Рішення від 13.03.2025 по справі 761/25720/19

Справа № 761/25720/19

Провадження № 2/761/85/2025

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 березня 2025 року Шевченківський районний суд м. Києва в складі:

головуючого судді: Волошина В.О.

при секретарі: Харечко О.В.

за участі:

первісної позивачки: ОСОБА_1 ,

представника первісної позивачки: ОСОБА_2 ,

первісного відповідача: ОСОБА_3 ,

представника первісного відповідача: ОСОБА_4

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду м. Києва за правилами загального позовного провадження цивільну справу:

- за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , треті особи: ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , Комунальне підприємство «Фінансова компанія «Житло-Інвест» виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) про поділ майна подружжя; визнання права власності;

- за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , треті особи: ОСОБА_5 , ОСОБА_7 про визнання права власності;

- за позовом третьої особи з самостійними вимогами ОСОБА_5 до ОСОБА_3 , третя особа: ОСОБА_1 про визнання права власності;

- за позовом третьої особи з самостійними вимогами ОСОБА_7 до ОСОБА_3 , треті особи: ОСОБА_1 , ОСОБА_5 про визнання права власності,

в с т а н о в и в :

У червні 2019р. позивачка ОСОБА_1 звернулася до Шевченківського районного суду м. Києва з позовом до відповідача ОСОБА_3 , третя особа: ОСОБА_5 , в якому просила суд:

- ухвалити рішення, яким визнати за позивачкою ОСОБА_1 право власності на частину квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 64,9 кв.м., житловою площею 30,6 кв.м.

Свої позовні вимоги позивачка обґрунтовувала тим, що з 18 травня 2022р. вона перебуває з відповідачем у зареєстрованому шлюбі. В шлюбі у сторін народилася донька ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . В провадженні Святошинського районного суду м. Києва перебуває цивільна справа за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про розірвання шлюбу та поділ рухомого майна.

За час перебування у шлюбі, сторонами було набуто вище зазначену квартиру, але в досудовому порядку, між сторонами виник спір щодо поділу спільного майна (спірної квартири), оскільки ця квартира зареєстрована на праві приватної власності за відповідачем.

Ухвалою судді Шевченківського районного суду м. Києва від 02 вересня 2019р. відкрито провадження по справі за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін.

20 листопада 2019р. на адресу суду надійшла зустрічна позовна заява (а.с. 51-54 т. 1) ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , треті особи: ОСОБА_5 , ОСОБА_7 , в якій позивач за зустрічним позовом просив суд:

1. Визнати за ОСОБА_3 право власності на невід`ємних поліпшень квартири АДРЕСА_1 , меблів та побутової техніки, а саме:

1.1. кухонних меблів вартістю 40000,0 грн.;

1.2. кухонної індуктивної варочної поверхні вартістю 7206,0 грн.;

1.3. бойлера вартістю 4299,0 грн.;

1.4. шафа-купе вартістю 20000,0 грн.;

1.5. дивана «Veneto» вартістю 11745,0 грн.;

1.6. лічильник обліку тепла 6000,0 грн.;

1.7. телевізора марки «Samsung» вартістю 18000,0 грн.;

1.8. фільтр для очищення води вартістю 4000,0 грн.;

1.9. ліжко двоспальне з матрацом 8000,0 грн.;

1.10. витяжка марки «Vento» вартістю 2736,0 грн.;

1.11 вішалка для верхнього одягу 4000,0 грн.;

1.12. холодильник марки «Gorenie» вартістю 15000,0 грн.;

1.13. пральна машина марки «Electrolux» вартістю 8000,0 грн.

Свої зустрічні позовні вимоги ОСОБА_3 обґрунтовував тим, що дійсно сторонами в шлюбі була придбана спірна квартира, яка потребувала ремонту та, та інших невід`ємних поліпшень (меблі та побутова техніка), оскільки на час придбання спірної квартири ОСОБА_1 не працювала, а доходи ОСОБА_3 не давали можливості вчинити дії щодо оплати одночасно вартості проведення ремонтно - оздоблювальних робіт в квартирі та придбання меблів і побутової техніки, позивач за зустрічним позовом вимушений був позичити грошові кошти у свого брата ОСОБА_7 у розмірі 400000,0 грн., при цьому вартість оздоблювального ремонту, придання меблів та побутової техніки склали 324214,0 грн. Станом на час подання до суду вказаного зустрічного позову, ОСОБА_3 не повернув отриманні в борг грошові кошти своєму рідному брату ОСОБА_7 , а тому вважає, що останній має право претендувати на частину спільного майна подружжя.

