Ухвала

від 10.03.2025 по справі 201/2848/25

ЖОВТНЕВИЙ РАЙОННИЙ СУД М.ДНІПРОПЕТРОВСЬКА

Справа № 201/2848/25

Провадження № 1-кс/201/1123/2025

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 березня 2025 року м. Дніпро

Жовтневий районний суд міста Дніпропетровська у складі слідчого судді ОСОБА_1 за участі секретаря судового засідання ОСОБА_2 , розглянувши в залі Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська клопотання прокурора Волноваської окружної прокуратури Донецької області ОСОБА_3 про арешт майна у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань № 22024050000003305 від 03.10.2024, за підозрою ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 111-1 КК України,

ВСТАНОВИВ:

Прокурор звернувся до суду із клопотанням про арешт майна підозрюваного.

В обґрунтуваннязаявленого клопотанняпрокурор посилавсяна те,що слідчим відділом 2 управління (з дислокацією у м. Маріуполь Донецької області) ГУ СБУ в Донецькій та Луганській областях здійснюється досудове розслідування у кримінальному провадженні №22024050000003305, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань 03.10.2024, за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 111-1 КК України.

Досудовим розслідуванням встановлено, що 24 жовтня 1945 року набув чинності Статут Організації Об`єднаних Націй, підписаний 26 червня 1945 року, яким фактично створено Організацію Об`єднаних Націй (далі - ООН).

До складу ООН увійшли Українська Радянська Соціалістична Республіка (з 24 серпня 1991 року Україна), Союз Радянських Соціалістичних Республік (з 24 грудня 1991 року змінено назву на Російська Федерація) та ще 49 країн - засновниць, а в подальшому до вказаної міжнародної організації прийняті інші країни світу.

Відповідно до ч. 4 ст. 2 Статуту ООН всі Члени ООН утримуються в їх міжнародних відносинах від загрози силою або її застосування як проти територіальної недоторканності або політичної незалежності будь - якої держави, так і будь - яким іншим чином, несумісним з Цілями Об`єднаних Націй.

Декларацією Генеральної Асамблеї ООН від 9 грудня 1981 року № 36/103 про недопустимість інтервенції та втручання у внутрішні справи держав та резолюціями від 16 грудня 1970 року № 2734 (XXV), що містить Декларацію про зміцнення міжнародної безпеки; від 21 грудня 1965 року № 2131 (XX), що містить Декларацію про неприпустимість втручання у внутрішні справи держав та обмеження їх суверенітету та від 14 грудня 1974 року № 3314 (XXIX), що містить визначення агресії, установлено, що ні одна з держав не має право здійснювати інтервенцію чи втручання у будь якій формі або з будь якої причини у внутрішні та зовнішні справи інших держав. Закріплено обов`язок держав: утримуватися від озброєної інтервенції, підривної діяльності, військової окупації; здійснення сприяння, заохочення чи підтримки сепаратистської діяльності; не допускати на власній території навчання, фінансування та вербовки найманців чи засилання таких найманців на територію іншої держави.

Крім того, у статтях 1-5 Декларації Генеральної Асамблеї ООН від 14 грудня 1974 року № 3314 (XXIX) серед іншого визначено:

- застосування збройної сили державою проти суверенітету, територіальної та політичної незалежності іншої держави;

- застосування збройної сили державою першою в порушення Статуту ООН є перш за все свідченням акту агресії.

Будь - яка з наступних дій, незалежно від оголошення війни, кваліфікується як акт агресії:

- вторгнення або напад збройних сил держави на територію іншої держави або будь-яка військова окупація, який би тимчасовий характер вона не носила, що є результатом такого вторгнення або нападу, або будь-яка анексія

із застосуванням сили території іншої держави або частини її;

- бомбардування збройними силами держави території іншої держави або застосування будь-якої зброї державою проти території іншої держави;

- блокада портів або берегів держави збройними силами іншої держави;

- напад збройними силами держави на сухопутні, морські або повітряні сили, або морські і повітряні флоти іншої держави;

- застосування збройних сил однієї держави, що знаходяться на території іншої держави за згодою з приймаючою державою, у порушення умов, передбачених в угоді, або будь-яке продовження їх перебування на такій території після припинення дії угоди;

- дія держави, що дозволяє, щоб її територія, яку вона надала в розпорядження іншої держави, використовувалася цією іншою державою для здійснення акту агресії проти третьої держави;

- засилання державою або від імені держави збройних банд, груп, іррегулярних сил або найманців, які здійснюють акти застосування збройної сили проти іншої держави, що мають настільки серйозний характер, що це рівнозначно наведеним вище актам.

