Рішення від 24.02.2025 по справі 758/14736/24

Справа № 758/14736/24

Категорія 17

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

24 лютого 2025 року

Подільський районний суд міста Києва у складі:

головуючого судді - Будзан Л.Д.,

за участі секретаря судового засідання - Губенко О.М.,

розглянувши в приміщенні суду в м. Києві в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова Компанія «МОДЕНА» про визнання договору фінансового кредиту недійним, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог, щодо предмета спору - Товариство з обмеженою відповідальністю «СОС КРЕДИТ», -

ВСТАНОВИВ:

В листопаді 2024 року позивач ОСОБА_1 через свого представника адвоката Шуляка Р.В. звернувся до суду із позовом до відповідачів ТОВ «ФК «МОДЕНА» та ТОВ «СОС КРЕДИТ», в якому просив визнати недійсним кредитний договір № 14831756 від 06.03.2020, та визнати недійсним договір факторингу № 23/06/20-фк від 23.06.2020.

В обґрунтування позову зазначено, що 06.03.2020 року позивач уклав договір фінансового кредиту № 14831756 у ТОВ «СОС КРЕДИТ» на суму 3000,00 грн строком на 22 календарних дні. Про наявність заборгованості позивач дізнався із Українського бюро кредитних історій, та станом на 28.10.2024 заборгованість за вказаним договором становить суму в розмірі 3653,40 грн. Позивач вказує, що 23.06.2020 ТОВ «СОС КРЕДИТ» уклало договір факторингу із ТОВ «ФК «МОДЕНА», якому було відступлене право вимоги за договором фінансового кредиту № 14831756. Отримавши на адвокатський запит від ТОВ «СОС КРЕДИТ» копію заяви-приєднання, договору фінансового кредиту № 14831756, додатку № 1 до нього та паспорту кредиту, та, ознайомившись із зазначеними документами, позивач вказує про наявність підстав для визнання цього кредитного договору недійсним, оскільки, відсутні дані про належну ідентифікацію (верифікацію) позивача під час укладення цього договору, а також цей договір не містить відомостей про його підписання електронним підписом одноразовим ідентифікатором саме позивачем. Крім того, даних про перерахування коштів позивачу за вказаним кредитним договором відсутні, що також свідчить про неналежне виконання товариством зобов`язань за договором про надання кредитних коштів позивачу у строк, розмірі та на умовах встановлених договором. Крім того, позивач зазначає, що його не було повідомлено належним чином про заміну первісного кредитора у зобов`язанні та передання грошової вимоги від ТОВ «СОС КРЕДИТ» до ТОВ «ФК «МОДЕНА», а відтак укладений між сторонами договір факторингу про існування якого було повідомлено позивача первісним стягувачем є також недійсним. Посилаючись на викладене, а також з огляду на порушення прав позивача, останній, вимушений звернутись до суду із даним позовом, вказуючи про наявність підстав для визнання недійсними кредитного договору № 14831756 від 06.03.2020, та договору факторингу № 23/06/20-фк від 23.06.2020.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 19.11.2024 року, головуючим суддею у справі визначено Будзан Л.Д.

Ухвалою судді Подільського районного суду м. Києва від 20.11.2024, у справі відкрито провадження та призначено справу до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін.

Представник позивача в судове засідання не з`явився. Про розгляд справи повідомлявся належним чином. В матеріалах справи міститься письмова заява про розгляд справи без участі позивача та його представника, позовні вимоги підтримав та просив їх задовольнити.

Відповідачі явку своїх представників в судове засідання не забезпечили. Про розгляд справи повідомлялись належним чином. Відзиви на позов до суду не надходили.

З огляду на викладене, суд вважає за можливе розглянути справу без участі сторін, на підставі доказів, які містяться в матеріалах справи.

Суд, дослідивши письмові докази, наявні у матеріалах справи, всебічно перевіривши обставини, на яких вони ґрунтуються у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, вважає, що в задоволенні позову слід відмовити за наступних підстав.

