Рішення

від 14.03.2025 по справі 420/29817/24

ПРИМОРСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М.ОДЕСИ

Справа № 420/29817/24

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 березня 2025 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Каравана Р.В., розглянув в письмовому провадженні у порядку спрощеного позовного провадження справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 ( НОМЕР_2 загін морської піхоти) про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії.

І. СТИСЛИЙ ВИКЛАД ПОЗИЦІЙ СТОРІН

ОСОБА_1 24.09.2024 звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з позовом до військової частини НОМЕР_1 ( НОМЕР_2 загін морської піхоти), у якому просить суд:

визнати бездіяльність військової частини НОМЕР_1 ( НОМЕР_2 загону морської охорони) (код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ; АДРЕСА_1 ) щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 грошового забезпечення за період з 22.07.2020 року по 31.12.2020 року включно, допомоги для оздоровлення за 2020 рік з урахуванням посадового окладу та окладу за військовим званням, визначеного шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» станом на 01.01.2020 року, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно додатків 1, 14 до постанови Кабінету Міністрів України «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» від 30.08.2017 № 704, протиправною;

зобов`язати військову частину НОМЕР_1 ( НОМЕР_2 загін морської охорони) (код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ; АДРЕСА_1 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошове забезпечення за період з 22.07.2020 року по 31.12.2020 року включно, допомогу для оздоровлення за 2020 рік з урахуванням посадового окладу та окладу за військовим званням, визначеного шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» станом на 01.01.2020 року, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно додатків 1, 14 до постанови Кабінету Міністрів України «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» від 30.08.2017 № 704 та провести їх виплату ОСОБА_1 з урахуванням раніше виплачених сум;

визнати бездіяльність військової частини НОМЕР_1 ( НОМЕР_2 загону морської охорони) (код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ; АДРЕСА_1 ) щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 грошового забезпечення за період з 01.01.2021 року по 14.06.2021 року з урахуванням посадового окладу та окладу за військовим званням, визначеного шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2021 рік» станом на 01.01.2021 року, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно додатків 1, 14 до постанови Кабінету Міністрів України «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» від 30.08.2017 № 704, протиправною;

зобов`язати військову частину НОМЕР_1 ( НОМЕР_2 загін морської охорони) (код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ; АДРЕСА_1 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошове забезпечення за період з 01.01.2021 року по 14.06.2021 року з урахуванням посадового окладу та окладу за військовим званням, визначеного шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2021 рік» станом на 01.01.2021 року, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно додатків 1, 14 до постанови Кабінету Міністрів України «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» від 30.08.2017 № 704 та провести їх виплату ОСОБА_1 з урахуванням раніше виплачених сум.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що проходив військову службу ц військовій частині НОМЕР_1 ( НОМЕР_2 загін морської піхоти). У ході вивчення представником позивача особистих карток грошового забезпечення та архівних відомостей за 2020-2021 роки з вказаної військової частини, представником позивача встановлено, що відповідачем у період з 22.07.2020 року по 14.06.2021 року грошове забезпечення та інші виплати нараховувалися та були виплачені з урахуванням посадового окладу та окладу за військовим званням, визначеного шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2018 рік» станом на 01.01.2018 року, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 14 постанови Кабінету Міністрів України «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» від 30.08.2017 №704. Представник позивача звернувся до відповідача із заявою, в якій просив, зокрема, провести перерахунок грошового забезпечення позивача з урахуванням посадового окладу та окладу за військовим званням, визначеного шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» станом на 01.01.2020 року, шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2021 рік» станом на 01.01.2021 року. Відповідачем відмовлено у проведенні зазначеного перерахунку грошового забезпечення позивача у зв`язку з відсутністю правових підстав. Вважаючи вказані дії відповідача протиправними, а свої права порушеними, позивач звернувся до суду з цим позовом.

Відповідач з поданим позовом не погодився. У поданому до суду відзиві вказує, що військова частина НОМЕР_1 при розрахунку розмірів грошового забезпечення позивача діяла виключно на підставі чинного законодавства, зокрема чинної редакції постанови №704 від 30 серпня 2017 року «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», оскільки до його компетенції військової не входить ані зміна положень постанов Кабінету Міністрів України, ані вибір як саме і яким законодавством керуватись в своїй діяльності. Зазначає, що у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 27 травня 2021 року по справі №520/5794/2020 було зазначено, що розрахунковою величиною для визначення розмірів посадових окладів та окладів за спеціальним (військовим) званням, як складових грошового забезпечення військовослужбовців, що проходять військову службу, є саме розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, визначений законом на 01 січня 2018 року. Зазначає, що вирішення цієї правової колізії вирішено внесенням змін до Постанови 704 Постановою КМ № 481 від 12.05.2023, в якій було внесені зміни до п.4 та визначено «установити, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу та деяких інших осіб розраховуються виходячи з розміру 1762 гривні та визначаються шляхом множення на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13 і 14.» Крім зазначеного вище, слід додати що скасування пункту 6 Постанови №103 не впливає на порядок та процедуру проведення перерахунку розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням позивача, оскільки постанова Шостого апеляційного адміністративного суду від 29.01.2020 у справі №826/6453/18 не створює підстав для здійснення відповідного перерахунку.

Позивачем подано відповідь на відзив, у якій вказано, що з 29.01.2020 - дня набрання законної сили рішенням Шостого апеляційного адміністративного суду у справі №826/6453/18 - діє редакція пункту 4 Постанови №704, яка діяла до зазначених змін. Зазначає, що зазначені у відзиві є необґрунтованими та такими, що суперечать чинному законодавству України, правовим висновкам, викладених у постановах Верховного Суду.

ІІ. ПРОЦЕСУАЛЬНІ ДІЇ У СПРАВІ

Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 30.09.2024 відкрито провадження по вказаній справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) відповідно до статті 262 КАС України.

ІІІ. ОБСТАВИНИ, ВСТАНОВЛЕНІ СУДОМ

Суд, дослідивши матеріали справи та обставини, якими обґрунтовуються позовні вимоги і заперечення, а також ті, які мають інше значення для вирішення справи, повно, всебічно та об`єктивно дослідив докази у справі

ВСТАНОВИВ:

Згідно з витягом з наказу командира НОМЕР_2 загону морської охорони Державної прикордонної служби України від 22.07.2020 №185-ОС ОСОБА_1 зараховано до списків особового складу та поставлено на всі види забезпечення.