Жодні міркування будь - якого характеру, з політичних, економічних, військових чи інших причин не можуть бути виправданням агресії.

Статтями 1 та 2 III Конвенції про відкриття воєнних дій (Гаага, 18 жовтня 1907 року), яка вступила в дію 26 січня 1910 року, яку 7 березня 1955 року визнано Союзом Радянських Соціалістичних Республік, правонаступником якого є Російська Федерація, передбачено, що військові дії між державами не повинні починатися без попереднього і недвозначного попередження, яке буде мати форму мотивованого оголошення війни або форму ультиматуму з умовним оголошенням війни. Стан війни повинен бути без уповільнення оповіщений нейтральним державам і буде мати для них дійсну силу лише після одержання оповіщення.

24 серпня 1991 року Верховною Радою Української Радянської Соціалістичної Республіки схвалено Акт проголошення незалежності України, яким урочисто проголошено незалежність України та створення самостійної української держави - України. Згідно з указаним документом, територія України є неподільною та недоторканною.

16 липня 1990 року вказано, що Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки проголошує державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах.

Відповідно до розділу V Декларації територія України в існуючих кордонах є недоторканною і не може бути змінена та використана без її згоди.

Незалежність України визнали держави світу, серед яких і Російська Федерація.

Згідно з п.п. 1, 2 Меморандуму про гарантії безпеки у зв`язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 5 грудня 1994 року Російська Федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки підтвердили Україні їх зобов`язання згідно з принципами Заключного акта Наради з безпеки та співробітництва в Європі від 1 серпня 1975 року поважати незалежність і суверенітет та існуючі кордони України, зобов`язались утримуватися від загрози силою чи її використання проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України, і що ніяка їхня зброя ніколи не буде використовуватися проти України, крім цілей самооборони, або будь-яким іншим чином згідно зі Статутом ООН.

31 травня 1997 року відповідно до положень Статуту ООН і зобов`язань за Заключним актом Наради з безпеки і співробітництва в Європі Україна та Російська Федерація уклали Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією (ратифікований Законом України від 14 січня 1998 року ШЗ/98-ВР та Федеральним Законом Російської Федерації від 2 березня 1999 року № 42 ФЗ). Відповідно до ст.ст. 2 - 3 зазначеного Договору Російська Федерація зобов`язалась поважати територіальну цілісність України, підтвердила непорушність існуючих між ними кордонів та будівництво відносин на основі принципів взаємної поваги суверенної рівності, територіальної цілісності, непорушності кордонів, мирного врегулювання спорів, незастосування сили або загрози силою, включаючи економічні та інші способи тиску, права народів вільно розпоряджатися своєю долею, невтручання у внутрішні справи, додержання прав людини та основних свобод, співробітництва між державами, сумлінного виконання взятих міжнародних зобов`язань, а також інших загальновизнаних норм міжнародного права.

Відповідно до опису і карти державного кордону, які є додатками до Договору між Україною та Російською Федерацією про українсько - російський державний кордон від 28 січня 2003 року (ратифікований Російською Федерацією 22 квітня 2004 року), територія Автономної Республіки Крим, м. Севастополя, Донецької та Луганської областей відноситься до території України.

Статтями 1 - 2 Конституції України визначено, що Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою. Суверенітет України поширюється на всю її територію, яка в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною.

Згідно із статтею 5 Конституції України носієм суверенітету та єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами.

Згідно з ч. 1 ст. 65 Конституції України захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є обов`язком громадян України.

Відповідно до ст. 68 Конституції України кожен зобов`язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.

Статтею 73 Конституції України визначено, що виключно всеукраїнським референдумом вирішуються питання про зміну території України.

Відповідно до статей 132 - 134 Конституції України територіальний устрій України ґрунтується на засадах єдності та цілісності державної території.

До складу України входять: Автономна Республіка Крим, Вінницька, Волинська, Дніпропетровська, Донецька, Житомирська, Закарпатська, Запорізька, Івано-Франківська, Київська, Кіровоградська, Луганська, Львівська, Миколаївська, Одеська, Полтавська, Рівненська, Сумська, Тернопільська, Харківська, Херсонська, Хмельницька, Черкаська, Чернівецька, Чернігівська області, міста Київ та Севастополь. Місто Севастополь має спеціальний статус, Автономна Республіка Крим (далі - АР Крим) є невід`ємною складовою частиною України і в межах повноважень, визначених Конституцією України, вирішує питання, віднесені до її відання.