Відповідно до вимог частини першої статті 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Судом встановлено, що 06.03.2020 ОСОБА_1 та ТОВ «СОС-Кредит» було підписано заяву-приєднання до договору (оферти) про надання фінансового кредиту № 14831756, за змістом якої позичальник засвідчив, що ознайомлений, розуміє зміст та виявила повну і беззаперечну згоду з Договором про надання фінансового кредиту від 06.03.2020 року № 14831756, Правилами, Паспортом кредиту, Згодою на обробку персональних даних та іншими нормативно-правовими документами та правовими актами, які регулюють діяльність Товариства та надання послуг Товариством.

06.03.2020 року між ОСОБА_1 та ТОВ «СОС-Кредит» укладено договір про надання фінансового кредиту, за умовами якого кредитор надав боржнику кредитні кошти у розмірі 3000,00 грн строком на 22 днів до 28 березня 2020 року або до повного виконання зобов`язання за цим Договором.

ОСОБА_1 та ТОВ «СОС-Кредит» 06.03.2020 року також було підписано Додатком № 1 до Договору про надання фінансового кредиту від 06.03.2020 № 14831756, за змістом якого сторонами було погоджено графік погашення боргу.

Того ж дня сторонами договору було підписано і Паспорт кредиту, який містить інформацію, яка надається споживачу до укладення договору.

Відповідно до частин першої, другої статті 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Відповідно до статті 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Наведеною нормою матеріального права визначено способи захисту прав та інтересів, і цей перелік не є вичерпним.

Суд зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення / захисту в обраний спосіб.

Для того, щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітко визначену та дієву можливість оскаржити подію, яка, на її думку, порушує її права й охоронювані законом інтереси.

Згідно з положеннями статті 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Порушенням вважається такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково. При цьому позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.

Згідно з частинами першою-четвертою статті 12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Статтею 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).

Частиною другою статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно з частинами першою, шостою статті 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до статті 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.

Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, в тому числі у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.

Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час вирішення судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.

Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику ЄСПЛ як джерело права.

Згідно з практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності в такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та з принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторін. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам доказів не збирає.

Позивач вказує про наявність підстав для визнання зазначеного кредитного договору недійсним, оскільки, відсутні дані про належну ідентифікацію (верифікацію) позивача під час укладення цього договору, а також вказує, що цей договір не містить відомостей про його підписання електронним підписом одноразовим ідентифікатором саме позивачем.

Перевіряючи обґрунтованість позовних вимог, суд приймає до уваги те, що загальні вимоги, додержання яких є необхідною умовою для чинності правочину, перераховані в статті 203 ЦК України, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

За змістом статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Таким чином, суду слід з`ясувати вид зобов`язальних правовідносин, які виникли між учасниками спору, з`ясувати зміст укладеного між сторонами правочину та надати оцінку порядку укладеного правочину вимогам чинного законодавства.

Судом встановлено, що між позивачем та відповідачем було укладено договір про надання кредитних коштів, та між сторонами спору виникли кредитні правовідносини.

Так, у відповідності до частини першої статті 509 ЦК України, зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

У відповідності до статті 526 ЦК України, зобов`язання має виконуватись належним чином, відповідно до умов договору.

Згідно з частиною першою статті 530 ЦК України, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Відповідно до принципу свободи договору, закріпленого в статтях 6 та 627 ЦК України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Стаття 629 ЦК України встановлює, що договір є обов`язковим для виконання сторонами.

За правилами частини першої статті 1054 ЦК України, за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Кредитний договір укладається у письмовій формі (частина перша статті 1055 ЦК України).

У спірних правовідносинах кредитне зобов`язання виникло на підставі заповнення електронної форми боржником, а отже необхідно з`ясувати визначені законодавством умови вчинення правочину в електронній формі.

Порядок укладення електронного договору визначений статтею 11 Закону України «Про електронну комерцію».

Електронний договір укладається шляхом пропозиції його укласти (оферти) однією стороною та її прийняття (акцепту) другою стороною. У разі якщо укладення електронного договору відбувається в інформаційно-комунікаційній системі суб`єкта електронної комерції, для прийняття пропозиції укласти такий договір особа має ідентифікуватися в такій системі та надати відповідь про прийняття пропозиції (акцепт) у порядку, визначеному частиною шостою цієї статті (частини 3, 8 статті 11 Закону України «Про електронну комерцію»).