10 лютого 2020р. на адресу суду надійшла позовна заява третьої особи з самостійними вимогами ОСОБА_5 (а.с. 119а-121 т.1) до ОСОБА_3 , третя особа: ОСОБА_1 , в якій третя особа з самостійними вимогами просила суд:

- визнати за ОСОБА_5 право власності на 44/100 частин квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 64,9 кв.м., житловою площею 30,6 кв.м.

Свої позовні вимоги третя особа з самостійними вимогами ОСОБА_5 обґрунтовував тим, що дійсно подружжям ОСОБА_9 було придбано (проінвестовану) спірну квартиру, однак не за власні кошти, а з залученням коштів третьої особи ОСОБА_5 , який є батьком первісної позивачки, розмір коштів, які були внесені особисто третьою особою з самостійними вимогами складає 300500,0 грн., що становить 44/100 частин спірної квартири. Оскільки ОСОБА_3 (чоловік позивачки) не визнає за ОСОБА_5 право власності на 44/100 частин спірної квартири, третя особа, з самостійними вимогами вимушена була звернутись до суду з вказаним позовом.

Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 13 лютого 2020р. прийнято зустрічну позовну заяву ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , треті особи: ОСОБА_5 , ОСОБА_7 про визнання права власності та позов третьої особи з самостійними вимогами ОСОБА_5 до ОСОБА_3 , третя особа: ОСОБА_1 про визнання права власності, і об`єднано їх в одне провадження з первісним позовом та призначено справу в підготовче засідання за правилами загального позовного провадження.

03 березня 2020р. позивачем за зустрічним позовом ОСОБА_3 було подано до суду заяву про збільшення розміру позовних вимог (а.с. 1, 2 т. 2).

20 травня 2020р. позивачкою ОСОБА_1 було подано до суду заяву про збільшення позовних вимог (а.с. 216-219 т. 1) до ОСОБА_3 , треті особи: ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , Комунальне комерційне унітарне підприємство «Фінансова компанія «Житло-Інвест» виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), яке змінило організаційно - правову форму на Комунальне підприємство «Фінансова компанія «Житло-Інвест» виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), в якій сторона первісного позивача просила суд:

- ухвалити рішення, яким визнати за позивачкою ОСОБА_1 право власності на частину квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 64,9 кв.м., житловою площею 30,6 кв.м.;

- визнати майнові права на об`єкт нерухомості, квартиру АДРЕСА_2 об`єктом спільної сумісної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_3 ;

- визнати за ОСОБА_1 в порядку поділу майна право власності на частину майнових прав на об?єкт нерухомості, квартиру АДРЕСА_2 ;

- виділити в порядку поділу майна ОСОБА_1 холодильник «Gorenje» вартістю 10399,0 грн., диван «Самба-кл» з матрацом «Veneto» вартістю 5821,0 грн., ліжко двоспальне з матрацом вартістю 8000,0 грн., пральну машину «Hotpoint Ariston» вартістю 4675,0 грн., телевізор « Samsung UE40H6350» вартістю 11699,05 грн., а всього побутового майна на суму 40594,05 грн.

- стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 судові витрати по сплату судового збору в розмірі 6902,26 грн. та 14000,0 грн. судових витрат по оплаті витрат на правничу допомогу.

09 червня 2020р. на адресу суду надійшов відзив на позов третьої особи з самостійними ОСОБА_5 (а.с. 6, 7 т. 2), в якому відповідач ОСОБА_3 проти задоволення цього позову заперечив, зазначивши, що йому не відомо про наявність у ОСОБА_5 грошових коштів, у сумі достатній для інвестування спірної квартири. Також ОСОБА_3 наголошував, що ним ніколи не було отримано від третьої особи з самостійними вимогами ОСОБА_5 грошові кошти для придбання спірної квартири, при цьому для здійснення оздоблювального ремонту в спірній квартирі ОСОБА_3 позичав грошові кошти у свого брата ОСОБА_7

09 червня 2020р. на адресу суду надійшов відзив ОСОБА_3 на заяву про збільшення позовних вимог ОСОБА_1 (а.с. 13, 14 т. 2), в якому первісний відповідач заперечив проти заяви про збільшення первісних позовних вимог, наголошуючи, що протягом всього часу перебування сторін у зареєстрованому шлюбі, ОСОБА_1 не приймала участі у створені та набутті спільного майна. На думку ОСОБА_3 , до заяви про збільшення позовних вимог, стороною первісного позивача не надано жодного доказу на підтвердження придбання подружжям «Голеня» під час шлюбу майнових прав на квартиру АДРЕСА_2 .