Таким чином, із зазначених міжнародних нормативно - правових актів, а також актів національного законодавства, яке визначає основні засади державної політики, спрямованої на захист національних інтересів і гарантування в Україні безпеки особи, суспільства і держави від зовнішніх і внутрішніх загроз в усіх сферах життєдіяльності, випливає, що дії Російської Федерації на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності, державній, економічній та інформаційній безпеці України створюють реальні загрози національній безпеці та є проведенням підривної діяльності проти України. Її результатом стала в 2014 році анексія Криму, окупація території Донецької та Луганської областей, масштабні руйнування провідних промислових бюджетоутворюючих підприємств на сході держави, що призвело до загострення суспільно - політичної обстановки в Україні, падіння економіки держави та інших вкрай негативних для України наслідків.

Наведені вище факти розв`язання та ведення Російською Федерацією агресивної війни проти України, здійснення підривної діяльності, в тому числі і шляхом вторгнення підрозділів ЗС Російської Федерації на територію півострова Крим, захоплення державних установ, організацій та військових частин із 27 лютого 2014 року широко висвітлювалися більшістю засобів масової інформації України та іноземних держав.

Постановою Ради Федерації Федеральних Зборів Російської Федерації «Про використання Збройних Сил Російської Федерації на території України» від 01 березня 2014 року № 48 - СФ за результатами звернення Президента Російської Федерації, нібито виходячи з інтересів безпеки життя громадян Російської Федерації, особового складу військового контингенту ЗС Російської Федерації, що дислокується на території України (АР Крим), надано згоду Президенту Російської Федерації на використання ЗС Російської Федерації на території України.

Надалі, продовжуючи підривну діяльність проти України, Російська Федерація утворила на тимчасово окупованій території України в АР Крим федеральні органи державної влади Російської Федерації, правоохоронні органи та органи судової системи, місцевого самоврядування, з метою становлення та зміцнення окупаційної влади Російської Федерації та недопущення контролю України над цією територією.

Верховною Радою України 15 квітня 2014 року прийнято Закон України № 1207 - УІІ «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» (далі - Закон № 1207-VII), за яким перебування підрозділів ЗС Російської Федерації на території України з порушенням процедури, визначеної Конституцією та законами України,

а також всупереч міжнародно-правовим актам визнано окупацією частини території суверенної держави Україна, а територію АР Крим, відповідні води, територіальне море України, територію виключної (морської) економічної зони України, а також повітряний простір над цими територіями визнано тимчасово окупованими територіями України внаслідок збройної агресії з боку Російської Федерації.

Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН «Територіальна цілісність України» від 27 березня 2014 року № 68/262 «референдум», проведений в АР Крим 16 березня 2014 року, визнано таким, що не має законної сили і не може бути основою для зміни статусу АР Крим.

Реакцією на такі дії Російської Федерації стало прийняття Верховною Радою України 21 квітня 2015 року постанови № 337 - VIII «Про Заяву Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків», згідно з якою констатовано початок такої агресії з боку Російської Федерації на території АР Крим 20 лютого 2014 року, яка завершилася воєнною окупацією та подальшою незаконною анексією цієї частини території України.

Резолюціями Генеральної Асамблеї ООН «Стан у сфері прав людини в Автономній Республіці Крим та м. Севастополі (Україна)» від 19 грудня 2016 року № 71/205 та від 19 грудня 2017 року № 72/190 «Проблема мілітаризації Автономної Республіки Крим та міста Севастополь, Україна, районів Чорного та Азовського морів» від 17 грудня 2018 року, «Ситуація з правами людини в Автономній Республіці Крим та місті Севастополь, Україна» від 22 грудня 2018 року послідовно засуджено тимчасову окупацію з боку Російської Федерації внаслідок військової агресії частини території України - АР Крим - підтверджено невизнання анексії.

Продовжуючи реалізацію злочинного плану, з метою створення приводів для ескалації конфлікту і спроби виправдання своєї агресії перед громадянами України Російської Федерації та світовою спільнотою, 21 лютого 2022 року Російською Федерацією визнано «Донецьку Народну Республіку» та «Луганську Народну Республіку» незалежними державами.