Відповідно до вимог частини шостої статті 11 цього Закону, відповідь особи, якій адресована пропозиція укласти електронний договір, про її прийняття (акцепт) може бути надана шляхом: надсилання електронного повідомлення особі, яка зробила пропозицію укласти електронний договір, підписаного в порядку, передбаченому статтею 12 цього Закону; заповнення формуляра заяви (форми) про прийняття такої пропозиції в електронній формі, що підписується в порядку, передбаченому статтею 12 цього Закону; вчинення дій, що вважаються прийняттям пропозиції укласти електронний договір, якщо зміст таких дій чітко роз`яснено в інформаційній системі, в якій розміщено таку пропозицію, і ці роз`яснення логічно пов`язані з нею.

За змістом статті 12 цього Закону, електронний договір, укладений шляхом обміну електронними повідомленнями, підписаний у порядку, визначеному статтею 12 цього Закону, вважається таким, що за правовими наслідками прирівнюється до договору, укладеного у письмовій формі. Кожний примірник електронного документа з накладеним на нього підписом, визначеним статтею 12 цього Закону, є оригіналом такого документа.

Положеннями частини першої статті 1057-1 ЦК України передбачено, що у разі визнання недійсним кредитного договору суд за заявою сторони в обов`язковому порядку застосовує наслідки недійсності правочину, передбачені частиною першою статті 216 цього Кодексу, та визначає грошову суму, яка має бути повернута кредитодавцю.

Матеріали справи містять копію договору про надання фінансового кредиту від 06.03.2020 року № 14831756, пунктом 1.1 якого визначено, що ТОВ «СОС-кредит» у відповідності до статті 641 ЦК України шляхом розміщення документу «Договір про надання фінансового кредиту № 14831756 від 06.03.2020» в Системі на веб-сайті soscredit.ua направляє (робить) пропозицію укласти Договір (оферту) згідно зі статтею 634 ЦК України, статтями 10, 11 Закону України «Про електронну комерцію».

За пунктами 1.2, 1.3 цього договору пропозиція набирає чинності 06.03.2020 та адресована виключно ОСОБА_1 .

Пунктом 1.5 цього Договору передбачено, що перед приєднанням до договору ОСОБА_1 зобов`язаний ознайомитися з умовами Договору та Правилами про надання коштів у позику, в тому числі і на умовах фінансового кредиту, а також з Паспортом кредиту. Якщо клієнт не згодний з умовами Договору, Правил, з Паспортом кредиту, та вважає ці умови такими, що є явно обтяжливими для клієнта, то клієнт не має права вчиняти дії, спрямовані на укладення та виконання Договору.

За змістом пункту 1.7 Договору цей Договір вважається укладеним з моменту одержання Товариством відповіді про прийняття (акцепту) пропозиції в порядку, визначеному пунктом 1.8 цього Договору.

Відповідно до положень пункту 1.8 цього Договору, відповідь Клієнта про прийняття (акцепт) Пропозиції надається шляхом надсилання електронного повідомлення Товариству, підписаного у відповідності до Закону України «Про електронну комерцію» електронним підписом з одноразовим ідентифікатором. При цьому одноразовий ідентифікатор передається Товариством як суб`єктом електронної комерції, що пропонує укласти Договір, Клієнту у текстовому повідомленні засобом мобільного зв`язку на зазначений Клієнтом у Особистому кабінеті/у Системі номер мобільного телефону та додається до електронного повідомлення Клієнта як особи, яка прийняла Пропозицію.

Предметом договору відповідно до пункту 3.1 було надання грошових коштів у розмірі 3000,00 грн з оплатою по змінюваній процентній ставці, що вираховується за графіком в п. 3.1.1 Договору, а клієнт зобов`язаний повернути грошові кошти та сплатити передбачені Договором відсотки.

