Рішення від 17.02.2025 по справі 910/15843/24

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

17.02.2025Справа № 910/15843/24

Господарський суд міста Києва у складі судді Удалової О.Г, за участю секретаря судового засідання Літовки М.В., розглянув у відкритому судовому засіданні

справу № 910/15843/24

за позовом ІНФОРМАЦІЯ_1

до ІНФОРМАЦІЯ_2

про визнання недійсним пункту державного контракту

За участю представників:

від позивача ОСОБА_1

від відповідача ОСОБА_2.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

До Господарського суду міста Києва звернулось з позовом ІНФОРМАЦІЯ_4 (далі - позивач, Товариство) до ІНФОРМАЦІЯ_2 (далі - відповідач, ІНФОРМАЦІЯ_5) про визнання недійсним підпункту НОМЕР_4 Державного контракту від НОМЕР_1 (далі - Контракт).

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що оспорюваний пункт Контракту містить умову про стягнення пені та свідчить про наявність у Контракті умов щодо подвійної відповідальності.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 27.12.2024 відкрито провадження у справі № 910/15843/24 у порядку загального позовного провадження, призначено проведення підготовчого засідання на 23.01.2025, а також встановлено учасникам справи строки для вчинення процесуальних дій.

14.01.2025 від відповідача до суду надійшов відзив на позовну заяву.

23.01.2025 від позивача до суду надійшла відповідь на відзив.

У підготовчому засіданні 23.01.2025 суд оголосив перерву до 03.02.2025.

23.02.2025 від відповідача надійшло заперечення на відповідь на відзив.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 03.02.2025 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 17.02.2025.

У судовому засіданні суд, заслухавши вступне слово представників сторін, з`ясувавши обставини, дослідив в порядку статей 209-210 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) докази у справі.

Після закінчення з`ясування обставин справи та перевірки їх доказами суд перейшов до судових дебатів.

У судовому засіданні 17.02.2025 було оголошено вступну та резолютивну частини рішення відповідно до статті 233 ГПК України.

Судом, відповідно до вимог статей 222-223 ГПК України, здійснювалося повне фіксування судового засідання технічними засобами та секретарем судового засідання велися протоколи судових засідань, які долучені до матеріалів справи.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, відзив на позовну заяву, відповідь на відзив, заперечення на відповідь на відзив, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва

ВСТАНОВИВ:

10.02.2023 ІНФОРМАЦІЯ_5 (замовник) і Товариств (виконавець) уклали Контракт, відповідно до якого виконавець зобов`язується поставити замовнику з дотриманням вимог законодавства України товари оборонного призначення, зазначені у специфікації продукції, а замовник - прийняти та оплатити такі товари.

Додатковою угодою від НОМЕР_5 до Контракту сторони встановили строк дії Контракту до ІНФОРМАЦІЯ_6.

У розділі 7 «Відповідальність сторін» Контракту сторони узгодили види порушень та санкції.

На переконання позивача, є підстави для визнання підпункту НОМЕР_4 Контракту недійсним.

Відповідно до НОМЕР_6 Контракту види порушень та санкції за них є такими:

1) У разі порушення строків поставки товару з виконавця стягується пеня у розмірі 0,1% вартості товару, з якого допущено прострочення виконання за кожний день прострочення, а за прострочення понад 30 днів додатково стягується штраф у розмірі 7% вказаної вартості;

2) У разі відмови від поставки товару виконавець зобов`язаний сплатити на користь замовника штраф у розмірі 7% від вартості (ціни) непоставленого (недопоставленого) товару;

3) За порушення умов зобов`язання щодо якості (комплектності) товару стягується штраф у розмірі 20% вартості неякісних (некомплектних) товарів;

4) У разі порушення виконавцем строків усунення несправностей (дефектів) або не здійснення гарантійної заміни відповідно до вимог пункту 5.3 Контракту з виконавця стягується пеня у розмірі 0,1% від вартості (ціни) товару, що вийшли з ладу за кожний день прострочення;

5) У разі порушення виконавцем зобов`язань щодо строків поставки товару, за умови здійснення замовником попередньої оплати, виконавець зобов`язаний сплатити на користь замовника проценти за користування коштами попередньої оплати (в частині вартості простроченого товару) у розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України (для - НБУ), від дня порушення строку поставки товару до дня виконання виконавцем обов`язку щодо поставки товару, визначеного згідно з абзацом першим пункту 3.3 Контракту;