22 лютого 2022 року Президент Російської Федерації, реалізуючи злочинний план, направив до Ради Федерації звернення про використання Збройних сил Російської Федерації за межами Російської Федерації, яке було задоволено.

24 лютого 2022 року о 05 годині Президент Російської Федерації оголосив про рішення розпочати військову операцію в Україні.

У подальшому Збройними силами Російської Федерації, які діяли за наказом керівництва Російської Федерації і ЗС Російської Федерації, здійснено пуск крилатих та балістичних ракет, здійснено вторгнення на територію суверенної держави Україна.

24 лютого 2022 року указом Президента України № 64/2022, затвердженого ЗакономУкраїни № 2102 IX від 24.02.2022, узв`язкуз військовоюагресією РосійськоїФедерації протиУкраїни,на підставіпропозиції Радинаціональної безпекиі оборониУкраїни,відповідно допункту 20частини першоїстатті 106Конституції України,Закону України«Про правовийрежим воєнногостану» введено воєннийстан із05години 30хвилин 24лютого 2022року строкомна 30діб на всій території України.

В подальшому у зв`язку зтриваючою широкомасштабною збройною агресією Російської Федерації проти України, відповідно до змін, внесених Указом ПрезидентаУкраїни від 14 березня 2022 року №133/2022, затвердженим Законом України від 15 березня 2022 року № 2119-IX, Указом Президента України від 18 квітня 2022 року № 259/2022, затвердженим Законом України від 21 квітня 2022 року № 2212-IX, Указом Президента України від 17 травня 2022 року №341/2022, затвердженим Законом України від 22 травня 2022 року № 2263-IX, Указом Президента Українивід 12 серпня 2022 року № 573/2022, затвердженим Законом України від 15 серпня 2022 року № 2500-IX, Указом ПрезидентаУкраїни від 07 листопада 2022 року № 757/2022, затвердженим Законом України від 16 листопада 2022 року № 2738-IX, Указом ПрезидентаУкраїни від 06 лютого 2023 року № 58/2023, затвердженим Законом України від 07 лютого 2023 року №2915-IX, Указом Президента України від 1 травня 2023 року № 254/2023, затвердженим Законом України від 02 травня 2023 року № 3057-ІХ, Указом Президента України від 26 липня 2023 року № 451/2023, затвердженим Законом України від 27 липня 2023 року № 3275-ІХ, Указом Президента України від 06 листопада 2023 року № 734/2023, затвердженим Законом України від 08 листопада 2023 року № 3429-ІХ, Указом Президента України від 05 лютого 2024 року № 49/2024, затвердженим Законом України від 06 лютого 2024 року № 3654-ІХ, Указом Президента України від 23 червня 2024 року №469/2024, затвердженим Законом України від 23 червня 2024 року № 3891-ІХ, Указом ПрезидентаУкраїни від28жовтня 2024року №740/2024,затвердженим ЗакономУкраїни від29жовтня 2024року №4024-ІХ, воєнний стан неодноразово продовжувався.

Відповідно до п. п. 6, 7 ч. 1 ст. 11 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» окупаційна адміністрація Російської Федерації - сукупність державних органів і структур Російської Федерації, функціонально відповідальних за управління тимчасово окупованими територіями та підконтрольних Російській Федерації самопроголошених органів, які узурпували виконання владних повноважень на тимчасово окупованих територіях та які виконували чи виконують властиві органам державної влади чи органам місцевого самоврядування функції на тимчасово окупованій території України, в тому числі органи, організації, підприємства та установи, включаючи правоохоронні та судові органи, нотаріусів та суб`єктів адміністративних послуг.

Тимчасово окупована територія - це частини території України, в межах яких збройні формування Російської Федерації та окупаційна адміністрація Російської Федерації встановили та здійснюють фактичний контроль або в межах яких збройні формування Російської Федерації встановили та здійснюють загальний контроль з метою встановлення окупаційної адміністрації Російської Федерації.

Згідно з ст. 42 IV Конвенції про закони і звичаї війни на суходолі та додаток до неї: положення про закони і звичаї війни на суходолі (1907 року) територія визнається окупованою, якщо вона фактично перебуває під владою армії супротивника.

Внаслідок розв`язання і ведення агресивної війни, починаючи з 24 лютого 2022 року збройними формуваннями Російської Федерації тимчасово окуповано частини території Дніпропетровської, Донецької, Запорізької, Луганської, Миколаївської, Сумської, Харківської, Херсонської областей.