Відповідно до витягу з наказу командира НОМЕР_2 загону морської охорони Державної прикордонної служби України від 14.06.2021 №175-ОС ОСОБА_1 , якого наказом Голови Державної прикордонної служби України від 17.05.2021 №425-ОС зараховано у розпорядження начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 , з 14.06.2021 виключено зі списків особового складу та всіх видів забезпечення.

Як свідчать матеріали справи та не заперечується сторонами в період з 01.08.2020 по 14.06.2021 військовою частиною НОМЕР_1 ( НОМЕР_2 загону морської охорони) грошове забезпечення, а саме: посадовий оклад, оклад за військовим званням, надбавки за вислугу років, надбавки за особливості військової служби, щомісячної премії, інших надбавок та доплат, грошова допомога на оздоровлення нараховувались та виплачувались шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 р., на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13 і 14.

Представник позивача звернувся до відповідача із заявою від 04.09.2024, в якій просив здійснити перерахунок та виплату ОСОБА_1 грошового забезпечення за період з 01.08.2020 р. по 31.12.2020 р. включно, допомоги для оздоровлення за 2020 рік з урахуванням посадового окладу та окладу за військовим званням, визначеного шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України «Про державний бюджет України на 2020 рік» станом на 01.01.2020 року, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно додатків 1, 14 до постанови Кабінету Міністрів України №704 від 30.08.2017 року «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб»; грошового забезпечення за період з 01.01.2021 р. по 14.06.2021 р. включно з урахуванням посадового окладу та окладу за військовим званням, визначеного шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2021 рік» станом на 01.01.2021 року, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно додатків 1, 14 до постанови Кабінету Міністрів України №704 від 30.08.2017 року.

Листом Військової частини НОМЕР_1 Державної прикордонної служби України від 09.09.2024 №02.1/С-15/17 у проведенні такого перерахунку відмовлено, оскільки всі належні виплати здійснювались відповідачем своєчасно та відповідно до чинного законодавства. Встановлення та виплата протягом періоду військової служби в загоні морської охорони Адміністрації Держприкордонслужби України з 01.08.2020 по 14.06.2021 посадового окладу та окладу за військове звання ОСОБА_1 відбувалось відповідно до вимог п. 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 №704 (із змінами) «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», де було зазначено «… установити, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня 2018 року, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно із додатками 1, 12, 13 і 14».

Вирішуючи спір по суті, суд зазначає та враховує наступне.

Закон України «Про соціальний та правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» відповідно до Конституції України визначає основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни та регулює відносини у цій галузі.

Згідно із пунктом 1 статті 9 Закону України «Про соціальний та правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.

Пунктом 4 статті 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» передбачено, що грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності.

В свою чергу, постановою Кабінету Міністрів України «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» від 30 серпня 2017 року № 704 (далі по тексту - постанова № 704) встановлено тарифну сітку розрядів і коефіцієнтів посадових окладів військовослужбовців з числа осіб рядового, сержантського і старшинського складу, офіцерського складу (крім військовослужбовців строкової військової служби), осіб рядового і начальницького складу.

Пунктом 2 Постанови № 704 установлено, що грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу складається з посадового окладу, окладу за військовим (спеціальним) званням, щомісячних (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премії) та одноразових додаткових видів грошового забезпечення.

Додатком 1 до Постанови № 704 встановлено тарифну сітку розрядів і коефіцієнтів посадових окладів військовослужбовців з числа осіб рядового, сержантського і старшинського складу, офіцерського складу (крім військовослужбовців строкової військової служби), осіб рядового і начальницького складу.

Згідно з пунктом 4 Постанови № 704 (в первинній редакції на дату прийняття) встановлено, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12,13, 14.

Також додатки 1, 12, 13, 14 до Постанови № 704 містять примітки, відповідно до яких, зокрема, посадові оклади за розрядами тарифної сітки та оклади за військовим (спеціальним) званням визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт.

На момент набрання чинності Постанови № 704 (01 березня 2018 року) пункт 4 даного нормативно-правового акту було викладено в редакції підпункту 1 пункту 3 Змін передбачених пунктом 6 постанови Кабінету Міністрів України «Про перерахунок пенсій особам, які звільнені з військової служби та деяким іншим категоріям осіб» від 21 лютого 2018 року № 103 (надалі - Постанова № 103), а саме: « 4. Установити, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 р., на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13 і 14».

Разом із тим, постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 29 січня 2020 року по справі № 826/6453/18 за наслідками апеляційного перегляду справи скасовано рішення окружного адміністративного суду м. Києва від 16 жовтня 2019 року в частині відмови в задоволенні позову до Кабінету Міністрів України, треті особи: Міністерство соціальної політики України, Пенсійний фонд України, про визнання протиправним та скасування пункту постанови і прийнято в цій частині нову постанову, якою позов до Кабінету Міністрів України, треті особи: Міністерство соціальної політики України, Пенсійний фонд України, про визнання протиправним та скасування пункту постанови задоволено.

Визнано протиправним та скасовано п. 6 постанови Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2018 року № 103 «Про перерахунок пенсій особам, які звільнені з військової служби, та деяким іншим категоріям осіб». У іншій частині рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 16 жовтня 2019 року залишено без змін.

Пунктом 6 постанови Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2018 року № 103 було визначено: «Внести зміни до постанов Кабінету Міністрів України, що додаються.»

Пунктом 1 вказаних Змін вносились зміни до постанови Кабінету Міністрів України від 17 липня 1992 р. № 393 Про порядок обчислення вислуги років, призначення та виплати пенсій і грошової допомоги особам офіцерського складу, прапорщикам, мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ, поліцейським та членам їхніх сімей.

Пунктом 2 вказаних Змін вносились зміни до постанови Кабінету Міністрів України від 13 лютого 2008 р. № 45 Про затвердження Порядку проведення перерахунку пенсій, призначених відповідно до Закону України Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб, та внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 17 липня 1992 р. № 393.

У той же час, підпункт 1 пункту 3 вказаних Змін у постанові Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 р. № 704 "Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб" (Офіційний вісник України, 2017 р., N 77, ст. 2374; 2018 р., № 4, ст. 165) пункт 4 викладено в такій редакції: "4. Установити, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 р., на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13 і 14."