16 червня 2020р. на адресу суду надійшов позов (а.с. 27-30 т. 2), третьої особи з самостійними вимогами ОСОБА_7 до ОСОБА_3 , треті особи: ОСОБА_1 , ОСОБА_5 , в якому третя особа, з самостійними вимогами ОСОБА_7 , просив суд:

- визнати за ОСОБА_7 право власності на 60/100 частин квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 64,9 кв.м., житловою площею 30,6 кв.м.

Свої позовні вимоги третя особа з самостійними вимогами ОСОБА_7 обґрунтовував тим, що 25 квітня 2014р. ним було надано позику його рідному брату ОСОБА_3 грошові кошти в розмірі 400000,0 грн., строком до 31 грудня 2019р., про що останнім було складено боргову розписку. Третій особі з самостійними вимогами стало відомо, що зазначені кошти ОСОБА_3 використав для придбання спірної квартири. Оскільки між ОСОБА_3 і ОСОБА_1 виник спір щодо поділу спірної квартири, третя особа з самостійними вимогами ОСОБА_7 вимушений був звернутись до суду з вказаним позовом, для захисту своїх прав, оскільки вважає, що внаслідок надання позики ОСОБА_3 , набув право власності на 60/100 частин спірної квартири.

Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 18 лютого 2021р. відмовлено в прийняті та повернуто заяву зустрічного позивача ОСОБА_3 про збільшення позовних вимог від 03 березня 2020р.

Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 18 лютого 2021р. прийнято позов третьої особи з самостійними вимогами ОСОБА_7 до ОСОБА_3 , треті особи: ОСОБА_1 , ОСОБА_5 про визнання права власності поданий в межах розгляду цивільної справи за первісним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , третя особа: ОСОБА_5 про поділ майна подружжя; зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , треті особи: ОСОБА_5 , ОСОБА_7 про визнання права власності; позовом третьої особи з самостійними вимогами ОСОБА_5 до ОСОБА_3 , третя особа: ОСОБА_1 , про визнання права власності.

Протокольною ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 18 лютого 2021р. прийнято до розгляду заяву ОСОБА_1 про збільшення розміру позовних вимог.

Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 23 червня 2021р. закрито підготовче засідання та призначено справу до розгляду по суті.

Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 01 грудня 2022р. провадження по справі було зупинено, на підставі п. 2) ч. 1 ст. 251 ЦПК України.

Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 05 листопада 2024р., на підставі ч. 1 ст. 254 ЦПК України, поновлено зупинено провадження.

В судовому засіданні ОСОБА_1 , та її представник первісний позов, з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог та позов третьої особи з самостійними вимогами ОСОБА_5 , підтримали, з підстав наведених у цих позовах, просили суд їх задовольнити; та залишити без задоволення зустрічний позов ОСОБА_3 та позов третьої особи з самостійними вимогами ОСОБА_7 .

В свою чергу, ОСОБА_3 та його представник, зустрічний позов та позов третьої особи, з самостійними вимогами ОСОБА_7 , підтримали в повному обсязі, з підстав, наведених в них, просили суд задовольнити зустрічний позов та позов третьої особи з самостійними вимогами ОСОБА_7 . Також, ОСОБА_3 та його представник заперечували проти задоволення первісного позову та позову третьої особи з самостійними вимогами ОСОБА_5 .

Треті особи з самостійними вимогами: ОСОБА_5 , ОСОБА_7 , треті особи без самостійних вимог: ОСОБА_6 , Комунальне підприємство «Фінансова компанія «Житло-Інвест» виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), про час та місце розгляду справи були оповіщені в установленому законом порядку, третя особа з самостійними вимогами ОСОБА_5 клопотав перед судом про розгляд справи у його відсутність, решта учасників процесу поважності причин неявки не повідомили, своїх представників до суду не направили.

В силу положень ст. ст. 211, 223 ЦПК України, суд вважає, за можливе продовжити розгляд справи у відсутність третіх осіб.