6) У разі неповернення виконавцем замовнику різниці коштів у строк, визначений пунктом НОМЕР_8 Контракту, з урахуванням індексу інфляції, що були отримані в якості попередньої оплати, виконавець сплачує замовнику пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ від суми неповернутих коштів за кожний день прострочення;

7) сторони домовилися, що погоджений розмір збитків, а також неустойки, який підлягає відшкодуванню замовником за несвоєчасність грошових розрахунків, крім випадків передбачених пунктом НОМЕР_7, НОМЕР_4 Контракту, не можуть бути більшим за суму заборгованості, скоригованої на офіційний індекс інфляції за відповідний період (за час прострочення). Відповідно до частини другої статті 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та частини шостої статті 231 Господарського кодексу України (далі - ГК України) сторони встановили інший розмір процентів для замовника - 0 (нуль) процентів.

Товариство, обґрунтовуючи позовні вимоги, вказує, зокрема, таке:

- наведені у пункті 7.3 Контракту кількість та розмір штрафних санкцій для виконавця перевищують всі розумні розміри;

- штрафні санкції, наведені у Контракті, є санкціями, які дублюють одна одну, тобто існує подвійна відповідальність за одне й те саме порушення, а саме пеня в розмірі 0,1% від вартості товару в разі порушення строку поставки та проценти за користування коштами попередньої оплати в розмірі подвійної облікової ставки НБУ в разі порушення строку поставки;

- незважаючи на те, що в Контракті назви відповідальності носять формально різні назви - пеня (підпункт 1 НОМЕР_6 Контракту) та проценти за користування коштами (підпункт НОМЕР_4 Контракту), однак за юридичною природою це однакові види відповідальності та виникають вони внаслідок одного й того ж самого порушення - прострочення постачання товару.

Узагальнені заперечення відповідача зводяться, зокрема, до такого:

- сторонами було укладено Контракт і досягнуто згоди щодо усіх його умов;

- позивач в силу приписів статті 42 ГК України мав усвідомлювати, що його підприємницька діяльність здійснюється на власний ризик;

- у підпункті НОМЕР_4 Контракту сторони узгодили саме розмір процентів (стаття 536 ЦК України), а не розмір пені.

Суд дійшов висновку про задоволення позову, з огляду на таке.

Відповідно до статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є:

1) неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини;

2) неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України та законом;

3) свобода договору;

4) свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом;

5) судовий захист цивільного права та інтересу;

6) справедливість, добросовісність та розумність.

Згідно з частиною першою статті 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Отже, законодавець чітко визначив, що свобода договору має узгоджуватися з такими принципами як справедливість та розумність і не може носити абсолютний характер.

Відповідно до частин першої - п`ятої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно зі статтею 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до ч.ч. 1-3, 5. 6 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Статтею 217 ЦК України передбачено, що недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

Відповідно до статті 61 Конституції України ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.

У силу приписів статті 8 Конституції України Конституція України має найвищу юридичну силу. Норми Конституції України є нормами прямої дії.

Таким чином, для вирішення цього спору вагомим і ключовим є з`ясування питання наявності/відсутності у Контракті умов, які б свідчили про подвійну відповідальність за одне й те саме порушення та відповідність підпункту НОМЕР_4 Контракту принципу справедливості та розумності.

Згідно з частиною першою статті 637 ЦК України тлумачення умов договору здійснюється відповідно до статті 213 цього ж Кодексу.

Підставою для тлумачення судом правочину є наявність спору між сторонами щодо його змісту, невизначеність і незрозумілість буквального значення слів, понять і термінів у тексті всієї угоди або її частини, що не дає змогу з`ясувати дійсний зміст угоди або її частини, а волевиявлення сторони правочину не дозволяє однозначно встановити її намір. У той же час тлумачення не може створювати нові умови договору, а виключно роз`яснює існуючі умови угоди. Тобто суд може постановити рішення про тлумачення змісту договору без зміни його умов. Оскільки метою тлумачення правочину є з`ясування змісту його окремих частин, який складають права та обов`язки сторін, то тлумачення потрібно розуміти як спосіб виконання сторонами умов правочину.

З огляду на викладене тлумаченню підлягає зміст угоди або її частина у способи, встановлені статтею 213 ЦК України, тобто тлумаченням правочину є встановлення (з`ясування) його змісту відповідно до волевиявлення сторін при його укладенні, усунення незрозумілостей та суперечностей у трактуванні його положень.