Окрім того, суд звертає увагу на ту обставину, що підпунктом 2 пункту 3 вказаних Змін постанови Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2018 року № 103 також було передбачено, що у пункті 10 Постанови № 704 цифри і слова 1 січня 2019 року замінити цифрами і словами 1 березня 2018 року.

В мотивувальній частині постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 29 січня 2020 року по справі № 826/6453/18 вказано, що позивач оскаржує пункт постанови Кабінету Міністрів України, яким не окремо врегульовано питання щодо прав певної категорії осіб та відносин щодо їх соціального забезпечення (як зазвичай), а ним передбачено внесення змін до інших постанов Кабінету Міністрів України, що додаються, та які стосуються різного кола як технічних (процедурних) так і соціальних питань - питань пенсійного забезпечення пенсіонерів різних силових структур. Отже, позивач, як військовий пенсіонер, у позовній заяві ставив питання невідповідності оскаржуваного пункту постанови, актам вищої юридичної сили, що вказує на те, що неможливо оскаржити пункт постанови, яким вносяться зміни до інших тільки в частині, що стосуються певної категорії - саме позивача, адже це в такому способі захисту не призведе до реального відновлення прав всіх пенсіонерів силових структур та породжуватиме, у подальшому, незбалансований (різний) підхід до пенсійного забезпечення (внесені зміни щодо однієї категорії осіб будуть скасовані, а щодо іншої - залишатимуться чинними).

Отже предметом спору у вказаній справі були питання пенсійного забезпечення позивача, питання визначення розміру посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями діючих військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу судом не досліджувалось.

За наслідками прийняття вказаного рішення суду пункт 6 постанови Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2018 року № 103 «Про перерахунок пенсій особам, які звільнені з військової служби, та деяким іншим категоріям осіб» був скасований, внаслідок чого виникли передумови для виникнення спірної ситуації.

На переконання суду, у даному разі виникла правова колізія, яка полягає в тому, що пункт 6 постанови Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2018 року № 103 скасований в повному обсязі за рішенням суду, в тому числі і пункт 3 Змін, яким були внесені зміни в пункт 4 та пункт 10 Постанови № 704.

У свою чергу, Кабінетом Міністрів України за наслідками скасування пункту 6 постанови Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2018 року № 103 не було внесено зміни в пункт 4 Постанови № 704 та фактичне правозастування вказаного пункту відбувалось в редакції, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 р., на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13 і 14, тобто в розмірі 1762 гривні.

Так само, Кабінетом Міністрів України фактичне правозастосування положень пункту 10 Постанови № 704 відбувалось в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2018 року № 103, оскільки виплата грошового забезпечення військовослужбовцям відбувалась з 1 березня 2018 року.

Конституційний Суд України у своєму рішенні від 25.01.2012 № 3-рп/2012 зазначив, що Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади, який розробляє проект закону про Державний бюджет України на наступний рік і подає його до Верховної Ради України, забезпечує виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України, звітує перед Верховною Радою України про його виконання (частина друга статті 96, частина перша статті 97, частина перша статті 113, пункт 6 статті 116 Основного Закону України). Ефективне здійснення Кабінетом Міністрів України цих повноважень є основою для вжиття ним заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина, проведення політики у сфері соціального захисту, фінансової та податкової політики (пункти 2, 3 статті 116 Конституції України).

Конституційний Суд України виходить з того, що надання Верховною Радою України права Кабінету Міністрів України встановлювати у випадках, передбачених законом, порядок та розміри соціальних виплат та допомоги, які фінансуються за рахунок коштів Державного бюджету України, пов`язується з його функціями, визначеними в пунктах 2, 3 статті 116 Конституції України. Отже, Кабінет Міністрів України регулює порядок та розміри соціальних виплат та допомоги, які фінансуються за рахунок коштів Державного бюджету України, відповідно до Конституції та законів України.

Конституційні принципи правової держави та верховенства права, а також визнання найвищої юридичної сили Конституції України, норми якої є нормами прямої дії (статті 1, 8 Основного Закону України), зобов`язують суди під час розгляду справ керуватися основними засадами судочинства, передбаченими частиною третьою статті 129 Конституції України, іншими засадами судочинства в судах окремих судових юрисдикцій, якщо вони визначені законом (частина четверта статті 129 Основного Закону України). Зокрема, діяльність судів адміністративної юрисдикції під час розгляду справ, що виникають із спорів про соціальний захист окремих категорій громадян, здійснюється відповідно до такої засади судочинства, як законність, за якою суд вирішує справи згідно з Конституцією та законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, та застосовує інші нормативно-правові акти (пункти 1, 2 частини першої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України).

Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України, якими регулюються бюджетні відносини, зокрема питання соціального захисту за рахунок коштів Державного бюджету України, є складовою бюджетного законодавства відповідно до пункту 5 частини першої статті 4 Бюджетного кодексу України. Отже, суди загальної юрисдикції України під час вирішення справ щодо соціального захисту прав громадян повинні застосовувати нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України, прийняті на підставі і на виконання Бюджетного кодексу України, інших законів України, в тому числі закону про Державний бюджет України на відповідний рік.

Таким чином, в аспекті конституційного подання положення частини другої статті 95, частини другої статті 124, частини першої статті 129 Конституції України, пункту 5 частини першої статті 4 Бюджетного кодексу України та пункту 2 частини першої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України в системному зв`язку з положеннями статті 6, частини другої статті 19, частини першої статті 117 Конституції України треба розуміти так, що суди під час вирішення справ про соціальний захист громадян керуються, зокрема, принципом законності. Цей принцип передбачає застосування судами законів України, а також нормативно-правових актів відповідних органів державної влади, виданих на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією України та законами України, в тому числі нормативно-правових актів Кабінету Міністрів України, виданих у межах його компетенції, на основі і на виконання Бюджетного кодексу України, закону про Державний бюджет України на відповідний рік та інших законів України.

Суд зауважує, що пунктом 4 статті 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» передбачено, що грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, тобто саме він відповідає за належне правове регулювання у спірних правовідносинах.