Суд, заслухавши пояснення ОСОБА_1 , ОСОБА_3 та їх представників, розглянувши подані сторонами документи, повно і всебічно з`ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтуються позови, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, вважає, що первісний позов підлягає частковому задоволенню, а зустрічний позов та позови третіх осіб з самостійними вимогами слід залишити без задоволення, з наступних підстав.

Як вбачається з матеріалів справи, і це встановлено судом, ОСОБА_1 і ОСОБА_3 перебували у зареєстрованому шлюбі з 18 травня 2022р. (а.с. 8 т. 1), який було розірвано на підставі рішення Святошинського районного суду м. Києва від 15 січня 2020р. по цивільній справі № 759/13848/18, провадження № 2/759/371/20, яке набрало законної сили (https://reyestr.court.gov.ua/Review/86983163).

В шлюбі у сторін народилася донька: ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Судом встановлено, що 29 вересня 2009р. між третіми особами ОСОБА_6 (матір`ю ОСОБА_3 ) та Комунальним підприємством «Фінансова компанія «Житло-Інвест» виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) було укладено договір № КНТР-000383/кв про участь у фонді фінансування будівництва, видано свідоцтво про участь у фонді фінансування будівництва виду А від 02 жовтня 2009р., укладено договір №ДВМП-000383 відступлення майнових прав від 20 серпня 2010р.(а.с. 220-229 т. 1), за якими ОСОБА_6 набуто майнові праві на квартиру АДРЕСА_2 .

З матеріалів справи вбачається, що на підставі договору № 007/04-Б4/С1-Т купівлі - продажу майнових прав на квартиру АДРЕСА_3 , свідоцтва про право власності серія та номер НОМЕР_1 , видане 08 грудня 2015р. Управлінням державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у м. Києві, ОСОБА_3 було зареєстровано право власності на квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 64,9 кв.м., житловою площею 30,6 кв.м. (а.с.9-19 т. 1).

Згідно ч. 1 ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства ( ч. 2 ст. 15 ЦК України).

Частиною 1 ст. 16 ЦК України передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Рішенням Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень ч. 1 ст. 4 ЦПК України від 01 грудня 2004р. № 18-рп/2004 (справа про охоронюваний законом інтерес) визначено, що поняття «охоронюваний законом інтерес», що вживається в ч. 1 ст. 4 ЦПК України та інших законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям «права», треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Відповідно до ч. 3 цієї статті кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених Цивільним кодексом.

Однією з засад судочинства, регламентованих п. 3) ч. 1 ст. 129 Конституції України, є змагальність сторін та свобода в наданні ними до суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

У відповідності до ч. 1, 5 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Частиною 2 ст. 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

За змістом ст. 77 цього Кодексу належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Так треті особи, з самостійними вимогами: ОСОБА_5 та ОСОБА_7 , просили суд визнати за кожною третьою особою з самостійними вимогами право власності на 44/100 частин квартири АДРЕСА_1 та відповідно на 60/100 частин цієї квартири. При цьому третя особа ОСОБА_5 за змістом поданого ним позову звертав увагу суду, що ним та подружжям ОСОБА_1 і ОСОБА_3 було здійснено спільно інвестування вище зазначеної квартири № 7 . Разом з тим, протягом всього часу розгляду справи в суді, стороною (третьою особою з самостійними вимогами ОСОБА_5 ) не було надано до суду жодного належного і допустимого доказу на підтвердження зазначених обставин, при цьому надані стороною до позову письмові докази (а.с. 125-137 т. 1), не є належними і не свідчать про учать третьої особи ОСОБА_5 у фонді фінансування будівництва типу А, саме з інвестування спірної квартири АДРЕСА_1 . Матеріали справи не містять доказів, того, що третя особа з самостійними вимогами ОСОБА_5 передавав ОСОБА_1 , ОСОБА_3 грошові кошти на інвестування спірної квартири, а також те, що він уповноважував останніх, здійснювати представництво його інтересів, як учасника фонду.

Таким чином, суд приходить до висновку, що заявлені третьою особою з самостійними вимогами ОСОБА_5 позовні вимоги про визнання за ним права власності на 44/100 частин квартири АДРЕСА_1 є безпідставними та необґрунтованими, а тому задоволенню не підлягають.