Верховний Суд у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 18.04.2018 у справі № 753/11000/14-ц зазначив, що у частинах третій та четвертій статті 213 ЦК України визначені загальні способи, що застосовуватимуться при тлумаченні, які втілюються в трьох рівнях тлумачення.

Перший рівень тлумачення здійснюється за допомогою однакових для всього змісту правочину значень слів і понять, а також загальноприйнятих у відповідній сфері відносин значення термінів.

Другим рівнем тлумачення (у разі, якщо за першого підходу не вдалося витлумачити зміст правочину) є порівняння різних частин правочину як між собою, так і зі змістом правочину в цілому, а також з намірами сторін, які вони виражали при вчиненні правочину, а також з чого вони виходили при його виконанні.

Третім рівнем тлумачення (при без результативності перших двох) є врахування: (а) мети правочину, (б) змісту попередніх переговорів, (в) усталеної практики відносин між сторонами (якщо сторони перебували раніш в правовідносинах між собою), (г) звичаїв ділового обороту; (ґ) подальшої поведінки сторін; (д) тексту типового договору; (е) інших обставин, що мають істотне значення.

Верховний Суд у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 18.04.2018 у справі № 753/11000/14-ц вказав, що якщо такі правила не дають можливості визначити справжній зміст відповідної умови договору, потрібно застосовувати тлумачення contra proferentem.

Contra proferentem (лат. verba chartarum fortius accipiuntur contra proferentem - слова договору повинні тлумачитися проти того, хто їх написав). Особа, яка включила ту або іншу умову в договір, повинна нести ризик, пов`язаний з неясністю такої умови. Це правило застосовується не тільки в тому випадку, коли сторона самостійно розробила відповідну умову, але й тоді, коли сторона скористалася стандартною умовою, що була розроблена третьою особою. Це правило підлягає застосуванню не тільки щодо умов, які "не були індивідуально узгоджені" (no individually negotiated), але також щодо умов, які хоча і були індивідуально узгоджені, проте були включені в договір "під переважним впливом однієї зі сторін" (under the diminant sinfluence of the party).

За правилами статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасного виконання грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.

Тобто пеня - це санкція, яка нараховується з першого дня прострочення й до тих пір, поки зобов`язання не буде виконано. Її розмір збільшується залежно від тривалості правопорушення.

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 11.07.2013 № 7-рп/2013 та постанови Верховного Суду від 04.02.2020 у справі № 918/116/19 неустойка має на меті, насамперед, стимулювати боржника до виконання основного грошового зобов`язання та не може становити непомірний тягар для споживача і бути джерелом отримання невиправданих додаткових прибутків для кредитора.

У постанові від 05.06.2020 у справі № 922/3578/18 Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду щодо способу обчислення процентів зазначив таке: «Касаційний суд зазначає, що згідно з визначенням поняття неустойки, що передбачено статтею 549 ЦК України, грошовою сумою, яку боржник повинен передати кредитору у разі порушення зобов`язання, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення, є пеня. Отже, проценти за користування чужими грошовими коштами, які за умовами пункту 5.3 укладеного між сторонами у справі договору поставки, нараховуються за кожен день прострочення, підпадають під визначення пені. З огляду на зазначене, колегія суддів вважає правильними висновки апеляційного суду про те, що визначені сторонами у пункті 5.3 Договору проценти, з урахуванням положень статті 549 ЦК України, є пенею, а також, щодо можливості застосування правових позицій, викладених у постановах Верховного Суду України від 01.07.2014 у справі № 3-32гс14 та від 24.12.2013 у справі 3-37гс13.

Об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду зазначає, що системний аналіз частини другої статті 536, частини другої статті 625 та статті 627 ЦК України дозволяє дійти висновку, що законодавцем не обмежено право сторін визначити у договорі розмір процентів за неправомірне користування чужими грошовими коштами. Однак, диспозитивний характер цих норм у цілому обмежується положенням частини другої статті 625 ЦК України, яка зазначає про стягнення трьох процентів річних, що має наслідком визначення таких процентів саме у річних, а не будь-яким іншим способом обчислення процентів за умовами договору.

Отже, законодавцем передбачено, що договором може бути встановлено інший розмір процентів річних, а не інший спосіб їх обчислення (зокрема, в розмірі певного проценту за кожний день прострочення). З огляду на таке, Об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду не вбачає правових підстав для відступу від правової позиції Верховного Суду України у постанові від 01.07.2014 у справі №3-32гс14 та від 24.12.2013 у справі № 3-37гс13».