Згідно з розпорядженням Кабінету Міністрів України № 1085 р від 07 листопада 2014 року «Про затвердження переліку населених пунктів, на території яких органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження, та переліку населених пунктів, що розташовані на лінії зіткнення» зі змінами, внесеними розпорядженням Кабінету Міністрів України № 428 р від 05 травня 2015 року,селище міськоготипу Тельманове Донецької області входить до переліку населених пунктів, на території яких органи державної влади України тимчасово не здійснюють свої повноваження.

З метою забезпечення роботи окупаційних органів влади у районних центрах та містах на території Донецької області, де органи влади України тимчасово не здійснюють своїх повноважень, керівниками т. зв. «Донецької Народної Республіки» за вказівки невстановлених представників Російської Федерації створено не передбачені законодавством України державні адміністрації. З метою надання вигляду законності їх діяльності органами влади «Донецької Народної Республіки» прийнято ряд документів із ознаками нормативності, проте які є нікчемними відповідно до законодавства України, зокрема:

- Конституцію «Донецької Народної Республіки» від 14 травня 2014 року, у ст. 54 якої вказано, що адміністративно - територіальними одиницями «Донецької Народної Республіки» є райони та міста республіканського значення;

- Постанову «Ради міністрів ДНР» «Про введення державних адміністрацій на звільнених територіях ДНР» від 08.09.2014 № 32-6, у якій зазначено, що голови «державних адміністрацій» в адміністративно-територіальних одиницях призначаються розпорядженням голови ради міністрів «ДНР»;

- Указ «Голови ДНР» від 06.05.2015 № 178 «Про впорядкування структури республіканських органів виконавчої влади, їх територіальних підрозділів та місцевих адміністрацій»;

- Указ «Голови ДНР» «Про прийняття тимчасового (типового) положення про місцеві адміністрації Донецької народної республіки» від 19.01.2015 № 13, відповідно до якого з метою «нормального функціонування та життєдіяльності підприємств та організацій, розташованих на звільненій території», тобто території, яка перебуває під контролем учасників терористичної організації «ДНР», створюються так звані «державні адміністрації».

Так, згідно з п. 2 ст. 14 закону Донецької Народної Республіки від 31.03.2023 «Про утворення на території Донецької Народної Республіки місцевих та муніципальних округів, встановленні їх кордонів» утворено «Тельманівський муніципальний округ (адміністративний центр селище міського типу Тельманове).

При цьому представники підконтрольних РФ самопроголошених органів узурпували виконання владних функцій держави на тимчасово окупованій території селища міського типу Тельманове (в подальшому відповідно до Постанови Верховної Ради України від 20.07.2016 № 1351VIII смт. Бойківське) Тельманівського району Донецької області, здійснювали підбір кадрів для зайняття посад в незаконних самопроголошених органах, у тому числі із числа громадян України, які на той час перебували на вказаній тимчасово окупованій території. Кінцевою метою окупаційних органів є інтеграція та подальше незаконне включення захопленої частини суверенної держави Україна до складу РФ.

Далі, в невстановлений слідством час, але не раніше вересня 2023 року громадянин України ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , перебуваючи на тимчасово окупованій території селища міського типу Тельманове (Бойківське) Тельманівського району Донецької області, більш точне місце не встановлено, діючи умисно, всупереч інтересам держави Україна, її суверенітету та територіальній цілісності, з ідеологічних мотивів, підтримуючи воєнну агресію РФ на території України, переслідуючи єдиний кримінально протиправний намір, направлений на сприяння державі, яка здійснює збройну агресію проти України, в посиленні заходів тимчасової окупації населених пунктів Донецької області, добровільно зареєструвався кандидатом у депутати так званої «Тельманівської муніципальної ради Донецької Народної Республіки», розташованої за адресою: Донецька область, Тельманівський район, селище міського типу Тельманове (Бойківське), вул. Леніна, буд. 142, з метою бути обраним до вказаного органу окупаційної влади від партії «Єдина Росія», тобто взяв участь у проведенні незаконних виборів на тимчасово окупованій території у Донецькій області.

У подальшому, після 10.09.2023, будучи обраним у якості депутата, перебуваючи в тимчасово окупованому селище міського типу Тельманове (Бойківське) Тельманівського району Донецької області, продовжуючи свій умисел, спрямований на сприяння державі, яка здійснює збройну агресію проти України, в посиленні заходів тимчасової окупації населених пунктів Донецької області, добровільно, без фізичного примусу, рішенням від 19.09.2023 № 5 «Тельманівської муніципальної ради ДНР» ОСОБА_4 обраний «заступником голови Тельманівської муніципальної ради Донецької Народної Республіки».