У Рішенні від 27 листопада 2008 року № 26-рп/2008 у справі про збалансованість бюджету Конституційний Суд України зазначив, що положення частини третьої статті 95 Конституції України стосовно прагнення держави до збалансованості бюджету України у системному зв`язку з положеннями частини другої цієї статті, статті 46 Конституції України треба розуміти як намагання держави при визначенні законом про Державний бюджет України доходів і видатків та прийнятті законів, інших нормативно-правових актів, які можуть вплинути на доходну і видаткову частини бюджету, дотримуватися рівномірного співвідношення між ними та її обов`язок на засадах справедливого, неупередженого розподілу суспільного багатства між громадянами враховувати загальносуспільні потреби, необхідність забезпечення прав i свобод людини та гідних умов її життя.

Відповідно до правової позиції Конституційного Суду України, викладеної в Рішенні від 26 грудня 2011 року № 20-рп/2011, передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними. Механізм реалізації цих прав може бути змінений державою, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів усього суспільства. Крім того, такі заходи можуть бути обумовлені необхідністю запобігання чи усунення реальних загроз економічній безпеці України, що згідно з частиною першою статті 17 Конституції України є найважливішою функцією держави.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (справа «Брумареску проти Румунії» (Brumarescu v. Romania), заява № 28342/95, рішення ЄСПЛ від 28 листопада 1999 року). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (справа «Парафія греко-католицької церкви міста Люпені проти Румунії» (Lupeni greek catholic parish and others v. Romania), заява № 76943/11, рішення ЄСПЛ від 29 листопада 2016 року).

Надана судам роль в ухваленні судових рішень якраз і полягає в розвіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які існують норми права, оскільки завжди існуватиме потреба в з`ясуванні неоднозначних моментів і адаптації цих норм до обставин, які змінюються (справа «Веренцов проти України», заява № 20372/11, рішення ЄСПЛ від 11 квітня 2013 року; справа «Дель Ріо Прада проти Іспанії» (Del Rio Prada v. Spain), заява № 42750/09, рішення ЄСПЛ від 21 жовтня 2013 року).

У справі «Чепмен проти Сполученого Королівства» (Chapman v. the United Kingdom), заява № 27238/95, рішення від 18 січня 2001 року, ЄСПЛ наголосив на тому, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом він не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави.

В інших справах ЄСПЛ також неодноразово відзначав, що відступи від принципу правової визначеності виправдані лише у випадках необхідності та обставин істотного і непереборного характеру (справа «Проценко проти Росії», заява № 13151/04, рішення ЄСПЛ від 31 липня 2008 року); відступ від принципу правової визначеності допустимий не в інтересах правового пуризму, а з метою виправлення «помилки, що має фундаментальне значення для судової системи» (справа «Сутяжник проти Росії», заява № 8269/02, рішення ЄСПЛ від 23 липня 2009 року).

У справі «Сєрков проти України», заява № 39766/05, рішення від 07 липня 2011 року ЄСПЛ наголосив на такому: коло застосування концепції передбачуваності значною мірою залежить від змісту відповідного документа, сфери призначення, кількості та статусу тих, до кого він застосовується; сам факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що вона не відповідає вимозі «передбачуваності» у контексті Конвенції; завдання здійснення правосуддя, що є повноваженням судів, полягає саме в розсіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці (справа «Горжелік та інші проти Польщі» (Gorzelik and Others v. Poland), заява № 44158/98, рішення ЄСПЛ від 17 лютого 2004 року); у цьому зв`язку не можна недооцінювати завдання вищих судів у забезпеченні уніфікованого та єдиного застосування права (справа «Тудор Тудор проти Румунії» (Tudor Tudor v. Romania), заява № 21911/03, рішення ЄСПЛ від 24 березня 2009 року та справа «Стефаніка та інші проти Румунії» (Stefanica and Others v. Romania), заява № 38155/02, рішення ЄСПЛ від 02 листопада 2010 року); неспроможність вищого суду впоратись із цим завданням може призвести до наслідків, несумісних, inter alia, з вимогами статті 1 Першого протоколу до Конвенції (справа «Падурару проти Румунії» (Paduraru v. Romania), заява № 63252/00, рішення ЄСПЛ від 01 грудня 2005 року); Суд визнає, що, дійсно, можуть існувати переконливі причини для перегляду тлумачення законодавства, яким слід керуватись; сам Суд, застосовуючи динамічний та еволюційний підходи в тлумаченні Конвенції, у разі необхідності, може відходити від своїх попередніх тлумачень, тим самим забезпечуючи ефективність та актуальність Конвенції (справа «Вілхо Ескелайнен та інші проти Фінляндії» (Vilho Eskelinen and Others v. Finland), заява № 63235/00, рішення ЄСПЛ від 19 квітня 2007 року та справа «Скоппола проти Італії» (Scoppola v. Italy), заява № 10249/03, рішення ЄСПЛ від 22 травня 2012 року).

У Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень зазначено, що, визнаючи повноваження судді тлумачити закон, слід пам`ятати також і про обов`язок суду сприяти юридичній визначеності, яка гарантує передбачуваність змісту та застосування юридичних норм, сприяючи тим самим забезпеченню високоякісної судової системи (пункт 47 Висновку).

Відповідно до п. 32 Правил підготовки проектів актів Кабінету Міністрів України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 6 вересня 2005 р. N 870 визнання таким, що втратив чинність, акта Кабінету Міністрів України чи його скасування не поновлює дію актів, які визнані ним такими, що втратили чинність, чи які скасовані таким актом. Дія акта Кабінету Міністрів України поновлюється шляхом прийняття відповідного акта або із зазначенням в тексті акта про визнання таким, що втратив чинність, акта Кабінету Міністрів України, чи про його скасування.

Отже, за загальним правилом, визнання таким, що втратив чинність, акта законодавства чи його скасування не поновлює дію актів, які ним скасовані або визнані такими, що втратили чинність; дія акта законодавства поновлюється шляхом прийняття аналогічного акта або нового акта, що містить спеціальну норму про відновлення дії попереднього акта та визначення спеціального порядку такого відновлення (постанови Верховного Суду від 21 серпня 2018 року у справі № 807/1332/17, від 22 квітня 2019 року у справі № 820/601/17, від 19 березня 2019 року у справі № 591/2813/17, від 22 квітня 2019 року у справі № 820/601/17, від 02 жовтня 2019 року у справі № 804/215/18, від 23 жовтня 2019 року у справі № П/811/112/17 та від 25 травня 2022 року у справі № 420/2407/21.)