Слід зазначити, що договірні правовідносини між платниками та одержувачами грошових коштів щодо відповідальності за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань регулює Закон України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань».

У силу приписів статті 3 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань» розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.

Таким чином, подвійна облікова ставка НБУ прив`язана законодавцем саме до розміру пені, обмежуючи розмір останньої, який сторони узгоджують у договорах.

Судом не беруться до уваги посилання позивача на те, що сторонами у п.п. 1 та НОМЕР_4 Контракту погоджено про одну й ту ж відповідальність за порушення строку поставки у вигляді сплати пені з огляду на таке.

Як зазначено в постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду Верховного Суду від 03.12.2021 у справі № 910/14180/18 з огляду на різну правову природу проценти, передбачені частиною третьою статті 693 Цивільного кодексу України, не можуть бути ототожнені з неустойкою.

Поряд з цим, як вказано у вищезазначеній постанові, виходячи із свободи визначення умов договору відповідно до статей 6, 627 Цивільного кодексу України, сторони мають право викласти умови договору, зокрема і щодо способу обчислення процентів за користування грошовими коштами (за один день чи за календарний рік), на власний розсуд у спосіб, який є найбільш зрозумілим та прийнятним саме для них.

Проте, суд зауважує, що встановлення облікової ставки НБУ є прерогативою саме Національного банку України та лежить поза волею сторін Контракту, при цьому при підписанні та виконанні Контракту його сторонам не може бути відома облікова ставка НБУ, оскільки остання є змінюваною та не залежить від волі сторін договору, а визначається економічною ситуацією у країні та встановлюється національним банком як регулятором.

Так, за час дії договору облікова ставка НБУ неодноразово змінювалась, зокрема, наступним чином за моменту укладення договору становила 25% річних, з 28.07.2023 по 14.09.2023 - 22%, з 15.09.2023 по 26.10.2023 - 20% річних, з 27.10.2023 по 14.12.2023 - 16%, з 15.12.2023 по 14.03.2024 - 15%, з 15.03.2024 по 25.04.2024 - 14,5%, з 26.04.2024 по 13.06.2024 - 13,5%, з 14.06.2024 по 12.12.2024 - 13%, з 13.12.2024 по дату закінчення строку дії договору 13,5%.

Таким чином, встановлення в Контракті процентів за користування чужими грошовими коштами в розмірі подвійної облікової ставки НБУ не може вважатись способом, який є найбільш зрозумілим та прийнятним саме для сторін Контракту.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 10.04.2018 у справі № 910/10156/17 вказала на існування двох значень терміна «користування чужими коштами». Перше - це одержання боржником можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу. Друге значення - прострочення грошового зобов`язання, коли боржник повинен сплатити гроші, але неправомірно не сплачує їх.

Велика Палата дійшла висновку, що наслідком неправомірного користування чужими грошовими коштами, тобто прострочення виконання грошового зобов`язання (як договірного, так і позадоговірного), є нарахування процентів річних відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України. Правомірне ж користування чужими грошовими коштами може передбачати сплату процентів, розмір яких визначений договором або законом (зокрема ст. 536, 693, ст. 1048 ЦК України - у правовідносинах, що виникають з договору).

З огляду на зазначене ключовим у застосуванні наведених вище норм є визначення моменту, з якого особа користується чужими грошовими коштами неправомірно, тобто настає прострочення виконання грошового зобов`язання. До цього моменту можливе нарахування процентів як плати, зокрема, згідно з ч. 1 ст. 1048 ЦК України, після цього моменту нараховуються проценти річні відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України.

При цьому, як вказано вище, відповідно до оскаржуваного пункту договору у разі порушення виконавцем зобов`язань щодо строків поставки товару, за умови здійснення замовником попередньої оплати, виконавець зобов`язаний сплатити на користь замовника проценти за користування коштами попередньої оплати (в частині вартості простроченого товару) у розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України (для - НБУ), від дня порушення строку поставки товару до дня виконання виконавцем обов`язку щодо поставки товару, визначеного згідно з абзацом першим НОМЕР_6 Контракту.

Отже, сплата процентів за користування коштами попередньої оплати "прив`язана" сторонами Контракту до порушення виконавцем зобов`язань щодо строків поставки, а отже, відповідно до вищевказаної позиції Великої Палати Верховного Суду користування коштами у такому випадку не може вважатись правомірним, а відтак, відповідальність за неправомірне користування чужими грошовими коштами має встановлюватись відповідно до ст. 625 Цивільного кодексу України в розмірі 3% річних, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Враховуючи, що сторонами не встановлено конкретного розміру процентів (облікова ставка є змінюваною, не встановлюється сторонами Контакту), суд вважає що вказаний пункт договору суперечить вимогам законодавства, а тому підлягає визнанню недійсним.

Судом не беруться до уваги посилання відповідача про те, що строк дії договору з урахуванням додаткової угоди від НОМЕР_5 встановлено до ІНФОРМАЦІЯ_6, оскільки в даному випадку позивачем заявлено вимогу про визнання недійсним пункту договору, а не вимогу про внесення змін до такого пункту договору.

Відповідно до ч. 1 ст. 236 Цивільного кодексу України нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.

Також судом не приймаються посилання відповідача на постанову Верховного Суду від 02.11.2023 у справі № 911/2408/22 та постанову Великої Палати Верховного Суду від 25 травня 2021 у справі № 149/1499/18.

Так, у справі № 149/1499/18 змістом та характером спірних правовідносин було стягнення заборгованості та нарахованих процентів за договором позики, у той час, як у даній справі між сторонами укладено Контракт (договір) купівлі-продажу, що є відмінними договорами за своєю правовою природою, зокрема, регламентуються різними розділами Цивільного кодексу України.

При цьому у справі № 911/2408/22 сторони передбачили у договорі конкретний розмір процентів за користування чужими грошовими коштами (20%) без прив`язки до розміру подвійної облікової ставки НБУ, як це передбачено сторонами у Контракті у даній справі.

Враховуючи вищевикладене та зважаючи на принцип jura novit curia («суд знає закони»), який полягає в тому, що неправильна юридична кваліфікація учасниками справи спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм, суд вважає, що при укладенні спірного пункту Контракту сторони внесли до пп. 5 п. 7.3 Контракту положення, які за змістом суперечать Цивільному Кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, а саме погодили розмір процентів за користування коштами попередньої оплати, які не встановлюються ними, не залежать від їх волі. Крім того, враховуючи, що відповідальність у позивача настає за порушення зобов`язань з поставки, такі проценти не можуть вважатись правомірним користуванням грошовими коштами (які передбачені ст.ст. 536, 693 Цивільного кодексу України), а є неправомірним користуванням, відповідальність за яке передбачена ст. 625 Цивільного кодексу України.

Отже, суд вважає заявлені позивачем вимоги про визнання недійсним підпункту НОМЕР_4 Державного контракту від НОМЕР_1, укладеного між ІНФОРМАЦІЯ_4 та ІНФОРМАЦІЯ_5, обгрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Разом з тим, суд відзначає, що у викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 28.05.2020 у справі № 909/636/16.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.

У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункті 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 09.12.1994, серія A, N303-A, п. 29).

Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі № 910/13407/17.

З огляду на вищевикладене та встановлені фактичні обставини справи, суд надав вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмета доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

Суд зазначає, що іншим доводам сторін оцінка судом не надається, адже вони не спростовують встановлених судом обставин та не впливають на результат прийнятого рішення.

Відповідно до частини першої статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Статтею 73 ГПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Згідно із статтею 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідачем не подано доказів в підтвердження заперечень проти задоволення позовних вимог.

За таких обставин, враховуючи подані учасниками справи докази, які оцінені судом у порядку статті 86 ГПК України, позов підлягає задоволенню.

За приписами статті 129 ГПК України витрати зі сплати судового збору слід покласти на відповідача.

Керуючись статтями 129, 233, 236, 237, 240 та 241 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва

ВИРІШИВ:

1. Позов задовольнити повністю.

2. Визнати недійсним підпункт НОМЕР_4 Державного контракту № НОМЕР_1, укладеного між ІНФОРМАЦІЯ_4 та ІНФОРМАЦІЯ_5.

3. Стягнути з ІНФОРМАЦІЯ_2 (АДРЕСА_1, код НОМЕР_2) на користь ІНФОРМАЦІЯ_1 (АДРЕСА_2, код НОМЕР_3) ІНФОРМАЦІЯ_3 судового збору.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повне судове рішення складено 07.03.2025.

Суддя О.Г. Удалова