Стосовно позовних вимог третьої особи, з самостійними вимогами ОСОБА_7 про визнання за ним права власності на 60/100 частин квартири АДРЕСА_1 , то цей позов третьої особи з самостійними вимогами також не підлягає задоволенню.

Так, при зверненні до суду з вказаним позовом, третя особа ОСОБА_7 зазначав, що ним було 25 квітня 2014р. позичено ОСОБА_3 грошові кошти у розмірі 400000,0 грн., та коли він дізнався про наявність спору між подружжям ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , щодо спірної квартири, то вважав, що на підставі ст. 65 СК України, ст. ст. 355, 368, 372 ЦК України має право на визнання за ним права власності на частину спірної квартири.

Як вбачається з матеріалів справи (а.с. 31 т. 2), 25 квітня 2014р. ОСОБА_3 було складено розписку наступного змісту: «Розписка

Я ОСОБА_3 отримав від ОСОБА_7 400000 грн. (чотириста тисяч гривень 00 коп.) на придбання квартири в м. Києві Зобов`язуюсь повернути борг в повному обсязі до кінця 2019 року. 25.04.2014р. ОСОБА_3 »

Зі змісту поданого третьою особою з самостійними вимогами ОСОБА_7 позову, не вбачається, чи виконав ОСОБА_3 свої зобов`язання щодо повернення коштів за борговою розпискою.

Відповідно до ч. 2, 3 ст. 545 ЦК України якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов`язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає.

Наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку.

Відповідно до ч. 1 ст. 1049 ЦК України, позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій же сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій же кількості, такого ж роду та такої ж якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред`явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред`явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором.

Згідно правових висновків Верховного Суду України, висловлених в постановах від 18 вересня 2013р. по справі № 6-63цс13, від 11 листопада 2015р. по справі № 6-1967цс15, письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.

Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов`язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.

Протягом всього часу розгляду справи в суді, суду не було надано для огляду оригінал розписки позичальника ОСОБА_3 , яку він надав ОСОБА_7 , як позикодавцю.

Як, і не могла обґрунтувати сторона (третя особа з самостійними вимогами ОСОБА_7 ), з урахуванням положень ст. ст. 16, 1049 ЦК України, обраний нею спосіб захисту, за зобов`язаннями за договором позики, шляхом визнання права власності саме на частину спірної квартири, яка не була передана в іпотеку, в якості забезпечення виконання зобов`язань за договором позики.

За змістом ч. 1-3 ст. 13 ЦК України, цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Відповідно до ст. 600 ЦК України зобов`язання припиняється за згодою сторін внаслідок передання боржником кредиторові відступного (грошей, іншого майна тощо). Розмір, строки й порядок передання відступного встановлюються сторонами.

Частиною 1 ст. 626 ЦК України передбачено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно з ч. 1 ст. 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (частина перша статті 628 ЦК України).

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019р. в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).

Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновляє порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (див. пункт 8.54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022р. в справі № 910/10784/16 (провадження № 12-30гс21)).

Приватно - правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023р. в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023р. в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).

Таким чином, враховуючи правові позиції Великої Палати Верховного Суду щодо обрання належного способу захисту порушеного права, викладеної в постанові від 27 листопада 2018р. у справі № 905/2260/17, провадження № 12-173гс18 (обрання особою неналежного способу захисту порушеного права в судовому порядку, який не відповідає як змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і характеру його порушення, а також не призводить до поновлення порушеного права цієї особи є підставою для відмови у задоволенні позовних вимог), суд приходить до висновку, про відмову в задоволенні позовних вимог третьої особи з самостійними вимогами ОСОБА_7 .

Частиною 3 ст. 368 ЦК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно ч. ч. 1, 2 ст. 60 СК України, майно набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Так, положення ст. 60 СК України свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована, й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, хто її спростовує.

Норма частини 3 ст. 61 СК України кореспондує частині 4 ст. 65 цього Кодексу, яка передбачає, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.

При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового (частина 2 ст. 65 СК України).

За таких обставин за нормами сімейного законодавства умовою належності того майна, яке одержане за договором, укладеним одним із подружжя, до об`єктів спільної сумісної власності подружжя є визначена законом мета укладення договору - інтереси сім`ї, а не власні, не пов`язані із сім`єю інтереси одного з подружжя.

Таким чином, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то цивільні права та обов`язки за цим договором виникають в обох із подружжя.