Як свідчать наявні у відкритому доступі редакції Постанови № 704 (від 03.11.2020, 17.07.2021, 24.07.2021, 26.02.2022), які розміщені на офіційному сайті Верховної Ради за посиланням https://zakon.rada.gov.ua пункт 4 відповідної постанови був викладений у наступній редакції: «Установити, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 р., на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13 і 14.»

Вказані обставини свідчать, що Кабінет Міністрів України не приймав жодного нормативного акту, який би відновлював дію пункту 4 Постанови № 704 в редакції від 29.12.2017, а саме установити, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13, 14.

Суд додатково наголошує, що наразі порядок вирішення вказаної правової колізії також врегульовано частиною 5 статті 61 Закону України «Про правотворчу діяльність» (набрав чинності 20 вересня 2023 року та буде введений в дію в дію через один рік з дня припинення або скасування воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 64/2022), відповідно до якого визнання нормативно-правового акта або окремого його структурного елемента таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), або таким, що втратив чинність, не відновлює дію нормативно-правового акта або його окремого структурного елемента, що діяв до набрання чинності нормативно-правовим актом або окремим його структурним елементом, що визнаний таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), або таким, що втратив чинність.

За вказаних обставин, суд відхиляє наведені у позові доводи позивача, що з дня набрання законної сили постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 29.01.2020 по справі № 826/6453/18 діє редакція пункту 4 Постанови №704, яка була чинною до зазначених змін.

На переконання суду, відповідна правова колізія має фундаментальне значення та була знята за наслідками прийняття Кабінетом Міністрів України постанови № 481 від 12.05.2023 "Про скасування підпункту 1 пункту 3 змін, що вносяться до Постанов Кабінету Міністрів України, затверджених Постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2018 р. №103, та внесення зміни до пункту 4 Постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 р. №704", яка набрала чинності 20.05.2023, якою пункт 4 викладено у наступній редакції: «Установити, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу та деяких інших осіб розраховуються виходячи з розміру 1762 гривні та визначаються шляхом множення на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13 і 14.».

Виходячи з викладеного, суд дійшов висновку, що в період з 29.01.2020 по даний час розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу та деяких інших осіб повинні розраховуватись виходячи з розміру 1762 гривні та визначаються шляхом множення на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13 і 14.

При цьому, у разі застосування положень пункту 4 Постанови № 704 в редакції від 27.12.2017 відбувається зміна показників бюджету за 2020, 2021, 2022 та 2023 роки, що може свідчити про втручання в конституційні повноваження Кабінету Міністрів України.

Так, пунктом 11 статті 23 Бюджетного кодексу України визначено, що забороняється без внесення змін до закону про Державний бюджет України (рішення про місцевий бюджет) збільшення бюджетних призначень за загальним та спеціальним фондами державного бюджету (місцевого бюджету) на:

оплату праці працівників бюджетних установ за рахунок зменшення інших видатків;

видатки за бюджетними програмами, пов`язаними з функціонуванням органів державної влади (органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування), за рахунок зменшення видатків за іншими бюджетними програмами.

У той же час, відповідно до положень ст. 96 Конституції України Кабінет Міністрів України подає до Верховної Ради України проект закону про Державний бюджет України на наступний рік. Разом із проектом закону подається доповідь про хід виконання Державного бюджету України поточного року.

Так, відповідно до частини 2 статті 89 Закону України «Про Регламент Верховної Ради України» Кабінет Міністрів України має виключне право на внесення проекту закону про Державний бюджет України.

Положеннями частини 1 статті 153 «Про Регламент Верховної Ради України» проект закону про Державний бюджет України на наступний рік розглядається з урахуванням положень Бюджетного кодексу України та цього Регламенту.

Як було зазначено вище, відповідно до пункту 4 статті 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» саме Кабінетом Міністрів України визначається грошове забезпечення військовослужбовців, а також саме вказаним органом виконавчої влади розробляється та подається проект закону про Державний бюджет України.

Суд повторно наголошує, що Конституційним Судом України було прямо визначено, що Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади та ефективне здійснення ним повноважень щодо розробки проекту закону про Державний бюджет України на наступний рік та забезпечення виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України є основою для вжиття ним заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина, проведення політики у сфері соціального захисту, фінансової та податкової політики.

При цьому, оскільки пунктом 4 статті 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» прямо надавала Кабінету Міністрів України повноваження з визначення розміру грошового забезпечення військовослужбовців, який було встановлено Постановою № 704, відповідно у Кабінету Міністрів України під час розроблення та подання проектів законів про Державний бюджет України на 2019, 2020, 2021, 2022 та 2023 роки була відсутня необхідність окремо визначати в них розміри прожиткового мінімуму для працездатних осіб для визначення грошового окладу військовослужбовців.

Суд звертає увагу, що відповідно до статті 7 Бюджетного кодексу України бюджетна система України зокрема ґрунтується на таких принципах:

принцип збалансованості - повноваження на здійснення витрат бюджету мають відповідати обсягу надходжень бюджету на відповідний бюджетний період;

принцип обґрунтованості - бюджет формується на реалістичних макропоказниках економічного і соціального розвитку України та розрахунках надходжень бюджету і витрат бюджету, що здійснюються відповідно до затверджених методик та правил;

принцип справедливості і неупередженості - бюджетна система України будується на засадах справедливого і неупередженого розподілу суспільного багатства між громадянами і територіальними громадами.

Відповідно до частини 1 статті 27 Бюджетного кодексу України до законопроекту, прийняття якого призведе до зміни показників бюджету, суб`єкт права законодавчої ініціативи зобов`язаний додати фінансово-економічне обґрунтування (включаючи відповідні розрахунки). Якщо такі зміни показників бюджету передбачають зменшення надходжень бюджету та/або збільшення витрат бюджету, до законопроекту подаються пропозиції змін до законодавчих актів України щодо скорочення витрат бюджету та/або джерел додаткових надходжень бюджету для досягнення збалансованості бюджету.

З системного аналізу вказаних норм вбачається, що принцип збалансованості бюджету має визначальне значення для належного функціонування всієї бюджетної системи, оскільки в іншому випадку держава може втратити можливість належного забезпечення виконання завдань і функцій, які здійснюються всіма органами державної влади, в тому числі військовими формуваннями.

За вказаних обставин, на переконання суду, застосування положень пункту 4 Постанови № 704 в редакції від 27.12.2017 не буде відповідати вимогам правової визначеності та принципам збалансованості і обґрунтованості бюджету.

Під час вирішення питання обґрунтованості заявлених позовних вимог, судом також враховано, що відповідно до частини 2 статті 233 КЗпП України (у редакції, чинній до змін, внесених згідно із Законом № 2352-IX) у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Законом України від 01.07.2022 № 2352-IX, який набрав чинності з 19.07.2022, частину 1 та 2 статті 233 КЗпП України викладено в такій редакції: "Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті. Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (ст.116)".

Отже, до 19.07.2022 КЗпП України не обмежував будь-яким строком право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати. Після цієї дати строк звернення до суду з трудовим спором, у тому числі про стягнення належної працівнику заробітної плати, обмежений трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.

Аналогічний правовий висновок викладений у рішенні Верховного Суду від 06.04.2023 р. у справі № 260/3564/22 та у постановах від 19.01.2023 р. у справі № 460/17052/21 і від 25.04.2023 р. у справі № 380/15245/22.

Саме тому судом було відкрито провадження у вказаній справі зі спливом більше 3 років з моменту виключення позивача зі списків особового складу відповідача. На переконання суду, сплив такого значного строку звернення до суду також впливає на можливість задоволення вказаного позову виходячи з наступного.

Відповідно до статті 15 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) Висока Договірна Сторона під час війни може вживати заходів, що відступають від її зобов`язань за цією Конвенцією, і у випадку використання цього права має інформувати Генерального секретаря Ради Європи про вжиті нею заходи.

Таке повідомлення здійснюється шляхом написання листа і прикріплення копій правових документів, згідно з якими будуть запроваджуватися надзвичайні заходи.

У зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України, на підставі пропозиції РНБО, відповідно до ст. 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» Указом Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 в Україні введено воєнний стан.

Відповідно до статті 3 Указу Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» у зв`язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30 34, 38, 39, 41 44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів осіб, передбачені ст. 8 Закону України від 12.05.2015 № 389 «Про правовий режим воєнного стану».

Як вбачається з даних офіційного сайту Кабінету Міністрів України відповідно до ст. 15 Конвенції, Раду Європи було поінформовано про запровадження в Україні воєнного стану, норми законодавства, які діють під час цього режиму, заходи, які можуть бути застосовані уповноваженими органами під час дії режиму воєнного стану, а також наведено перелік статей Конвенції та Додатків до неї, від яких, у зв`язку із можливим застосуванням вищевказаних заходів, допускається відповідний відступ, а саме: ст.ст. 3, 8(3), 9, 12, 13, 17, 19, 20, 21, 22, 24, 25, 26, 27 Пакту, а також ст.ст. 4 (3), 8, 9, 10, 11, 13, 14, 16 Конвенції, ст.ст. 1, 2, 3 Додаткового протоколу до Конвенції, ст. 2 Протоколу № 4 до Конвенції.

З огляду на вимогу щодо повідомлення про такі заходи без затримки, вищезазначена інформація про запровадження воєнного стану та відповідний відступ була підготовлена та направлена Раді Європи у найкоротший термін одразу після запровадження режиму воєнного стану. На сайті Ради Європи вона була розміщена 01.03.2022. (https://www.kmu.gov.ua/news/shchodo-vidstupu-vid-zoboviazan-za-konventsiieiu-pro-zakhyst-prav-liudyny-i-osnovopolozhnykh-svobod).

Таким чином, в умовах режиму воєнного стану України може відступати від статей 1 «Захист власності» Додаткового протоколу до Конвенції.

За загальним підходом, який Велика Палата Верховного Суду послідовно застосовує, вона може відступати від попередніх висновків задля гарантування юридичної визначеності. Вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути: вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин у певній сфері або їх правового регулювання (див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.09.2018 у справі № 823/2042/16, від 05.12.2018 у справі № 757/1660/17-ц, від 15.05.2019 у справі № 227/1506/18, від 29.05.2019 у справі № 310/11024/15-ц, від 21.08.2019 у справі № 2-836/11, від 26.05.2020 у справі № 638/13683/15-ц, від 23.06.2020 у справі № 179/1043/16-ц, від 30.06.2020 у справі № 264/5957/17, від 07.07.2020 у справі № 712/8916/17, від 09.02.2021 у справі № 381/622/17, від 25.05.2021 у справі № 149/1499/18, від 15.06.2021 у справі № 922/2416/17, від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19, від 02.11.2021 у справі № 917/1338/18, від 09.11.2021 у справі № 214/5505/16, від 14.12.2021 у справі № 147/66/17, від 08.06.2022 у справі № 362/643/21, від 22.09.2022 у справі № 462/5368/16-ц, від 26.10.2022 у справі № 210/2257/19).

За вказаних обставин, оскільки Україна відступила від положень статті 1 «Захист власності» Додаткового протоколу до Конвенції, на переконання суду, до спірних правовідносин не можна застосувати правову позицію Європейського суду з прав людини, викладену у рішенні від 08 листопада 2005 року у справі «Кечко проти України» (заява №63134/00) відповідно до якої, в межах свободи дій держави визначати, які надбавки виплачувати своїм працівникам з державного бюджету. Держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату таких надбавок, вносячи відповідні зміни до законодавства. Однак, якщо чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах, доки відповідні положення є чинними (пункт 23 рішення). Також Суд не прийняв аргумент Уряду України щодо відсутності бюджетних асигнувань, оскільки органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов`язань.

У даному разі вказану правову позицію Європейського суду з прав людини було застосовано Верховним Судом у постанові від 02.08.2022 у справі № 440/6017/21, на яку посилається позивач у своїй позовній заяві.

Суд вважає, що викладені Верховним Судом у постанові від 02.08.2022 у справі № 440/6017/21 правові позиції не можуть застосовуватись до спірних правовідносин виходячи з факту відступлення України в умовах воєнного стану від своїх зобов`язань за статтею 1 «Захист власності» Додаткового протоколу до Конвенції.

Також суд наголошує, що відповідні правові позиції Верховного Суду стосувались застосування положень пункту 4 Постанови № 704 під час видачі довідки для перерахунку пенсії, а не правовідносин щодо перерахунку грошового забезпечення звільненого зі служби військовослужбовця, що додатково вказує на неможливість їх застосування до спірних правовідносин.

Окрім того, відповідно до частини 2 статті 64 Конституції України в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.

У той же час, частиною 4 статті 43 Конституції України визначено, що кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.

За вказаних обставин, діючою Конституцією України в умовах воєнного стану передбачена можливість обмеження прав громадян на соціальний захист, в тому числі у разі необхідності, виплата заробітної плати може здійснюватись у розмірі нижчому від визначеного законом.

При цьому, в Указі Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 прямо зазначено, що на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтею 43 Конституції України.

Схожі норми містяться в ратифікованій Україною Європейській соціальній хартії, стаття 4 якої зокрема передбачає, що з метою забезпечення ефективного здійснення права на справедливу винагороду Сторони зобов`язуються визнати право працівників на таку винагороду, яка забезпечує їм i їхнім сім`ям достатній життєвий рівень. Здійснення цих прав досягається шляхом вільного укладання колективних договорів, запровадження встановленого законодавством механізму визначення заробітної плати або вжиття інших заходів, що відповідають національним умовам.

Одночасно, стаття F частини V вказаного міжнародного договору визначає, що пiд час вiйни або iншого надзвичайного стану в державi, який загрожує життю нацiї, будь-яка Сторона може вжити заходiв, якi відступають від її зобов`язань за цiєю Хартiєю, виключно в тих межах, якi зумовленi гостротою становища, якщо такi заходи не суперечать її iншим зобов`язанням за мiжнародним правом.

На переконання суду вказані положення Конституції та Європейської соціальної хартії щодо можливості держави відступати від своїх зобов`язань в умовах воєнного або надзвичайного стану відповідають загальноприйнятій міжнародній практиці щодо наслідків настання обставин непереборної сили, тобто надзвичайних та невідворотних обставин, що об`єктивно унеможливлюють виконання зобов`язань.

Суд зауважує, що згідно положень Закону України "Про Державний бюджет України на 2022 рік" витрати на Міністерство оборони України на момент його прийняття складали 133 488 435,0 тис. грн., що відповідало 8,9 % від загальної суми видатків державного бюджету, а в редакції станом на 31.03.2023 року, тобто після початку повномасштабного вторгнення видатки були збільшені до 989 532 330,2 тис. грн. та складали вже 32,58 % від загальної суми видатків державного бюджету. При цьому, різниця між сумою запланованих доходів та видатків на момент прийняття Закону України "Про Державний бюджет України на 2022 рік" складала лише 175 546 122,2 тис. грн., а в редакції станом на 31.03.2023 вона склала вже 1 483 983 194,3 тис. грн. Суд зауважує, що вказана різниця майже повністю покривалась за рахунок зовнішніх запозичень, тобто за рахунок кредитів та грантів міжнародних партнерів України.

Судом враховано, що згідно пункту 16 Меморандуму про економічну та фінансову політику від 08.12.2022, що є додатком до листа про наміри від 08.12.2022 на ім`я директора-розпорядника Міжнародного валютного фонду (міститься у відкритому доступі за посиланням https://mof.gov.ua/storage/files/Loi_PMB(1).pdf) вказано, що стосується бюджетних видатків, виклики, з якими ми стикаємося через війну, примушують нас приймати важкі політичні рішення. По-перше, необхідність концентрувати видатки на обороні та безпеці вимагає ще більших зусиль з підвищення ефективності видатків і стримування фіскальних ризиків. Водночас зростають потреби фінансування нових категорій витрат, пов`язаних з війною, у тому числі надання соціальної допомоги тимчасово переміщеним особам та ветеранам війни, а також відбудови та подолання наслідків російської агресії. З огляду на обмеження, які постають перед нами, ухвалено непросте політичне рішення зменшити видатки на оплату праці працівників бюджетного сектору на 27 відсотків у номінальному виразі порівняно з 2022 роком як шляхом зменшення заробітної плати окремим категоріям працівників, так і через обмеження загальної чисельності працівників. Крім того, ми ввели обмеження на збільшення соціальних виплат, дозволивши лише індексацію пенсії за правилами.

Отже, з метою отримання фінансової допомоги з боку Міжнародного валютного фонду держава Україна була змушена зменшити видатки на оплату праці працівників бюджетного сектору на 27 відсотків у номінальному виразі порівняно з 2022 роком як шляхом зменшення заробітної плати окремим категоріям працівників, так і через обмеження загальної чисельності працівників.

Так само витрати на Міністерство оборони України згідно Закону України "Про Державний бюджет України на 2023 рік" на момент його прийняття складали 857 930 022,7 тис. грн., що відповідало 33,24 % від загальної суми видатків державного бюджету, а в редакції станом на 22.10.2023 року через продовження військової агресії російської федерації були збільшені до 1 443 393 917,2 тис. грн. та складали вже 42,54 % від загальної суми видатків державного бюджету. При цьому, сума запланованих доходів державного бюджету в редакції від 22.10.2023 складала 1 416 448 786 тис. грн., тобто в повній мірі навіть не покривавала видатки на Міністерство оборони України. Загалом видатки на суму 1 976 508 189,8 тис. грн., які не покривались за рахунок запланованих доходів державного бюджету, як свідчить додаток № 2 майже повністю покривались за рахунок зовнішніх запозичень, тобто за рахунок кредитів та грантів міжнародних партнерів України.

Така сама ситуація прослідковується в Законі України "Про Державний бюджет України на 2024 рік" відповідно до якого витрати на Міністерство оборони України складають 1 528 988 658,0 тис. грн, що відповідає 40,92 % від загальної суми видатків державного бюджету. При цьому, сума запланованих доходів державного бюджету в повній мірі покриває видатки на Міністерство оборони України, у той час як інші видатки на суму 1 825 157 593,4 тис. грн. не покриваються за рахунок запланованих доходів державного бюджету, а покривались за рахунок зовнішніх запозичень.

Відповідно до Закону України "Про Державний бюджет України на 2025 рік" витрати на Міністерство оборони України складають 1 568 835 843,8 тис. грн, що відповідає 39,93 % від загальної суми видатків державного бюджету. При цьому, сума запланованих доходів державного бюджету в повній мірі покриває видатки на Міністерство оборони України, у той час як інші видатки на суму 1 601 920 206,8 тис. грн. не покриваються за рахунок запланованих доходів державного бюджету, а покриваються за рахунок зовнішніх запозичень.