Розпочавши свою діяльність у незаконно створеному органі державної влади ОСОБА_4 відповідно до ч. 6, 7 ст. 28 «Статуту Муніципального об`єднання «Тельманівський муніципальний округ Донецької Народної Республіки» (далі Статут), прийнятого «рішенням від 25.10.2023 № 22 Тельманівської муніципальної ради Донецької Народної Республіки», у разі відсутності «голови Тельманівської муніципальної ради» (перебування у відпустці, відрядженні, хвороби, дострокового припинення повноважень, взяття під варту і т.д.) виконує його повноваження згідно із розпорядженням голови або рішенням ради.

Отже, ОСОБА_4 є депутатом та «заступником голови Темальнівської муніципальної ради Донецької Народної Республіки», тобто обіймає посаду, пов`язану виконанням організаційно-розпорядчих та адміністративно-господарських функцій і здійснює свою діяльність в адміністративній будівлі «Темальманівської муніципальної ради Донецької Народної Республіки» за адресою: Донецька область, Тельманівський район, селище міського типу Тельманове (Бойківське), вул. Леніна, 142.

27 лютого 2025 року відповідно до вимог ст. ст. 276, 277, 278 КПК України відносно ОСОБА_4 складено повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 111-1 КК України, однак останньому повідомлення про підозру особисто не вручено, внаслідок не встановлення його місцезнаходження на території будь-якого населеного пункту, де органи державної влади України здійснюють свої повноваження. Встановлено, що ОСОБА_4 , перебуваючи на тимчасово окупованій території, переховується від органів досудового розслідування.

27 лютого 2025 року захиснику підозрюваного вручено повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 111-1 КК України.

Постановою прокурора від 10.03.2025 на підставі ст. 281 КПК України оголошено розшук підозрюваного ОСОБА_4 , здійснення якого доручено співробітникам ГУ СБУ в Донецькій та Луганській областях.

Той факт, що підозрюваний ОСОБА_4 перебуває на тимчасово окупованій території України, підтверджується матеріалами кримінального провадження, а також повідомленнями ГУ СБУ в Донецькій та Луганській областях, що здійснює розшук підозрюваного.

Відповідно до інформації, наданої Національним агентством України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів, наданої на запит прокурора в рамках вказаного кримінального провадження, а також інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, наявна інформація про те, що у ОСОБА_4 на праві власності перебувають наступні об`єкти: земельна ділянка - кадастровий номер 1424855100:01:001:0362, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 289440714248 площею 0,01 га (для обслуговування індивідуального гаражу за адресою: АДРЕСА_1 ; земельна ділянка - кадастровий номер 1424882900:09:000:0060, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 388564814248 площею 1,9998 га (для ведення особистого селянського господарства за адресою: Донецька область Тельманівський район с/рада Луківська; нежитлова будівля гараж, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 85142414248 загальною площею 135,7 кв.м, за адресою: АДРЕСА_2 .

Згідно з санкцією ч. 5 ст. 111-1 КК України передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк від п`яти до десяти років з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк від десяти до п`ятнадцяти років та з конфіскацією майна або без такої.

У поданому клопотанні прокурором зазначено, що за таких обставин, зазначене майно підозрюваного у вчиненні злочину, передбаченого ч. 5 ст. 111-1 КК України ОСОБА_4 , підлягає арешту з метою забезпечення можливої конфіскації майна.

На підставівикладеного,прокурор просивнакласти арештмайно підозрюваного ОСОБА_4 з метою забезпечення конфіскації майна як виду покарання та розглянути подане клопотання у порядку ч. 2 ст. 172 КК України, оскільки це є необхідним з метою забезпечення арешту майна.

Прокурор у судове засідання по розгляду клопотання не з`явився, про час та місце його розгляду повідомлений належним чином, подав до суду заяву про розгляд клопотання про арешт майна за його відсутності, на задоволенні наполягав, неприбуття прокурора в судове засідання не перешкоджає розгляду клопотання.