Відповідно до пункту 3.2 Договору у разі прострочення строку повернення Кредиту, передбаченого цим Договором, з першого дня, що визначений у пункті 4.2 Договору Кредит визнається таким, що вийшов в прострочку. Клієнт зобов`язаний сплатити штрафні санкції у вигляді нарахування штрафу у розмірі 3% за кожен день прострочки від суми наданого кредиту.

За змістом пункту 4.2 Договору Клієнт зобов`язується повністю повернути Кредит до 28.03.2020 року шляхом зарахування відповідної суми на поточний рахунок Товариства, зазначений у пункті 14 Договору.

Згідно з пунктом 6.3 Договору Клієнт має право відмовитися від одержання Кредиту частково або у повному обсязі, повідомивши про це Товариство у письмовій формі до моменту подання/надання Товариством банку платіжного доручення/запиту/розпорядження щодо здійснення переказу суми Кредиту з рахунка Товариства на банківський рахунок Клієнта.

Пунктом 11.1 Договору передбачено, що цей Договір набирає чинності з моменту його укладення і діє до повного виконання Клієнтом зобов`язань за цим договором, а пунктом 11.4 встановлено, що у разі прострочення Кредиту Клієнт може подати до Товариства заявку на укладення додаткової угоди (пролонгації). Товариство у разі наявності вільних коштів та інших факторів може розглянути дану заявку Клієнта та при можливості укласти додаткову угоду.

Відповідно до розділу 2.2 Внутрішніх правил надання коштів у позику, в тому числі на умовах фінансового кредиту, ТОВ «СОС-Кредит» надає фінансові кредити шляхом укладання Договорів з фізичними особами. Фінансовий кредит надається шляхом безготівкового перерахування грошових коштів у національній валюті України на банківські рахунки клієнтів. З метою отримання фінансового кредиту фізична особа може подати заявку на отримання фінансового кредиту на сайті Товариства.

Аналіз вищенаведених положень Договору та Правил дає підстави для висновку про те, що укладення договору про надання фінансового кредиту відбувалося шляхом заповнення позивачем електронної форми на сайті ТОВ «СОС-Кредит», відповідно до положень Закону України «Про електронну комерцію».

З наявних у справі матеріалів вбачається, що Заява-приєднання до Договору (оферти) про надання фінансового кредиту № 14831756 від 06.03.2020, Договір про надання фінансового кредиту № 14831756 від 06.03.2020, Додаток № 1 до Договору про надання фінансового кредиту № 14831756 від 06.03.2020, який містить графік погашення боргу, Паспорт кредиту, який містив інформацію для споживача до укладення Договору, - підписані електронним підписом ОСОБА_1 з одноразовим ідентифікатором «4k4f7n4u», який проставлений у відповідній графі кожного з вищеперелічених документів.

Наведене свідчить, що позивач належним чином підписав оспорюваний договір, а відтак позивач уклав оспорюваний правочин шляхом вільного волевиявлення та згоди зі всіма умовами Договору, з якими мав можливість та зобов`язаний був перед укладанням Договору ознайомитися і у разі виникнення сумнівів щодо надмірної обтяжливості для нього умов запропонованого договору відмовитися від його укладання.

Окремо суд звертає увагу нате, що пунктом 1.8 Договору про надання фінансового кредиту було передбачено порядок прийняття Клієнтом пропозиції на укладення кредитного договору, який як встановлено судом відповідає порядку вчинення таких дій, передбаченому Законом України «Про електронну комерцію».

Зі змісту вказаного положення Договору вбачається, що одноразовий ідентифікатор для підписання електронним підписом Договору одноразовий ідентифікатор направлявся Клієнту шляхом надсилання відповідачем на його номер мобільного телефону, який позивач зазначила у Особистому кабінеті на сайті відповідача, повідомлення з цим ідентифікатором. Тобто, лише за умови повідомлення позивачем одноразового ідентифікатора відповідачу було можливе підписання у такий спосіб Договору.

Вищевказане спростовує доводи позову про недійсність Договору через те, що він не був належним чином підписаний позивачем.

Крім того, стороною позивача не доведено належним доказами факт неотримання від товариства коштів за укладеним договором, а відтак доводи позову в цій частині про недійсність правочину, також не заслуговують на увагу.

Враховуючи викладене, а також приймаючи до уваги те, що обґрунтування позовних вимог в частині визнання недійсним кредитного договору № 14831756 від 06.03.2020 не знайшли свого об`єктивного підтвердження в ході розгляду справи, договір між сторонами було укладено у відповідності до вимог закону, та відповідачем було доведено всю необхідну інформацію до позивача, зокрема, щодо істотних умов договору, а відтак суд вважає, що позовні вимоги в цій частині є необґрунтованими та недоведеними, в зв`язку з чим в їх задоволенні слід відмовити.

В частині позовних вимог про визнання недійсним договору факторингу № 23/06/20-фк від 23.06.2020, суд зазначає наступне.

Згідно зі статтею 204 ЦК України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Відповідно до статей 512, 514 ЦК України, кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Одним із випадків відступлення права вимоги є факторинг (фінансування під відступлення права грошової вимоги).

Визначення факторингу міститься у статті 49 Закону України від 07.12.2000 № 2121-III «Про банки і банківську діяльність», у якій зазначено, що факторинг - це придбання права вимоги на виконання зобов`язань у грошовій формі за поставлені товари чи надані послуги, приймаючи на себе ризик виконання таких вимог та прийом платежів.

У статті 350 Господарського кодексу України (далі - ГК України), факторинг визначений як передання чи зобов`язання банку передати грошові кошти за плату в розпорядження іншої сторони, яка відступає або зобов`язується відступити банку своє право грошової вимоги до третьої сторони.

У статті 1077 ЦК України зазначено, що, за договором факторингу одна сторона (фактор) передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов`язання клієнта перед фактором. Зобов`язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов`язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає.

Пунктом 1 розпорядження Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг від 06.02.2014 №352 «Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг та внесення змін до розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 03.04.2009 №231» до фінансової послуги факторингу віднесено сукупність таких операцій з фінансовими активами (крім цінних паперів та похідних цінних паперів): фінансування клієнтів - суб`єктів господарювання, які уклали договір, з якого випливає право грошової вимоги; набуття відступленого права грошової вимоги, у тому числі права вимоги, яке виникне в майбутньому, до боржників за договором, на якому базується таке відступлення; отримання плати за користування грошовими коштами, наданими у розпорядження клієнта, у тому числі шляхом дисконтування суми боргу, розподілу відсотків, винагороди, якщо інший спосіб оплати не передбачено договором, на якому базується відступлення.

Таким чином, у ЦК України, як вбачається зі змісту його статей 512, 1077, проведено розмежування правочинів, предметом яких є відступлення права вимоги, а саме: правочини з відступлення права вимоги (цесія) та договори факторингу.

З аналізу статей 512-518 ЦК України можна зробити такий висновок щодо суб`єктного складу правочинів з відступлення права вимоги: відповідно достатті 2 цього Кодексу учасниками цесії можуть бути будь-яка фізична або юридична особа.

Разом з тим із частини першої статті 1077 ЦК України,статті 350 ГК України та частини п`ятої статті 5 Закону України «Про банки і банківську діяльність» вбачається, що суб`єктний склад у договорі факторингу має три сторони: клієнта, яким може бути фізична чи юридична особа, яка є суб`єктом підприємницької діяльності (частина друга статті 1079 ЦК України), фактора, яким може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції (частина третя статті 1079 ЦК України) та боржник, тобто набувач послуг чи товарів за первинним договором.

У статті 350 ГК України зазначено, що фактором може бути лише банк, разом з тим, у пункті 1 частини 1статті 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг»(далі - Закон № 2664-III), норми якого є спеціальними, вказано, що фінансовими установами є банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди й компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг, а у випадках, прямо передбачених законом, - інших послуг (операцій), пов`язаних із наданням фінансових послуг. У частинах першій, другій статті 7 Закону зазначено, що юридична особа, яка має намір надавати фінансові послуги, зобов`язана звернутися до відповідного органу державного регулювання ринків фінансових послуг протягом тридцяти календарних днів з дати державної реєстрації для включення її до державного реєстру фінансових установ.

У разі якщо відповідно до закону надання певних фінансових послуг потребує ліцензування, фінансова установа має право на здійснення таких послуг лише після отримання відповідних ліцензій.

Отже, фактор для надання фінансової послуги повинен бути включеним до Державного реєстру фінансових установ.

Щодо розмежування за предметом договору, то під час цесії може бути відступлене право як грошової, так і не грошової (роботи, товари, послуги) вимоги.ЦК України передбачає лише перелік зобов`язань, у яких заміна кредитора не допускається (статті 515 ЦК України). Предметом договору факторингу може бути лише право грошової вимоги (як такої, строк платежу за якою настав, так і майбутньої грошової вимоги) (стаття 1078 ЦК України).

Згідно з пунктом 5 частини першої статті 1 Закону № 2664-III фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.

За змістом пункту 11 частини першої статті 4 Закону № 2664-III, факторинг є фінансовою послугою.

Метою укладення договору відступлення права вимоги є безпосередньо передання такого права. Метою договору факторингу є отримання клієнтом фінансування (коштів) за рахунок відступлення права вимоги до боржника.

При цесії право вимоги може бути передано як за плату, так і безоплатно. За договором факторингу відступлення права вимоги може відбуватися виключно за плату.

Ціна договору факторингу визначається розміром винагороди фактора за надання клієнтові відповідної послуги. Розмір винагороди фактора може встановлюватись по-різному, наприклад, у твердій сумі; у формі відсотків від вартості вимоги, що відступається; у вигляді різниці між номінальною вартістю вимоги, зазначеної у договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю.

Якщо право вимоги відступається «за номінальною вартістю» без стягнення фактором додаткової плати, то в цьому випадку відносини факторингу відсутні, а відносини сторін регулюються загальними положеннями про купівлю-продаж з урахуванням норм стосовно заміни кредитора у зобов`язанні (частина третястатті 656 ЦК України).

Договір факторингу спрямований на фінансування однією стороною другої сторони шляхом надання в її розпорядження певної суми грошових коштів. Вказана послуга за договором факторингу надається фактором клієнту за плату, розмір якої визначається договором. При цьому, сама грошова вимога, передана клієнтом фактору, не може розглядатись як плата за надану останнім фінансову послугу.

Плата за договором факторингу може бути у формі різниці між реальною ціною вимоги і ціною, передбаченої в договорі, право вимоги за яким передається.

Згідно з частиною першою статті 1084 ЦК України, якщо відповідно до умов договору факторингу фінансування клієнта здійснюється шляхом купівлі у нього фактором права грошової вимоги, фактор набуває права на всі суми, які він одержить від боржника на виконання вимоги, а клієнт не відповідає перед фактором, якщо одержані ним суми є меншими від суми, сплаченої фактором клієнтові.

Також розмежування розглядуваних договорів здійснюється за їх формою: правочин щодо заміни кредитора у зобов`язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов`язання, право вимоги за яким передається новому кредитору (стаття 513 ЦК України). Оскільки факторинг визначено пунктом 3 частини першої статті 49 Закону України «Про банки і банківську діяльність» кредитною операцією, вимоги до такого договору визначені у статті 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг».

Аналогічні за змістом висновки наведені у постанові Верховного Суду №752/10304/20 від 23.11.2021.

Поруч із цим, суд зазначає про те, що за вимогами статей 15, 16 ЦК України, а також статей 1, 2-4, 14, 215 ЦПК України кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу, що загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов`язковий елемент конкретного суб`єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги за допомогою суб`єктивного права та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб.

Таким чином, оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину, на час розгляду справи судом не має права власності чи речового права на предмет правочину та/або не претендує на те, щоб майно в натурі було передано їй у володіння.

Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (частина третя статті 215 ЦК України), спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.

Відповідно до положень ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно зі ст. 77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

При цьому, як вже зазначалось вище, ч.1 ст. 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Отже, з урахуванням цих норм, суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

З наявних в матеріалах справи доказів вбачається, що на запит представника позивача ТОВ «СОС КРЕДИТ» повідомило про те, що 23.06.2020 право грошової вимоги до договору про надання фінансового кредиту № 14831756 від 06.03.2020 було відступлено ТОВ «ФК «МОДЕНА» на підставі договору про надання фінансових послуг з факторингу № 23/06/20-фк від 23.06.2020, укладеного між ТОВ «СОС КРЕДИТ» та ТОВ «ФК «МОДЕНА».