Вказані обставини у своїй сукупності вказують на складну фінансову ситуацію в країні, а всі наявні в державі ресурси направляються в першу чергу на фінансування відбиття військової агресії російської федерації проти України. При цьому, у разі зупинення надходження зовнішніх запозичень, держава може втратити можливість належного фінансуванні всіх соціально-економічних прав громадян в тому числі й оплату праці всіх інших категорій працівників, що фінансуються за рахунок державного бюджету.

Суд повторно наголошує, що положеннями п. 4 Постанови № 704 розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу та деяких інших осіб розраховуються виходячи з розміру 1762 гривні та саме з вказаного розміру були розраховані показники Закону України «Про Державний бюджет України» на 2020, 2021, 2022, 2023, 2024 та 2025 роки.

Відповідно до статті 17 Конституції України захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу Оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності покладаються на Збройні Сили України. Забезпечення державної безпеки і захист державного кордону України покладаються на відповідні військові формування та правоохоронні органи держави, організація і порядок діяльності яких визначаються законом.

Верховним Судом у постанові від 01 грудня 2022 року у справі №580/2869/22 зазначено, що в умовах воєнного стану держава зобов`язана мобілізувати всі доступні їй ресурси, у тому числі фінансові, для посилення своєї обороноздатності та відсічі збройної агресії російської федерації проти України. Відтак, прийняті органами державної влади рішення, направлені для досягнення вказаних цілей, повинні піддаватись судовому контролю з особливою увагою. Водночас, за межами воєнного стану, при досягненні інших суспільних цілей, розсуд держави є істотно вужчим.

Також колегія суддів зазначає, що підтримання високого рівня обороноздатності є найвищим державним інтересом і однією з найбільш захищених конституційних цінностей України, оскільки відповідно до частини першої статті 17 Конституції України захист суверенітету та територіальної цілісності України є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу.

При цьому обмеження прав людини і громадянина під час війни може бути цілеспрямованим і масовими, однак очевидним є те, що в умовах воєнного стану підстави для його виправдання є іншими ніж у мирний час. Питання оцінки таких обмежень обумовлюються, серед іншого, тим, що у військовий час органи державної влади з метою здійснення оборони держави можуть надавати перевагу аргументам, які обумовлюють посилення обороноздатності (потреби оборони), а не тим, які націлені на індивідуальні права.

Суд зауважує, що відповідач є військовим формуванням, на яке відповідно до Конституції України покладаються обов`язки оборони України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканості.

На думку суду, відповідач, який фінансується з державного бюджету та в період з 2018 по даний час отримує фінансування для виплати грошового забезпечення військовослужбовців виходячи з розміру 1762 гривні не може нести відповідальність за правову колізію, яка стала передумовою виникнення спірних правовідносин та була належним чином вирішена лише 20.05.2023.

Як вбачається з матеріалів справи та не заперечується сторонами, позивач у спірні періоди в повному обсязі отримував грошове забезпечення за виконання своїх службових обов`язків, а спір виник виключно щодо неправомірних, на його думку дій відповідача щодо нарахування та виплати грошового забезпечення у розмірі меншому ніж той, що на його думку повинен був йому виплачений за наслідками скасування п. 6 Постанови № 103 КМУ.

Частиною 2 статті 19 Конституції Україні передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Положеннями п. 8 Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого Наказом Міністерства оборони України 07 червня 2018 року № 260 передбачено, що грошове забезпечення виплачується в межах асигнувань, передбачених у кошторисі військової частини на грошове забезпечення військовослужбовців.

За вказаних обставин, суд на підставі повного, всебічного й об`єктивного розгляду всіх обставин в їх сукупності, враховуючи викладені обставини справи і наведені норми законодавства, що врегульовують спірні правовідносини сторін, дійшов висновку, що відповідачем правомірно здійснювалось обчислення та виплата грошового забезпечення ОСОБА_1 з 01 серпня 2020 року по 14 червня 2021 року, грошової допомоги для оздоровлення з урахуванням посадового окладу та окладу за військовим званням, визначеного шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб встановленого законом на 1 січня 2018 р. (1762 грн.), а тому позовні вимоги про визнання протиправною бездіяльністю відповідача щодо обчислення та виплати ОСОБА_1 грошового забезпечення з 22.07.2020 року по 16.06.2021 року, грошової допомоги на оздоровлення за 2020, 2021 рік без врахування розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» станом на 01.01.2020 року та Законом України «Про Державний бюджет України на 2021 рік» станом на 01.01.2021 року задоволенню не підлягають.

Оскільки судом відмовлено у задоволенні основної позовної вимоги, відповідно не підлягає задоволенню і похідна вимога щодо зобов`язання відповідача вчинити певні дії.

Надаючи оцінку правомірності дій та рішень органів владних повноважень, суд керується критеріями, закріпленими у статті 2 КАС України, які певною мірою відображають принципи адміністративної процедури, встановлюючи при цьому чи прийняті (вчинені) ним рішення (дії): на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Зважаючи на всі встановлені у справі обставини та з огляду на приписи норм чинного законодавства, які регулюють спірні правовідносини, суд вважає позов таким, що не підлягає задоволенню.

Згідно частини 1 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Оскільки за результатами розгляду адміністративної справи суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позовних вимог, відповідно розподіл судових витрат не здійснюється.

Керуючись статтями 2, 90, 139, 241-246, 250, 255, 262, 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ВИРІШИВ:

У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 ( НОМЕР_2 загін морської піхоти) про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії відмовити повністю.

Рішення суду, відповідно до частини 1 статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення суду може бути оскаржене до П`ятого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення за правилами, встановленими статтями 293-297 Кодексу адміністративного судочинства України, шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до П`ятого апеляційного адміністративного суду.

Повне найменування сторін:

Позивач ОСОБА_1 , місце проживання: АДРЕСА_2 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків (РНОКПП) НОМЕР_4 .

Відповідач Військова частина НОМЕР_1 ( НОМЕР_2 загін морської піхоти), місцезнаходження: АДРЕСА_1 ; ідентифікаційний код в ЄДРПОУ НОМЕР_3 .

Суддя Роман КАРАВАН

.