Відповідно до ч. 2 ст. 172 КПК України клопотання слідчого, прокурора, цивільного позивача про арешт майна, яке не було тимчасово вилучене, може розглядатисябез повідомленняпідозрюваного, обвинуваченого, іншого власника майна, їх захисника, представника чи законного представника, представника юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, якщо це є необхідним з метою забезпечення арешту майна.

З метою забезпечення арешту майна, клопотання розглядається без повідомлення підозрюваного.

Відповідно до ч. 4 ст. 107 КПК України, фіксація під час розгляду клопотання слідчим суддею за допомогою технічних засобів не здійснювалась.

Відповідно до ст. 26 КПК України, сторони кримінального провадження є вільними у використанні своїх прав у межах та спосіб, передбачених цим Кодексом.

Зважаючи на ці положення закону та враховуючи принцип диспозитивності, суд визнав можливим прийняти рішення по суті клопотання за відсутності осіб, що не з`явилися.

Вивчивши матеріали клопотання та долучені до клопотання матеріали, слідчий суддя приходить до висновку, що подане клопотання підлягає частковому задоволенню, виходячи з такого.

Розглядом клопотання встановлено, що слідчим відділом 2 управління (з дислокацією у м. Маріуполь Донецької області) ГУ СБУ в Донецькій та Луганській областях здійснюється досудове розслідування у кримінальному провадженні № 22024050000003305, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань 03.10.2024, за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 111-1 КК України.

27 лютого 2025 року відповідно до вимог ст. ст. 276, 277, 278 КПК України відносно ОСОБА_4 складено повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 111-1 КК України, однак останньому повідомлення про підозру особисто не вручено, внаслідок не встановлення його місцезнаходження.

27 лютого 2025 року захиснику підозрюваного вручено повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 111-1 КК України.

Таким чином, 27 лютого 2025 року у вказаному кримінальному провадженні ОСОБА_4 набув статусу підозрюваного у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 111-1 КК України, а саме у колабораційній діяльності, тобто у добровільному зайнятті громадянином України посади, пов`язаної з виконанням організаційно-розпорядчих та адміністративно-господарських функцій у незаконних органах влади, створених на тимчасово окупованій території, у тому числі в окупаційній адміністрації держави-агресора, та добровільному обранні до таких органів, участі у проведенні незаконних виборів на тимчасово окупованій території України.

Доведено, що відповідно до Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта №416798751 від 07.03.2025, №416799245 від 07.03.2025, ОСОБА_4 на праві власності належать такі об`єкти: земельна ділянка - кадастровий номер 1424855100:01:001:0362, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 289440714248 площею 0,01 га (для обслуговування індивідуального гаражу за адресою: АДРЕСА_1 ; земельна ділянка - кадастровий номер 1424882900:09:000:0060, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 388564814248 площею 1,9998 га (для ведення особистого селянського господарства за адресою: Донецька область Тельманівський район с/рада Луківська.

Одночасно прокурором не доведено, що відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстрі прав власності на нерухоме майно, Державному реєстрі Іпотек, Єдиному державному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта №416799754 від 07.03.2025 ОСОБА_4 на праві власності належить нежитлова будівля гараж, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 85142414248 загальною площею 135,7 кв.м, за адресою: АДРЕСА_2 , натомість встановлено, що ОСОБА_4 на праві власності належить частка нежитлової будівлі гаража, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 85142414248 загальною площею 135,7 кв.м, за адресою: АДРЕСА_2 .

Згідно з ч. 1 ст. 170 КПК України арештом майна є тимчасове, до скасування у встановленому цим Кодексом порядку, позбавлення за ухвалою слідчого судді або суду права на відчуження, розпорядження та/або користування майном, щодо якого існує сукупність підстав чи розумних підозр вважати, що воно є доказом злочину, підлягає спеціальній конфіскації у підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, третіх осіб, конфіскації у юридичної особи, для забезпечення цивільного позову, стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди, можливої конфіскації майна. Арешт майна скасовується у встановленому цим Кодексом порядку.

Завданням арешту майна є запобігання можливості його приховування, пошкодження, псування, зникнення, втрати, знищення, використання, перетворення, пересування, передачі, відчуження.

Арешт майна допускається з метою забезпечення конфіскації майна як виду покарання (п. 3 ч. 2 ст. 170 КПК України).

У випадку, передбаченому пунктом 3 частини другої цієї статті, арешт накладається на майно підозрюваного, обвинуваченого, засудженого або юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, за наявності достатніх підстав вважати, що суд у випадках, передбачених Кримінальним кодексом України, може призначити покарання у виді конфіскації майна або застосувати до юридичної особи захід кримінально-правового характеру у виді конфіскації майна (ч. 5 ст. 170 КПК України).

