контексті досліджуваних судами у вказаних справах доказів та встановлених фактичних обставин.

Ураховуючи конкретні обставини цієї справи, що розглядається, встановлені господарськими судами попередніх інстанцій, висновки в оскаржуваних судових рішеннях не суперечать правовим висновкам, які зазначені в касаційній скарзі як підстава для відкриття касаційного провадження.

Для спростування будь-якого висновку, наведеного у оскаржуваних судових рішеннях, скаржник має навести не особисті міркування щодо незаконності та необґрунтованості цих судових рішень, а довести, який саме висновок Верховного Суду щодо застосування конкретної норми права у подібних відносинах не врахували суди попередніх інстанцій з урахуванням встановлених ними обставин справи. Незгода скаржника з рішеннями судів попередніх інстанцій або з правовою оцінкою та правовими висновками, які містяться в рішеннях, не свідчить про їх незаконність.

Посилання на практику Верховного Суду (без аналізу та врахування обставин справи, за яких судом касаційної інстанції було зроблено відповідні висновки, без доведення подібності правовідносин у справах) щодо оцінки того чи іншого аргументу, які зроблені на підставі встановлених фактичних обставин конкретної справи і наявних в матеріалах справи доказів, не є свідченням застосування судами попередніх інстанцій у цій справі норм матеріального права без урахування висновків Верховного Суду щодо їх застосування.

Суд касаційної інстанції не вправі здійснювати переоцінку обставин, з яких виходили суди при вирішенні справи, а повноваження суду касаційної інстанції обмежуються виключно перевіркою дотримання судами норм матеріального та процесуального права на підставі встановлених фактичних обставин справи та виключно в межах доводів касаційної скарги (аналогічний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10.12.2019 у справі № 925/698/16).

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційний суд не встановив, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанції, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (висновок Великої Палати Верховного Суду у постанові від 16.01.2019 у справі № 373/2054/16-ц, Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 17.09.2020 у справі № 908/1795/19).

У свою чергу, Верховний Суд є судом права, а не факту, тому діючи у межах повноважень та порядку, визначених статтею 300 Господарського процесуального кодексу України, він не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку (постанови Верховного Суду від 03.02.2020 у справі № 912/3192/18, від 12.11.2019 у справі № 911/3848/15, від 02.07.2019 у справі № 916/1004/18).

З огляду на зазначене підстава касаційного оскарження, передбачена у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу, не знайшла підтвердження.

Згідно з пунктом 5 частини 1 статті 296 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

3.10. Разом із тим, колегія суддів суду касаційної інстанції відхиляє посилання скаржника на положення пункту 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України стосовно того, що суд апеляційної інстанції не дослідив зібрані у справі докази, що були подані позивачем на обґрунтування своєї позиції (пункт 1 частини 3 статті 310 цього Кодексу). Так, відповідно до пункту 1 частини 3 статті 310 Господарського процесуального кодексу України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо, зокрема, суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини 2 статті 287 цього Кодексу.

За змістом пункту 1 частини 3 статті 310 Господарського процесуального кодексу України достатньою підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є не саме по собі порушення норм процесуального права у виді недослідження судом зібраних у справі доказів, а зазначене процесуальне порушення у сукупності з належним обґрунтуванням скаржником заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини 2 статті 287 цього Кодексу.

Така правова позиція є послідовною та сталою і викладена у низці постанов Верховного Суду, зокрема у постановах від 12.10.2021 у справі № 905/1750/19, 20.05.2021 у справі № 905/1751/19, від 02.12.2021 у справі № 922/3363/20, від 16.12.2021 у справі № 910/18264/20 та від 13.01.2022 у справі № 922/2447/21 тощо.

Як уже зазначалося, під час здійснення касаційного провадження у цій справі за касаційною скаргою третьої особи з підстави касаційного оскарження, визначеної у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд не встановив обґрунтованість цієї підстави касаційного оскарження.

Водночас колегія суддів суду касаційної інстанції звертає увагу на те, що касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені скаржником і стали підставою для відкриття касаційного провадження. При цьому самим скаржником у касаційній скарзі з огляду на принцип диспозитивності визначається підстава, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження покладається на скаржника.

Наведене свідчить про непідтвердження підстав касаційного оскарження.

4. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

4.1. Відповідно до частин 1, 2, 4, 5 статті 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

4.2. З огляду на те, що наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, не отримала підтвердження під час касаційного провадження, колегія суддів на підставі пункту 5 частини 1 статті 296 цього Кодексу дійшла висновку про необхідність закриття касаційного провадження за касаційною скаргою товариства у частині зазначеної підстави касаційного оскарження.

4.3. За змістом пункту 1 частини 1 статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до частини 1 статті 309 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

4.4. Враховуючи межі перегляду справи в касаційній інстанції, передбачені статтею 300 Господарського процесуального кодексу України колегія суддів вважає, що викладені у касаційній скарзі доводи не отримали підтвердження під час касаційного провадження, не спростовують висновку судів попередніх інстанцій щодо наявності підстав для задоволення позову, в зв`язку з чим оскаржені у справі судові рішення підлягають залишенню без змін, а касаційна скарга - без задоволення.

5. Розподіл судових витрат

5.1. Судовий збір за подання касаційної скарги в порядку статті 129 Господарського процесуального кодексу України покладається на скаржника.

Керуючись статтями 296, 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

П О С Т А Н О В И В :

Касаційне провадження за касаційною скаргою Рівненської гарнізонної організації товариства військових мисливців та рибалок Західного регіону України, відкрите в частині підстави, передбаченої у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, закрити.

Касаційну скаргу Рівненської гарнізонної організації товариства військових мисливців та рибалок Західного регіону України в частині підстави, передбаченої у пункті 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, залишити без задоволення.

Постанову Північного апеляційного господарського суду від 07.02.2024 і рішення Господарського суду міста Києва від 16.03.2023 у справі № 910/23965/16 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя Т. Б. Дроботова

Судді Н. О. Багай

Ю. Я. Чумак