Копія зазначеного договору факторингу стороною позивача суду надана не була, та будь-яких клопотань про витребування зазначеного доказу до суду зі сторони позивача не надходило.

Поруч із цим, з листа ТОВ «СОС КРЕДИТ» від 09.08.2024 № 09/08/2024/5 вбачається, що станом на момент укладення зазначеного договору факторингу, зобов`язання за кредитним договором № 14831756 від 06.03.2020 належним чином не виконані, сума заборгованості в розмірі 3653,40 грн в повному обсязі сплачена не була, та доказів зворотному матеріали справи не містять.

За загальним правилом, до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (частина перша статті 514 ЦК України).

Стороною позивача не надано суду належних та допустимих доказів того, що ТОВ «СОС КРЕДИТ» та/або ТОВ «ФК «МОДЕНА» в момент підписання договору факторингу не було додержано вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 ЦК України.

Крім того, позивачем в ході розгляду справи не доведено, що оспорюваний правочин був укладений відповідачами за межами правоздатності вказаних юридичних осіб, та за відсутності необхідних документів.

Також належних та допустимих доказів того, що під час переходу від ТОВ «СОС КРЕДИТ» до ТОВ «ФК «МОДЕНА» прав кредитора у зобов`язанні, будь-яким чином збільшився та/або змінився обсяг зобов`язань за кредитним договором, матеріали справи не містять, та стороною позивача суду надано не було.

Окремо слід звернути увагу на те, що позивачем не надано жодного належного та допустимого доказу на підтвердження тієї обставини, що від визнання у судовому порядку недійсним договору факторингу залежить подальша можливість законної реалізації обов`язку щодо погашення заборгованості за кредитним договором.

Суд відмічає, що інші наведені позивачем доводи в обґрунтування позовних вимог в цій частині не спростовують наведених висновків суду.

Як зазначає Європейський суд з прав людини в своїй усталеній практиці, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Враховуючи викладене, а також приймаючи до уваги те, що обґрунтування позовних вимог в частині визнання недійсним договору факторингу не знайшли свого об`єктивного підтвердження в ході розгляду справи, стороною позивача не було доведено те, що відповідачами під час укладання договору факторингу були не дотримані вимоги цивільного законодавства щодо змісту та форми вчиненого правочину, їх воля не була спрямована на реальне настання правових наслідків, що обумовлені договором, а також те, що укладенням договору факторингу між відповідачами були порушені права та обов`язки позивача у даній справі, а тому суд вважає, що відсутні правові підстави для визнання в судовому порядку недійсним договору факторингу, в зв`язку з чим в задоволенні позову в цій частині слід також відмовити.

В порядку ст. 141 ЦПК України, судові витрати слід залишити за позивачем по фактично понесеним.

Керуючись ст. ст. 12, 13, 48, 51, 76, 81, 141, 258, 259, 263, 265, 268 ЦПК України, суд,-

УХВАЛИВ:

Позовну заяву ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова Компанія «МОДЕНА» про визнання договору фінансового кредиту недійним, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог, щодо предмета спору - Товариство з обмеженою відповідальністю «СОС КРЕДИТ», залишити без задоволення.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Київського апеляційного суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного розгляду.

Учасники справи, а також особи, які не брати участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Повний текст рішення суду складено 03.03.2025.

Повне найменування сторін по справі:

позивач - ОСОБА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 , адреса реєстрації: АДРЕСА_1 ;

відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова Компанія «МОДЕНА», код ЄДРПОУ 41670960, юридична адреса: вул. Терьохіна Олексія, 8, м. Київ;

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог, щодо предмета спору - Товариство з обмеженою відповідальністю «СОС КРЕДИТ», код ЄДРПОУ 39487128, юридична адреса: вул. Почайнинська, 23, м. Київ.

Суддя Леся БУДЗАН