Вказана норма передбачає можливість накладення арешту на майно підозрюваного щодо якого здійснюється провадження, за наявності достатніх підстав вважати, що суд у випадках, передбачених Кримінальним кодексом України, може призначити покарання у виді конфіскації майна.

За положеннями ч. 10 ст. 170 КПК України, арешт може бути накладений у встановленому цим Кодексом порядку на рухоме чи нерухоме майно, гроші у будь-якій валюті готівкою або у безготівковій формі, в тому числі кошти та цінності, що знаходяться на банківських рахунках чи на зберіганні у банках або інших фінансових установах, видаткові операції, цінні папери, майнові, корпоративні права, щодо яких ухвалою чи рішенням слідчого судді, суду визначено необхідність арешту майна.

Санкція ч. 5 ст. 111-1 КК України, за якою підозрюється ОСОБА_4 , окрім іншого передбачає додаткове покарання у виді конфіскації майна.

Окрім того, згідно з п. 4 ч. 2 ст. 170 КПК України арешт майна допускається з метою забезпечення: відшкодування шкоди, завданої внаслідок кримінального правопорушення (цивільний позов), чи стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди.

Пунктами 4, 6 ч. 2 ст. 173 КПК України передбачено, що при вирішенні питання про арешт майна суд повинен враховувати розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, неправомірної вигоди, яка отримана юридичною особою (якщо арешт майна накладається у випадку, передбаченому пунктом 4 частини другої статті 170 цього Кодексу). У положеннях пункту 4 цієї ж статті йдеться про те, що у разі задоволення клопотання слідчий суд, застосовує найменш обтяжливий спосіб арешту майна, суд зобов`язаний застосовувати такий спосіб арешту майна, який не призведе до зупинення або надмірного обмеження правомірної підприємницької діяльності особи, або інших наслідків, які суттєво позначаються на інтересах інших осіб.

Отже, матеріали провадження свідчать, що на цьому етапі кримінального провадження потреби досудового розслідування виправдовують таке втручання у права та інтереси власника майна з метою забезпечення кримінального провадження, а слідчий суддя на даній стадії не вправі вирішувати ті питання, які повинен вирішувати суд при розгляді кримінального провадження по суті, тобто не вправі оцінювати докази з точки зору їх достатності і допустимості для встановлення вини чи її відсутності у фізичної або юридичної особи за вчинення злочину, а лише зобов`язаний на підставі розумної оцінки сукупності отриманих доказів визначити, що причетність тієї чи іншої особи до вчинення кримінального правопорушення є вірогідною та достатньою для застосування щодо неї заходів забезпечення кримінального провадження, одним із яких і є накладення арешту на майно.

Таким чином, за наявності усіх підстав для арешту майна, слідчий суддя прийшов до висновку, що клопотання прокурора підлягає частковому задоволенню, шляхом накладення арешту на зазначене в клопотанні майно.

Керуючись ст. ст.117,170-173 КПК України, слідчий суддя,

ПОСТАНОВИВ:

Клопотання задовольнити частково.

Накласти арешт у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань №22024050000003305 від 03.10.2024, на майно підозрюваного ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що перебуває у його приватній власності, а саме такі об`єкти:

- земельну ділянку - кадастровий номер 1424855100:01:001:0362, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 289440714248 площею 0,01 га (для обслуговування індивідуального гаражу за адресою: АДРЕСА_1 ;

- земельну ділянку - кадастровий номер 1424882900:09:000:0060, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 388564814248 площею 1,9998 га (для ведення особистого селянського господарства за адресою: Донецька область Тельманівський район с/рада Луківська;

- 1/2 частку нежитлової будівлі гаража, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 85142414248 загальною площею 135,7 кв.м, за адресою: АДРЕСА_2 .

У задоволенні решти вимог відмовити.

Роз`яснити, що відповідно до ст. 174 КПК України підозрюваний, обвинувачений, їх захисник, законний представник, інший власник або володілець майна, представник юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, які не були присутні при розгляді питання про арешт майна, мають право заявити клопотання про скасування арешту майна повністю або частково.

Ухвала може бути оскаржена безпосередньо до Дніпровського апеляційного суду протягом п`яти днів з дня її оголошення.

Слідчий суддя ОСОБА_1