Відповідно до ч. 1 ст. 68 СК України, розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу.

Відповідно до ст. 69 СК України, дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

Відповідно до ст. 70 СК України, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

При цьому право на спільне майно, яке виникає у подружжя в період шлюбу, не припиняє своє існування після його розірвання або фактичного припинення шлюбу. Розпорядження, користування та володіння об`єктами права спільної сумісної власності здійснюється подружжям з рівними правами та обов`язками, якщо інше не встановлено домовленості між ними.

Таким чином, суд приходить до висновку, що вище зазначена спірна квартира АДРЕСА_1 , є спільною сумісною власністю подружжя ( ОСОБА_1 та ОСОБА_3 ), оскільки протилежного в судовому засіданні не встановлено.

Протягом всього часу розгляду справи в суді, стороною первісного відповідача ОСОБА_3 не було надано суду належних і допустимих доказів, що зазначена квартира АДРЕСА_1 , є особистою приватною власністю останнього чи інших осіб.

Відповідно до правових позицій та висновків, які були висловлені Верховним Судом України в постановах по справах: № 6-612цс15 від 01 липня 2015р., № 6-2333цс15 від 25 листопада 2015р., № 6-241цс15 від 16 грудня 2015р., №6-801цс16 від 07 вересня 2016р. №6-846цс16 від 12 жовтня 2016р., № 6-1568цс16 від 07 грудня 2016р., № 6-399цс17 від 05 квітня 2017р. належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи цю норму права (статтю 60 СК України) та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Тобто критеріями, які дозволяють надати майну статус спільної сумісної власності, є:

1) час набуття такого майна;

2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття);

3) мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий статус спільної власності подружжя.

Оцінюючи належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, суд приходить до висновку, що в порядку поділу майна подружжя, слід визнати за ОСОБА_1 право власності на частину квартири АДРЕСА_1 .

Стосовно позовних вимог ОСОБА_1 про визнання майнових прав на об`єкт нерухомості, квартиру АДРЕСА_2 об`єктом спільної сумісної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_3 ; а також визнання за ОСОБА_1 , в порядку поділу майна право власності на частину майнових прав на зазначені майнові права, то в цій частині первісних позовних вимог позов не підлягає задоволенню, оскільки протягом всього часу розгляду справи в суді стороною первісного позивача ОСОБА_1 не надано жодного належного і допустимого доказу, в обгрунтування обставин віднесення зазначених майнових прав до спільного майна подружжя. В матеріалах справи відсутні належні і допустимі докази придбання зазначених майнових прав саме ОСОБА_1 чи ОСОБА_3 .

Поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а у разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини 1, 2 ст. 71 СК України), або реалізується через виплату грошової чи іншої матеріальної компенсації вартості його частки (частина 2 ст. 364 ЦК України).

Майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення (частина 1 ст. 71 СК України).

Як поділ спільного сумісного майна в натурі, так і визначення розміру часток кожного з них, може здійснюватися на підставі: договору подружжя; рішення суду при наявності спору між подружжям. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом (постанова Верховного Суду від 12 квітня 2023р., в справі № 648/3137/15-ц (провадження № 61-17560св21)).

Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. Тобто суд має вирішити переданий на його розгляд спір про поділ спільної сумісної власності саме тоді, коли подружжя не домовилося про порядок такого поділу. Вирішення цього спору, зокрема щодо неподільної речі, не має зумовлювати у співвласників потребу після судового рішення домовлятися про порядок поділу цього ж майна, а саме про виплату одному із них компенсації іншим співвласником і про гарантії її отримання. Якщо одна зі сторін спору довірила його вирішення суду, відповідний конфлікт треба вичерпати внаслідок ухвалення судового рішення та подальшого його виконання (пункт 27 постанови Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022р. у справі № 209/3085/20 (провадження № 14-182цс21)).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022р. у справі № 209/3085/20 (провадження № 14-182цс21) зроблено такі висновки:

«спосіб захисту права або інтересу має бути таким, щоб у позивача не виникала необхідність повторного звернення до суду (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (пункт 58)). Велика Палата Верховного Суду зауважує, що найбільш ефективне вирішення спору про поділ спільної сумісної власності подружжя досягається тоді, коли вимоги позивача охоплюють усе спільно набуте у шлюбі майно, зокрема й неподільне. Це відповідатиме принципу процесуальної економії, згідно з яким штучне подвоєння судового процесу є неприпустимим, бо вирішення справи у суді має усунути необхідність у новому зверненні до суду для вжиття додаткових засобів захисту (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021р. у справі № 916/1415/19 (пункт 6.13), від 26 січня 2021р. у справі № 522/1528/15-ц (пункт 82)). Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Тобто цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (пункт 63)).

Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом (речення перше абзацу другого частини першої статті 71 СК України). Тобто суд має вирішити переданий на його розгляд спір про поділ спільної сумісної власності саме тоді, коли подружжя не домовилося про порядок такого поділу. Вирішення цього спору, зокрема щодо неподільної речі, не має зумовлювати у співвласників потребу після судового рішення домовлятися про порядок поділу цього ж майна, а саме про виплату одному із них компенсації іншим співвласником і про гарантії її отримання. Якщо одна зі сторін спору довірила його вирішення суду, відповідний конфлікт треба вичерпати внаслідок ухвалення судового рішення та подальшого його виконання.

Велика Палата Верховного Суду зауважує, що приписи частин четвертої та п`ятої статті 71 СК України і статті 365 ЦК України з урахуванням принципу розумності (пункт 6 частини 1 ст. 3 ЦК Украйни) треба розуміти так:

а) правила про необхідність попереднього внесення коштів на депозитний рахунок суду стосуються тих випадків, коли позивач (один із подружжя чи колишній чоловік, колишня дружина) згідно зі статтею 365 ЦК України заявив вимогу про припинення права відповідача на частку у спільній власності (такі кошти забезпечують отримання відповідачем грошової компенсації);

б) якщо позивач (один із подружжя чи колишній чоловік, колишня дружина) таку вимогу не заявив (а вимагає, наприклад, поділити неподільну річ шляхом виділення її у власність відповідача та стягнення з нього грошової компенсації замість частки позивача у праві спільної сумісної власності на цю річ), то підстави для внесення ним відповідної суми коштів на депозитний рахунок суду відсутні.

Так, первісна позивачка ОСОБА_1 заявляючи вимоги, про виділення їй в порядку поділу майна: холодильника «Gorenje» вартістю 10399,0 грн., дивана «Самба-кл» з матрацом «Veneto» вартістю 5821,0 грн., ліжко двоспальне з матрацом вартістю 8000,0 грн., пральну машину «Hotpoint Ariston» вартістю 4675,0 грн., телевізор « Samsung UE40H6350» вартістю 11699,05 грн., не зазначила, протягом всього часу розгляду справи в суді, весь обсяг майна (побутова техніка, меблі, предмети вжитку), які були набуті подружжям в шлюбі та є їх спільним сумісним майном, при цьому в судовому засіданні сторона первісного позивача не могла пояснити суду, яким чином здійснити поділ цього майна, та яке саме майно слід виділити саме первісному відповідачу ОСОБА_3 .

В свою чергу первісний відповідач ОСОБА_3 заявляючи зустрічний позов, просив суд, в порядку поділу майна подружжя визнати за ним право власності на частину: кухонних меблів вартістю 40000,0 грн.; кухонної індуктивної варочної поверхні вартістю 7206,0 грн.; бойлера вартістю 4299,0 грн.; шафа-купе вартістю 20000,0 грн.; дивана «Veneto» вартістю 11745,0 грн.; лічильник обліку тепла 6000,0 грн.; телевізора марки «Samsung» вартістю 18000,0 грн.; фільтр для очищення води вартістю 4000,0 грн.; ліжко двоспальне з матрацом 8000,0 грн.; витяжка марки «Vento» вартістю 2736,0 грн.; вішалка для верхнього одягу 4000,0 грн.; холодильник марки «Gorenie» вартістю 15000,0 грн.; пральна машина марки «Electrolux» вартістю 8000,0 грн., усвідомлюючи, що зазначені вище побутові прилади, меблі є неподільними речами.

В судовому засіданні первісні сторони: ОСОБА_3 та ОСОБА_1 не могли зазначити суду весь обсяг набутого спільного майна (меблі, побутові прилади, предмети вжитку), не могли пояснити суду, яким чином була визначена вартість майна, чи наявне зазначене майно, на час розгляду справи в суді. Крім того, первісний відповідач ОСОБА_3 та його представник не могли пояснити суду, чому в прохальній частині зустрічного позову стороною взагалі не зазначалися завод/ фабрика виробник певних меблів, побутової техніки, предметів вжитку, модель та рік випуску. Кожна із сторін не могла пояснити суду, чому запропонований, в прохальній частині первісного та зустрічного позовів варіанти поділу майна не містить взагалі переліку майна, яке в порядку поділу надається у власність іншій стороні.

З урахуванням викладеного, суд не вбачає правових підстав для задоволення первісного позову ОСОБА_1 , в частині вимог виділення їй в порядку поділу майна: холодильника «Gorenje» вартістю 10399,0 грн., дивана «Самба-кл» з матрацом «Veneto» вартістю 5821,0 грн., ліжко двоспальне з матрацом вартістю 8000,0 грн., пральну машину «Hotpoint Ariston» вартістю 4675,0 грн., телевізор « Samsung UE40H6350» вартістю 11699,05 грн. та правових підстав для задоволення зустрічного позову, в силу їх необґрунтованості.

Згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини, сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29).

При прийнятті рішення суд також враховує, що відповідно до пункту 30 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001р., рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя .

Згідно пункту 29 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 9 грудня 1994р., ст. 6 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов`язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи.

Відповідно до ст. 141 ЦПК України, з первісного відповідача ОСОБА_3 на користь первісної позивачки ОСОБА_1 підлягає стягненню судовий збір в розмірі 3325,87 грн.; враховуючи, що суд прийшов до висновку про відмову в задоволенні зустрічного позову, позовів третіх осіб з самостійними вимогами, то з відповідачів за цими позовами не підлягає стягненню судові витрати.

Керуючись ст. ст. 4, 5, 12, 13, 17-19, 76-82, 89, 141, 258, 259, 263-266, 268, 352, 354, 355 ЦПК України; ст. ст. 57, 60, 65, 68-70, 72 СК України; ст. ст. 15, 16, 368 ЦК України; Постановою Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та спільного майна подружжя» від 21 грудня 2007р. за № 11, суд, -

в и р і ш и в :

Позов ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 , місце реєстрації: АДРЕСА_5 ) до ОСОБА_3 (РНОКПП НОМЕР_3 , місце реєстрації: АДРЕСА_6 ) треті особи: ОСОБА_5 (РНОКПП НОМЕР_4 , місце реєстрації: АДРЕСА_7 ), ОСОБА_6 (РНОКПП НОМЕР_5 , місце реєстрації: АДРЕСА_8 ), Комунальне підприємство «Фінансова компанія «Житло-Інвест» виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (код ЄДРПОУ 32855406, місцезнаходження: м. Київ, вул. Володимирська, 42) про поділ майна подружжя; визнання права власності - задовольнити частково.

В порядку поділу майна подружжя, визнати за ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , право власності на частину квартири АДРЕСА_1 .

Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 судовий збір в розмірі 3325 /три тисячі триста двадцять п`ять/ грн. 87 коп.

В решті первісного позову відмовити.

Зустрічний позов ОСОБА_3 (РНОКПП НОМЕР_3 , місце реєстрації: АДРЕСА_6 ) до ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 , місце реєстрації: АДРЕСА_5 ), треті особи: ОСОБА_5 (РНОКПП НОМЕР_4 , місце реєстрації: АДРЕСА_7 ), ОСОБА_7 (РНОКПП НОМЕР_6 , місце реєстрації: АДРЕСА_8 ) про визнання права власності - залишити без задоволення.

Позов третьої особи з самостійними вимогами ОСОБА_5 (РНОКПП НОМЕР_4 , місце реєстрації: АДРЕСА_7 ) до ОСОБА_3 (РНОКПП НОМЕР_3 , місце реєстрації: АДРЕСА_6 ), третя особа: ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 , місце реєстрації: АДРЕСА_5 ) про визнання права власності - залишити без задоволення.

Позов третьої особи з самостійними вимогами ОСОБА_7 (РНОКПП НОМЕР_6 , місце реєстрації: АДРЕСА_8 ) до ОСОБА_3 (РНОКПП НОМЕР_3 , місце реєстрації: АДРЕСА_6 ), треті особи: ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 , місце реєстрації: АДРЕСА_5 ), ОСОБА_5 (РНОКПП НОМЕР_4 , місце реєстрації: АДРЕСА_7 ) про визнання права власності - залишити без задоволення.

Рішення суду може бути оскаржене до Київського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення суду складено 13 березня 2025р.

Суддя: